Польща, Фінляндія і Столипін

«Орловський державний університет».

курсова

Робота.

За історії Росії на тему: «Польща, Фінляндія і Столипін.»

Науковий керівник:

Виконав: студент 3 курсу, 3 групи

2008.
Зміст.

Введение ........................................................................ стр. 3.

Глава 1

Фінляндія ... ................................................ .................................Стор. 6.

глава 2

Західне земство або польське питання ........................ .. ...... .стр. 14.

Висновок ............................................................ .. ...... стор. 26.

Список літератури ...................................................... ..... стор. 27.

Додаток ......................................................... ... ...... ..стр. 28.

Вступ.

Історія не створюється довільними діяннями "великих людей", як вважали деякі мислителі. Але історія зі мною не сталося і якимись безособовими силами, що виражаються в діях і настроях мас, як вважав ряд творців 50 років тому. Історія - це рівнодіюча вчинків безлічі особистостей, кожна з яких складається в залежності від суспільних і культурних умов, в яких їй довелося розвиватися, і вкладається в історичні події зі своїм питомою вагою, що залежать від особистісних властивостей і суспільного становища.

Немає сумніву, що в історії Росії за перші роки 20 століття з величезною силою проступила особистість Петра Аркадійовича Столипіна. Мабуть, жоден з політичних діячів початку 20 століття не може йти з ним в порівняння з відданою і захопленої пам'яті його шанувальників і зосередженої ненависті революціонерів. Період "столипінської реакції", "столипінські краватки" [[1]] з одного боку, і борець за благо Росії, людина, "гідний сісти на царський трон" - з іншого. Політична кар'єра Столипіна була невеликою - всього 10 років. За цей час він був гродненським губернатором (1901р), губернатором в Саратові (1903р), міністром внутрішніх справ (1906р) і головою Ради міністрів (1907-1911гг). У 1907-1911годах Столипін визначав урядову політику.

Причина особливого інтересу до особистості Столипіна не тільки в його особистій долі і драматизм супроводжуючих її подій. З діяльністю цієї особистості тісно пов'язане питання про те, яке ж значення столипінського курсу і чому не відбувся шлях реформ. Це питання не отримав задовільної відповіді в літературі про Столипіна. Багато дослідників вважають, що столипінським реформам завадили здійснитися не об'єктивні чинники, а обмеженість і сліпота царизму, верхів. Самі ж реформи були настільки значні, що, увінчався вони успіхом, не тільки ніякого Жовтня, але і лютому не було б. Столипіна на щит піднімають ультраправі елементи, висуваючи на перший план його націоналізм і пояснюючи всі провали його курсу фактом вбивства Столипіна. До речі про націоналізм. Автор вважає що націоналізму у Столипіна не було і спробує це довести це на прикладі ставлення голови ради міністрів до польського і фінському питань. Ці питання були одними з наріжних в політиці уряду і уряд на чолі з Столипіним намагалася їх вирішити не силою, а шляхом реформ. І судити про те чи вдалося це можуть лише майбутні покоління.

До теми відносин між суб'єктами держави великий інтерес стали проявляти в 80-і 90-і роки 20 століття. Пов'язано це було з перебудовою і розвалом однієї з великих держав - СРСР. На пострадянському просторі виникло безліч незалежних держав і «знову виникла необхідність суверенітету національних окраїн - політичної автономії Польщі та Фінляндії в дореволюційній Росії у П.А. Столипіна, суверенітету союзних республік - в дні перебудови »[[2]]. У цей час виходить безліч робіт авторів стосуються особистості Петра Аркадійовича Столипіна. Це такі автори як І.Д. Ковальченко, П.Н. Зирянов, І.В. Островський, В.С. Дякин, В.В. Казарезов, А.В. Аврех, Г. Попов, В.П. Данилов, С.Ю. Рибас, ізгоїв, М.П. Бок, П.Н. Зарьянов, В.В. Кирюшин, А.Ф. Єфременко. Треба сказати, що не дивлячись на такий великий обсяг літератури, що-небудь із взаємин Столипіна Польщі та Фінляндії знайти дуже важко. В основному всі роботи присвячені одній з його найбільш вдалих реформ, а саме реформу сільського господарства. Однак в деяких роботах знаходиться місце для Польщі та Фінляндії. Наприклад, В роботі А.Я. Авреха «П.А. Столипін і долі реформ в Росії »є одна глава, в якій розглядається ставлення уряду до Фінляндії і Польщі. Дивно, що назва глави відразу ж говорить про ставлення Авреха до політики уряду: «Націоналізм. Росія для росіян". А це підозрює те, що П. А. Столипін теж є націоналістом.

У П.М. Зирянова в роботі «Петро Столипін: політичний портрет» простежити будь-якої націоналізм неможливо. Він намагається неупереджено і всебічно розглянути цю особистість причому, дуже багато приділяє уваги формуванню його поглядів щодо основних проблема російської дійсності і аграрну реформу. Найбільшу фактичну інформацію можна отримати зі збірки промов Петра Аркадійовича Столипіна «Нам потрібна велика Росія». У цьому збірнику зібрані всі промови прем'єр-міністра, і особливий інтерес представляють мови, що стосуються нашої теми. Виходячи з них і можна судити про справжнє ставлення Столипіна до Польщі та Фінляндії. Велику допомогу в написанні роботи надав фонд вивчення спадщини П.А. Столипіна має свій офіційний сайт в Інтернеті.

Тема є актуальною і в наш час, так як в Російську Федерацію входить багато республік і автономних областей і для того, що б регулювати відносини між суб'єктами федерації треба знати досвід минулого.

Метою даної роботи є прагнення простежити, як вирішувалося польський і фінський національне питання в політиці уряду і що особисто пропонував П. А. Столипін.

Для вирішення поставленої мети треба вирішити ряд практичних завдань:

1. Розглянути, як Столипін намагався вирішити польське питання і наскільки це вдалося.

2. Виявити його погляд на фінський питання і як він бачив шляхи вирішення.

Ці два завдання і будуть вирішуватися в основній частині роботи. Роботу можна використовувати для підготовки до семінарських занять.

Глава 1.

Фінляндія.

5-го травня 1908 року Столипін, вперше порушивши про Фінляндії, відповідав на запит Державної Думи «що стосується відносин Імперій до її складової частини - Фінляндії» [[3]]. Перш за все він заявив що, існує дві точки зору на Фінляндію: перша, що «Фінляндія - абсолютно особливе держава» [[4]] і друга, що «Фінляндія є така ж окраїнна провінція, як, скажімо, Привисленский губернії або Кавказ» [ [5]]. Обидві ці точки зору невірні і причини того, що Фінляндія є складовою частиною Російської Імперії, об'єднане Уряд відповідає за все в ній відбувається, за всі події, за всю зосереджену в ній революційну діяльність. У жовтневі днів 1905 року там діяла фінська червона гвардія з горезвісним капітаном Коком на чолі. Скінчилося тим, що ця організація взяла участь в Свеаборгской бунт [[6]]. В цей же час утворилося під спортивним видом ще більш небезпечне товариство «Войма» (Сила), поширюється безліч зброї у всій Фінляндії. Пароплави «Джон Графтон», «Петер», «Ханки» і ін. Були спіймані при перевезенні до Фінляндії рясного військового матеріалу. Протягом одного 1907 на території Фінляндії мало місце 25 конференцій і зборів революційного характеру; звідти ж готувалися багато замаху зокрема, «там організований був вибух 12 серпня 1906р. *, пограбування в ліхтарний провулку *, причому викрадені гроші відвезені були в Фінляндію; замах на вбивство генерал-ад'ютанта Дубасова *, вбивство генерала Міна *, вбивства генерала фон дер Лауніца *, головного військового прокурора Павлова *, начальника Петербурзької в'язниці полковника Іванова *, Дерябінской в'язниці - Гудима *, Акатуевской в'язниці - Бородуліна * і начальника Головного тюремного управління Максимовська *. Там же готувалася замах на військового міністра, замах на міністра юстиції, нарешті, замах на Великого князя Миколи Миколайовича * »[[7]]. Фінляндські влади ставилися доброзичливо до подібним організаціям, так само як і до росіян революціонерам, що знаходило собі на фінляндської території найнадійніше притулок для підготовки терористичних актів; вони навіть всіляко паралізували дії нашої російської поліції. Зважаючи на все це довелося вдатися до встановлення уздовж фінляндської кордону суцільного військового кордону. У справах управління Фінляндією, що мали дотик до Росії, теж зустрічалися труднощі і ненормальності. На підставі указу 1-го серпня 1891 року міністр статс-секретар мав право сам вирішувати, чи стосується ту чи іншу справу інтересів Росії чи ні і відповідно з цим запитувати або не запитує укладення підлягає міністерства Імперії. Але великодушно надане право повело до багатьох зловживань; багато питань, зачіпали російські інтереси, були вирішені Фінляндією самочинно. Так, були змінені: в 1896 році параграфи установи фінляндського сенату з міліційних експедиції; в 1906 році закон про російською мовою в державних установах; була внесена в Сенат пропозиція по закону про пресу, дуже суттєва для інтересів Росії. Дійшло, нарешті, до того, що про багатьох законопроектах Імперське Уряд дізнавалося лише з газетних чуток (серед них законопроекти про промисли, про образу величності ...). Нарешті, без зносини з Імперськими владою, фінляндський Сенат приступив до розробки законопроекту про нову форму правління, хилиться майже до повного визволення Фінляндії від зв'язку з Росією. Для того, щоб усунути можливість подібних актів і для того, щоб взагалі знищити в корені причини розбіжності з Фінляндією, Петро Аркадійович наголошував на необхідності вникнути в політичний світогляд финляндцев. Останнє було порушена за заявою Імператора Олександра 1-го від 1809 року, в якому Він обіцяв зберігати встановлення і закони Фінляндії. Фінляндців ж все зрозуміли, що цією заявою Імператор визнав особливу финляндскую державність. Олександр II в 1863 році згадав про конституційної монархії при скликанні фінляндського сейму. Надалі ж Росія, зайнята своїми внутрішніми справами, мало цікавилася Фінляндією. «Ось чому, - сказав Петро Аркадійович, - ці принципи окремої фінляндської державності почали потроху переходити в особливу науку, своєрідного фінляндського державного права. Для того, щоб створити цю науку, підбиралася маса документів, причому, звичайно, купа таких же документів, що не підтверджували цих принципів, відкидалася в сторону ... Народні університети і публічні лекції продовжували це ж справа і цілком природно, що теорія скоро перейшла в вірування, вірування перейшло в догмат, догмат же важко спростовувати будь-якими розумовими доказами. З цього догмату Фінляндія - особливе держава, і до того ж держава конституційне, правове, держава, яка має завдання абсолютно різні від завдань Росії, і чим тісніше буде пов'язана Фінляндія з Росією, тим здійснення цих завдань стане неімовірніше »[[8]]. «Ось, панове, - продовжував Столипін, - в цій Політичної атмосфері і застають Фінляндію події 1905 року, які послужили пробним каменем і для багатьох росіян, які в той час, може бути, засумнівалися в майбутності Росії» [[9]]. Що ж із себе дійсно представляє Фінляндія? Східна частина її - древнє російське надбання (з 1323 г.), знову завойоване Петром Великим і Єлизаветою корпорірованного до складу Росії. Олександр I, який завоював остаточно Фінляндію, оголосив про приєднання її назавжди до Російської Імперії. «Імператор Олександр I, - сказав Петро Аркадійович, - дарував Фінляндії внутрішню автономію, він дарував їй і зміцнив за нею право внутрішнього законодавства, підтвердив всі корінні закони, весь розпорядок внутрішнього управління та судочинства, але визначення відносин Фінляндії до Імперії він залишив за Собою і визначив його словами: «власність і державне володіння» [[10]]. У тому ж дусі діяли і наступні Добродії, що вирішували тоді за Росію і керували Фінляндією на патріархальних засадах. Надалі ж, з скликаннями фінляндських сеймів, відносини ці сильно ускладнилися, а сейми стали вторгатися у вирішення питань загальнодержавного значення, що і призвело до створеного положенню. Російська точка зору абсолютно ясна, Росія не може бажати порушення законних автономних прав Фінляндії щодо внутрішнього її законодавства та окремого адміністративного і судового устрою, але в загальних законодавчих питаннях управління повинно бути і спільне рішення спільно з Фінляндією і з переважанням, звичайно, державних прав України. До таких загальних питань Петро Аркадійович відніс захист держави, спостереження за фортецями, спостереження і захист берегових вод, спостереження за поштовими установами, управління телеграфом, митницями, залізницями і т. Д. Спосіб вирішення подібних питань повинен бути знайдений. Шляхом постійних думських запитів цієї справи врегулювати не можна. Є інший законний шлях через Державну Думу і Державна Рада. «Ви, панове, - не можете, - заявив Петро Аркадійович, відкинути від себе обов'язків, несомих вами в якості народного представництва. Ви не можете розірвати і з минулим Росії. Недаремно були пролиті потоки російської крові, має сенсу і не несвідомо затвердив Петро Великий державні права Росії на берегах Фінської затоки. Я впевнений, панове, - закінчив Петро Аркадійович, - що ви відкидаєте запит; але вами, в ваших російських серцях будуть знайдені вирази, які змусять, спонукають Уряд уявити на ваш же суд законопроект, що встановлює спосіб вирішення наших спільних з Фінляндією справ, законопроект, не порушує прав маленької Фінляндії, але огороджує то, що нам все ближче, все дорожче, - історичні, державні права Росії »[[11]].

17-го березня 1910 року Столипін опублікував урядовий проект про порядок видання стосувалися Фінляндії законів і постанов загальнодержавного значення.Останній був представлений в законодавчі установи і 21-го травня 1910 Петро Аркадійович говорив про нього в Державній Думі. Він накидав картину неясності і невирішеності фінляндського питання, позначилася за останнім часом особливо в питанні про відбування фінляндців військової повинності. Згадавши знову про події 1905 року, - він заявив, - що кожен раз, коли Фінляндії робилися поступки, коли російська влада в краї слабшала, останній робився все вимогливіше та вороже по відношенню до Імперії. Багато фінляндців, напр., Фінляндський сенатор Лео Мехелін, знаходили, що «взаємини обох сторін вимагають, щоб Цар і Великий Князь був єдиним російським, який міг би і мав би впливати на фінляндські справи» [[12]]. «Звідси зрозумілий логічний висновок, - заявив Петро Аркадійович, - що вирішення питання про зміну взаємин Росії і Фінляндії, взаємин сильно ускладнилися за сто років, має належати виключно творчості фінляндського Сейму; Росії має належати в особі її Монарха лише право «veto», що зводить роль Росії до пасивного опору проти шкідливих для неї актів і не дає їй можливості привести свої відносини з Фінляндією до благополучного результату .... Таким чином, нині царствующему Государю, в хвилину повороту в фінляндських справах, треба було вирішити, хто ж має право здійснити державну владу для встановлення норми і порядку загальнодержавного законодавства. Подарувавши, як Самодержавний Государ, Основні Закони Імперії, Государ Імператор, маніфестом від 20-го лютого 1906 р залишив за собою право встановити в свій час і закони загальнодержавні. Він міг зробити це Сам, Він міг зробити це, послухавши Фінляндським теоріям, за допомогою фінляндського Сейму, він міг, нарешті, закликати до цієї справи народне представництво. Маніфестом 14-го березня це питання вирішено, і законопроект знаходиться перед Вами, панове члени Державної Думи. Вам треба буде розв'язати питання великих історичних розмірів, але під час цього історичного суду лунатимуть і лунають вже і звинувачення, і докори і нарікання. Вказуючи на перелік, вам будуть доводити, що російська реакція прагне задушити автономію вільного народу, тоді як в можливості поповнення переліку і полягає ознака Верховної російської держави, полягає забезпечення, в разі пропуску або недогляду, від повороту знову в такий стан, в якому ми знаходимося в даний час. Запрошення фінляндських депутатів в Думу і Державна Рада з вирішальним голосом - це акт найбільшої справедливості, але це в той же час доказ єдності Російської Імперії. Баламутить вас, як я чув, деякий нагляд за школами введено до переліку внаслідок тієї неприязні, того недружелюбності, яке вселяється в школах дітям по відношенню до Росії і російської мови. Союзи, друк, суспільство - це всі предмети, які навіть в складних державах становлять предмет загальноімперського законодавства. Але нам будуть вказувати, звичайно, що цим шляхом бюрократія прагне зруйнувати високу місцеву культуру і народну освіту. Я вам відповім словами доповідача, що незалежно від фінляндського правосвідомості, існує ще інше правосвідомість, правосвідомість російське; вам будуть вказувати на те, що Уряд не зважає на інтереси цілого народу, - на це я вам відповім, що Государ довірив справу вам і що крім вас не пройде жоден Імперський закон; вам, звичайно, будуть урочисто вказувати на думку, нібито, Європи, на тисячі зібраних фінляндців за кордоном підписів, - тут вже відповім вам не я, а відповість вам вся Росія, що багато, мабуть, ще не зрозуміли, що при новому ладі Росія не розвалюється на частини, а міцніє і пізнає себе. Зруйнуйте, панове, небезпечний привид, щось гірше, ніж ворожнеча і ненависть, - презирство до нашої батьківщини. Презирство відчувається і в загрозі пасивного опору з боку деяких финляндцев, презирство відчувається і з боку непроханих порадників, презирство відчувається, на жаль, і з боку частини нашого суспільства, яка не вірить ні в право, ні в силу російського народу. Струсіть з себе, панове, цей злий сон і, уособлюючи в собі Росію, опитаних Царем у справі, рівного якому ви ще не вершили, доведіть, що в Росії вище за все право, що спирається на всенародну силу »[[13]]. Державна Дума, переконана доводами Столипіна, стверджує законопроект про Фінляндії.

8-го червня 1910 року дебати по фінляндському законопроекту почалися в Державній Раді. Заперечуючи опозиції, Петро Аркадійович заявив у своїй промові на цьому засіданні: «або відмовтеся від прав загальноімперського законодавства на користь фінляндського провінційного сейму, або доведіть, що дарований Государем Росії законодавчі установи вважають своїм обов'язком свято охороняти те, що належить всій державі» [[14 ]]. Далі, в засіданні 11-го червня він роз'яснив, що при проведенні проектованих загальних законів будуть заслухані в законодавчих установах думки фінляндських членів. До цього ж часу «фінська життя буде регулюватися нині існуючими законодавчими нормами, що діють здавна, з давніх-давен в краї» [[15]]. Отже, закон не заподіє ні законодавчу обструкцію, ні шкоди финляндским інтересам. Він тільки відновить державні права Росії.

17-го червня 1910 Государ затвердив схвалений Державною Радою та Державною Думою закон про порядок видання законів, що стосуються Фінляндії. Цим було врегульовано питання про наших відносинах з Фінляндією і остаточно встановлений шлях подальшого фінляндського законодавства, намічений Урядовим способом. Законами підлягало видаватися:

1) в порядку, встановленому загальним законодавством, якщо вони відносяться не до одних тільки внутрішнім Справах цього краю, і

2) в порядку, встановленому особливим (финляндским) законодавством, якщо вони відносяться до одних тільки внутрішніх справ цього краю.

У 1911 році П.А. Столипін порушив питання про приєднання до Петербурзької губернії двох суміжних з нею парафій Виборзької губернії (Ківенекского і Ново-Кірковского). Парафії ці були улюбленим притулком для наших революціонерів. Значне ж корінне російське населення парафій не могло добитися рівноправності від фінляндських влади. Крім того, до цього заходу Уряд спонукало стратегічне розташування парафій, дуже істотне для захисту Петербурга і Кронштадта, з суші і з моря. 4-го серпня 1911 року питання цей отримав схвалення Монарха і уявлення відповідного законопроекту було отримано Столипіну.

Глава 2.

Західне земство або польське питання.

Думка про введення земства в західних губерніях зародилася у Столипіна ще під час перебування його Ватажком Дворянства в Ковенської губернії. Дізнавшись і полюбивши цей край, Столипін відчував, як сильно перешкоджало його культурному зростанню відсутність земських представницьких установ, але російські державні інтереси не допускали їх введення в губернії, в якій більшість великих землеволодінь належало інородців. Завдяки енергії і особистого авторитету Столипіна, йому вдалося, коли він був Ватажком Дворянства, створити «Ковенської Товариство Сільського Господарства» і в ньому, на грунті спільності сільськогосподарських інтересів, об'єднати для спільної роботи росіян, поляків і литовців. У трьох південно-західних і трьох білоруських губерніях російське землеволодіння було більш міцним і Столипін, ставши Міністром Внутрішніх Справ, поспішив підняти питання про земство в Західному краї. У 1909 році Уряд визнав існуючий закон про вибори до Державної Ради від дев'яти губерній західного краю (Віленської, Вітебської, Волинської, Гродненської, Київської, Ковенської, Мінської, Могилевської та Подільської) незадовільним і неправильним, оскільки не дивлячись на значне переважання російської землеволодіння в краї , в його сукупності, представниками від усіх губерній пройшли поляки, тоді як польське населення краю становило всього чотири відсотки і внаслідок цього обрані представники не були представить ялинами інтересів всього його населення, а лише інтересів вищого наносного шару. Найбільш правильним висновком із ситуації Уряд вважав поширення земства на ці 9 губерній. Але на це потрібен час. Внаслідок цього Уряд вніс законопроект про продовження повноважень вже обраних членів Державної Ради на один рік. Цим проміжком часу Уряд припускав скористатися для розробки та внесення проекту про західний земстві. Міра такого продовження повноважень з'явилася б не тільки доцільною, а й цілком законною, має багато прецедентів як в нашій, так і західноєвропейської практиці. У своїй промові з цього питання Петро Аркадійович заявив, що становище Уряду вкрай полегшувалося тим, що Державна Дума сама висловила побажання про введення західного земства. Він додав, що відповідний законопроект буде внесений на розгляд осінньої сесії. Державна Дума прийняла проект Уряду з варіантом, який замінив продовження повноважень членів Державної Ради на один рік річним обранням нових членів. 6-го жовтня 1909 року, відкриваючи сесію Ради у справах місцевого господарства, Петро Аркадійович виклав урядовий законопроект про введення земства в дев'яти західних губерніях. Згідно з проектом, великі міста (Мінськ, Вільно, Київ) підлягало виділити в особливі земські одиниці, за прикладом міст центральної Росії. У проекті не вважали за можливе влаштуватися цілком на земському положенні 90-го року, з огляду на те, що останнім дає переважання дворянського стану. Таке ж в західному краї складалося переважно з поляків. Тому в законопроекті було проведено принцип бессословности. Різноплемінногонаселення була головним каменем спотикання законопроекту: хоча земські установи і суть установи не політичні, а господарські і для правильного їх дії потрібно участь в них усіх елементів краю, однак не можна надавати їм певну племінну забарвлення. Останнє відбилося б на господарському житті, на господарських інтересах краю, які проникають в народну гущу глибше, ніж навіть інтереси політичні. Тому для захисту російських державних інтересів Уряд ввів в законопроект принцип національних відділень при виборі повітових гласних і таких же відділень в міських думах і повітових земських зборах при виборі голосних губернських. Для визначення числа голосних за національностями в проекті пропонувалося зупинитися на способі, що відбиває дійсне співвідношення різних груп населення, на прийнятті в розрахунок двох ознак: кількісного та майнового. У місцевостях ж з досить слабким російським населенням передбачалися проектом наступна мінімальні вимоги. Повинні були бути особи російського походження: голова губернської земської управи, всі найголовніші посади за наймом, не менше половини виборних посад і не менше половини дрібних службовців за наймом. Цим вичерпувалися особливості законопроекту, введенням якого Уряд передбачало «наблизити господарське становище губерній західного краю до господарського розпорядку, ужиткові корінних російських губерній, з тим, щоб дати західному краю реформоване земство, згодом, разом з усією іншою Росією». 7-го травня 1910 Петро Аркадійович захищав у Державній Думі урядовий законопроект про введення західного земства. Він оскаржував думки опозиції, що розмовляла, що будь-які обмеження для місцевого елементу було б введення політики в ту область, яка політиці чужа, було б штучним роздуванням старовинної племінної ворожнечі. Він заявив, що Уряд, приймаючи до уваги ці доводи, стало все ж на іншу точку зору, поставило на перший план національну завдання в Західному краї, що вимагає підпорядкування земської ідеї ідеї державної. Адже чи вправі було б держава надавати самим собі не зміцнілі російські осередки краю в їх змаганні з міцними цитаделями польської культури? Вирішення питання варто було б шукати не в абстрактній доктрині, а в досвіді минулого і в області фактів. «І ось, - продовжував Петро Аркадійович, - абсолютно сумлінні дослідження в цій галузі призвели Уряд до необхідності: по-перше, розмежувати польський і російський елементи під час самого процесу земських виборів; по-друге, встановити процентне відношення росіян і польських голосних, не тільки фіксувати їх майновий стан, але відобразити історично сформоване співвідношення цих сил; по-третє, врахувати в майбутньому земстві історичну роль і значення православного духовенства і, нарешті, дати відоме відображення прав російського елементу в майбутніх земських установах »[[16]]. Столипін знайшов за доцільне тимчасово відстрочити введення земства в трьох губерніях віленського генерал-губернаторства, де російський елемент ще дуже слабкий. «Якщо, не зважаючи на цими умовами, - говорив П. А., - ввести земство в цих трьох губерніях, то населення винесло б враження, що край перейшов в область тяжіння до Царства Польського, що Уряд не могло утримати його в своїх руках, внаслідок своєї матеріальної слабкості або відсутності державного сенсу. »[[17]] у інших же 6 губерніях земство слід ввести одночасно, що цілком дозволяє наявність в ньому більш міцного російського елементу. «Я змушений, - продовжував Петро Аркадійович, - привести вам кілька історичних зіставлень, повчальних, по моєму погляду, для запобігання від повторення неодноразово вже повторювалися помилок. Західні губернії, як вам відомо, в 14-му сторіччі представляли із себе сильне литовсько-російську державу. У 18-му столітті край цей перейшов знову під владу Росії, з ополячення і перейшов в католицтво вищим класом населення і з нижчим класом, поневоленим і пригнобленим, але зберіг разом зі своїм духовенством відданість Православ'ю і Росії. У цю епоху російське держава була владно вводити в краї російські державні початку. Ми бачимо Катерину Велику, незважаючи на всю її гуманність, оселяється в краї російських землевласників, російських посадових осіб, що вводить загальні губернські установи, отменявшую литовський статус і магдебурзьке право. Ясно прагнення цієї Государині зміцнити ще хвилясті в краї російські течії, вливши в них нову російську силу для того, щоб надати всьому краю колишню російську державну забарвлення. Але не так думали її наступники ... Вони вважали цю боротьбу просто закінченою. Справедливість, надана вищому польському класу населення, повинна була зробити цю боротьбу безглуздою, непотрібною, повинна була залучити ці верхи населення на користь російської державної ідеї »[[18]]. Досвід Павла і Олександра 1-го, який призвів край до попереднього стану, і завагітніє наслідками. «Але те, - продовжував Петро Аркадійович, - що в великодушних помислах названих государів було актом справедливості, на ділі виявилося політичним спокусою. Полегшили польської інтелігенції можливість політичної боротьби і думали, що, на знак подяки за це, вона від цієї боротьби відмовиться »[[19]]. Справа і скінчилося в 1831 році першим збройним повстанням, який відкрив очі Уряду. Імператор Микола I-й повернувся до політики Катерини Великої і мало-помалу плани Імператора почали проходити в життя. Але Імператор Олександр II-й, за своїм великодушності, пішов на поступки, поляки були просто знову спантеличені, почали звертатися з дедалі більшими домаганнями і справа кінчилася другим збройним повстанням. Нарешті, в 1905 році в Польщі, у відповідь на нові пільги сильно збільшилася ворожнеча до Росії. «Ось, - заявив Петро Аркадійович, - ті історичне уроки, які, я думаю, з достатньою яскравістю вказують, що таке Держава, як Росія, не може і не має права безкарно відмовлятися від проведення своєї історичної завдання. Я часто згадував, - продовжував Петро Аркадійович, - про те, що мені доводилося говорити депутатам польським, які були до мене перед розпуском другої Думи ... Я говорив їм, що в політиці немає помсти, але є наслідки. Але поляки не були в силах змінити своє політичне спрямування, вони не можуть цього зробити, і при виборах в Державну Думу і Рада, всюди, де російські їм пропонували угоду, майже всюди вони це заперечували ... Все це, звичайно, вплинуло і на уряд, який в 1906 році готувало законопроект про введення земства в західному краї на засадах пропорційного представництва, але намір це залишило »[[20]]. Тому і виникла необхідність захистити численне, але економічно слабке російське населення від переважаючого польського елемента на час виборів, виникла необхідність національних курій. Але крім цього необхідно було переважання російського елементу в земських зборах. «Селянство в цих губерніях було білоруським або українським, а серед поміщиків переважали поляки» [[21]]. Тому законопроект і запропонував взяти до уваги не один майновий ознака, а й визнати національний, запропонувавши врахувати, так би мовити, ознака майново-культурний. Далі, він згадав про встановлений проектом мінімумі російського елементу в земських установах, без наявності якого більшість посад за наймом потрапило б до рук впливових поляків. «Але я б не хотів зійти з цієї трибуни, - закінчує Петро Аркадійович - не який підкреслив ще раз, що мета урядового законопроекту не в пригніченні прав польських уродженців західного краю, а в захисті прав уродженців росіян. Законопроект дає законне представництво всіх верств місцевого населення, всім інтересам; він тільки ставить межу подальшої багатовікової, племінної політичній боротьбі, він ставить цю межу, захищаючи владним і рішучим словом російські державні початку. Підтвердження цього принципу тут, в цьому залі вами, панове, зруйнує, може бути, чимало ілюзій і надій, але попередить і чимало нещасть і непорозумінь, зафіксувавши відкрито і нелицемірно, що західний край є і буде край російський, назавжди, навіки »[[ 22]]. 15-го травня 1910 року Столипін заперечував в Державній Думі проти поправок до законопроекту про західний земстві, внесених опозицією. Петро Аркадійович зазначив, що справа йде не про Царстві Польському, а про область, в якій середня кількість поляків становить 4% населення. «Якби Уряд керувалося національним шовінізмом, - продовжував Петро Аркадійович, - воно запропонувало б вам спертися на ці цифри, але ви знаєте, що Уряд сам, цінуючи культурним елементом, внесло в свій законопроект принцип майновий» [[23]]. Захищаючи, далі, особливості законопроекту, Петро Аркадійович заявив, «що приватне землеволодіння утворилося в краї не шляхом природного правильного місцевого наростання, а в силу історичного шквалу, який налетів на цей край і перекинув в ньому все російське. Не можна - продовжував Петро Аркадійович, - виняткове, притому несприятливий для російських, антинаціональна історичне явище брати за основу, єдину основу всього законопроекту; не можна забути все минуле, не можна на все махнути рукою, тріумфувала б тільки теорія, шаблон, однаковий на всю Росію »[[24]]. Просячи відхилити всі поправки, Петро Аркадійович закінчує словами: «Не прийнятий буде цей законопроект, край буде довго перебувати в тій економічній дрімоті, в якій досі перебуває Західна Росія ... Не забувайте цього.» [[25]] Навколо схваленого Думою законопроекту розігралася в Державній Раді напружена боротьба. У боротьбі зі Столипіним проти законопроекту група крайніх правих згуртувалася з поляками і частиною центру. З промовою про законопроект Петро Аркадійович виступив в Державній Раді 1-го лютого 1911 року. Він зазначив, що земство має повну можливість бути працездатним і при наявності введених в законопроект обмежень, т. К. Число повних цензовіков перевищує число передбачуваних голосних, а для того, щоб ще посилити російські курії, Державна Дума прийняла поправку, що зменшує земський ценз вдвічі. Культурний рівень виборців від цієї міри не знизився б. З одного боку цінність нерухомого майна за останнє десятиліття подвоїлася, а з іншого боку склад полуцензовіков в освітньому відношенні є цілком доброякісним. «І ось, при наявності таких умов, -заявив Столипін, - я вважаю, що вводиться земство буде культурно, брег працездатний і буде державно» [[26]]. «Повертаючись до загального питання, - уклав він, - я знаходжу, що абсолютно неприпустимо розбіжність з Державною Думою в питанні, в якому Дума піднялася до високого розуміння російського державного початку. Я не хочу вірити, щоб російські і польські виборці могли бути приведені в абсолютно непотрібну і безплідну політичну боротьбу, але нехай, панове, не буде цього, нехай через острах йти своїм російським твердим шляхом не зупиниться розвинені прекрасного і багатого краю, хай не буде відкладено і потім надовго забуто введення в краї земського самоврядування. Цього досягти легше, до цього йдуть. І якщо це буде досягнуто, то в багатостраждальну історію російського Заходу буде вписана ще одна сторінка, сторінка російського поразки. Придавлене, переможене буде відроджується російське самосвідомість і не на полі бою, не міццю меча, а хто на перегонах думки, гіпнозом теорії і силою красивою фрази! »[[27]] 4-го березня 1911, при постатейному обговоренні урядового законопроекту, які згуртувалися ворога останнього обрушилися на статтю про національні куріях. У своїй промові Петро Аркадійович назвав цю статтю «питанням державної ваги, центральним питанням сьогодення законопроекту» [[28]]. «Уряд розуміє, - говорив він, - що необхідно в належній мірі використовувати і густо забарвлену польську струмінь, польське протягом, але небезпечно лише рівномірно розлити цей струмінь на всій поверхні майбутніх земських установ. Необхідно схиляти права окремих осіб, окремих груп, до прав цілого »[[29]]. Рішення противників справа було заздалегідь заготовлено і утворення національних курій було відхилено. Цим самим крайні праві з П. Н. Дурново і В. Ф. Треповим на чолі свідомо губили не тільки західне земство, а й завдавали удару особисто Столипіну, всієї його діяльності і державною програмою. Це була вже не перша їхня спроба і зважаючи на ситуацію таким чином обстановки, Петро Аркадійович подав прохання про відставку. Таким поворотом справи був схвильований західний край, ворожі сили почали піднімати голову, російське духовенство в краї піддалося образам, а в Фінляндії звістка про відставку Петра Аркадійовича викликало в деяких колах справжні радості. Сили реакції і революції тріумфували. Тим більше несподівано було звістка 11 березня про успішному результаті кризи, про збереження Столипіним його поста, про звільнення членів Державної Ради Трепова і Дурново, спільна робота з якими була визнана Петром Аркадійовичем неможливою. 12-го березня був опублікований Найвищий Указ про перерву, на підставі 99 статті Основних Законів, занять Державної Ради і Державної Думи на три дні. Цей термін перерви давав можливість скористатися прерогативами Верховної Влада шляхом опублікування закону західного земства, з поправками до нього Державної Думи. Останнє і було зроблено на підставі ст. 87 Основних Законів Іменною Найвищим Указом Урядового Сенату від 14-го березня 1911 року. Уже 1-го квітня 1911 Петро Аркадійович давав пояснення з приводу зверненого до нього запиту Державної Ради. Он заявил, что Государственный Совет совершил юридически неправильный акт, предъявляя запрос к Совету Министров, учреждению не подчиненному Правительствующему Сенату, в котором иногда председательствует Государь. Таким образом, противники законопроекта, продолжая свое дело, покушались на прерогативы Верховной Власти. Поэтому, не признавая запрос, Петр Аркадьевич давал лишь объяснения Государственному Совету в деле, его касавшемся. Петр Аркадьевич заявил, что вся ответственность за происшедшее лежит лично на нем, как на лице, представившем на утверждение Государя акт о проведении западного земства на основании ст. 87. Далее, он доказал полную законность принятого им пути. «Правительство не может признать, - заявил он, - что Государственный Совет безошибочен и что в нем не может завязаться мертвый узел, который развязан в путях существующих законов, может быть только сверху»[[30] ]. Объяснения Петра Аркадьевича были признаны неудовлетворительными, независимо от их существа и это было проведено в резолюции Государственного Совета. 27-го апреля 1911 года Столыпин отвечал на аналогичный запрос Государственной Думы. Отвергая по тем же мотивам законность запроса и соглашаясь лишь давать разъяснения, касавшиеся Думы (в порядке ст. 40), Петр Аркадьевич привел те же юридические аргументы, описал ход событий и заявил далее: «Правительство должно было решить, достойно ли продолжать, корректно и машинально вертеть правительственное колесо, изготовляя проекты, которые никогда не должны увидеть света, или же Правительство, которое является выразителем и исполнителем предначертаний Верховной Власти, имеет право и обязано вести определенную, яркую политику... Вт рой путь, путь тяжелый и тернистый, на котором под свист насмешек, под гул угроз, в конце концов, все же выход к намеченной цели. Для лиц, стоящих у власти, нет, господа, греха большего, чем малодушное уклонение от ответственности. Я и признаю открыто: в том, что предложен был второй путь, второй исход, ответственны мы в том, что мы, как умеем, как понимаем, бережем будущее нашей Родины и смело вбиваем гвозди в вами же сооруженную постройку будущей России, не стыдящейся быть русской, - ответственны мы, и эта ответственность -величайшее счастье моей жизни. И как бы вы, господа, не относились к происшедшему, - а ваше постановление, быть может, по весьма сложным политическим соображениям, уже предрешено, - как бы придирчиво вы ни судили и не осудили даже формы содеянного, я знаю, я верю, что многие из вас в глубине души признают, что 14-го марта случилось нечто, не нарушившее, а укрепившее права молодого русского представительства. Патриотический порыв Государственной Думы в деле создания русского земства на Западе России был понят, оценен и согрет одобрением Верховной Власти»[[31] ]. С этого времени и до самого прибытия Государя в Киев, к Петру Аркадьевичу поступали благодарственные телеграммы от земских избирателей и гласных Западного края русского и польского происхождения. Все лето 1911 года, как и всегда, не позволяя себе отдыха, проработал Петр Аркадьевич над разработкой стоявших на очереди государственных дел и 25-го августа отбыл в Киев. По проезде Государя в Киев, состоялись торжественная встреча, маневры, освящение памятника Императору Александру II, смотры и приемы земских представителей Края, получившего земство. 1-го сентября в 9 часов вечера начался в городском театре, в Высочайшем присутствии, парадный спектакль. В 11 часов, в антракте, после второго акта, П. А., сидевший в первом ряду близ Государевой ложи, поднялся с места и стал спиной к сцене, разговаривая с подходившими к нему лицами. Вдруг раздались в зале один за другим два выстрела... Раненый двумя пулями Столыпин сохранил присутствие духа. Он осенил крестным знамением себя и царскую ложу, в которой стоял Государь, после чего, мертвенно бледный, стал падать. После консилиума в больнице доктора Маковского, куда был перенесен Петр Аркадьевич, у всех явилась надежда, что спасение его возможно. От мгновенной смерти спас крест Св. Владимира, в который попала пуля, и, раздробив который, изменила прямое направление в сердце. Этой пулей оказались пробиты грудная клетка, плевра, грудобрюшная преграда и печень. Другою прей насквозь пронизана кисть левой руки. 4-го сентября произошло резкое ухудшение в состоянии здоровья, а 5-го сентября, в 10 ч. 12 минут вечера, Столыпина не стало... Когда-то он сказал: «Каждое утро, когда я просыпаюсь, и творю молитву, я смотрю на предстоящий день, как на последний в жизни, и готовлюсь выполнить все свои обязанности, уже устремляя взор в вечность. А вечером, когда я опять возвращаюсь в свою комнату, то говорю себе, что должен благодарить Бога за лишний дарованный мне в жизни день. Это единственное следствие моего постоянного сознания близости смерти, как расплаты за свои убеждения. И порой я ясно чувствую, что должен наступить день, когда замысел убийцы, наконец, удастся»[32] . Смерть действительно прервала на полном ходу деятельность Столыпина. Унесла его в могилу, не дав закончить предпринятый им гигантский труд, задачу, в которую верил он всю жизнь. Им было сказано когда-то: «Итак, на очереди главная наша задача – укрепить низы. В них вся сила страны. Их более 100 миллионов! Будут здоровы и крепки корни у государства, поверьте - и слова Русского Правительства совсем иначе зазвучат перед Европой и перед целым миром... Дружная, общая, основанная на взаимном доверии работа - вот девиз для нас всех, Русских! Дайте Государству 20 лет покоя, внутреннего и внешнего, и вы не узнаете нынешней России»[[33] ]. Промысел Божий определил иначе и не дал сбыться этим словам.

Заключение.

В работе была сделана попытка посмотреть объективно и непредвзято на личность П. А. Столыпина и на его позиции в отношении Финляндии и Польши. И надо отметить, что практически никакого национализма у Столыпина не было, а было стремление укрепить связи между частями Российской империи, которые постоянно расшатывали революционеры. Он был сторонником демократического решения проблем. Однако на каждом шагу он сталкивался не только с противодействием революционеров, но и с противодействием Государственной Думы и даже членов Государственного совета. Из-за этого ему постоянно приходилось лавировать. Его стремлений никто не мог понять. «Подлинного Столыпина мы до сих пор не знаем….. Его действительно не понимали ни при жизни, ни после смерти. Не понимали его не сподвижники, ни враги. И при том не был он слишком сложным, недоступным для понимания человеком и политиком.», - пишет Зырянов. Деятельность Петра Аркадьевича Столыпина является соединительным звеном между старой и возрожденной Россией. Дела его глубоко запечатлелись в сердцах русских людей. Возвращением к его начинаниям, к его заветам, воздвигнет новая Россия бессмертный памятник лучшему из ее сынов взамен рукотворного, воздвигнутого когда-то. Помыслы о последнем выразила наша Родина устами Императора Николая П-го, начертавшего на журнале Совета Министров: «Преклонимся же пред этой редкой, удивительной, геройской кончиной Петра Аркадьевича Столыпина и принесем свою посильную лепту на дело любви и почитания его светлой памяти, на сооружение памятника - достойнейшему».

Література.

Сайты:

1. www.biography.com/ biography/Столыпин.

2. www.Promto.net/pg.

Монографии, журналы и научно-популярная литература:

1. Аврех А. Я «П. А. Столыпин и судьбы реформ в России». М. 1991.

2. Бок М. П. «П. А. Столыпин». М. 1992.

3. Зарьянов П. Н. «Пётр Аркадьевич Столыпин». Вопросы истории №3, 1990.

4. Зырянов П. Н. «Петр Столыпин: политический портрет». М. 1992.

5. Зырянов П. Н. «Столыпин без легенд». М. 1991.

6. Зырянов П. Н. «Пётр Аркадьевич Столыпин». Вопросы истории №6, 1990.

7. Рыбас С. Ю. «Столыпин». М. 1991.

8. «Россия на рубеже веков: Исторические портреты». М. 1991.

9. Сироткин В. Г. «Великие реформаторы России». М. 1991.

10. Сборник речей Петра Аркадьевича Столыпина «Нам нужна великая Россия». М. 1992.

Справочная литература:

Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия. 2007

.
Приложения.

П.А. СТОЛЫПИН. Некролог[ [34] ].

П.А. Столыпин - сын севастопольского героя генерал-адъютанта Столыпина от брака с княжной Горчаковой - родился в 1862 г., детство провел в имении Средниково под Москвой. По окончании курса в С.-Петербургском университете в 1884 г. он начал свою служебную деятельность в Министерстве внутренних дел, через два года причислился к департаменту земледелия и сельской промышленности Министерства земледелия и государственных имуществ, в котором последовательно занимал различные должности и особенно интересовался сельскохозяйственным делом и землеустройством. Затем перешел на службу в Министерство внутренних дел ковенским уездным предводителем дворянства и председателем ковенского съезда мировых посредников и в 1899 году был назначен ковенским губернским предводителем дворянства. Служба предводителем дворянства близко ознакомила П. А. Столыпина с местными нуждами, завоевала ему симпатии местного населения и дала административный опыт. В это время он был выбран почетным мировым судьей по инсарскому и ковенскому судебно-мировым округам. В 1902 г. П. А. Столыпину было поручено исправление должности гродненского губернатора, через год он был назначен саратовским губернатором. Начало революционной смуты ему пришлось провести в должности губернатора в Саратове и принять решительные меры против революционной пропаганды и, особенно по прекращению беспорядков в Балашевском уезде. В Саратове же он принимал живое участие в деятельности местных благотворительных учреждений. Местный отдел попечительства Государыни Императрицы Марии Федоровны о глухонемых избрал его в свои почетные члены. Когда в 1906 году Совет министров во главе с графом С. Ю. Витте вышел в отставку и новый Совет министров было поручено сформировать И. Л. Горемыкину, П. А. Столыпину был предложен пост министра внутренних дел. С этого времени - 26 апреля 1906 г. - П. А. Столыпин являлся до дня своей кончины деятельным руководителем министерства. После роспуска Первой государственной думы ему было повелено быть 8 июля 1906 г. председателем Совета министров с оставлением в должности министра внутренних дед. С этого момента началась талантливая государственная деятельность Столыпина, направленная на умиротворение России путем стойкой борьбы с своеволием и беззаконием и путем разработки и проведения в жизнь новых законов. Став во главе Совета министров, П. А. Столыпин сумел вдохнуть в деятельность Совета единодушие, возвратить государственной власти поколебленный престиж и укрепить его. Революционные партии террористов не могли примириться с назначением убежденного националиста и сторонника сильной государственной власти на пост премьер-министра и 12 авг. 1906 г. произвели покушение на его жизнь взрывом министерской дачи на Аптекарском о-ве. Было убито 22, ранено 30 лиц (в их числе тяжко пострадала дочь и ранен малолетний сын Столыпина), но II. А. Столыпин остался невредим. Провидение сохранило его жизнь, и он с прежней энергией и увлечением отдался всецело государственной деятельности. Горячий приверженец порядка и законности, он шел прямым путем к скорейшему осуществлению нового уклада государственного строя. Просвещенный политик, экономист и юрист, крупный административный талант, он почти отказался от личной жизни и свою удивительную работоспособность, незнакомую с утомлением, вложил в дело государственного успокоения и строительства. Только летом, и то на самое непродолжительное время, он дозволял себе отдых, уезжая преимущественно в свое имение, но и там не переставал давать направление правительственному механизму государства. Заболев весной 1909 г. крупозным воспалением легких, он согласился покинуть Петербург только по настойчивым требованиям врачей и провел в Крыму около месяца. Наибольшее время П. А. Столыпин посвящал руководительству и председательству в Совете министров, созывавшемся обычно не менее двух раз в неделю, и в разного рода совещаниях по текущим делам и по вопросам законодательства. Заседания эти часто затягивались до утра. Утренние доклады и дневные приемы чередовались у него с личным внимательным просмотром текущих дел, просмотром русских и иностранных газет и тщательным изучением новейших книг, посвященных особенно вопросам государственного права. Неоднократно он, как председатель Совета министров, выступал в Государственной думе и Государственном совете защитником правительственных проектов. Он всегда являлся блестящим оратором, говорил вдохновенно, сжато и дельно, развивая мастерски и ярко руководящие положения законопроекта или давая ответ и объяснения по различного рода запросам о действиях правительства. В 1909 г. он присутствовал при свидании Государя Императора с германским императором в финляндских шхерах. В разное время он совершил несколько поездок по России, знакомился с. результатами землеустроительных работ и с работами по хуторскому и отрубному разверстанию. Немало он приложил также стараний к улучшению водоснабжения в Петербурге и к прекращению холерной эпидемии. Государственные заслуги П. А. Столыпина были отмечены в короткое время целым рядом Царских наград. Помимо нескольких Высочайших рескриптов с выражением признательности, П. А. Столыпин был пожалован в 1906 г. в гофмейстеры, 1 января 1907 г. назначен членом Государственного совета, в 1908 г. - статс-секретарем.

Как человек П.А. Столыпин отличался прямодушием, искренностью и самоотверженной преданностью Государю и России. Он был чужд гордости и кичливости благодаря исключительно редким качествам своей уравновешенной натуры. Он всегда относился с уважением к чужим мнениям и внимательно - к своим подчиненным и их нуждам. Враг всяких неясностей, подозрений и гипотез, он чуждался интриганства и интриганов и мелкого политиканства. По своим политическим взглядам П. А. Столыпин не зависел от каких-либо партийных давлений и притязаний. Твердость, настойчивость, находчивость и высокий патриотизм были присущи его честной открытой натуре. Столыпин особенно не терпел лжи, воровства, взяточничества и корысти и преследовал их беспощадно; в этом отношении он был горячий сторонник сенаторских ревизий.

П. А. Столыпин был женат на дочери почетного опекуна О. Б. Нейдгарт, имел пять дочерей и сына.

П. А. СТОЛЫПИН И ГОСУДАРСТВЕННАЯ ДУМА[ [35] ].

Столыпин выдвинулся и определился в Думе. Но, в то же время, он в значительной степени определил собой Государственную думу. Если Государственная дума в настоящее время работает и законодательствует, то этим она, до известной степени, обязана Столыпину. Столыпин интуитивно "чувствовал" Государственную думу. С самого первого же выступления основной тон был взят им совершенно правильно. Если вчитаться в ту первую речь, которую он произнес по запросу о действиях чинов охранного отделения, то мы найдем в ней целый ряд мелких черточек, в точности соответствующих тому облику большого государственного деятеля, который в последующие годы укрепился, развился и сделался популярным в России, но который в Первой государственной думе не был иным, чем во Второй и Третьей.

"...Оговариваюсь вперед, что недомолвок не допускаю и полуправды не признаю". Относительно действий Будатовского, царицынского полицмейстера и калязинской полиции расследование "передано в руки суда"; и если суд "обнаружит злоупотребления, то министерство не преминет распорядиться соответственным образом". Всякое упущение в области служебного долга "не останется без самых тяжелых последствий для виновных". Но каковы бы ни были проступки и преступления отдельных подчиненных органов управления, правительство не пойдет навстречу тем депутатам, которые сознательно стремятся дезорганизовать государство. "Власть - это средство для охранения жизни, спокойствия и порядка, поэтому, осуждая всемерно произвол и самовластие, нельзя не считать опасным безвластие". "Бездействие власти ведет к анархии; правительство не может быть аппаратом бессилия". На правительстве лежит "святая обязанность ограждать спокойствие и законность". Все меры, принимаемые в этом направлении, "знаменуют не реакцию, а порядок, необходимый для развития самых широких реформ". Но как же будет действовать правительство, если в его распоряжении еще нет реформированных законов? Очевидно, что для него имеется только один исход: "применять существующие законы впредь до создания новых". "Нельзя сказать часовому: у тебя старое кремневое ружье; употребляя его, ты можешь ранить себя и посторонних; брось ружье. На это честный часовой ответит: покуда я на посту, покуда мне не дали нового ружья, я буду стараться умело действовать старым".

Итак, программа намечается в высшей степени просто и отчетливо. Для того, чтобы провести необходимые реформы, нужно, прежде всего, утвердить порядок. Порядок яге создается в государстве только тогда, когда власть проявляет свою волю, когда она умеет действовать и распоряжаться. Никакие посторонние соображения не могут остановить власть в проведения тех мер, которые, по ее мнению, должны обеспечить порядок. Дебатирует ли Государственная дума шумливым образом о препятствиях, будто бы чинимых местной администрацией тем лицам, которые поехали оказывать продовольственную помощь голодающим, - ответ приходит сам собой, простой ж естественный. Криками о человеколюбивой цели нельзя смутить ту власть, которая знает, чего она хочет: "насколько нелепо было бы ставить препятствие частным лицам, в области помощи голодающим, настолько преступно было, и бездействовать по отношению к лицам, прикрывающимся благотворительностью в целях противозаконных". Под каким бы предлогом ни проводилось, то стремление захватить исполнительную власть, которое является естественным последствием парализования власти существующей, - министр внутренних дел, сознавая свою правоту, не будет смущаться: "носитель законной власти, он на такие выходки отвечать не будет".

Все эти тезисы кажутся в настоящее время простыми и само собой разумеющимися. Но если вспомнить, в какой именно период они были произнесены, то мы поймем, что человек, говоривший их, проявлял большую степень государственной зрелости. В те дни в России было очень много безотчетного увлечения Государственной думою, увлечения почти что мистического. Люди, претендовавшие на всестороннее знакомство с всемирной историей и готовившиеся занять министерские посты, разделяли всеобщее опьянение. Они наивно думали, что молодая, только что созванная Государственная дума силой тех речей, которые будут в ней произноситься, переменит движение жизни и из дореформенной России сразу сделает утопическое государство, в коем будут осуществлены и абсолютные политические свободы, и безусловное социальное равенство. Выступить в этот момент с трезвым словом, показать истинные пределы законодательной власти, наметить ее соотношение к власти исполнительной и, главное, наметить для исполнительной власти те основные идеи, вне которых она не может ни работать, ни существовать: для всего этого требовался широкий ум, ясное понимание политического момента, глубокое проникновение в основные проблемы государственного властвования. Во Второй думе П. А. Столыпин выступает уже не с принципиальными афоризмами, а с подробной и строго продуманной программой реальной государственной деятельности. Впоследствии многие из его политических противников, с Милюковым во главе, обвиняли председателя Совета министров в том, что во Второй думе он, будто бы, выставлял программу иную, не ту, с какой он явился впоследствии в Думу третью. Но ближайшее рассмотрение обоих документов доказывает, что - за малыми исключениями - все основные пункты политического credo намечены были перед Думой кадетски-революционной совершенно так же, как и впоследствии перед Думой националистически-октябристской. Правительство готово работать с Думой. "Его труд, добрая воля, накопленный опыт предоставляются в распоряжение Государственной думы, которая встретит в правительстве сотрудника". Но правительство это, очевидно, сознает свой долг: оно должно восстановить в России порядок и спокойствие; "оно, должно быть, и будет правительством стойким и чисто русским". Что же будет делать это правительство? Правительство будет создавать материальные нормы, "имеющие воплотить в себе реформы нового времени". "Преобразованное по воле Монарха отечество наше должно превратиться в государство правовое".

Для этого правительство должно разработать законопроекты о свободе вероисповедания, о неприкосновенности личности, об общественном самоуправлении, о губернских органах управления, о преобразовании суда, о гражданской и уголовной ответственности должностных лиц, о поднятии народного образования. Но основная задача, "задача громадного значения", первая задача, которую должно решить государство, есть забота о крестьянстве. Необходимо "содействовать экономическому возрождению крестьянства, которое ко времени окончательного освобождения от обособленного положения в государстве выступает на арену общей борьбы за существование экономически слабым, неспособным обеспечить себе безбедное существование путем занятия земледельческим промыслом". Эту задачу правительство считает настолько важной, что оно даже приступило к осуществлению ее, не дожидаясь созыва Второй думы. "Правительство не могло медлить с мерами, могущими предупредить совершенное расстройство самой многочисленной части населения в России". К тому же, "на правительстве, решившем не допускать крестьянских насилий и беспорядков, лежало нравственное обязательство указать крестьянам на законный выход в их нужде". Правительство ведет, значит, успокоение и реформы - совершенно параллельно. Оно не отступает ни на шаг от возлагаемой на него государственностью обязанности обеспечить гражданский порядок; но оно сознает и свой нравственный долг намечать те органические пути развития общественной жизни, путем постепенного упрочения которых беспорядки сделаются ненужными.

Реформы и порядок. Таковы два мотива, проходящие через все думские речи Столыпина. Реформы, может быть, не очень казовые, но зато прочные. Реформы, на которых трудно снискать себе быструю популярность, которые представляют собой "продолжительную черную работу", но без которых невозможно создание истинно свободной России. Путь этот скромен, но он хорош тем, что ведет не к "великим потрясениям", а к "великой России". Ибо аграрный вопрос нужно не "разрешить, а разрешать", хотя бы для этого потребовались десятилетия. Крестьянин должен сделаться личным собственником. Как мелкий земельный владелец он явится составным элементом будущей мелкой земской единицы. "Основываясь на трудолюбии и обладая чувством собственного достоинства, он внесет в деревню и культуру, и просвещение, и достаток". "Вот тогда, тогда только - писаная свобода превратится и претворится в свободу настоящую, которая, конечно, слагается из гражданских вольностей, из чувства государственности и патриотизма".

Но, занимаясь реформою, правительство именно не должно забывать своей обязанности по сохранению порядка. "Когда в нескольких верстах от столицы и от царской резиденции волновался Кронштадт, когда измена ворвалась в Свеаборг, когда пылал Прибалтийский край, когда революционная волна разлилась в Польше, когда начинал царить ужас и террор: тогда правительство должно было или отойти и дать дорогу революции, забыв, что власть есть хранительница государственности и целости русского народа, - или действовать и отстоять то, что ей было вверено". Нападки оппозиции, рассчитанные на то, чтобы вызвать у правительства "паралич воли и мысли", "сводятся к двум словам: руки вверх". На эти два слова правительство "с полным спокойствием, с сознанием своей правоты может ответить двумя словами: не запугаете". И затем шел прекрасный призыв, обращенный к Государственной думе во имя успокоения и умиротворения страны: "Мы хотим верить, господа, что вы прекратите кровавое безумство, что вы скажете то слово, которое заставит всех нас встать не на разрушение исторического здания России, а на пересоздание, переустройство его и украшение". Покуда это слово не будет сказано, покуда государство будет находиться в опасности, "оно обязано будет принимать самые строгие, самые исключительные законы для того, чтобы оградить себя от распада". "Это всегда было, это всегда есть и всегда будет". "Государственная необходимость может довести до диктатуры". Она становится выше права, "когда надлежит выбирать между целостью теорий и целостью отечества".

Только тогда, когда реформы пойдут параллельно с успокоением страны, они явятся выражением истинных нужд государства, а не отзвуком беспочвенных социалистических идей. "Наши реформы для того, чтобы быть жизненными, должны черпать свою силу в русских национальных началах". Такими национальными началами является, прежде всего царская власть. Царская власть является хранительницей русского государства; она олицетворяет его силу и цельность; если быть России - то лишь при усилии всех сынов ее оберегать эту власть, сковавшую Россию и оберегавшую ее от распада. К этой исконно русской власти, к нашим русским корням, к нашему русскому стволу "нельзя прикреплять какой-то чужой, чужестранный цветок". "Пусть расцветет наш родной цветок, расцветет и развернется под взаимодействием Верховной Власти и дарованного ею представительного строя". Вторым исконным русским началом является развитие земщины. На низах должны быть созданы "крепкие люди земли, связанные с государственною властью". Им может быть передана часть государственных обязанностей; часть государственного тягла. Но в самоуправлении могут участвовать не только те, кто "сплотился общенациональным элементом". "Станьте на ту точку зрения, что высшее благо - это быть русским гражданином, носите это звание так же, как носили его когда-то римские граждане, и вы получите все права". Русским же человеком может быть только тот, кто желает "обновить, просветить и возвеличить родину", кто предан "не на жизнь, а на смерть Царю, олицетворяющему Россию".

Этими словами человека, который на деле подтвердил, что он не на жизнь, а на смерть предан Царю, мы можем закончить наш краткий очерк. Деятельность Столыпина в Третьей думе - его выступления по финляндскому вопросу, по Амурской железной дороге, по реорганизации флота и по другим более второстепенным вопросам - настолько еще свежи в памяти публики, что в настоящее время мы не считаем нужным к ним возвращаться.

Что бы ни говорили враги Столыпина, он первый дал в Государственной думе верный топ для взаимоотношений между исполнительной и законодательной властью; он первый начертал ту программу обновления строя, которую он неуклонно проводил до последнего дня своей жизни и которая, надо полагать, будет осуществляться и впредь. Ибо для человека, погибшего трагической смертью на своем посту, не может и не должна быть лучшего признания заслуг, как если преемники его вдохновятся заветами, выработанными во время государственной бури и оправдавшими себя в той сравнительно тихой гавани, куда П. А. Столыпин привел Россию.

АРКАДИЙ АРКАДЬЕВИЧ СТОЛЫПИН.

СЛОВО ОБ ОТЦЕ.

П.А. Столыпин не был профессиональным политическим деятелем-карьеристом. Не живи он в страшное переломное время, когда наше тысячелетнее государственное здание повисло над бездной, его жизненный путь сложился бы, вероятно, иначе. Он увлекался поэзией, хотя сам не имел стихотворного дара. В его студенческой квартире собирался литературный кружок, где в монументальном кресле, способном выдержать его тяжеловесность, царствовал поэт Апухтин. Он любил природу, что так ярко изобразил в своем "Красном колесе" Александр Исаевич Солженицын. Был близок к крестьянскому люду. Садился около той или иной крестьянской избы, пил принесенный ему стакан молока и беседовал с нашими литовскими крестьянами. Это были, пожалуй, одни из лучших моментов его жизни.

Те, що П.А. Столипін був безстрашним, в достатній мірі показано А.І. Солженіциним. Можна додати, що, будучи в роз'їздах по Саратовської губернії, П.А. Столипін послав моїй матері коротку записку: "Сьогодні бешкетники стріляли в мене з-за кущів". А коли в 1905 р саратовские терористи засудили мене до смерті шляхом отруєння (я був тоді дворічною дитиною) і моя мати від страху втратила голову, батько залишився незворушним: "Я буду продовжувати свою справу. І збудеться воля Господня!" Державну владу прийняв він як важкий хрест. Ознайомившись із загальним станом справ Імперії, зрозумів, що не можна втрачати ні хвилини. Працював, часом, цілими ночами, що в кінці життя відбилося на стані його серця. Поспішав щовечора закінчити роботу, покладену на цей день. Дивлячись на годинник, говорив часом з гіркотою: "Ідіть, прокляті!" Ставлення батька до грошей було, якщо можна так висловитися, двояко. У Раді міністрів у нього бували сутички з безкорисливим, але, мабуть, занадто бережливим міністром фінансів. Справа сільськогосподарського перебудови вимагало великих кредитів. Коковцев огризався: "Не можу ж я робити гроші з петербурзького повітря і з невської води!" П. А. Столипін відповідав різко; потім шкодував про свою гарячковість. "Там, де гроші - там диявол", - говорив він. Але, знаючи, що без належних кредитів не можна повернути народ на шлях благополуччя, він говорив також: "Гроші - ото карбована свобода". П. А. Столипін сумував часом, коли думав про майбутнє Росії, говорив моєї матері: "Після моєї смерті одну ногу витягнуть з болота - інша загрузне". Це побоювання посилювалося тим фактом, що батькові важко було підшукати співробітників. Були чиновники, чесні і віддані своїй справі. Але майже не було людей, які мали справжнім державним мисленням. Розрив, що стався ще в минулому столітті, між державним апаратом і ліберальною інтелігенцією, приносив свої гіркі плоди. Переговори з лідерами кадетської партії привели до повного розчарування. Чи не зважаючи ні на що, Мілюков і його колеги гордовито вимагали повноту влади (всім відомо, що відбулося в лютому 1917 року, коли вони владу отримали). Нарешті, мій батько сказав Царю: "Я охоче буду підмітати сніг на ганку Вашого палацу, ніж продовжувати ці переговори". До людей великого масштабу, які працювали з моїм батьком, можна віднести міністра землеробства Кривошеїна, міністра фінансів Коковцева і товариша міністра внутрішніх справ Крижанівського. Сергій Юхимович Крижанівський був видатним діячем. Проекти державних перетворень часів мого батька були складені майже все їм особисто. У перші роки еміграції він написав свої спогади, що стали тепер бібліографічною рідкістю. У своїй книзі він приділяє багато уваги перетворенням, які П. А. Столипін збирався здійснити, вірніше, до здійснення яких він вже приступив, але які були перервані кулею вбивці. Ці нездійснені реформи є як би продовженням державної діяльності мого батька, що відбилася в його парламентських виступах. Одне з цих перетворень стосувалося, в першу чергу, виділення частини Холмського краю зі складу Польщі. Проект з цього питання був складений Крижанівським, за дорученням П. А. Столипіна, в 1908 році. Згідно з цим проектом, до складу нової Холмської губернії мали бути включені лише місцевості, в яких населення зберегло російський вигляд. Ті ж частини Холмщини, в яких населення було ополячився і покатоличити, повинні були залишитися за Польщею. Згідно із задумом П. А. Столипіна, до Польщі мали бути прирізані, натомість відторгнутих від неї частин Холмщини, деякі частини Гродненської губернії, населені поляками. Йшлося про частини Бєльського і Білостоцького повітів. Таким чином була б досягнута основна мета розмежування. Офіційно питання про Холмщину був викликаний клопотаннями місцевого російського населення, що бажав злитися з загальноросійської стихією. Але Крижанівський висловлює з цього приводу і інші міркування: "Насправді, - пише він, - по офіційно ніколи не висловленої думки, міра ця мала на меті встановлення національно-державного кордону між Росією і Польщею, на випадок обдарування Царства Польського автономії". Повний відділення Польщі від Росії батько намічав на 1920 рік.

На ділі все пішло по-іншому. Проект про Холмщину вступив в кінці 1909 року на розгляд спеціальної комісії Державної думи. Незважаючи на заперечення уряду, комісія розширила межі майбутньої Холмської губернії, включивши до її складу такі місцевості, в яких російське населення становило ледь 30%. А про відступлення Польщі частини Гродненської губернії депутати взагалі відмовилися слухати. "Таким чином, - зазначає Крижанівський, - весь сенс заходи висловлював собою лише прагнення урізати межі Польща". Це показує, що навіть працездатна Третя дума височіла лише поступово і з працею до справжнього розуміння наших державних завдань. Проект був прийнятий в цьому спотвореному вигляді нашими законодавчими палатами вже після смерті мого батька. Інше, на цей раз зовсім нездійснені, перетворення стосувалося децентралізації - поділу Імперії на області, які мають правами самоврядування, при наявності в цих областях представницьких установ. Згідно з намірами П. А. Столипіна, реформа повинна була бути здійснена в областях, які представляли однорідне ціле, а то й завжди в етнічному, то принаймні в економічному і побутовому відношенні. Складання проекту про децентралізацію мій батько доручив Крижанівському в 1907 році. Ось що Сергій Юхимович пише про сенс цієї реформи в своїх спогадах: "Децентралізація відкривала простір місцевим творчим силам і, що мало неабияке значення, давала можливість застосовувати в різних місцевостях різні системи виборів, пристосовані до особливостей їхнього суспільного ладу". Згідно з проектом, значна частина Імперії мала бути розділена на одинадцять областей. У кожній з них - обласне земське зібрання і обласне урядове управління. Туди повинні були бути залучені місцеві діячі. Обласні земські збори, утворені на загальних підставах, щеплених для земських виборів, отримували широке право місцевого законодавства з усіх предметів, які не мали загальнодержавного значення. На перших порах реформа повинна була торкнутися одинадцяти областей: Прибалтійській і Північно-Західної областей, Польщі, Правобережної та Лівобережної України, Московської області, Верхнього і Нижнього Поволжя, Північної Росії (дві області), Степовий області (Західний Сибір). Решта частини Імперії - Козачі області, Туркестан, Східний Сибір, Крим і Кавказ - поки залишалися поза введення обласного управління. Проект цей був в 1909 році представлений на розгляд Імператора з докладно мотивованим на цей рахунок доповіддю П. А. Столипіна. Але, як це бувало часом, реакція Царя була двоїстої і нерішучою. Пропонованим перетворенням він висловив своє повне схвалення, але вирішив відкласти це питання до того, як остаточно з'ясуються результати співпраці уряду з Третьою думою. Відтяжка виявилася рівноцінною відмови. Вбивство мого батька поклало край цьому задуму. Навіть в разі беззастережної підтримки Царем децентралізація зайняла б багато часу і натрапила б, ймовірно, на ряд перешкод в наших законодавчих палатах. Як пише Крижанівський, "в останні роки його життя думки ці дуже полонили Столипіна. Але говорити про них голосно він не наважувався і, здається, крім Кривошеїна, та й то лише згодом, ніхто в таємницю їх присвячений не був".

А можна було гаяти часу. В очікуванні децентралізації належало провести реорганізацію адміністрації та поліції Імперії. Проект цих перетворень був складений Крижанівським, за дорученням Столипіна, в 1907-1908 роках. Реорганізація адміністрації відповідала політичним і соціальним вимогам того часу. Склад наших чиновників, що служили в провінції, збільшувався кількісно, ​​але не якісно. А між тим, з розвитком промисловості і техніки на місцях виникали все нові завдання. Це було відчутно особливо на околицях держави. Тому в проекті пропонувалося "обмеження русифікаційних політики та залучення до управління окраїнами місцевих елементів". Перешкодою до реорганізації на самих низах державного будівлі була станова ієрархія. На чолі повітів стояли повітові ватажки дворянства. Але, з причин збіднення дворянства ще в кінці минулого століття, багатьом ватажкам доводилося служити в містах і з'являтися в своїх повітах зрідка. Зв'язок між повітом і дворянством була підірвана. А між тим міцніли і домагалися права голосу інші верстви населення: промисловці і купці, міська інтелігенція, селяни-власники і т. Д. З огляду на це, в проекті пропонувалося замість проводирів дворянства поставити на чолі повітів повітових начальників з місцевого середовища, призначених міністром внутрішніх справ . Щаблем вище проект передбачав об'єднання доти розрізненого управління в губерніях під керівництвом губернаторів. Архаїчне роздроблення влади в губерніях сприяло в 1905 році поширенню смути. Посилення влади губернатора мало запобігти повторенню таких подій. Паралельно з цим був розроблений проект реорганізації поліції. Чисельність її в ті часи була далеко недостатньою. Погодившись з розмірами країни, вона була в п'ять разів зо, ніж у Франції, і в сім разів зо, ніж у Великобританії. В області технічних засобів для боротьби з заворушеннями наша поліція перебувала в відсталому стані. Це призвело до фатальних наслідків в пору революційних заворушень 1905 року, а потім і в пору лютневої революції. За словами Крижанівського, "проекти ці отримали остаточну редакцію під особистим керівництвом Столипіна, чому він надавав з повною підставою вельми велике значення". Настала пора практичного здійснення. Раніше, ніж представити проекти в законодавчі палати, вирішено було їх розглянути в недавно створеному Раду у справах місцевого господарства, за висловом П. А. Столипіна - в "Преддуміі". У ньому брав участь, поряд з чиновниками, ряд представників нашої інтелігенції. І тут зачинателів перетворення спіткало розчарування. Проект натрапив на різку опозицію значного числа членів цієї Ради. Як пише Крижанівський, "опозиція ця велася, головним чином, за лаштунками, поза засіданнями Ради, так як проти цифр сперечатися було не можна. А цифри були приголомшуючі". Отже, це перетворення було зупинено на повному ходу. До розгляду проектів у Державній думі справа не дійшла. А наступники мого батька відклали цю справу в довгий ящик. Адміністративний і поліцейський фундамент Імперії залишився в архаїчному стані, абсолютно непристосованим до нових вимог, висунутих життям. Державі і народу довелося важко за це поплатитися, коли настали грізні часи. Очевидно, про перерахованих мною питаннях думав мій батько під час агонії, так яскраво описаної А. І. Солженіциним. Думав він і про Фінляндії, по відношенню до якої він не зміг знайти остаточного задовільного рішення. "Зараз головний невирішене питання - це Фінляндія", - були його останні слова на смертному одрі.

Аркадій Столипін Париж, 1986.

Катерина Рибас.

Діти Петра Аркадійовича Столипіна

Дітей у російського прем'єр-міністра Петра Аркадійовича Столипіна, вбитого в 1911 р в результаті замаху, було шестеро. Після революції вони змушені були покинути батьківщину. Старша дочка Марія Петрівна народилася в 1885 році в Санкт-Петербурзі, інші діти з'явилися на світ в родинному маєтку Столипіним Колноберже під Ковно. Марія вийшла заміж за морського офіцера з Прибалтики Бориса Бока. Після революції сім'я виявляється в Берліні, але потім повертається до Литви. Потім вони змушені були виїхати спочатку до Німеччини, потім до Японії, Польщі, Австрії. В кінці сорокових опинилися в Америці. Марія Петрівна померла в столітньому віці в Сан-Франциско. Вона була автором спогадів про батька, учасником створення російського культурного центру в Америці. Наталія Петрівна народилася в 1889 р 12 серпня 1906 року вона перебувала в резиденції прем'єр-міністра на Аптекарському острові в Петербурзі, коли було скоєно замах на її батька. В результаті теракту було 23 убитих, 35 поранених, в тому числі Наталя, у якої були понівечені ноги, вона назавжди залишилася інвалідом.

Наталя стала фрейліною імператриці. У 1915 р, піддавшись романтичному патріотичному пориву, разом з іншою сестрою, Ольгою, вона втекла на фронт, де сміливих втікачок заарештували і повернули в рідну домівку. Незабаром Наталя вийшла заміж за князя Юрія Волконського, який зник в 1921 році після низки невдалих фінансових угод. Наталя переїхала до Франції, де і померла від раку восени 1949 р

Олена Петрівна була одружена з князем Володимиром Щербатовим. Під час революції вона з дітьми виїхала на Україну в маєток Щербатових. Але в 1920 р це місце зайняли червоні. Прихистила їх княгиню Марію Щербатову і її дочка розстріляли, Ольгу Петрівну, четверту дочку Петра Столипіна і Вадима Щербатова побили, Ольга, смертельно поранена, довго мучилася. Їй було 23 роки. Уцілілим вдалося сісти на останній поїзд Червоного Хреста, що йде до Варшави. У 1923 р Олена вийшла заміж за князя Вадима Волконського. Вони жили в розкішному палаці Строганових в Римі, який успадкували від Щербатових. Вони оберталися у вищому суспільстві. Їх другом був філософ Іван Ільїн. Олена займалася вихованням молодшого брата - Аркадія Петровича. Однак ризиковане розміщення капіталів Волконського призводить до руйнування сім'ї. Померла Олена в глибокій старості в 1985 році у Франції. Олександра Петрівна, п'ята дочка Столипіна, була на Україні під час розправи над Щербатова, доглядала за вмираючої сестрою Ольгою. У 1921 р в Берліні вийшла заміж за графа Кейзерлінга. Вони переїхали до Латвії, проте, коли у Кейзерлінга конфіскували все майно, вони емігрували до Франції, потім до Швейцарії. За спогадами родичів, це була розумна, інтелігентна, витончена і чарівна жінка. Олександра Петрівна померла в 1987 р у віці 89 років. Аркадій Петрович був наймолодшою ​​дитиною в сім'ї і єдиним сином. Він народився 2 серпня 1903 г. Він також був поранений під час замаху на Аптекарському острові. У дитинстві він був товариський і наглядову, що допомогло йому і його матері врятуватися від чекістів під час облави в маєтку Щербатових. Вони сховалися на всю ніч в канаві і уникли страти. Більшу частину життя Аркадій провів у Франції і помер у Парижі в 1990 р У 1924 р він вступив до військової школи Сен-Сір, його тягнуло вирватися з сімейного кола, де всюди оточувала його жіноча турбота.

Але за станом здоров'я йому довелося залишити армію. Вступити до університету він не міг, тому своєю освітою зайнявся сам і досяг успіху в цьому. У 1930 р він одружився з дочкою колишнього посла Франції в Санкт-Петербурзі. Аркадій Петрович працював на скромних посадах на тимчасову роботу. У 1935 р він вступив в солидаристические рух НТС, в 1937 р став членом її виконавчого бюро.

Мета руху була замінити комуністичну ідею боротьби класів на ідею солідарності та моральної відповідальності людини. У 1939 р він був в "відрядженні" в Угорщині, щоб організувати там мовлення російського радіо (антирадянське), попередити поляків про плани Сталіна. У 1941 р він обраний головою НТС у Франції, заарештований німцями в 1944 р, але відпущений на свободу. У 1949 р Аркадій Петрович став співробітником Франс-Прес. Він активно підтримував дисидентів, залишався монархістом і не прийняв французького громадянства.

Еміграція була єдиним способом вижити для дітей Столипіна. Вони в дитинстві винесли пекло (відчуття постійної небезпеки і приреченості не покидало сім'ю з моменту першого замаху), але це їх не зламало. Для всіх них була характерна пряма постава, що підкреслює силу волі і здатність опору.

ПОЛЯКИ

У Росії вони придбали репутацію бунтарів і авантюристів. Оскільки багато з потрапляли в Росію поляків були засланцями дворянами, поняття "поляк" і "дворянин" теж кілька змішалися в моїй обивательської голові. Мій польський предок був за бунтарство позбавлений дворянського звання і пив запоєм. У буремні поляки трохи Росію не завоювали. Після вигнання їх військ з Росії полонені поляки брали участь в колонізації Якутії та інших регіонів Сибіру. На Амурі ними заснована фортеця Албазин. В кінці 18 століття після поділів Речі Посполитої та польського повстання 1794 року, а потім і після переходу частини Польщі до Росії за рішенням Віденського конгресу в Сибіру їх стало ще більше (особливо після польських повстань 1830-1831 і 1863-1864). За переписом 1897 року близько 150 тисяч поляків жило на Європейській території Росії (з них близько 52 тисяч в Москві і Петербурзі) і близько 50 тисяч в Сибіру, ​​Середньої Азії і на Кавказі. Напередодні 1 світової війни чисельність поляків в Російській імперії становила 1,6 мільйона чоловік, з них в Росії - 600 тисяч. До 1917 року поляки становили понад 10% офіцерського складу гарнізонів російської армії, розташованих далеко від етнічних польських територій. Число рядових польського походження на Сахаліні перевищувало число росіян. За час війни чисельність поляків зросла на 1,5 мільйона чоловік, за рахунок евакуйованих і біженців. Після війни і революції велике число поляків реемігрувати назад до Польщі, приблизно 10% залишилися. За переписом 1926 року в Росії проживало 782 тисячі поляків, з них 138,3 тисячі осіб в Російській федерації, 476 тисяч на Україні, 97 тисяч в Білорусії. До середини 1930-х років поляки та особи польського походження становили найчисленнішу частину персоналу (після росіян) московського, ленінградського, смоленського і інших депо на залізничному транспорті. До кінця 2-ї світової війни поляків періодично засилали в Сибір з території Балтійських країн, а також з України та Білорусії. Так в 1936 році поляків депортували в Казахстан і Сибір з Хмельницької (тоді Кам'янець-Подільської) і Житомирської областей, в 1940 з території Литви і Латвії, приєднаних до СРСР. Останнє вигнання в основному в Сибір - в 1944 з Польщі. Зараз в Росії поляки здебільшого проживають в Москві, Санкт-Петербурзі, Томській, Омській і Іркутської областях і в Алтайському краї.

[1] - тобто шибениці.

[2] В. Г. Сироткін «Великі реформатори Росії». М. 1991р.

[3] Мова про Фінляндії, виголошена в вечірньому засіданні Державної Думи 5 травня 1908 року.

[4] Там же.

[5] Там же.

[6] Був у 1906 році. Велика енциклопедія Кирила і Мефодія.

[7] Мова про Фінляндії, виголошена в вечірньому засіданні Державної Думи 5 травня 1908 року.

[8] Мова про Фінляндії, виголошена в вечірньому засіданні Державної Думи 5 травня 1908 року.

[9] Там же.

[10] Мова про Фінляндії, виголошена в вечірньому засіданні Державної Думи 5 травня 1908 року.

[11] Мова про Фінляндії, виголошена в вечірньому засіданні Державної Думи 5 травня 1908 року.

[12] Мова про Фінляндії, виголошена в Державній Думі 21 травня 1910 року.

[13] Мова про Фінляндії, виголошена в Державній Думі 21 травня 1910 року.

[14] Мова про нові закони, що стосуються Фінляндії, виголошена в Державній раді 8 червня 1910 року.

[15] Мова про нові закони, що стосуються Фінляндії, виголошена в Державному раді 11 червня 1910 року.

[16] Мова з приводу законопроекту про поширення земського положення 1890 на дев'ять губерній західного краю, вимовлена ​​в Державній Думі 7 травня 1910 року.

[17] Там же.

[18] Мова з приводу законопроекту про поширення земського положення 1890 на дев'ять губерній західного краю, вимовлена ​​в Державній Думі 7 травня 1910 року.

[19] Там же.

[20] Мова з приводу законопроекту про поширення земського положення 1890 на дев'ять губерній західного краю, вимовлена ​​в Державній Думі 7 травня 1910 року.

[21] Росія на рубежі століть: історичні портрети. М. один тисяча дев'ятсот дев'яносто один.

[22] Мова з приводу законопроекту про поширення земського положення 1890 на дев'ять губерній західного краю, вимовлена ​​в Державній Думі 7 травня 1910 року.

[23] Мова про кількість польських голосних в західний земстві, вимовлена ​​в Державній Думі 15 травня 1910 року.

[24] Там же.

[25] Там же.

[26] Мова про земські установи в західному краї, вимовлена ​​в Державній раді 1 лютого 1911 року.

[27] Там же.

[28] Мова з питання про національні відділеннях, вимовлена ​​в Державному Ради 4 березня 1911 року.

[29] Там же.

[30] Відповідь на запит членів Державної ради, даний 1 квітня 1911 року.

[31] Остання публічна промова П. А Столипіна, вимовлена ​​27 квітня 1911 року в відповідь на запит Державної Думи.

[32]

[33] Нам потрібна велика Росія.

[34] Опублікований в газеті «Новий час» 6 вересня 1911 року.

[35] Стаття опублікована в газеті "Новий час" 6 вересня 1911 р