|
ТАГАНРОЗЬКИЙ державний педагогічний університет
КАФЕДРА ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНИ І ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ
____________________
____________________
Внесок М.В. Ломоносова в науку і літературу
Науковий керівник:
___________________________
_____________________________
Таганрог
2001
план:
1. Дитинство М.В. Ломоносова і важкий шлях в науку.
2. Досягнення Ломоносова в галузі хімії, фізики та інших наук.
3. Значення Ломоносова в історії російської літературної мови.
4. Висновок.
5. Література
Дитинство і важкий шлях в науку
Михайло Васильович Ломоносов народився в селі Мішанінская Куроостровской волості Холмогорського повіту Архангельської губернії 8 листопада 1711 року. Його батько Василь Дорофійович походив із селян, що займалися в основному рибним промислом, мати - Олена Іванівна Сівкова - була дочкою дячка сусідньої волості.
З ранніх років Михайло допомагав батькові в його важкому і небезпечному справі. Рано навчившись читати, допитливий і вдумливий хлопчик дуже швидко перечитав всі книги, які тільки він міг дістати в селі. У 14 років він дійшов до кордонів книжкової премудрості, до російської фізико-математичної енциклопедії того часу - «Арифметики» Магницького та слов'янської граматики Смотрітского.
На батьківщині Ломоносов далі вчитися не міг. Як селянському синові йому відмовили в прийомі в Холмогорський слов'яно-латинську школу.
У зимову холоднечу 1730 Михайло Васильович майже без грошей, пішки вирушив до Москви. Щоб вступити в Заіконоспасскую слов'яно-греко-латинську академію, він видав себе за сина холмогорского дворянина.
Успіхи Ломоносова в навчанні були вражаючі. І в 1735 році, за запитом президента Петербурзької Академії наук барона Корфа, Михайло Васильович разом з іншими дванадцятьма учнями «в науках гідними» був направлений в Петербург в якості студента університету, організованого при Академії наук
В університеті Ломоносов намагався якомога більше накопичити вражень, «випробувати» закони науки в їх безпосередньому прояві, дізнатися до першопричин явищ. Часто засиджувався допізна в академічних майстернях, лабораторіях, бібліотеці.
Ця рідкісна працездатність вихованця Спаських шкіл була помічена і, коли з'явилася можливість послати за кордон трьох найбільш підготовлених студентів для спеціалізації в галузі хімії, металургії та гірничорудної справи, президент академії без коливань прийняв кандидатуру Ломоносова.
Майже 5 років тривала закордонна життя Михайла Васильовича. Це час, головним чином, було проведено в Марбурзькому університеті в Німеччині. Студенти слухали лекції з механіки, гідравліки, теоретичної фізики і логіки. З великим інтересом вивчали посланці північної столиці теоретичну хімію, відвідували лабораторні заняття з експериментальної хімії, вчилися ставити досліди, узагальнювати аналізи, робити науково обґрунтовані висновки і висновки.
Хімія до середини XVIII століття ставала чи не найвпливовішим та перспективної наукою. Хімія здавалася наукою реального чарівництва, її квапили, щедро фінансували.
У 1741 році Ломоносов повернувся в Росію. Через півроку після повернення в Петербург 30-річний вчений був призначений ад'юнктом Академії по фізичному класу.
Досягнення Ломоносова в галузі хімії, фізики та інших наук
Основним напрямком у своїй науковій роботі Ломоносов обрав хімію. Значення цієї дисципліни у зв'язку з розвитком промислового виробництва зростала з кожним роком. Але для впровадження хімічних дослідів потрібна була експериментальна база, лабораторія. Михайло Васильович розробив проект лабораторії і в січні 1742 передав його на розгляд в академію. І тільки через шість років, після його неодноразових прохань і протестів, керівництво Петербурзької академії погодилося на будівництво хімічної лабораторії. Вона була побудована і відкрита завдяки зусиллям Ломоносова в 1748 році.
Хімічна лабораторія стала місцем, де Михайло Васильович у 50-их роках з величезним захопленням зайнявся зовсім новим і дуже своєрідним справою - мозаїкою. Завдання це цілком підходила характеру і смакам Ломоносова: в ній перепліталося образотворче мистецтво з хімією кольорового скла, оптикою і технікою. Йому довелося виконати багато тисяч пробних плавок з виготовлення різних сортів кольорового скла.
Дуже сумно, що нащадки не зуміли зберегти до нашого часу ні хімічної лабораторії, ні будинку на Мойці, де розміщувалася домашня лабораторія, ні численних приладів, виготовлених власноруч Ломоносовим. Залишився тільки чудовий лабораторний щоденник «Хімічні і оптичні записи», який розкриває величезну експериментальну роботу, охоплює найрізноманітніші наукові, інструментальні та технічні завдання.
Як геніальний вчений, Ломоносов пристрасно вірив у силу людського розуму, в пізнаваність світу. При цьому він визначав і вірні шляху досягнення істини. Ломоносов рекомендував у вивченні дійсності спиратися на досвід, виводити з досвіду уявне міркування. «Зі спостережень встановлювати теорію, через теорію виправляти спостереження - є кращий всіх спосіб до вишукування правди», - писав він. Дане висловлювання свідчить про те, що Ломоносов виступав за союз, як ми б сказали тепер, теорії і практики. І в цьому джерело багатьох його успіхів у сфері наукових досліджень.
На перший план тут треба поставити, ймовірно, хімічні дослідження. Михайло Васильович Ломоносов був найвидатнішим хіміком свого часу. Він і офіційно значився в академії як професор хімії. Хімія була його улюбленицею, пристрастю, але це, звичайно, не примха, не примха. Справа в тому, що хімія, що показує, як «з декількох взятих тел породжуються нові», вела до пізнання внутрішньої структури речовин, що було (і залишається тепер) заповітною метою багатьох наук про неживої матерії.
Але як підступитися до того, що приховано від людського ока за «сімома замками» володаркою-природою? Потрібні експерименти. Епоха Ломоносова вимагала видимих результатів, придатних для практичного використання у виробництві. Цим пояснюється наполегливість, з якою Ломоносов домагався відкриття при академії хімічної лабораторії, без якої неможливе проведення навіть елементарних хімічних аналізів.
Ще до будівлі лабораторії Михайло Васильович запропонував ряд нових хімічних рішень. Так, він розробив більш досконалі способи вагового аналізу. У дисертації «Про дію хімічних розчинників взагалі» (1744) Ломоносов прийшов до висновку про те, що розчинення металів в кислоті здійснюється за допомогою тиску повітря. Отримавши в своє розпорядження хімічну лабораторію, учений зміг підтвердити колишні свої наукові здогади і висловити нові.
Особливо велике значення має відкритий ним закон про збереження матерії, точніше - ваги і руху. Обгрунтування цього закону вперше дано Ломоносовим в листі до Л. Ейлера. Там він писав: «Але все зустрічаються в природі зміни відбуваються так, що якщо до чого-небудь щось додалося, то це віднімається у чогось іншого. Так, скільки матерії додається до якого-небудь тілу, стільки ж втрачається в іншого, скільки годин я витрачаю на сон, стільки ж забираю у неспання і т.д. Оскільки це загальний закон природи, то він поширюється і на правила руху: тіло, яке своїм поштовхом збуджує інше до руху, стільки ж втрачає від свого руху, скільки повідомляє іншому їм рушити ». У роботі «Про ставлення кількості матерії і ваги» (1758) та в "Роздумах про твердість і рідини тіл» (1760) відкритий Ломоносовим «загальний природний закон» отримав повне обгрунтування. Обидві роботи були опубліковані латинською мовою, отже, були відомі і за межами Росії. Але усвідомити значення зробленого Ломоносовим багато вчених тих років так і не змогли.
Не менш цінними були дослідження Ломоносова в галузі фізики. Власне фізика і хімія в дослідах, в теоретичних аналізах вченого доповнювали один одного. У цьому також позначалося його новаторство як вченого, який не залишав без уваги ніякі боку експерименту. У підсумку він став родоначальником нової науки - фізичної хімії.
До наших днів дійшов перелік того, що Михайло Васильович Ломоносов сам вважав найбільш важливим серед своїх результатів в галузі природничих наук. На другому місці в цьому списку стоять дослідження з фізичної хімії і, в особливості, з теорії розчинів.
У теорії розчинів важливе значення має поділ розчинів на такі, при утворенні яких теплота виділяється, і на такі, для складання яких потрібно затратити тепло. Ломоносов досліджував явища кристалізації з розчинів, залежність розчинності від температури та інші явища.
В основі всіх його теоретичних висновків були закони сталості матерії і руху.
Думку свою про незмінність речовини вчений доводив хімічними дослідами. У 1756 році він робить такий запис: «Робив досліди в заплавленимміцно скляних судинах, щоб дослідити, прибуває чи вага металів від чистого спеку. Ними ж дослідами знайшлося, що ... без пропущених зовнішнього повітря вага відпаленого металу залишається в одній мірою ». Збільшення ваги металу при обпалення він приписував з'єднанню його з повітрям.
Записка Ломоносова з переліком його головних результатів в науці їм незакінчена, а її можна було б продовжувати дуже довго, перераховуючи безліч фактів, думок, здогадок, знайдених або висловлених великим ученим в хімії, фізиці, астрономії, метеорології, геології, мінералогії, географії , історії, мовознавстві та інших науках.
Значення Ломоносова в історії російського
літературної мови
Великий російський вчений і поет Ломоносов зробив величезний вплив на весь хід розвитку російської філологічної культури, в тому числі на розвиток російської літературної мови. Різноманітно і щедро обдарований від природи, володіючи не тільки творчим генієм, але також великим, тверезим і світлим розумом, гаряче відданий батьківщині і потребам її культурного поступу, Ломоносов, як ніхто з його попередників і сучасників, зумів правильно визначити співвідношення тих елементів, з яких історично складалася російська письмова мова, і вгадати насущні, живі потреби її розвитку. Головну частку своїх воістину невичерпних духовних сил Ломоносов постійно приділяв занять в області фізики і хімії. Але, глибоко занурений в ці свої спеціальні заняття, Ломоносов все ж умів знаходити і час, і натхнення як для поезії, так і для власне філологічних робіт, поперемінно присвячуючи себе те риториці та поетиці, то питань віршування, то стилістиці і граматиці. Цей грандіозний розмах діяльності великого російського енциклопедиста не тільки викликає захоплення у нас, його нащадків, але пред'являє до нас також вимога уважного, старанного і точного вивчення залишеного їм культурної спадщини. Постараємося віддати собі звіт в тому, шаную саме поставило ім'я Ломоносова на таку висоту в історії російської літературної мови.
Для цього перш за все потрібно відтворити той стан, в якому Ломоносов застав російську письмову мову зі своєю появою на терені російської культури. У перші десятиліття XVIII століття російська літературна мова перебував у стані сильного бродіння і внутрішньої нестійкості. Це було наслідком загальних зрушень в російській культурному розвитку, пов'язаних з економічним і політичним перебудовою Росії на рубежі XVII і XVIII століть і особливо яскраво проявилися в царювання Петра I.
До середини XVII століття російська літературна мова представляла собою своєрідну двомовну систему.У розпорядженні пишуть був не один, а два типи писемного мовлення, кожен з яких застосовувався від випадку до випадку, в переважної залежності від змісту і літературного характеру викладається. Для всього, що скільки-небудь височіла над безпосередніми побутовими потребами, що містило в собі наукову і публіцистичну думку або ж ту чи іншу спробу художнього зображення, - взагалі для всього, що було адресовано до читача як матеріал для читання, застосовувалася та різновид письмової мови , яка представляла собою зросійщених форму мови православних церковних книг, що бере свій початок від старослов'янського мови, створеного діяльністю Кирила і Мефодія в IX столітті. Ми називаємо зараз цей тип давньоруської писемної мови церковно-слов'янською мовою. За старих часів його називали просто мовою "славенским". Це була мова виключно книжковий, досить сильно відрізнявся від давньої російської побутовому мовленні як з граматичної, так і з лексичної сторони. У цьому книжковому мовою були не тільки невідомі живої мови слова, але також особливі граматичні категорії: подвійне число, форма кличного відмінка, форми минулого часу (аорист і імперфект), синтаксичні обороти - наприклад, давальний самостійний і т. Д. Але багато в цьому книжній мові збігалося і з живою мовою, являло собою своєрідний варіант живої мови, тобто звучало в порівнянні зі звичайною промовою в дещо зміненому вигляді, як, наприклад, брада замість борода, ношь замість ніч, Вижде замість бачу, в руці замість в р уке, слепаго замість Слепова і т. д.
Цьому книжковому слов'янської мови протистояв в письмовому вживанні інший тип мови, який був набагато ближче мови живого усного спілкування і застосовувався для суто ділових потреб - офіційної та приватного листування, дипломатичних зносин, складання юридичних документів і урядових розпоряджень і т. Д. Цей державно-канцелярський мова в різних областях Росії відрізнявся місцевими особливостями, але до епохи Петра I в значній мірі уніфікувався вже за зразком мови московських царських канцелярій, так називаючи ваних Наказів, чому його і називають нерідко московським наказним мовою.
Проте до часу цієї уніфікації наказного мови, перетворювався мало-помалу в мову загальнодержавний, в російській писемності виникли багато нові потреби, які важко було задовольнити окресленої системою письмового двомовності. Починаючи з другої половини XVII століття, і з особливою силою за Петра I, значно розширилася сама область застосування письмового слова. Це відбувалося в зв'язку з появою і розвитком нових жанрів художньої літератури (вірші, драма, побутова і авантюрна повість), в зв'язку зі зростаючою потребою в літературі технічної, наукової, прикладної, в зв'язку з поширенням друкованого слова у вигляді газети. Вся ця велика світська писемність нового типу не могла бути обслужена жодної з двох раніше вживалися різновидів писемного мовлення. Слов'янський мова була для неї непридатний внаслідок свій тісний зв'язок з церковною літературою, яка заважала його оновленню з боку лексики і синтаксису, а також внаслідок явного протиріччя між загальною чужої забарвленням цієї мови і практичним характером нових видів писемності. З іншого боку, наказним мову, хоча і близький за формами до живої мови, був дуже одноманітний і бідний засобами для того, щоб стати органом власне літературного, обробленого і витонченого викладу. Для нової літератури потрібен був новий книжковий мову, то є така мова, який був би придатний для літературного письма і мав би відповідної образністю, але і в той же час був би позбавлений присмаку церковності і старовини, відрізнявся б колоритом світськості і живої сучасності. Пошуками такої нової книжкової, але світської літературної мови і були зайняті сили російських літераторів кінця XVII і початку XVIII століття.
Але справа це було важке, а тому вдавалося не відразу. Керуючись швидше інстинктом, ніж ясним розумінням мети і свідомим до неї прагненням, літератори, і особливо перекладачі цього часу, найчастіше вдавалися до вкрай безладної, неорганічної та штучної суміші з двох основних типів колишнього писемної мови, густо присмачуючи її до того ж рясними і некритичними запозиченнями із західноєвропейських мов. Виникали незграбні тексти, в яких церковно-слов'янські форми поєднувалися з модними західноєвропейськими словами, а біблійні слова і вирази виявлялися в тісному поєднанні з елементами побутової фразеології. Для прикладу наведу кілька фраз з популярної повісті початку XVIII століття "Історія про російський матроса Василя Кориотском і про прекрасну королівні Іраклія Флоренський землі". Розбійники вибирають Василя своїм отаманом, але беруть з нього обіцянку, що він не буде намагатися проникнути в одну з кімнат їхнього будинку, що знаходиться постійно на замку: "" Пан отаман, - кажуть вони, - мусиш ключі прийняти, а без нас у оной комору не ходити, а якщо без нас станеш ходити, а дізнавшись, то тобі живу не бути ". Бачивши ж Василей оной комору влаштований зело неабиякими фарбами і златом прикрашений, - продовжує оповідач, - і Окни зроблені в верху онаго комори, і рече їм: "Хлопці молодці, ізволте вірити, що без вас ходити не буду і в тому даю свій пароль" ". Згодом Василь виявляє в цьому комірчині прекрасну полонянку Іраклію, яка звертається до нього так: "Молю тя, мій государ, ваше прізвище како, сюди зайде з котрого держави, понеже я у них розбійників до цього часу вас не бачила, і бачу вас, що не їхня команди, але визнаю вас бути некотораго кавалера "1. У цих уривках "Славенськ" форми: рече, зайде, зело, како; російське просторіччя: комору, братці-молодці, окни і модні іноземні слова: пароль, прізвище, кавалер не уявляють собою одного стилістичного цілого, а є як би цитатами, навмання висмикнутими з трьох різних мовних стихій, що не наведені до єдиного початку.
Але, починаючи з 30-х років XVIII століття, в історії російського письмового слова виникає перелом, пов'язаний найбільше з окреслилися до цього часу успіхами нової російської літератури, яка взяла на себе важке і почесну справу літературної нормалізації російської мови. Найщасливішим з цих нормализаторов російської мови і був Ломоносов.
У цьому русі до нормалізації літературної мови на перших порах намітилися два основних напрямки. Перше висловлювалося за повний розрив з церковно-слов'янською традицією і за виняткову орієнтацію на повсякденну російську мову, але мова не народну, а обраного соціального кола, на "краще вживання", як висловлювався Тредіаковський. Цей письменник почав свою літературну кар'єру в 1730 році перекладним романом "Їзда в острів любові", в передмові до якого заявляв, що свою книгу він "не славенским мовою переклав, але майже найпростішим Русским словом, тобто яким ми між собою говоримо". Але ця програма, хоч би привабливою вона не повинна була представлятися, на ділі виявилася невиконаною. Так вона була і нездійсненна. Вона передбачала такий ступінь обработанности і такий літературний блиск повсякденного мови освічених верств суспільства, які ввижалися можливими молодому Тредиаковскому, який щойно повернувся з Парижа і начитавшись там французьких трактатів про витонченої мови придворних і науково-літературних кіл, але яких не було і не могло бути в початку XVIII століття в Росії. Це-то протиріччя і проявилося цілком в романі Тредиаковского, написаному, всупереч авторському наміру, мовою важким, незграбним, наповненим славянизмами і провінційно-семинарскими зворотами.
Але нереальність програми Тредиаковского позначалася ще й в тому, що бажання спертися виключно на побутову мову, не пристосований ще зовсім до власне літературним завданням, з невблаганною неминучістю кидало російську писемність в обійми західноєвропейської стихії та призводило до того дикого переповнення російської мови наспіх засвоєними іншомовними елементами, зразки якого в такому достатку збереглися до нас в пам'ятках XVIII століття. Де слід шукати міцних регулюючих став для літературної обробки живої російської мови - на Заході, в чужої чужомовному середовищі, або ж в національному переказі, в традиціях давньоруського книжкового мови? Так тільки міг стояти питання в епоху перших успіхів нової російської літератури. І ось з'являється Ломоносов, який без жодних вагань, твердо і впевнено, дає послідовно і строго національне вирішення цієї проблеми. "Про користь книг церковних в російському мовою" - так називається основний, невеликий за обсягом праця Ломоносова, в якому він вже пізніше, в 1755 році, з рідкісною ясністю суджень підбив підсумок створеному ним і переміг напрямку в обробці російської літературної мови.
Абсолютно невірно було б думати, ніби, говорячи про користь церковних книг для російської мови, Ломоносов повністю відновлював віджилу систему давньоруської книжкової мови. Це не давало б ніякого рішення проблеми, та й чисто практично було б неможливо. Але в тому-то і проявилася сила позиції, зайнятої Ломоносовим, що він зумів відрізнити в переказі старої книжної мови живе від мертвого, корисне і продуктивне від окостенілих і нерухомого.
Ломоносов - перший з діячів російської культури, який чітко побачив те, що тепер бачить кожен грамотний російська, а саме - що за час багатовікового впливу церковно-слов'янської стихії на російську письмову мову безліч церковно-слов'янських слів і виразів міцно осіло в усному мовленні грамотних російських людей, ставши, таким чином, невід'ємним надбанням повсякденної мови носіїв і будівельників російської культури. Порівняйте, наприклад, в нашому сучасному мовою ворог, хоробрий замість древніх ворог, хоробрий; нужда замість стародавнього нужа; потужно замість стародавнього мочно і мн. ін. Порівняйте, далі, і такі переконливі приклади взаємної диференціації народних росіян і церковно-слов'янських елементів, як країна при сторона, невіглас при невіглас, палаючий при гарячий, істина при правда, вигнати при вигнати і безліч інших. Ясне розуміння того, що мова російської освіченості поступово виникає на грунті цього щільного зрощення обох історичних стихій російського письмового слова, протягає в кожному положенні філологічних робіт Ломоносова, в кожному рядку його власних літературних творів. Саме на цьому погляді і будується все знамените вчення Ломоносова про склад російської лексики і її вживанні. Сутність цього вчення коротко полягає в наступному.
Всі слова, якими може розташовувати російську мову, Ломоносов ділить на три основних розряду. До першого він відносить слова, загальні для мови церковних книг і для простого російської мови, як, наприклад, слава, рука, почитаю. До другого належать такі слова церковних книг, які в простому російській мові не вживаються, але все ж зрозумілі грамотним людям, наприклад, відкривав, я кличу, насаджений. Є в церковній мові також слова незрозумілі і представляються застарілими, як, наприклад, овогда - колись Свен - перш. Але їх Ломоносов взагалі не вважає за можливе вживати в російській літературній мові. Нарешті, третій розряд складають слова, зовсім невідомі мови церковних книг, як, наприклад, кажу, струмок, поки. У числі цього роду слів Ломоносов особливо виділяє слова "ганебні", тобто грубі і вульгарні, які він також не радить вживати, хіба тільки в "підлих комедіях".
За допомогою різних комбінацій слів цих трьох розрядів, згідно з вченням Ломоносова, в російській літературній мові створюються три різні стилі: в и с о к і й, п о с р е д с т в е н н и й, або середній, і н і з к і й, який часто називався також п р о с т и м. Високий стиль складається з слів першого і другого розрядів, тобто зі слів "славенороссійскіх", загальних для обох мов, і власне "Славенских", проте, як спеціально обмовляється Ломоносов, "зрозумілих і не дуже застарілих". Середній стиль складається переважно з слів першого розряду ( "славенороссійскіх"), але до них, як каже Ломоносов, "з великою обережністю" можна приєднувати як суто церковно-слов'янські, так і чисто російські слова. Нарешті, низький стиль складається зі слів третього і першого розрядів (тобто з комбінації суто російських і "славенороссійскіх" слів).
Виникає, таким чином, струнка стилістична система покоїться на двох головних підставах.По-перше, вона витісняє за рамки літературного вживання як церковно-слов'янські, так і руські лексичні крайності, тобто ті елементи обох мов, які стоять на кінцевих межах загального ланцюга словникових засобів російської літературної мови. По-друге, і це найважливіше, в про з зв про в у всієї системи кладеться "славенороссійскіх" початок російської мови, тобто такі кошти, які у російського і церковно-слов'янської мови є співпадаючими, загальними. Справді, "славенороссійскіх" слова, в тій чи іншій комбінації, ми зустрічаємо в кожному з трьох стилів, що встановлюються Ломоносовим. Але в високому вони поєднуються з чисто "Славенськ", в низькому - з чисто російськими, а в середньому - з тими і іншими. Отже, Ломоносов оголошує як би генеральною лінією розвитку нової російської літературної мови ту лінію схрещення обох мовних стихій, яка намітилася вже на попередніх стадіях історії російської мови і з дивовижною пильністю була їм вгадана. Саме таким шляхом вдалося Ломоносову вивести російська літературна мова на той шлях розвитку, який в майбутньому привів до такого яскравого і потужному розквіту російське слово.
Зазначене схрещення обох історичних почав російської мови практично означало не що інше, як послідовне залучення в його структуру відомих церковно-слов'янських елементів, поступово переходили з розряду власне "Славенских" в розряд "славенороссійскіх". Російська мова цим шляхом як би відвойовував у церковного мови форму за формою, слово за словом, позбавляючи їх специфічно церковного присмаку і перетворюючи їх в своє власне надбання. Легко зрозуміти, що цей синтез здійснювався найлегше на грунті середнього стилю, в якому не випадково, як ми бачили, могли брати участь слова всіх трьох розрядів, з схрещеними "славенороссійскіх" в центрі. Таким чином, Ломоносов не тільки віддавав собі звіт в тому, що такий фонд схрещених слов'янських слів існує, але геніально передбачав також, що цей фонд буде з часом все більше розширюватися, що процес відвоювання російською мовою слів і форм з мови церковного буде тривати і надалі . У цих подальших завоюваннях російської мови Ломоносов справедливо бачив також основне протиотруту проти засмічення російської літературної мови непотрібними запозиченнями з чужих мов. З цього приводу Ломоносов говорить: "Таким старанним і обережним вживанням сродної нам корінного Славенського мови купно з Російським відвернеться дикі і дивні слова безглуздості, що входять до нас з чужих мов ... і Російський мова в повній силі, красі і багатстві змін і занепаду неподвержен утвердиться ... "Це не виключало можливість введення в російський науковий мову міжнародних наукових термінів, складених з грецьких і латинських коренів, як, наприклад, зустрічаються у власних творах Ломоносова барометр, горизо т, інструмент, пропорція, фігура і т. п. Але це допомагало створювати і власні нові терміни з "славенороссійскіх" матеріалу, відповідні західноєвропейським, як, наприклад, зустрічаються у власних наукових творах Ломоносова переломлення, тлумачення, площину, явище і т. п .
висновок
Основна заслуга Ломоносова полягає в тому, що він створив міцну грунт для розвитку нового книжкового, але вже світського, загальногромадянського російського літературної мови. З розробкою цієї мови пов'язано і найбільше з філологічних творів Ломоносова - його "Російська граматика", що з'явилася в 1755 році. Написання цієї граматики є воістину найбільший з подвигів Ломоносова. Адже треба пам'ятати, що граматика Ломоносова - це перша російська граматика, тому що все більш ранні граматики були присвячені виключно церковно-слов'янської мови. Ломоносов вміло скористався попередньої граматичної традицією, але зробив гігантський крок вперед, вперше в російській історії обравши предметом граматичного вивчення новий, світський російську літературну мову і тим самим, поклавши початок подальшому його граматичному вдосконалення.
Глибоко хвилюють сучасного спостерігача чорнові замітки Ломоносова до його "Російської граматиці", що показують, з яким ясним свідомістю лежачого на ньому громадянського обов'язку приступав цей великий дослідник природи до свого великого філологічному праці. У цих нотатках Ломоносов, між іншим, зізнається, що його головні праці "воспящают" його "від словесних наук", тобто заважають йому займатися філологією, але що проте він береться за них, так як бачить, що ніхто інший за це справа не приймається. "Я хоч і не зроблю, - пише Ломоносов, - проте почну, то буде іншим після мене легше робити ..."
Історія, звісно, не повторюється. І, ймовірно, вже не буде людей з таким універсальним діапазоном наукової діяльності, як у Ломоносова. Науки зараз пішли далеко вперед, і одній людині просто неможливо досягти вершин одночасно в кількох областях пізнання. І завжди Михайло Васильович Ломоносов - вчений, філософ, поет - викликатиме глибокий інтерес як особистість, що продемонструвала силу людського розуму, як борець з темрявою і невіглаством.
література:
1. Г. О. В і н о к у р, Про завдання історії мови. - У його кн .: Вибрані роботи з російської мови, М., 1959.
2. В. К. Т р е д і а к о в с ь к и й, Передмова до перекладу французького галантного роману "Їзда в острів любові", СПб., С. 8.
3. "Твори М. В. Ломоносова, з пояснювальними примітками академіка М. І. Сухомлинова", т. 4, ч. I, СПб.
|