|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ
Державна освітня установа вищої професійної освіти
Кафедра соціальних наук
Контрольно-курсова робота
Культурна спадщина Тульського краю
«Династія Демидових: три століття історії»
Тула 2006
зміст
Вступ
Глава 1. Родоначальники династії
1.1 Перший підприємець з роду Демидових
1.2 Акинфий Демидов - продовжувач справи батька
1.3 Нащадки Акинфия
1.4 Нижньотагільський завод
1.5 Училище в Тагілі
1.6 Фінансові справи
1.7 Підсумки третього покоління
Глава 2. Посланник у Флоренції
2.1 Спадщина
2.2 Механіки Черепанова
2.3 Посланник у Флоренції
2.4 Підсумки четвертого покоління
Глава 3. Засновник нагород
3.1 Поїздка в Нижній Тагіл
3.2 Вийского училище
3.3 Фортечна інтелігенція
3.4 Демидовские премії
Глава 4. Павло Демидов
4.1 Князь Сампонтре
Глава 5. Останні
5.1 Єліму Павлович
5.2 Молодші брати
5.3 Справи заводські
5.4 Кінець заводів
висновок
Список літератури
Вступ
Життя і діяльність представників цієї династії цікавила багатьох дослідників, письменників. Незвичайне піднесення тульського коваля Микити Демидова привернуло увагу сучасників і породило чимало розповідей про те, як його нащадки перетворилися в найбагатших людей XVIII століття.
Біографічні відомості про перший Демидові сучасник Катерини II І.І. Голіков дав в багатотомній збірнику документів «Діяння Петра Великого». Тут викладені укази про пожалування Демидовим і про подарунок, зробленому першим уральським заводчиком, царя з нагоди народження царевича 100 тисяч рублів і коштовності. Він же видав при матеріальному сприянні уральських промисловців свій твір «Додатки» до «діянь Петра Великого» (1790).
Родоначальник династії Микита Антуфьев Демидов народився в 1656 році. Спадкоємиця з останнього (сьомого) покоління власників заводів Марія Павлівна померла в 1956-му. Триста років життя роду Демидових, з них 215 років вони володіли уральськими заводами (1702-1917).
Глава 1. Родоначальники династії
1.1 Перший підприємець з роду Демидових
Серед російських сімей, зобов'язаних своєю появою на історичній сцені Петру I, особливе місце займають Демидови. Саме їх ім'я стало символом нової, зміненій Росії, а історія їх піднесення обросла численними легендами. Родоначальник Демидових - Микита - носив при народженні інше прізвище. Його батько, Демид Антуфьев, походив із державних селян і приїхав в Тулу з села Павшино, щоб зайнятися в місті ковальським ремеслом. У 1664, коли його синові було вісім років, Демид помер. Згідно з іншою версією, Микита Демидов - простий селянин, який втік в Тульську збройову слободу, рятуючись від рекрутського набору. За третьою, він втік до Тулу з Москви, де служив на гарматний дворі. Але так чи інакше, вже в 1790-і рр. Микита Демидов вельми успішно торгував залізом і ще до змінила все його життя зустрічі з царем Петром був власником залізоробного заводу, що вже тоді робило його становище абсолютно винятковим, оскільки інші нечисленні заводи того часу належали суцільно іноземцям та членам правлячої еліти. Що ж стосується зустрічі з Петром, то і з цього приводу існує кілька легенд. За однією з них Микита став відомий цареві тим, що полагодив П. П. Шафирову його німецький пістолет, та ще й виготовив точну його копію. За іншою - Микита Демидов був єдиним з тульських зброярів, взявся в 1696 виконати замовлення царя на виготовлення 300 рушниць за західним зразком. Успішно впоравшись із завданням, Демидов був обласканий Петром, а коли представив царю кілька рушниць власного винаходу, отримав поблизу Тули землю для будівництва нової фабрики. З початком Північної війни 1700-21 потреба держави в металі і зброю різко зросла, і в 1701 Петро видав Демидову спеціальну грамоту, яка дозволяла розширити виробництво за рахунок покупки нової землі і кріпаків для роботи на заводах. А вже на наступний рік щасливий промисловець бив чолом государю про передачу йому Невьянского железоделательного заводу на Уралі. Незабаром на челобитье отримали позитивну відповідь, та ще на вкрай вигідних для Демидових умовах, по суті робили їх господарями Уралу.
1.2 Акинфий Демидов - продовжувач справи батька
Першим з Демидових, які прибули на Урал, був син Микити Акинфий. Народжений в 1678, він ще в молодості був посланий батьком до Саксонії вчитися секретам металургійного виробництва і тепер завзято взявся за справу. Саме йому і судилося створити справжню імперію Демидових, яка до середини століття виробляла 52% всього російського металу. Починаючи з 1716, Демидови здійснювали будівництво на Уралі нових фабрик і заводів. Одночасно вони вели і розвідку нових уральських та алтайських родовищ, деякі з яких використовуються і понині.
Після смерті в 1725 Микити Демидова повновладним господарем заводів став Акинфий. Їм він віддавав увесь свій час і сили. В одному з листів до А. Д. Меншикову він писав, що фабрики, як малі діти, вимагають постійної уваги. Не шкодуючи себе, Акинфий того ж вимагав і від інших. Ще в 1720 Демидови отримали від Петра I грамоту на дворянство, що дало їм можливість на законних підставах купувати кріпаків робочих для своїх заводів. На них в найтяжких умовах працювали сотні кріпаків; охоче брали туди втікачів і старообрядців. З останніх формувалися також кадри доглядачів і керуючих заводами. У 1737 Акинфий звернувся до Кабінету з проханням всіх його робітників, формально ще вважалися вільними, вважати його кріпаками. Основним засобом впливу на робочих при цьому був страх. Провинилися жорстоко карали - пороли, заковували в залізні колодки, тримали в сирих підвалах. Настільки ж жорстоко боролися Демидови і з конкурентами, в тому числі і з державними підприємствами. Вони не зупинялися ні перед чим: переманювали майстрів, крали руду, нападали на шахти, не дозволяли іншим заводчикам рубати ліс. Не раз Демидових звинувачували у захопленні чужих земель, розробці родовищ без дозволу уряду, приховуванні втікачів, ухиленні від сплати податків, підкуп посадових осіб та ін. Але всякий раз завдяки заступництву високопоставлених вельмож їм вдавалося уникнути покарання. Аргументом на їхню користь завжди було і таке необхідне країні високоефективне виробництво, яке не мало аналогів ні в приватному, ні в державному секторі тодішньої економіки. У 1740 Акинфий Демидов отримав чин статського, а в 1744 - дійсного статського радника. У тому ж році указом Єлизавети Петрівни було оголошено, що він знаходиться під особливим покровительством государині. Таким чином, звільнений разом з братами від обов'язкової служби і багатьох податків, непідвладний нікому, крім самої государині, Демидов, як зауважив один з його біографів, виявився самим вільною людиною в Росії. Але цю свободу обірвала його смерть в 1745.
1.3 Нащадки Акинфия
Після смерті Акинфия належали йому заводи перейшли до його синам - Прокопію, Григорію і Микиті. Старший з братів Прокопій справою предків не цікавився і продав свою частку купцеві Яковлєву. Він прославився своєю благодійною діяльністю, жертвував великі суми на Московський виховний будинок, стипендії студентам Московського університету. У 1772 він заснував в Москві Демидівське комерційне училище, створив ботанічний сад. Розведенням різноманітних рослин прославився і брат Прокопія Григорій, також не бажав займатися заводами. У свою чергу, молодший син Григорія Павло став відомий як натураліст, який подарував в 1803 Московського університету свою колекцію мінералів, а також велику бібліотеку. У тому ж році він заснував в Ярославлі знаменитий Демидівський ліцей, а вже в 1880-і рр. на заповідані їм гроші було відкрито університет Томська.
Третій син Акинфия Демидова, Микита (1724-1789), до якого було особливо розташоване батьківське серце і якого батько хотів зробити єдиним спадкоємцем свого колосального стану, хоча і поступився Акінфієв в талантах, але все ж виявився заповзятливим ділком. Йому дісталося шість заводів: Нижньотагільський разом з Черноисточинском, Вийскій, Вісім-Шайтанский і два Лайскіх. Ця Нижнетагильская частина спадщини включала найбільш потужні і прибуткові підприємства.
Як тільки в 1758 році Микита Акинфиевич вступив в спадок, він негайно ж подав клопотання про будівництво нового заводу. У чолобитною для Берг-колегії спадкоємець писав, що чавун, що виплавляється на його підприємствах, переробити в залізо не можна: "А у близькості тих моїх заводів з сибірської боку випала на річку Чусовую річка Сулемка, яка до побудови молотових і до перековуванню чавуну здатна, на якій покійний і батько мій ті молотові побудувати мав намір, до чого і ліс вивезений, тільки за кончиною своєю того виконати не встиг ".
На річці Сулемке Микита Акинфиевич намір побудувати переробний завод з чотирма молотами. Однак ці плани зустріли одночасне протидію з двох сторін. Баронеса М.А. Строганова запевняла Берг-колегію, що річка Сулемка і місце, облюбоване під завод Демидовим, знаходяться на її дачах. З доношением такого ж змісту звернувся барон Н. Г. Строганов. Мала відбутися тривала тяганина, яка не влаштовувала Демидова. Він дав вказівку розшукати інше місце. До осені 1758 року пошуки увінчалися успіхом, і молодий спадкоємець просить дозволу побудувати молотові фабрики і для них греблю на річці Салде. Тим більше що ще в 1750-му імператриця Єлизавета відвела Демидовим Салдінскую лісову дачу.
Указ про будівництво Салдінского заводу Берг-колегія винесла 8 лютого 1759 року. Прокопій Акинфиевич, людина незлагідна і не "живили родинних почуттів до брата, намагався перешкодити будівництву, заявляючи, що новий завод буде віддалений від Невьянськ всього на 30 верст. Але це не допомогло. У 1760 році виник Ніжнесалдінскій завод, а через 15 років - Верхньосалдинського . У 1771-му побудували ще Вісім-Уткинский.
1.4 Нижньотагільський завод
У 1747 році в зв'язку з розділом володінь А. Н. Демидова Нижньотагільський завод стає центром, стягує всі нитки упpaвлeнія складним господарством великої групи заводів, згодом що склала Нижньотагільський гірничий округ. Це не могло не відбитися на зовнішньому вигляді демидовских володінь. Якщо, за відомостями історика В. Генніна, в 1734 році єдиним адміністративним будовою в селищі була фортеця, де містився гарнізон для охорони, то вже в описі заводу за 1758-й, крім фортеці і заводських пристроїв, вказані панський будинок і дерев'яна церква.
Особливе місце серед всіх володінь за масштабами виробництва і рівнем техніки займав Нижньотагільський завод. Успіху сприяло прагнення Микити Акінфіевіча залучити знаючих фахівців. Він сам стежив за технічними новинками і застосовував деякі з них у справі. Нижньотагільський завод в 1770 році, за свідченням П. Палласа, перебував в квітучому стані і "між приватними сибірськими заводами досконаліше, важливіше і прибутковіше залізом".
Ще більш змінювався стиль управління уральськими володіннями з боку господарів. Микита Акинфиевич виявляв у вказівках не меншу суворість, ніж перші власники. Керував заводами здалеку, з Москви, іноді листами з-за кордону, але без тривоги і шуму.
1.5 Училище в Тагілі
Ще Акінфієв Микитович в 1740 році на базі Невьянском школи (1709) заснував арифметичне училище. Через 18 років школу повністю перевели в Нижній Тагіл і об'єднали з місцевим училищем. Микита Акинфиевич, зацікавлений в досить високий рівень викладання в школі, відкриває в 1765 році відділення для підготовки служителів на Нижньотагільський заводі. В училищі навчалися діти і з заводів, що належали родичам Н. А. Демидова. Так, в січні тисячі сімсот шістьдесят вісім-го господар наказав Нижнетагильской конторі прийняти трьох хлопчиків з Суксунского заводу на прохання його племінника Олександра Григоровича Демидова. У жовтні 1778 послідувало подібне ж повеління у відповідь на прохання Микити Микитовича, в наступному - Олександр і Петро Григоровичі Демидови надіслали вчитися в цю школу шість хлопчиків.
Витрати заводчиків на утримання школи були невеликі. При відкритті училища виділив Н. А. Демидов на його утримання 500 рублів, в 1778-му сума скоротилася до 300. Число учнів змінювалося. Так, в 1770-м навчалося 20 хлопчиків, і близько десятка разом з учителем школи Гавриїлом Евтіфьевим практично оволоділи заводським справою під керівництвом іноземного фахівця Осипа Шталмеера, різьбяра по дереву і винахідника. Діти гірників виконували не шкільний, а панські "уроки". Академіки Гмелін і Паллас бачили на горі Високої сотні дітей, які тягали руду, складали її в купи.
Чимало зробили випускники школи А. Дементьєв, Є. Мельников, Ф. Сибіряков, Ф. Ареф'єв, З. Распопов. Вони несли на демидовские заводи і рудники технічні знання. Їм були знайомі книги Ломоносова, Палласа та інших вчених - такі були в школі. Їм був відомий передовий російський і іноземний досвід по гірничозаводської частини.
1.6 Фінансові справи
У жовтні 1772 року московська контора в докладному листі повідомляла Н. А. Демидова, що головний покупець - англійський купець Ригель, відмовився платити за залізо з моменту від'їзду за кордон, "а хоча на потрібні по заводському векселями платежі і давав, і то завжди з застереженнями, що він дав вашому благородію кредит ".
Справа полягала в непомірних витратах Демидова. Вони проводилися на кошти, отримані через банк від купців Ригеля і Аткінса, покупців Демидівського заліза, кредитували закордонну подорож заводчика. За два з гаком роки перебування в Європі, він витратив 75 тисяч рублів. Ригель в зв'язку з цим припинив сплату грошей за залізо і тим позбавив заводську адміністрацію необхідних коштів для ведення справ. Довелося виходити зі скрути за рахунок великих позик. Петербурзький прикажчик зайняв у заводчика Турчанінова 20 тисяч, московська контора отримала від заводчика Походяшіна 60 тисяч, та від двоюрідного брата Євдокима Микитовича отримали ще 50 тисяч.
Значна сума позик - 130 тисяч рублів показує ступінь розлади фінансових справ у зв'язку з надмірною марнотратством власника. Ці позики тримали в суворій таємниці, "не оголошуючи і не розголошуючи". А що власник? А він і після цього не стривожився. Його закордонна життя протікало як і раніше в переїздах з однієї столиці в іншу, супроводжувалася дорогими покупками для прикраси московського будинку.
1.7 Підсумки третього покоління
Автор відомих спогадів А.Т. Болотов бачив в останні роки в московському Демидівському будинку збори картин Микити Акінфіевіча і милувався американськими пташками колібрі. Про власника цих раритетів мемуарист пише, що поряд з люб'язністю по відношенню до гостя в знаменитому багатше "крізь золото" була видна груба "підла природа". Зовнішній лиск ще не приховував внутрішньої природи уральських гірничопромисловців - марнотратників життя. А от у іншого сучасника, треба думати, була інша думка про Демидові. З великим трудом сушею в Охотськ було доставлено уральське залізо - якоря, гармати. На найбільшому острові Аляски - Кад'яке - поруч з будинками встановили невеликі гармати, відлиті на уральських заводах, "Колумбом Російським" назвав Шеліхова поет Г.Р. Державін. Ці слова написані золотом на уральському мармурі, укрившем могилу купця.
Отже, Микита Акинфиевич Демидов найбільш яскраво втілив в собі характерні риси зародилася російської промислової буржуазії. Це був останній з династії, який сам керував і стерегтИг за уральськими заводами. Щорічний дохід власника восьми гірських заводів і 11 тисяч кріпаків душ становив до кінця його життя колосальну на ті часи суму - 250000 рублів.
При Акінфієв Микитович господарство цієї гілки династії досягло зеніту. Про процвітання його заводів можна судити по зростанню виплавки чавуну: якщо в 1766 році вона становила 392 тисячі пудів, то до кінця століття досягла 734 тисячі. У той час Нижньотагільський група заводів перевищила за розмірами виробництва всі заводи, що належали в середині XVIII століття Акінфієв Демидову тому з батьків.
Глава 2. Посланник у Флоренції
Успіхам сприяв новий підйом залізоробного виробництва в Росії другої половини цього сторіччя через підвищений експорту металу до Англії. Тільки у Демидових за півстоліття продукція чавуну зросла майже в п'ять разів.
2.1 Спадщина
Після смерті в 1787 році Микити Акінфіевіча залишилися спадкоємцями 14-річний син Микола (1773-1828) і дві незаміжні дочки. У спадок входило дев'ять заводів Тагильский групи: Нижньотагільський, Вийскій, Верхньо-і Ніжнесалдінскіе, Черноістoчінскій, Вісім-Шайтанский, Вісім-Уткинский, а також села з 9209 душами чоловічої статі. Юний власник величезного господарства довго не цікавився своїми уральськими володіннями. За нього управляли заводами високопоставлені опікуни А.В. Храповицький і І.Д. Дурново.
З юних років Микола Демидов значився сержантом гвардійського Семенівського полку, але по дворянського звичаєм жив у рідному домі і "проходив науки". Пізніше він вів у столиці розгульне життя лейб-гвардійського офіцера. Всесильний князь Г.А. Потьомкін зацікавився їм і взяв до себе ад'ютантом. У царювання Павла I ім'я Демидова миготить в іменних указах навіженого імператора разом з прізвищами придворної знаті. З камер-юнкерів Микола Микитович скоро був наданий камергером, таємним радником і потім гофмаршалом. Армійські навички йому стали в нагоді пізніше - під час битви при Бородіно. Він дослужився до чину генерал-майора.
У 1791 році 18-річний Микола Демидов приступає до управління заводами, але спочатку спільно з опікунами. Над молодим власником заводу і в 22 роки все ще була опіка. Якщо онук засновника династії заводчиків Микита Акинфиевич Демидов проживав на рік по 26 тисяч рублів, то його син Микола Микитович підвищив свій особистий видатковий бюджет до 170 тисяч. В результаті у камергера двору вже до 1795 році накопичилося стільки боргів, що, незважаючи на очікувані великі доходи з заводів, дефіцит по балансу цього року на виплату боргів передбачили в 840 тисяч рублів. Йому загрожувало банкрутство. Одруження Миколи Микитовича на багатій нареченій баронесі Е. А. Строганова (померла в 1818 році) допомогла йому вийти з фінансової скрути і дозволила збільшити і без того величезні багатства.
У 1806 році він сам приїжджав в Нижньотагільський "для постановки прищепив правління заводами". Бажаючи підготувати досвідчених майстрів, господар за свій рахунок відправив більше ста чоловік кріпаків до Англії, Швеції та Австрії для вивчення спеціальних галузей гірничозаводської техніки. Нижньотагільський завод, на якому працювали багато чудові майстри, вважався в той час найкращим по всьому хребту Уральських гір.
2.2 Механіки Черепанова
Демидовим щастило на талановитих людей. Багатьма з успіхів на своїх заводах господарі були зобов'язані ентузіазму і трудовому творчості заводських умільців, новаторів, талановитих майстрів. Найбільше в XIX столітті прославили заводи Демидових праці механіків Черепанових, творців першого російського паровоза і багатьох парових машин. Їх була ціла династія.
Ставлення до праці Черепанових з боку власників було двояке: з одного боку, їх підтримували в надії на прибуток і славу заводів від небачених машин і механізмів, з іншого - часто не чинили ніякого сприяння в їх роботі і навіть гальмували байдужістю, причіпками, перепонами. Проте Черепанови провели велику роботу по технічному оснащенню демидовских заводів, багато сприяли своєю працею прибуткової роботи підприємств. Пробився Юхим Черепанов до висот техніки виключно завдяки своєму природному таланту і натурі. Освіти він фактично ніякого не мав, навчався "при будинку". Звідси і пішли всі "натуральні механіки" Черепанови: сам Юхим, його брат Олексій, якому М.М. Демидов доручив будівництво "проволошних фабрик" в 1813 році; син Юхима - Мирон, перший помічник в створенні парових машин і паровоза; племінник Аммос, творець "парового слона" - трактора, що перевозив тяжкості з Нижнетагильского на Верхньо-салдінскій завод.
Представників кріпацької інтелігенції М.М. Демидов розглядав як різновид особистої власності і вважав за краще своїх найбільш кваліфікованих фахівців тримати в кріпосному стані. Він навіть намагався точно визначити витрати виробництва на деяких. Вони складалися, на його думку, з витрат на освіту, відрядження на інші заводи і за кордон. Так, чудовий фахівець в області гірничо-металургійного виробництва, який отримав різнобічну освіту за кордоном, Фотій Ілліч Швецов, коштував, за оцінкою Демидова, 25 тисяч рублів; майстер Олексій Черепанов - менше, але багато вище судимі в шість тисяч, пропонованої Черепановим для викупу з кріпацтва.
2.3 Посланник у Флоренції
У 1810 році Микола Микитович отримав призначення російським посланником у Флоренції, столицю Тосканського князівства. З 1815 року жив безвиїзно в цьому центрі тяжіння багатьох знатних російських сімей.
Наймана їм палаццо Серрісторі біля мосту Делла Грація представляло строкату суміш публічного музею з обстановкою будинку російського вельможі минулого століття. Тут були французькі секретарі, італійські комісіонери, уральські конторники, нахлібниці, вихованки і на додаток до всього французька водевільна трупа в полоном складі. У будинку Демидова перебувала також виставка малахітових та інших цінних речей, а в саду - колекція папуг. Обидва ці відділення були доступні флорентійським роззявам. Французькі спектаклі давалися двічі в тиждень, а потім слідував бал. Самого господаря, розбитого паралічем, перевозили з кімнати в кімнату в кріслах з колесами. Траплялося, що Микола Микитович, розглядаючи звіти своїх заводів, вважав за потрібне витребувати для особистих пояснень до Флоренції кого-небудь з уральських кацапів. І той запрягав трійку в візок і проїжджав всю Росію і Німеччину, щоб з'явитися до пана.
У Флоренції і зараз на набережній річки Арно є площа Демидових, на якій височить великий мармуровий пам'ятник Миколі Микитовичу, виконаний скульптором Лоренцо Бартоліні. Центральна група піднята на високий прямокутний постамент, зображує Н. Н. Демидова у вигляді римського сенатора, який притискає до грудей сина, а жіноча фігура, що символізує Вдячність, підносить йому лавровий вінок.
2.4 Підсумки четвертого покоління
За період володіння Н. Н. Демидовим заводським господарством великих кількісних змін не відбулося. Число заводів було колишнім. Виплавка металу залишалася на рівні кінця XVIII століття, так як уральське залізо витіснялося зі світового ринку більш дешевим з передових країн, головним чином з Англії, а внутрішній ринок не міг поглинути все зростаючу масу металу. При подальшому скороченні виробництва заліза в 30-і роки (до 300 тисяч пудів) Демидови збільшили видобуток золота до 35 пудів і міді до 60 тисяч пудів на рік. Загальний обсяг продукції в рублях зріс удвічі.
Щоб не впадати в традиційні оцінки Демидових, відбираючи одні лише негативні факти про них, справедливості заради треба привести характеристику відносин Н. Н. Демидова до своїх підданих, дану Р. М. Рябовим в середині минулого століття. Автор історичних нарисів повідомляє "безліч прикладів батьківських турбот" Миколи Микитовича про добробут заводів: введення безгрошової видачі провіанту малолітнім і людям похилого віку, постійна роздача вспоможение нужденним - близько 5000 рублів на рік, переважні проти інших заводів плати за роботу, особливі нагороди, заохочення до щеплення запобіжної віспи і до введення посіву картоплі, відпустку за заводськими цінами заліза тим, хто хотів будувати кам'яні будинки, покупку кращих коней, холмогорских биків і корів для улучш ня порід худоби в заводському окрузі.
Микола Микитович помер в 1828 році, заповідав поховати себе в Тагілі.Син його Павло Миколайович побудував тут Вийского-Микільську церкву, що стала усипальницею роду Демидових. Тоді ж в Тагілі, на заводський площі, перед гірським управлінням спорудили бронзовий пам'ятник Н. Н. Демидова, відлитий в Парижі. Тепер його немає.
Хоча останні роки М. Н. Демидов жив особливо розкішно і, не шкодуючи коштів, протегував вченим і художникам, однак за рахунок успішного ведення справ на Уралі, в Америці, Франції та інших країнах залишив своїм спадкоємцям майна майже вдвічі більше в порівнянні з тим, що сам отримав від батька. Синам Павлу і Анатолію дісталися величезні володіння, що займали велику площу в 6,7 тисячі кв. км. Крім заводів, у спадок входило п'ять морських суден, колекція дорогоцінних предметів вартістю понад мільйон рублів.
Глава 3. Засновник нагород
3.1 Поїздка в Нижній Тагіл
Після переходу заводом до синів Миколи Микитовича фактичну участь в управлінні ними спочатку міг приймати тільки 30-річний Павло Миколайович, оскільки Анатолію було всього 16 років. Старший жив у батьківському особняку на набережній Мойки в Петербурзі, а молодший, закінчивши ліцей Наполеона, перебував безвиїзно в Парижі. При вступі у спадок Павло Миколайович видав наказ по Петербурзькій конторі іменувати її надалі Головною, а керуючого справами величати директором Головної контори. Управитель ж Нижньотагільського округу з цього часу став директором Нижнетагильских заводів. Їм тоді був А.А. Любимов.
У 1830 році егермейстер царського двору Павло Миколайович Демидов отримав дозвіл государя на поїздку на Урал. У Нижньому Тагілі готували урочисту зустріч. У жорстокий грудневий мороз зустрічали його з хоругвами, дзвоном всіх церков і гарматними пострілами. На другий день новий господар відправився оглядати свої заводи. Він їх раніше ніколи не бачив, нічого у виробництві не розумів і ходив по фабрикам і цехам з нудьгуючим виглядом. Зате змінився на краще, коли його стали знайомити з будівлями Головного управління Нижнетагильских заводів (нині міськрада), заводського госпіталю, з будинком своїх предків і сім'ю православними церквами. Зацікавив Павла Миколайовича Вхід-Єрусалимський собор. Багато ікони, розписані кріпаками художниками, викликали захоплення. Він побажав побачити майстрів по каменю і живописців.
Керуючий повів заводчика в спеціальну художню майстерню, яка вела початок з живописної школи 1806 року. Павло Миколайович вирішив, що кріпаки художники не гірше закордонних, але дешевше, а в обробці каменю і в художньому лиття перевершили багатьох. Відразу господар наказав Любимову відправити більше здатних до столиці. Там він вважав використовувати їх майстерність не тільки для прикраси власного будинку, але і державних будівель. Зокрема, Ісаакіївського собору, на обробку якого везли з Нижнього Тагілу граніт, мармур, малахіт і яшму, золото та інші дорогоцінні метали, камені. Павло Миколайович подарував Миколі I в 1836 році величезну малахітову ротонду - вісім колон, з'єднаних куполом, внутрішня поверхня якого оброблена лазуритом. Мозаїчна підлога ротонди викладений уральськими самоцвітами. Цей малахітовий храм зараз прикрашає аванзал Зимового палацу.
3.2 Вийского училище
У 1820-1830 роках місцева мальовнича і арифметична школа влилася в Вийского заводське училище, за рахунок чого воно значно розширилося. Училище готувало "з пізнаннями людей для заводських різноманітних посад". З 1839 року його стає повітовим і в навчальному відношенні підкоряється міністрові освіти. Кількість учнів досягає 160 чоловік. Поряд із загальноосвітніми предметами їм викладають спеціальне креслення і малювання, заводські письмові та адміністративні справи, бухгалтерію, основи механіки і гірничої справи, металургію. Ще музику, спів, а в окремі роки - алгебру, фізику, німецька, французька, англійська мови.
В училищі поліпшується склад викладачів, і серйозно налагоджуються практичні заняття. М. Е. Черепанов керував практичним навчанням і займався з учнями механікою. Тут викладали і колишні вихованці Вийского училища: А. Черепанов вів спеціальне креслення, Ф. Звездин - ливарна справа, гірський інженер А. Єрофєєв - гірську частину. Деяких вихованців відправляли для подальшого технічної освіти за кордон. Так, в 1840 році в різних країнах Європи навчалося 16 осіб.
Тагільський історик-краєзнавець П.К. Шиленко зазначає: "Вийского училище, мабуть, було єдиним технічним навчальним закладом в Росії, в якому за рідкісним винятком навчалися і викладали кріпаки, причому багато хто з покоління в покоління. Це випливало з кріпосницьких умов гірничозаводської життя ". Про становище учнів говорять такі факти. За 1830 - 1840 роки 67 з них зазнали найсуворішим покаранням. Тільки за 1838-1847 роки виключені з училища 38, переведені з штату служителів в робочі - 24, здані в солдати - 4 людини, одного заслали в Сибір.
3.3 Фортечна інтелігенція
До Черепановим старший спадкоємець - Павло Миколайович Демидов поставився досить поблажливо, він пам'ятав заступницьке ставлення батьків до заводських механікам. Оскільки ще батько дозволив будівництво другої машини для Мідного рудника, то розпочату справу тривало. Професор В.С. Віргінський висловлює припущення, що власники заводу імпонував інтерес, проявлений до досягнень Черепанових знаменитим німецьким вченим А. Гумбольдтом, одобрившим при відвідуванні Тагілу "настільки відмінні за своїм устроєм і користі парові машини".
Важче складалися відносини з іншими поборниками нової техніки. Ф.І. Швецов після закордонного навчання повернувся в Тагіл в рік смерті М.М. Демидова. Надалі йому довелося мати справу зі спадкоємцями. За два десятиліття служби у Демидових на Нижнетагильских заводах, де він керував технічною частиною, Швецов запропонував спосіб збагачення "промивка продуктів, які по убогому змістом в собі міді йшли перш в відвал", надавав допомогу Черепановим в побудові перших паровозів, проводив досліди з використання відхідних газів, виготовлення литої сталі. Але замість подяки в кінці життя був звільнений і помер в повній убогості в Томську після важкої хвороби. Ливарний майстер Ф.Ф. Звездин, яка прославила литими фігурами заводи Демидових на багатьох виставках, на схилі днів отримав наказ: "звільнити на свій прожиток за відсутність в ньому потреби". Талановитий механік П.П. Макєєв, не витримавши знущань головного керуючого, наклав на себе руки. У демидовских вотчинах чимало талановитих людей йшла з життя саме таким чином.
Число кріпаків на Нижнетагильских заводах в 1845 році перевищило 43 тисячі. Вільновідпущених ж було тільки 66 осіб. За штатним списку на 1846 рік серед останніх значилися Ф.І. Швецов, його батько і брати, Юхим і Мирон Черепанова, брати Єрофєєва, Е. Устинов, І. С. Макаров, І. Ф. Макаров і деякі інші найпомітніші фахівці.
3.4 Демидовские премії
Ще будучи губернатором в Курську, він уславився благодійником краю. Під час холери 1831 роки збудував там чотири лікарні, за його рахунок був споруджений пам'ятник поетові І.Ф. Богдановичу. Павло Миколайович був не чужий мистецтву, захоплювався античної археологією, став почесним членом Академії наук і мистецтв у Ареццо і Сієні. Йому присвячено один з найкращих путівників того часу по Риму, написаний в 1838 році великим італійським археологом Антоніо Ніббе, який супроводжував П.М. Демидова під час огляду римських античних пам'яток. І все-таки найбільш відомий він як засновник знаменитих Демидівський премій.
17 квітня 1832 року в великому конференц-залі Петербурзької академії наук зібралися відомі вчені, важливі сановники. Відбулася урочиста подія - перший присудження нової академічної премії, заснованої рік тому уральським заводчиком П.М. Демидовим. Засновник її щорічно вносив до Академії наук по 20 тисяч рублів асигнаціями "на нагороди за кращі по різних частинах твори про Росію" і по 5 тисяч "на видання увінчаних академією рукописних творінь". По залишеному заповітом і після смерті Павла Миколайовича гроші на ці цілі надходили протягом 25 років. Премії ділилися на повні - по 5 тисяч рублів і половинні - по 2,5 тисячі. За весь час їх існування (1832-1865) було розглянуто 903 твори, з них премії отримали: повні - 55, половинні - 220, відзначені почесними відгуками - 127.
Глава 4. Павло Демидов
4.1 Князь Сампонтре
Павло Павлович Демидов народився за рік до смерті батька, в 1839-м. Він не міг пам'ятати батька, але в своїх діях далеко, від нього не пішов. Постійно захоплювався різними діловими маніпуляціями: цукроваріння, американськими елеваторами, Мурманськом рибними промислами, виданням власної газети "Росія". То раптом втручався в торгівлю м'ясом диких тварин, бульйонні концентратами. Хапався за все, що за його розрахунками, могло принести швидкий дохід. А своїми уральськими заводами майже не займався. Всі надії на отримання прибутку з них покладав на управителів і свого головного уповноваженого - професора права Добровольського.
Павло Павлович відзначився участю в "Священної дружині" ( "Добровільна охорона"), конспіруватися організації придворної аристократичної Росії в 1881- тисяча вісімсот вісімдесят дві роках, яка в боротьбі з революційним рухом змагалася з державною поліцією, мала велику російську і закордонну агентуру. Як один з найвизначніших її членів, заводчик асигнував цьому суспільству 50 тисяч рублів. Тоді ж М.Є. Салтиков-Щедрін в "Листах до тітоньці" (1881- 1882) вивів його під сатиричної прізвищем "Князь Сампонтре". Прізвище утворена від жартівливого українського назви дешевих сортів тютюну: "сам пан тре", тобто сам пан тре.
П.П. Демидов Проявив чималу фінансову активність після реформи 1861 року, коли почалося проникнення вітчизняного та зарубіжного капіталу на уральські заводи. Тагільського заводи трималися довше всіх, ухиляючись від акціонування. Навіть самі брали участь в проникненні своїх капіталів на інші підприємства. Так, в 1873 році, коли настав наступний етап розорення господарства Н.В. Всеволожського в Никитинском окрузі, куди входили два заводи, Нікітінський і Олександрівський, а також Луньевское родовище кам'яного вугілля в Соликамском повіті, в числі орендарів виступила група уральських заводчиків. Серед них провідне положення займав П. П. Демидов. У підсумку він скупив паї і став одноосібним господарем справи.
За сім років П.П. Демидов поклав у кишеню не менше 910 тисяч рублів, сплативши лише 40 тисяч боргів. Новий власник, провів непогану фінансову операцію, маючи на меті захоплення перспективного господарства Никитинского округу, яке, врешті-решт, приєднав до Нижньотагільський.
Однак на своїх тагільських заводах Павло Павлович був всього двічі: перший раз підлітком з матір'ю Авророю Карлівною. У другій і останній - в 1863 році, коли приїжджав на Урал вже повноправним власником всіх заводів, мільйонних володінь. Йому було 22-23 роки. Візит тривав близько трьох тижнів, час проводилося на полюванні або в забавах. Цей приїзд Демидова став сюжетом роману Д. Н. Мамина-Сибіряка "Гірське гніздо". Сучасники письменника легко впізнавали в образі Євгенія Лаптєва спадкоємця вироджується сім'ї великих уральських заводчиків.
У 1880 році тагільський завод відвідав відомий російський металург Д.К. Чернов. В околицях Нижнього Тагілу приїжджий довго розглядав Високогірський рудник, де розробки велися відкритим способом.
У Російському технічному суспільстві 1 листопада 1880 року Чернов виступив з доповіддю про поїздку. Висловлювався він вельми енергійно: "Я не можу мовчати сьогодні, якщо бачу хижацьку разра6отку рудників, запозичену у наших предків, випалювання руди в купах або на клітинах; якщо я бачу величезну, мокнучу під дощем купу вугілля, перемішану навпіл з головешками. Я не смію мовчати, коли бачу товсту потворну кам'яну піраміду з величезним плем'ям у жерла, в яку, вибився з сил, дмуть знизу шість або вісім дерев'яних хутра, ледве влачімих дірявим колесом ".
Говорячи про причини занепаду металургії, Чернов назвав і таку: "Іноді трапляються цілі заводські округу, в яких немає жодної особистості, що отримала наукове технічна освіта".Демидівський завод вважався одним з кращих приватних заводів. Але навіть і тут молодих гірських інженерів зустрічали непривітно, ставили практикантами або без певних обов'язків з маленьких платнею.
У червні 1885 року тіло покійного в Італії Павла Павловича Демидова привезли в Тагіл і помістили в усипальницю роду Вийского-Микільської церкви. У місті довго ще було видно сліди похоронної процесії. Вулиця була посипана жовтим піском з гори Високої. Стовпи і арки прикрашали зелені гірлянди, демидівський будинок - рослини з оранжереї з нагоди приїзду вдови княгині Е. П. Демидової.
До своєї смерті Павло Павлович встиг відзначитися і в добродійності. Тільки за останні десять років життя він пожертвував на пенсії та інші посібники в межах Росії 1167840 рублів.
Крім родового нижньотагільського маєтку, спадкоємцям П.П. Демидова дісталися особисто придбані спочилим Іллінецький цукровий завод в Київській губернії. Готобужское маєток близько Петербурга, "Заводовчіна" під Москвою, Луньевскій Горнозаводский округ маєток Пратолино поблизу Флоренції в Італії, магазини і крамниці в Москві, Нижньому Новгороді, Ростові-на-Дону. Знаменита вілла Сан-Донато, куди Демидов "вбив" мільйони, була продана за борги, всього за 30 тисяч рублів.
Олександр II призначив над Демидівський заводами опіку на чолі з Н. П. Дурново. Іншими опікунами були граф П.П. Голенищев-Кутузов і А.О. Жонес, побічний син, як говорили, Анатолія Миколайовича Демидова, вихований у Франції, скінчив Гірську школу в Парижі і 18 років служив спершу з особливих доручень, а потім головним уповноваженим у справах демидовских заводів.
В духівниці П.П. Демидов не захотів розділити основне маєток. Спадкоємці повинні були щорічно виплачувати ренту з доходів в сумі 84 тисячі рублів матері Павла Павловича Аврорі Карлівни, що жила в Фінляндії, і французькій принцесі Матильди де Монфор. На виховання п'яти спадкоємців було асигновано 150 тисяч.
Глава 5. Останні
5.1 Єліму Павлович
Найпомітнішою фігурою серед спадкоємців П.П. Демидова був його старший син Єліму Павлович, егермейстер найвищого двору, Для своєї кар'єри він вибрав традиційне сімейне терені - службу в Міністерстві закордонних справ. Напередодні лютневої революції 1917 року він займав місце російського посланника в Греції, виїхавши туди за два роки до цих подій.
Якщо Демидови перших двох поколінні були знавцями гірничозаводського справи і розумними організаторами, то господарські операції наступних трьох поколінь вже мали значно менший масштаб, але ще дозволяли в якійсь мірі зберігати величезну заводське справа, хоча в деяких його гілках вже втрачаючи і продаючи заводи. Дії ж останніх зводилися лише до отримання мільйонних дивідендів.
Гірський інженер В. Е. Грум-Гржимайло знав чотирьох молодих власників заводів, де він служив. Елима Павловича бачив в Тагілі тричі. Перший раз - 17-річним юнаком, нудьгують і слухняним супроводжував його управителю Жонесу. Заводське справу він не розумів і не хотів вникати в нього. Жахався від заводської пилу, спеки та шуму. Наполегливий був тільки в спорті, та й то в грі на більярді.
Другий раз, в голодному 1891 році, Єліму Павлович приїхав рятувати свої заводи від голоду, влаштовувати столові. Приїжджав взимку місяці на три зі своїм товаришем, влаштовував якісь столові в Шадринске, але скоро повернувся в Тагіл. Тоді ж за його розпорядженням тут був заснований "Горнозаводский музеум Нижнетагильских і Луньевскіх заводів". Ще двічі, в 1895 і 1910 роках, Є.П. Демидов відвідав Урал.
І все ж обставини змушували Елима Павловича проявляти певний інтерес до заводам. До 1909 року після смерті брата Павла він зайняв провідне становище в тагільських володіннях Демидових.
5.2 Молодші брати
На відміну від старшого брата, Анатолій Павлович навіть не заявляв про свій інтерес до справи. Спочатку довго жива в Тагілі, але його компанію становив лакей, з яким він влаштував вітрильну човен і цілими днями катався по тагільського ставку. Деякий час Анатолій служив в Гродненському гусарському полку, потім кинув службу і вів безтурботне життя за кордоном.
Деяку надію подавав молодший Демидов, Павло Павлович. Йому попався хороший гувернер, приват-доцент Одеського університету. "Павло Павлович, кажуть, добре вчився і збирався вчинити в Гірський інститут. Не пам'ятаю, чи надійшов, або провалився на іспиті, або злякався, - але в кінці кінців він виявився юнкером Гродненського полку і так поводився, що полковий командир радехонек був, коли юнкер, нарешті, пішов з полку. Потім він почав подорожувати. Поїхав в Центральну Азію з якимось англійцем на полювання і побив багато кам'яних баранів. По дорозі він зупинився на день в Тагілі, щоб показати тягу на вальдшнепів. Потім поїхав в Африку і скоро помер ", - повідомляє Грум-Гржимайло.
Гірський інженер, придивляючись до Демидовим, дивувався: "Чого ж їм не вистачало? Дурними, ідіотами їх назвати було не можна. Їх сестри гриміли в Петербурзі як перші красуні і найцікавіші жінки суспільства ". Грум-Гржимайло вважав, що, з одного боку, у Демидових не було стимулу чогось добиватися, а з іншого - панічний страх: раптом заводи перестануть давати доходи і їм, власникам, нічим буде жити.
При таких господарів тагільського заводи переживали особливо важкі часи.
5.3 Справи заводські
Весь післяреформений період Нижньотагільське господарство вважалося найбільшим з гірничозаводських округів Уралу. У 1895 році на Тагильский заводів було найнято 1733 людини. Всього в гірському окрузі Демидових працювало 16882 людини, тому ж році отримано на заводі 1 млн. 157 тис. Пудів чавуну, близько 600 тис. Пудів стали і заліза. Нещадна експлуатація людей, низька оплата праці, інтенсивне будівництво залізниць дозволяли Демидовим і в ці важкі роки якось витримувати конкуренцію і навіть збільшити виробництво рейок і рейкових кріплень. Особливо рентабельно працював Ніжнесалдінскій завод. У період 1892-1900 років Демидови щорічно отримували чистого доходу від рейок 1-1,2 млн. Рублів.
Проте подальша ще раніше диспропорція в розвитку окремих галузей економіки Тагильского округу посилилася до кінця XIX століття. Паливна і рудна база заводського господарства розвивалася повільніше, ніж самі підприємства. Заводам не вистачало палива, сировини. Вдалися до привізних, до часткової заміни деревного вугілля кам'яним. Але це лише збільшило витрати і загострило фінансові труднощі власників. У роки кризи і депресії Нижньотагільський округ поступився першим місцем по випуску продукції Богословському підприємству.
У 1899 році Міністерство фінансів Росії підготувало наукову експедицію по вивченню економічного стану Росії та перспектив його розвитку. Ставилося завдання вивчити стан справ в економіці Уралу. Очолити експедицію запросили Д.І. Менделєєва. У червні він приїхав до Нижнього Тагілу.
У звіті "Уральська промисловість залізна в 1899 р" російський вчений цілком резонно назвав такі перешкоди розвитку уральського гірничої справи: надмірне зосередження великих площ в одних руках, використання власниками тільки свого лісу, недостатність шляхів сполучення, брак підприємливості у власників.
В умовах кризи початку XX століття Демидови змінили головне правління Нижнетагильских і Луньевскіх заводів. Його очолив колишній чиновник Міністерства фінансів А. Н. Ратьков-Рожнов, що служив колись віце-директором департаменту залізниць. У здійсненні своїх проектів розвитку заводів він знайшов підтримку основного пайовика Елима Павловича Демидова і тому міг не рахуватися з опозицією інших власників.
Початок крутого повороту до погіршення фінансового становища округу відноситься до 1902 - 1903 фінансових років, коли заводи зазнали збиток в 393 тисячі рублів і залишилися зовсім без коштів. Мали намір вдатися до урядових позиках і кредитах у приватних банків. Однак Державний банк в позиці відмовив. Позику видав Нижегородської-Самарський, оцінивши Нижньотагільський округ на суму 7,5млл. рублів і Луньевскій - в 3,5 млн. рублів. Позику видали в розмірі 60 відсотків оціночної вартості.
Але вона не вивела Демидівське підприємство з кризового стану, збитковість округу росла. До найбільш гострого моменту кризи загальна заборгованість заводів сягала 14 млн. Рублів. Протягом шести місяців робітникам не видавали заробітної плати. Заготівля палива припинилася. Більшість підприємств зупинилося. Однак власники продовжували вилучати з їх активів величезні суми на свої особисті витрати.
Знову врятував уряд, задовольнивши чергове прохання Демидових про грошову допомогу в сумі 750 тисяч рублів і дозволивши їм нові позики в російських та іноземних банках. Іноземному капіталу відкрився доступ до природних багатств уральського краю. Однак це не допомогло.
5.4 Кінець заводів
Розпочата в 1914 році війна перекинула всі плани по заводам. Вона остаточно підірвала економіку округу. Хоча військові замовлення створили деяку видимість підйому виробництва, скоро стала відчуватися нexватка сировини і робочих, мобілізованих в армію. У 1916 році в Нижньому Тагілі зупиняються доменні печі, закриваються Вісім-Шайтанский завод, з неповним навантаженням працюють цехи інших. Чи не справляючись з військовими замовленнями, отримавши і витративши на переобладнання заводів державну позику, господарство Демидових виявилося напередодні фінансового краху. Загальний борг становив близько 10 млн. Рублів.
У цій обстановці сюди знаходить дорогу банківський капітал. Спочатку переноситься державний борг на Російський для зовнішньої торгівлі банк, потім підписується договір про заснування "Акціонерного товариства Нижнетагильских і Луньевскіх гірських і механічних заводів спадкоємців П.П. Демидова, князя Сан-Донато "і проводиться фінансова реорганізація округів. Залишалося лише слабка втіха, що при своїй інертності Тагільська гілка Демидових проявила найбільшу завзятість, аж до 1917 року утримуючи рідне "гірське гніздо". Статут Акціонерного товариства був підписаний 24 березня. Буржуазному світу залишалися останні місяці влада.
Акції були куплені численної клієнтурою банку, професор Ю.А. Буранов визначає частку участі Демидових в своєму старому справі не більше ніж в 24 відсотка від основного капіталу. Контроль Демидових над родовими володіннями був загублений.
Потім прийшли нові господарі, що змістив і банківських власників. 30 грудня 1917 року в підприємствах Нижнетагильского округу ввели робочий контроль. 28 січня (10 лютого) 1918 року Радянський уряд видав декрет про націоналізацію всіх прмишленності підприємств "Акціонерного товариства Нижнетагильских заводів і копалень спадкоємців П.П. Демидова ".
Більш ніж двухвековое панування династії Демидових над уральськими заводами скінчилося.
висновок
Різною оцінка була вкладу знаменитого роду в розвиток економіки Уралу і Росії. Раніше радянські дослідники, відзначаючи економічні успіхи Демидових, в характеристиці їх в цілому більше використовували чорні фарби. Нині, при оновленні історичної самосвідомості, чимало авторів вдарилося в іншу крайність - використовувати одні блакитні і рожеві.
При розповіді про Демидових не можна обійти заклик К. Маркса зображати історичних діячів "суворими рембрандтівськими фарбами у всій своїй життєвій правді", без котурнів на ногах і легенд навколо їхнього імені. Автор цих нарисів прагнув показати горнозаводчиков живими людьми, без прикрас, з їх вадами і з діяннями, спрямованими на розвиток вітчизняної промисловості і культури.
Династія користувалася великою популярністю завдяки величезним багатств, видатним заслугам в розвитку вітчизняної гірничозаводської промисловості і широкої громадської благодійності. Наш край особливо багато чим зобов'язаний роду Демидових: вони побудували понад півсотні металургійних заводів, в тому числі сорок - на Уралі.
Список використаної літератури
1.Калита С.П. Час, вдивлятися в себе (образи Демидових у вітчизняній історичній прозі) // Тульський метал. Чотири століття історії - М.-Тула, 1995, С.37
2. Калита С. Улюблений син Микити // Тула вечірня-1996 року, 21 травня, С.3
3. Куликов В. Родове місце Демидових // Тула вечірня-1996-19 сент. - С. 3 Про Микиті Демидові
- Посилання в Інтернеті
4. http://history.ntagil.ru/1_10.htm
5. http://www.maecenas.ru/doc/2004_1_2.html
|