|
.
Громадянська війна в США.
Нові поразки сіверян.
Після поразки у Манассаса сіверяни зробили чистку командного складу. Девіс незабаром після телеграми від Лінкольна прибув до Вашингтона, і був офіційно призначений відповідальним за оборону Вашингтона та його околиць. МакДауелл, природно, був позбавлений свого командного поста. "Маленький Наполеон", як прозвали МакКлеллана столичні підлабузники і газети, з ентузіазмом взявся за створення боєздатної армії.
Насамперед треба було зміцнити дисципліну. Адже не тільки офіцери, але і новобранці воліли проводити час не в казармах, а в публічних будинках і різних питних закладах. Для наведення порядку "Мак" залучив військову поліцію, яка справила масовий вилов військовослужбовців з розважальних закладів. Одним були оголошені дисциплінарні стягнення, а інші негайно звільнені з лав армії.
Девіс зібрав в свій штаб тільки досвідчених професіоналів (які тільки знайшлися в США) і почав будівництво ланцюга сильних фортів для захисту столиці. З новобранців він формував окремі частини, які навчалися в спеціальних таборах. Зауважимо, що жителі півдня додавали новачків у вже обстріляні частини, щоб "старики" на ходу учили "молодих".
Незабаром Девіс дійсно створив добротну Потомакскую армію, чисельність якої перевищила 100 тисяч челове і продовжувала збільшуватися. Мешканці півночі були впевнені, що перед ЦІЄЇ армією ніхто не встоїть, але Девіс зовсім не поспішав вступати в бій. Він постійно повідомляв президенту, що армія ще не готова і погано озброєна, і що у жителів півдня все ще зберігається значна перевага в силах. Цю позицію підкріплювали і часті донесення начальника розвідки сіверян Аллана Пінкертона (так, це той самий відомий приватний детектив з Іллінойсу!), В яких він із завидною постійністю перебільшував сили жителів півдня не менше ніж в два рази.
Однак Девіс постійно слав президенту заяви наступного роду:
"Не дозволяйте квапити мене - ось все, про що я прошу".
"Коли удар буде завдано, він виявиться рішучим, нищівною і швидким".
Лінкольн поспішав заспокоїти генерала:
"Запевняю Вас, що в цьому питанні ви будете діяти на свій розсуд".
Найбільше заважав бравому "Маку" головнокомандувач силами мешканців півночі генерал Вінфілд Скотт, який з самого початку не вірив йому і вимагав, щоб Девіс негайно йшов у наступ. Зберігся лист, написаний МакКленнаном своїй дружині 8 серпня 1861 року:
"Ген. Скотт є серйозною перешкодою. Він не здатний зрозуміти небезпеку. Я повинен поодинці боротися проти нього ... У мене немає вибору. Народ (ні більше, ні менше!) Закликає мене врятувати країну. Я повинен врятувати її і не вільний щадити нічого, що виявиться на моєму шляху ".
З головним ворогом Девіс все ясно, а й щодо самотності наш бравий генерал теж прикрашав картину. Коли 27 вересня на нараді у генерала Скотта Девіс був підданий особливо різкій критиці, він повів себе кілька своєрідно. Висновків він, зрозуміло, ніяких не зробив, але в черговому листі до дружини написав:
"... так як він кинув рукавичку, а я підняв її, вважаю, що війна оголошена. Так тому і бути".
Після цього Девіс почав всюди публічно паплюжити генерала Скотта і навіть ображати його. Він заявляв про некомпетентності, забудькуватість і, взагалі, дряхлості 75-річного генерала? але ніхто не спинив "маленького Наполеона". Навпаки, Лінкольн теж підтримав "Мака" і став натякати Скотту, що тому слід подати у відставку. Головнокомандувач не витримав такого тиску і подав прохання про відставку, яке і було задоволено 1-го листопада. Девіс особисто проводив від'їжджаючого в свій маєток Скотта на вокзал, де навіть розридався перед самим відправленням поїзда. Я теж мало не плакав, читаючи про це!
Поки Девіс створював надійну і боєздатну армію, жителі півдня продовжували домагатися чергових успіхів. Усунутий губернатор штату Міссурі К. Джексон (див. Вип. # 161) продовжував спроби вирвати свій штат з Союзу і приєднатися до Конфедерації. З залишками своїх прихильників він перейшов під командування генерала Маккалоч з Арканзасу, а після прибуття підкріплень з Луїзіани їх сили зросли майже до 11 тисяч чоловік.
Жителі півдня сконцентрували свої сили поблизу хребта Оук, який сходив до струмка Уїлсон, і планували звідти вторгнутися в Міссурі. Бригадний генерал Лайон вирішив випередити сіверян і атакувати їх першим. Хоча у нього було всього близько 5,5 тисяч осіб, в тому числі полк емігрантів з Німеччини під командуванням Франца Зигеля, він наказав в ніч на 10 серпня атакувати табір жителів півдня з двох сторін. Сам Лайон атакував центральну позицію жителів півдня, а німці, зробивши нічний обхід, атакували з тилу. Жителі півдня дуже швидко оговталися від несподіванки і вже близько 11 години ранку звернули німців у втечу, а потім сконцентрували всі свої сили для удару по Лайон.
Їм майже вдалося оточити сіверян, а Лайон, що піднімав своїх солдатів в атаки, був убитий. Майору С. Стерджесу вдалося привести остакі загону назад в Спрінгфілд. У битві біля струмка Уїлсон сіверяни втратили 1235 чоловік, в тому числі 223 убитими і 291 полоненими, а жителі півдня втратили 1184 людини, в тому числі 257 убитих і 27 полонених. Велика частина штату Міссурі виявилася в руках жителів півдня.
Винен в цьому був і генерал сіверян Джон Фремонт, про який варто розповісти трохи докладніше. Це був дуже заможний і амбітна людина, а його тесть Томас Бентон був одним з найбагатших людей країни. У 1856 році він вже брав участь в президентських виборах, зазнав поразки від демократа Б'юкенена, але не залишив своїх честолюбних задумів. В рядах республіканців він зберіг відомий вагу, і коли почалася Громадянська війна, Лінкольн призначив його на посаду командувачем величезним Західним округом у званні, зрозуміло, генерала.
Свою резиденцію він розмістив в одному з найрозкішніших особняків Сент-Луїса, де влаштовував пишні прийоми. Але пробитися до нього у справі було дуже складно. Так Шерман, тоді ще не генерал, восени 1861 року набирав війська для охорони штату Кентуккі від жителів півдня і довго не міг потрапити на прийом до командуючого. Пізніше у своїх спогадах він навів розповідь офіцера Р. Реніко з оточення Фремонта:
"Фремонт був могутнім володарем, оточеним вартовими і сторожу, що у нього більше ефектний двір, ніж у будь-якого короля, що він тримає в очікуванні сенаторів, губернаторів і знатних громадян днями і тижнями, перш ніж дати їм аудієнцію".
Ось такий був цей "рішучий противник рабства", як його називали радянські історики. Чомусь він їм дуже подобався! Навряд чи він також подобався генералу Лайон. Адже перед битвою у струмка Уїлсон він неодноразово звертався до Фремонт з проханням, якщо не про підкріплення, яких у Фремонта, зрозуміло, не було, то хоча б про допомогу в озброєнні, обмундируванні і боєприпасах. На всі його прохання Фремонт відповідав рішучою відмовою, а майор Стерджіс в своєму офіційному донесенні після згаданого бою писав:
"Більшість наших солдатів витратило всі свої патрони і все, що можна було роздобути в підсумках убитих і поранених".
Дії Фремонта на території західного округу часто йшли врозріз з інструкціями, і навіть наказами, Вашингтона. Однак загострення настало тільки після того, як 30 серпня Фремонт оприлюднив декларацію, в якій оголосив про конфіскацію всієї власності заколотників, які проживали в межах "його" округу, включаючи рабів, які автоматично ставали вільними. Але конгрес Союзу ще 6 серпня оголосив про конфіскацію у бунтівників власності, підкресливши, що на рабів це не поширюється. Лінкольн і його радники цілком обгрунтовано вважали, що звільнення рабів викличе протест лояльних рабовласників і може штовхнути ряд штатів до лав конфедератів. В умовах відсутності боєздатної армії у сіверян Лінкольн не міг так ризикувати.
Крім того, в декларації Фремонта говорилося про те, що все заколотники, захоплені зі зброєю в руках, будуть розстріляні. Це суперечило всім наявним тоді міжнародними законами про військовополонених і могло викликати бурю обурення в Європі.
Лінкольн 2 вересня зажадав, щоб Фремонт привів свою декларацію у відповідність з актом про конфіскацію від 6 серпня, але той в рішучій і бесцеремонною формі відмовився підкоритися. Замість цього він надіслав до Вашингтона свою чарівну дружину Джессі Бентон-Фремонт, яка в одну з ночей зуміла проникнути до Лінкольну. Протягом декількох годин вона переконувала президента схвалити декларацію її чоловіка, а коли втомлений Лінкольн в сотий раз пояснював їй, що це неможливо, вона раптом заявила, що в такому випадку її чоловік оголосить себе диктатором всього Заходу і створить свою державу, незалежне і від Союзу , і від Конфедерації!
Навіть після цього президент не зняв зарвався Фремонта. У кабінеті Лінкольна кілька раз обговорювали ситуацію з зарвалися командувачем заходом. 22 жовтня на засіданні кабінету знову обговорювалося питання про самовільні дії Фремонта, але міністр фінансів С. Чейз виступив на захист генерала, заявивши, що
"Армія віддана Фремонт і повністю довіряє йому!"
Міністр юстиції Е Бейтс так прокоментував слова свого колеги:
"Свідоцтв зворотного більш ніж достатньо ... Наскільки мені відомо, активно його (Фремонта) не підтримує ніхто, крім наближених до його персони офіцерів-підспівував".
Лінкольн вирішив змістити Фремонта тільки після того, як той заарештував генерала Блейр за спробу дезавуювати нещасливу декларацію. Але і тут президент діяв дуже обережно. Він видав наказ про усунення Фремонта і передачі командування Західним округом генералу Девіду Хантер і відправив його генералу Кертіс в Сент-Луїс. У супровідному листі Лінкольн додавав, що якщо Фремонт вдасться домогтися якогось помітного успіху, то нехай тоді цей наказ залишиться у Кертіса на пам'ять.
Фремонт ніяких успіхів, природно, не добився, і Кертіс вирішив передати йому наказ президента. Але виявилося, що Фремонт через своїх людей дізнався про плани президента щодо його персони і розпорядився нікого в свій особняк не пускати. Ділові ж поїздки генерал здійснював в оточенні такою численною і щільною охорони, що і на вулиці наблизитися до нього було неможливо. Вранці 2 листопада до резиденції Фремонта наблизився сільський хлопчина з кошиком свіжих овочів для генеральській кухні. Вартові нічого не запідозрили і пропустили хлопця, а той замість кухні рвонув прямо в кабінет Фремонта. Там на очах у здивованого генерала і його наближених він вийняв з кошика наказ про усунення Фремонта.
Роль сільського простака Кертіс попросив зіграти одного з капітанів-добровольців. Так звалилася військова кар'єра не відбувся "диктатора всього Заходу". Правда, через п'ять місяців його призначили командувачем щойно створеним невеликим Гірським округом, але після низки поразок і конфліктів з командуванням його 26 червня 1862 року остаточно звільнили з армії. Слід додати, що в 1864 році Фремонт ще раз спробував стати президентом країни, але, передчуваючи поразку, зняв свою кандидатуру.
Перші кроки генерала Гранта.
Тим часом жителі півночі зазнали ще однієї поразки біля скелі Боллс поблизу містечка Лісберг в Вірджинії. Там 21 вересня загін сіверян під командуванням полковника Е. Бейкера проводив розвідку боєм на південному березі Потомаку. Південцям під командуванням М. Еванса вдалося блокувати сіверян і притиснути їх до річки, після чого сіверян стали методично знищувати. Офіційні дані про втрати жителів півночі в цьому бою виглядають так: загинуло 49 осіб, в тому числі і Бейкер, поранено 158 осіб і цілими в полон потрапило 714 осіб. Скільки жителів півночі при цьому потонуло, так ніхто і не підрахував, але їх було багато, а врятувалося всього близько тридцяти осіб. МакКлеллан, дізнавшись про цю поразку, байдуже заявив Лінкольну:
"Втрати не надто великі, щоб їх не можна було заповнити".
Генерали південців розуміли, що треба негайно завдати жителям півночі ще один, але нищівний удар. 30 вересня на нараді у президента Девіса генерал Джонстон запропонував посилити угруповання у Манассаса до 60 тисяч чоловік і кинути її на Вашингтон. Борегар і інші генерали підтримали цю пропозицію, але президент Девіс заявив, що він не може кинути всі сили на один напрям і знехтувати іншими. В принципі він був, звичайно, має рацію, але вдалий момент для захоплення столиці Союзу був упущений, а іншого такого шансу у жителів півдня більше не було. Більшість американських істориків вважають, що в той момент жителі півдня могли б захопити Вашингтон без особливих зусиль, але історія не знає умовного способу. Ми ж в наш час можемо лише констатувати, що президент Девіс допустив в цій партії вирішальну помилку.
У другій половині 1861 року біля сіверян почала повільно сходити нова зірка. Перед війною Улісс Грант був капітаном у відставці і жив в Іллінойсі. Він кілька разів пропонував свої послуги жителям півночі і, нарешті, в червні він був зарахований до армії і отримав звання полковника. Після кількох сутичок з жителями півдня в Міссурі і Кентуккі він з 31 липня став вже бригадним генералом. Його противником з боку жителів півдня був генерал Альберт Джонстон, який прибув з Каліфорнії і командував силами жителів півдня в середній течії Міссісіпі.
Джонстон хотів повністю взяти під свій контроль штати Міссурі і Кентуккі і посунув двадцятитисячну армію під командуванням генерала Л. Полка до Коламбус, штат Кентуккі. Спочатку планувалося захопити важливий стратегічний містечко Кейро, розташований на стику штатів Міссурі, Кентуккі та Іллінойс.
Фремонт отримав відомості про наміри жителів півдня і призначив Гранта командувачем в прилеглих до Кейро територіях. Гранту було доручено тільки зробити кілька демонстраційних вилазок проти жителів півдня, не вступаючи в великі битви. Грант знехтував цією порадою командувача, якого в ці дні знімали зі своєї посади (але Грат-то про це ще не знав), і став готувати напад на табір південців Белмонт поблизу Коламбуса.
6 листопада Грант занурив три тисячі солдатів на пароплави і рушив до Белмонт. Бій 7 листопада 1861 року біля Белмонта ні скільки-небудь великим боєм в ході цієї війни, але він цікавий кількома деталями. Мешканці півночі раптово атакували табір супротивника, вибили жителів півдня з їх позицій і захопили безліч полонених. А далі проявилося повна відсутність професіоналізму у мешканців півночі. Захопивши табір, який втік противника, сіверяни розташувалися в ньому, як у своєму власному таборі, і почали смажити м'ясо, пити віскі, а також грабувати намети ворога. Для кількох сотень бранців навіть не виділили пристойної охорони. Грант, дізнавшись про це, кинувся в табір і наказав палити намети жителів півдня, щоб солдати припинили грабіж і продовжували бій, але було вже пізно.
Відійшли до найближчого лісу жителі півдня привели свої частини в порядок, отримали підкріплення з Коламбуса і атакували нещодавно надісланий ними табір. На допомогу їм з позицій близько Коламбуса по жителям півночі вдарила артилерія. Приголомшені сіверяни, ще недавні переможці, були відрізані від річки, оточені і притиснуті до лісу. Гранту вдалося-таки навести подобу порядку в своєму загоні і з частиною солдатів прорватися до Міссісіпі. Сам Грант, як наголошують історики, йшов останнім, під ним вбило коня, і його мало не захопили в полон жителі півдня, але все обійшлося. Уже ввечері мешканці півночі повернулися в Кейро. Вони втратили в цьому бою 607 чоловік, а жителі півдня - 642.
Відразу ж після звільнення Фремонта Західний округ був розділений Лінкольном на два: Миссурийский, яким став командувати генерал Генрі Хеллек, і Канзаський, який потрапив у підпорядкування генералу Д. Хантер. Грант потрапив у підпорядкування до Хеллек, з яким у нього відносини відразу ж не склалися. По-перше, Хеллек не подобалася зайва самостійність Гранта, а по-друге, його дратувало постійне пияцтво підлеглого. Радянські історики чомусь з маніакальною впертістю заперечували пияцтво Гранта, в той час як американці над цим фактом добродушно сміються, - головне-то в результаті! А Грант саме і став домагатися результатів - першим з генералів сіверян.
З грудня 1861 року Грант став вказувати Хеллек на необхідність удару в межиріччі Теннессі і Кемберленд. Ці річки впадали в Міссісіпі на досить близькій відстані один від одного, а місця їх впадання були укріплені фортами Генрі і Донелсон відповідно. Захоплення цих фортів дозволив би жителям півночі прорватися в центральну частину штату Теннессі. Командувач не звик отримувати вказівки від підлеглого і відмовив Гранту, що ні поліпшило їх відносин. Але тут ідеєю Гранта перейнявся командувач флотилією сіверян у верхній течії Міссісіпі комодор Ендрю Фут. Удвох вони зуміли уламати Хеллек і отримати дозвіл на спільну атаку форту Генрі об'єднаними силами армії і флотилії.
2 лютого 1862 року Грант завантажив на пароплави експедиційний корпус чисельністю близько сімнадцяти тисяч чоловік і в супроводі семи канонерок Фута вирушив до форту Генрі. Мешканці півночі висадилися в восьми милях вище форту, і тут їх чекав один, але дуже неприємний сюрприз: жителі півдня збудували тут ще один форт - форт Хейман. Розвідка сіверян була поставлена так погано, що примудрилася не помітити цього будівництва! А форт Хейман був розташований, на відміну від форту Генрі, на високому березі і контролював всі підходи до форту Генрі.
Незважаючи на болотисту і труднопрохідну місцевість Грант прийняв рішення атакувати обидва форту одночасно. При потужної артилерійської підтримки гармат з канонерських човнів сіверяни 6 лютого рушили в атаку. Комендант форту Генрі Л. Тіглмен швидко зрозумів, що сіверяни мають величезний чисельну перевагу і без підтримки він не зможе утримати форти. Тоді він зумів організувати відхід основних сил жителів півдня, близько 2,5 тисяч чоловік в сусідній форт Донелсон. Їх відхід прикривали артилеристи форту Генрі. Після цього Тіглмен із залишками свого загону здався в полон. Мешканці півночі захопили близько вісімдесяти артилеристів і шістнадцять поранених на баржі-госпіталі. Під час штурму загинуло одинадцять жителів півдня. Мешканці півночі теж зазнали втрат, так як один зі снарядів південців потрапив в паровий котел канонерки "Ессекс", яка тут же і вибухнула, при цьому загинули 16 людей і 31 отримали поранення.
Це була перша значна перемога, як для самого Гранта, так і для всього Півночі взагалі. Ейфорія захоплення захлеснула газети сіверян, які знову стали пророкувати Союзу швидку перемогу. Сам Грант був налаштований більш тверезо, так як основні сили південців зуміли вислизнути від нього. Тому він вирішив невідкладно атакувати і форт Донелсон. Грант розумів, що Хеллек навряд чи дозволить йому небезпечний штурм Донелсона, тому він вдався до своєрідного трюку, який потім використовував ще не один раз. Грант відправив Хеллек телеграму такого змісту:
"Я візьму і знищу форт Донелсон 8-го числа, після чого повернуся в форт Генрі".
Після чого Грант наказав зламати телеграфний апарат, щоб Хеллек не зміг перешкодити йому.
У плани Гранта, однак, несподівано втрутилася погода. У ніч на 7-е лютого хлинув страшна злива, яка тривала три доби без перерви. Дороги перетворилися в рідину, по якій навіть піхота не зуміла б пройти. Тільки 14-го лютого загони Гранта підійшли до форту Донелсон і за підтримки артилерії з канонерок Фута почали атаку.
Жителі півдня мали в форте Донелсон угруповання чисельністю близько 20 тисяч осіб. Вони добре захищалися і 15-го провели потужну контратаку за стіни форту. Вони зім'яли дивізію Дж. Макклернанда, захопили понад 300 полонених і кілька гармат і продовжували розвивати свій успіх. За допомогою дивізії Л. Уоллеса Гранту вдалося якось відобразити цей натиск жителів півдня. Офіцери Гранта сильно просили його припинити штурм форту і відвести війська. Тут генерал зауважив двох полонених із солідною поклажею за спиною і наказав подивитися, що у них там. Мішки були набиті сухарями і беконом, і Грант зрозумів, що жителі півдня роздали солдатам продовольство в надії вирватися з форту і піти до своїх.
Він вирішив "дотиснути" супротивника, не даючи йому перепочинку. На допомогу Воллесу була кинута дивізія Ч. Сміта і прийшла в себе дивізія Макклернанда. Спільними зусиллями сіверяни припинили всі спроби жителів півдня прорватися з форту і загнали їх за фортечні стіни. До ночі бій затих. У жителів півдня були ще й боєприпаси, і продовольство, але ось їх командири на цей раз трохи підкачали.
Командував гарнізоном форту Донелсон генерал Дж. Флойд, який до 29 грудня 1859 був міністром оборони в адміністрації президента Б'юкенена і зумів переправити на Південь безліч гвинтівок, патронів і знарядь, а потім втік на Південь і сам. Він побоювався, що мешканці півночі стратять його за зраду, і, прихопивши з собою три тисячі добірних віргінцев, поспішно втік з форту, передоручивши командування гарнізоном генералу Г. Пиллоу. Тому теж не дуже хотілося потрапляти в полон, і він пішов за Флойдом. Так на чолі гарнізону виявився генерал Симон Болівар Букнер, з яким Грант разом навчався в Вест-Пойнті, а потім воював з Мексикою. У 1854 році Букнер позичив Гранту досить велику суму грошей, які той так і не повернув.
16-го лютого Букнер направив Гранту лист, в якому просив повідомити про можливі умови капітуляції, натякнувши, що розраховує на благородство старого однокашника. Але тут уперся генерал Ч. Сміт, який заявив:
"Ніяких умов прокляті бунтівники не заслужили".
Після цього Грант послав Букнеру своє знамените послання, яке потім часто використовували генерали Півночі в схожих ситуаціях:
"Не може бути вжито жодних умов, крім беззастережної і негайної капітуляції. Я маю намір невідкладно атакувати Ваші зміцнення".
Букнер, який був пригнічений і деморалізований втечею своїх начальників, відповів, що обставини примушують його
"Прийняти ті неблагородні і нерицарскіе умови, які Ви запропонували".
Так народився термін "беззастережна капітуляція", який за однією з версій закріпився за генералом Грантом в якості його прізвиська. Справа в тому, що американці, кажучи про Грант або звертаючись до нього, використовували тільки дві літери, "US", які, по-перше, збігаються з ініціалами генерала, по-друге, є першими буквами від скорочення слів "беззастережна капітуляція", а по-третє, збігалися з назвою країни.
У той же день гарнізон форту Денілсон капітулював. Мешканці півночі нарахували 14623 полонених, що на ті часи було величезним числом. Судіть самі, адже до початку війни чисельність всій федеральній армії становила 16367 осіб!
Коли жителі півдня виходили з форту і складали свою зброю, до Букнеру підійшов Грант і мовчки простягнув йому гаманець з давно позиченої сумою грошей.
Газети сіверян рясніли заголовками на кшталт "Повна перемога!", "Блискучий результат!", "Ворог відступає!", А Південь занурився в траурне зневіру. Перед мешканцями півночі ж постала проблема, що робити з такою величезною кількістю полонених, і винахідливі янкі придумали концентраційних таборів.
війна затягується
Незабаром генерал Грант домігся нового успіху. У дводенному битві біля порту Шайло на річці Теннессі 6 і 7 квітня 1862 він розбив армію жителів півдня на чолі з генералом А. Джонстоном, який вважався одним з кращих генералів Конфелераціі. У цій битві Джонстон був поранений в ногу і помер від зараження крові. Бій у Шайло було першим кровопролитним битвою в ході Громадянської війни. Адже за два дні боїв загинуло більше американців, ніж за всю війну за Незалежність, англо-американську війну 1812-1815 рр. і мексиканську кампанію разом узяті. Було вбито тисячі сімсот п'ятьдесят чотири людини у сіверян і 1723 людини у жителів півдня, а загальні втрати жителів півночі склали 13447 чоловік, проти 10694 у жителів півдня.
Вашингтон знову святкував перемогу, але країна була шокована таким нечуваним раніше кількістю жертв. Втім, до цього все скоро звикли. Хеллек підвищив Гранта, зробивши його своїм заступником, а армія Теннессі була передана генералу У. Розенкранц, який в подальшому відзначився тільки обережністю і повільністю на межі боягузтво.
Покинемо тепер, шановні читачі, генерала Гранта і повернемося до Потомакской армії, чисельність якої до початку 1862 року сягнула 170 тисяч осіб, тобто.е. більш ніж втричі перевищувала чисельність армії південців, що захищала Річмонд. Хоч МакКлеллан разом з Пінкертоном і переконали країну, а почасти й Лінкольна, в неможливості прямого наступу на Річмонд через Манассас, президент Лінкольн, як головнокомандувач усіма силами сіверян, видав 27 січня 1862 року наказ © 1, яким пропонувалося МакКлеллану почати наступ на Вірджинію не пізніше 22 лютого - дня народження Джорджа Вашингтона.
Тоді МакКлеллан запропонував план, за яким Потомакская армія повинна була бути на пароплавах доставлена до потужного форту Монро в пониззі річки Джемс, який сіверяни утримували з самого початку війни. На це Лінкольн зауважив, що тоді армія жителів півдня в районі Булл-Рана, яка за оцінками МакКлеллана налічувала 120 тисяч чоловік, зможе легко захопити беззахисний Вашингтон, і зажадав залишити частину Потомакской армії для захисту столиці. МакКлеллан за допомогою численних цифр і доводів зумів переконати президента в правильності свого плану, але вимовив собі невизначений термін для додаткової підготовки армії.
Але тут відбулися дві події, які сильно похитнули позиції МакКлеллана. 8-го березня Лінкольн зажадав, щоб операція сіверян почалася не пізніше 18 березня. В цей же день обшитий залізом фрегат жителів півдня "Вірджинія" атакував флотилію сіверян в гирлі річки Джемс і завдав їй поразки. У столиці стали побоюватися, що "Вірджинія" ось-ось прорветься в Потомак і з'явиться у Вашингтона, а "маленький Наполеон" був явно не готовий відстоювати столицю. Але 9-го березня "Вірджинія" була атакована маленьким залізним судном сіверян "Монітор", отримала кілька пошкоджень і відступила. У Вашингтоні перевели дух.
І в цей же день армія генерала Дж. Джонстона несподівано залишила свої позиції в районі Булл-Рана і розташувалася на південному березі річки Джемс. Розвідка конфедератів дізналася про плани МакКлеллана і поспішила блокувати можливі шляхи наступу сіверян з форту Монро. Коли 10-го березня здивовані сіверяни урочисто займали покинуті противником позиції, то з'ясувалося, що чисельність армії південців не перевищувала 50 тисяч чоловік.
Терпіння Лінкольна лопнуло, і 11-го березня він зняв МакКлеллана з поста головнокомандувача, мотивуючи це тим, що під час виконання складної операції в тилу противника генерал не зможе суміщати дві посади.
17 березня Потомакская армія МакКлеллана початку навантаження на пароплави, щоб потім висадитися на маленькому Вірджинському півострові, який американці давно називають просто Островом. Висадившись там, армія жителів півночі виявилася в пастці, в яку прибула добровільно. Це маленький простір було з двох сторін обмежена річками, позаду опинився Атлантичний океан, а попереду були позиції Вірджинської армії, які МакКлеллану представлялися неприступними. До сих пір залишається загадкою, чому МакКлеллан висадив війська сіверян саме в цьому місці?
Так, тил сіверян з боку Океану захищав потужний форт Монро, але звідти їх ніхто і не міг атакувати, а висадившись на вузькому Півострові Потомакская армія виявилася позбавленою можливості маневру. Мешканці півночі топталися на місці і не робили ніяких рішучих дій. У цей час 8-го квітня Лінкольн прислав МакКлеллану телеграму, в якій в досить різких виразах він вимовляв свого генерала за невиконання тим своїх обіцянок і повідомляв, що корпус Макдауелла буде відправлений тепер в район Манассаса. МакКлеллан змирився з втратою частини своєї армії, але тепер у нього була залізна відмовка на випадок будь-якої невдачі: адже у вирішальний момент він був позбавлений кращої частини своєї армії.
Це рішення Лінкольна було викликано не тим, що він розчарувався, нарешті, в здібностях МакКлеллана, а в успіхах Джексона Кам'яна Стіна. Цей генерал південців зі своєю невеликою армією кілька разів умудрився розбити в боях армію жителів півночі під командуванням генерала М. Бенкса в долині річки Шенандоа. Особливо сильно він поплескав сіверян 23 березня 1862 року поблизу Кернстауна, після чого Лінкольн і вилучив тридцятитисячний корпус Макдауелла зі складу Потомакской армії, щоб прикрити їм Вашингтон. Лінкольн і його радники допускали, що генерал Джонстон може легко повернутися в район Булл-Рана і зайняти покинуті позиції.
МакКлеллан тим часом імітував війну на Півострові. На шляху до Річмонда, правда, сильно укріпленого, у нього лежали річечка Уорвік і містечко Йоркстаун, проте три корпусу сіверян понад місяць простояли біля цих перешкод, навіть не роблячи спроб наступати.
Обраний Йорктауна керував генерал Дж. МакГрудер, який в повній мірі проявив своє мистецтво містифікації і введення противника в оману. У нього було всього близько п'ятнадцяти тисяч чоловік, але він звів на підступах до містечка укріплення, які були розраховані на п'ятдесят тисяч чоловік. Ну, а досвідченому в таких справах МакКлеллану здалося, що перед ним знаходиться, як мінімум, стотисячне військо.
Знарядь у МакГрудера було дуже мало, але він оснастив все бруствери колодами, пофарбованими в гарматний колір. Справжні ж знаряддя МакГрудер розмістив так, що жителям півночі здавалося, ніби інтенсивний обстріл ведеться з усіх боків. Крім того, генерал МакГрудер виділив спеціальну групу солдатів, яка марширувала за спеціальними маршрутами, піднімаючи хмари пилу і створюючи ілюзію величезної маси військ. Ці нехитрі хитрощі принесли, проте, МакГрудеру чудовий успіх.
Мешканці півночі так і не змогли розкусити цю містифікацію конфедератів. Їм не допоміг навіть наглядова аеростат, прив'язаний за мотузку подалі від передової, щоб снайпери жителів півдня не вполював його. Одного разу на цьому аеростаті піднявся командир 5-го корпусу сіверян генерал Фітц-Джон Портер, але раптовий порив вітру порвав мотузку, і переляканого генерала кілька годин носило над позиціями жителів півдня. Жителі півдня не змогли підстрелити цей аеростат, але генерал Портер був так переляканий, що не висувався з гондоли і тому не зміг помітити хитрощів жителів півдня. До вечора вітер змінив напрямок, і невдалого генерала Портера принесло до своїх. Після цього випадку Макклеллан суворо заборонив своїм генералам і полковникам підніматися на аеростаті.
Присутність армії сіверян поблизу Річмонда все ж непокоїло конфедератів. Адже їх розвідка отримала відомості про те, що армія генерала Бенкса повинна з долини Шенандоа переміститися до Манассасу, з'єднатися з частинами Макдауелла і з півночі вдарити по Ричмонду. Жителі півдня вирішили завдати попереджуючого удару, і генерал Джексон К.С. (Кам'яна Стіна) разом зі своїм радником генералом Лі повернулися в Долину. Тут вони дізналися, що на з'єднання з Бенкс рухаються з Заходу частини Фремонта, якого жителі півночі, які гостро потребували кваліфікованих кадрах, знову повернули на фронт.
Джексон і Лі вирішили бити ворога по черзі. 8-го травня поблизу села Макдауелл був розбитий авангард Фремонта. Потім Джексон рушив проти Бенкса, наздогнав його і двічі поспіль, 23-го і 25-го травня, у Форт-Ройяла і у Вінчестера завдав жителям півночі серйозні поразки. У Форт-Рояла сіверяни втратили 904 людини, а жителі півдня менше 50, а при Вінчестері сіверяни втратили більше двох тисяч чоловік, проти 350 у південців. Крім того, в цих двох боях жителі півдня захопили більше десяти тисяч гвинтівок, кілька знарядь, безліч боєприпасів, коней і військового спорядження. Бенкс в паніці втік за Потомак.
Жителям півночі довелося залишити ідею подвійного удару по Річмонд. Замість цього вони спробували розправитися з невгамовним Джексоном, але той вміло маневруючи серед значно перевершують його почислення з'єднань сіверян зумів 8-го червня розгромити Фремонта у Крос-Кіз, а 9-го червня - армію генерала Дж. Шилдс поблизу Порт-Рипаблик. Так армія Джексона чисельністю не більше 18 тисяч чоловік добряче попсувала сіверян, чия угруповання нараховувало понад сімдесят тисяч чоловік.
|