Затвердження абсолютизму і створення централізованого апарату влади в Росії

1

ЗМІСТ

ПИТАННЯ № 1

1. Іван IV (Грозний) - перший російський цар

2. Реформи середини XVI століття. Формування станово-представницької монархії

3. Опричнина: причини і наслідки

4. Зовнішня політика Івана IV

5. Зовнішня політика Івана Грозного на східному напрямку

6. Зовнішня політика Івана Грозного на західному напрямку

ПИТАННЯ № 2

Вступ

1. Адміністративні перетворення

2. Військові реформи Петра I

3. Церковна реформа

4. Судова реформа

ПИТАННЯ № 3

1. «Наказ» і комісія 1767-1768 років

2. Інші праці по законодавству і праву

3. Губернська реформа Катерини

4. Судова реформа

5. «Жалувана грамота» містам

6. «Жалувана грамота» дворянству

7. Ставлення до кріпосного права

8. Розширення народної освіти

9. Організація лікарської допомоги населенню

Список використаних джерел

ПИТАННЯ № 1

В епоху правління Івана Грозного багато змісту: бурхливе дитинство і юність великого князя; період світлих реформ і щасливих війн на сході; сварка з радниками і опали на них; опричнина, яка була, по суті, глибоким державним переворотом; складний суспільну кризу, що призвів до знелюднення державного центру; важка і невдала боротьба за балтійський берег. Зрозуміло, що при такому протилежному якості багатьох важливих явищ характер чільного діяча, царя Івана Васильовича, представлявся загадковим, усвідомити, і визначити його було важливою задачею вітчизняної історії, а це було можливо тільки при різноманітному вивченні як билевой, так і побутової сторони того століття, до якого належав цар Іван IV.

1. Іван IV (Грозний) - перший Російський цар

Іван IV (Грозний) - перший Російський цар. 16 січня 1547 Іван IV був урочисто коронований як цар всієї Русі. Під час урочистої служби митрополит поклав на Івана хрест, вінець і барми, за переказами, колись надіслані на Русь візантійським цісарем Костянтином для вінчання князя Володимира Мономаха. Вустами митрополита була написана програма діяльності царя: в союзі з церквою, що відтепер з'являлася "матір'ю" царської влади, цар повинен був зміцнити "суд і правду" усередині країни, вести боротьбу за розширення держави. По завершенню вінчання Великий князь став «боговенчанним царем».

Під керівництвом високоосвіченого для того часу митрополита Макарія, Іван IV отримує гарну освіту. Він багато читав, глибоко вивчив історію Київської Русі, Володимирського князівства і європейських держав. Іван IV рано зрозумів, що багато князі та бояри не зацікавлені в зміцненні єдності Росії, а хочуть залишитися самовладним правителями в своїх вотчинах. Він поставив собі за мету зміцнити централізоване Російське держава.

2. Реформи середини XVI ст. Формування станово-представницької монархії

Найважливішою рисою політичної історії Російської держави 50-х років є численні реформи, спрямовані на подальший розвиток і зміцнення Російської централізованої держави.

У червні 1547 в Москві спалахнула сильна пожежа. Він тривав два дні, місто майже повністю вигорів. У вогні загинуло близько 4000 челок. Це призвело до появи чуток, про те, що пожежа - справа рук Глинських. В результаті 26 червня юрби народу рушили в Кремль. На площі біля Успенського собору зібралося віче. Один з Глинських - Юрій - був убитий. Двори Глинських були розграбовані. Після московського повстання відбулися виступи в інших містах. Цар ховався в своєму палаці на Воробйових горах. До нього прийшов священик Сильвестр і став умовляти його звернутися до народу, звільнити людей від боярської влади. Іван Грозний наказав скликати Великий земський собор - це значить зібрати представників від усієї землі, з кожного села, з усіх міст. Цар вийшов до присутніх на Червону площу, звинуватив бояр у руйнуванні держави і попросив допомоги у народу.

Народ підтримав царя. Іван Грозний тут же призначив свого наближеного Адашева приймати скарги на бояр. Було створено об'єднання групи найближчих соратників Івана IV - так звана «Вибрана рада».

«Обрана рада» була органом, який здійснював безпосередню виконавчу владу, формував новий наказним апарат і керував ним. Найбільш авторитетними політиками нового уряду стали Адашев і Сильвестр.

«Обрана рада» розпочала створення центральних органів державного управління - наказів (до середини 60-х років їх називали «хатами»). Одним з перших наказів була Чолобитноюхата, яку очолив Адашев. Завданням цієї установи було приймати чолобитні (скарги) на ім'я государя і проводити по ним розслідування. Тим самим Чолобитноюхата ставала як би вищим контрольним органом.

Нового рівня політичної організації країни, що склався до середини XVI століття, повинні були відповідати і нові державні інститути - станові і представницькі установи, відстоювали інтереси великих областей. Таким органом став Земський Собор.

У лютому 1549 цар зібрав на нараду боярську думу, Освячений собор (верхівка церкви) і вищих представників боярства і дворянства - перший Земський Собор. Цар звинуватив бояр у зловживаннях і насильства, які вони здійснювали в його малолітство, і нагадав їм, як вони знущалися над ним самим. Потім він закликав забути всі образи і діяти всім разом на загальне благо. Звідси назва Собору - «Собор примирення». На Соборі оголосили про намічених реформах і про підготовку нового Судебника. Рішенням Собору дворян звільнили від суду бояр-намісників і надали їм право на суд самого царя.

Собор 1549 року був першим Земським Собором, тобто зборами станових представників з законодавчим функціями. Його скликання відбив твердження в Росії станово-представницької монархії. Однак перший Собор ще не носив виборного характеру, і там не були присутні представники міської торгово-ремісничого населення і селян. Втім, обидві ці категорії населення і в подальшому не грали на соборах великої ролі. Поява станово-представницької монархії означало, що тепер все найважливіші дозволи санкціоновані представниками панівного класу.

На Земському Соборі 1550 року було прийнято новий Судебник, що увібрав в себе (на відміну від досить архаїчного Судебника 1497) норми всіх основних розділів тодішнього права. Принциповим нововведенням було прокламировании в заключних статтях двох норм: безперервності розвитку законодавства, а також публічного характеру вступу в силу Судебника. У ньому враховано судова практика.

Новий Судебник повністю відповідав потребам часу. Наприклад, в ньому вперше вводилося покарання за хабарництво. У новому законодавчому документі з'являються норми права, які існують досі, і що з'явилися раніше інститути влади на місцях у 1551 році отримували статутні грамоти, тобто «підписувалися під Судебник». Пізніше також видаються нові уложення, які доповнювали Судебник.

Підтверджено і уточнені норми селянського переходу в Юріїв день, збільшено «літнє»; посилюється влада феодала над селянами: на пана покладається відповідальність за злочин селян; поширюється дія Судебника на знову приєднані землі. Ліквідовано привілеї монастирів не сплачує податки в казну. Заборонено подавати в холопи дітей боярських; введені покарання для бояр і дяків-хабарників.

Таким чином, в середині XVI століття в Росії почала закріплюватися станово-представницька монархія в особі Земського Собору, яка отримала опору завдяки виданню нового Судебника.

За час існування «вибраних ради» був проведений ряд реформ:

по-перше, сформувалася розвинена система "наказів" (звід чинних законів). Кожен з наказів відповідав за певну сферу управління: так, наприклад, Посольський наказ - за дипломатичну службу, Розрядний наказ - за більшу частину військових справ, чолобитною наказ - за контроль над іншими наказами;

по-друге, було реорганізовано місцеве управління. Влада намісників, які раніше призначалися великим князем на певний час, була замінена владою виборних земських органів;

по-третє, церковний собор 1551 привів до одноманітності всі обряди, поставив завдання поліпшити звичаї духовенства. Цей собор увійшов в історію під назвою Стоглавого, оскільки його рішення були зведені в сто голів.

Нарешті, найбільш цілеспрямованим змінам піддалося військову справу. Було підготовлено і прийнято «Ухвала про військову службу», що визначає, з якої кількості землі (маєтку) воїн повинен був виходити в похід «кінно, людно, оружно». Під Москвою було виділено землю для привілейованих дворян, з числа яких згодом призначалися воєводи, «голови» (нижчі офіцери), дипломати й адміністратори. Виник корпус першого російського постійного війська - стрільців отримували з казни платню, озброєння і обмундирування, значно посилилася артилерія. Всі ці перетворення здійснювалися одночасно з вражаючими перемогами у війнах і зовнішньополітичними успіхами.

3. Опричнина: причини і наслідки

У 1565 - 1572 Іван Грозний прийняв цілий ряд дуже жорстких заходів, спрямованих проти родової аристократії. Ці заходи мали істотний вплив на життя російського народу і отримали назву опричнина. Іван IV став тиснути на цю соціальну нішу не просто так, а за деякими певними мотивами. Уряд Івана Грозного складалося з бояр, що об'єдналися в одній меті опанувати московської політикою і направити її у вигідному для себе руслі. «Обрана рада» складалася з нащадків удільних князів, «княжат», вела політику саме княжу і тому, природно, все йшло до того, що рано чи пізно «обрана рада» прийде в гостре зіткнення з царем, які усвідомлюють своє становище і повновладдя. У самому уряді не було одностайності і згоди, тому воно не могло успішно вести політику щодо перетворення держави. Це проявилося вже в 1553 році, коли Іван Грозний важко захворів після повернення з Казанського походу, і все йшло до його смерті. Було складено заповіт на користь маленького сина Івана Васильовича Димитрія. Цар зажадав приношення присяги спадкоємцю у пелюшках, але у деяких ближніх бояр, які першими цілували хрест, з'явилися сумніви, і вони, змінивши ситуацію хворими, ухилилися від присяги. Пішли чутки, що вони бажали на царство двоюрідного брата Івана Грозного Володимира Андрійовича. Хворий цар тоді висловив боярам свою думку: «Якщо ви моєму синові Димитрію хреста не цілуєте, то, значить, у вас інший государ є ... Я вас наводжу до хрещеного цілування, велю вам служити синові моєму Димитрію, а не Захарьіним; ви душі свої забули, нам і дітям нашим служити не хочете, в чому нам хрест цілували вже не пам'ятаєте; а хто не хоче служити государеві-немовляті, той і великим не будуть служити ». Бояри скорилися тільки після заяви царя, що до присяги він наводить сам і велить служити Димитрію, а не Захарьіним. За повідомленням однієї літописі, бояри насильно змусили присягнути князя Володимира Андрійовича, оголосивши йому, що в іншому випадку не випустять його з палацу, до матері його посилали тричі з вимогою, щоб і вона приросту ваги свою печатку до крестопріводной записи. Як говорить літопис: «І з тих пір пішла ворожнеча, між боярами смута, а царству всьому убогість».

У 1557 - 1558 роках у Івана IV сталося зіткнення з боярами через Лівонської війни, яку бояри не бажали продовжувати проти волі царя.У 1560 році, після смерті своєї дружини Анастасії Романівни, Іван Грозний прямо розірвав зі своїми радниками, він заслав Сильвестра і Адашева. Спроби боярства повернути їх закінчувалися репресіями, проте, ці репресії ще не доходили до кривавих страт. Гоніння ці отримали серйозний і жорсткий характер тільки тоді, коли стала помітна тенденція від'їзду незадоволених бояр в Литву. Іван Грозний став брати з підозрюваних в бажанні виїхати бояр зобов'язання не залишати країну за поручительством декількох осіб. Такими «Гарантійний грамотами» цар зв'язав все боярство. Але від'їзди все одно відбувалися, так в 1564 біг навіть князь Андрій Курбський, кинувши довірені йому війська і фортеця, виправдовуючи втечу нестерпним люттю і найгіркішої ненавистю. Це особливо вразило і вивело з себе Івана Грозного, так як той цінував Андрія Курбського не тільки як заслуженого воєводу і найближчого державного радника, а й як особистого та довіреної одного. Нащадки старої російської династії, «княжата», перетворилися на служивих бояр і вимагали собі влади, Іван Грозний же вважав їх простими підданими і заперечував їх претензії. Іван IV все більше зосереджував владу в своїх руках, домагався беззаперечного підпорядкування феодалів. Це змусило «княжат» ставати в опозицію цареві. Опозиція посилювалася, і Іван Васильович мав зміцнювати свою самодержавну владу. Івану Грозного ще в дитинстві ввібрав богообраність своєї влади і вважав, що його влада повинна бути необмеженою, а всі люди в державі його холопами. Ця боротьба прийняла жахливі і кровопролитні форми.

У грудні 1564 Іван IV здійснює хитрий крок: він залишає столицю і через деякий час надсилає до Москви два послання. У першому посланні, «гнівною грамоті», спрямованої духовенству і служивим людям, цар описує всі беззаконня боярського правління, перераховує провини бояр і звинуватив митрополита і духовенство в образами пособництві. Цар заявив, що при таких обставинах він змушений відмовитися від престолу. В іншому посланні, «слізна грамоті», яка читалася в зборах народу, Іван Грозний звертається до посадських людям, повторює зміст першого послання і додає, що на посадських людей у ​​нього гніву немає. Іван Васильович врахував, що після благодатних реформ 1550-х років, взяття Казані і Астрахані народ буде цілком довіряти йому, що і сталося. Народ направляє до царя делегацію з проханням повернутися на царство. Іван Грозний говорить, що повернеться, але тільки при виконанні ряду умов - влада царя повинна була стати необмеженою, він повинен був отримати право карати зрадників на власний розсуд, стратити бояр без суду тільки за своїм особистим бажанням. Російський народ прийняв умови Івана Васильовича. 2 лютого 1565 Іван Васильович урочисто в'їхав до Москви, а на інший день оголосив духовенству, боярам і до шляхетних чиновникам про заснування опричнини.

Далі Іван Грозний став застосовувати до своїх ворогів той принцип, яким зазвичай користувалося Московська держава проти ворогів зовнішніх: коли Москва завойовувала будь-які землі, то найпомітніші і небезпечні люди виводилися у внутрішні області, а на їх місце посилали людей з корінних московських місць. В результаті завойований край починав тяжіти до Москви, так як позбавлявся місцевої керівної середовища, а натомість отримував промосковську. Тепер Іван Грозний виселяв з московських питомих спадкових вотчин їх власників і селіл їх у віддалених районах, а на їх місце він садив службову дрібноту на дрібнопомісних дільницях, утворених зі старих вотчин. Для цього був створений государева доля - «опричнина», в якій діяла Опричная дума, що стала полумонашеского, полуцарскім орденом, заснованим на грошових і земельних подачок і беззаперечному підпорядкуванні царю. Відбір опричників виробляв сам Іван IV в урочистій обстановці у Великій палаті Кремлівського палацу. Кожен опричник відрікався від своїх рідних і зобов'язувався служити тільки государю. Опричники носили чорний одяг, до сідла вони прикріплювали собачу голову і мітлу. Це були знаки їх посади, що складалася в тому, щоб вистежувати, винюхувати вимітати зраду і гризти государевих лиходіїв. Опричнина стала потужною військово-каральною машиною в руках Івана Грозного. Іван IV розв'язав в країні масовий терор, який був спрямований проти всього її населення. Цар намагався зміцнити свою особисту владу шляхом нагнітання в країні загального страху. Терор був тотальним. Іван Васильович стратив і правих, і винних, і прихильників, і ворогів. У 1566 році цар відібрав на користь опричнини у свого двоюрідного брата Володимира Старицького більшу частину його спадку. Опричнина викликала загальне невдоволення і озлоблення проти царя. Церква дала відмову Івану Грозному підтримувати його діяння в 1566 році на Земському соборі, після чого послідували нові страти. У 1569 - 1570 роках Іван IV зробив з 15-тисячним опричних військом похід на Новгород за доносом у зраді. По дорозі опричники палили міста, грабували, вбивали жителів. Іван Грозний протягом 40 днів громив Новгород. З 6000 дворів було спустошено 5000, найбільш розвинена в господарському відношенні частина Росії, зазнала величезних втрат. Новгород назавжди втратив свою силу. Коли цар повернувся в Москву, він кинув свою злобу на тих, хто нацькував його на новгородців. У роки опричнини і Лівонської війни становище головних виробників в країні - селян - ще більше погіршилося: зросла не тільки панщина, але і оброк. Невдоволення опричнина росло, навіть в ній самій, так як страти «зрадників» почалися і в ній самій. Опричная політика все більше послаблювала країну зсередини. Погіршувався становище Росії в Лівонській війні. У 1571 році вийшов удар Кримського ханства. Хан Дівлет-Гірей вторгся до Росії і спалив Москву. Іван Грозний зрозумів, що продовжувати знущатися над країною більше не можна і в 1572 році скасував опричнину, і навіть заборонив під страхом смерті вимовляти це слово.

Опричнина не вирішила тієї політичної завдання, для якої була створена. Потрібно було усунути зіткнення, які виникали між государем і боярством. Джерелом цих зіткнень були суперечливі прагнення обох державних сил, а одне протиріччя в самому політичному ладі Російської держави. Іван Грозний і бояри не розходилися один з одним непримиренно в політичних ідеалах, в планах державного порядку. Була лише невідповідність в сталому ладі. Адже в XVI столітті Русь являла собою абсолютну монархію, але з аристократичним керуванням, тобто з урядовим персоналом. Не було законодавства, що обмежує межі церковної влади, був урядовий клас з аристократичної організацією, причому влада визнавав цей клас. Причому ці дві потужні політичні сили росли паралельно. Бояри уявили себе владними радниками государя при тому, що сам цар подарував їх як холопів государевих. Обидві сторони опинилися в неприродному положенні. З такого положення треба було шукати вихід, яким, в принципі, і виявилася опричнина. У підсумку, опричнина виявилася заключним актом тривалої боротьби за об'єднання російських земель - цей факт надзвичайно важливий. Був нанесений остаточний удар по залишках феодальної роздробленості, в результаті опричнини зник останній оплот протистоїть боярства - доля Володимира Старицького. Новгород позбувся своїх привілеїв, стерлися межі колишніх удільних князівств, на місцях колишніх боярських вотчин виникли дворянські маєтки. Зміцнилася роль дворян в управлінні державою. Але за ці зміни в країні довелося заплатити простому народу: опричнина дуже сильно виснажила країну, що важко відбилася на становищі селян. Розгул опричників, які давали можливість собі майже всі, приніс загибель багатьом тисячам селян і ремісників (протягом всього одного походу в Новгород загинуло близько 2000 чоловік), розорення багатьох містах і селах. На Русі посилився феодальний гніт, загострилися протиріччя між феодалами і трудящими на них. Дворяни, які отримали маєтку, збільшили селянський оброк і встановили непосильну для хліборобів панщину. Але найголовніше - Русь остаточно стала централізованою державою.

4. Зовнішня політика Івана IV

До середини XVI ст. Росія перетворилася на могутню державу. Реформи дозволили приступити до вирішення зовнішньополітичних завдань. Ведучими були два напрямки зовнішньої політики: східне - боротьба з Туреччиною і перебували під впливом Османської імперії Кримським, Астраханським та ногайські ханствами; західне - отримання виходу до Балтійського моря, боротьба з Ливонським орденом.

6. Зовнішня політика Івана Грозного на західному напрямку

Після перемоги над Казанню і приєднання Астрахані основним питанням у зовнішній політиці для Івана Грозного став балтійський питання. Для розвитку торгівлі та посилення політичних зв'язків Русі був потрібний вихід до берегів Балтійського моря. Через Велике князівство Литовське і Польщу в Москву не пропускали купців, особливо з військовими товарами. У 1558 році Іван Васильович вирішив почати бойові дії на західному напрямку. Спочатку російські війська діяли успішно. Були взяті Нарва, Тарту, і вже до літа 1559 війська Івана Грозного вийшли до узбережжя Балтики, дійшли до кордонів Східної Пруссії і Литви. Але незабаром хід війни почав змінюватися за цілою низкою причин. Російське дворянство підтримувало війну, тому що було зацікавлене в прибалтійських землях. Феодальна ж знати виступала проти, так як її берега Балтики цікавили мало. Її цікавила війна проти кримських татар. Бояри вважали, що слід нанести удар по Кримському ханству і забезпечити безпеку своїх вотчин. Іван IV зробив велику політичну помилку: в розпал військових успіхів він пішов на перемир'я з Лівонією і здійснив похід на Крим, який нічим не закінчився, але час на Балтиці було втрачено. Сусіди Росії не хотіли її посилення, в результаті Росія виявилася воюючою з Литвою, Польщею, Данією, Швецією. Тут Іван Грозний також проявив себе недалекоглядним стратегом: в такій ситуації йому слід було шукати почесного світу, а він в 1560 році продовжив військові дії. У 1563 році при особистій участі Івана Васильовича російські війська завдали удару по Литві - був узятий важливий в торговому відношенні місто Полоцьк. Але далі пішли невдачі. У січні 1564 року біля Полоцька російська армія була розбита військами литовського гетьмана Радзивілла Рудого. У квітні в Литву на заздалегідь узгоджених умовах перебіг один з найближчих радників і воєначальників царя, член Вибраною Ради Андрій Курбський. Також російські зазнали поразки під Оршею. Тепер розклад був не на користь Росії, до того ж в цей час Кримський хан зробив набіг на Росію. 30 травня 1566 в Москву прибули посли від польського короля Сигізмунда II Августа для переговорів про мир, але, оскільки його умови виявилися неприйнятними для обох сторін, було вирішено укласти лише перемир'я. У 1566 році для обговорень умов світу Іван Грозний скликав Земський собор. Більшість дворян заявило, що не можна укладати мир без приєднання до Росії лівонських міст з Ригою і Полоцької землею. Довелося продовжувати війну, яка набула затяжного характеру. У другій половині 1570-х росіяни почали наступ в Прибалтиці і навіть ненадовго захопили її територію. Але в 1578 році російські війська почали зазнавати поразок. У 1579 році польсько-литовський король Стефан Баторій зібрав стотисячне військо і захопив російське місто Полоцьк. З півночі почали наступати шведи і взяли місто Нарву. Росія вже не могла організовано чинити опір, і все йшло до повної поразки. Лише героїчна оборона псковичів, які протягом п'яти місяців тримали облогу Стефана Баторія і так і не здали місто, врятувала Росію від нищівної поразки. 5 січня 1582 в Ямі-Запольської між Росією і Польщею за участю посередника від Папи Римського Антонія Поссевіно було укладено перемир'я на десять років. За цією угодою Росія поступалася Польщі всю Лівонію, Полоцьк і Велиж на кордоні Смоленської землі, але зберегла за собою гирлі Неви. У 1583 році в Плюсс було підписано перемир'я зі Швецією. Швеція отримала Північну Естонію і російські міста Ям, Копор'є, Івангород, Нарву - практично все узбережжя Фінської затоки. В результаті 25 років російський народ знемагав під тягарем наборів і

податків, які були потрібні для продовження війни, а війна закінчилася невдало.

Поразка в Лівонської війні, викликане невпевненими діями царя і опричного політикою, серйозно підірвало економіку Російської держави.

Під час правління боярської думи в юні роки Івана Васильовича в країні виник певний хаос в боротьбі за владу. Ранні реформи Івана Грозного (до опричнини) вкрай сприятливо позначилися на розвитку Русі - було зроблено кілька важливих кроків в стабілізації обстановки в країні. Дуже вдалою виявилася зовнішня політика Івана Грозного на східному напрямку - були освоєні багатющі землі. Вкрай невдалою виявилася війна на західному напрямку - поразка серйозно погіршило становище і економіку Російської держави. Опричнина - самий неоднозначний етап в правлінні - Іваном IV були проведені надзвичайно жорсткі заходи по централізації влади. Тут відразу ж постає питання про виправданість таких заходів - адже в результаті вийшло, що постраждали тисячі безневинних людей, життя на Русі виявилася серйозно порушеною, опричнина стала однією з причин поразки у Лівонській війні. Але, за великим рахунком, за допомогою опричнини вдалося зробити неймовірно цінний і важливий крок в історії Російської держави - влада остаточно централізувалася під владою Москви.

Таким чином, в цілому політика Івана Грозного справила позитивний вплив на розвиток Російської держави, хоча не варто забувати, що настільки важливе об'єднання Русі було досягнуто надзвичайно дорогою ціною і, безсумнівно, в правлінні Івана IV Васильовича були допущені серйозні політичні промахи.

ПИТАННЯ № 2

Епоха великих перетворень - так інакше називають роки правління сина Олексія Романова і другої дружини його Наталії Наришкіної, першого імператора Російського Петра I Великого.

Який же дісталася Росія Петру? Промисловість за своєю структурою була кріпосницької, а за обсягом продукції значно поступалася промисловості західноєвропейських країн. Російське військо в значній своїй частині складалося з відсталого дворянського ополчення і стрільців, погано озброєних і навчених. Відставала Русь і в області духовної культури. В народні маси просвітництво майже не проникало, і навіть у правлячих колах чимало було неосвічених і зовсім неписьменних людей. Росія XVII століття самим ходом історичного розвитку була поставлена ​​перед необхідністю корінних реформ, тому що тільки таким шляхом могла забезпечити собі гідне місце серед держав Заходу і Сходу. Слід зазначити, що до цього часу історії нашої країни вже відбулися значні зрушення в її розвитку. Виникли перші промислові підприємства мануфактурного типу, росли кустарні промисли, ремесла, розвивалася торгівля сельхозяйственной продуктами. Безперервно зростала суспільне і географічне розподіл праці - основа склався і розвивається всеросійського ринку. Місто відокремлювався від села. Розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. У другій половині XVII століття починає змінюватися характер державного ладу на Русі, все більш виразно оформлюється абсолютизм. Отримали подальший розвиток російська культура і науки: математика і механіка, фізика і хімія, географія і ботаніка, астрономія. Козаки-землепрохідці відкрили ряд нових земель в Сибіру.

XVII століття було часом, коли Росія встановила постійне спілкування з Західною Європою, зав'язала з нею більш тісні торговельні й дипломатичні зв'язки, використовувала її техніку і науку, сприймала її культуру і освіту. Навчаючись і запозичуючи, Росія розвивалася самостійно, брала тільки те, що було їй потрібно, і тільки тоді, коли це було необхідно. Це був час накопичення сил російського народу, яке дало можливість здійснити підготовлені самим ходом історичного розвитку Росії грандіозні реформи Петра. На мою думку, реформи Петра були підготовлені всім попереднім історією народу, можна сказати, що вони "були потрібні самим народом". Підготовляли перетворення взагалі, яке при мирному ході справ могло тривати не один ряд поколінь. Реформи, як би вони не були виконані Петром, вони були його особистою справою, справою нечувано насильницьким і, проте, мимовільним і необхідним.

Всі петровські перетворення можна поділити на три етапи:

перший (1699-170910гг.) - зміни в системі державних установ і створення нових, зміни в системі місцевого самоврядування, встановлення рекрутської системи;

другий (171011-171819гг.) - створення Сенату і ліквідація колишніх вищих установ, перша обласна реформа, проведення нової військової політики, широке будівництво флоту, установа законодавства, переведення державних установ з Москви в Санкт-Петербург;

третій (171920-172526) - початок роботи нових, вже створених установ, ліквідація старих; друга обласна реформа; розширення і реорганізація армії, реформа церковного управління; фінансова реформа; введення нової системи оподаткування і нового порядку державної служби.

1. Адміністративні перетворення

Першою адміністративною реформою стало створення в 1699 році особливого відомства міст. Було введено місцеве самоврядування для міського купецтва, а також населення поморських (північних) міст. Влада воєвод скасовувалася. Виборні бурмистри мали відати судом і збором грошових платежів. На чолі органів місцевого самоврядування була поставлена ​​Московська ратуша. В її віданні були головні надходження державних прибутків з міст, а також загальний нагляд за діями органів самоврядування. Очолив Ратушу А. А. Курбатов на посаді обер-інспектора.

Але витрати зростали, і поступово цар став втрачати довіру до фінансових можливостей Ратуші. Петро приходить до висновку, що «людині важко за очі все розуміти і правити». Було прийнято рішення перенести центр ваги управління на місця. Так вступила у виконання губернська реформа. За задумом Петра, місцеві органи повинні були зайнятися розміщенням і забезпеченням військ у мирний час. У 1708 р було проголошено створення восьми губерній: Московської, Ингерманландской (Санкт - Петербурзької), Київської, Смоленської, Архангелогородской, Казанської, Азовської та Сибірської. На чолі губернії стояв губернатор. Всі інші (віце-губернатор, провіантмейстери і ін.) Лише підпорядковувалися йому. Таким чином, губернська реформа фактично скасовувала перетворення 1699 року: міста були підпорядковані повітовим комендантам, а Московська ратуша перетворилася з загальнодержавного в губернське установа.

Подворная перепис населення 1710 призвела до ще однієї перекроювання місцевого управління. Комендантство (старі повіти) скасовувалися, а замість них запроваджувалися «частки» (5536 дворів) на чолі з новими чиновниками - ландратами. Передбачалося, що відповідно до числа таких «часткою» кожна губернія повинна буде містити певну кількість полків.

Головне завдання губернської реформи - забезпечення армії за рахунок місцевих установ - виконано не було, тому що Північна війна затягнулася до 1721 року і розмістити в губерніях «приписані» до них полки не вдалося. Та й можливості губернаторів зі збору грошей з населення виявилися не безмежними. Дуже скоро зростання військових витрат призвів до нестачі коштів. Губернська реформа завдала удару і по наказовій системі. Багато накази припинили своє існування, їх обов'язки перейшли до губернської адміністрації.

У 1711 році, відправляючись у турецький похід, Петро видав коротенький указ, у якому йшлося: «Визначили бути для поїздок наших Правлячий сенат для управління». Так, одним розчерком пера, було засновано установа, що проіснувало в Росії близько двохсот років. Складався він з 9 осіб, наближених до царя. Троє були представниками знаті (князі М. В. Долгорукий, Г. І. Волконський, П. А. Голіцин), троє - колишні члени Боярської думи і троє - з дворян. Сенат займався питаннями комплектування армії, розвитком торгівлі та промисловості, контролював фінанси.

Для нагляду за апаратом управління була введена посада фіскала. Ці люди доносили про всі порушення законів, хабарництві, казнокрадство і інших діях, що завдають шкоди державі. Фіскали нерідко користувалися своїм посадовим становищем для зведення особистих рахунків, а то і просто для здирництва і збагачення. Однак Петро заохочував фіскалів, звільнивши їх від податків, підсудності місцевій владі і навіть відповідальності за неправдиві доноси.

Хоча Сенат був керівним контролюючим органом, а й за його діяльністю був встановлений контроль. За роботою Сенату стежив генерал - прокурор (П.І. Ягужинський). Головна його завдання полягало в тому, щоб грати роль «ока государева» в Сенаті, тобто наглядати за роботою сенаторів і про все доповідати імператору. Введення цієї посади означало різке зменшення самостійної ролі Сенату в державному управлінні.

У 1718 був підписаний указ про заснування 9 колегій: чужоземних справ, Камер - колегії (відала збором доходів), Юстиц-колегії, ревізійної служби колегії (відомство фінансового контролю), Військової, Адміралтейської (військово-морські сили), Комерц-колегії (торгівля ), Берг-колегії і Мануфактур-колегії (промисловість), а також Штатс-колегії (відомство державних витрат). З їх появою припиняли своє існування багато з колегій. Особливістю колегій в порівнянні з наказами стало більш чітке розмежування сфер діяльності і, головне, - дорадчий порядок ведення справ. «У колегії запропоновану потребу розбирають уми багато, і, що один не збагне, те збагне другий, а чого не побачить той, то цей побачить» - так пояснював появу нових органів сам Петро.

Після установи колегій Петро I вирішив реформувати і місцеве самоврядування. У 1719 - 1720 рр. були скасовані не виправдали себе «частки». Губернії тепер ділилися на провінції, а ті в свою чергу - на дистрикти. Правителі дистриктів - земські комісари призначалися Камер - колегією.

Зазнало змін і міське управління. Посада бурмистров скасовувалася.

Все посадськінаселення відтепер поділялося на три частини: 1-у гільдію (багаті купці, власники ремісничих майстерень), 2-у гільдію (дрібні торговці, заможні ремісники) і «підлий люд», що становив переважну більшість міського населення. Різко скоротився коло людей, які брали участь у виборах. Нові органи міського самоврядування, магістрати, складалися лише з представників 1-ї гільдії.

2. Військові реформи Петра I

Військові реформи займають особливе місце серед всіх Петровських перетворень. Саме завдання створення сучасної, боєздатної армії і флоту займали юного царя ще до того, як він став повновладним государем.

Ще в ранньому дитинстві Петро вражав усіх своєю пристрастю до військових потіха, які постійно влаштовувалися в підмосковному селі Преображенському. Однак, з кінця 80-х років XVIII століття «гра в солдатики» стає серйозною. У 1689 р Петро знаходить в Ізмайлові старий англійський бот, якому судилося стати «дідусем російського флоту». У тому ж році Петро присвячує весь свій час будівництва невеликих кораблів в Плещеєва-озері. У цьому йому допомагають досвідчені голландські майстри. З 1691 р регулярно влаштовуються «потішні битви» між стрільцями на чолі з І.І. Бутурліним і петровскими «потішними полками».

«Потішні полки» стали ядром майбутньої регулярної армії і непогано проявили себе під час Азовських походів 1695 і 1696гг. На цей час припадає і перше бойове хрещення російського флоту, побудованого у Воронежі після невдалого першого Азовського походу. Невдача під Азовом виявила привабливу рису характеру Петра I, він умів робити уроки, і не розхолоджує, а навпаки, дошукувався до причин поразки і з величезною енергією виправляв допущені промахи, тому цар не впав духом і став готуватися до другого походу.

Базою флоту вирішено було зробити Воронеж з кількох причин:

- в 1694 році Петро приїжджав до Воронежа і був у захваті від великої кількості вікових лісів, придатних для будівництва кораблів;

- поблизу знаходилася липецька залізна руда;

- річка Воронеж впадала в Дон і під час повені володіла достатньою судноплавною, а місцеве населення, завдяки відправку "донських відпусток", вже мало досвід в будівництві річкових суден.Імператор Петро особисто працював над побудовою кораблів, займався їх оснащенням і комплектуванням екіпажу. Друге квітня 1696 року вважають днем ​​народження російського флоту: на воду були спущені галери "Прінціпіум", "Святий Марк" і "Святий Матвій". 26 квітня спущений на воду многопушечних галеас "Апостол Петро"

Військові перетворення XVIII століття мали на меті - створити нову організацію армії. До цього періоду уряд озброїло війська одноманітним зброєю, армія успішно застосовувала лінійну тактику ведення бою, вироблялося озброєння новою технікою, проводилася серйозна військова підготовка. Російська стратегія відрізнялася активним веденням військових дій, велике значення надавалося генеральної битви, лінійної тактики і різній техніці ведення бою для різних родів військ.

Початок Північної війни призвело і до остаточного створення регулярної армії. Раніше армія складалася з двох головних частин: дворянського ополчення і різних полурегулярних формувань (стрільців, козаків і т.д.). Петро змінив сам принцип комплектування армії. Указ 1699 року «Про прийомі в службу в солдати всяких вільних людей» поклав початок наборам в рекрутську армію. Оформлення рекрутської системи проходило в період з 1699 по 1705 рр. Вона грунтувалася на класовому принципі організації армії: офіцери складалися з дворян, солдати - з селян та іншого податного населення. У рекрути записували тільки неодружених у віці від 15 до 20 років. Однак в ході Північної війни, через постійну нестачу солдатів і матросів ці обмеження постійно змінювалися. Всього за період 1699-1725гг. було проведено 53 набору в армію і флот (23 основних і 30 додаткових). Вони дали понад 284 тис. Осіб, призваних на довічну військову службу. І якщо в 1699 році було фактично створено крім двох гвардійських 27 піхотних і 2 драгунських полку, то до 1708 р Петровська армія була доведена до 52 піхотних полків. Вся величезна армія, чисельність якої до кінця царювання Петра досягла 200 тис. Чоловік (не рахуючи близько 100 тис. Козаків), дозволила Росії здобути блискучу перемогу у виснажливій Північній війні.

Для навчання солдатів і офіцерів був виданий «Статут військовий», узагальнив 15-річний досвід безперервної збройної боротьби. Для навчання офіцерів ще в 1698 - 1699 рр., Була заснована бомбардирський школа при Преображенському полку. А на початку нового століття створювалися математична, навигацкая, артилерійська, інженерні, іноземних мов і навіть хірургічна школи. У 20-х роках для підготовки унтер-офіцерів діяло 50 гарнізонних шкіл.

Широко практикувалася стажування молодих дворян закордоном для навчання військовому справі. Одночасно уряд відмовлявся від найму іноземних військових фахівців. Указ від 20 лютого 1705 завершив складання рекрутської системи. Були створені гарнізонні внутрішні війська, які забезпечували «порядок» всередині країни. Новостворена російська регулярна армія показала свої високі бойові якості в битві під Полтавою і ін. Битвах.

Одночасно, з проведенням військової реформи було підготовлено ряд законів, покладених в основу «Статуту військового»: «Короткий звичайне вчення» (1700 г.), «Укладення або право військового поведінки генералам, середнім і меншим чинам і рядовим солдатам» (1702 р ), «Короткий Артикул» Меньшикова (1706 г.). У 1719 році були опубліковані «Статут військовий» разом з «Артикулом військовим» та іншими військовими законами.

«Артикул військовий» містив переважно норми кримінального права і призначався для військовослужбовців. Військові артикули застосовувалися не тільки у військових судах і по відношенню і по відношенню до одних військовим, але і в цивільних судах по відношенню до всіх інших жителям.

Військово-морський флот створювався в процесі воєн з Туреччиною і Швецією. За допомогою російського флоту Росія утвердилася на берегах Балтики, що підняло міжнародний престиж, і зробило її морською державою. Його життя і діяльність визначав "Морський статут". Флот будувався і на півдні, і на півночі країни. Основні зусилля були зосереджені на створенні Балтійського флоту.

У 1708 р був спущений перший 28 гарматний фрегат на Балтиці, а через 20 років російський флот на Балтійському морі був найпотужнішим: 32 лінійних корабля, 16 фрегатів, 8 шняф, 85 галер і інші дрібні суду. Набір у флот здійснювався також з рекрутів. Для навчання морській справі складалися інструкції: "Артикул корабельний", "Інструкції та артикули військові Російському флоту" та ін. У 1715 року в Петербурзі була відкрита Морська академія, готувала морських офіцерів. В 1716 було покладено початок підготовці офіцерських кадрів через гардемаринскую роту. Тоді ж була створена морська піхота. Разом з тим, армія і флот становили невід'ємну частину абсолютистського держави, були знаряддям зміцнення панування дворянства.

Видання в Росії в 1720 році Морського Статуту хіба що підвело певний підсумок морської історії країни: в самі стислі терміни на Балтиці був створений сильний військово-морський флот. Петро використовував все краще, що було в західному кораблебудуванні. Але він, перш за все, враховував особливості російського театру війни і мореплавання біля берегів Вітчизни. Від європейських флотів флот Петра відрізнявся перш за все тим, що спочатку він складався в основному з гребних судів, різних за розмірами і озброєння. Петро виходив з того, що такі судна прості в будівництві, відносно легко керовані, добре використовуються для підтримки сухопутної армії. Тільки після перемоги під Полтавою в Росії почалося інтенсивне будівництво лінкорів. Лише вони могли забезпечити Росії панування в Балтійському морі.

Головні підсумки військових реформ Петра зводяться до наступного:

-створення сильної регулярної армії, здатної воювати з основними супротивниками Росії і перемагати їх;

-поява цілої плеяди талановитих полководців: Меньшиков, Шереметєв, Апраксин, Брюс і ін .;

-створення потужного військово-морського флоту (майже з нічого);

-небивалий зростання витрат і як наслідок - покриття їх за рахунок найжорстокішого вичавлювання коштів з простого народу.

3. Церковна реформа

У другій половині XVII ст. Позиції Російської Православної церкви були досить міцними: вона зберегла адміністративну, фінансову і судову автономію по відношенню до царської влади. Останні патріархи Іоаким і Адріан проводили політику, спрямовану на зміцнення цих позицій. Спочатку в діяльності царя не було нічого «антицерковного». Однак після смерті матері, цариці Наталії Кирилівни, Петро перестає постійно брати участь в релігійних церемоніях і вже не настільки регулярно спілкується з патріархом. Як і в інших областях, основою політики Петра I щодо церкви спочатку було лише прагнення вичавити з неї по можливості більше коштів на забезпечення великих державних програм, перш за все - на будівництво флоту. Церковні ієрархи насильно об'єднувалися в «кумпанства», кожне з яких мало побудувати на свої кошти по одному кораблю.

Після смерті в 1700 році патріарха Адріана цар організував ревізію для перепису майна Патріаршого будинку. Скориставшись виявленими зловживаннями, Петро справив рішучі зміни в церковному устрої. Тимчасово, на чолі духовенства був поставлений рязанський митрополит Стефан Яворський, який як і раніше мав скликати на поради єпископів - «освячений собори», але ці наради мали суто формальний характер. Патріарший розряд був скасований, а

його функції передані відновленому в1701 р Монастирському наказу. Цьому наказу були підпорядковані патріарші Казенний і Палацовий накази. Доходи, отримані від господарської діяльності монастирів та інших церковних установ, йшли в основному на державні потреби. Так, з 1701 по 1711 рр. скарбниця отримала з монастирських вотчин понад 1 млн. руб. Одночасно держава обмежувало число ченців, забороняло їм перехід з одного монастиря в інший. В указі 1724 року Петро прямо називав ченців

дармоїдами, ухиляються від служби імператору; кількість ченців в монастирі тепер повинна була залежати від числа людей (відставних солдатів, хворих, людей похилого віку та жебраків), за якими вони доглядають.

У 1721 року видатний церковний діяч, прихильник петровських реформ, виходець з України Феофан Прокопович склав так званий Духовний регламент. Головна ідея цього документа була наступна: влада государя не просто від бога, але государ в праві вирішувати, що богу завгодно, а що ні; ніякого контролю з боку церкви тут бути не могло, тому що государ вище церкви. Регламент передбачав скасування патріаршества, а для управління церквою був утворений Святійший Синод. Був призначений обер-прокурор Святійшого Синоду, особистий представник Петра, який спостерігав за всім, що там відбувалося. Зрозуміло, що в ситуації повного придушення церкви людина опинилася в духовній пастці; у нього не залишалося нічого, крім держави. Якщо раніше релігія все-таки давала можливість якогось автономного духовного існування, то тепер і цього не було. Скрізь був тотальний контроль. Всього в віданні були суто церковні справи: тлумачення церковних догм, розпорядження про молитви і церковній службі, цензура духовних книг, боротьба з єресями, завідування навчальними закладами і зсув церковних посадових осіб і т. Д. Петро сам відредагував Духовний регламент і проголосив його законом. Сучасник повідомляє, що коли російські церковні діячі намагалися протестувати, Петро вказав на Регламент і заявив: «Ось вам духовний патріарх, а якщо він вам не подобається (при цих словах він кинув на стіл кинджал), то ось вам булатний патріарх».

Ухвалення Духовного регламенту означало логічне завершення церковної політики Петра. Хоча Святійший синод і складався з представників вищого духовенства, фактично вони були державними чиновниками, які могли бути в будь-який момент замінені імператором. Надалі церковна ієрархія перетворилася на різновид державної бюрократії. Основи цього були закладені церковною реформою Петра I.

4. Судова

Судова реформа, проведена в 1719р., Впорядкувала, централизовала і посилила всю судову систему Росії. Основне завдання реформи - відділення суду від адміністрації. На чолі судової системи стояв монарх, який вирішував найважливіші державні справи. Він був верховним суддею і розбирав багато справ самостійно. За його ініціативи виникли "канцелярії розшукових справ", які допомагали йому здійснювати судові функції. Генерал-прокурор і обер-прокурор підлягали суду царя. Наступним судовим органом був Сенат, який був апеляційною інстанцією, давав роз'яснення судам і розбирав деякі справи. Суду Сенату підлягали сенатори (за посадові злочини).

Юстиц-колегія була апеляційним судом по відношенню до надвірним судам, була органом управління над усіма судами, розбирала деякі справи в якості суду першої інстанції.

Обласні суди складалися з надвірних і нижніх судів. Президентами надвірних судів були губернатори і віце-губернатори. Справи переходили з нижнього суду в надвірний в порядку апеляції, якщо суд вирішував справу упереджено, за розпорядженням вищої інстанції або за рішенням судді. Якщо вирок стосувався страти, справа передавалося також в утвердження надвірного суду.

Деякі категорії справ вирішувалися іншими установами відповідно до їх компетенції. Камеріри судили за справи стосувалися скарбниці, воєводи і земські комісари судили за втечу селян.

Судові функції виконували майже всі колегії, виключаючи колегію Іноземних справ.Політичні справи розглядали Преображенський наказ і Таємна канцелярія. Порядок проходження справ по інстанціях плутався, губернатори і воєводи втручалися в судові справи, а судді - в адміністративні.

У зв'язку з цим була проведена нова реорганізація судових органів: нижні суди були замінені провінційними (1722г.) І переходили в розпорядження воєвод і асессоров, були ліквідовані надвірні суди і їх функції були передані губернаторам (1727р.).

Таким чином, суд і адміністрація знову злилися в один орган. Деякі категорії справ повністю були вилучені із загальної судової системи і були віддані в ведення інших адміністративних органів (Синоду, наказами та іншими). На Україні, в Прибалтиці і в мусульманських областях існували особливі судові системи.

Особливістю розвитку процесуального законодавства та судової практики в Росії була заміна змагального принципу принципом слідчим, який обумовлювався загостренням класової боротьби.

Говорячи про розвиток процесуального права при Петрові I необхідно відзначити безплановість, сумбурність реформ у сфері судоустрою та судочинства. Існувало три закони процесуального законодавства кінця ХVП - початку ХVШ в. Одним з них був Указ від 21 лютого 1697г. "Про скасування в судних справах очних ставок, про бутті замість оних расспросу і розшуку ...", головним змістом якого була повна заміна суду розшуком.

У квітні 1715 року. вийшло "Короткий зображення процесів чи судових тяжб" (одним томом разом з Артикулом військовим). "Короткий зображення" було військово-процесуальним кодексом, встановлювало загальні принципи розшукового процесу. У ньому закріплювалася система судових органів, а також склад і порядок формування суду. У "Короткому зображенні" містяться процесуальні норми; дається визначення судового процесу, кваліфікуються його види; дається визначення новим інститутам процесу того часу; визначається система доказів; встановлюється порядок складання оголошення і оскарження вироку; систематизуються норми про тортури.

Указом від 5 листопада 1723г. "Про форму суду" була скасована розшукова форма процесу, вводиться принцип змагальності процесу. Вперше потрібно, щоб вирок грунтувався на "пристойних" (відповідних) статтях матеріального закону. Зміни внесені Указом "Про форму суду" були не настільки принциповими. По суті указ був створений в розвиток "Короткого зображення".

Судова система періоду петровських реформ характеризувалася процесом посилення централізації і бюрократизації, розвитком станового правосуддя і служила інтересам дворянства.

Коли думаєш про петровських реформах, неминуче постає питання: наскільки був необхідний для Росії саме такий тип реформ, саме такий темп і такі методи їх проведення - з застосуванням фактично майже необмеженого насильства. Визначаючи історичну значимість реформ Петра I, історики відзначають дві сторони його діяльності:

державну і реформатівную (зміни в побут, звичаї, звичаї і поняттях): перша діяльність заслуговує вічної вдячною, благоговійної пам'яті і благословення потомства. Діяльністю другого роду, Петро привніс "найбільший шкода майбутності Росії". Звичний уклад життя в Росії був насильно перевернуть на іноземний лад. Діяльність Петра I створила умови для більш широкого знайомства Росії з культурою, технікою способом життя західноєвропейського суспільства, що послужило початком корінної ломки норм і уявлень Московської Русі.

Однак, не дивлячись на всі мінуси реформ, позитивних підсумків багато. Країна отримала вихід до Балтійського моря. Було покінчено з політичною та економічною ізоляцією, зміцнився міжнародний престиж Росії - вона стала великою європейською державою. Зміцнився панівний клас в цілому. Була створена централізована бюрократична система управління країною. Посилилася влада монарха, і остаточно встановився абсолютизм. Крок вперед зробили російська промисловість, торгівля, сільське господарство. Новий імпульс отримало розвиток російської культури.

Петровські перетворення зачепили всі верстви суспільства, вони владно вторглися в життя кожної людини - від боярина до самого бідного селянина. У цьому їх головна особливість. Коли цар Олексій Михайлович будував кораблі в підмосковному селі Дедіново, в цьому брали участь лише кілька російських платників; будівництво ж флоту при Петрові I стало справою всієї країни, так чи інакше торкнулося всього народу. Коли в 1672 році в придворному театрі Олексія Михайловича був даний перший в історії Росії спектакль, його дивилися лише сам цар і кілька вищих аристократів. За Петра I театр став надбанням всього суспільства. І так було у всьому. Ось чому і до цього дня не вщухають суперечки про значення петровських реформ в російській історії.

ПИТАННЯ № 3

В ряду самодержців Російської імперії багато сильних, вольових особистостей, політична та законодавча діяльність яких справила величезний вплив на зростання не тільки Росії в цілому (в плані економіки, зовнішньополітичних відносин), але і окремих соціальних шарів, життя і культуру суспільства. Поступова модернізація життя в Росії, основний поштовх якій дала "європейська політика" Петра I, була продовжена і іншими монархами, епоха яких зіграла не менш важливу роль у формуванні потужної Російської імперії. Російська імператриця Катерина II була владної законодавицею; в своєму управлінні державою вона прагнула до реформ і внесла неоціненний вклад у розвиток і зміцнення Росії. Епоха її правління (друга половина XVIII століття) виділяється істориками як окремий етап у розвитку імперії, так як саме Катериною II був проведений курс реформ в соціально-політичному житті Росії, спрямований на її модернізацію і міцно поставив державну владу в країні. Ця законодавча діяльність імператриці відповідала духу часу, новим європейським віянням і ідеям, які принесла з собою в XVIII столітті епоха Просвітництва.

Політика освіченого абсолютизму Катерини II, як основне відображення принципів епохи Просвітництва в Росії, цікава не тільки своїми нововведеннями, а й поєднанням західних віянь з самобутністю Росії. Тому необхідно розглянути не тільки самі реформи з модернізації життя в епоху правління Катерини II, але і їх наслідки.

Глобальна єкатерининська політика мала цілком певну політичну програму, засновану, з одного боку, на ідеях освіти і, з іншого, враховувати особливості історичного розвитку Росії. Саме це змушувало визнати в ній першорядного історичного діяча, в першу чергу, тому що Катерина II серйозно задумалася над приведенням у дію реформи російських законів. А через це - і всього суспільства, згідно з уявленнями того часу. Здійснити таку модернізацію Катерина II вирішила шляхом власної законодавчої роботи, найважливішими принципами якої були поступовість, послідовність, облік суспільних настроїв і проголошення основою свого правління турботу про добробут підданих відповідно до законів, що виходять від монарха.

Будучи за походженням німкенею, Катерина II розуміла, що імператриця повинна, перш за все, захищати інтереси Росії і не відступала від цього правила.

Важко перелічити всі, що зробила Катерина для користі і слави Росії. Ще проживаючи в Москві, після коронації, вона ознаменувала початок царювання великим і добрим ділом ...

Катерина як Государиня православного народу, завжди відрізнялася побожністю і відданістю православ'ю. У Польщі жило багато православних, які піддавалися гонінням з боку польської католицької церкви. Білорусія була під владою Польщі. Католики діяли не тільки методом переконання, а й грубою силою. Катерина прийняла рішення допомогти православним, захистити їх від утисків, дати їм можливість жити спокійно. Справа про православних в Польщі і Білорусії було доручено князя Рєпніна. Після безлічі клопоту проблема була вирішена: православним жителям були надані ті ж права, якими користувалися католики.

Охорона здоров'я теж привертало увагу імператриці. Вона постійно піклувалася про те, щоб було більше лікарів і аптек, і щоб кожен хворий міг якомога швидше отримати допомогу. А чого вартий щеплення віспи, продемонстрована на власному прикладі. І потім по Указузробила обов'язковим.

Катерина подорожувала по країні. Намагалася все побачити своїми очима, все почути на власні вуха. Також проводились зустрічі з народом, вона спілкувалася не тільки з вельможами, але і з простими селянами.

Турбота Катерини II про Освіті виражалася, зокрема, у відкритті училищ. Головним помічником в цій справі був І.І. Бецкий. Імператриця веліла відкривати училища скрізь: у великих містах? головні, в повітових? малі. Це було нове справу.

Імператриця протегувала вченим і письменникам. Сама вона також писала (наукову і художню літературу).

Час царювання Катерини II називають епохою освіченого абсолютизму. Сенс освіченого абсолютизму полягає в політиці слідування ідеям Просвітництва, яке виражається в проведенні реформ, які знищували деякі найбільш застарілі феодальні інститути (а іноді робили крок у бік буржуазного розвитку). Думка про державу з освіченим монархом, здатним перетворити громадське життя на нових, розумних засадах, отримала в XVIII столітті широке поширення. Самі монархи в умовах розкладання феодалізму, визрівання капіталістичного устрою, поширення ідей Просвітництва змушені були стати на шлях реформ.

Розвиток і втілення почав освіченого абсолютизму в Росії набуло характеру цілісної державно-політичної реформи, в ході якої сформувався новий державний і правовий зовнішність абсолютної монархії. При цьому для соціально-правової політики було характерно станове розмежування: дворянство, міщанство і селянство. Внутрішня і зовнішня політика другої половини XVIII століття, підготовлена ​​заходами попередніх царювання, відзначена важливими законодавчими актами, видатними військовими подіями і значними територіальними приєднання. Це пов'язано з діяльністю великих державних і військових діячів: А.Р. Воронцова, П.А. Румянцева, А.Г. Орлова, Г.А. Потьомкіна, А.А. Безбородько, А.В. Суворова, Ф.Ф. Ушакова та інших. Сама Катерина активно брала участь у державному житті. Жага влади і слави була істотним мотивом її діяльності. Політика Катерини по своїй класовій спрямованості була дворянській. У 60-ті роки Екатеріна.II прикривала дворянську сутність своєї політики ліберальної фразою (що характерно для освіченого абсолютизму). Цю ж мету переслідували жваві зносини її з Вольтером і французькими енциклопедистами і щедрі грошові підношення ім.

Завдання "освіченого монарха" Катерина II уявляла собі так: "1. Потрібно просвіщати націю, якою повинен керувати. 2. Потрібно ввести добрий порядок в державі, підтримувати суспільство і змусити його виконувати закони. 3. Потрібно заснувати в державі гарну і точну поліцію. 4. Потрібно сприяти розквіту держави і зробити його рясним. 5. Потрібно зробити держава грізним у собі і котрий вселяє повагу сусідам ". У реальному житті декларації імператриці часто розходилися зі справами.

1. "Наказ" і Комісія 1767 - 1768 рр.

У січні 1765 року Єкатерина початку безпосередньо роботу над законодавчим проектом.З найперших начерків робота була своєрідною. Початковий текст майбутнього "Наказу" (в більшості - виписки з Монтеск'є, Люзака, "Енциклопедії", Беккаріа) був написаний по-французьки. Потім секретарі імператриці зробили російський переклад, який імператриця редагувала не менше трьох разів, вносячи доповнення, переставляючи тексти місцями. Всі рукописи і Катерини, і її секретарів, що відносяться до "Наказу", збереглися донині.

До травня 1766 був готовий, майже завершений текст - у ньому було понад півтора десятка голів і більше 400 статей. Набіло переписаний "Наказ" був переданий через фаворита Катерини графа Орлова для прочитання деяким вищим сановникам і близьким людям: М. І. Воронцову, В. Г. Баскакову, А. П. Сумарокова, вищих церковних ієрархів. Всі вони, безумовно, схвалили "Наказ", хоча і порекомендували деякі виправлення. Виправлення були враховані Катериною при остаточному доопрацюванні тексту влітку 1766 року. Також вона зробила деякі скорочення в розділах про кріпосне селянство і церковній політиці і додала дві глави про міста і права так званого "середнього роду людей» (не дворян і не селян). Завершивши свою працю, Катерина вирішила скликати з представників основних станів тодішньої Росії особливе Збори з вироблення зводу нових законів, яке розробить це Збори представників.

У липні 1767 року в Москві зібралися понад 500 обраних на місцях депутатів, які утворили "Комісію про складання проекту нового уложення", яка працювала сім років. 30 червня Комісія розпочала свою роботу, "Наказ" був офіційно оприлюднений, і всі депутати отримали тексти Зводу правових принципів.

Офіційний текст "наказу Комісії про складання проекту нового уложення" складався з 20 тематичних розділів та 526 статей. Велика частина тексту була, як видно, запозиченої. Однак в результаті у Катерини вийшло самостійне за конструкцією і за політичними принципами творіння. Розроблені нею постулати законів були спрямовані на зміцнення необмеженої влади монарха, законності, заснованої на "розумної поблажливості", на гарантії громадянських прав у вигляді привілеїв станам, на загальне реформування правової системи в дусі цих почав.

Перші п'ять глав фіксували найважливіші принципи влади державного правління в Росії як незаперечні, "фундаментальні" початку життя суспільства взагалі. (В "Наказі" було і невелике введення, де Катерина II розвивала думка про те, що прагнення закону до блаженства кожного і всіх є і правило християнського віровчення). Одна з найперших статей "наказу" проголошувала Росію європейською державою. У цього положення був важливий політичний підтекст: слідуючи критеріям Монтеск'є, всі закономірності європейської державності притаманні Росії, незважаючи на її особливу широту. Головна з таких закономірностей - "Государ в Росії самодержавний, бо ніяка інша, як тільки з'єднана в його особі влада не може діяти подібно з простором такого великого держави". А "всяке інше правління не тільки було б Росії шкідливо, але і в кінець руйнівно". Однак у новій, правової, монархії нова мета: всі дії людей "направити до отримання найбільшого від усіх добра", сприяти процвітанню суспільства, гарантувати права громадян-підданих. Государ не може і не повинен скрізь ред сам, хоча саме він покладався юридичним джерелом будь-якої влади в державі. Це показує, що "Наказ" цілком зберігав абсолютизм монархії.

У країні повинні існувати підлеглі монарху "уряду" - установи, які проводять в життя закони, але можуть разом з тим клопотатися про виявлення недоліків цих законів. Особливим установою з особливими правами був Сенат, що існував в Росії ще за часів Петра I. На Сенат покладалися функції конституційного контролю за діями інших влад "подібно до законів, у підставі покладеними, і з державними установами".

Законність і закони не повинні стати в державі самоціллю, вони зобов'язані "охороняти безпеку кожного особливого громадянина". Всі рівні перед державним законом, що і проголошувалося в "Наказі": "Рівність всіх громадян

полягає в тому, щоб все схильні до були тим же законам ". Надмірне ж розуміння рівності, прагнення до стирання відмінностей між бідними і багатими, між різними чинами і званнями," коли кожен хоче бути рівний тому, який законом поставлений був над ним начальником "- це "розумування" розуму, згубний для суспільства. Закони повинні зберігати і "вільність" громадянина, яка, однак, полягає в тому, "щоб робити все, що кому завгодно". у правильному державі "вільність" є право робити те, що " закони дозволяють ".

Глави 6 і 7 в загальній формі фіксували правила побудови такого законодавства, де "вільність" громадян уживалася б з самодержавним правлінням.

Дотримуючись думки Монтеск'є, "Наказ" зазначав, що закони в суспільстві пов'язані з багатьма факторами: вірою, кліматом, політикою уряду, правами. Все це формує вихідне "народне розумування". Правильні закони повинні слідувати цьому духу народу. "Нічого не повинно забороняти законами, крім того, що може бути шкідливо або кожному особливо, або всьому суспільству". Якщо народ робить що-небудь без примусу, отже, робить це охоче і добре - в цьому головне правило кращої державної політики. Однак в "Наказі" зазначалося, що не завжди самі полезнейшие справи і розумні заходи знаходять відповідь в народних умах. Таке гостре протиріччя між владою і усвідомленими потребами нації слід вирішувати шляхом всесвітнього освіти. "Для введення кращих законів необхідно потрібне уми людські до того приготувати".

Глави 9 і 10 спеціально встановлювали конкретні принципи законодавства в сфері кримінального права. Правильно побудований кримінальний закон проголошувався найважливішою гарантією цивільної "вільності". "Наказ" категорично забороняв будь-які жорстокі за формою покарання, скорочував можливі випадки страти. Суд також установа не стільки каральне, скільки орган охорони суспільства і громадянина. І так як суд діє в реальному становому суспільстві, то в ньому гарантії судової справедливості повинні полягати в участі виборних представників від станів у розгляді справ.

Глави 11-18 присвячувалися законодавства в соціально-правовій сфері і цивільного права. Суспільство розділене на три стани, виходячи з природного та історичного відмінності занять. Більш почесне місце дворян гарантувало їм особливі привілеї на службі, у власності. Але і для селянства важливо "заснувати що-небудь корисне". Закон повинен охороняти всіх, але цивільні права надаються відповідно станово.

Останні, 19 і 20 глави "Наказу" встановлювали деякі правила в окремих питаннях законодавства. Декларувалася свобода віросповідання, заборонялися непередбачений законом суди.

Уряд надавало "Наказу" особливе значення. Однак сама робота Комісії Уложення затягувалося. Плутанина, недосконалість організації Комісії створювали перешкоду для успішного ведення справи. Поряд з невмілої постановкою самих завдань іншим перешкодою до успіху справи було змішання підготовчих робіт з прямим обов'язком. В Наприкінці 1767 року Комісію перевели до Петербурга, де її діяльність також нічого не досягла. Наприкінці 1768 року члени загальних зборів були розпущені через війни з Туреччиною. Катерина розуміла неуспіх справи і, оцінивши обстановку, розпустила загальні збори, залишивши деякі приватні комісії, які працювали до 1774 року. Але і вони працювали не набагато краще. Таким чином, внаслідок відсутності підготовчих робіт, непрактичності і невизначеності зовнішньої організації справи і практичного невміння керівників Комісія Уложення була скасована.

Незважаючи на повну невдачу Комісії, вона все-таки мала важливі наслідки для подальшої діяльності Катерини II. У цьому плані велику роль відіграло збори депутатів 1767-1768 рр. Депутати привезли масу наказів, їх виступи були залишені в архівах Комісії, таким чином думки як станів, так і окремо обраних ними осіб про предмети, які цікавили імператрицю, були висловлені. Був зібраний величезний фактичний матеріал, який відбив картину поглядів, настроїв та інтересів тодішнього суспільства. Крім того, Катерина зуміла змусити росіян задуматися про державну вольності, політичні права, віротерпимості, рівність всіх підданих перед обличчям Закону. Комісія показала, що треба виправити і до чого треба докласти ці принципи. Після розпуску Комісії Уложення Катерина II почала власну розробку серії законодавчих актів, що склали реформу "освіченого абсолютизму", основою для якої стали принципи і правила раніше виданого "Наказу". Особливо важливе значення мала реформа місцевого самоврядування.

2. Інші праці по законодавству і праву

Важливу роль у формуванні громадянського суспільства Російської імперії грали і інші праці з законодавству і праву, розроблені Катериною II в 1770-1780 роках. У 1777 році за ініціативою імператриці, переданої через Вольтера, і на її гроші наукове товариство в Берні оголосило конкурс на проект кращого кодексу "освіченого часу". Чи не припускаючи брати участь у конкурсі, але побуждённая своєю затією, Катерина взялася за розробку власного Кримінального уложення. Вона детально вивчила петровський законодавство, становила для себе багато тематичних виписок з Уложення 1649 року, Військових артикулів, Морського статуту (основних джерел кримінальних законів у діяв право). Але своє укладення імператриця задумала побудувати за правилами "наказу". Це означало, що жорстокі покарання повинні бути скасовані, що покарання має бути пропорційно скоєного, що воно повинно не тільки забезпечувати інтереси суспільства, а й виправляти злочинця. Взагалі імператриця чітко усвідомлювала, що скорочення злочинності дуже мало залежить від м'якості чи жорстокості кримінальної репресії. "Буде передлежить в справі обрати між лагідністю і строгістю, та оберуть лагідність, особливо в кримінальному покаранні або страти, - напише вона в пізньому проекті, що залишився в рукописах. - Смертна кара абсолютно недостатня зупинити злочин - отже зайва, ще бо в такому разі, де всі інші способи не суть достатні для попередження законного виконання, збереження загального спокою і власності "1. А в проекті Кримінального уложення вона записала: "Щоб покарання утримався інших людей від злочину, належить, щоб покарання не перевершувало злочин, і для того кару, посилання і вічне висновок не повинен вжити інакшими, як тоді, коли злочинець числом злочинів або вчинків, більш -менш тяжких, визнаний за невиправного ".

Проект Кримінального уложення ні доопрацьований. Тоді ж Катерина II зайнялася іншими проектами: про перебудову в'язниць, про зміну розшукової порядку. з

Укладення виріс тільки невеликий указ 1781 року про зміну відповідальності за різні види крадіжок. Одночасно Катерина склала великий статут благочиння, оприлюднений в 1782 році. У Статуті були визначені принципи реформування установ поліції в країні, нові завдання поліцейських установ - не тільки щодо розшуку злочинців та охорони порядку, а й з регулювання взагалі соціального життя в містах. Статут включив та Кримінального кодексу (оскільки до повноважень було внесено право не тільки віддавати під суд, а й самій визначати покарання за малозначні злочини).

Навпаки, в політиці зовнішній Катерина, як ми бачили, була прямий послідовницею Петра Великого, а не дрібних політиків XVIII століття.Вона зуміла, як Петро Великий, зрозуміти корінні завдання зовнішньої російської політики і вміла завершити те, до чого прагнули століттями російські государі. І тут, як у політиці внутрішній, вона довела до кінця свою справу, і після неї російська дипломатія повинна була ставити собі нові завдання, тому що старі були вичерпані і скасовані. Якби в кінці царювання Катерини з'явився в Росії московський дипломат XVI або XVII ст., То він би відчув себе цілком задоволеним, тому що побачив би вирішеними задовільно всі питання зовнішньої політики, які так хвилювали його сучасників. Отже, Катерина - традиційний діяч, незважаючи на негативне ставлення до російського минулому, незважаючи, нарешті, на те, що вона внесла нові прийоми в управління, нові ідеї в суспільний обіг. Двоїстість тих традицій, яким вона йшла, визначає і двояке ставлення до неї нащадків. Якщо одні не безпідставно зазначають, що внутрішня діяльність Катерини узаконила ненормальні наслідки темних епох

XVIII ст., То інші схиляються перед величчю результатів її зовнішньої політики. Як би там не було, історичне значення катерининської епохи надзвичайно велике саме тому, що в цю епоху були підведені підсумки попередньої історії, завершилися історичні процеси, що розвивалися раніше. Ця здатність Катерини доводити до кінця, до повного вирішення ті питання, які їй ставила історія, змушує всіх визнати в ній першорядного історичного діяча, незалежно від її особистих помилок і слабкостей.

Список використаних джерел

ПИТАННЯ № 3

1. Борзаковський П. "Імператриця Катерина Друга Велика",? М .: Панорама, 1991.

2. Брикнер А. «Історія Катерини Другої?», М .: Современник, 1991.

3. Заичкин І.А., Почкаев І.М. "Російська історія: Від Катерини Великої до Олександра II" М .: Думка, 1994.

4. Павленко Н. "Катерина Велика" // Батьківщина. - 1995. - №10-11, 1996. - №1,6.

5. "Росія і Романови: Росія під скіпетром Романових". Нариси з російської історії за час з 1613 по 1913 рік. Під редакцією П.Н.Жуковіча. ? М .: "Росія" .Ростов-на-Дону: А / О "Танаїс", 1992 р

6. А.С, Орлов, В.А Георгієв, Н.Г. Георгієва, Т. А. Сивохина «Історія Росії» - М: ТОВ «ТК Велбі», 2002. - 520с.