Знамениті люди Великобританії

Вступ

Робота включає в себе імена відомих історичних осіб: політиків, письменників, художників, діячів науки і культури. Робота є незамінним довідником по англійській історії, культурі, літературі і мистецтву.

Цілі і завдання

Основна мета - познайомитися з життям і творчістю знаменитих людей Великобританії, Шотландії, Уельсу, Північної Ірландії.

Завдання: охопити всі сфери життя суспільства, в яких відбилася діяльність великих людей, використовувати великий обсяг інформації про їхню творчість і життя, забезпечити допомогу будь-якому читачеві, хто цікавиться життям цих країн, у вивченні їх мови і культури.

Вільгельм Завойовник

Вільгельм Завойовник - король Англії (1066-1087) рід. 1027 р і був побічним сином нормандського герцога Роберта II Диявола. У 1033 році, коли Роберт Диявол відправився на прощу до Палестини, В. був визнаний його спадкоємцем. При звістці про смерть Роберта (1035), нормандські барони і на чолі їх родичі померлого герцога повстали проти його незаконнонародженого наступника, і тільки втручання французького короля Генріха I, який був сюзереном і опікуном В., зберегло за ним престол. Юність Вільгельма пройшла у війнах з сусідами (особливо з гр. Анжуйским, Годефруа Мартель, і з французьким королем), з яких він вийшов переможцем, підпорядкувавши Нормандії графство Мен (1060), і в боротьбі з баронами, яких йому вдалося примусити до повного покори . Предмет особливих турбот В. становила нормандська церква: він сам керував духовними соборами і намагався підняти розумовий і моральний рівень духовенства. Співробітником його в церковних перетвореннях був пріор знаменитої бекської школи Ланфранк. У 1051 р В. відвідав свого родича, англійського короля Едуарда Сповідника, і згодом став стверджувати, що бездітний Едуард під час цього побачення призначив його своїм спадкоємцем, хоча таке призначення, без згоди вітенагемота, не мало законної сили. Проте, коли в 1066 г. умер Едуард і англійський престол перейшов до його швагра Гарольду, В. заявив свої права, посилаючись на заповіт Едуарда, на свою спорідненість з ним (його батько був племінником матері Едуарда, Емми) і на клятву самого Гарольда - в разі смерті Едуарда сприяти обранню В. англійським королем. Домагання В. підтримував тато Олександр II; він відлучив Гарольда від церкви і поклав на В. місію привести Англію до покірності св. престолу. Під прапори В. зібралися з різних кінців західної Європи лицарі і прості воїни, які жадали пригод і швидкого збагачення. Чисельність його війська простягалася до 60000. Нормандський флот відплив з гавані С. Валері (в гирлі Сомми) і 29 вересня 1066 р пристав до берегів Англії у Певенсі, поблизу Гастінгса; біля цього міста незабаром а коли бій став, яка віддала Англію в руки Вільгельма. Мало хто міста чинили опір норманнам. Лондон проголосив королем останнього представника англосаксонської династії, Едгара Етелінга, і готувався до оборони; але, коли на бік В. стали один за іншим переходити світські і духовні магнати, громадяни Лондона відправили до В. депутацію, і на чолі її стояв сам Едгар Етелінг. В. дуже дбав про те, щоб покласти на себе корону над ролі завойовника, а в якості законного спадкоємця Едуарда, і коронувався у Вестмінстері з дотриманням всіх традиційних обрядів. Гарольд і його прихильники були оголошені зрадниками; їх землі зазнали конфіскації і були роздані сподвижникам В. Але ніяких важливих змін в англосаксонських законах не було вироблено на перших порах; привілеї Лондона В. підтвердив особливої ​​грамотою. Своє становище В. вважав настільки усталеним, що на наступну весну поїхав до Нормандії. Незабаром після його від'їзду спалахнуло повстання, викликане насильством норманів. Обурило англосаксів допомагали валлійці і деякі норманские барони, незадоволені В. Повернувшись на Батьківщину В. відновив порядок і побудував цілий ряд замків, в яких розмістив норманские гарнізони. Але бродіння тривало, і в 1068 році, коли в гирлі Гумбер з'явився флот данського короля Свена, обурення охопило весь захід Англії. Домігшись, шляхом підкупу, світу у датчан, В. жорстокими заходами примусив заколотників до покірності; він піддав страшному спустошенню повсталі області, причому особливо постраждала країна на півночі від р. Гумбер. Останнє, в такій же мірі як і колишнє невдале повстання англо-саксів, яке підтримував шотландський король Малькольм Ш, відноситься до 1071 р Заколоти наступних років вже не мають характеру національної боротьби, і причиною їх є свавілля або честолюбство норманських баронів. Таке, наприклад повстання баронів під проводом старшого сина В., Роберта, який домігся того, що батько віддав йому в управління Нормандію (1080). Послідовний ряд повстань англо-саксів змінив положення В .; після їх утихомирення він володіє Англією вже не тільки на правах наступника Альфреда Великого і Едуарда Сповідника, але і по праву завоювання. Цей двоїстий характер його влади висловився в його урядовій системі, яка представляє з'єднання колишнього англо-саксонського ладу з нормандським феодалізмом. Грунт для встановлення феодального ладу була вже підготовлена, так як ще до появи норманів феодальна система землеволодіння поширилася на більшу частину великих земельних ділянок, і аллодіальная власність залишалася, як виняток, в руках самих знатних родів. Роздаючи своїм норманам землі на феодальних засадах, В., в той же час, намагався вжити заходів проти наслідків феодалізму. Англійська феодальна система, введена нормандським завоюванням, дуже істотними рисами відрізняється від континентальної. Володіння багатьох баронів досягали дуже значних розмірів, але вони були розкидані по всій країні, і ця обставина служило перешкодою утворення системи великих маєтків. У графствах В. ввів управління шерифів - чиновників, які отримували призначення і знаходилися в безпосередній залежності від короля. Великі графства, створені Канутом Вел., Були знищені, і тільки в трьох місцях В. заснував палатінати (честерский, дергемскій і кентский); два з них були віддані духовним особам, які, зрозуміло, не могли передавати своєї влади в спадщину. У той же час противагою феодалізму служили старі англійські установи, частково збережені В. Він посилив систему кругової поруки десяти (frankpledge) і зберіг суди сотень і графств. Всякий васал, крім тієї присяги, яку він приносив сеньйорові, зобов'язаний був ще давати клятву вірності королю. Опорою проти феодалізму служила організація церкви. Скинувши Кентерберійського архієпископа Стігаіда, В. звів на його місце Ланфранка і більшу частину англійських прелатів замістив нормандськими. Залежність церкви від короля була збільшена: єпископ приносив королю ленну присягу; королівський васал не міг бути відлучений від церкви без дозволу короля. Світська і церковна юрисдикції були строго розділені. Постанови соборів отримували твердження від короля. Зносини церкви з татом були також підпорядковані його контролю. Щодо св. престолу В. взагалі тримався цілком незалежно і на вимогу Григорія VII принести ленну присягу відповідав гордою відмовою. У 1086 р В. велів скласти детальну перепис земельних ділянок і повинностей, пов'язаних з землеволодінням; запис ця зветься Domesdaybook і на ряду з "Leges et Consuetudines Willelmi etc." ( "Англо-саксонське право з додатками і змінами В.") є головним джерелом для знайомства з внутрішньою історією Англії при В. Завойовника. Перед смертю Вільгельму довелося вести війну з обурився баронами Нормандії і допомагали їм сусідніми французькими володарями. Об'їжджаючи палали руїни взятого ним міста Манта, Вільгельм був скинутий з сідла і отримав смертельний удар. Його перевезли в Руан, де він і помер (7 вересня 1087 г.).

Річард Левове серце

Річард Левове Серце - англійський король з роду Плантагенетів, що правив в 1189--1199 рр. Син Генріха II і Елеонори Гіенской. Дружина: з 1191 р Беранжера, дочка Санчо VI, короля Наваррського (+ 1230 г.). Рід. 8 вересня 1157 р Річард був другим сином Генріха Плантагенета. Він не розглядався як прямий спадкоємець свого батька, і це наклало певний відбиток на його характер і на події його юності. У той час як його старший брат Генріх був в 1170 р коронований англійською короною і оголошений співправителем Генріха II, Річарда в 1172 проголосили герцогом Аквитанским і вважали спадкоємцем матері Елеонори. Після цього аж до своєї коронації майбутній король побував в Англії лише двічі - на Великдень у 1176 і на Різдво 1184 р Його правління в Аквітанії проходило в постійних зіткненнях з місцевими баронами, звиклими до незалежності. Незабаром до внутрішніх воєн додалися зіткнення з батьком. На самому початку 1183 року він наказав Річарду принести ленну присягу старшому братові Генріху. Річард навідріз відмовився зробити це, посилаючись на те, що це було нечуваним нововведенням. Генріх молодший вторгся в Аквітанію на чолі найманого війська, почав розоряти країну, але влітку того ж року раптово захворів лихоманкою і помер. У вересні Генріх велів Річарду віддати Аквітанію молодшому братові Івану. Річард відмовився, і війна тривала. Побачивши, що силою нічого не домогтися, король велів передати спірне герцогство матері. На цей раз Річард підкорився. У сімействі Плантагенетів став назрівати новий розрив. Але відкрито проти батька Річард виступив лише восени 1188 р Всупереч його волі він помирився в Бонмулене з французьким королем і приніс йому ленну присягу. Під Леманн Генріх ледь не потрапив в полон до свого сина. У липні 1189 року він помер. У серпні Річард прибув до Англії і 3 вересня коронувався у Вестмінстерському абатстві. Після коронації він прожив у своїй країні всього чотири місяці, а потім ще раз заїхав сюди на два місяці 1194 р Прийнявши владу, Річард почав клопотатися про організацію Третього хрестового походу, обітницю брати участь в якому він дав ще в 1187 р Похід почався навесні 1190 р перших числах липня Річард зустрівся в Везель з Філіпом Августом. Від Ліона французи повернули до Генуї, а Річард рушив до Марселя. Занурившись тут на кораблі, англійці відпливли на схід і 23 вересня вже були в Мессіні. Тут король був затриманий ворожими діями місцевого населення. Сицилійці дуже недружелюбно поставилися до англійських хрестоносцям, серед яких було багато нормандцев. 3 жовтня через нікчемного зіткнення на міському ринку почалася справжня війна. Річард, скільки міг, намагався утримати своїх одноплемінників від розорення християнського міста. Але на наступний день під час мирних переговорів городяни раптом зробили сміливу вилазку. Тоді король став на чолі свого війська, загнав ворогів назад в місто, захопив ворота і справив суворий суд над переможеними. Через пізню часу продовження походу було відкладено до наступного року. Ця кількамісячна затримка дуже погано відбилася на відносинах двох монархів: Раз у раз між ними відбувалися дрібні сутички, і якщо восени 1190 року вони прибули до Сицилії задушевними друзями, то навесні наступного року покинули її майже відвертими ворогами. Філіп відправився прямо до Сирії, а Річард зробив ще вимушену зупинку на Кіпрі. Сталося так, що через буревій частина англійських кораблів була викинута на берег цього острова. Правив Кіпром імператор Ісаак Комнін заволодів ними на підставі берегового права. Але 6 травня в гавань Лімасола увійшов весь флот хрестоносців. Король зажадав у Ісаака задоволення, а коли той відмовився, негайно напав на нього. Пишуть, що він захопив прапор Ісаака і навіть збив ударом списи з коня самого імператора. 12 травня в завойованому місті була з великою пишнотою відсвяткувати весілля короля з Беренгарією. Зломлений невдачами, імператор 31 травня здався переможцям. Таким чином, в результаті успішної 25-денної війни Річард став володарем багатого і квітучого острова. Він залишив жителям половину їх майна, а іншу половину вжив на освіту ленов того лицарства, яке повинно було взяти на себе захист країни. Розмістивши у всіх містах і замках свої гарнізони, він 5 червня відплив до Сирії. Через три дні він уже був у християнському таборі під стінами обложеного Аккона.

Положення городян зробилося безнадійним, і 11 липня вони вступили в переговори про здачу міста з християнськими королями.Мусульмани повинні були обіцяти, що султан відпустить всіх християнських бранців і поверне Життєдайний Хрест. Гарнізон мав право повернутися до Саладіну, але частина його, в тому числі сто знатних людей, повинні були залишатися заручниками до тих пір, поки султан не заплатить християнам 200 тисяч червінців. На наступний день хрестоносці урочисто увійшли в місто, який облягали протягом двох років. В кінці липня Філіп, а також багато французьких пілігрими покинули Святу Землю і відправилися в зворотний шлях. Річард залишався тепер єдиним вождем хрестоносного війська. Дуже багато хто вважав його людиною норовливим і неприборканих, та й сам він першими ж своїми розпорядженнями підтвердив це невигідне про себе думку. Султан не міг так скоро, як його зобов'язали, виконати умов, які на нього накладала капітуляція Аккона: звільнити всіх полонених християн і сплатити 200 тисяч червінців. Річард прийшов через це в безмірний гнів і негайно, після того як пройшов виговорених Саладином термін - 20 серпня, - велів вивести і заколоти перед воротами Аккона більше 2 тисяч мусульманських заручників. Звичайно, після цього гроші не були виплачені зовсім, ні один полонений християнин не отримав свободи, а Животворящий Хрест залишився в руках мусульман. Через три дні після цієї різанини Річард виступив з Аккона на чолі великого числа хрестоносців. Метою походу на цей раз був обраний Ашкелон. Саладін спробував перегородити дорогу. 7 вересня біля Арзуфа відбулася запекла битва, що закінчилася блискучою перемогою християн. Річард перебував у самій гущі бою і своїм списом багато сприяв успіху. Через кілька днів пілігрими прибули в зруйнований Йоппії і зупинилися тут на відпочинок. Саладін скористався їх затримкою для того, щоб абсолютно зруйнувати Ашкелон, який він тепер не мав надії утримати. Звістка про це засмутило всі плани хрестоносців. Частина з них стала відновлювати Йоппії, інші зайняли руїни Рамле і Лоду. Сам Річард брав участь у багатьох сутичках і часто без усякої потреби ризикував життям. Одночасно між ним і Саладіном зав'язалися жваві переговори, які, однак, не привели ні до яких результатів. Взимку 1192 році король оголосив похід на Єрусалим. Однак хрестоносці дійшли тільки до Бейтнуба. Вони повинні були повернути назад через чутки про сильні укріплення навколо Святого Міста. Зрештою, повернулися до первісної мети і в сильну негоду - крізь бурю і дощ - рушили до Аскалона. Цей, ще зовсім недавно квітучий і багатий місто, постав перед очима пілігримів у вигляді пустельній купи каміння. Хрестоносці ревно приступили до його відновлення. Річард заохочував робочих грошовими подарунками і, щоб показати всім гарний приклад, сам тягав на своїх плечах камені. З страшного сміття з надзвичайною швидкістю були споруджені вали, башти і вдома. У травні Річард взяв приступом Дарума - сильну фортецю на південь від Аскалона. Після цього вирішено було знову рухатися на Єрусалим. Але, як і в минулий раз, хрестоносці дісталися тільки до Бейтнуба. Тут армія зупинилася на кілька тижнів. У серпні прийшла звістка про напад Саладіна на Іопія. З швидкістю блискавки Річард зібрав залишилися ще під рукою військові сили, поплив в Йоппії. У гавані, випереджаючи своїх людей, він зістрибнув з корабля у воду, щоб без затримки досягти берега. Цим була не тільки врятована цитадель, але і знову відбитий у ворога місто. Через кілька днів Саладін спробував ще раз з переважаючими силами захопити і зім'яти невеликий загін короля. Під Іопія і в самому місті відбувся бій, результат якого довго коливався то в один, то в інший бік. Річард показав себе не тільки сильним, сміливим і стійким, а й розумним полководцем, так що не тільки утримав свої позиції, але і завдав ворогам великих втрат. З Англії приходили погані звістки про самовладних вчинках молодшого брата короля Іоанна Безземельного. Річард з неспокійної поспішністю прагнув додому, і це спонукало його до поступок. За договором, укладеним у вересні, Єрусалим залишився у владі мусульман, Святий хрест не був виданий; полонені християни були надані свою гірку долю в руках Саладіна, Ашкелон повинен був бути зірвати робітниками з обох сторін. Такий результат походу наповнив серця християн горем і люттю, але робити було нічого. Після укладення договору з Саладіном Річард кілька тижнів прожив в Аккон і на початку жовтня відплив на батьківщину. Ця подорож становило для нього велике утруднення. Крім морського шляху навколо Європи, якого він, очевидно, хотів уникнути, майже всі інші дороги були йому закриті. Добродії і народи Німеччини були здебільшого вороже налаштовані проти Річарда. Однак, незважаючи на це, Річард зважився плисти вгору по Адріатичному морю. Близько берега між Аквілея і Венецією його корабель сів на мілину. Річард пішов від моря з небагатьма провідниками і, переодягнений, поїхав через Фріауль і Каринтії. Незабаром про його рух стало відомо герцогу Леопольду. Багато супутники Річарда були захоплені, з одним слугою він дістався до села Ердберг під Віднем. Витончений вигляд його слуги і іноземні гроші, на які він робив покупки, звернули на себе увагу місцевих жителів. 21 грудня Річард був схоплений і поміщений в замок Дюренштейн. Як тільки звістка про арешт Річарда дійшла до імператора, він негайно зажадав його видачі. Леопольд погодився після того, як йому обіцяли сплатити 50 тисяч марок срібла. Після цього більше ніж на рік англійський король став бранцем Генріха. Він купив собі свободу лише після того, як приніс ленну присягу імператорові і пообіцяв виплатити викуп в 150 тисяч марок срібла. У лютому 1194 р Річард був відпущений, а в середині березня висадився на англійському березі. Прихильники Іоанна не наважилися протистояти йому і незабаром склали зброю. Лондон зустрів свого короля пишними урочистостями. Але вже через два місяці він назавжди залишив Англію і відплив до Нормандії. У Лізо перед ним постав Іван, непристойна поведінка якого під час відсутності старшого брата межувало з прямою зрадою. Річард, однак, простив йому всі злочини.

За відсутності короля Філіп II домігся деякого переважання над англійцями на континенті. Річард поспішив виправити становище. Він взяв Лош, одну з основних фортець Турени, опанував Ангулема і примусив до покірності закоренілого заколотника графа Ангулемского. У наступному році Річард рушив в Беррі і діяв тут так успішно, що змусив Філіппа підписати мир. Французи повинні були відмовитися від східної Нормандії, але втримали кілька важливих замків на Сені. Тому угода не могло бути міцним. У 1198 Річард повернув прикордонні нормандські володіння, а потім підступив до замку Шалю-Шаброль в Лимузене, власник якого був викритий в таємному зв'язку з французьким королем. 26 березня 1199 року після вечері, в сутінках, Річард відправився до замку без лат, захищений тільки шоломом. Під час бою арбалетна стріла глибоко встромилася королю в плече, поряд з шийним відділом хребта. Чи не подавши виду, що він поранений, Річард поскакав у свій табір. Жоден важливий орган не був зачеплений, але в результаті невдалої операції почалося зараження крові. Проболев одинадцять днів, король помер.

Генріх VIII

Генріх VIII (Henry VIII Tudor) (28 червня 1491, Грінвіч - 28 грудень 1547, Лондон), англійський король з 1509 року з династії Тюдорів, один з найбільш яскравих представників англійського абсолютизму. В управлінні державою Генріх VIII спирався на своїх фаворитів: Томаса Уолси, Томаса Кромвеля, Томаса Кранмера. У його правління в Англії була проведена Реформація, яку король розглядав як засіб в зміцненні свого самодержавства і поповнення скарбниці. Безпосереднім приводом до реформи англійської церкви послужила відмова римського папи Климента VII затвердити розлучення Генріха VIII і Катерини Арагонської і його одруження з Анною Болейн. Після розриву з татом парламент в 1534 році проголосив короля главою англійської церкви. Оновлена ​​церква зберегла католицькі обряди і отримала назву англіканської церкви. Виступив проти розриву з римським папою канцлер Томас Мор був звинувачений у державній зраді і страчений в 1535 році. Генріх VIII в 1536 і 1539 роках провів секуляризацію монастирських земель, значна частина яких перейшла в руки нового дворянства. Опір, особливо сильне на півночі Англії ( «Благодатне паломництво»), жорстоко придушувалися королівськими військами. У зв'язку з секуляризацією посилився процес експропріації селянських наділів, розорення селян. Для боротьби з волоцюгами і жебраками Генріх VIII видав «Криваве законодавство проти експропрійованих». Однак, в умовах розпочатого аграрного перевороту, король намагався зберегти стару феодальну структуру землеволодіння, зокрема, проводив заходи проти обгородження. У роки правління Генріха VTII Англія вела руйнівні війни з Францією та Шотландією, які вкупі з величезними витратами королівського двору призвели до повного розладу державних фінансів.

Вікторія

Вікторія (1819-1861) - королева Великобританії з Ганноверської династії, яка правила в 1837-1901 роки. Дочка Едварда, герцога Кентського, і Вікторії Саксен-Кобургський. Заміжня з 1840 року за принцом Альбертом Саксен-Кобургським (народився в 1819 р + 1861).

Батько Вікторії, герцог Кентський, ніколи не відрізнявся зразковою способом життя, помер, коли дочці було вісім місяців. Її мати, принцеса Саксен-Кобургська, виховувала дочку у великій строгості і не балувала її розвагами. Майбутня королева отримала дуже солідну освіту. Наставником її був лорд Мельбурн, двічі був прем'єр-міністром. Він читав принцесі лекції по державі і праву, історії, знайомив її з практикою конституційного правління. Вікторія вільно володіла німецькою, французькою та італійською мовами. Навчання пішло їй на користь. Уже з перших годин правління, незважаючи на свій юний вік. Вікторія не відчувала ніяких коливань, ніби давно була на троні. Свого дядька, бельгійському королю Леопольду, вона писала: «Я дуже молода, але якщо не у всіх, то у багатьох справах я аж ніяк не можу вважати себе недосвідченої». Однак спочатку юну королеву набагато більш займали задоволення. Відмовившись від замкнутого способу життя, вона охоче веселилася, часто влаштовувала бали і прийоми. Тільки після заміжжя характер королеви змінився. Принц Альберт, за якого Вікторія вийшла заміж в 1840 р, був людиною методичним і пунктуальним. Під його впливом свавільна дівчина перетворилася в черницю, сознающую свій борг перед народом. Вікторія в усьому слухалася його порад і все життя пристрасно любила його. Англійці, втім, не поділяли її захоплення і завжди трохи недолюблювали Альберта. Тільки раптова смерть принца-чоловіка (він помер у віці всього 42 років) примирила їх з його пам'яттю. Для Вікторії смерть чоловіка була таким ударом, від якого вона не змогла оговтатися ніколи. Перший час, поступово витісняє чотирьох стінах, вона відмовлялася брати участь у публічних церемоніях. «Моє життя як життя щасливої ​​людини закінчилася, - писала вона дядькові Леопольду, - світ померк для мене». Після смерті Альберта головною метою життя Вікторія поставила увічнення його пам'яті. Вона написала і видала кілька спогадів про нього. Відразу ж виникла ідея будівництва меморіалу в його честь. Але першим був побудований знаменитий круглий Альберт-хол - величезний зал, який використовується для виставок, мітингів і концертів. Вікторія майже сорок років носила траур по чоловікові і скаржилася, що їй не вистачає його порад. (Існує анекдот, що королева зв'язувалася з чоловіком і після смерті за допомогою спіритичних сеансів, які влаштовував для неї слуга Джон Браун.) Нового порадника королева знайшла тільки в 1874 р в особі лідера ** торі Дізраелі. Він старанно взявся за зміцнення інституту монархії, переконавши Вікторію та членів її родини частіше показуватися народу. У 1876 р він доставив королеві дуже льстівшій їй титул «імператриці Індії». Прийшовши в 1880 р на зміну Дізраелі Гладстон королеві ніколи не подобався, і вона постійно сварилася з його міністрами. Пишуть, що Вікторія була невисока на зріст і сама жартома говорила про себе: «Ми, однак, досить невисокі для королеви». Її важко було назвати красивою, але вона, безсумнівно, була приваблива для чоловіків. Маленька, товстенька, вона, незважаючи на це, здавалася дуже великої. І в старості вона зберегла гарний голос і дзвінкий сміх, а її блакитні, трохи на викотив, очі дивилися молодо і проникливо. До самого кінця свого довгого життя королева мала гарне здоров'я і завидну працездатність. Пунктуальна до манії, вона любила, щоб дні її були заповнені, методичні та монотонні. Вранці королева зазвичай виїжджала кататися по парку, потім поверталася до палацу і приймалася за перегляд документів. Кількість паперів, які їй доводилося підписувати, був величезний. Вона прискіпливо вникала в усі справи, і ніколи жодне важливе рішення не приймалося без її участі. Царювання Вікторії тривало 64 роки, і вона по праву пишалася ім. У ці роки Англія домоглася найбільших успіхів в індустріальному розвитку, торгівлі, фінансах, морському транспорті та розширенні імперії, стала символом стійкості, порядності і процвітання. І сучасники, і нащадки пов'язували ці успіхи з ім'ям королеви. Смерть і урочистий похорон 82-річної Вікторії мали для всіх англійців величезний символічний характер. Вся нація усвідомлювала, що прощається з чимось, що вже ніколи не повториться. Хоча, звичайно, не всі відгуки про Вікторію були однозначні. Поряд з вихваляння звучали і тверезі відгуки про неї. Так, У. Брант писав у своїх записках: «З того, що я чув про королеву в останні роки її життя, виявляється, що вона була досить банальною поважною старою дамою і нагадувала багатьох наших вдів з обмеженими поглядами, без будь-якого розуміння мистецтва і літератури , любила гроші, мала деяким вмінням розбиратися в справах і деякими політичними здібностями, але легко піддавалася лестощів і любила її ... Втім, публіка стала бачити в кінці кінців в цій старій жінці щось на зразок фетиша або ідола ».

Король Артур і лицарі До руглого З толу

У пам'яті людства існують три Артура - Артур історичний, Артур легенд і Артур лицарських романів, причому один образ плавно перетікає в інший.Образ Артура історичного пов'язаний з подіями, що відбувалися в римській або, точніше, пострімской Британії.

Близько 550 р монах Святий Гильдас написав твір "Про розорення і завоюванні Британії". Не називаючи ні імен, ні дат, він говорив, що "радники разом з гордим королем ввели в країну лютих саксів, ненависних Богові і людям, для відсічі північним племенам". Пізніше бритти обрали своїм правителем з титулом імператор нащадка римлян Амвросія Авреліана, який завдав саксам рішучої поразки у гори Бадон (точне місце розташування не встановлено).

Текст Гильдаса не надто зрозумілий. Не цілком зрозуміло, хто керував цією битвою, можливо, і не Амвросій; зокрема, там же згадується якийсь Ведмідь (лат. Ursus). На одному з кельтських мов (валлійському) "ведмідь" - "atru". He виключено, що це - перша згадка про Артура.

У другій половині VI ст. валлійський бард анейрін склав поему "Гододдін", в якій розповідається про загибель одного з бріттскіх племен. Один з героїв поеми - вождь Артур, сміливий воїн, мудрий правитель, але одночасно ватажок загону відчайдушних головорізів. Якщо це не пізніша вставка (до нас поема дійшла в рукописі XIII в.), То перед нами, безперечно, найдавніше згадка про Артура.

Остання згадка про Артура в більш-менш історичному контексті зустрічається в написаних в X ст. анонімних "Анналах Камбрії" (Камбрія - давня назва Уельсу.). "Аннали" повідомляють: "516 р Битва при Бадон, під час якої Артур носив на своїх плечах хрест Господа нашого Ісуса Христа три дні і три ночі, і бритти були переможцями"; "537 м Битва при Камланне (мабуть, річка Камблан, нині Камел на півострові Корнуолл.), Під час якої Артур і Медраут вбили один одного, і мор настав в Британії та Ірландії".

Сучасні вчені вважають досить імовірним реальне існування правителя, можливо носив титул імператора бриттів і римлян, Амвросія Авреліана, який на рубежі V і VI ст. очолював боротьбу з німцями. При ньому міг бути воєначальник або просто вождь дружини, місцевий житель (можливо, з Уельсу) Артур, який завдав саксам ряд істотних поразок, особливо при горі Бадон. Після цього німецьке завоювання Британії припинилося приблизно на 50 років. Усобиці в стані переможців привели до загибелі Артура.

Певним етапом складання легенди про Артура є написане по-валлійська не пізніше початку XII в. твір "Кульвох і Ольвія" - богатирська казка про героїчне сватання. У ній герої потрапляють до двору короля Артура - відважного і досвідченого воєначальника, мудрого, посивілий правителя.

Переходом від легенди до роману є написана між тисяча сто тридцять п'ять і 1139 рр. "Історія королів Британії" валлійського священика, пізніше - єпископа Гальфрида Монмутского. У цьому творі розповідається про історію Британії з найдавніших часів до приблизно початку VIII ст. Тут переказано безліч легенд, в тому числі історія Артура. Ось вона в викладі Гальфрида.

Наближений короля Британії Константа Вортегірн захопив престол і вбив короля. Його малолітні брати Аврелій Амброзії (так у Гальфрида) і Утер Пендрагон бігли в Бретань. Боячись помсти законних спадкоємців, Вортегірн закликає до себе скасовує. До двору Вортігерна, прибуває юний маг і віщун Мерлін; по Гальфріду, Мерліна також звуть Амброзієм. Мерлін пророкує про падіння узурпатора, повернення законних монархів і появі в майбутньому короля, який вижене ворогів. Аврелій Амброзії повертається, країна вітає його як законного монарха, а узурпатор гине. Новий король завдає ряд поразок саксам, а після його смерті на престол сходить його брат Утер Пендрагон.

До двору Утера, де в якості радника живе Мерлін, приїжджає правитель Корнубіі (Корнуолла) горлі з дружиною, прекрасною Інгреной. Утер закохується в неї і проникає до неї в Тінтагель, замок її чоловіка, в подобі Горлоя, яке чарами надав королю Мерлін. Від зв'язку з цим, скріпленої законним шлюбом, незабаром після смерті Горлоя народиться Артур.

Тим часом сакси відновлюють свої напади. Хворий і старий Утер дає їм бій при Бадон, вигране бриттами завдяки мужності юного Артура. Переможені вороги, проте, умертвляють Утера за допомогою отрути, і за спільним рішенням на престол сходить 15-річний Артур.

Час правління Артура - епоха найвищого могутності бриттів. Він приєднує до своїх володінь Галію, Ібернію, Ісландію і Данію. Артур має намір також вигнати з Риму узурпатора Луція і покласти на себе імператорську корону. Йому вдається розбити Луція, але тут з Британії надходять звістки про те, що його племінник захопив владу і одружився при живому чоловікові на дружину короля королеві Гвіньевре. Артур повертається, в битві при Камблане розбиває військо Модреда і вбиває його, але і сам в цій битві отримує смертельну рану (Гальфрид називає дату: 542 м). Короля переправляють на острів Аваллон (по кельтським міфам, острів вічного життя на Заході, якийсь острів блаженних і одночасно країна мертвих, рай кельтів-язичників).

В "Історії бриттів" Гальфрида міститься більшість сюжетів пізніших романів, але не всі. В середині XII ст. в віршованому перекладенні твори Гальфрида, "Романа про Брута", написаному жили при англійському дворі трувером на ім'я Вас, з'являється мотив Круглого Столу. Стіл, навколо якого сидять кращі лицарі, встановлений в палаці Артура в його столиці Карлеоне (можливо, відповідає сучасному Карліон в Уельсі). Число лицарів в романах-різному - від 12 до 150. Ці лицарі обираються за свої подвиги, і ім'я кожного з них саме проступає на сидінні за рік до того, як цей лицар з'явиться до двору. Більшість лицарів Круглого Столу відомі з твору Гальфрида і навіть більш ранніх текстів. Бріттского вождя VI ст. Овейн, тут називають племінником Артура Івен, іншого вождя - Герейнт, відомого в 706 і 710 рр., - Ерек. Гальфрид називає іншого племінника Артура, рідного брата Модреда - Вальванія, який в романах стає говіння (Гавейном). Ще один бриттский вождь VI ст. Перед ур робиться в романах Персеваля (Парцифаля). Пізніше інших, лише в кінці XII ст., Вводиться образ ідеального лицаря Ланселота, закоханого в королеву Гвіньевру.

З'являються романи, присвячені дитинству Артура. Його ховають від ворогів в Бретані за порадою Мерліна, і ніхто не знає, де спадкоємець престолу. Артур з'являється тільки під час битви при Бадон і, щоб довести законність свого народження, витягує з каменю меч Екскалібур, яким може володіти лише законний монарх. Виникають і деякі месіанські мотиви: після битви з Модредом і загибелі свого королівства Артур переноситься на Аваллон, але не назавжди. Він буде чекати свого часу і повернеться у важкий для Британії момент, щоб відбити напад ворогів. Завершенням артуровской теми став прозовий роман англійця Томаса Мелорі "Смерть Артура", який є одночасно і перекладом складеного на рубежі XIII і XIV ст. зводу французьких прозових романів про Артура, і оригінальною розробкою сюжету. У цій книзі дещо змінюються і зміщуються події біографії Артура. Похід на Рим відбувається на початку царювання Артура і проходить успішно. Спроба захопити трон і королеву (вона не бажає виходити за Модреда) робиться тому, що військо Артура воює з Ланселотом, звинуваченим в любовному зв'язку з Гвіньеврой, і багато лицарі вже загинули в боротьбі з ним. Таким чином, причина загибелі королівства Артура - в розколі серед лицарів Круглого Столу, а зрада Модреда - лише останній поштовх.

Ще в XII в. Артур стає найпопулярнішим героєм Європи. Близько 1190 року в абатстві Гластонбері нібито знаходять могилу Артура. У 1312 поет Жак де Лоньон в поемі "Обітниці павича" виводить дев'ять найкращих воїнів всіх часів і народів. Це три язичницьких лицаря - Гектор, Олександр Македонський і Юлій Цезар; три іудейських - Ісус Навин, цар Давид і Іуда Маккавей; три християнських - король Артур, Карл Великий і завойовник Єрусалиму Готфрід Бульйонський. У XV в. один з французьких придворних всерйоз стверджує, що невдачі Англії в Столітній війні пояснюються тим, що кращі лицарі цієї країни впали колись разом з королем Артуром.

Одночасно з розробкою біографії Артура відбувається і інший розвиток цієї теми в романах: з'являються самостійні твори про ті чи інші лицарів Круглого Столу, про їхні подвиги. У XIII в. в книзі Роберта де Борона "Йосип Аримафейський, або Роман про історію Грааля" вперше з'являється тема Грааля - чаші, з якої Христос пив під час Таємної вечері і в яку Йосип Аримафейський зібрав Його кров. Одночасно Грааль - чарівний всенасищающій котел кельтських міфів, а в романі Вольфрама фон Ешенбаха "Парцифаль" (близько 1210 г.) - якийсь чарівний камінь. З Граалем сусідить спис сотника Лонгіна, що завершило хресну муку Христа, але водночас воно - магічне зброю кельтських міфів, що зцілює наносяться їм же рани. Ці священні реліквії зберігаються в зачарованому замку Монсальваш, і знайти їх може тільки ідеальний лицар, так що пошуки Грааля є пошуки духовної досконалості.

У всіх цих численних романах Артур і його двір присутні лише як фон. Фабула їх зазвичай така: на Трійцю в Карлеоне до Артура з'їжджаються лицарі Круглого Столу і розповідають про свої подвиги, і якщо який-небудь лицар, за його словами, зазнав невдачі, інший відправляється завершувати його справу. Або до двору Артура прибуває якийсь прохач, найчастіше дівчина, яка потребує здійснити якусь дію - наприклад, звільнити місто від закляття, вбити дракона і т. Д. Лицарі роз'їжджаються або в пошуках пригод, або в прагненні здобути Грааль. Далі розповідається про їх діяннях. Артур в цих романах - посивілий мудрий і бездіяльний король, що не приймає участі в пригоди, але є як би гарантом очолюваного ним світу.

Артур втрачає свою біографію, а його королівство - географічні (нехай і квазігеографіческіе) і історичні (нехай і квазіісторичні) обриси. Це вже не якась легендарна Британія, а весь християнський (і навіть нехристиянський - в романах присутні зведений брат Парцифаля мавр Фейрефіц і закоханий в Ізольду сарацинський лицар Паламед) світ, будь-яке місце, де діють лицарі Круглого Столу. Це - не славне минуле Британії, а не існуючий ніколи і одночасно існуючий тут і зараз ідеальний лицарський космос, в якому Mipqaoja має реально жити, героям якого можна і треба наслідувати найсерйознішим чином, як -подражалі їм реальні мандрівні лицарі XIV - XV ст. або створений генієм Сервантеса Дон Кіхот Ламанчський.

Марія Стюарт

Марія Стюарт (Mary Stuart, Stewart) (8 грудня 1542, Лінлітгау, Шотландія - 8 лютого 1587, Фотерінгей, Нортгемптон, Англія), королева Шотландії з 1542 роки (фактично з 1561) по 1567 рік і Франції (1559-1560); претендувала також на англійський престол. Дочка шотландського короля Якова V Стюарта і Марії де Гіз. Повстання шотландської кальвіністської знаті змусило Марію зректися престолу і бігти в Англію; за наказом англійської королеви Єлизавети I Тюдор вона була поміщена у в'язницю і пізніше страчена. У художній літературі (зокрема, в трагедії Ф. Шиллера) образ Марії Стюарт, як правило, ідеалізірован.Отец Марії помер через кілька днів після її народження, і мати-француженка, ставши регентшею Шотландії, в 1548 році відправила її до Франції. Дівчинка виховувалася при французькому дворі і в 1558 році була видана заміж за дофіна Франциска (з 1559 - король Франциск II Валуа). Після смерті Марії I Тюдор в 1558 році Марія Стюарт на правах правнучки Генріха VII прийняла герб і титул королеви англійської. Тим самим Марія Стюарт показала, що вважає Єлизавету I незаконною дочкою Генріха VIII. Після смерті чоловіка (грудень 1560) вона повернулася до Шотландії (серпень 1561), де на той час було дуже сильний вплив кальвіністів, ідейним вождем яких був Джон Нокс, а найближчим союзником - протестантсткая Англія. Марія, залишаючись католичкою, підкорилася проанглійская протестантським силам і зробила одного з їхніх вождів, свого зведеного брата Джеймса, графа Меррея, першим міністром. Її ворогом виступила Єлизавета I Тюдор, яка відмовилася визнати Марію своєю спадкоємицею на англійському престолі і постаралася перешкодити вторинному заміжжя шотландської королеви.Вскоре Марія перейшла на сторону католицької партії, очолюваної її родичами Гизамі в союзі з Іспанією і папою римським. У липні 1565 вона вийшла заміж за свого кузена католика Генрі Дарнлі і остаточно порвала з протестантами, в тому числі з Мерреем. Шлюб виявився невдалим; за наказом Дарнлі довірений секретар королеви, італієць Давид Річчіо 9 березня 1566 року було зарізано у її дверей. Сама Марія бігла в Денбаром і зажадала у чоловіка видалити найбільш близьких до нього людей. 19 червня 1566 вона народила в Стерлінгу сина, в подальшому шотландського короля Якова VI Стюарта (він же Яків I, майбутній король Англії) Відносинам з Дарнлі погіршувалися, і фаворитом Марії став Джеймс Хепберн, граф Босуелл. Разом з кількома кальвіністський дворянами він склав змову проти Дарнлі. В ніч з 9 на 10 лютого 1567 року ці фірми задушили його та підірвали його будинок. Суд і парламент Шотландії не визнали Босуелла винним. Марія призначила його великим адміралом і, після того як перший шлюб Босуелла був розірваний через близьке споріднення подружжя, 15 травня 1567 року обвінчалася з ним по протестантському і по-католицької обрядам. Всі ці події викликали невдоволення наближених королеви і шотландської знаті. Босуелл був непопулярний в народі. Кальвіністи на початку літа 1567 року підняли збройне повстання; Марія, війська якої відмовилися її захищати в зіткненні у Нарбері-Хілла 15 липня 1567 покинула чоловіка і зрадила себе в руки його супротивників. Її привезли в замок Лочлевен і під загрозою звинувачення у вбивстві Дарнлі змусили відректися від престолу на користь сина і визнати графа Меррея регентом. Сам Босуелл тим часом утік до Данії 25 липня 1567 роки син Марії Яків був коронований в Стерлінгу. 2 травня 1568 року Марії вдалося втекти за допомогою Джорджа Дугласа; вона зібрала військо в 6 тисяч чоловік, але Мари 13 травня 1568 розбив його у Ленгсайда. Марії довелося бігти на територію Англії, в Карлайл (графство Камберленд) і звернутися за допомогою до англійської королеви Єлизавети. Та відмовила Марії в побаченні, для розслідування винності шотландської королеви в убивстві чоловіка була складена комісія з англійських перів. Обвинувачем Марії виступав Мари; Марія захищалася за допомогою єпископа Леслі. Єлизавета маніпулювала комісією, відхиляючи як звинувачення, так і виправдання. Марія Стюарт виявилася в полоні англійської королеви, її переводили з одного замку в інший. Разом з тим, Марія залишалася претенденткою на англійський престол в разі смерті бездітної Єлизавети. Ця обставина надихало прихильників католицизму в Англії. Марія Стюарт стала центром тяжіння всіх опозиційних королеві Єлизаветі сил. і юоу-ю / u роках оил пригнічений заколот католицького дворянства на півночі Англії, піднятий з метою звільнення Марії Стюарт і повалення англіканства. З Марією листувався герцог Норфолкський, який збирався одружитися з нею і отримував гроші з Риму і Мадрида для організації збройного повстання. Змова була розкрита, і герцог в 1572 році був страчений. У 1575 році був розкритий нова змова католиків під керівництвом Ентоні Бебінгтона, складений з метою вбити Єлизавету і посадити Марію на трон. Марія була звинувачена у співучасті в змові і постала перед судом в замку Фотерінгей. Вона зізналася у зв'язках з іноземними державами і в обізнаності про змову Бебінгтона, але заперечувала замах на вбивство Єлизавети. Після багатьох років ув'язнення Марії все ж були пред'явлені звинувачення в співучасті у вбивстві Дарнлі на підставі так званих «листів зі скриньки» до Босуелл, справжність яких так і не була доведена. 25 жовтня 1586 року суд виніс смертний вирок. Єлизавета після довгих коливань і спроби таємно вбити Марію за допомогою отрути, 1 лютого 1587 року підписала вирок. 8 лютого 1587 Марія Стюарт була страчена: кат відрубав їй голову в залі замку Фотерінгей. За заповітом Єлизавети англійський трон успадкував син її страченої суперниці Яків Стюарт. Таким чином, була здійснена унія між Шотландією та Англією. Згодом Яків наказав поховати тіло Марії у Вестмінстерському абатстві; замок Фотерінгей за його наказом був зруйнований.

Гораціо Нельсон

Гораціо Нельсон народився 27 вересня 1758 в сім'ї парафіяльного священика.Після декількох років навчання в школі надійшов юнгою на корабель свого дядька, капітана Моріса Саклінга, героя Семирічної війни (+1771), потім ходив на торгових і військових судах в Вест-й Ост-Індію, брав участь в полярній експедиції (1773). Блискуче склавши іспит на чин лейтенанта (тисяча сімсот сімдесят сім) і добре проявивши себе у війні з північноамериканськими колоністами, Нельсон незабаром став капітаном брига (1778), а потім - фрегата (1779). У 1780, беручи участь в операції на р. Сан-Хуан в Гондурасі (нині по ній проходить кордон між Нікарагуа і Коста-Рікою), він ледь не помер від важкої дизентерії.

У 1784-1787 Нельсон ніс службу у Вест-Індії, де одружився з удовою Фанні Нісбет, племінниці Антильська плантатора (1787). Ведучи вперту боротьбу з контрабандою, він не раз вступав у конфлікт з вищестоящими начальниками, вимагаючи від них суворого дотримання законів. Нажив собі таким чином чимало ворогів серед чиновників Адміралтейства, він після повернення до Англії був фактично відлучений від флоту і, живучи в селі, цілих п'ять років чекав нового призначення.

Тільки з початком війни проти Франції (+1793) Нельсон отримав посаду капітана лінійного корабля у складі Середземноморської ескадри. У 1793 він взяв активну участь в бойових діях під Тулоном, в 1794 командував десантом на Корсиці, втративши при облозі фортеці Кальві праве око, а 13 липня 1795 відзначився в морській битві, примусивши до здачі французький корабель, набагато перевершував за потужністю його власний.

Слава національного героя прийшла до Нельсону після бою 14 лютого 1797 біля мису Сент-Вінсент (крайній південно-західній частині Португалії). За власною ініціативою він вивів свій корабель з лінійного ладу ескадри і здійснив маневр, що мав вирішальне значення для розгрому іспанського флоту. Два з чотирьох захоплених англійцями іспанських кораблів були взяті на абордаж під особистим командуванням Нельсона, який отримав за цей бій лицарський хрест ордена Лазні та чин контр-адмірала.

У липні 1797 при невдалій спробі захопити порт Санта-Крус (острів Тенеріфе) Нельсон втратив праву руку.

У травні 1 798 буря, розкидала його ескадру, не дозволила перешкодити відплиття з Тулона єгипетської експедиції Наполеона Бонапарта. Пустившись в погоню, Нельсон виявив флот противника в Абукірській затоці (гирло Нілу). Тут він успішно застосував передову для того часу тактику ведення морського бою, яка полягала в прагненні атакувати переважаючими силами частина кораблів ворога, а потім обрушитися на інші і знищити їх. 1 серпня на заході він кинув 10 лінійних кораблів проти 13 французьких, що стояли на якорі під прикриттям берегової артилерії, і в який тривав всю ніч бою полонив і знищив 11 з них, не втративши жодного свого. Блокована в Єгипті армія Бонапарта була приречена. В нагороду Георг III зробив Нельсона пером-бароном Нілу і Бернем-Торпа

У Неаполі, куди Нельсон привів після Абукира кораблі на ремонт, почався його знаменитий роман з дружиною англійського посла леді Еммою Гамільтон, який тривав до самої смерті адмірала і надалі неодноразово описаний в художній літературі. У 1799 Нельсон надав допомогу королю обох Сицилій Фердинанду IV в придушенні неаполітанської революції, отримавши в подяку титул герцога Бронте.

Після повернення до Англії Нельсон був проведений у віце-адмірали (1801) і призначений на пост 2-го флагмана Балтійської ескадри, що прямувала проти держав споруд нейтралітету 2 квітня 1801 він спалив датський флот в гавані Копенгагена; за цю перемогу Нельсон отримав титул віконта.

У 1803, після відновлення війни з Францією, Нельсон очолив британську Середземноморську ескадру. Два роки він ганявся за ворогом, що ухилялися від генеральної битви. Лише 21 жовтня 1805 біля мису Трафальгар (на північ від Гібралтару) він зустрівся з об'єднаними силами іспано-французького флоту і, знову відмовившись від застарілої лінійної тактики, вщент розгромив їх. У цьому бою Нельсон був смертельно поранений. Його тіло доставили в Лондон та 9 січня 1806 урочисто поховали в соборі Св. Павла. Сорок років по тому вперше вийшли друком донесення і листи Нельсона (1845), а порівняно недавно - його останній щоденник (1971).

Джеймс Кук

Народився 27 жовтня 1728 в Мартон-ін-Клівленді графства Йоркшир в сім'ї батрака-поденника. З 7 років став працювати разом з батьком, в 13 почав відвідувати школу, де навчився читати і писати, в 17 найнявся в учні прикажчика до торговця в рибальському селищі і вперше побачив море. У 1746 вступив юнгою на судно, що перевозить вугілля, потім став помічником капітана; ходив в Голландії, Норвегії і порти Балтики, викроюючи час на самоосвіту. У судновласника в Уитби навчався математики та навігації. Проявив себе як здібний моряк і в 1755 міг стати капітаном торгового судна на Північному морі, але відмовився від пропозиції і завербувався у військово-морський флот, де незабаром отримав звання мічмана і між 1759 і тисячі сімсот шістьдесят сім був посланий в Канаду. Обстежив берега р.Св. Лаврентія, островів Ньюфаундленду і Нової Шотландії. Досліджував внутрішні райони, склав лоції північній частині затоки Святого Лаврентія і затоки Гондурасу. У 1768 отримав звання лейтенанта. Точність складених їм карт і зроблених спостережень привернули увагу Королівського географічного товариства і Адміралтейства, які обрали його для виконання особливого завдання.

Френсіс Дрейк

Френсіс рано покинув рідну домівку, вступивши юнгою на невеликий торговий корабель, де він швидко опанував мистецтвом судноводіння. Працьовитий, наполегливий і розважливий, він сподобався старому капітану, який полюбив Френсіса як рідного сина і заповів йому свій корабель. Як торговий капітана Дрейк зробив декілька тривалих подорожей в Біскайська затока і Гвінею, де він вигідно займався работоргівлею, поставляючи негрів на Гаїті.

В 1567 Дрейк командував кораблем в ескадрі відомого в ті часи Джона Хоккінса, що грабував з благословення королеви Єлизавети I узбережжя Мексики. Англійцям не пощастило. Коли після страшної бурі вони відстоювалися в Сан-Хуані, на них напала іспанська ескадра. Тільки один корабель з шести вирвався з пастки і після важкого плавання дістався до батьківщини. Це був корабель Дрейка ...

У 1569 році він одружився на дівчині на ім'я Мері Ньюман, про яку мені не вдалося нічого довідатися. Відомо лише, що шлюб виявився бездітним. Мері померла дванадцять років тому.

Незабаром після цього Дрейк здійснив два розвідувальних плавання через океан, а в 1572 році організував самостійну експедицію і вчинив дуже вдалий набіг на Панамський перешийок.

Незабаром серед далеко не добродушних піратів і работорговців молодий Дрейк став виділятися як найжорстокіший і найщасливіший. За свідченням сучасників "це був владний і дратівлива людина з скаженим характером", жадібний, мстивий і украй марновірний. У той же час багато істориків стверджують, що не тільки заради золота і почестей робив він ризиковані плавання, що його приваблювала сама можливість побувати там, де ще не був ніхто з англійців. У всякому разі, географи і моряки епохи Великих географічних відкриттів зобов'язані саме цій людині багатьма важливими уточненнями карти світу.

Після того як Дрейк відзначився в придушенні ірландського повстання, він був представлений королеві Єлизаветі і виклав свій план набігу і спустошення західних берегів Південної Америки. Разом зі званням контр-адмірала Дрейк отримав п'ять кораблів з екіпажем зі ста шістдесяти добірних матросів. Королева поставила одну умову: щоб залишалися в таємниці імена всіх тих знатних джентльменів, які, як і вона, дали гроші на спорядження експедиції.

Дрейк вдалося приховати справжні цілі експедиції від іспанських шпигунів, розповсюдивши слух, що він прямує в Олександрію. В результаті цієї дезінформації іспанська посол в Лондоні дон Бернандіно Мендоса не вжив заходів для перегородити шлях пірату в Західну півкулю.

13 грудня 1577 флотилія - ​​флагманський корабель "Пелікан" (Pelican) водотоннажністю 100 тонн, "Єлизавета" (80 тонн), "Морське золото" (30 тонн), "Лебідь" (50 тонн) і галера "Христофор" - покинула Плімут .

За часів королеви Єлизавети I офіційних правил обміру суден не існувало, і тому розміри корабля Дрейка в різних джерелах не збігаються. Шляхом зіставлення відомостей Р. Хоккель наводить такі дані: довжина між штевнями - 20,2 метрів, найбільша ширина - 5,6 метрів, глибина трюму - 3,03 метрів, висота борту: на міделі - 4,8 метрів, в кормовій частині - 9,22 метрів, в носовій частині - 6,47 метрів; осадка - 2,2 метрів, висота грот-щогли 19,95 метрів. Озброєння -18 гармат, з них по сім гармат на кожному борту і по дві на баку і кормі. За формою корпусу "Пелікан" представляв перехідною тип від каракка до галеону і був добре пристосований для тривалого морського плавання.

Каюта Дрейка була оброблена і обставлена ​​з великою розкішшю. Посуд, яким він користувався, була з чистого срібла. Під час їжі його слух потішали своєю грою музиканти, а за кріслом Дрейка стояв паж. Королева послала йому в подарунок пахощі, солодощі, вишиту морську шапку і зелений шовковий шарф з вишитими золотом словами: "Нехай завжди зберігає і направляє тебе Бог".

У другій половині січня кораблі досягли Могадара, портового міста в Марокко. Взявши заручників, пірати обміняли їх на караван всіляких товарів. Потім був кидок через Атлантичний океан. Розграбувавши по шляху іспанські гавані в гирлі Ла-Плати, флотилія 3 червня 1578 року став на якір в бухті Сан-Хуліан, в якій Магеллан розправився з бунтівниками. Ракой-то рок тяжів над цією гаванню, бо і Дрейку також довелося придушити спалахнув заколот в результаті чого був страчений капітан Дауті. До речі тоді ж "Пелікан" був перейменований в "Золоту Лань" (Golden Hind).

2 серпня, кинувши два прийшли в повну непридатність судна, флотилія ( "Золота Лань", "Єлизавета" і "Морське Золото") вступила в Магелланова протока і пройшла його за 20 днів. Після виходу з протоки кораблі потрапили в жорстокий шторм, розкидав їх в різні боки. "Морське Золото" загинув, "Єлизавета" був відкинутий назад до Магелланової протоки і, пройшовши його, він повернувся в Англію, а "Золоту Лань", на якому був Дрейк, занесло далеко на південь. При цьому Дрейк зробив мимовільне відкриття, що Вогняна Земля не виступ Південного материка, як вважалося в той час, а архіпелаг, за яким тягнеться відкрите море. На честь першовідкривача протоку між Вогняної Землею і Антарктидою було названо ім'ям Дрейка.

Як тільки вщух шторм, Дрейк взяв курс на північ і 5 грудня увірвався в гавань Вальпараїсо. Захопивши стояв в гавані корабель, завантажений винами і злитками золота на суму 37 тисяч дукатів, пірати висадилися на берег і розграбували місто, забравши вантаж золотого піску вартістю в 25 тисяч песо.

Крім того, на кораблі вони знайшли секретні іспанські карти, і тепер Дрейк просувався нехай більше не наосліп. Треба сказати, що до піратського набігу Дрейка іспанці ^ відчували себе на західному узбережжі Америки в цілковитій безпеці - адже жоден англійський корабель не проходив Магеллановою протокою, і тому іспанські кораблі в цьому районі не мали охорони, та й міста не були підготовлені до відсічі піратам . Йдучи вздовж берегів Америки, Дрейк захопив і розграбував багато іспанських міста і поселення, в тому числі Кальяо, Санто, Трухільо, Манту. В панамських водах він наздогнав корабель "Карафуего", на якому був узятий вантаж нечуваної цінності - золото і срібло в злитках і монети на суму 363 тисячі песо (близько 1600 кг золота). У мексиканській гавані Акапулько Дрейк захопив галеон з вантажем прянощів і китайського шовку.

Потім Дрейк, обдуривши всі надії своїх ворогів, які не повернув назад на південь, а перетнув Тихий океан і вийшов до Марианским островам.Відремонтувавши корабель в районі Целебесу, він взяв курс на мис Доброї Надії і 26 вересня 1580 роки покинув якір в Плімуті, зробивши друге після Магеллана кругосвітнє плавання.

Це було найбільш прибуткове з усіх подорожей, які коли-небудь відбувалися, - воно дало дохід 4700% прибутку, близько 500 тисяч фунтів стерлінгів! Щоб уявити собі грандіозність цієї суми, достатньо привести для порівняння дві цифри: бойові дії по розгрому іспанської "Непереможної армади" в 1588 році обійшлися Англії "всього" в 160 тисяч фунтів, а річний дохід англійської казни в той час становив 300 тисяч фунтів. Королева Єлизавета відвідала корабель Дрейка і прямо на палубі справила його в лицарі, що було великою нагородою - в Англії налічувалося всього 300 чоловік, які мали це звання!

Іспанський король Філіп II зажадав покарання пірата Дрейка, відшкодування шкоди і вибачень. Королівська рада Єлизавети обмежився туманним відповіддю, що іспанський король не має морального права "перешкодити відвідинам Індій англійцями, а тому останні можуть здійснювати туди подорожі, ризикуючи, що їх там схоплять, але вже якщо вони повертаються без шкоди для себе, Його Величність не може просити Її Величність їх карати ... "

У 1585 році Дрейк одружився вдруге. На цей раз це була дівчина досить багатого і знатного роду - Елізабет Сіденхем. Подружжя переїхала в недавно куплене Дрейком маєток Бакланд Аббі (Buckland Abbey). Сьогодні там знаходиться великий монумент на честь Дрейка. Але, як і в першому шлюбі, дітей у Дрейка не було.

У 1585-1586 роках сер Френсіс Дрейк знову командував озброєним англійським флотом, направленим проти іспанських колоній Вест-Індії, і так само, як і в минулий раз, повернувся з багатою здобиччю. Вперше Дрейк командував таким великим з'єднанням: у нього в підпорядкуванні був 21 корабель з 2300 солдатами і матросами.

Саме завдяки енергійним діям Дрейка був на рік відстрочений вихід в море "Непереможної армади", що дозволило Англії краще підготуватися до військових дій. Непогано для однієї людини! А справа була так: 19 апреля 1587 Дрейк, командуючи ескадрою з 13 невеликих кораблів, увійшов в гавань Кадіса, де готувалися до відплиття кораблі "Армади". З 60 кораблів, що стояли на рейді, він знищив 30, а частину залишків захопив і повів із собою, в тому числі і величезний галеон водотоннажністю 1200 тонн.

У 1588 році сер Френсіс доклав свою важку руку до повного розгрому "Непереможної армади". На жаль, це було зенітом його слави. Експедиція до Лісабона в 1589 році закінчилася невдачею і коштувала йому розташування і милості королеви. Взяти місто він не зміг, а з 16 тисяч чоловік в живих залишилося тільки 6 тисяч. Крім того, королівська скарбниця зазнала збитків, а до таких питань королева відносилася дуже погано. Схоже, що щастя покинуло Дрейка, і наступна експедиція до берегів Америки за новими скарбами вже коштувала йому життя.

Все в цьому останньому плаванні складалося невдало: в місцях висадки опинялося, що іспанці були попереджені і готові до відсічі, скарбів не було, а англійці несли постійні втрати в людях не тільки в боях, а й від хвороб. Адмірал також захворів на тропічну лихоманку. Відчувши наближення смерті, Дрейк піднявся з ліжка, з великими труднощами одягнувся, попросив свого слугу допомогти йому одягатися в обладунки, щоб померти як воїну. На світанку 28 січня 1596 року їх стало. Через кілька годин ескадра підійшла до Номбре-де-Діос. Новий командувач Томас Баськервіль наказав помістити тіло сера Френсіса Дрейка в свинцеву труну і з військовими почестями опустити в море.

Давид Лівінгстон

Лівінгстон (Livingstone) Давид (1813-1873), дослідник Африки. Здійснив ряд тривалих подорожей по Пд. і Центр Африці (з 1840). Досліджував западину Калахарі, р. Кубанго, басі. р. Замбезі, оз. Ньяса, відкрив водоспад Вікторія, оз. Шірва, Бангвеулу і р. Луалаба, разом з Г. Стенлі досліджував оз. Танганьіка.Лівінгстон Давид зробив ряд подорожей по Південній і Центральній Африці. Досліджував западину Калахарі, річку Кубанго, басейн річки Замбезі, озеро Ньяса, відкрив водоспад Вікторія, озеро Шірва, Бангвеулу і річку Луалаба; разом з Г. Стенлі досліджував озеро Танганьіка.Давід Лівінгстон народився 19 березня 1813 в сім'ї вуличного торговця чаєм. Закінчивши сільську школу, з десяти років працював на ткацькій фабриці. При четирнадцатічасовом робочому дні він студіював підручник латинської мови і навчався у вечірній школі. У дев'ятнадцять років у нього з'явилася мрія стати місіонером, а стипендія Лондонського місіонерського товариства дала йому можливість закінчити освіту. Незабаром він познайомився з місіонером Робертом Моффет, що працював в Південній Африці. Захоплений його розповідями, Лівінгстон в 1840 році відбув до Капська колонія. Під час плавання капітан судна навчив його визначенням координат різних точок Землі. Пізніше по топографічних зйомках Лівінгстон були складені кращі карти Південної Афрікі.В липні 1841 він дістався до місії Моффет в Курумане, розташованої на березі однойменної річки на південь від пустелі Калахарі. Сім років Лівінгстон провів в країні бечуанов, здійснюючи подорожі для організації місіонерських станцій. У нього виникла думка вивчити всі річки Південної Африки, щоб знайти природні проходи в глиб країни, принести туди ідеї Євангелія і зав'язати рівноправну торгівлю. Лівінгстон увійшов в історію відкриття Африки як "Той, хто шукає річки" .В 1849 році Лівінгстон, почувши від африканців про "прекрасне і великому" озері Нгами, перетнув пустелю Калахарі з півдня на північ. Він вперше встановив характер ландшафту цієї області, яку європейці вважали пустелею. Вимірювання висот переконали Лівінгстона в тому, що Калахарі має чашеобразную форму. Озеро Нгами, відкрите Ливингстоном 1 серпня 1849 року, виявилося тимчасовим озером, що харчується в період дощів водами великої ріки Окаванго.Путешествіе 1851 року призвело Лівінгстон до Замбезі - "справа величезної важливості, тому що про існування цієї річки в Центральній Африці раніше не знали. Все португальські карти представляють її піднімається на схід далеко від того місця, де ми тепер знаходилися ". Незважаючи на сухий сезон, річка сягала 300-600 метрів ширини і була досить глибокою. Її рівень в сезон дощів піднімався на шість метрів, і вода затопляла простір на двадцять англійських миль. Може бути, цей могутній потік - приплив Нілу або він несе свої води назустріч Конго? В кінці травня 1853 року англієць прибув в Ліньянті - столицю макололо, де його прийняв новий вождь - Секелету. Лівінгстон розробив план експедиції, рішення про організацію якої було прийнято на загальних зборах макололо. Її метою було - встановити пряме торговельне сполучення між країною макололо і атлантичним узбережжям. 11 листопада ⁱ 1853 Лівінгстон почав плавання вгору по Замбезі. Маршрут експедиції пролягав з південних районів сьогоднішньої Замбії до Луанди в Анголі. В початку 1854 вони досягли імперії Лунда. До лютого 1854 Лівінгстон піднявся по річці до її верхнього правого припливу Шефумаге і по його долині перейшов до вододілу, за яким всі потоки текли не в південному напрямку, як раніше, а в північному. (Пізніше з'ясувалося, що це були річки системи Конго.) В кінці травня 1854 загін досяг Атлантичного океану у Луанди. Але Лівінгстона не залишає думка проникнути на східне узбережжя. Може бути, в цьому напрямку Замбезі судноплавна на всьому протязі? Його намір підтримали і португальська влада і духовенство - всі були зацікавлені в дослідженні областей між Анголою і Мозамбіком. Експедиція, метою якої було простежити протягом Замбезі до Індійського океану, стала можливою завдяки допомозі Секелету. Вождь африканського племені фінансував перетин континенту європейцем і особисто проводив експедицію до 120-метрового водоспаду на Замбезі, який макололо називали "Мозі-оа-тунья" - "рокітливі дим" ( "Тут пар видає шум"). Лівінгстон побачив його першим з європейців. Водоспад Вікторія, названий на честь англійської королеви, шириною 1,8 кілометра, є одним з найпотужніших в світі. У тому 1856 року ці фірми досягли Тете, першого форпосту європейської цивілізації. Експедиція відмовилася від подальшого дослідження основного русла Замбезі, яке вже було нанесено на карту, і 20 травня 1856 року північним рукавом вийшла до Індійського океану, закінчивши подорож в приморському містечку Келімане (порт на північ від Замбезі). Таким чином, вперше європеєць перетнув Африканський контінент.Вернувшісь на батьківщину, Лівінгстон в 1857 році видав книгу, що прославила його, - "Подорожі та дослідження місіонера в Південній Африці". У ній він зробив висновок: тропічна Центральна Африка на південь від паралелі "виявилася піднесеним плато, декілька що знижується в центрі, і з ущелинами по краях, за якими річки збігають до моря ... Місце легендарної спекотної зони і пекучих пісків зайняла добре зрошена область, що нагадує своїми прісноводними озерами Північної Америки, а своїми гарячими вологими долинами, джунглями, Гатамі (піднесеними краями) і прохолодними високими плоскогір'ями Індію ".Королевское Географічне товариство нагородило його золотою медаллю, а уряд пору ило йому вивчити глибинні райони континенту, встановити контакти з місцевими правителями і умовити їх зайнятися вирощуванням бавовни. У травні 1858 Лівінгстон повернувся на Замбезі британським консулом в Мозамбіку. Він поставив собі за мету довести, що Ліамбье і Замбезі - одна і та ж річка. За підтримки Британського уряду Лівінгстон в 1858-1864 рр. здійснив путешествіе.Географіческіе результати експедиції були великі. Лівінгстон зафіксував непрослеженние їм раніше ділянки течії Замбезі і довів, що це річка, в верхів'ях відома під назвою Ліамбье. На карту були нанесені уточнені дані про озеро Ньяса і річці Ширше, озеро Шірва, нижній течії Рувума.

Майкл Фарадей

Фарадей, МАЙКЛ (Faraday, Michael) (1791-1867), англійський фізик. Народився 22 вересня 1791 в передмісті Лондона в сім'ї коваля. З 12 років працював рознощиком газет, потім учнем в палітурній майстерні. Займався самоосвітою, читав книги по хімії і електрики. У 1813 один із замовників подарував Фарадею запрошення на лекції Деві в Королівському інституті, які зіграли вирішальну роль у долі Фарадея. Завдяки Деві він отримав місце асистента в Королівської асоціації.

У 1813-1815, подорожуючи разом з Деві по Європі, Фарадей відвідав лабораторії ряду країн. Допомагав Деві в хімічних експериментах, почав самостійні дослідження з хімії. Здійснив зрідження газів, отримав бензол. У 1821 вперше спостерігав обертання магніту навколо провідника зі струмом і провідника зі струмом навколо магніту, створив першу модель електродвигуна. Протягом наступних 10 років займався дослідженням зв'язку між електричними і магнітними явищами, в 1831 відкрив електромагнітну індукцію, що лежить в основі роботи всіх електрогенераторів постійного і змінного струму.

У 1824 Фарадей був обраний членом Королівського товариства, в 1825 став директором лабораторії в Королівської асоціації. З 1833 перебував Фуллеровскім професором хімії Королівського інституту, залишив цей пост в 1862. Широку популярність здобули публічні лекції Фарадея. Використовуючи величезний експериментальний матеріал, Фарадей довів тотожність відомих тоді «видів» електрики: "тварини", "магнітного», термоелектрики, гальванічного електрики і т.д. Прагнення виявити природу електричного струму призвело його до експериментів по проходженню струму через розчини кислот, солей і лугів. Результатом досліджень стало відкриття в 1833 законів електролізу (закони Фарадея). У 1845 Фарадей виявив явище обертання площини поляризації світла в магнітному полі (ефект Фарадея). У тому ж році відкрив диамагнетизм, в 1847 - парамагнетизм. Ввів ряд понять - рухливості (1827), катода, анода, іонів, електролізу, електродів (тисяча вісімсот тридцять чотири); винайшов вольтметр (1833). У 1830-х роках запропонував поняття поля, в 1845 вперше вжив термін «магнітне поле», а в 1852 сформулював концепцію поля.

Основні роботи з електрики і магнетизму Фарадей представляв Королівському товариству у вигляді серій доповідей під назвою Експериментальні дослідження з електрики (Experimental Researches in Electricity).Крім Досліджень, Фарадей опублікував роботу Хімічні маніпуляції (Chemical Manipulation, 1827). Широко відома його книга Історія свічки (A Course of Six Lectures on the Chemical History of a Candle, 1861).

Помер Фарадей в Хемптон-Корті 25 серпня 1867.

Ісаак Ньютон

НЬЮТОН (Newton) Ісаак (4 січня 1643, Вулсторп, поблизу Грантема, графство Лінкольншир, Англія - ​​31 березень 1727, Лондон; похований у Вестмінстерському абатстві), один з основоположників сучасної фізики, сформулював основні закони механіки і був фактичним творцем єдиної фізичної програми опису всіх фізичних явищ на базі механіки; відкрив закон всесвітнього тяжіння, пояснив рух планет навколо Сонця і Місяця навколо Землі, а також припливи в океанах, заклав основи механіки суцільних середовищ, акустики і фізичної оптики.

Ісаак Ньютон з'явився на світло в невеликому селі в родині дрібного фермера, який помер за три місяці до народження сина. Немовля було недоношеним; побутує легенда, що він був такий малий, що його помістили в овчинну рукавицю, що лежала на лавці, з якої він одного разу випав і сильно вдарився голівкою об підлогу. Коли дитині виповнилося три роки, його мати вдруге вьшла заміж і поїхала, залишивши його під опікою бабусі. Ньютон ріс хворобливим і нетовариські, схильним до мрійливості. Його приваблювала поезія і живопис, він, далеко від однолітків, майстрував паперових зміїв, винаходив вітряний млин, водяний годинник, педальну віз. Важким було для Ньютона початок шкільного життя. Навчався він погано, був слабким хлопчиком, і одного разу однокласники побили його до втрати свідомості. Переносити таке принизливе становище було для самолюбивого Ньютона нестерпно, і залишалося одне: виділитися успіхами в навчанні. Наполегливою роботою він домігся того, що посів перше місце в класі. Інтерес до техніки змусив Ньютона замислитися над явищами природи; він поглиблено займався і математикою. Про це пізніше написав Жан Батист Біо: «Один з його дядьком, знайшовши його одного разу під огорожею з книгою в руках, зануреного в глибоке міркування, взяв у нього книгу і знайшов, що він був зайнятий вирішенням математичної задачі. Вражений таким серйозним і діяльним напрямок такої молодої людини, він умовив його мати не противитися далі бажанню сина і послати його для продовження занять ». Після серйозної підготовки Ньютон в 1660 вступив в Кембридж в якості SubsizzfrYa (так називалися незаможні студенти, які зобов'язані були прислужувати членам коледжу, що не могло не обтяжувати Ньютона). За шість років Ньютоном були пройдені всі ступені коледжу та підготовлені всі його подальші великі відкриття. У 1665 р Ньютон став магістром мистецтв. У цьому ж році, коли в Англії лютувала епідемія чуми, він вирішив тимчасово оселитися в Вулсторпе. Саме там він почав активно займатися оптикою; пошуки способів усунення хроматичної аберації в лінзових телескопах привели Ньютона до досліджень того, що тепер називається дисперсією, т. е. залежності показника заломлення від частоти. Багато з проведених ним експериментів (а їх налічується більше тисячі) стали класичними і повторюються і сьогодні в школах і інститутах. Лейтмотивом усіх попередніх досліджень було прагнення зрозуміти фізичну природу світла. На формування корпускулярних уявлень про світло явно вплинуло, що в цей час уже, в основному, завершилася робота, якій судилося стати основним великим підсумком праць Ньютона - створення єдиної, заснованої на сформульованих їм законах механіки фізичної картини Світу. В основі цієї картини лежало уявлення про матеріальних точках - фізично нескінченно малих частинках матерії і про закони, які керують їх рухом. Саме чітке формулювання цих законів і надала механіці Ньютона повноту і закінченість. Перший з цих законів був, фактично, визначенням інерційних систем відліку: саме в таких системах які не відчувають ніяких впливів матеріальні точки рухаються рівномірно і прямолінійно. Другий закон механіки грає центральну роль. Він говорить, що зміна кількості, руху (твори маси на швидкість) за одиницю часу одно силі, що діє на матеріальну точку. Маса кожної з цих точок є незмінною величиною; взагалі всі ці точки «не стирається», за висловом Ньютона, кожна з них вічна, т. е. не може ні виникати, ні знищуватись. Матеріальні точки взаємодіють, і кількісної заходом впливу на кожну з них і є сила. Завдання з'ясування того, які ці сили, є кореневої проблемою механіки. Нарешті, третій закон - закон «рівності дії і протидії» пояснював, чому повний імпульс будь-якого тіла, що не випробовує зовнішніх впливів, залишається незмінним, як би не взаємодіяли між собою його складові частини. Поставивши проблему вивчення різних сил, Ньютон сам же дав перший блискучий приклад її рішення, сформулювавши закон всесвітнього тяжіння: сила гравітаційного тяжіння між тілами, розміри яких значно менше відстані між ними, прямо пропорційна їх масам, обернено пропорційна квадрату відстані між ними і спрямована уздовж з'єднує їх прямий. Закон всесвітнього тяжіння дозволив Ньютону дати кількісне пояснення руху планет навколо Сонця і Місяця навколо Землі, зрозуміти природу морських припливів. Це не могло не справити величезного враження на розуми дослідників. Програма єдиного механічного опису всіх явищ природи - і «земних», і «небесних» на довгі роки утвердилася у фізиці. Більш того, багатьом фізикам протягом двох століть саме питання про межі застосування законів Ньютона представлявся невиправданим. У 1668 Ньютон повернувся в Кембридж і незабаром він отримав лукасовськими кафедру математики. Цю кафедру до нього займав його вчитель І. Барроу, який поступився кафедру своєму улюбленому учневі, щоб матеріально забезпечити його. На той час Ньютон вже був автором бінома і творцем (одночасно з Лейбніцем, але незалежно від нього) методу флюксий - того, що нині називається диференціальним і інтегральним обчисленням. Взагалі, то був плідний період у творчості Ньютона: за сім років, З 1660 по 1667 сформувалися його основні ідеї, включаючи ідею закону всесвітнього тяжіння. Не обмежуючись одними лише теоретичними дослідженнями, він в ці ж роки сконструював, і почав створювати телескоп- рефлектор (відбивний). Ця робота привела до відкриття того, що пізніше отримало назву інтерференційних «ліній рівної товщини». (Ньютон, зрозумівши, що тут проявляється «гасіння світла світлом», що не вписувалося в корпускулярну модель, намагався подолати виникаючі тут труднощі, ввівши припущення, що корпускули в світлі рухаються хвилями - «припливами»). Другий з виготовлених телескопів (поліпшений) послужив приводом для подання Ньютона в члени Лондонського королівського товариства. Коли Ньютон відмовився від членства, пославшись на відсутність коштів на сплату членських внесків, було визнано можливим, з огляду на його наукові заслуги, зробити для нього виняток, звільнивши його від їх сплати. Будучи по натурі дуже обережним (щоб не сказати боязким) людиною, Ньютон, поза його волею опинявся часом втягненим у болісні для нього дискусії і конфлікти. Так, його теорія світла і кольорів, викладена в 1675, викликала такі нападки, що Ньютон вирішив не публікувати нічого з оптики, поки живий Гук, найбільш запеклий його опонент. Довелося Ньютону взяти участь і в політичних подіях. З 1688 до тисяча шістсот дев'яносто чотири він був членом парламенту. На той час, в 1687 році вийшов у світ його основна праця «Математичні початки натуральної філософії» - основа механіки всіх фізичних явищ, від руху небесних тіл до поширення звуку. На кілька століть вперед ця програма визначила розвиток фізики, і її значення не вичерпано і понині.

Постійне величезна нервове і розумове напруження призвело до того, що в 1692 Ньютон захворів розумовим розладом. Безпосереднім поштовхом до цього з'явився пожежа, в якій загинули всі запропоновані ним рукописи. Лише до тисячі шістсот дев'яносто-чотири він, за свідченням Гюйгенса, «... починає вже розуміти свою книгу« Начала »». Постійне гнітюче відчуття матеріальної незабезпеченість було, безсумнівно, однією з причин хвороби Ньютона. Тому для нього мало важливе значення посаду наглядача Монетного двору зі збереженням професури в Кембриджі. Ревно приступивши до роботи і швидко домігшись помітних успіхів, він був в 1699 призначений директором. Поєднувати це з викладанням було неможливо, і Ньютон перебрався в Лондон. В кінці 1703 року його обрали президентом Королівського товариства. На той час Ньютон досяг вершини слави. У 1705 р його зводять в рьщарское гідність, але, маючи в своєму розпорядженні великою квартирою, маючи шість слуг і багатий виїзд, він залишається як і раніше одиноким. Пора активного творчості позаду, і Ньютон обмежується підготовкою видання «Оптики», перевидання «Почав» і тлумаченням Святого Письма (йому належить тлумачення Апокаліпсиса, твір про пророка Даниїла). Ньютон був похований у Вестмінстерському абатстві. Напис на його могилі закінчується словами: «Нехай смертні радіють, що в їх середовищі жило така прикраса людського роду».

Ернест Резерфорд

Ернест Резерфорд народився 30 серпня 1871 року поблизу міста Нелсон (Нова Зеландія) в сім'ї переселенця з Шотландії. Закінчивши школу в Хавелок, він вступив до коледжу провінції Нельсон в 1887 році. Через два роки Ернест здав іспит в Кентерберійський коледж - філія Новозеландського університету в Крайчестере. У 1892 році Резерфорд був присуджений ступінь бакалавра гуманітарних наук. На наступний рік він став магістром гуманітарних наук, краще всіх здавши іспити з математики та фізики. Його магістерська робота стосувалася виявлення високочастотних радіохвиль. У 1894 році з'явилася його перша друкована праця "намагнічених заліза високочастотними розрядами". У 1895 році Резерфорд приїхав до Англії, де отримав запрошення Дж.Дж. Томсона працювати в Кембриджі в лабораторії Кавендіша.В 1896 році з'являється спільна робота Томсона і Резерфорда "Про проходження електрики через гази ,. піддані дії променів Рентгена". У наступному році виходить у світ стаття Резерфорда "Магнітний детектор електричних хвиль і деякі його застосування". У 1897 році з'являється і його нова робота "Про електризації газів, схильних до дії рентгенівських променів, і про поглинання рентгенівського випромінювання газами і парами". Томсон і Резерфорд висунули припущення, що, коли рентгенівські промені проходять через газ, вони руйнують атоми цього газу, вивільняючи однакове число позитивно і негативно заряджених частинок. Ці частинки вони назвали іонами. У 1898 році Резерфорд став професором Макгіллского університету в Монреалі, де почав серію важливих експериментів, що стосуються радіоактивного випромінювання елемента урану. У Канаді спільно з Содді він відкрив радіоактивний розпад і його закон. Тут їм була написана книга "Радіоактивність". У своїй роботі Резерфорд і Содді торкнулися питання про енергію радіоактивних перетворень. Підраховуючи енергію випускаються радієм к-частинок, вони приходять до висновку, що "енергія радіоактивних перетворень, по крайней мере, в 20 000 разів, а може, і в мільйон разів перевищує енергію будь-якого молекулярного перетворення". Ця величезна енергія, на їхню думку, повинна враховуватися "при поясненні явищ космічної фізики". Зокрема, сталість сонячної енергії можна пояснити тим, "що на Сонце йдуть процеси субатомного перетворення" .24 травня 1907 Резерфорд повернувся до Європи, в Манчестер. У 1908 році Резерфорд була присуджена Нобелівська премія з хімії. Після отримання Нобелівської премії Резерфорд зайнявся вивченням явища, яке спостерігалося при бомбардуванні пластинки тонкої золотої фольги альфа-частинками, випромінюваними таким радіоактивним елементом, як уран. У 1911 році Резерфорд запропонував нову модель атома. Згідно з його теорією, позитивно заряджені частинки зосереджені у важкому центрі атома, а негативно заряджені (електрони) знаходяться на орбіті ядра, на досить великій відстані від нього. Ця модель, подібна дрібної моделі Сонячної системи, має на увазі, що атоми складаються головним чином з порожнього простору.

Під час війни англійське уряд призначив Резерфорда членом "адміральського штабу винаходів і досліджень" - організації, створеної для вишукування коштів боротьби з підводними човнами супротивника.Після війни він повернувся в манчестерську лабораторію.

У 1919 він році Резерфорду вдалося провести штучним шляхом першу реакцію перетворення атомів. Бомбардуючи атоми азоту к-частинками, Резерфорд відкрив, що при цьому утворюються атоми кисню. У 1919 році Резерфорд став професором експериментальної фізики і директором Кавендішської лабораторії. У 1921-му він зайняв посаду професора природничих наук у Королівському інституті в Лондоні. У 1925 році вчений був нагороджений британським орденом "За заслуги". У 1930 році Резерфорд був призначений головою урядового консультативної ради Управління наукових і промислових досліджень. У 1931 році він отримав звання лорда і став членом палати лордів англійського парламента.Почті до кінця життя він відрізнявся міцним здоров'ям і помер в Кембриджі 20 жовтня 1937 після нетривалої хвороби.

Невіл Чемберлен

Чемберлен, Невіл (Chamberlain), (1869-1940), державний діяч Великобританії, один з лідерів Консервативної партії. Народився 18 березня 1869 р Еджбастоне, Бірмінгем. Освіту здобув в привілейованій школі в Рагбі і Бірмінгемському коледжі. Займався підприємницькою діяльністю. У 1915-16 лорд-мер Бірмінгема. З грудня 1918 член парламенту від Консервативної партії.

У 1922-23 міністр пошти, в 1923, 1924-29, 1931 міністр охорони здоров'я, в 1923-24, 1931-37 міністр фінансів. У 1937-40 Чемберлен був прем'єр-міністром і лідером Консервативної партії. Разом з Гітлером, Муссоліні і Даладьє Чемберлен підписав Мюнхенську угоду 1938 року, що стало прологом до 2-ї світової війни. Провал політики умиротворення, яку проводив уряд Чемберлена, призвело до того, що Великобританія вступила в 2-у світову війну у вкрай складних умовах. У травні 1940 Чемберлен був змушений піти у відставку з поста прем'єр-міністра, залишившись (до вересня 1940) в складі коаліційного уряду Вінстона Черчілля. Помер Чемберлен 9 листопада 1940 року в Хекфілде, поблизу Рідінга.

Уїнстон Черчиль

ЧЕРЧІЛЛЬ Уїнстон Ленард Спенсер, герцог Мальборо (1874-1965). Англійська політичний діяч, історик. Прем'єр-міністр Великобританії в 1940-1945 і 1951-1955 рр. У парламенті з 1900 р До 1904 г. - консерватор, до 1923 р - ліберал, потім знову консерватор, лідер Консервативної партії. З 1908 р займав ряд міністерських постів в уряді, в 1911-1915 рр. був лордом Адміралтейства (морським міністром), в 1919-1921 гг .-- військовим міністром і міністром авіації, в 1924-1929 рр. - міністром фінансів, в 1939-1940 рр. - військово-морським міністром, в 1940-1945 рр. - главою коаліційного уряду. Очолював уряд консерваторів в 1951-1955 рр. Удостоєний Нобелівської премії з літератури в 1953 р У роки Другої світової війни - союзник СРСР, один з учасників антигітлерівської коаліції. Дружина Черчілля Клементина під час війни очолювала «Фонд допомоги Росії»; нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. У квітні 1945 р приїжджала в Москву. Черчілль - автор мемуарів, а також ряду історичних і літературних творів. Серед його праць - фундаментальне дослідження «Друга світова війна» (Churchill WS The Second World War. London, 1951). Під час війни Черчилль кілька разів особисто зустрічався зі Сталіним (двічі в Москві, в Тегерані, Ялті, Потсдамі). Враженням від цих зустрічей, суджень про політичні та державних рішеннях керівника СРСР приділено гідне місце в роботах Черчілля. В СРСР видано (в повному обсязі) листування Сталіна і Черчілля в період 1941-1945 рр. (М., 1976) .Н.С. Хрущов пише: «З опублікованих тепер документів видно, що ще 3 квітня 1941 Черчілль через англійського посла в СРСР Крипта зробив особисте попередження Сталіну про те, то німецькі війська почали здійснювати передислокацію, готуючи напад на Радянський Союз ... Черчілль зазначав у своєму посланні, що він просить "застерегти Сталіна з тим, щоб звернути його увагу на загрозливу йому небезпеку". Черчілль наполегливо підкреслював це і в телеграмах від 18 квітня і в наступні дні. Однак ці застереження Сталіним не бралися до уваги »(Хрущов Н.С. Про культ особистості і його наслідки // Известия ЦК КПРС. 1989. № 3. С. 146). Як ілюстрацію до цього сюжету, наведемо уривок зі спогадів Черчілля, який в одній із розмов зі Сталіним сказав: «Лорд Бівербрук 1) повідомив мені, що під час його поїздки в Москву в жовтні 1941 р ви запитали його:" Що мав на увазі Черчілль, коли заявив в парламенті, що він попередив мене про підготовку німецькому нападі? " "Так, я дійсно заявив це, - сказав я, - маючи на увазі телеграму, яку я відправив вам в квітні 1941 року". І я дістав телеграму, яку сер Стаффорд Кріппс доставив із запізненням. Коли телеграма була прочитана і переведена Сталіну, той знизав плечима: "Я пам'ятаю її. Мені не потрібно було ніяких попереджень. Я знав, що війна почнеться, але я думав, що мені вдасться виграти ще місяців шість або близько цього "» (Черчілль У. Друга світова війна. Книга 2. Т. 111-IV. М. 1991. С. 521). « Не міг же він визнати, що на протокольній запису бесіди Вишинського з Криппсом власноручно написав: "Чергова британська провокація" », - коментує цей сюжет перекладач В. Бережков (Бережков В.М. Як я став перекладачем Сталіна. М .. 1993. С. 317) .22 червня 1941 р фашистська Німеччина напала на СРСР. Реакція Черчілля була миттєвою. В той же день він виступив по радіо. У своїй заяві Черчі лль сказав: «Нацистському режиму притаманні гірші риси комунізму. У нього немає ніяких засад і принципів, крім жадібності і прагнення до расового панування ... За останні 25 років ніхто не був більш послідовним противником комунізму, ніж я. І я не візьму назад жодного одного свого слова, яке я сказав про нього. Але все це блідне перед який розгортається зараз видовищем. Минуле з його злочинами, божевіллям і трагедіями зникає. Я повинен заявити про рішення Уряду Його Величності і впевнений, що з цим рішенням погодяться всі свого часу великі домініони, бо ми повинні висловитися відразу ж, без єдиного дня затримки ... У нас лише одна єдина незмінна мета. Ми сповнені рішучості знищити Гітлера і всі сліди його нацистського режиму. Ніщо не зможе відвернути нас від цього, ніщо. Ми ніколи не станемо домовлятися, ми ніколи не вступимо в переговори з Гітлером або з ким-небудь з його зграї. Ми будемо боротися з ним на суші, ми будемо битися з ним на море, ми будемо битися з ним в повітрі, поки, з Божою поміччю, що не позбавимо землю від самої тіні його й не звільнимо народи від його ярма. Будь-яка людина або держава, які борються проти нацизму, отримають нашу допомогу ... Звідси випливає, що ми надамо Росії і російському народу всю допомогу, яку тільки зможемо ... »(Друга світова війна в спогадах. М., 1990.). 3 липня 1941 в своєму зверненні по радіо до радянського народу Сталін, зокрема, зазначив: «... Історичне виступ прем'єра Великобританії Черчілля про допомогу Радянському Союзу і декларація уряду США про готовність надати допомогу нашій країні, які можуть викликати лише почуття вдячності в серцях народів Радянського Союзу, - є цілком зрозумілими і показовими »(Верт А. Росія у війні 1941-1945. М .. 1967. С. 106-107).

Моріс Гарольд Макміллан

Моріс Гарольд Макміллан - перший граф Стоктона. Народився в сім'ї великого видавця. Освіту здобув в Ітоні і Оксфордському університеті. Політичну кар'єру почав в 1924, коли був обраний в палату громад від Консервативної партії.

У 1940-45 займав ряд постів в кабінеті У. Черчілля. Після повернення консерваторів до влади в результаті загальних виборів 1951 був міністром житлового будівництва і місцевого самоврядування (1951-54), оборони (1954-55), закордонних справ (1955), фінансів (1955-57).

У 1963 зробив спробу провести переговори про вступ Великобританії в Європейське Економічне Співтовариство, чому перешкодив Президент Франції Де Голль.

Перебуваючи на посаді прем'єр-міністра, ратував за збереження ядерної зброї в Великобританії; в 1962 прийняв рішення про покупку американських ракет "Поляріс". У 1984 отримав титул графа. У 1924-29 і 1931-45 член Парламенту від округу Стоктон, в 1945-64 - від округу Бромлі.

Перебуваючи на посаді міністра житлового господарства в 1951-54, Макмілану вдалося добитися щорічного будівництва 300 тис. Будинків. Після Суецької кризи і відставки Антоні Ідена стає прем'єр-міністром, і на виборах тисячі дев'ятсот п'ятьдесят дев'ять призводить Консервативну партію до перемоги, скориставшись гаслом, запозиченим з виборчої кампанії США, "Вам так добре ще ніколи не було".

У міжнародному плані, розуміння Макміланом "вітру змін" в Африці наблизило завоювання незалежності колишніми колоніями.

Прізвисько "Супермак" Макмілан отримав з легкої руки карикатуриста Віккі.

Маргарет Тетчер

Її мати, Беатріс Робертс, вважалася зразково-показовою домогосподаркою і в життя дочки практично не втручалася. Ось батько - інша справа. Втім, Альфред Робертс не так повчав дочку, скільки постійно хвалив, заохочував будь-які її захоплення і був її кращим другом, що волелюбної Маргарет дуже подобалося.

Меггі Роберта обожнювала батька, для нього вона стала все на світі. Батько часом забував, що Меггі всього-на-всього маленька дівчинка, і спілкувався з нею на рівних. Він з ранку до ночі вселяв дочки принципи честі, боргу і віри. Ще до того як Маргарет пішла в школу, батько вчив її ні за що на світі не зливатися з безликою юрбою, не брати стадних рішень, не боятися виявитися незрозумілою і несхожою на інших, безстрашно відстоювати власну точку зору, не перекладати відповідальність на когось . Він говорив: «Дитинко, запам'ятай, в житті не існує слів:" Я не можу "або" Це занадто важко ". Такі слова - доля слабких духом ». Альфред переконував зовсім ще крихту, що необхідно жаліти людей, але не можна жаліти себе. А крім того, треба завжди пам'ятати, що Господь не залишає дітей своїх. Він вчив дочку так, як зазвичай батько вчить сина, і при цьому зерна падали в дуже благодатний грунт.

Дівчинка вбирала філософію батька, як губка, і багато свої дорослі вчинки робила під його впливом. Батько прагнув дати Маргарет блискучу освіту. Меггі ще до школи почала займатися музикою і поезією. Альфред Робертс з раннього дитинства привчав її до спорту, оскільки проповідував ідею гармонійного і всебічного розвитку особистості. І крім іншого, батько розвивав у дочки ораторські здібності. Здавалося б, життя дівчинки, заповнена книгами, музикою, спортом і нескінченними розмовами з батьком, була яскравою і насиченою. Але у кожної медалі є дві сторони.

Маргарет в значній мірі випереджала своїх однолітків інтелектуально. Вона росла не за віком серйозним і замкнутою дитиною і не мала друзів. Меггі надійшла в школу для дівчаток. Вона прекрасно вчилася і активно брала участь в спортивних змаганнях, навіть стала капітаном збірної своєї школи. У дев'ять років Маргарет Хільда ​​виграла поетичний конкурс, мабуть, саме тоді вперше проявився знаменитий характер майбутньої Залізної Леді. Коли Меггі отримала перше місце, директриса школи привітала дівчинку, сказавши: «Вам дуже пощастило, Маргарет», на що школярка переконано заперечила: «Це не везіння, мадам. Це заслуга! ».

У 12 років вона почала відвідувати політичні збори, а в 13, незважаючи на політичні уподобання батька, прихильника консерваторів, зробила свій вибір на користь лейбористів. Тим часом прогресувала не тільки дочка, але і батько. Наполеглива праця і надзвичайною цілеспрямованістю він домігся того, що став мером Грентхема. Маргарет пильно стежила за його політичною кар'єрою.

Меггі ставила перед собою складні завдання - і блискуче справлялася з ними.За чотири роки до закінчення школи вона вирішила, що буде вчитися в кращому жіночому коледжі Оксфорда - Сомервіль. Грошей в сім'ї як і раніше не вистачало, і для того щоб отримати право на стипендію, потрібно досконало вивчити латинь - і чотирирічної зубрінням дівчина домоглася цього. Саме тоді вона придбала своє чергове шкільне прізвисько - зубрилка.

Меггі з ще більшим завзяттям стала вчитися. Її бачили з підручником в руках з шостої ранку до дванадцятої ночі. Єдине, на що вона відволікалася від навчання, - це популярні в ті часи політичні дебати, які Маргарет не пропускала. Там вона відточувала ораторські здібності, вчилася відстоювати свою позицію в середовищі чоловіків, в принципі, не цікавилися жіночим думкою, а вже тим більше за такими «нежіночим» питань, як політика і економіка.

Меггі Роберте все більше і більше закохувалася в політику. Пізніше в Оксфордському університеті вона вступила в Асоціацію консерваторів. У своїх мемуарах Маргарет зізнавалася, що зміна політичних уподобань була обумовлена ​​не тільки ідейними міркуваннями, а й чисто кар'єрними планами стати президентом цієї асоціації.

Меггі познайомилася з одним із соратників по партії - промисловцем Денісом Тетчером. Два роки тривав їх «політичний роман», і в 1951 році вони одружилися. Майже відразу після медового місяця вона поступила в юридичну школу. Злі язики стверджували, що Меггі вийшла заміж з чисто меркантильних міркувань, так як забезпечений чоловік міг оплатити юридичну освіту, про який вона мріяла. Маргарет занадто поважала себе і свого чоловіка, щоб публічно реагувати на випади, але в особистих бесідах з друзями зізнавалася, що такі здогади її боляче зачіпають.

У 1953 році Меггі отримала ступінь юриста, причому адвокатські іспити вона здавала з двома чотиримісячного близнюками на руках. Наступні п'ять років Маргарет Тетчер працювала адвокатом.

Пізніше Маргарет говорила: «Це добре, що я все життя вчилася в навчальних закладах для дівчаток. Майже не будучи знайомою з хлопчиками в дитинстві, я так і не навчилася тому, щоб комплексувати перед ними і поступатися їм тільки тому, що вони хлопчики. А коли я стала дорослою - вибачте, джентльмени, але бьшо вже пізно ».

У 1959 році Маргарет вдруге вступила в боротьбу за місце в парламенті і на цей раз перемогла, ставши членом палати громад в 33 роки. Маргарет Тетчер почала активно просуватися по політичній кар'єрній драбині з 60-х років, але тільки через 20 років, в травні 1979 року, вона стала прем'єр-міністром Великобританії, завоювавши майже 44% голосів виборців. Їй бьшо 53 роки, і, відстоюючи свої позиції в світі чоловіків протягом стількох років, вона стала ще більш жорсткою. Навіть обожнює і схилялися перед нею батько говорив: «Маргарет на 99,5% - досконалість. Решта піввідсотка - це те, що вона могла б мати, якби хоч трішки тепліше ».

З приходом у велику політику змінилася не тільки її життя, але і прізвиська. Господи, як тільки не називали цю жінку! І Залізної Леді, і Кривавої Марго, і броньовані Танком, і Дочкою крамар, і Тараном - всього не перерахуєш! До речі, прізвисько Залізна Леді придумали росіяни. Саме з нашої легкої руки так називав її весь світ.

На війні як на війні - і Маргарет Тетчер, що не міндальнічая, розправлялася зі вкрай знахабнілими профспілками, з страйкуючими шахтарями, які протестують проти закриття збиткових шахт, з утриманськими настроями в суспільстві, вважають, що держава йому щось апріорі «має», з правопорушеннями при проведенні денаціоналізації, з корупцією і ухиленням від сплати податків.

Основний удар спрямовувався на боротьбу з інфляцією, і, зрозуміло, різкі заходи, прийняті прем'єр-міністром, були дуже непопулярні. Уряд взяв під жорсткий контроль випуск грошей і кредитну політику. Бюджет країни також виявився поставлений під абсолютно прозорий контроль, що викликало величезні скорочення обсягів державного фінансування. На відміну від багатьох інших політиків, ЕмТі не користувалася методом батога і пряника. Був тільки батіг, однак Залізна Леді ніколи не фальшивила і не лицемірила перед нацією, не давала порожніх обіцянок.

З 1984 року Великобританія почала прогресувати і поступово ставати тією самою країною, яку ми знаємо сьогодні.

Саме тому дарування Маргарет Тетчер королевою Єлизаветою II в 1992 році баронського титулу, було сприйнято в британському суспільстві як заслужена нагорода.

Скидаючи маску Залізної Леді, Маргарет Тетчер була люблячою дочкою, люблячою матір'ю і люблячою дружиною. І сама Тетчер, і її чоловік мало говорили публічно про особисте життя, але якось раз Деніс Тетчер не втримався: «Мир і родина бачать Маргарет різними очима.

Ім'я Тетчер в певному сенсі стало синонімом жорсткості і раціональності, але при цьому не можна не визнати, що вона дивно приваблива. Хто, як не француз, може оцінити справжню жінку? Саме французу Франсуа Міттерана належить облетіла весь світ вислів про Маргарет Тетчер: «У неї очі Калігули, а губи Мерилін Монро».

На черговому аукціоні Sothbys були виставлені ляльки-пародії на великих світу цього. Рональд і Ненсі Рейган пішли за 6 тис. Фунтів стерлінгів, Мік Джаггер з «Роллінг Стоунз» - за 7,5 тис. Перше місце завоювала лялька баронеси Тетчер. І хоч коштувала вона 11 тис. 220 фунтів стерлінгів, справа навіть не в цій надзвичайною (за ляльку!) Сумі. Справа в іншому.

Леді скоро виповниться 75 років. Кілька років тому вони з чоловіком відзначили золоте весілля. ЕмТі давно відійшла від великої політики, а нещодавно лікарі заборонили їй - превеликий оратору сучасності - публічні виступи. Все частіше і частіше повторюються мікроінсульт: на жаль, не таким уже й залізним виявилося здоров'я Залізної Леді.

Разом з баронесою, як і з будь-яким воістину великою людиною, йде ціла епоха.

Шарлотта Бронте

Шарлотта Бронте народилася 21 червня 1816 року, о Торнтон, в Йоркширі, (Англія) в родині священика Патріка Бронте і його дружини Мері. Крім Шарлотти в сім'ї було ще п'ятеро дітей. У 1820 році сімейство Бронте переїхало в Хоуорта, глухе містечко в Середній Англії, де Патрік Бронте отримав невеликий прихід. Там, в 1821 році, і померла Мері Бронте, залишивши сиріт на руках незаміжньою свояченніци і дружина. Він дбав, як міг, про виховання дітей і їх освіті. Дочок - Марію, Елізабет, Шарлотту і Емілію він віддав до сирітського притулку Коун -Брідж, але умови там були настільки суворими, що незабаром дві старших дівчинки - тендітні і хворобливі від народження, померли від швидкоплинних сухот! Переляканий батько забрав Емілію і Шарлотту з пансіону і відтепер їх вихованням і освітою займалася сувора тітонька, а точніше сказати - книги з бібліотеки батька.

Маленьке сімейство Бронте відшукувати для себе інші, не менш захоплюючі заняття: придумування п'єси для домашнього лялькового театру, випуск власного літературного журналу ....

Декорації до п'єс зазвичай малював наймолодший і обожнюваний всіма брат Бренуелл.

Натомість швидко набридли п'єс і драм невгамовна Шарлотта, що стала після смерті двох сестер найстаршою, незабаром придумала нову забаву: кожному роздала по уявному острову, попросила населити його персонажами, а пригоди і повсякденне життя на цих чарівних островах записувати в маленьку книжечку-журнал або кожен вечір розповідати вголос по черзі. Так виникла чарівна країна Ангра, прообраз, витік поетичного світу всіх трьох сестер Бронте. У Ангра були лицарі і чарівники, герцоги і пірати, прекрасні дами і жорстокі королеви.

Однак Патріку Бронте не надто подобалося, що діти, так і не отримавши серйозної освіти, ростуть надто тихими і замкненими. Він зважився відправити одну з дочок в пансіон Маргарет Вулер, який славився передовими і гуманними (там не застосовували тілесних покарань!) Методами виховання. Поїхала Шарлотта. Згодом, вона з величезною ніжністю і теплотою згадувала час, проведений в Роухеде, в пансіоні Вулер, де вона отримала не тільки серйозну освіту, остаточно розвинула її природний дар письменництва, але і вірних подруг, що підтримують її все життя. У 1832 році вона закінчила його, а з 1835 по 1838 рр. працювала в ньому ж вчителькою французької мови та малювання. Весь учительський досвід, педагогічні роздуми вдумливої ​​і люблячої учениць міс Бронте, був відображений пізніше на сторінках її романів.

Як - то вона випадково відкрила альбом Емілії і з захопленням прочитала її вірші, несхожі на звичайну жіночу поезію - занадто стрімкі, яскраві, лаконічні. Шарлотту все це настільки вразило, що вона вирішила видати збірку поезії сестер за свій рахунок, приховавши справжні жіночі імена під псевдонімом: "Брати Белл".

Окрилена успіхом, Шарлотта вирішила надрукувати книгу прози "братів Белл". До публікації вона запропонувала три речі: свій роман "Учитель", "Грозовий перевал" -Еміліі і "Агнес Грей" - Енн. Її власний роман був відкинутий.

Шарлотта, більше радіючи успіху сестри, ніж нарікаючи про свій провал, проявила величезну силу духу, вже 16 жовтня 1847 закінчивши новий роман "Джейн Ейр" - історію маленької гувернантки, бідної і непривабливою, що зуміла завоювати серце багатого, майже розчарованого в житті, господаря замку з вежами - Е. Рочестера.

Роман Шарлотти мав великий успіх, кілька видавництв змагалися один з одним в придбанні прав перевидання. У. Теккерей запросив Шарлоту в Лондон, щиро захоплюючись її талантом і бажаючи познайомитися з нею.

Шарлотта, завдяки його запрошеннями, кілька разів побувала в столиці, познайомилася з літераторами та видавцями, відвідала лекції Теккерея про англійську літературу (в 1851 році).

Після прочитання її другого роману - "Городок" - про долю непересічної дівчини Люсі Сноу, яка пережила нещасну любов, але зберегла не зламаний і гордий дух, - він написав разючі слова про Шарлотті Бронте, які дуже рідко цитуються:

"Бідна жінка, що володіє талантом! Палке, маленьке, жадібне до життя створення, хоробре, трепетне, некрасиве: Читаючи її роман, я здогадуюся, як вона живе, і розумію, що більше слави і всіх інших небесних скарбів вона хотіла б, щоб якийсь - небудь Томкинс любив її і вона любила його !: "

Остаточно ізмучалісь від самотності, Шарлотта дала згоду на шлюб наступнику свого батька по приходу Артуру Ніколлсу- Бейллі. Чи любила вона його? Сказати точно неможливо: Вона завжди виховувалася в строгій традиції жертовності сімейному боргу і честі. Всі п'ять місяців свого недовгого заміжжя старанно виконувала обов'язки подружжя пастора і господині дому. Вільно займатися творчістю вже не могла.

Потайки намагалася щось писати і ховала в стіл. Незадовго до її смерті вийшов друком роман "Шерлі", з цікавістю зустрінутий і публікою і критикою.

З надією чекали нових злетів таланту Бронте. Але надії не справдилися. 31 березня 1855 роки не стало тієї, яку Артур Николлс - Бейллі назвав "лише дочкою і дружиною пастора" З часу її смерті пройшло сто з гаком років, але люди по -, як і раніше приїжджають в Хоуорта, в маленький будиночок - музей "феї - письменниці" Шарлотти Бронте, чиї батько і чоловік були ": лише скромними сільськими священиками:" (Брокгауз і Ефрон. Біографії .т. 2)

Дніель Дефо

Дефо Даніель (близько 1660, Кріплгейт, - 26.4.1731, Мурфілдс), англійський письменник і публіцист. Закінчив діссентерскій коледж. Брав участь у повстанні герцога Монмаута проти Якова II, співчував державному перевороту 1688-89 (так звана "Славна революція"). Літературну діяльність почав як автор "Досвіду про проекти" (1 697), які передбачали економічні і суспільні реформи; брошур в захист цивільних свобод - друку і віросповідань; віршованої сатири "Чистокровний англієць" (1 701) - проти аристократів, що дискредитували короля Вільгельма III Оранського як «не англійця"; памфлету на захист віротерпимості "Найкоротший шлях розправи з діссентерамі" (1702), за що був засуджений до ганебного стовпа і тюремного ув'язнення. Сьш свого століття, Д. НЕ бьш чужий підприємницької діяльності і в останні роки життя був змушений ховатися від кредиторів. Книга Д. "Життя і діяння Джонатана Уайльда" (1725) послужила основою для одного з сатиричних романів Г. Філдінга. З романів Д. - "Записки кавалера" (1720), "Капітан Сінгльтон" (1720), "Історія полковника Жака" (1722) і ін., Що належать до пригодницького жанру, виділяються "Молль Флендерс" (1722, російський переклад 1896) -о бідній дівчині, яку соціальні умови штовхнули на шлях проституції і злодійства, і особливо "Робінзон Крузо" (1719, російський переклад 1762-1764) - про англійську купця, що опинилася в результаті корабельної аварії на безлюдному острові і своєю працею створив все необхідне для життя . На прикладі Робінзона деякі буржуазні економісти 18-19 ст. намагалися довести, що матеріальне виробництво мало спочатку індивідуальний характер. Критикуючи ідею "робінзонади", К. Маркс показав, що виробництво на всіх щаблях розвитку носить суспільний характер (див. К. Маркс і Ф. Енгельс, Соч., 2 видавництва., Т. 12, с. 709). Пройнятий пафосом працьовитості і оптимізму, високо оцінений Ж. Ж. Руссо і Л. Н. Толстим, роман про Робінзона зберігає виховне значення.

Артур Конан Дойл

Артур Ігнатіус Конан Дойл народився 22 травня 1859 року в столиці Шотландії рЕдинбурзі на Пикарди-плейс в сім'ї художника і архітектора. Його батько Чарльз Алтамонт Дойл одружився у віці двадцяти двох років на Мері Фоли, молодій жінці сімнадцяти років у 1855 році. Мері Дойл мала пристрасть до книг і була головним оповідачем у родині, і Артур дуже зворушливо згадував про неї. На жаль, батько Артура був хронічний алкоголік і тому родина іноді бідувала, хоча він і був, за словами свого сина, дуже талановитим художником. У дитинстві Артур багато читав, маючи зовсім різнобічні інтереси. Його улюбленим автором був Майн Рід, а улюбленою книгою - "Мисливці за скальпами". Після того, як Артур досяг дев'яти років, багаті члени сімейства Дойл запропонували оплачувати його навчання. Протягом семи років він повинен був ходити в школу-інтернат єзуїтів в Англії в Ходдер. Через два роки з Ходдера Артур він перебрався в Стоуніхерст. Там викладали сім предметів: абетку, рахунок, основні правила, граматику, синтаксис, поезію, риторику. Саме протягом цих важких років у школі-інтернаті, Артур зрозумів, що він має талант до письменництва історій, тому він був часто оточений зборами з захоплених молодих студентів, які слухають дивні історії, які він складав, щоб розважити їх.

На останній рік навчання він видає журнал коледжу і пише вірші. Крім того, він займався спортом, головним чином крикет, у якому він досяг хороших результатів. Він відправляється в Німеччину в Фельдкірх вивчати німецьку мову. Влітку 1876 року Дойл їде додому. Таким чином, в 1876 році він отримав освіту і був готовий до зустрічі зі світом. Традиції сімейства Дойл диктували займатися аристократичною кар'єрі, але все ж Артур вирішив зайнятися медициною. Це рішення було прийнято під впливом доктора Брайена Чарльза, статечного, молодого квартиранта, якого мати Артура взяла, щоб зводити кінці з кінцями. Доктор Уоллер здобув освіту в Університеті Едінбургу, і тому Артур вирішив учитися там же. У жовтні 1876 Артур стає студентом медичного університету. Навчаючись, Артур зустрічався з багатьма майбутніми авторами, такими як, Джеймс Барри і Роберт Луи Стівенсон, які відвідували університет. Але найбільший вплив на нього зробив один з його викладачів доктор Джозеф Белл, який був майстром спостережливості, логіки, висновків і виявлення помилок. У майбутньому він послужив прототипом Шерлока Холмса. Дойл багато читає, і через два роки після початку утворення Артур вирішив спробувати себе в літературі. Навесні 1879 він пише маленьку розповідь The Mystery of Sasassa Valley ( "Таємниця Сасасской долини"), який публікується в Chambers Journal в жовтні 1879 року. Розповідь виходить сильно порізаним, що засмучує Артура, але отримані за нього 3 гінеї надихають його писати далі. Він відсилає ще кілька розповідей, але вдається лише опублікувати в цьому ж році The American Tale у журналі London Society і він розуміє, що так він теж може заробляти гроші. У 1881 році він, закінчивши Единбурзький університет, де отримав ступінь бакалавра медицини і ступінь магістра хірургії і став шукати місце для роботи. Результатом цього стала посада корабельним лікарем на судні "Mayuba", яке ходило між Ліверпулем і західним узбережжям Африки і 22 жовтня 1881 року розпочалося чергове плавання. Плаваючи, він знайшов Африку настільки ж огидної, як Арктику спокусливої. Тому він іде з корабля, в середині січня 1882 року і перебирається в Англію, де відкриває свою першу практику. Спочатку клієнтів не було і тому у Дойла з'являється можливість присвятити свій вільний час літературі. Він пише розповіді: "Кістки", "Блуменсдайкскій яр", "Мій друг - убивця", що публікує в журналі "Лондон сосайеті" в тому ж 1882 році. Молода людина розривається між літературою і медициною.

В один з березневих днів 1885 року доктор Пайк, його друг і сусід, запросив Дойла дати консультацію з нагоди хвороби Джека Хоукінса. Артур запропонував помістити його в свій будинок для постійного догляду за ним. Це дозволило йому познайомитися з Луїзою (або Туї) Хоукінс 27 років, з якою вони побралися в квітні, а 6 серпня 1885 роки одружилися.

Після одруження Дойл активно займається літературою і хоче зробити її своєю професією. Один за одним виходять його розповіді: J. Habakuk Jephsons Statement ( "Повідомлення Хебекука Джефсона"), John Huxfords Hiatus ( "Довгий небуття Джона Хаксфорда"), The Ring of Thoth ( "Кільце Тота"). Але розповіді розповідями, а Дойл хоче більшого, він хоче, щоб його помітили, а для цього необхідно написати щось більш серйозне. У березні 1886 року, Конан Дойл почав писати роман, який привів його до популярності. Спочатку він називався A Tangled Skein. Двома роками пізніше цей роман був виданий у Beetons Christmas Annual (Рождественський щотижневик Битона) за 1887 рік під назвою A Study in Scarlet (Етюд в багрових тонах), який познайомив читачів з Шерлоком Холмсом (прототипи: професор Джозеф Белл, письменник Олівер Холмс) і доктором Ватсоном (прототип майор Вуд), що стали незабаром знаменитими. Окремим виданням роман вийшов на початку 1888 року і був забезпечений малюнками батька Дойла - Чарльза Дойла. У 1890 році в американських і англійських випусках цього журналу з'являється "Знак чотирьох" (The Sign of Four).

До середини цього року він закінчує "Білий загін", який бере для публікації Джеймс Пейн в "Корнхилл" і оголошує його кращим історичним романом з часу "Айвенго". До кінця цього ж року під впливом німецького мікробіолога Роберта Коха і ще більш Малькольма Роберта він вирішує залишити практику в Портсмуті, і їде разом з дружиною до Відня, залишивши дочку Мері у бабусі, де хоче спеціалізуватися в офтальмології, щоб надалі знайти роботу в Лондоні , але, зіткнувшись із спеціалізованим німецькою мовою і провчившись 4 місяці у Відні розуміє, що час витрачено даремно і спішно повертається в Лондон, де він пише розповіді про Шерлока Холмса. За допомогою Sidney Paget створюється образ Холмса і відбувається публікація розповідей у ​​журналі The Strand. До кінця 1891 року Дойл стає дуже популярним людиною в зв'язку з появою шостого оповідання про Шерлока Холмса "Людина з розсіченою губою" (The Man with the Twisted Lip). Але після написання цих шести оповідань редактор "Стренд" в жовтні 1891 року запросив ще шість, погоджуючись на будь-які умови з боку автора. І Дойл запросив, як йому здалося, таку суму, 50 фунтів, почувши про яку угода не повинна була відбутися, так як він вже не хотів більше займатися цим персонажем. Але до його великого подиву виявилося, що редакція згодна. І розповіді були написані. У листопаді 1892 живучи в Норвуде, Доїв пише розповідь "Вцілілий з 15-го року", який під впливом Роберта Барра переробляє в одноактну п'єсу "Ватерлоо", яка успішно ставиться в багатьох театрах. У 1892 році журнал "Стренд" знову пропонує написати ще серію оповідань про Шерлока Холмса. Дойл в надії, що журнал відмовиться, виставляє умову -1000 фунтів і ... журнал погоджується. Дойл вже втомився від свого героя. Тому, коли в початку 1893 року Дойл з дружиною вирушає на відпочинок до Швейцарії і відвідує Райхенбахскій водоспад, він приймає рішення покінчити з цим набридливим героєм, незважаючи на загальні прохання. В результаті, двадцять тисяч передплатників відмовилися від підписки журналу The Strand, а Дойл пише кращі, на його думку, романи: "Вигнанці", "Велика тінь". Тепер звільнений від медичної кар'єри і від вигаданого героя, який пригнічував його і затемнив то, що він вважав більш важливим. Конан Дойл поглинає себе в більш інтенсивну діяльність. У травні 1893 року в театрі "Савой" була поставлена ​​оперета "Джейн Анни, або Приз за хорошу поведінку". Але вона зазнала провал. Дойл дуже переживає і починає замислюватися про те, чи здатний він писати для театру? У квітні 1894 року Дойл запропонували зробити тур по Сполучених Штатах з читанням уривків зі своїх творів. І ось в кінці вересня 1894 року разом з братом Іннесом, відправляється на лайнері "Ельба" компанії Норддойлчер-Ллойд з Саутгемптона в Америку. Там він відвідав більш ніж 30 міст Сполучених Штатів. Ці лекції мали успіх, але сам Дойл сильно від них втомився, хоч він і отримав велике задоволення від цієї подорожі. До речі саме американській публіці він уперше прочитав перше своє оповідання про бригадира Жерара - "Медаль бригадира Жерара". В цей же час в журналі The Strand починається публікація перших історій з The Exploits of Brigadier Gerard (Подвиги бригадира Жерара) і відразу ж у журналу збільшується кількість передплатників.

Через хворобу дружини Дойл дуже тяготиться постійними роз'їздами, а також тим, що не може з цієї причини жити в Англії. А до літа 1897 року, поселяється в своєму власному будинку в графстві Суррей, в Андерша (Undershaw), де у Дойла на тривалий час з'являється власний кабінет, в якому він може спокійно працювати, і саме в ньому він приходить до думки воскресити свого заклятого ворога Шерлока Холмса, через поправки свого матеріального становища. З жовтня по грудень 1898 року Дойл пише книгу "Дует із вступом хору", яка оповідає про життя звичайної подружньої пари. Вихід у світ цієї книги був сприйнятий неоднозначно публікою, яка чекала зовсім іншого від відомого письменника, інтриги, пригод, а не опису життя Френка Кросу і Мод Селбі. Але автор мав особливу прихильність саме до цієї книги, яка описує просто любов.

Редьярд Кіплінг

Кіплінг (Kipling), Редьярд (30 грудня 1865 р - 18 грудень 1936 г.) Нобелівська премія з літератури, 1907

Джозеф Редьярд Кіплінг, англійський поет, прозаїк і новеліст, народився в Бомбеї в родині Джона Локвуда Кіплінга, ректора і професора Бомбейської школи мистецтв, і Аліси (Макдональд) Кіплінг. Батько поета був скульптором і декоратором, мати друкувалася в місцевих журналах.

У віці 6 років, як це було прийнято в англоіндійскіх сім'ях, Редьярд і його молодша сестра були відправлені вчитися до Англії. Вони жили в приватному пансіоні, а на свята їздив до родичів матері, в родину художника прерафаелітской школи Едуарда Берн-Джонса. Переживання дитини, якого переслідувала жорстока господиня пансіону, знайшли відображення в новелі К. «Чорна овечка» ( "Baa Baa, Black Sheep", 1888), а також в романі «Світло згасло» ( "The Light That Failed", 1890) і в автобіографії (1937).

У 1878 р К. був посланий в Девонське училище, де сини офіцерів готувалися до вступу в престижні військові академії. Директором училища був один з членів того естетичного гуртка, в який входили Берн-Джонс і Вільям Морріс. Хоча перший час хлопчикові неабияк діставалося від задір-однокашників, в кінці кінців він полюбив училище, описане їм в збірці оповідань «СТАЛКОМ і К °» ( "Stalky and Co", 1899). Оскільки училище не давало дипломів для надходження в Оксфорд чи Кембридж, а короткозорість не дозволила юнакові обрати військову кар'єру, на цьому освіту К. закінчилося. Його батько під враженням розповідей, написаних сином в училище, підшукав йому роботу в редакції англомовної «Громадянської і військової газети» ( "Civil and Military Gazette"), що виходила в Лахорі (Індія), і в жовтні 1882 р проживши в Англії 11 років, К. повертається в Індію.

У роботі К. використовує знання мови хиндустани, який він не забув за час свого перебування в Англії, а також знайомство з англо-індійським суспільством для зображення тієї Індії, яка відома нам за його книжками. Для газети, в якій він працює, К. регулярно пише оповідання та вірші. Перша збірка віршів письменника «Департаментські пісні» ( "Departmental Ditties", 1886) було видано обмеженим накладом і розійшовся настільки швидко, що був перевиданий в тому ж році. Збірка новел «Прості розповіді з гір» ( "Plain Tales From the Hills") з'явився двома роками пізніше. З 1887 по 1889 К. написав шість збірок коротких оповідань для серії «Бібліотека Індійської залізниці», призначеної для мандрівників, що принесло йому широку популярність як в Індії, так і в усій Британській імперії.

Прагнучи змусити говорити про себе в Англії, К.повертається туди через Японію і Північну Америку. Перед від'їздом він укладає в Аллахабаде контракт з місцевою газетою «Піонер» ( "Pioner") на написання подорожніх нарисів. У жовтні 1889 р письменник приїжджає в Лондон, де він уже встиг стати знаменитим і навіть придбати репутацію літературного спадкоємця Чарльза Діккенса. Його збірники для серії «Бібліотека Індійської залізниці» були перевидані в Англії в 1890 р і з захопленням прийняті критикою.

У Лондоні К. знайомиться з молодим американським видавцем Волкоттом Бейлстіром, разом з яким працює над повістю «Наулахка» ( "The Naulahka", 1892). Незабаром після того, як Бейлстір помер від тифу в 1892 р, К. одружився на його сестрі Кароліні. В опублікований в тому ж році поетична збірка «Пісні казарми» ( "Barrack-Room Ballads") увійшли два найбільш відомих вірші письменника - «Гунга Дін» ( "Gunga Din") і «Мандалей» ( "Mandalay").

Молода пара переїхала в Браттльборо (штат Вермонт), де у них народилися дві дочки. У Вермонті К. пише «Безліч затій (" Many Inventions ", 1893), двотомник оповідань і віршів -« Книга джунглів »(" The Jungle Book, 1894) і «Друга книга джунглів»

Невдоволення життям в Вермонті і серйозний конфлікт з швагром змусили К. покинути Сполучені Штати і повернутися разом з родиною в Англію, де йому незабаром вдалося відновити колишні позиції в літературному світі. В газетах він публікує вірші, в тому числі «Останнє спів» ( "Recessional", 1897), де міститься застереження проти безвідповідального використання національного могутності. Кращим романом К. вважається «Кім» ( "Kirn", 1901), в якому описуються пригоди «тубільної-народженого хлопчика» і мандрівного по Індії буддистського ченця.

У 1898 р під час перебування К. з сім'єю (незадовго до цього у письменника народився син) в Нью-Йорку він і його старша дочка захворіли на запалення легенів; дочка померла - це стало втратою, що знайшла своє відображення в багатьох оповіданнях К. тих років. Після початку англобурской війни в 1899 р К. провів кілька місяців у Південній Африці, редагуючи армійську газету та виконуючи обов'язки політичного і військового консультанта.

У 1902 р К. купує заміський будинок в графстві Суссекс, де залишається до кінця життя. У тому ж році він пише «Казки просто так» ( "Just So Stories"), «Ельф з Холма Простакова (" Puck of Pooks Hill "). Збірник дитячих оповідань з історії стародавньої Англії виходить в 1906 р У ці роки К. веде також активну політичну діяльність, виступає на підтримку консерваторів і проти фемінізму і ірландського гомруля, пише про загрозу війни з Німеччиною.

У 1907 р К. отримує Нобелівську премію з літератури «за спостережливість, яскраву фантазію, зрілість ідей і видатний талант оповідача». Хоча в Стокгольм К. приїхав, традиційної промови він вимовляти не став.

До цього часу К. написав тринадцять томів оповідань, чотири романи, три книги оповідань для дітей, кілька збірок подорожніх нотаток, нарисів, газетних статей і сотні віршів. У 1907 р він був удостоєний також почесних ступенів Оксфордського, Кембриджського, Единбурзького і Даремського університетів; крім того, він отримав нагороди від університетів Парижа, Страсбурга, Афін і Торонто.

Незабаром після отримання Нобелівської премії творча активність К. починає знижуватися. Під час першої світової війни, на якій загинув його єдиний син, К. з дружиною працює в Червоному Хресті. У 1917 р К. випускає «Найрізноманітніші істоти» ( "А Diversity of Creatures") - збірник віршів і оповідань. Після війни письменник багато подорожує, в тому числі і як член Комісії з військових поховань. Під час одного з таких подорожей по Франції в 1922 р К. знайомиться з англійським королем Георгом V, з яким його багато років пов'язувала велика дружба. У цей період письменник примикає до правого крила Консервативної партії, а в 1923 р випускає книгу «Ірландські гвардійці під час Великої війни» ( "The Irish Guards in the Great War"), присвячену полку, де служив його син.

У 1926 і 1932 рр. виходить ще дві збірки оповідань К. З 1915 р письменник страждав від гастриту, який згодом виявився виразкою. Помер К. в Лондоні від кишкової кровотечі в 1936 р, за два дні до свого друга, короля Георга V. Письменник був похований в Куточку поетів у Вестмінстерському абатстві. Його автобіографія «Дещо про себе» ( "Something of Myself) з'явилася через рік після його смерті.

У 1890 р Оскар Уайльд назвав К. «генієм, що говорять на кокні», а Генрі Джеймс побачив в ньому «англійського Бальзака». Втім, до 1907 р інтерес критики до К. починає спадати. Затемнення його письменницької слави, мабуть, пояснюється великодержавними і консервативними поглядами К., а також загальнодоступністю його творів модерністи вважали, що К. цурається тих тем і естетичних принципів, які сповідують вони.

З початку 40-х рр. творчість К. переосмислюється критикою. У 1943 р, після того як Т.С. Еліот випускає у видавництві «Фейбер енд Фейбер» збірник віршів К., інтерес до письменника відроджується. У розлогому есе, що передує вірші К., Еліот стверджує, що «по мастеровітості К. перевершує класиків ... Серед його віршів бракуватиме жодного, в якому б йому не вдалося виконати поставлене завдання». «До прийнято вважати автором популярним і розважальним, пояснює Еліот, - з тієї простої причини, що його твори завжди популярні і розважальні ». На думку Еліота, головним достоїнством К. було його вміння «змусити людей зрозуміти». Індійський критик Ніраду К. Чаудхурі вважає, що автору «Кіма» вдалося створити «не тільки найкращий роман про Індію на англійській мові, але і один з кращих англійських романів взагалі». У біографії К. «Загадкові подорожі Редьярда Кіплінга: його книги і життя» (1977) англійський письменник і критик Енгус Уїлсон писав: «Пристрасний інтерес К. до людей, їх мови, справ і турбот становить суть магічного чарівності всіх його творів».

Роберт Бернс

Він був старшим сином бідного фермера, невпинної трудівника. "Поет", говорить Карлейль, його кращий критик, "був щасливий, маючи такого батька, працьовитого, щирого, завбачливого, відданого і розумної людини, подібного якому важко знайти в суспільстві .... Будь він трохи багатший, обставини життя поета склалися б інакше, але в положенні сина бідного фермера, він залишився на все життя орачем ". У тринадцять років хлопчик навчився сіяти, а в п'ятнадцять він став головним працівником на фермі, де працівників не тримали. До шістнадцяти років непосильна робота абсолютно засмутила нерви Бернса. Він зігнувся і став страждати головними болями, серцебиттям і нападами меланхолії. У кіркосвальдской школі він хоча і мало чого навчився, але полюбив читання до того, що навіть в поле ходив з книгою в кишені. Вночі в холодній комірчині Б. думав про баладах, а вдень в поле надавав їм нові форми і підбирав рими. У 1781 р Б. відправився в Ірвін вчитися чесати льон. Під час святкування нового року лавка їх загорілася і Б., як справжній поет, залишився з шістьма пенсами в кишені. В цей же час загорілося і його серце нещасної пристрастю до сусідки. Дівчина сміялася над Б., а він приходив у відчай і став шукати розради в суспільстві молоді, де скоро придбав репутацію веселого співрозмовника. Батько його помер, коли поетові минуло 25 років, і вмираючи з жахом думав, що сім'я його стане бідувати ще більш колишнього. Справи сім'ї покійного фермера справді не поліпшувалися, і їй довелося переїхати в іншу місцевість. У цей час Б. познайомився з своєю майбутньою дружиною Джен Артур, батько якої, тесля, не погоджувався на шлюб, а дочка не побажала йти проти батька. Бернсу залишалося тільки виїхати куди-небудь, він прийняв запропоноване йому місце бухгалтера в Ямайку і зовсім було вже зібрався. Але ось з'являється перший том його віршів, виданий в Кільмарноке в червні 1786 р Книга мала блискучий успіх, хоча дала автору всього лише 20 фунтів стерл. Але зате не було орача, не було працівниці, які не віддали б свої зароблені гроші за томик Б. Всі читали народного поета, а гурток літераторів запросив його в Едінбург. Сучасники, які бачили Б. в цьому гуртку розповідають, що він тримав себе у вищій мірі просто і невимушено. Вальтер Скотт говорить про Б. таким чином: "Я був хлопчик років п'ятнадцяти, коли Б. приїхав в Едінбург, я цікавився ним і за знайомство з ним готовий був віддати все на світі. Я бачив його серед знаменитих літераторів. Звичайно ми хлопчики сиділи в сторонці і мовчки дивилися і слухали. Я пам'ятаю, як при погляді на гравюру, що зображала вмираючого солдата, на очах у нього з'явилися сльози. Він був кремезний, простий селянин набагато більш масивний, ніж його представляють на портретах. Очі у нього були великі і чорні , і коли він говорив про щось з аром, вони сяяли буквально точно вугілля. Подібних очей я позитивно ніколи не бачив. У Единбурзі за ним дуже доглядали ". Після цих зборів, на яких він ставив в глухий кут професорів і кружляв голови герцогиня, він вирушав ночувати до себе на горище. Вільям Пітт визнав Б. великим поетом, чого не визнавали інші критики, зачеплені сатирою Б. Сільський поет відчував себе ніяково в місті серед манірного суспільства, і коли вийшов 3 том його віршів, що дав йому до 400 фун. ст., Б. зняв в Еллізжевде нову ферму, одружився на тій самій Джен, яку любив колись і продовжував писати. У 1789 році він отримав місце збирача податей з невеликим платнею в 50 ф. на рік. У 1791 році йому дали таке ж місце в Демфрі, але з 70 ф. платні. На наступний рік йому запропонували видати: "Melodies of Scotland with symphonies and accompaniments for the Pianoforte and Violin: the poetry by Robert Burns". До цього видання він додав до ста пісень, деякі з яких і досі співаються шотландцями від Единбурга до Сан-Франциско.

Байрон

Байрон (1788 -1824) - великий англійський поет, родоначальник названого по його імені байронического течії в європейській літературі XIX в. Першим великим твором Байрона були дві перші пісні поеми "Чайльд-Гарольд", що з'явилися у пресі в 1812 р Це були подорожні враження з подорожі Байрона за європейським схід, чисто зовнішнім чином об'єднані навколо особистості Чайльд-Гарольда. Основні риси цього способу повторювалися надалі в центральних фігурах усіх творів Байрона, розвивалися і ускладнювалися, відображаючи на собі еволюцію духовного життя самого поета, і в цілому створили образ носія світової скорботи, "байронічного" героя, який панував в європейській літературі перші три десятиліття XIX століття . Сутність цього характеру, як і всього європейського романтизму, становить висхідний до Руссо протест людської особистості проти соромляться її суспільного ладу. Байрона відокремлюють від Руссо три десятиліття, заповнені найбільшими подіями нової історії. За цей час європейське суспільство пережило разом з французькою революцією епоху грандіозних задумів і палких надій і смугу самих гірких розчарувань. Правляча Англія і сто років тому, як зараз, стояла на чолі політичної та громадської реакції, а англійське "суспільство" вимагало від кожного свого члена безумовного зовнішнього підпорядкування офіційно визнаному кодексу моральних і світських правил. Все це в зв'язку з неприборканої і пристрасної природою самого поета сприяло тому, що у Байрона протест Руссо перетворився у відкритий виклик, непримиренну війну з суспільством і повідомив його героям риси глибокої гіркоти і розчарування. У творах, що з'явилися безпосередньо за першими піснями Чайльд Гарольда і також відбили на собі враження сходу, образи героїв стають все похмурішим. Вони обтяжені загадковим злочинним минулим, важко лежачим на їх совісті, і сповідують помста людям і долі. У дусі цієї "розбійницької романтики" написані герої "Гяура", "Корсара" і "Лари". Політичне вільнодумство Байрона і свобода його релігійних і моральних переконань викликали проти нього даний гоніння всього англійського суспільства, що скористався історією його невдалого шлюбу, щоб затаврувати його як нечуваного грішника. Байрон з прокляттям пориває всі зв'язки зі старою життям і батьківщиною і відправляється в нову подорож по Швейцарії. Тут він створив третя пісня Чайльд-Гарольда і "Манфред". Четверта і остання пісня цієї поеми написана Байроном вже в Італії. Вона відтворювала його мандри серед руїн античної Італії і була пройнята таким гарячим закликом до звільнення італійського народу, що з'явилася в очах реакційних урядів Італії небезпечним революційним актом. В Італії Байрон приєднався до карбонарського руху, який прагнув в 20-х роках XIX ст. до звільнення Італії від австрійського панування і тиранії власних урядів і до національного об'єднання. Він скоро стає главою однієї з діяльністю карбонарського секцій і засновує в Лондоні орган для поширення ідей карбонарізма і підтримки загально-європейського ліберального руху. У ці роки Байроном була створена залишилася незакінченою поема "Дон Жуан", блискуча сатира на все цивілізоване суспільство. У 1823 р прихильники звільнення Греції запропонували Байрону стати на чолі повсталої Греції. Байрон послухав тої заклику, зібрав загін добровольців і вирушив до Греції. Серед робіт по організації грецької армії він захворів і помер в Миссолунги в 1824 р Поезія Байрона мала великий вплив на поетичну творчість Пушкіна і особливо Лермонтова.

Вільям Шекспір

Шекспір, Вільям (Shakespeare, William) (1564-1616), англійський поет, драматург, актор.Народився в Стратфорді-на-Ейвоні (графство Уорікшир) 23 квітня. Його батько, Джон Шекспір, був в Стратфорді видатним людиною і займав різні посади в системі міського самоврядування. Мати, Мері, була дочкою Роберта Ардена, дрібнопомісного дворянина з Уорікшіра, що походив із древнього роду католиків Арден. Навчався Шекспір, швидше за все, в Стратфордской граматичній школі - однієї з кращих провінційних шкіл Англії, де сини городян отримували безкоштовну освіту, головним чином вивчаючи латинську мову і літературу. Документальних відомостей про його життя після хрещальній записи немає, аж до дозволу на шлюб з Енн Хетуей з Стратфорда, виданого 27 листопада 1582. Перший їхня дитина, дочка Сьюзен, була хрещена 26 травня 1583; близнюки Гамнет і Джудіт - 2 лютого 1585. У 1592 Шекспір ​​-актер і драматург в Лондоні. До 1593 Шекспір ​​нічого не видавав; в 1593 він випустив у світ поему «Венера і Адоніс» {Venus and Adonis) в модному еротичному жанрі, попереджання смиренним присвятою герцогові Саутгемптон - блискучому молодому вельможі й меценату літератури. Поема мала надзвичайний успіх і ще за життя автора була видана вісім разів; слідом Шекспір ​​випустив більш довгу і серйозну поему - «Лукреція» (Lucrece, одна тисячі п'ятсот дев'яносто чотири). Починаючи з цього року з'являються точні свідоцтва театральної діяльності Шекспіра. У «Грейз Інн» 28 грудня була представлена ​​«Комедія помилок» (Comedy of Errors); в березні 1595 Шекспір, У.Кемп і Р.Бербедж отримали винагороду за дві п'єси, представлені при дворі трупою лорда-камергера в різдвяні свята. Шекспір ​​став пайовиком знаменитої трупи, з якої залишився пов'язаний до відходу на спокій. Театральна діяльність під заступництвом Саутгемптона швидко принесла йому багатство - це видно з того, що в 1596 Джон Шекспір, після декількох років фінансових труднощів, отримав в Геральдичної палаті право на герб, знаменитий шекспірівський щит, заплатив за який, безсумнівно, Вільям; подарований титул давав Шекспіру право підписуватися «Вільям Шекспір, джентльмен». Інший доказ його успіхів: в 1597 він придбав Нью-Плейс - великий будинок з садом в Стратфорді. Шекспір ​​перебудував будинок, перевіз туди дружину і дочок (син помер в 1596) і сам оселився в ньому, коли покинув лондонську сцену. У 1598 Фр.Мерес, лондонський клірик, видав книгу «Скарбниця розуму» (Palladis Tamia), частина якої відведена «Міркування про англійських поетів». Ось що він пише про Шекспіра: «Подібно до того як Плавт і Сенека вважалися у римлян кращими по частині комедії і трагедії, так Шекспір ​​в англійців є наіпревосходнейшім в обох видах п'єс» (переклад А.Велічанского і А.Аникст). У 1597-1598 популярність Шекспіра різко зросла: до тих пір була надрукована (в 1594) лише одна його п'єса, Тит Андронік (Titus Andronicus), і то без імені автора на титульному аркуші; а в 1597-1598 були видані не менше п'яти п'єс, щоб задовольнити попит на друковані видання його творів. Заповзятливий видавець У.Джаггард спробував на цьому розбагатіти: в 1599 він видав книжечку, куди увійшли два раніше не публікувалися сонета Шекспіра, два вже видавалися, пісня з «Марні зусилля кохання» (Loves Labours Lost) і вірші кількох другорядних поетів. Збірника він дав назву «Пристрасний паломник» (The Passionate Pilgrim) і оголосив його цілком належить перу Шекспіра - перша, але не остання спроба збути чужі твори під цим ім'ям. У 1598 брати Бербеджі розібрали старий «Театр» - будівництво на північній околиці Лондона, де грала трупа Шекспіра, і з його колод спорудили театр «Глобус» на південному березі Темзи, в Саутуорк. Шекспір ​​став одним з акціонерів нового театру; таке ж право він отримав і в 1608, коли трупі дістався ще більш прибутковий театр «Блекфрайерз», в межах міста. У 1603 король Яків взяв трупу Шекспіра під пряме заступництво - вона стала називатися «Слуги його величності короля», і актори вважалася такими ж придворними, як камердинери. «Слуг його величності» особливо любили при дворі, трупа виступала там часто і за гарну винагороду, частку якого, безумовно, отримував і Шекспір. Він потроху віддалявся від театру і кінець життя провів в Стратфорді. У березні 1616 Шекспір ​​склав заповіт. Помер Шекспір ​​23 квітня 1616 і був похований в парафіяльній церкві, де його могилу щороку відвідують тисячі людей. Більше половини його п'єс не видавалися за життя, вперше вони побачили світло в знаменитому «Першому фоліо» (1623). Приїхавши в Лондон, Шекспір, безсумнівно, приєднався до якоїсь трупі. Про його акторської діяльності ми не знаємо майже нічого. Відомо, роль Примари в «Гамлеті» і Адама в «Як вам це сподобається». Він грав у п'єсі Бена Джонсона «Всяк у своєму вдачу». Саме сценічний досвід дав Шекспіру знання можливостей сцени, особливостей кожного актора трупи і смаків єлизаветинської аудиторії, яке ми відчуваємо в його творах.

П'єси «Багато галасу даремно» (Much Ado About Nothing, 1598-1599), «Як вам це сподобається» (As You Like It, 1600), «Віндзорські насмішниці» (The Merry Wives of Windsor, 1599-1600) і « Дванадцята ніч »(The Twelfth Night, 1601-1602) створені в проміжку між завершенням трилогії про короля Генріха і початком твори великих трагедій. Ці так звані «веселі комедії» - тріумф Шекспіра в області «високої комедії». Вони володіють всіма обов'язковими рисами жанру: захоплюючий сюжет, реалістичні персонажі в впізнаваною обстановці і, найважливіше, драматичний діалог, в комічному світлі виставляє пороки людської природи.

«Дванадцята ніч» виявилася прощанням Шекспіра з безтурботним веселощами; він переходив до більш серйозних тем. Завершивши цикл хронік, він зміг знову звернутися до трагедії. «Юлій Цезар» {Julius Caesar, 1599) -зв'язків ланка між історичними хроніками та власне трагедіями. З «Гамлетом» {Hamlet, 1600-1601) Шекспір ​​остаточно переходить до трагічного жанру; від хронік в п'єсі немає і сліду. Замість того щоб надавати драматичну форму історичного періоду, він взяв стару п'єсу (бл. 1588-1589; автором її був, ймовірно, Т.Кід) і перетворив її в одну з найбільших трагедій світової драматургії. «Отелло» {Othello), зіграний при дворі 1 листопада 1604, разюче відрізняється від «Гамлета». Останній, подібно античним трагедій, присвячений краху царського дому; «Отелло» ж більше, ніж будь-яка інша п'єса Шекспіра, близька до єлизаветинському жанру «сімейної трагедії». Що мали успіх при перших постановках, після Реставрації вона була відновлена; тоді ж вперше роль Дездемони зіграла жінка - Маргарет Хьюз. Представлений при дворі після Різдва 1605 «Король Лір» {King Lear), в свою чергу, не схожий на «Отелло». Постановки «Короля Ліра» ніколи не мали великого успіху; більш того, в епоху Реставрації п'єсу Шекспіра витіснила з підмостків сентиментальна переробка Н.Тейта (1652-1715). Її ставлять рідше інших великих трагедій Шекспіра і в наші дні, але вдумливі читачі цінують її дуже високо. «Макбет» {Macbeth, 1606), одна з найкоротших п'єс Шекспіра, судячи з усього, складалася з великим поспіхом, щоб виконати побажання короля Якова представити нову п'єсу під час святкувань на честь приїхав до Англії Християна Датського, свояки короля.

Джордж Бернард Шоу

Джордж Бернард (Shaw, George Bernard) (1856-1950), ірландський драматург, філософ і прозаїк, видатний критик свого часу і самий прославлений - після Шекспіра - драматург, писав англійською мовою. Народився 26 липня 1856 в Дубліні. Його батько, зазнавши краху в бізнесі, пристрастився до алкоголю; мати, розчарувавшись в шлюбі, захопилася співом. Шоу нічому не навчився в школах, які відвідував, але багато почерпнув з книг Ч.Диккенса, У.Шекспіра, Д.Беньяна, Біблії, арабських казок Тисяча і одна ніч, а також слухаючи опери і ораторії, в яких співала мати, і споглядаючи картини в Ірландській національній галереї.

У п'ятнадцятирічному віці Шоу влаштувався клерком в фірму з продажу земельних ділянок. Через рік він став касиром і займав цю посаду протягом чотирьох років.

Шоу вже в молодості вирішив заробляти на життя літературною працею, і хоча розсилаються статті поверталися до нього з гнітючою регулярністю, він продовжував брати в облогу редакції. Тільки одну його статтю взяли до друку, заплативши авторові п'ятнадцять шилінгів, - і це було все, що Шоу заробив пером за дев'ять років. За ці роки він написав п'ять романів, які відкинули всі англійські видавництва.

У 1884 Шоу вступив в Фабианское суспільство і незабаром став одним з найблискучіших його ораторів. Одночасно він удосконалював свою освіту в читальному залі Британського музею, де познайомився з письменником У.Арчером (1856-1924), який долучив його до журналістики. Попрацювавши якийсь час позаштатним кореспондентом, Шоу отримав місце музичного критика в одній з вечірніх газет. Після шести років, відданих музичному рецензування, Шоу протягом трьох з половиною років працював театральним критиком в «Сатердей рівью». За цей час він випустив книги про Х.Ібсене і Р. Вагнера. Він писав також п'єси (збірник П'єси приємні і неприємні - Plays: Pleasant and Unpleasant, 1898). Одна з них, Професія місіс Уоррен (Mrs. Warrens Profession, вперше поставлена ​​в 1902), була заборонена цензурою; інша, Поживемо -увідім (You Never Can Tell, 1895) після кількох репетицій була відхилена; третю, Зброя і людина (Arms and the Man, 1894), взагалі ніхто не зрозумів. Крім названих до збірки увійшли п'єси Кандіда (Candida, 1895), Обранець долі (The Man of Destiny, 1897), Будинок вдівця (Widowers Houses, 1892) і Серцеїд (The Philanderer, 1893). Поставлений в Америці Р.Мансфілдом Учень диявола (The Devils Disciple, 1897)-перша п'єса Шоу, мала касовий успіх.

Шоу писав п'єси, рецензії, виступав як вуличний оратор, пропагуючи соціалістичні ідеї, і, крім того, був членом муніципальної ради округу Сент-Панкрас, де він жив. Такі перевантаження привели до різкого погіршення здоров'я, і ​​якби не турбота і догляд Шарлотти Пейн-Таунзенд, на якій він одружився в 1898, справа могла б скінчитися погано. Під час тривалої хвороби Шоу написав п'єси Цезаря і Клеопатру (Caesar and Cleopatra, 1899) і Звернення капітана Брасбаунда (Captain Brassbounds Conversion, 1900), яке сам письменник називав «релігійним трактатом». У 1901 Учень диявола, Цезар і Клеопатра і Звернення капітана Брасбаунда були опубліковані в збірнику Три п'єси для пуритан (Three Plays for Puritans). У Цезаря і Клеопатру - першій п'єсі Шоу, де діють реальні історичні особистості, -традиційних уявлення про героя і героїні змінено до невпізнання.

Чи не досягнувши успіху на ниві комерційного театру, Шоу вирішив зробити драму провідником своєї філософії, опублікувавши в 1903 п'єсу Людина і надлюдина (Man and Superman). Однак уже в наступному році прийшов його час. Молодий актор Х.Гренвіл-Баркер (1877-1946) разом з підприємцем Дж.Е.Ведренном прийняв керівництво лондонським театром «Корт» і відкрив сезон, успіх якого ооеспечілі старі і нівис іьсси Кандида, Поживемо - побачимо, Інший острів Джона Булл (John Bulls Other Island, 1904), Людина і надлюдина, Майор Барбара (Major Barbara, 1905) і Лікар перед дилемою (The Doctors Dilemma, 1906).

Тепер Шоу вирішив писати п'єси, цілком позбавлені дії. Перша з цих п'єс-дискусій, Одруження (Getting Married, 1908), мала деякий успіх серед інтелектуалів, друга, Мезальянс (Misalliance, 1910), виявилася важкувато і для них. Здавшись, Шоу написав відверто касову дрібницю - Першу п'єсу Фанні (Fannys First Play, 1911), яка протягом майже двох років йшла на сцені невеликого театру. Потім, немов відіграючись за цю поступку смаку натовпу, Шоу створив справжній шедевр - Андрокл і лева (Androcles and the Lion, 1913), за яким послідувала п'єса Пігмаліон (Pygmalion, 1914), поставлена ​​Г.Бірбомом-Три в «Театрі Його Величності »з Патрік Кемпбелл в ролі Елізи Дуліттл.

Під час Першої світової війни Шоу був виключно непопулярною фігурою.Преса, публіка, колеги обсипали його образами, а він тим часом незворушно закінчив п'єсу Будинок, де розбиваються серця (Heartbreak House, 1921) і готував свій заповіт людського роду - Назад, до Мафусаилу (Back to Methuselah, 1923), де огорнув в драматургічну форму свої еволюціоністські ідеї. У 1924 слава повернулася до письменника, він знайшов світове визнання драмою Свята Іоанна (Saint Joan). В очах Шоу Жанна д'Арк - провісниця протестантизму і націоналізму, і тому цілком закономірний вирок, винесений їй середньовічною церквою і феодальною системою. У 1925 Шоу була присуджена Нобелівська премія з літератури, від отримання якої він відмовився.

Останньою п'єсою, яка принесла Шоу успіх, стала Візок з яблуками (The Apple Cart, 1929), що відкрила Малвернскій фестиваль на честь драматурга.

У роки, коли більшості людей було не до подорожей, Шоу відвідав США, СРСР, Південну Африку, Індію, Нову Зеландію. У Москві, куди Шоу прибув з леді Астор, він розмовляв зі Сталіним. Коли до влади прийшла лейбористська партія, для якої драматург зробив так багато, йому запропонували дворянство і титул пера, але він від усього відмовлявся. У віці дев'яноста років письменник все ж погодився стати почесним громадянином Дубліна і лондонського округу Сент-Панкрас, де він жив в молоді роки.

Дружина Шоу померла в 1943. Решта роки письменник провів на самоті в Ейот- Сент-Лоренсі (графство Хертфордшир), де у віці дев'яноста двох років закінчив свою останню п'єсу Мільярди Байанта (Buoyant Billions, 1949). До кінця днів письменник зберігав ясність розуму. Помер Шоу 2 листопада 1950.

Френсіс Бекон

Френсіс Бекон народився 28 жовтня 1909 року в англійській сім'ї в фешенебельному центрі ірландської столиці Дубліна. За 55 років до нього на сусідній вуличці народився Оскар Уайльд. Любов, яка, за словами Уайльда, "боїться назвати себе по імені" і яка привела до в'язниці великого поета, з раннього дитинства вселила в Бекона відчуття постійної провини і страху перед Богом, батьком і поліцією.

Втім, з Богом Бекон розправився досить рано. "Мені було тоді 17 років. Я випадково почав читати Ніцше і ще щось в цьому роді, і, пам'ятаю, якось побачив на тротуарі купку собачого лайна. Ага, подумав я, це і є те саме, це точно як наша життя, поки ви не зробите з неї щось пристойніше ". Складніше було з батьком. Його батько - потомствений військовий, кіннозаводчик, гравець і деспот, дізнавшись про порочних схильності сина, змушував конюхів пороти його батогами на стайні. Бекон рано пішов з дому, і любов-ненависть до батька тяжіла над ним аж до смерті останнього - в 1940 році. Але найміцнішим його почуттям був, очевидно, страх перед поліцією. В Англії при набагато більшій мірі політичної волі, ніж в інших країнах, моральні звичаї підданих піддавалися більш суворої регламентації. Аждо 1964 року гомосексуалізм розглядався тут як важкий кримінальний злочин. Для тих, хто хотів поєднувати артистичне життя з недозволеним видом сексу, не побоюючись при цьому бути викритими і збезчещеного, місцем тяжіння - ще з часів Оскара Уайльда - став богемний район лондонського Сохо. Тут, відкинувши класові бар'єри, зустрічалися в пабах і нічних клубах жебраки художники і процвітаючі ділки, лорди і хлопчики-повії, видатні інтелектуали і солдати - верхівка суспільства і лондонське дно.

Незабаром після закінчення війни в новому пабі під назвою "Колоні" з'явився Френсіс Бекон. Господиня "Колоні" чомусь вирішила, що Бекон знайомий з купою багатих людей, і запропонувала йому 10 фунтів в тиждень і безкоштовну випивку за те, щоб він приводив в паб клієнтів. Бекон приводив сюди не стільки багатих пияків, скільки своїх молодих друзів художників - таких же аутсайдерів і відщепенців, як і він сам. Тут, на одній з вуличок Сохо, зустрічалися Люсьєн Фрейд (онук знаменитого Зігмунда), Франк Ауербах, Леон Косов. Так складалося те, що згодом отримає назву "лондонської школи" і стане розцінюватися як найзначніше, що було створено в післявоєнній англійського живопису. В історії сучасного мистецтва другої половини XX століття паб "Колоні" зіграв приблизно таку ж роль, як паризькі "Вулик" або кафе "Ротонда" для першої його половини.

У біографії Бекона ніщо популярності не віщувало: "Час від часу я щось мазав, але насправді я не займався живописом до 1944 року і я ніколи не відвідував художню школу". Його перший вчитель (і коханець) Ройда Мейстр говорив, що, коли на початку 30 років він зустрівся з Беконом, той і гадки не мав про живопис і задавав питання, на які міг би відповісти будь-який школяр.

У 1945 році на виставці в лондонській галереї Лефевр з'явився його великий триптих "Розп'яття": на цегляно-червоному тлі три антропоморфних істоти звивалися в конвульсіях немов на катівня верстаті або в кріслі хірурга, і їх глибообразние тіла завершувалися зяючими отворами кричущих ротів. Ця картина нікому невідомого тоді художника, на думку критиків, витримувала сусідство з представленими тут же роботами Генрі Мура і Г. Сазерленда. Бекон відразу ж став знаменитим, а тридцять років потому, після його грандіозної виставки в паризькому Гран Пале, ім'я його вже стояло на першому місці в списку відомих майстрів.

Зростанню його міжнародної репутації супроводжував і комерційний успіх: ціни на його картини росли із запаморочливою швидкістю. Так, в 1964 році одна з його картин була куплена за 7 тисяч доларів, а років через 20 вона ж була продана на аукціоні Сотбіс за 5,5 мільйона. Це був рекорд: жоден живий художник до нього таких грошей за свої роботи не отримував.

У світі мистецтва нерідко трапляється так, що колишній бунтар і відщепенець, знаходячи популярність, стає частиною художнього істеблішменту. З Беконом такого статися не могло: надто довго - протягом майже сорока років свого свідомого життя - він знаходився в положенні потенційного злочинця і відсутність страху перед законом сприймав майже як ненормальність.

Ще в 1959 році Бекон купив скромну двокімнатну квартирку в районі лондонського Челсі і прожив в ній до останніх днів.

Бекон ніколи не приховував своєї схильності, але ніколи і не афішував її. Так, в одному інтерв'ю він просто сказав: "Багато в чому це хвороба. Але такий я є ... Мій батько був нащадком знаменитого філософа Френсіса Бекона, і в нашій родині одного з синів завжди називали Френсісом. І забавно, що цей початковий Френсіс Бекон теж був гомосексуалістом. Так принаймні говорить про нього Обрі в "Короткий життєписах". Втім, Обрі був пліткар ". У житті Бекона кров, бруд, жорстокість, насильство йшли рука об руку з його світовою славою. "Думаю, життя не має сенсу, - говорив він, - ... ми народжуємося і ми вмираємо, і між цими точками ми надаємо сенсу буття тільки тим, що ми робимо". Для цього стихійного екзистенціаліста творчість була актом стоїчного протистояння жаху буття, абсурду реальності і агресії соціальної дійсності. Але, говорив Бекон, "сюжет не повинен кричати голосніше, ніж фарби", і ніяких асоціацій з соціальною реальністю нашого часу ми у нього не знайдемо. Точно так само ми не знайдемо в нього пейзажів або інтер'єрів тих пабів, в яких Бекон проводив свій час: простір в його великих полотнах і триптиха найбільше схоже на лікарняні палати з їх холодним штучним світлом, перегороджені фіранками оглядових кабін. Світове зло волає з його картин зубастими ротами і обдертими тушами тварин, воно втілюється в спотвореній, перекрученої пластиці людського тіла, воно говорить про себе в традиційній темі Розп'яття (як в його триптиху 1945 року). У 1949 році він звертається для цієї ж мети до портрету "Папи Інокентія X" Веласкеса і робить серію своїх варіацій, які називають зараз "найзначнішим чином в англійському мистецтві XX століття".

Мальовничий світ Бекона заряджений емоційним струмом високої напруги, він тримається на готових замкнутися контрастах, але він не забарвлений в чорне і біле. У ньому немає правих і винуватих: жертва і агресор виступають в одній особі, а образ набуває характеру символу вразливою беззахисності людини перед обличчям як зовнішньої, так і внутрішньої агресії.

Творчість була для нього головним, а все інше - гроші, любов, гра, алкоголь - мало значення лише остільки, оскільки стимулювало цей процес. Він регулярно працював вранці, часто прокидаючись після важкого похмілля (він ніколи не пив за роботою), а вечора і ночі, як правило, проводив в пабах і гральних клубах, де програвав величезні суми в рулетку. Причому вважав, що гра, і особливо програш, -прекрасний стимул для творчості: вони змушують дивитися в очі долі і покладатися на випадок. Нагоди він відводив велику роль в творчому процесі: часто з випадкового повороту кисті виникав образ, що разюче відрізняється від початкового, - птах перетворювалася в мавпу, а фігура людини, як в "Метаморфозах" Кафки, раптом видавала свою схожість з тільцем комахи або з облупленого тушею . "Мій ідеал -взяти жменю фарби і кинути її на полотно, щоб в результаті вийшов портрет".

Звичайно, такий метод спрацьовував далеко не завжди, і Бекон безжально знищували роботи, які вважав невдалими, як тільки що виходили з його пензля, так і ранні, що розлетілися по всьому світу. "Одного разу у вітрині однієї галереї на лондонський Бонд-стріт Бекон побачив свою ранню картину." Скільки це коштує? "- запитав він у продавця." 50 тисяч фунтів ", - відповів той. Ні слова не кажучи, Бекон виписав чек, виніс полотно на вулицю і тут же на тротуарі порвав його на шматки ".

Це був не поодинокий епізод, і сам Бекон говорив, що знищив приблизно 9/10 своїх робіт, коли вони коштували вже мільйони. Деякі друзі Бекона, коли він дарував їм їхні портрети, відмовлялися дізнатися в них себе і часто намагалися збути їх з рук якомога швидше. Але в кращих з них він вгадував трагічну искаженность внутрішнього світу, а іноді навіть передбачав долю своїх персонажів.

24 жовтня 1972 на відкритті тріумфальної виставки в паризькому Гран Пале Бекон під звуки оркестру і шурхіт прапорів зустрічав на парадних сходах міністра мистецтв Франції. Коли вони пройшли в зали, перша картина, яка привернула увагу міністра, зображувала давнього друга і коханця Бекона Джорджа Драйера, що скорчився на унітазі. Говорили, що міністр відсахнувся. У той же день Драйер наклав на себе руки: його труп з перерізаним горлом знайшли в туалеті паризького готелю. Картина (вірніше, ліва частина великого триптиха) із зображенням Драйера були написана в 1964 році, тобто за 8 років до паризької виставки. Збіг чи провідчество? Багато що в творчості Бекона говорить про останньому.

Своїм звичкам і способу життя Бекон не змінив до кінця днів. У 80 років його можна було бачити все в тій же компанії, в тих же пабах лондонського Сохо, де він пив і щедро пригощав друзів. Він переніс важку операцію на нирках, а коли друзі почали висловлювати співчуття, він махнув рукою і сказав: "Так, але якщо ви п'єте з п'ятнадцяти років, ви повинні тільки радіти, що у вас збереглася хоча б одна нирка".

Френсіс Бекон помер в 1992 році в Іспанії, куди полетів на побачення зі своїм черговим другом. Незадовго до смерті він в напівжарт, в полусерьез розпорядився своїм похованням: "Коли я помру, покладіть мене в пластиковий мішок і киньте в канаву". І, може бути, найбільш точно висловив суть його натури і творчості найбільший англійський критик Девід Сильвестр, якого пов'язували з Беконом довгі роки дружби: "Бекон має глибокий реалістичним відчуттям життя. Він - людина без ілюзій. І, я думаю, на його мистецтво треба дивитися як на продукт людини, що відкинула всілякі ілюзії ".

Р уперт М ердок

Один з найбагатших людей світу, творець медіаімперії News Corporation Ltd Руперт Мердок інформує й розважає практично півсвіту.

А якщо засоби масової інформації вважати четвертою владою, то ця людина ще й володіє половиною світу. Звернемося до цифр: Руперт Мердок - власник 780 підприємств і 52 великих компанії, серед яких кіностудія Twentieth Century Fox, британські телекомпанії Star TV, BskyB, американські Fox Broadcasting Network, Fox Television Station (24 телеканалу), гаряче улюблений National Geographic Channel, бейсбольна команда Los Angeles Dodgers, газети The Sun, The Times, New York Post, видавництво Harper Collins ... Володіння Мердока поширюються і на Росію. Тут його імперії повністю або на частках належать такі радіостанції, як «Наше радіо» і «Ультра 100,5 FM», а також найбільша компанія зовнішньої реклами News Outdoor Russia.

Ніщо не віщувало всесвітнього успіху синові австралійського газетяра середньої руки Кейта Мердока. Хоча в заповіті Кейт і написав пророчі слова, що його син завдяки спадок «повинен отримати хорошу можливість прожити корисну, безкорисливу і насичене життя, займаючись газетним і радіомовних бізнесом, і в кінці кінців зайняти відповідальну посаду на цьому терені». Але хто з батьків не покладає великих надій на своїх дітей? Син Кейта Мердока не тільки виправдав надії, а й примножив спадщину батька в кілька мільярдів разів. Але ж усе починалося так само, як у більшості звичайних австралійських хлопчиків ...

Руперт Мердок народився 11 березня 1931 року в Австралії. Навчався в школі в Джилонге, на канікулах підробляв в редакції батька, ходив в школу верхової їзди Флемингтон, відвідував пресвітеріанську церква в Турак. Уже в той час стало ясно, що хлопчик має здатності до комерції. Руперт ловив кроликів, які в достатку водяться в Австралії, і продавав їх шкурки. Він навіть примудрявся втюхивать пенсіонерам кінський гній! Крім комерції Мердок з юних років полюбив ризик: прямо зі школи на велосипеді їздив в Мельбурн, щоб зробити чергову ставку на скачках.

У 1950 році батьки відправили Мердока до Великобританії. Руперт надійшов в Уорчестерскій коледж Оксфордського університету, через два роки закінчив його і потрапив в саме серце газетної індустрії - на Фліт-стріт. Навіть через сорок років Мердок згадував черги, картки і дефіцит в тодішній післявоєнній Англії. Ще будучи студентом коледжу, Руперт із задоволенням вивчав праці Леніна, на камінній полиці в його кімнаті стояв бюст вождя. Однак ідеї великого вчителя не заважали студенту літати до Франції, в довільським казино. Згодом Мердок геть забув про свій юнацькому захопленні. Коли друкували книгу Михайла Горбачова в Sunday Times, мільярдер з обуренням зауважив: «Він же досі комуніст!»

Політичні пристрасті Руперта Мердока різноманітні. Добре відомі його зв'язку з Маргарет Тетчер, яка любила запросто зайти до магната до редакції газети The Sun. Надалі Мердок видав чудові мемуари Залізної леді. В Австралії магнат підтримав кандидата Лейбористської партії, потім кандидата від консерваторів. У 1996 році Мердок допомагав Каліфорнійської республіканської партії ... Так хто ж такий Руперт Мердок - лейборист, консерватор, республіканець чи все ж комуніст? Ні той, ні інший, ні третій і тим більше ні четвертий. Він плюралістів і прагматик. За допомогою грошових потоків Руперт Мердок повертає політичний флюгер у свій бік. Одні тільки республіканці отримали від нього один мільйон доларів на виборах.

Наведемо показовий приклад далекоглядної політики Руперта Мердока. У 1964 році він придбав газету The Australian - респектабельну, але практично збиткову. Магнат не закрив видання, наполегливо вкладаючи в нього гроші. А в 1975 році газета стала рупором на виборах прем'єр-міністра Малькольма Фрейзера, який віддячив Мердока, прийнявши вигідні для медіамагната рішення в області засобів масової інформації. А здавалося б ... До The Australian молодий, але амбітний Руперт Мердок купив пару провінційних газет, сіднейську Daily Mirror, телекомпанію в Аделаїді, захопив видавничі ринки в Мельбурні. Спочатку він намагався скуповувати, за його ж визнанням, «хворі» газети, але потім розправив крила, і межі Австралії стали для нього тісні.

Перша міжнародна угода - купівля британської недільної газети News of World. Мердок з легкістю обійшов серйозного конкурента Максвелла, а колишні власники втратили два мільйони фунта стерлінгів. Що це, як не везіння і вміння лавірувати в добре продуманої угоді? Потім була лондонська The Sun. Вона швидко стала давати прибуток. Як вважають фахівці, газета низькопробна, що відрізняється дивовижною несмаком, з моделями топлес на третій сторінці. Але медіамагнат стверджує, що він дає публіці те, чого їй хочеться, тобто хліба і видовищ. Про духовність, мораль і іншої високої дурниці мова у виданнях Мердока не йде. Виняток, мабуть, становить колонка редактора, не більше. Друкують тут тільки те, що купується, що привертає увагу, що цікавить недосвідченого читача: брудну білизну зірок, плітки. Чого вартий тільки стаття під заголовком «Камілла ночує в палаці» - всім ясно, що мова йде про кохану принца Чарлза Камілли Паркер.

Те, що робив з газетами Руперт Мердок, називається у художників «фарбувати в жовтий колір». Його газети - це так звана жовта преса. І тим не менше ... Тираж News of World - 4,5 млн. Примірників, a The Sun щодня читали 10 млн. Чоловік. Порівняйте тиражі маленької Англії з величезною Росією. Мердок ніколи не зупиняється на досягнутому, спить по три години на добу, контролює свою імперію і набуває, набуває, набуває. У 1981 році він змінив своїм бульварним смакам і купив газету британського істеблішменту The Times! На цей же час припадає і війна Мердока з британськими профспілками. Він побудував нову друкарню з комп'ютерами, в роботі якої не була потрібна участь профспілок. Господар відкупився - і останні ретирувалися.

Але це ще не означає, що кризи не супроводжували Мердоку. Не оминув його боргова криза 1990 року. Він хоч і поставив корпорацію на коліна, але не зламав медіамагната. Тільки за один рік Мердок витягнув New York Post, скупив акції супутникової компанії Гонконгу, добрався навіть до Японії, де і до цього дня не дарують бізнесменів-іноземців, буквально вирвав з рук СВС права на трансляцію матчів Національної футбольної ліги. У березні 1998 року він купив бейсбольну команду Лос-Анджелеса, в квітні того ж року придбав права на нові серії «Зоряних воєн», в червні продав свій журнал TVGuide, а в липні розпродав 20% Fox group, щоб полегшити оплату боргу всієї корпорації. Руперт Мердок не стоїть на місці, він змінюється в залежності від обставин, ніколи не опускає руки і завжди виходить переможцем, тому його можна назвати справді великою людиною.

Досить сказати будь-якому, навіть російській школяру, що саме видавництво Мердока розкрутило книгу Толкієна «Володар кілець», а будь-якій дорослій - що саме його імперія показала світу двосерійний сагу «Титанік», - і ні в кого не залишиться сумнівів, що представляє собою Руперт Мердок. Але, не дивлячись на абсолютно очевидне велич його імперії, необхідно сказати і про той жах, який викликає ім'я Мердока не тільки у конкурентів, а й у його службовців. Стаття одного колишнього головного редактора так і називається «Мердок жахливий». Магнат безжалісний в питаннях бізнесу: якщо йому щось треба, він йде напролом і вважає, що доброті тут не місце.

«Містер Мердок веде себе дуже стримано, його закулісні махінації вселяють жах в серця повелителів мас-медіа», - пише журнал Herring.

В роботі у Мердока той же принцип: або людина працює з максимальною віддачею, або - до побачення. Головні редактори медіаімперії Мердока можуть серед ночі отримати вказівки від «самого К. Р. М.», і це вважається цілком нормальним. Руперта оточують сильні особистості, тому що Мердок вважає за краще брати співробітників, схожих на нього: «Я сподіваюся, що спонукаю людей до дії власним прикладом, захопленістю, продуктивними ідеями, які допомагають іншим відчувати свою причетність до процесу». І якщо в подальшому співробітники Мердока не влаштовують, то він їх безжально звільняє, не роблячи поблажок навіть для кращих друзів свого батька. Інший колишній працівник Мердока згадує: «Врешті-решт він свариться з усіма своїми прихильниками». За вдачею Мердок - одинак, ні з ким не сходиться надовго і всерйоз. Але медіамагнат не чужий зв'язків з відомими особами і потрібними людьми. Так, на засіданнях впливового консервативного установи Інституту Като він сидить поруч з Фредом Вестом, директором і засновником поштової служби Fed Ex. Він надає послуги, і йому відповідають взаємністю.

Трепет, який викликає у людей ім'я Мердока, пояснюється ще і його репутацією мовчазної бізнесмена. І дійсно, медіамагнат не пише скандальних книг, які не робить шоу зі своїх виступів. Це удвічі дивно, так як професію журналіста він знає зсередини і, як то кажуть, багато що може собі дозволити. Адже висловлюються ж з будь-якого приводу автомагнати і геніальні творці програмного забезпечення! А тут сам бог велів, але автор цих рядків так і не знайшла нічого цікавого, крім деяких пояснень своїх дій, без яких Руперт Мердок не міг обійтися. В одній зі статей Business Week читаємо: «Мердок, незважаючи на шум, піднятий їм за сорок років нескінченних угод, залишається загадковою фігурою - богом інформації, який ніколи не говорить світові, про що думає насправді».

Колишній кореспондент Times зазначив, що Мердок знає толк в журналістиці, але «коли журналіст всередині нього виступає проти бізнесмена, переможець може бути тільки один». Колишня дружина Мердока Анна, з якою він прожив без малого тридцять один рік, випустила роман «Сімейний бізнес», що оповідає про сім'ю медіамагната, яка руйнується зсередини під час громадянської війни. Чи було подібне в дійсності - важко сказати, але факт залишається фактом: «сімейна імперія» Руперта Мердока розпалася. Його троє дітей - Елізабет, Лехлан і Джеймс - грають важливі ролі в News согроге. Ltd. Старший син Лехлан - віце-президент корпорації, Джеймс - виконавчий директор Star. У свої 73 роки Руперт Мердок і раніше енергійний, так само мало спить, став набагато краще одягатися і навіть одружився на китаянці Венді Денг, яка його вдвічі молодше. Венді працювала на телевізійному каналі Star. До речі, Китаю Руперт Мердок надає величезного значення в своїй невтомній діяльності.

Незважаючи на вік і на те, що ще в 1997 році Мердок оголосив, що сімейний пакет акцій його імперії належить його дітям (25%), не треба забувати, що власником News Corp. залишається цілком і повністю Руперт Мердок. Він король мас-медіа і не збирається знімати з себе корону. У його планах - створення кращої в світі глобальної супутникової телемовлення системи.

Ч арлз З пенсер Ч аплін

Чарлі Чаплін народився в Лондоні 16 квітня 1889 року в родині артистів мюзик-холу і ще дитиною став виступати на сцені. У 1894 році Ханна Чаплін привела маленького Чарлі в театр і під час вистави зірвала голос. Глядачі, головним чином солдати, не відрізнялися делікатністю і підняли шум. Ханна пішла, а господар, полягав на тому, як маленький Чарлі розважає за лаштунками акторів, вивів його на сцену, щоб нашвидку замінити співачку. Хлопчик не зніяковів і заспівав пісеньку, яку комік Гас Елен співав з величезним успіхом в 1893 році. Успіх був величезний, і, на радість Чарльза, на сцену стали кидати монетки. У цей вечір народилася його практичність: він оголосив, що спершу підбере їх, а вже потім буде співати. Це сподобалося ще більше, і більше полетіло грошей; а Чаплін співав, танцював, зображував акторів, поки Ханна не відвела його за куліси. У цей вечір, згадує Чаплін, він виступав в перший раз, а мати - в останній. У ранніх інтерв'ю Чаплін розповідає досить романтично про те, як його відкрив Вільям Джексон, засновник трупи "Вісім ланкаширских хлопців": "Одного разу я зображав, як кривляється вуличний хлопчисько, яких так багато в Лондоні, і раптом побачив, що на мене уважно дивиться який -то чоловік. "Так цей хлопчик природжений актор! вигукнув він, потім сказав мені: Хочеш бути артистом? "Тоді я смутно уявляв собі, що це таке, хоча батько і мати були роками пов'язані з мюзик-холом, але все, що обіцяло роботу і гроші, тобто давало можливість вибратися з нудною буденного життя, полонило мене, і я вислухав спокусника, а в результаті через тиждень вже виступав в приміських мюзик-холах разом з артистами вар'єте, відомими під ім'ям "Вісім ланкаширских хлопців". Репортер мюзик-хольних газети Мегніт "описував виступ" хлопців " : "Цей яскравий і живий номер, з дрібкою істинної "солі", подарували театру-вар'єте "Вісім ланкаширских хлопців", чия майстерність переоцінити неможливо. Вільям Джексон представляв публіці вісім відмінно навчених хлопчиків, які танцюють один з кращих клогдансов, який тільки можна уявити. Номер хороший своєю незвичайністю, виконавці сміливо кидаються в море новизни. Кожен з "Ланкаширських хлопців" - прекрасний зразок юнаки, і всі вони дарують нам десять найприємніших хвилин ... "Чарлі довелося вчитися клогдансу цілях шість місяців, перш ніж його випустили на сцену - і він ледь не остол енел від страху. Молодший син Джексона згадує: "Спочатку він був дуже тихим і-якщо врахувати, що він не виріс в Ланкаширі, - цілком пристойно танцював. Він був прекрасним актором пантоміми, але серце його належало трагедії. Тижнями він міг зображати Бренсбі Вільямса в ролі старого з "Лавки старожитностей", в сивому перуці. Показував, поки нам не набридне ". У самій родині Чаплін все було менш благополучно. Його батько підірвав своє здоров'я і спився. Мати Чарлі - Ханна перебувала в притулку для душевнохворих. На початку століття кращими мюзик-хольних номерами були смішні скетчі. Кращими з кращих були "Бессловестние комедіанти" Фреда Карно, які об'єднали і продовжили найрізноманітніші традиції англійської пантоміми. Перш за все те була стара, чисто англійська клоунада без слів. У 1908 році Чарлза Чапліна прийняли в трупу Карно. Тут він опанував майстерністю пантоміми, акробатики і еквілібристики. У квітні 1910 році Карно запропонував Чапліну головну роль в новому спектаклі - «Безстрашний Джиммі, або Юний герой». Цей спектакль приніс успіх і Карно, і Чапліну. У йоркширської "Івнінг пост" з'явилася така замітка: Висхідна зірка. Юнакові в 21 рік не так-то легко грати ролі, які створили Фреду Кітчену славу, але Ч. Чаплін, сильно насмішив публіку своїм безстрашним Джиммі в новому скетчі Карно, прекрасно впорався з цим завданням. Він честолюбний і старанний, він далеко піде ... не дивлячись на молодість, у нього вже є досвід, і, як тільки він виходить на сцену в ролі Джиммі, зал регоче, розуміючи, що перед ним природжений комік ". 28 листопада 1913 Чаплін йде з трупи Карно. Треба рухатися далі. У цьому ж році Чаплін підписує контракт зі студією "Кистоун". Фільми "Кистоун" народжені водевілем, цирком, коміксами, а й американської дійсністю XX століття. Комедія грубо висміювала радощі й прикрощі буднів. Для свого другого фільму Чаплін придумав костюм і грим, які пізніше ле ДКО дізнавалися всюди. Костюм Бродяги за свою двадцятидвохрічну життя практично не змінювався, мабуть, з'явився на світло сам собою, Чаплін заздалегідь його не обдумує, Згідно з легендою, народився він дощовим днем ​​в загальній чоловічий гримерці, де Чаплін запозичив широченні штани Фатти Арбакл, крихітний піджак Чарлза Ейвері, величезні черевики Форда Стерлінга, маленький казанок Арбаклева тестя і вуса, що призначалися для Мака Суейна, які Чаплін підстриг щіточкою. Але були й інші легенди виникнення костюма. Характерну ходу Чаплін перейняв у старого на прізвисько чуділа Бинкс: "Ніс картоплею, сам скорчений від ревматизму, ступні покалічені, розпухлі, а штани-просто неймовірні! Напевно, вони йому дісталися від якогось велетня, сам він був маленький. З того дня , коли Чаплін почав ставити фільми, нічого невідомо про його особисте життя. Причина проста - він дійсно займався тільки роботою. Нове мистецтво зачарувала, абсолютно поглинуло його. в Англії перші чаплінські фільми з'явилися в червні 1914 року. Вже знаючи, як їх приймають в Амері е, "Кистоун компані" рекламувала їх: "Чи готові ви до Чаплинському буму? Ще ніхто не прославився так швидко, як Чарлз Чаплін, знаменитий комік Карно, в комедіях "Кістоун".

9 серпня 1914 Чаплін йде з кінокомпанії "Кистоун".

15 жовтня 1977 Чаплін в останній раз вибрався з мануарі-де-Бан. Він побував в Веве на представленні цирку "Ніє". З тих пір як Чапліни влаштувалися в Швейцарії, приїзд цирку кожен раз ставав у їхній родині подією. Сили Чапліна швидко танули, тепер він потребував постійного догляду. Під Різдво вся родина, за винятком Джералдін, зайнятої на зйомках в І Іспанії, за традицією зібралася на віллі зустріти свято. У Чапліна набралося вже порядно онуків. Напередодні Різдва месьє Інмус піднявся до них з села, обряжение Санта Клаусом, як він це робив останні 20 років, щоб роздати подарунки з ялинки. Подарунки від дітей віднесли до Чапліну в спальню і залишили двері відкритими, щоб він чув, як юне покоління веселиться біля ялинки з Сантою. Цієї ночі, в досвітній час Різдва 1977, Чарлз Чаплін тихо помер уві сні. Похорон відбувся в 11 ранку 27 грудня 1977 року кладовище при англіканської церкви в Веве. Згідно з волею покійного, вони були скромними, були присутні тільки рідні, якщо не брати до уваги посла Великобританії Аллене Кейра ротного. Коли Чаплін помер, всі його великі колеги по ремеслу сказали по ньому прощальні слова. Старійшина французького кіно Рене Клер писав: "Він був стовпом кінематографа всіх країн і часів. Немає такого творця фільму, кого б він не надихнув. Особисто на мене особливо сильно впливало це дивовижне поєднання комедії та чутливості.

Альфред Хічкок

У 1906 році в єзуїтський коледж святого Ігнатія, що в місті Лондоні, надійшов маленький, товстий, незграбний семирічний хлопчик, майбутній король страху, син лондонського продавця овочів Альфред Хічкок. Єзуїти навчали його математики, англійської та французької, співу, хорошим манерам, а на додачу били по попі товстою гумовою палицею. За це Хічкок назавжди залишився вдячний святим отцям: жанром саспенсу (напруженому, тривожному очікуванню біди, яка неминуче повинна статися) світовий кінематограф зобов'язаний не стільки йому, скільки його добрим наставникам. Єзуїтська школа багато дала Альфреду Хичкоку: свята церква рятувала людські душі, а він скрупульозно і методично валив їх в жах. Ось він стоїть, прихилившись до дерева, що росте в кутку шкільного дворика, і гордовито поглядає на своїх однокласників, що ганяють м'яча. Його колишній товариш по навчанню, старий батько-єзуїт Хью Грей, в шістдесяті роки накидав журналістам дитячий портрет режисера -презрітельного і важливого відмінника-всезнайки, парії серед однолітків (через свою повноти маленький Альфред не міг з ними возитися). Він кинув коледж заради технічної школи, залишив техніку заради кіно, але посіяні єзуїтами зерна дали сходи - в кінематограф Хічкок пішов, як в монастир. На старості років режисер не раз повторював дивну фразу: "Важкі двері кіностудії зачинилися за мною". Друзі знали, що він хотів сказати, - Хічкок "впав" в кіно так, як інші впадають в релігію. Втім, до цього було ще далеко. Поки що юнак шукає своє місце в житті. Помирає його батько-продавця овочів, і він, скориставшись нагодою, тікає з сімейного бізнесу: в Інженерно-навігаційної школі його вчать механіці, електрики, акустики. Перша світова війна в самому розпалі, і Хічкок намагається піти на фронт добровольцем - через непомірну повноти його зараховують до резерву і посилено навчають підривній справі. Жорстка армійська дисципліна, ранні побудки, люті окрики вусатого єфрейтора - в результаті армія стає для Хічкока ще одним украй неприємним спогадом. Хенлі. Хічкок був стриманим і відчуженим людиною, близьких друзів у нього не було. Через кілька десятків років Трюффо скаже, що нікому не спало б на думку поплескати Хічкока по спині, а Девід О. Селзник, творець знаменитого фільму "Віднесені вітром", не побажає його як постійного супутника навіть ворогові. Він працював електриком, правильно харчувався, стоїчно зберігав цноту (це ангельський стан триватиме до 25 років - аж до одруження), вивчав мистецтво в Лондонському університеті і чотири рази в тиждень дивився, як чарівний Дуглас Фербенкс рятує на екрані Мері Пікфорд від гвалтівників і вбивць. Мало-помалу кіно ставало його єдиною втіхою, єдиним світом, в якому він хотів жити. Коли американська кінокомпанія "Парамаунт феймос плейерз-Ласки" дала оголошення в газети про набір технічного персоналу, Хічкок прийшов одним з перших. Студії була потрібна людина, який робить титри, а товстун непогано малював, і його взяли на роботу. Хічкок туди, Хічкок сюди - подбайте за освітлювачами, подбайте, щоб акторів вчасно нагодували. Він очолив відділ титрів, потім став помічником режисера. Альма Ревіль, майбутня дружина Хічкока, теж працювала на "Парамаунт феймос плейерз". Мініатюрна, енергійна, зібрана, рудоволоса (коли вона зрозуміє, що її Альфреду подобаються світле волосся, то перефарбується в блондинку), Альма була його повною протилежністю. Хічкок панічно боявся життєвих складнощів, вона ж жартома з ними справлялася - незабаром він вже не міг без неї обходитися. У 1925 році Хичкоку запропонували поставити перший самостійний фільм. Альма, яка погодилася стати асистентом режисера, на його біду затрималася в Лондоні, а він поїхав на зйомки в Італію. Подолавши безліч труднощів, Хічкок благополучно закінчує фільм, який отримує хорошу пресу: лондонська "Дейлі експрес" публікує статтю під назвою "Молода людина з хваткою лева". Через місяць "лев" одружується на своїй Альмі і з тих пір вони не розлучалися. Він не міг прожити без неї й дня. Тендітні ручки Альми чіпко тримають всю організаційну сторону справи, фантазія випускника єзуїтського коледжу працює на повну силу. Хічкок вміє вгадати таємні страхи і фобії публіки і витягнути їх назовні. І первісного, і сучасної людини лякала непізнаванність світу, темні сили, які можуть проявитися в чому завгодно: Джек-Різник, підступної жінки, нешкідливих з вигляду птахів, які раптово накинуться на нічого не підозрюють людей. Хічкок знає, що пояснювати нічого не треба - будь-яка людина інстинктивно чекає удару у спину і нітрохи не здивується, якщо казна-звідки взявся сільськогосподарський літачок раптом буде гнатися за ним і почне розстрілювати його з кулемета. На прем'єрах хічкоківських фільмів публіка верещала від жаху, в особливо чутливих глядачок траплялися нервові розлади. Самовладання Альфред Хічкок не втрачав ніколи - цього його теж навчили єзуїти. Пригнічені бажання оберталися комплексами, які Хічкок изживал за допомогою свого мистецтва. Ніж, решітка, наручники, ножиці, гільйотина - все, що терзає, що встромляє в людське тіло, - у фільмах Хічкока несуть потужний еротичний підтекст. Крижаних, недоступних, сексуальних блондинок у нього хапають, заковують у наручники і, всіляко принижуючи, тягнуть до поліцейського відділку - такого роду епізоди доставляли Хичкоку особливе задоволення. Відчай Хічкок приховував за звичною крижаної маскою. У тому, що Хічкок був глибоко самотньою людиною, не було нічого випадкового - з дитячих років він не вірив, що люди будуть ставитися до нього як до рівного, і тому відгородився від них крижаною стіною. Він демонстративно відмовлявся від усього, що не було пов'язано з роботою: не ходив на прийоми, які не заводив близьких друзів, нічого не бажав і нічим не захоплювався. Своє життя він присвятив роботі, яка дозволяла йому, 167-кілограмового, жахливому, дивним, ніколи не знав, що таке справжня любов синові продавця овочів, відчути себе надлюдиною. Ніхто інший не вмів так подавати зло і насильство. Він лякав людей, грав на темних, ірраціональних сторонах людської душі. Зло було його робочим інструментом: використовуючи його, він вирішував свої професійні завдання. Це сталося після того, як він почав працювати в Голлівуді. В Англії кіно вважалося непрестижним, простонародним мистецтвом: інтелігенція в кінотеатри майже не ходила, театральні актори розглядали зйомки як відхожі промисел. До того ж Хічкок був кокні -простонародний догану відразу вказував на його місце в британській соціальній ієрархії. Він любив своє місто, свою доглянуту квартиру і свій заміський будинок в затишному поселенні Грінвіч-Хілл, але коли Девід Селзник запросив його в свою команду, Хічкок зі страхами і коливаннями перебрався до Сполучених Штатів. Після першого інтерв'ю американські журналісти прийшли в невимовне здивування: Хічкок, виявляється, назубок знав назви і розташування нью-йоркських вулиць, графік руху поїздів в більшості штатів, а також час відправлення пароплавів на Кубу і Таїті! Такою була зворотний бік його добровільного внутрішнього самітництва: страхуючись від випадковостей непередбачуваного і небезпечного світу, Хічкок щосили вивчав його деталі. Знімаючи фільм, він скрупульозно розробляв біографію героя, усвідомлював, якого кольору волосся у його жодного разу не з'явилася на екрані дружини, як звали його покійну тітку і черепаху, яку йому подарували на п'ятиріччя. Про те, що він в найдрібніших деталях розробляв маршрути і плани, годі й говорити. Пізніше це перейшло в манію - Хічкок колекціонував автобусні і пароплавні маршрути, розклади поїздів, імена кравців, зміст ресторанних меню і різні способи смажити свинину. Він був цвинтарем великих і непотрібних знань - його манера годинами говорити казна про що валила сторонніх в жах. Хічкока це не турбувало - він не любив людей. "Геги" - грубуваті, що ставлять оточуючих в дурне становище розіграші, - були його головною розвагою. Однією актрисі, яка живе в будинку з центральним опаленням, він якось підніс дві тонни вугілля, іншу запросив на обід, де всі страви, включаючи суп і десерт, були пофарбовані в блакитний колір ( "Правда, красиво?"), Третій на день народження надіслав чотириста копчених оселедців - Хічкок знав, що бідну дівчину нудило від одного запаху риби. Він не щадив нікого, дарував своїм ютівшімся в маленьких квартирках колегам жахливих розмірів шафи і ліжка, які їм не було де поставити, а добре вихованих гостей садив на особливі диванні подушки, які негайно видавали гучний непристойний звук. Найвідомішого актора сера Геральд дю Морье він якось запросив на бал-маскарад. Той прийшов в костюмі турецького султана і ... виявив, що всі інші гості одягнені в смокінги. Дітей Хічкок теж не любив: вони нагадували йому про власний смутному дитинстві і про те, як його дражнили вуличні хлопчаки.

Б енджамін Б Риттих (Britten) (1913-1976)

Англійська композитор, піаніст, диригент, музичний громадський діяч, народився 22 листопада 1913 в Лоустофте (графство Саффолк). Почав складати у віці 4 років, навчався грі на фортепіано з семи років, на альті - з десяти. До 14-річного віку мав у своєму портфелі більше ста опусів. Серед вчителів Брітенна - Ф.Брідж, Дж. Айрленд і А.Бенджамін; у двох останніх він займався в лондонському Королівському музичному коледжі (1930-1933). Характер обдарування Бріттена визначив переважання в його творчості вокальних жанрів. Ряд кращих сторінок його музики написані для голосу з оркестром, наприклад, «Осяяння» (Les Illuminations, 1939); «Серенада» (Serenada, 1943); «Ноктюрн» (Nocturne, 1958) і для голосу з фортепіано «Сім сонетів Мікеланджело» (Seven Sonnets of Michelangelo, 1940); «Духовні сонети Джона Донна» (The Holy Sonnets of John Donne, 1945); «Зимові слова по Т.Харді» (Winter Words, 1953); «Шість фрагментів з Гельдерліна» (Six Hlderlin Fragments, 1958). Серед численних творів жанру кантати виділяються - «Дитя нам народилося» (A boy was born, 1933), «Гімн св. Цецилії »(Hymn to St.Cecilia, 1942),« Вінок колядок »(The ceremony of carols, 1942),« Св. Микола »(Saint Nicolas, 1948),« Кантата милосердя »(Cantata misericordium, 1963). В широко відомому монументальному «Військовому реквіємі» (War Requiem), де вірші який загинув в Першу світову війну англійського поета У.Оуена перемежовуються з текстами католицької заупокійної меси, музика розкриває тему безглуздості всіх воєн. Опери Бріттена демонструють тонке проникнення їх автора в людську психіку. «Пітер Граймс» (Peter Grimes) за поемою Дж.Крабба «Містечко» (The Borough) був написаний на замовлення Фонду Сергія Кусевицького і відразу після прем'єри, що відбулася в Лондоні в 1945, приніс композитору гучний успіх. Дві інші великі опери Бріттена, «Біллі Бадд» (Billy Budd, 1951) за новелою Мелвілла і «Глоріана» (Gloriana, 1953), яка складалася спеціально до коронації Єлизавети II, не набули настільки ж широкої популярності. Зате камерні опери Бріттена, створені для керованої ним Англійської оперної трупи (English Opera Group), свідчать про виключне майстерності їх автора: це «Наруга Лукреції» (The Rape of Lucretia, 1946), «Альберт Херрінг» (Albert Herring, 1947), «Давайте створимо оперу!» (Let us Make an Opera, 1949) і «Поворот гвинта» (The Turn of the Screw, 1954). Можна також згадати «Ноїв ковчег» (Noyes Fludde, 1958) -Дитяче оперу-містерію на текст «Честерського середньовічного міракля» і трьохактний балет «Принц пагод» (The Prince of Pagodas, 1957). У 1960 з'явилася дуже вдала опера «Сон в літню ніч» (партитура для оркестру середнього складу). Три опери-притчі призначені для церковного виконання: «Річка Кёрлю» (Curlew River, 1964), «Пещное дійство» (The Burning Fiery Furnace, 1966) і «Блудний син» (The Prodigal Son, 1968). У 1973 відбулася прем'єра останньої опери Бріттена - «Смерть у Венеції» (Death in Venice) no Т. Манну. Серед оркестрових творів Бріттена - «Проста симфонія» (Simple Symphony, 1934) для струнного оркестру, «Симфонія-реквієм» (Sinfonia da Requiem, 1940), «Весняна симфонія» (Spring Symphony, 1949) для солістів, хору та великого оркестру, «Симфонія для віолончелі з оркестром» (1964). Бріттен чудово володів формою варіацій: в цьому жанрі написані два чудових твори - «Варіації на тему Френка Бріджа для струнного оркестру» (1937) і «Путівник по оркестру для юнацтва» (The Young Persons Guide to the Orchestra, 1946), Путівник складається з варіацій і фуги на тему Перселла. У спадщині Бріттена є концерти для фортепіано (1938) і скрипки (1939) з оркестром; серед камерно-інструментальних жанрів - два струнних квартети (1941 і 1945). Бріттен став Кавалером ордена кавалерів пошани (1953) і пером (1976). Помер Бріттен в Олдборо 4 грудня 1976.

Rolling Stones

Сам початок шістдесятих років - найцікавіше час в англійській популярній музиці.Однією з центральних фігур музичного життя Лондона того часу був гітарист і піаніст Алексіс Корнер. Музика Корнера була дивним на ті часи сплавом джазу (він кілька років грав з тромбоністом Крісом Барбером), блюзів і ритм-енд-блюзу. У тому 1962 року Корнер заснував свій легендарний ансамбль "Блюз інкорпорейтед", в складі якого грали в різний час прославлені нині музиканти: Ерік Клептон, Джек Брюс, Джинджер Байкер, Ерік Бердон, Пол Джонс, Лонг Джон Боулдрі, Грем Бонд, Джон Маклохлін, а каже Мік Джаггер, Брайан Джонс, Чарлі Уотт і Кіт Річард - майбутні учасники "Ролліг стоунз".

Мік Джаггер народився в Дартфорді в 1943 році. У Лондоні, будучи студентом Школи Економіки, він зі своїм приятелем по Дартфорда Кітом Річардом грав в різних групах ритм-енд-блюзу, поки обидва не були залучені в музичне коло А. Корнера. Там вони познайомилися з гітаристом Брайаном Джонсом (справжнє ім'я Льюїс Брайан Хопкін-Джонс) і ударником Корнера Чарлі Уоттс. Джаггер, Річард і Джонс склали ядро ​​майбутньої групи. Залучаючи різних музикантів, вони почали виступати власним ансамблем, залишаючись при цьому в "Блюз інкорпорейтед". Тоді ж вони назвали себе "Роллінг Стоунз" - "Катя камені" - по одній з пісень Мадді Уотерз.

Через кілька місяців їм доводиться замінити "Блюз інкорпорейтед" на сцені престижного клубу "Марки" - цей концерт і поклав початок кар'єри "Ролліг стоунз". Газета "Джаз Ньюз", повідомляючи про виступ групи, привела слова Міка Джаггера: "Сподіваюся, нас не вважають рок-н-рольний ансамблем". Основу репертуару колективу складали міські - головним чином чиказькі - блюзи з характерним, посиленим звуком. (До речі, саме Мадді Уотерз, мимовільний хрещений батько групи, в 1958 році вперше виконав блюзи на електричній, а не на акустичній гітарі). Навіть в танцювальні номери Чака Беррі або Дідлі "Ролліг стоунз" змогла привнести деякий блюзовое звучання. Хоча було б невірно думати, що молоді англійські музиканти копіювали майстрів блюзу. Не можна забувати, що вплив на них справили і вокальні групи типу "Плеттерз" або "Коустерз", такі майстри ритм-енд-блюзу, як Отіс Реддінг, Соломон Берк і Руфус Томас, і, звичайно, виконавці рок-н-ролу: Бадді Холлі, Джеррі Лі Льюїс, Елвіс Преслі. Плюс, зрозуміло, скіффл, королем якого в Англії в той час був Лонні Донеган. У ранніх піснях "Ролліг стоунз" неважко почути вплив того чи іншого виконавця, але, разом з тим група наполегливо створювала свою музичну мову, своє звучання, з роками становившееся все більш і більш виразним.

Незабаром "Ролліг стоунз" вже виступали з регулярними концертами. Чарлі Уотт став їхнім постійним ударником, група змінила декілька бас-гітаристів, поки не зупинилася на Білле Уаймене, відмовилася від послуг піаніста і гітариста Яна Стюарта, хоча він і продовжував зрідка грати з ними і записуватися на платівки.

Популярність - хоча і трохи скандальна - до них прийшла досить швидко. Преса і публіка були шоковані їхньою музикою, піснями з масою жаргонних виразів, манерою триматися на сцені, що линули від них духом неприкритої чуттєвості. Але стан шоку минув, і в групи з'явилися перші справжні шанувальники.

У червні 1963 року вийшов перший сингл групи, що зайняв 21-е місце в британських хітпарадах. Це не можна було назвати особливим успіхом, але "сорокап'ятка" дозволила "Роллінг" приступити до записів наступних пластинок і відправитися в турне по Англії разом з братами Еверлі, Літтл Річардом, Бо Діддлі і Джинсом Вінсентом.

За цим послідували нові гастролі, виступи по телебаченню, і навесні 1964 року побачила перша довгограюча платівка "Ролліг стоунз". Ансамбль не зміг замінити "Бітлз" в суспільній свідомості, тим більше, що останні були більшою мірою прийнятні і по своїй музиці, і за зовнішнім виглядом для середнього класу і середнього віку, але ентузіазм молоді призвів до того, що за популярністю "Роллінги" міцно зайняли друге місце у всіх річних хіт-парадах. Комплекс "другого місця" довго не відпускав групу. Може бути, в цьому одна з причин обраного ними сценічного образу - отаких зневажають суспільні умовності бунтарів, демонстративно грубих і викликають. Якщо "Бітлз" в очах публіки були веселими, дотепними людьми, що перетворює будь-яку прес-конференцію в іскристе шоу, то "Ролліг стоунз" були сповнені похмурого сарказму. При цьому дві групи, правда, ставилися один до одного з великою повагою і аж ніяк не відкидали ідею творчої співпраці.

Історія "Ролліг стоунз" після 1965 року народження, особливо після пісні "Задоволення", яка принесла їй світову популярність, - це історія стрімкого зльоту групи до суперславе, до положення кращого рок-ансамблю світу (вже після розпаду "Бітлз"). Від них завжди чекали чогось незвичайного, скандального. На жаль, саме скандальне і незвичайне в історії групи відбулося не в музиці, а в публіці під час їхнього концерту в Атламонте в 1969 році, коли перед сценою "Ангелами пекла" був убитий один з глядачів. Трагедія в Атламонте стала величезним шоком для музикантів, які ще перебували під враженням від смерті Брайана Джонса (3 липня 1969 року). В останні місяці свого життя Джонс все більше віддалявся від інших учасників ансамблю і в червні заявив про свій вихід з групи. Його замінив Мік Тейлор.

Жах атламонтскіх подій протверезив групу. Їх пісні і, особливо, концертні виступи стали стриманіше, музиканти, по-новому поглянули на відносини артистів і публіки, на відповідальність виконавця перед слухачами. Вони не змінили свій творчий і сценічний образ, але надлом стався. У "Ролліг стоунз" продовжують виходити платівки з прекрасними, які користуються заслуженою популярністю піснями, але їх альбоми в цілому поступово стають все більш і більш нерівними і-головне - штучними. Задора, напору, буйної енергії шістдесятих років ставати все менше і менше. У вісімдесяті роки багато платівки гурту звучали вже як самопародії, і в 1987 році група "Ролліг стоунз" припинила своє існування. До цього часу у Міка Джагера вже вийшло кілька сольних платівок, не раз він пробував свої сили і як кіноактор. Власні диски випускав і Білл Уаймен; Кіт Річард все частіше виступав як продюсер, зокрема він працював зі знаменитою Аретой Фраклін.

Не багато групи після розпаду знову ставали дружною компанією і продовжували радувати слух меломана, але "Роллінг" це вдалося. В кінці 1997 року і на початку 1998 вони зібралися і вирішили дати світове турне. Але, як складеться надалі доля учасників групи, і які б удачі чи провали їх ні чекають, своїми піснями шістдесятих - початок сімдесятих років вони назавжди увійшли в історію світової рок-музики, і це підтверджують їхні сьогоднішні концерти, які збирають аншлаги, що відбуваються по всьому миру в 1997-1998 роках.

Стінг

Стінг часто не може заснути ночами, особливо після перельотів, а літати йому доводиться багато. Він ходить по дому, заглядає в спальні дітей, вмощується десь у вітальні і, дивлячись на сяючі попільнички, шкодує, що не курить. Потім, нарешті лягає в ліжко і витріщається в темряву. Він каже, що в такі моменти йому іноді стає страшно ...- Я лежу і думаю: що я тут роблю? Як я взагалі сюди потрапив? І мені починає здаватися, що зараз звідкілясь із темряви вискочить величезний гак. І підчепить мене і потягне назад. Назавжди потягне від цієї моєму житті ... Куди саме "назад", він не уточнює. Мабуть, йому неважливо. Хоча було б все-таки цікаво дізнатися куди: адже, щоб домогтися нинішньої, "цієї" життя, Стингу довелося зламати як мінімум дві попередні.

Одного разу він сказав, що ні за що на світі не хотів би повернути своє дитинство і знову стати маленьким Гордоном Самнером. Два головних кольору в його дитячих спогадах-чорний і сірий. Це не перебільшення: в тому районі Ньюкасла, де він виріс, інших квітів майже не зустрічалося. Чорний - це вугілля, який поруч з містом добували, і в місто привозили, і вантажили на кораблі. Сірий - це море, по якому кораблі пливли, сіре навіть в сонячну погоду.

Ще чорне - сутани отців-єзуїтів. Богобоязливі батьки Гордона Самнера не мислили іншого навчання, крім католицького. Воно в Англії до цих пір практикує тілесні покарання. Гордон, ні побожністю, ні зразковою поведінкою що не відрізнявся, і понині тримає рекорд своєї школи. За один з навчальних років над ним вчинили 52 екзекуції.

Два білих плями - батьківська візок і материнська уніформа. Батько був молочником, мати - медсестрою. Він добре вчився. У нього просто не було іншого виходу. Зрозуміло, він не знав, чого варто було батькам визначити його в гарну католицьку школу. Але ж і батьки поняття не мали, чого варто було йому кожен день зустрічати там інших дітей, заздалегідь приречених на інше життя просто по праву народження. У них навіть англійська мова була іншою - такий, що Гордону, з його неаристократичне вимовою, кожен раз коштувало праці відкрити рот біля дошки, хоча урок він знав завжди. Після школи він пішов в педагогічний коледж і став викладачем англійської мови.

А музика? Ну да, "Бітлз" вже були і скінчилися, адже він народився в 1951-му і встиг потанцювати під "Бітлз" на шкільних вечірках. Гордон навіть самостійно і цілком пристойно вивчився грати - правда, не на фортепіано, а на бас-гітарі. Але на музику він не робив ставки. Та й подобався йому зовсім не рок, а вже грунтовно немодний джаз. І, перевіривши зошити своїх третьокласників, він ходив вечорами на репетиції нью-каслского біг-бенду просто для душі.

На одному з виступів його і помітив Стюарт Коупленд, широко відомий у вузьких колах ударник декількох лопнули рок-груп. І запропонував Гордону підкорити весь світ. А заодно змінити ім'я на більш звучну. Припустимо, Стінг. Чому? Тому що по-англійськи sting - це "жало". А Коупленд і помітив хлопця в основному через бджолиної забарвлення. Тобто спершу він почув пристойні баси, а потім понишпорив очима, поки нарешті не знайшов: Гордон Самнер завжди приходив на виступи оркестру в своєму кращому светрі - просторому, в широку горизонтальну чорно-жовту смугу.

Між іншим, Самнер до цього моменту був уже одружений. І синові ще року не виповнилося. Тобто ви уявляєте, до якої міри треба було не хотіти скромно вчителювати в Ньюкаслі, щоб погодитися на божевільну пропозицію людини, якого вперше в житті бачиш. Самнер погодився і став Стінгом. І з сином і дружиною виїхав до Лондона.

... Вони оселилися в сквоте - порожній квартирі, самовільно зайнятої і перетвореної в комуну компанією частково таких же несамовитих романтиків. Коупленд швиденько підшукав ще одного гітариста і оголосив про створення панк-рок-групи Police.

Стінг, ніяких симпатій до панку що не мав, з копиці своїх солом'яних волосся спорудив значний "ірокез" і пофарбував конструкцію в життєрадісний салатовий колір.

... Стінг виявився першим, хто осмислено використовував рок як засіб досягнення успіху, багатства, за великим рахунком - благословенній буржуазності. Не те щоб рок завжди і беззастережно заперечував ситість, достаток і оброблений сад, але починав він саме з цього. А потім, поступово всім цим обростаючи, похмуро визнав вищезазначені буржуазні радості побічним продуктом свого проти них бунту.

А Стінг ніколи не був ніяким бунтарем, ось в чому справа. І абсолютно нічого не мав проти темно-зеленого плюща на темно-червоних старих стінах. Більше того, йому хотілося таких стін і такого плюща. І став він рок-музикантом, щоб заробити на стіни і на плющ, оскільки учительство в молодших класах обіцяло хіба що сірий залізобетон та герань на підвіконні.

У 1978-му вони записали перший альбом.У 1983-му бажаючих потрапити на концерт Police не вміщали 70-тисячні футбольні стадіони, а просунута британська критика назвала групу "найзначнішою в історії рок-музики після" Бітлз "". У 1984-му Стінг цю групу поховав, оголосивши про відхід.

Преса всі ці шість зіркових років душі не чула в Стінга. Такий блакитноокий, спортивний, провінційний вчитель, пише талановиті вірші і цікаву музику, в кожному інтерв'ю освідчується в коханні до жінки і, уявіть, ніколи не курив! Його навіть називали "золотим хлопчиком" року і ставили в приклад більш нечесаним і менш вмитим і талановитим.

Стінг заробляв свій успіх, граючи за правилами року. І почав заграватися. Році в 80-му він побив фоторепортера, який з'явився занадто настирливим. Півроку в цілому Стінг лікувався від наркотичної залежності.

Ще через кілька років, відповідаючи в інтерв'ю на запитання про те, чи пройшов він через все терни року, Стінг байдуже знизав плечима: "Ви маєте на увазі, чи вживав я наркотики і займався груповим сексом? У якийсь період - майже постійно ".

На щастя, не тільки цим він займався. Ще він, наприклад, студіював Юнга: «Я зрозумів, що робити далі. Просто направити своїх "демонів" в потрібне русло. Зруйнувати не власне особистість, а все, що створив до цього, і почати знову ». Він кинув Police, розлучився з дружиною, набрав маловідомих темношкірих джазменів і записав альбом "Сон про синіх черепах".

До початку дев'яностих він досяг всього, чого тільки можна було досягти. Альбоми Стінга блискавично ставали платиновими і обростали гронами нагород, він знімався у великому кіно - в парі з великою актрисою Меріл Стріп і у культового режисера Девіда Лінча. Молоденькі дівчата і інтелігентні дами по всьому світу сходили з розуму від його пісень, а фотомодель Труді Стайлер народила йому ще двох дітей. Він купив замок XVI століття Лейк-Хаус з 60 акрами землі. З темно-червоної огорожею і темно-зеленим плющем. Вони з Труді довго вибирали собі будинок, і цей сподобався їм найбільше. Знаходиться він, до речі, неподалік від знаменитого Стоунхенджа, а колишнім власником замку був великий скрипаль Ієгуді Менухін.

Труди народила йому чотирьох дітей, так що в цілому їх у Стінга вже шестеро. І все, серед яких двоє від шлюбу з Френсіс, вважають за краще жити з батьком. Стінг славиться зразково-показовим батьком. І сам пояснює це комплексом провини. "Уявіть, що тата тижнями, а то й місяцями не буває вдома і по телевізору його можна побачити частіше, ніж за сімейним столом. А в школі на вас показують пальцями, тому що ваш тато - Стінг! Я намагаюся проводити з ними якомога більше часу, а Стінга, входячи додому, залишати за порогом ".

... Стінг встає рано, не пізніше восьми. Кутаючись в немислимо дорогою халат (він любить бурчати на дорожнечу своїх речей, купуючи їх з явним задоволенням), шльопає босоніж в турецьку парну, обладнану в одній з ванних. Потім - два години йоги і медитацій. Стінг неодноразово бував в Індії, причому не туристом, а чесним паломником.

А після лазні, йоги і сніданку Стінг сідає десь у дворі і довгими пальцями перебирає струни на гітарі, щось бурмочучи. Але це рідко, тільки якщо немає записів і телешоу, концертів та інтерв'ю.

Втім, Стингу давно відмовлено від року. Всі свої "Греммі" і інші музичні нагороди ось уже років десять він отримує як кращий поп-співак, за кращий поп-альбом і так далі. Свої нагороди він заробляє і отримує охоче. І заслужено.

Томас Гейнсборо (1727--1788)

«Якби наша нація справила досить талантів, щоб ми удостоїлися честі називатися англійської школою живопису, ім'я Гейнсборо перейшло б до потомства серед найперших носіїв її зачинати слави». Ці слова сказані Джошуа Рейнолдсом в його знаменитій промові пам'яті Томаса Гейнсборо, яку він виголосив у Королівській академії мистецтв. З усіх майстрів англійського живопису XVIII ст. Гейнсборо вже за життя був визнаний найвидатнішим.

Томас Гейнсборо народився в селищі Сёдберрі (на сході Англії) в сім'ї торговця сукном. Закінчивши навчання в Лондоні, молодий художник повернувся в рідні місця, а в 1752г. оселився в сусідньому містечку Іпсвічі.

На творчість майстра вплинули живопис французького рококо, а також традиція «сцен співбесіди» (зокрема, полотна Хогарта). Перші зрілі твори Гейнсборо - «Подружжя Ендрюс» (1749 г.), «Подружжя Кірбі» (близько 1750 г.), «Автопортрет з дружиною і дочкою» (близько 1751 - 1 752 рр.) Та інші - виконані саме в цьому жанрі. Однак в його групових портретах, як правило, немає дії, герої звернені обличчям до глядача і майже завжди зображені на тлі пейзажу. Персонажі Гейнсборо відчувають себе природно, легко, і в їх відносинах панують любов і злагода (не випадково, але художник так часто звертався до сімейних портретів).

У 1759 р Гейнсборо перебрався в Бат - аристократичний курорт. Саме тут він познайомився з творчістю Антоніса ван Дейка. Парадні портрети знаменитого фламандця зробили сильний вплив на художника.

Герой портрета, друг художника Джонатан Баттл, юнак далеко не знатного походження, блискуче «увійшов в образ» витонченого молодого аристократа.

Успіх у багатьох замовників дозволив Гейнсборо в 1774 р переїхати в Лондон. Він брав участь у виставках Королівської академії мистецтв, постійно спілкувався з відомими художниками, акторами, музикантами.

У 80х рр. Гейнсборо створив портрети музиканта і письменниці Елізабет Лінлі Шерідан (1783 г.) і видатною трагічної актриси Сари Сиддонс (1785 г.). Облік "" Елізабет Шерідан випромінює ніжність і чарівність. Фігура героїні пов'язана з пейзажем: темно-коричневі фарби вечірнього лісу чудово відтіняють тепле золотаве сяйво її сукні, можна помітити, що лінія зачіски повторюється в обрисах крони дерева. Пейзаж сприймається як відображення душевного зі стояння жінки.

Портрет Сари Сиддонс зовсім інший. Багато що в ньому розраховане на зовнішнє враження - елегантний костюм, оксамитова драпірування завісу, написані з великою майстерністю. У вигляді актриси відчувається величезна сила характеру, але її внутрішній світ недоступний. Сідцонсактріса приховує від бачите ля Сиддонс жінку.

Головний жанр в живописі Гейнсборо - це портрет, але сам художник вважав себе перш за все пейзажистом. Він нерідко обтяжувався роботою над портретами, і його дуже засмучувало скептичне ставлення до пейзажу в академічних колах.

На пейзажі Гейнсборо вплинула голландська традиція XVII в. Як і голландські художники, він зображував мальовничі сільські краєвиди, обов'язково включаючи в них людини. Герої зазвичай показані в дорозі ( «Віз», 1767 р .; «Повернення селян з ринку», 1767--1768 рр .; «Річковий пейзаж з фігурами в човні», 1768-- 1770 рр., Та ін.). Художник майже не використовував натурні спостереження в своїх пейзажах: приступаючи до роботи, він будував на столі невелику модель з камінчиків, гілок, піску, шматочків моху, а потім відтворював її на полотні.

Крістофер Рен (1632-1723)

Новий етап в історії англійської архітектури почався в другій половині XVII ст., Коли з'явилися перші споруди сера Крістофера Рена, ймовірно найбільш видатного англійського архітектора. Рен був ученим, займався анатомією, фізикою, астрономією і математикою; тільки в 60-ті рр. він звернувся до архітектури.

У 1665 р Рен здійснив подорож до Парижа, щоб вивчати по будівництва сучасних французьких архітекторів. Особливо його зацікавили купольні храми в Парижі та його передмістях (у Англії тоді не було жодної церкви з куполом). Поїздка до Франції - єдине в біографії архітектора подорож за кордон - ока залу великий вплив на все його подальше творчість.

У вересні 1666 м.Лондон був охоплений величезним пожежею, яка знищила старий собор Святого Павла, вісімдесят сім церков і понад тринадцять тисяч будинків. Сучасники говорили: «Лондон був, але його більше немає».

Через три роки після пожежі Рена призначили королівським архітектором. Він очолив роботи по перебудові міста і присвятив їм майже все життя. Вінцем цих робіт стало нову будівлю собору Святого Павла - головний шедевр Рена. Крім того, в 1670--1686 рр. за його проектами бьши побудовані нові цегельні будинки і п'ятдесят дві церкви (звичайно, Рен працював не один, а з цілою командою помічників).

Ніхто тоді не знав, як має виглядати англіканська церква: адже згорілі храми будувалися ще в Середні століття. Тепер потрібно було спроектувати будівлі спеціально для англіканського богослужіння. Все відводиться під них ділянки були неправильної форми, тому кожна знову побудована церква мала свій особливий план. Однак все церкви об'єднував один головний мотив - дзвіниці, високо здіймалися над містом.

Останнє велике спорудження архітектора - королівський госпіталь в Грінвічі, зведений Реном в 1696-- 1716 рр. недалеко від Куінзхауса Ініго Джонса. Госпіталь складається з двох симетричних корпусів, над якими височать вежі з куполами. Колонадами з здвоєних колон корпусу виходять на розділяє їх невелику площу. Ці колонади утворюють дуже ефектну перспективу, що закінчується Куінзхаусом.

Джон Франклін

Франклін (сер Джон Franklin. 1786 - 1848) - знаменитий англійський мореплавець. У 1803 р супроводжував Флиндерса в його подорожі до Австралії; в 1805 р бився при Трафальгарі; в 1815 р був поранений під Новим Орлеаном. У 1818 р командував бригом в експедиції до північного полюса капітана Бухан. У 1819 році здійснив експедицію в землі біля гирла річки Мідних Руд і, після нескінченних праць досягнувши мети в 1820 р, розшукав вільний від льоду берег, з численними островами. Він дійшов до мису Турнаген (Turnagain), де недолік харчів змусив його повернутися. У 1825 р Ф. зробив нову подорож, з метою відкрити судноплавний шлях від гирла річки Меккензі до Берингову протоці, куди йому повинен був вийти на зустріч капітан бичів (Beechey) з Тихого океану. Він проплив по р. Меккензі, вийшов в Льодовитий океан, відкрив о-ва Перрі, Кендале, Пеллі і друг. і в 1829 р повернувся в Англію. Під час цих подорожей Ф. відкрив берега на протязі майже 36 градусів довготи, зробив важливі спостереження над земним магнетизмом і зібрав багаті естественноісторіческіе колекції. У 1835 - 43 р Ф. був губернатором на Вандименовой землі. У 1845 р відправився в нову експедицію до північного полюса, маючи намір через Баффіна затоку і протоку Ланкастера, по прокладеному капітаном Перрі шляху, проникнути в протоку Барроу до мису Валькера або до 98ё зап. д., а звідти по можливо прямому напрямку плисти в Берингову протоку. 26-го липня експедицію бачив капітан Даннер, знайшов кораблі в затоці Мельвиля під 74град.48 сівши. шир. і 66град.13 зап. борг. у владі льодів і привіз адміралтейству останній лист Ф., повне надій. 1846 року пройшов, чи не принісши ніяких звісток про відважного мандрівника, але ніхто ще не турбувався; коли ж і 1847, і 1848 рр. не принесли ніяких звісток про долю експедиції, то дружина Ф. і друзі його підняли на ноги всю британську націю. Всі пошуки, які робилися з Європи і з Америки, на кораблях і суходолом, залишалися безрезультатними, поки, нарешті, в серпні 1850 року на східному краю о-ва бичів, при гирлі Веллінгтонова проходу, не були відкриті капітанами Оммані і Пенні сліди табірної стоянки і знайдені залишки різних речей, які свідчили, що тут жили деякий час люди британського казенного судна. Пенні і Джон Росс, незабаром відвідали знову це місце, знайшли багато слідів, а також 3 могили померлих членів експедиції і з написів на могилах дізналися, що експедиція провела тут першу зиму 1845-46 р Подальші відомості отримав в квітні 1854 р Джон Ре (Rae), в затоці Пеллі. За розповідями ескімосів, на відстані 10 - 12 днів шляху на З, по ту сторону великий рибної річки, весною 1850 році декілька білих чоловіків загинули від нестачі харчів. Дізнавшись це, Ре направив туди свої пошуки, і йому вдалося отримати деякі предмети - напр. срібні ложки з гербами і іменами офіцерів, - які не залишали сумніву в тому, що принаймні деякі члени експедиції загинули тут. Англійське адміралтейство, вважаючи, що жодного з членів франкліновской експедиції вже немає в живих, припинило подальші розслідування і пошуки; але вдова мореплавця, леді Ф. (померла в 1875 р) спорядила в 1857 р невеликий корабель, під командою капітана. МКлінтока, який в травні 1859 р знайшов записку офіцерів Ф., Крозьє і Фіцджемса. З цієї записки стало відомо, що обидва судна Ф., "Ереба" і "Терор", були затерті льодами у північно-західного берега Землі короля Вільгельма 12-го верес. 1846 року і після смерті Ф., 22 квітня 1848 р покинуті екіпажем. Що залишилися в живих, в числі 105 чол., Під начальством Крозьє, висадилися на берег під 69ё37 сівши. шир. і 98ё4 зап. борг., звідки сподівалися дістатися до рибної річки Бака, але в дорозі загинули від втоми і клімату. У 1879 р експедиція під начальством Шваткі відкрила подальші сліди і залишки, але листів ніяких не знайшла.

Льюїс Керол

Керролл (Carroll) Льюїс (псевдонім; справжнє ім'я Чарлз Латуідж Доджсон, Dodgson) (27.1.1832, Дарсбері, - 14.1.1898, Гілфорд), англійський письменник. Професор математики Оксфордського університету (1855-81), займався головним чином математичною логікою. Керролл написав казкову повість "Аліса в країні чудес" (1865, рос. Пер. 1923) і її продовження "В Задзеркаллі" (1871, рос. Пер. 1924), що стали улюбленими дитячими книгами. Наступні літературні досліди Керролла успіху не мали. Іронізуючи над шаблонами мислення в традиціях "поезії нісенітниць", Керролл в той же час дав в "Алісі" глузливе зображення поздневікторіанской Англії.

Агата Крісті

Англійська письменниця, "королева детектива" (Queen of Crime). Народилася Агата Крісті 15 вересня 1890, в Торквеї (Torquay), графство Девон, Англія. Освітою Агати, рано втратила батька, займалася мама. У 1914 вийшла заміж за льотчика Арчібальда Крісті (Colonel Archibald Christie). У роки Першої світової війни Агата Міллер працювала медсестрою у військовому госпіталі, вчилася фармакології. В цей же час, в перервах між чергуваннями, почала писати детективи. За її власними словами, складати Агата початку з простого наслідування сестрі, вже друкувалась в журналах. Молода письменниця вважала, що читачі з упередженням поставляться до того, що автором детективів є жінка, і хотіла взяти собі псевдонім Мартін Уест або Мостін Грей. Видавець наполіг на збереженні власних імені та прізвища письменниці, переконавши її в тому, що ім'я Агата було рідкісним і запам'ятовувалося. Романи, не відносилися до детективним, виходили під псевдонімом Мері Уестмаккот (Mary Westmacott). Всього під цим псевдонімом було надрукувало 10 романів. У пресі перший роман Агати Крісті ( "Таємнича злочин в Стайлса"; The Mysterious Affair at Styles) з'явився в 1920. Тоді ж "з'явився" і приватний детектив бельгієць Еркюль Пуаро (Hercule Poirot), який опинився в подальшому героєм 25 детективних романів Агати Крісті. Дебют іншого "приватного детектива" - міс Марпл (Miss Marple) - відбувся в 1930 гoду, коли у світ вийшов роман "Вбивство в будинку вікарія" (Murder at the Vicarage). Справжній читацький успіх прийшов до Агаті Крісті в 1926, коли на прилавки був випущений роман "Вбивство Роджера Екройда" (The Murder of Roger Ackroyd). Популярності письменниці сприяло і те, що її детективи друкувалися не тільки як окремі книги, а й публікувалися на сторінках періодичної преси в Англії і США. У 1957 на екрани вийшов перший фільм за мотивами п'єси Агати Крісті ( "Свідок обвинувачення"; Witness for the Prosecution). У 1926 померла мама Агати, а її чоловік, полковник Арчибальд Крісті, зажадав розлучення. Реакція Агати Крісті була настільки несподівана, що сама письменниця в майбутньому з трудом могла її пояснити: Агата зникла. Протягом декількох днів її посилено шукали і, нарешті, виявили в готелі, зареєстровану під ім'ям ... жінки, на якій збирався одружитися її чоловік. У 1928 шлюб Агати і Арчібальда Крісті, від якого народилася дочка Розалінда (Rosalind), розпався. У 1930 Агата Крісті вийшла заміж вдруге, за археолога сера Макса Маллована (Sir Max Mallowan). З тих пір вона періодично проводила кілька місяців на рік в Сирії та Іраку в експедиціях разом з чоловіком. Померла Агата Крісті 12 січня 1976 Веллінгтоні, Оксфордшир. На даний момент (вересень 2003) в Англії проживає онук Агати Крісті - Метью Прічард (Mathew Prichard). Агата Крісті - автор понад сотні оповідань, 17 п'єс, понад 70 детективних романів, перекладених на 103 мови. Серед творів - серії романів і повістей про детективну діяльність міс Джейн Марпл і містера Еркюля Пуаро: "Таємниче злочин в Стайлса" (The Mysterious Affair at Styles; 1920; роман), "Пуаро розслідує» (1924), "Таємниця камінів" (1925 ), "Вбивство Роджера Екройда" (The Murder of Roger Ackroyd; 1926; роман), "Вбивство в будинку вікарія" (Murder at the Vicarage; 1930; роман), "Східний експрес" (1934; роман), "Смерть на Нілі "(1937)," Н або М? ", (1941)," Розлучення навесні "(Absent in the Spring; 1944; роман вийшов під псевдонімом Мері Уестмаккот)," Свідок обвинувачення "(Witness for the Prosecution; 1953; п'єса) , "Мишоловка" (Mousetrap; 1954; п єса; вперше була поставлена ​​на сцені лондонського театру Амбассадор в 1952 і за 21 рік успішно витримала 8862 постановки), "Десять негренят" (1967; роман), "Смерть у хмарах" (Death in the clouds), "День поминання" ( " блискучий ціанід "; Sparkling Cyanide)," П'ять поросят "(Five little pigs)," Завіса "(Curtain; 1975, опублікований в 1976; останній роман про Еркюля Пуаро), "Sleeping Murder" (1975, опублікований в 1976; останній роман про міс Марпл), Автобіографія (опублікована в 1977) 12 січня 1976 року в Уоллінгфорде Агата Крісті померла.

Чарльз Беббідж

Винахідник першого в історії справжнього комп'ютера (так до кінця і не реалізованого) народився в 1791 році в місті Тінмут на південному заході Англії в сім'ї банкіра. Він був слабким дитиною і до 11 років навчався вдома. З дитинства він цікавився математикою (вважаючи за краще читання математичних книжок художньої літератури!), Любив механічні іграшки, які потім навчився робити сам. Коли в 1810 році Чарльз вступив у Трініті - коледж Кембриджського університету, виявилося, що він знає математику значно краще однолітків. Схоже, що це сильно зіпсувало його характер. Чим далі, тим більше склочним і погано уживався ставав ця людина. Через деякий час Ч. Беббідж пішов з Трініті-коледжу, вважаючи, що його друзі Д. Гершель і Д. Пікок досягли в математиці більшого, ніж він. Бути ж третім він вважав нижче своєї гідності. Перейшовши до коледжу св. Петра, він закінчив його в 1814 році, як і хотів, першим ... Його перші математичні праці були оцінені сучасниками, його обрали членом Королівського товариства, але Беббідж негайно посварився з більшістю «можновладців» цієї Академії наук. Не дивно, що в 1826 році йому не дісталася звільнилася посада секретаря Королівського товариства, хоча він був гідний її найбільше. Займаючись астрономією, статистикою, точної механікою, Беббідж постійно стикався з необхідністю проводити трудомісткі обчислення. Нарешті йому набридло вважати вручну, і в 1822 році він почав конструювати обчислювальні машини. Перша машина Беббіджа, названа ним «разностной», була лише дуже складним арифмометром. Поступово вдосконалюючи її, Беббідж, врешті-решт, зробив конструкцію своєї машини настільки складною, що і в нинішній час побудувати такий апарат було б проблематично ... Не довівши цю роботу до механічного втілення, Беббідж відволікся. У нього виникла ідея зовсім іншої машини, що отримала назву «аналітичної». Це і був перший в світі комп'ютер ... У 1843-1849 роках Беббідж випустив повний комплект креслень цієї машини, але словесного опису її не зробив. На наше щастя, в 1840 році Беббідж був запрошений до Італії з лекціями про аналітичну машині, які законспектировал, а потім видав Л. Ф. Менабр. Згодом ця праця перевела і коментувала Ада Лавлейс, вірна співробітниця Беббіджа. Вона ж і написала кілька програм для аналітичної машини. У 1871 році Беббідж помер, розчарований у житті і не оцінений сучасниками. Його чудова машина так і залишилася стосом креслень ... Нинішні фахівці ж визнали, що вона за своїм устроєм була краще перших електронних машин XX століття.

Томас Мор

Томас Мор (More) (7 лютого 1478, Лондон - 6 липня 1535, там же), англійський гуманіст, державний діяч, письменник. Походив із заможної сім'ї лондонського юриста. Початкову освіту отримав в граматичній школі Святого Антонія. Тринадцяти років був прийнятий пажем в будинок архієпископа Кентерберійського Джона Мортона. У 1492-1494 роках навчався в Оксфордському університеті, потім за наполяганням батька проходив курс юридичних наук в школах правознавства Лондона. Одночасно Мор вивчав класичні мови (латинська і грецька), твори найбільших античних і ранньохристиянських мислителів (Платона, Аристотеля, Августина). Він зблизився з гуртком оксфордських гуманістів - Джоном Колетом, Томасом Линакр, Вільямом Гроцина, Вільямом Лілі, в 1499 році познайомився з Еразм Роттердамський, з яким його пов'язували стосунки самої тісної дружби (в будинку Мора Еразм написав і йому присвятив свою "Похвалу глупоті") . Близько 1502 Мор став адвокатом і викладачем права. У 1504 році був обраний до парламенту, в стінах якого переконливо виступив проти фінансових домагань короля Генріха VII. Після цього, побоюючись репресій, був змушений на час залишити політику і повернутися до адвокатської практики. У 1510 році Мор знову в парламенті, скликаному новим королем, Генріхом VIII; він представляє лондонських городян; тоді ж був призначений помічником міського шерифа. У 1515 році в складі англійського посольства був направлений для переговорів до Фландрії. У Фландрії Мор приступив до роботи над першою книгою "Утопії", яку завершив після повернення додому; друга книга "Утопії" (власне розповідь про нібито недавно відкритому державі утопійців) була в основному написана набагато раніше. "Утопія" видана в кінці 1516 року в Лувене. У першій її частині міститься аналіз соціально-економічного становища Англії, гостра критика обгородження, господарського монополізму, розкладання англійського села, морального занепаду суспільства; в другій описується ідеальний суспільний лад, заснований на засадах спільності, лад, в якому привілейоване становище займають люди освічені й доброчесні. Третє, Базельська видання "Утопії" 1518 року була доповнена "епіграми" Мора - зборами поетичних творів різного жанру (віршів, поем і власне епіграм). Мабуть, одночасно з "Утопією" писалася "Історія Річарда III", що залишилася незавершеною (видана анонімно в 1543 році в складі хроніки Джона Гардінга, потім в 1548 і 1550 роках в хроніці Едуарда Холла із зазначенням на приналежність її Мору). Генріх VIII, оцінивши критичний пафос "Утопії", призначив її автора в 1517 році своїм радником. В 1518 Мор вже королівський секретар, він виконує дипломатичні доручення, з 1521 року засідає в "Зоряній палаті" - найвищому судовому установі Англії. Тоді ж він був призначений помічником скарбника королівства і удостоєний рицарського звання, незабаром отримав значні земельні пожалування. У 1521 році від імені Генріха VIII був надрукований трактат "Захист семи таїнств проти Мартіна Лютера", редактором якого, а можливо, і співавтором був Мор. Лютер послав різку відповідь королю, на що Мор 1523 року відгукнувся "відповідь Лютеру", звинувачуючи його в підбурюванні простого народу до бунту проти законних правителів. У 1523 році з схвалення короля Мор обраний спікером палати общин, в 1525-1529 роках він канцлер герцогства Ланкастерського, а в жовтні 1529 роки після зсуву кардинала Уолси, Мор стає лордом-канцлером Англії. У травні 1532 король Генріх VIII, який прийняв після конфлікту з татом сторону Реформації, змусив англійське духовенство підкоритися контролю королівської влади. Мор, який у полеміці з реформаторами захищав встановлення католицької церкви, повинен був піти у відставку. Відмовившись визнати "Акт про верховенство", який проголошує короля главою англійської церкви, Мор в квітні 1534 року був укладений в Тауер, а в наступному році звинувачений у державній зраді і страчений. У 1886 році зарахований католицькою церквою до лику блаженних, в 1935 році - до лику святих (пам'ять 22 червня і 6 липня).

Кромвель Томас

Кромвель (Cromwell) Томас (близько +1485, Патні, - 28.7.1540, Лондон), англійський державний діяч. У 1533 призначений канцлером казначейства, в 1534 державним секретарем, з 1 535 генеральний вікарій короля у церковних справах, з 1536 лорд-хранитель малої друку, в 1539 лорд-головний правитель Англії. У 1540 отримав титул графа Ессекса. Він зіграв велику роль у зміцненні англійського абсолютизму за короля Генріха Vlll, зокрема в проведенні реформації. Зовнішня політика Кромвель була спрямована на зближення Англії з німецькими протестантськими князями. В результаті інтриг придворної аристократії був звинувачений у державній зраді і єресі, поміщений у в'язницю і страчений.

Андрій Святий

Андрій Святий - апостол Ісуса Христа, був брат Петра і займався разом з ним в Капернаумі, на Галілейському озері, ловлею риби, коли Ісус покликав його слідувати за собою (Матв.VI, 18 і слід.). За розповіді Єванг. Іоанна (Ін. I, 41), він був одним з учнів Іоанна Хрестителя і ще раніше свого брата був призваний на Йордані Ісуса. Тому в грецькому переказі він носить ім'я "Первозванного" (???????????). За Св. Євангелія, він зі своїм братом і двома синами Зеведеєвих був в числі найближчих Христових учнів. За церковним переданням, разом зі своїм братом проповідував християнство "скіфам", т. Е. Народам, які жили на південних, східних і північно-східних берегах Чорного моря. За переказом російських літописів, проповідував в Стародавній Русі, був близько нинішнього Києва, де поставив хрест, доходив до Новгорода і села Грузіна, де поставив свою палицю. У Синопі ще в IX стол. показували його кафедру з чорних каменів. Від берегів Понта він через Пропонтиду перейшов у Фракію і Грецію і в Патрасі був розп'ятий за наказом проконсула Егея, або Егеат. ППод назвою "Акти", або "Діяння Андрій святий", збереглася, хоча в пізніших переробках на грецькою і латинською мовами, апокрифічна історія апостолів, відома ще Евсевию і автором якої був, як вважають, гностик Харінус. Крім того, на грецькій мові збереглися два уривка "Діяння Андрій святий і Матвія між людожерами" і мартирологу ( "Martyrium") цього апостола, так само як деякі уривки з "Діянь Петра і Андрій святий"; всі вони надруковані Тішендорф в "Acta apostolorum apocryphorum" (Лейпциг, 1851), а також в додатку до "Apocalypses apocryphae" (Лейпц., 1866). У лат. редакції "Virt u tes Andreae", що розповідають про всіх подорожах апостола від Понта до Греції, і "Passio Andreae" видані в Кельні в 1531 і увійшли також до збірки Абдіаса. "Passio" послужила основою одного англосаксонського вірші, содержащагося в "Codex Vercellensis" і виданого Гриммом ( "Андрій святий und Elene", Кассель, 1841), так само як Грейн в "Bibliotek der angels a chs. Poesie" (2 т., Гетто ., 1857--68). По одному пізнішому переказом, Андрій святий був апостолом в Константинополі, де він присвятив першого єпископа Стахія. Переказ про те, що він був прибитий до хреста, поперечні бруси якого були вставлені навскіс (Андріївський хрест), має вельми пізнє походження. Крім Росії, і Шотландія шанує цього апостола як патрона своєї країни. В обох цих країнах заснований на честь його Андріївський орден. Пам'ять святого святкується 30 листопада. Попередня цього дня ніч носить у народу назву Андрєєва вечора або Андрєєвої ночі, в яку, за народним повір'ям, молодим дівчатам і хлопцям є образ суджених.

Св. Патрік Ірландський

Народився Патрік (тоді його звали Суккат) приблизно в 387 році, в Британії. Він був, як він сам пише, онуком християнського священика і сином диякона Кальпурния, який належав до знатного сімейства і був римським декуріона (ранг чиновника). Він був з бриттів, а мати хлопчика, близька родичка Св. Мартина Турського, покровителя Галлії, - з франків. Шістнадцяти років святий був викрадений в рабство з маєтку свого батька. Нападники на маєток (це були вигнані сини бріттского короля) вбили його батька, сестри його пропали без вісті. Святий Беда Високоповажний розповідає, що в ті роки всі британські вояки вирушили за наказом римських властей до Риму, щоб обороняти місто, залишивши свої землі беззахисними. Це призвело до багатьох беззаконням і небезпекам в тих краях. Патрік був проданий в рабство в Ірландію, де і перебував в покорі у господаря, поки не втік, виконуючи отримане в одкровенні від Бога повеління. Він і потім нерідко отримував такі одкровення від Віктора, ангела Божого, часто що був йому в образі птаха. В рабстві святий пас овець у відокремлених місцях, горах і лісах. Там, споглядаючи творіння, він навчився вірити і молитися, зростаючи в любові до Бога. Св. Патрік став справжнім чоловіком молитви, які досягли висот молитовного споглядання. За його виконаним віри молитвам Бог часто творив чудеса. Нехай дарує нам Господь за клопотанням Святого Патрика дар молитви і любов до неї, подібні до тих, якими Він наділив свого прославленого служителя. Хоча сам святий пише, що втік, легенди розповідають, ніби він не хотів йти без дозволу господаря. Той же зажадав в плату за свободу злиток золота розміром з голову самого Патріка. Ангел Віктор велів тоді юнакові слідувати за диким кабаном, який і викопав із землі цей злиток. Коли святий досяг узбережжя, де, за словами ангела, його чекав корабель, там, по житійних оповідань, його схопив власник берега і знову продав у рабство. Але Бог покарав лиходія - коли він і його домочадці розглядали отримані як плата мідні казанки, їх руки міцно прилипли до металу. Невдалий ділок розкаявся, був прощений Патріком, викупив його з рабства і забезпечив грошима на дорогу. Легенда говорить, що повернувшись, уже єпископом, святий хрестив його. Після довгого шляху, описаного в "Сповіді", святий повернувся в рідні краї. Там йому знову з'явився в баченні той же ангел і наказав повернутися до Ірландії з проповіддю Христа. Але спочатку він повинен був отримати освіту. Для цього святий відправився в Галію (нинішня Франція), де навчався під керівництвом Св. Германа, єпископа Оксеррского (який висвятив його на диякона під ім'ям Патріка) і ченців монастиря Св. Гонората на о. Лерін (близько нинішніх Канн в Провансі), одного з оплотів чернечого життя Галлії. Незабаром Св. Герман, вирушаючи до Британії, боротися з єрессю Пелагія (який вважав, ніби людина може сам, тільки своїми справами і без благодаті Божої, досягти спасіння), взяв з собою і Св. Патріка, свого учня. Разом з групою священиків вони ходили по Британії, спростовуючи єресь і повертаючи людей до Бога, здійснюючи великі чудеса зцілення. Розповідають, що одного разу Св. Патрік запропонував Св. Герману постити заради звернення одного з міст, який впав у єресь. Однак місто не звернувся, і в кінці третього дня поста земля розверзлася і поглинула його. Те місце, де постили Святі і їх супутники, стало потім традиційним місцем, куди для поста збиралися місцеві священики. Під час цієї подорожі Св.

В результаті свого навчання, Св. Патрік дізнався все, що було необхідно для його майбутньої місії. Особливу любов живив святий до Слова Божого - про це говорить, наприклад, його "Сповідь". У цьому невеликому оповіданні він приблизно двісті разів явно або неявно, натяками, посилається на Святе Письмо. Нехай дарує Господь і нинішнім християнам таку ж любов до Свого Слова, Своєї Церкви і Своєю волі. Святому, який стверджував християнство, доводилося, звичайно ж, протистояти язичницькими віруваннями і витримувати зіткнення з прихильниками язичництва. Коли він йшов до столиці Ірландії, Тару, щоб проповідувати там на Великдень, король-язичник влаштував на нього засідку в лісі. Святий же і все його супутники по шляху співали гімн-молитву, їм складену, яка тепер відома як "Щит Св. Патріка" або "Благання оленя". І сталося диво - замість кліриків воїни побачили лише проходило повз олень стадо. За словами житія, перед смертю ангел обіцяв святому, що ця молитва завжди буде захищати від зла читають її з вірою. Житія та легенди описують багато інших чудеса, вчинені святим Патріком. Інші вірять всім цим історіям, інші - не всім, але безсумнівно одне - Бог завжди супроводжує людину, який з вірою і самовідданістю присвячує себе виконання Його волі. Для Бога ж, як вірив Св. Патрік і як віримо і ми, немає нічого неможливого. Помер Св. Патрік в 493 році, отримавши перш з рук супутника-священика Святе Причастя. Кажуть, що місце його смерті все було оточено співаючими птахами, і багато хто думав, що то були ангели Божі, які взяли вид птахів, як це робив приходив до святого в видіннях ангел Віктор.

Ян Флемінг

ФЛЕМІНГ Ян Ланкастер (28 травня 1908 році, Лондон 12 серпня 1965, там же), англійський письменник. З багатої аристократичної сім'ї. Батько Яна, загиблий в 1914 в битві на Соммі, був другом У. Черчілля. Флемінг виховувався в привілейованому коледжі Ітоні і Королівської військової академії в Сандхерсті, потім продовжив освіту в університетах Мюнхена і Женеви, де вивчав німецьку та французьку мови. Пізніше він вивчив і російську мову.

Флемінг готував себе до кар'єри дипломата, але не витримав вступний іспит в МЗС і за протекцією сім'ї отримав в 1939 місце кореспондента в Агентстві Рейтер. В якості спеціального кореспондента агентства він направляється в 1933 в Москву для висвітлення судового процесу над співробітниками компанії Метрополітен-Віккерс, звинувачують в шпигунстві і шкідництві. У тому ж році Флемінг приймає пропозицію увійти партнером в банківське підприємство і йде з агентства Рейтер.

Але через 5 років в 1938 Флемінг знову в якості кореспондента (тепер уже газети Таймс) відвідує Москву з торговою делегацією на чолі з міністром зовнішньої торгівлі в уряді Н. Чемберлена. Після початку Другої світової війни Флемінг, покликаний на військову службу, зайняв пост помічника директора секретної служби ВМФ, адмірала Дж. Годфрі. Він курирує ряд секретних операцій, керує звільненням військовополонених в Норвегії, встановлює місцезнаходження німецьких ракет Фау, забезпечує розвідданими висадку союзників в Італії. За однією з версій, що стала відомою в 1997, Флемінг нібито безпосередньо розробляв і приймав участь в операції з викрадення Мартіна Бормана 1 травня 1945 року Операція носила кодову назву Джеймс Бонд. У 1946 Флемінг вийшов у відставку і до 1959 очолював іноземний відділ газетного тресту Кемслі. Професійна письменницька діяльність Флемінга почалася досить пізно, з роману Кафе Рояль (1953). Головний герой цього роману і всіх наступних носив ім'я Джеймс Бонд. Через рік вийшов другий роман з тим же героєм Живи і нехай вмирають інші. Всього Флемінг написав 14 романів про Джеймса Бонда (найбільш відомі серед них: Д-р Але, Діаманти вічні, З Росії з любов'ю, На таємній службі Її Величності, Голдфінгер). Майже всі романи Флемінга були екранізовані і принесли славу не тільки письменникові, а й багатьом акторам. Головний герой, агент 007 (дві цифри 0 дають право на вбивство), швидко завоював любов публіки. Особливу привабливість розповіді надають незважаючи на умовність і деяку фантастичність подій і ситуацій точність автора в описі деталей, обстановки і місця дії, легка іронія по відношенню до героя і самому собі. Як би з почуття протесту проти закидів критики в тому, що він є автором одного героя, Флемінг пише книгу подорожей, повість для дітей Читти-Читти ... Бенг-Бенг, блискуче екранізовану У. Діснеєм. Однак для мільйонів читачів Ян Флемінг залишається автором романів про незаперечному Джеймса Бонда.

Коллінз Джоан 23 травня 1933

Джоан Коллінз - американська кіноактриса, яка знялася в більш ніж 50 фільмах і численних серіалах. Великим успіхом у всьому світі користується серіал «Династія», в якому вона зіграла одну з головних ролей (Алексіс). Автор кількох художніх книг. Джоан Коллінз народилася 23 травня 1933 року. Вона знялася більш ніж у півсотні фільмів, не рахуючи численних епізодів в серіалах. Протягом зйомок знаменитого серіалу «Династія» вона, як то кажуть, розміняла «срібний полтинник». Так само, як її героїня, була кілька разів одружена. Що, прямо скажемо, не дивно ... Але демонізм її аж ніяк не в цьому. Народжена під знаком Близнюків, Джоан визнається в подвійності свого характеру. За її словами, вона найбільше любить подорожувати (чемодан, книга і літак - краще задоволення), поважає в людях і в собі гру розуму, відрізняється життєлюбством, веселим і незалежною вдачею. Хоча у Джоан Коллінз троє дітей, але балансування між реальним чоловіком, родиною та артистичною кар'єрою у неї теж не вийшло. Кожен з її шлюбів терпів фіаско. Людина, з яким вона складалася в першому шлюбі, актор Максвелл Рід, був старший на 15 років. Під час першої зустрічі він дав їй наркотик і згвалтував. Пізніше він намагався за готівку надати її нафтовому шейху на кілька любовних ночей, після розлучення намагався її шантажувати. Другий чоловік, Ентоні Ньюли, англійський композитор, який писав мюзикли, поводився не так узурпаторська. Але він бажав бачити Джоан біля себе тільки в ролі домогосподарки і матері його двох дітей, тобто «слабку, несамостійну особистість», про що пізніше в своїх мемуарах писала Джоан Коллінз. Під час шлюбу з Ньюли її професійний ріст зупинився. Третій чоловік Джоан, музичний менеджер Рон Касс, зламався на те, що терпів невдачі на роботі як раз в той час, коли склалося кар'єра Джоан. Він став наркоманом. Прийнявши рішення вийти заміж в четвертий раз - за Пітера Холма, який був на 14 років молодший за неї, - актриса проявила мужність. Вона вважала, що на відміну від чоловіків, які старший за неї, він зможе «сприймати її біля себе як рівну». Як і в серіалі, де Декс набагато молодший за неї, вона і в житті не побоялася в четвертий раз обвінчатися (в церкви скромною, але в Лас-Вегасі) в свої 52 роки з 38-річним Пітером Холмом, колишнім рок-співаком. Однак через рік вони розлучилися. Це була банальна історія, бо молодий чоловік закохався в свою пасербицю Каті, дочка Джоан. 17 лютого 2002 року Джоан Коллінз в п'ятий раз вийшла заміж. Союз двох люблячих сердець став зароджуватися, коли Коллінз гастролювала по США зі спектаклем "Листи кохання", в якому виконувала головну роль. Про п'ятого чоловіка відомо тільки те, що звуть його Персі Гібсон, що він на 32 роки молодший за свою наречену, що народився він в Перу і працює театральним менеджером. У гучних проектах, так само як і в гучних скандалах непомічений. На питання, чому вона кілька разів виходила заміж, Джоан відповіла: «Я відчуваю себе набагато краще, якщо поряд зі мною чоловік - людина, яка мене любить і якого я люблю. Мене зараз вже не приваблюють різні пригоди. Коли ти молода, то важливо, звичайно, щоб за тобою доглядали чоловіки і щоб з тобою відбувалося щось цікаве. Але через певний час це набридає. В молодості секс для мене був важливою частиною життя, чимось абсолютно нормальним, та й зараз через нього я не відчуваю почуття провини. По-моєму, коли-небудь треба перестати спати з різними чоловіками. Тим більше сьогодні доводиться бути набагато обережніше через всіх цих з'явилися жахливих хвороб. Але незалежно від цього слід просто знати, що ти можеш собі дозволити. Є жінки, які можуть мати безліч любовних пригод, нітрохи від цього не страждаючи. Інші відчувають образу, якщо, наприклад, з ким-небудь переспали, а на наступний ранок він навіть не подзвонив. Для мене ж людські стосунки важливіше, ніж секс ». Але навіть любов не заважає актрисі азартно віддаватися роботі. Коли в «Династії» сценаристи надовго залишили Алексіс за кадром, вона «рвонула» в Монако, але не в казино, а на зйомки в міні-серіал «Монте-Карло», де зіграла підступну і спокусливу радянську шпигунку, виховану в Англії і працюючу «під дахом» оперної співачки на британську розвідку під час другої світової війни. У цьому серіалі поряд з нею - чарівний Джордж Гамільтон і талановитий Малкольм Макдауелл. Про своїх партнерів Джоан завжди відгукується з похвалою. За її словами, сивочолий Джон Форсайт (Блейк) - «актор високого класу, справжній джентльмен і на екрані, і в житті. Благородний, великодушний, стриманий. Його поведінка, постава, жести видають людини воістину елегантного. Бути поруч з ним будь-якій жінці приносить задоволення, а грати на знімальному майданчику - легко і радісно ». Згодом Джоан Коллінз, яка створила скандальні мемуари про зйомки «Династії», стала писати книги. Вона автор трьох романів. Це, за словами актриси, «книги про дивовижні, прекрасних, чудових людей, яким в житті довелося так багато страждати». Вони потрапили в списки бестселерів у Англії. Останній роман викликав грандіозний судовий процес Джоан Коллінз проти видавництва «Ренд Хаус», який вимагав повернути аванс в 1,2 мільйона доларів за «нечитабельним» матеріал. Але Джоан виграла процес, причому додатково відсудила солідну суму «за завдану моральну шкоду». Але, крім божого дару, літературні здібності Джоан успадкувала від батька Джо Коллінза, який давним-давно написав книгу про двох своїх дочок - Джоан і Джекі (вона відома в Росії під назвою «Лаки», «Голлівудський зоопарк», «Голлівудські дружини» і ін.), які дуже рано вилетіли з рідного гнізда і самостійно домоглися великих успіхів. Особливо Джоан. У «Династії» є актриси, які грають жінок набагато молодше за свої роки. Зараз це вже звично. Але що за цим стоїть? «Звичайно, - каже Джоан, - жінки будь-якого віку можуть мати гарний вигляд. І сьогодні актриси зрілого віку постійно доводять це. Їх вже не можна «відправляти на смітник», як раніше, в 25 років. Не кожна стане Ліндою Еванс або Дайаной Керолл, але кожна може до їхнього рівня наблизитися. Не можна товстіти, не можна носити неохайні сукні або мати огидну зачіску. Треба залишатися для чоловіків привабливою ».

Ванесса Редгрейв (1937)

Ванесса Редгрейв народилася 30 січня 1937 року в Лондоні (Великобританія).Навчалася в Центральній школі музики і драми в Лондоні, на театральній сцені дебютувала в 1957 році, а роком пізніше вперше знялася в кіно ( `Під маской`). На початку 60 - х років грала в складі Королівської Шекспірівської трупи, в 1966 році повернулася в кіно ( `A Man for All Seasons`). На рубежі 60 - 70-х років Ванесса Редгрейв стає однією з найпопулярніших актрис світу і завойовує відразу кілька престижних нагород - 'Оскар', 'Золотий глобус, Гран - прі Канського кінофестивалю. Серед кіноробіт цього періоду - фільми `Морган!`, `Айседора`,` Марія, королева шотландская`, `Фотоувеліченіе` (` Блоу - ап`), `Камелот`. Актриса працювала з такими режисерами, як Кен Рассел, Тоні Річардсон, Мікеланджело Антоніоні, Джон Шлезінгер. Новим успіхом Редгрейв стала роль у фільмі Фреда Циннемана `Джулія`. Талановита актриса продовжує активно зніматися в кіно: `Бостонци` (1984),` Похорон Сталіна` (1990), `Маленька Одеса` (1994),` Нездійсненне заданіе` (1996). Ванесса Редгрейв відома не тільки своїми ролями, а й ліворадикальними політичними поглядами. У неї троє дітей: дочки Наташа і Джоелі Річардсон (обидві - актриси) від шлюбу з режисером Тоні Річардсон і син від актора Франко Неро, з яким вона працювала у фільмі `Камелот`.

Пол Маккартні

Джеймс Пол МакКартні народився 18 червня 1942 року в ливерпульском районі Енфілд. Пізніше сім'я переїхала в район Уоллейс, потім в Спік, а в 55-ом влаштувалася в районі Оллертон, всього в 2 милях від будинку, де жив Джон Леннон. За характером маленький Пол був прямою протилежністю Джону Леннону. З усіма він поводився чемно і тактовно, хоча не можна було назвати його пай-хлопчиком. Як і Джон він був собі на умі і дорожив своєю незалежністю, яку, однак, стверджував неагресивних і бунтарством, а чисто дипломатичними засобами. У початковій школі він був одним з кращих учнів і, закінчивши її, легко вступив до середньої школи для хлопчиків з пишною назвою "Ліверпульський інститут". Полу було 14 років, коли сталася трагедія. У Мері МакКартні виявили рак, і 31 жовтня 1956 роки вона померла. Перший у своєму житті музичний інструмент, трубу, Пол отримав в подарунок від дядька, коли йому було 12, але так його і не освоїв. У 14 він попросив батька купити йому гітару. Пол був лівша, але, як сам він стверджував багато років по тому, по-справжньому усвідомив себе таким тільки виключно через гітару. З того моменту все інше втратило для Пола значення. Він міг грати цілодобово, грати на ганку, в ванній, в туалеті, на шкільному подвір'ї. Як багато однолітки, Пол намагався не пропускати концерти скіффл-груп, годинами слухав ночами програми радіостанції "Radio Luxemburg". Він розучував шлягери Елвіса Преслі, Літтл Річарда і наслідував цим зіркам досить майстерно. Проте він не поспішав долучитися до якої-небудь групи або утворити свою. У школі одним з друзів Пола був Айвен Воен. Айвен час від часу грав в групі Джона Леннона "The Quarrymen" і одного разу, 6 липня 1957 року народження, покликав Пола на її виступ. Там Леннон і Маккартні вперше зустрілися. Через тиждень Джон запросив Пола в свій ансамбль. На той час Пол вже почав складати свої власні композиції, і тепер вони удвох з Джоном придумували оригінальні мелодії та аранжування. До кінця 1958 року в їх авторське архіві налічувалося вже близько півсотні пісень, включаючи ранні варіанти "Love me do", "One After 909". До 1961 року Пол, як і Джон, грав на ритм-гітарі, а бас гітару брав в руки лише в тих випадках, коли Стюарт Саткліфф не міг вийти на сцену. Постійним бас-гітаристом МакКартні став тільки влітку 1961 року, коли Стюарт покинув групу. До 1966 року біографія Пола МакКартні становила єдине ціле з біографією "БИТЛЗ". Його дебют як самостійного композитора відбувся в кінці 1966 року, коли він склав музику до фільму "The Family Way". Надалі Пол виступив автором основної ідеї концептуального альбому "Sgt. Peppers Lonely Hearts Club Band" (1967), йому ж належала провідна роль у створенні фільму "Magical Mystery Tour" (1967), альбому "Abbey Road". Сольну кар'єру МакКартні почав ще до розпаду квартету. У листопаді 69-го - березні 70 року він записав у домашній студії свій дебютний альбом "McCartney", який фірма "Apple" випустила 17 квітня 1970 року. Пол один виконав всі інстрементальние партії, записавши їх шляхом багаторазового накладення. Лише в вокальних партіях він восполь- поклику допомогою дружини Лінди Істмен. Лінда хоч і працювала в рок- журналістиці, володіла більш ніж скромними знаннями в музиці, і Полу довелося докласти чимало зусиль, щоб навчити її для початку хоча б непогано грати на фортепіано і співати. Рік по тому, в травні 1971 го, Пол і Лінда випустили новий альбом "Ram", записаний в Нью-Йорку за участю ударника Денні Сейуелла. Ця платівка теж мала великий комерційний успіх. У ті дні МакКартні чітко усвідомив, що йому важко і незатишно творити в поодинці, що він, як в повітрі, потребує атмосфері ансамблю, колективної творчості. Влітку 1971 він сформував перший склад групи "Wings", куди увійшли Лінда, Денні Сейуелл і гітарист Денні Лейн. З ними він записав і в грудні того ж року випустив альбом "Wild Life". Платівку спіткала доля попередніх: публіка була в захваті, критики - метали громи і блискавки. У самому початку 1972 року до ансамблю приєднався сологітаріст Хенрі МакКаллоу. При всьому тому відносини в групі складалися непросто. Денні Сейуелл і Хенрі МакКаллоу все частіше висловлювали Полу незадоволення виконавським рівнем Лінди, пропонуючи взяти замість неї більш досвідченого піаніста. Конфлікт назрівав і привів до того, що Сейуелл і МакКаллоу покинули групу в самий невідповідний момент. У 1979 року МакКартні був нагороджений видавцями "Книги рекордів Гіннесса" "родієвого диском" як самого популярного музиканта і композитора-пісняра всіх часів і як володаря найбільшої кількості "золотих" платівок. 26 вересня 1989 року розпочалося кругосвітню гастрольне турне, перше після 1976, концертом в Осло і тривало до весни 1990-го. Як і п'ятнадцять років тому, в ході гастролей був записаний потрійний концертний альбом.

Оскар Уайльд (16.10.1854-30.11.1900)

Оскар Уайльд, повне ім'я Оскар Фінгел ОФлагерті Уілл Уайльд (Oscar Fingal OFlahertie Wills Wild), народився 16 жовтня 1854 року в Дубліні (Ірландія).

З 1864 по 1871 рр Уайльд відвідував Королівську порторскую школу в Енніскіллені, потім продовжив освіту в Трініті-коледж (Дублін) і в Коледжі Святої Магдалини (Оксфорді), останній закінчив з відзнакою в 1878 році.

Свій медовий місяць Уайльд провів в Парижі в 1884 році, коли одружився на Констанції Ллойд. У 1885 і в 1886 році у них народилися сини.

У 1886 році Уайльд познайомився зі студентом Оксфорда Робертом Россом і закохався в нього. Уайльду довелося почати подвійне життя ...

У 1891 році побачила світ і відразу ж стала користуватися карколомним успіхом повість "Портрет дорватися Грея". В цьому ж році Уайльд познайомився з лордом Альфредом Дугласом і почався пристрасний роман.

Один з приятелів Дугласа заволодів листами Уайльда до коханця і почав його шантажувати. Частина листів потрапила в руки батька Дугласа, маркіза Квінсберрі. ... Квінсберрі представив суду доказ у вигляді списку з 12 молодих людей, які були готові підтвердити в суді те, що Уайльд приставав до них з содомітські пропозиціями.

25 травня 1895 року Оскар Уайльд був засуджений до двох років каторжних робіт. У травні 1897 року, він випущений з Редингской в'язниці.

Помер 30 листопада 1900 року в віці 46 років в Парижі.

Sources

1. Dictionary of Britain / Adrian Room - Oxford: Oxford University Press, 1987.

2. Dictionary of Cultural Literacy: What Every American Needs to Know / EDHirsch, Jr., Joseph Kett, James Trefil. - Boston: Houghton / Mifflin Company, 1988.

3. Longman Dictionary of English Language and Culture.-Harlow, Essex: Longman Group UK Limited, 1992.

4. Oxford Advanced Learners Encyclopedic Dictionary. -Oxford: Oxford University Press, 1992.

5. Paul, Anthony. A Guide to the English -Speaking World. -Harlow and London: Longman group Limited, 1975.

6. The History Today Companion to British History / Ed. By Juliet Gardiner and Neil Wenborn. - London: Collins and Brown Limited, 1995.

7. Websters New World Encyclopedia .Pocket Edition. Newly Revised and Updated. - New York: Prentice Hall, 1993.

8. Великобританія: Лингвострановедческий словник / AP У. Рум, Л .В. Колесніков, Г. А. Пасічник та др.-М. : Рос. Яз., 1978.

9. Єрмолович Д. І. Англо-русский словарь персоналій.-2-е вид., Стереотип М .: Рус. Яз., 1999..