Грецька цивілізація том 3 Андре Боннар

ANDRE BONNARD

CIVILISATIONGRECQUE

D 'Euripide a Alexandrie

EDITIONS DE CLAIREFONTAINE

LAUSANNE

АНДРЕ Боннар

ГРЕЦЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

Від Евріпіда до Олександрії

Переклад з французької Є. Н. Оливної

Редакція і передмова Л. З. Полякової

МОСКВА <�МИСТЕЦТВО>

одна тисяча дев'ятсот дев'яносто дві

OCR і вичитування - Олександр Продан, Кишинів

alexpro @ enteh. com

31.08.05

Боннар Андре.

Грецька цивілізація. Т. 3-й. Від Евріпіда до Олександрії. - М .: Мистецтво, 1991. - 398 с: ил.

Остання з трьох книг відомого швейцарського вченого А. Боннара, завершальна його блискуче дослідження грецької цивілізації. Третій том знайомить читача з епохою пізньої античності - часом походів Олександра Македонського, філософії Аристотеля і Платона, драматургії Евріпіда, ораторського мистецтва Демосфена. Це час виходу еллінської культури за межі Греції, розквіту науки і мистецтв в місті Олександрії, з якою пов'язані багато відкриттів греків в механіці, астрономії, географії, медицині. Укладають великий за охопленням матеріал книги глави про олександрійської поезії, першому грецькому романі «Дафніс і Хлоя», філософа Епікура і його вченні.

Видання ілюстроване, цікаво для людей з гуманітарною освітою і для широкого кола читачів.

ЗМІСТ

ПЕРЕДМОВА

ГЛАВА I

ЗАНЕПАД І ПОШУКИ. ТРАГЕДІЯ Евріпіда «Медея»

ГЛАВА II

Трагічні В «Іфігенія в Авліді»

ГЛАВА III

ДРАМА «вакханки»

ГЛАВА IV

Фукідід І ВІЙНА МІСТ-ДЕРЖАВ

ГЛАВА V

ДЕМОСФЕН І КІНЕЦЬ СВІТУ МІСТ-ДЕРЖАВ

ГЛАВА VI

ВЕЛИКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ Платона

ГЛАВА VII

Платонівська КРАСИ І МІРАЖІ

ГЛАВА VIII

АРИСТОТЕЛЬ І ЖИВІ ІСТОТИ

ГЛАВА IX

ГЕНІЙ ОЛЕКСАНДРА, АБО БРАТСТВО

глава

АНАРХИЯ ПІД МАСКОЮ ПОРЯДКУ. ДВА ПЕРШИХ Птолемея

ГЛАВА XI

ЦАРСТВО книг. ОЛЕКСАНДРІЯ. БІБЛІОТЕКА І Мусейоні

ГЛАВА XII

ОЛЕКСАНДРІЙСЬКА НАУКА. АСТРОНОМІЯ. Аристарх Самоський

ГЛАВА XIII

ГЕОГРАФІЯ. Піфей І Ератосфен

ГЛАВА XIV

МЕДИЦИНА. НОТАТКИ про Архімеда. Герон І «Парова машина»

ГЛАВА XV

ПОВЕРНЕННЯ ДО ПОЕЗІЇ. Каллімах. «Аргонавтика» Аполлоній Родоський

ГЛАВА XVI

РАЙ Феокритов

ГЛАВА XVII

ІНШІ СПОСОБИ втеча від життя. Геродотом і реалістичний МІМ. ГРЕЦЬКИЙ РОМАН. «Дафніс і Хлоя»

ГЛАВА XVIII

Епікур І ПОРЯТУНОК ЛЮДЕЙ

БІБЛІОГРАФІЯ

ПЕРЕДМОВА

Вихід в світ російською мовою третього тому «Грецької цивілізації» продовжує знайомство радянського читача з одним з основних праць відомого швейцарського вченого-еллініста, великого прогресивного громадського діяча професора Андре Боннара.

Третій том «Грецької цивілізації», що вийшов в Лозанні в 1959 році, за кілька днів до смерті її автора, завершує ту задачу, яку поставив перед собою вчений: дати перспективний огляд становлення, розвитку та причин загибелі грецької цивілізації на найбільш яскравих прикладах, взятих з області історії матеріальної і духовної культури, з літературної спадщини Греції, її соціальної структури, науки, філософії, медицини, історії розвитку ремесла і техніки, архітектури та багато чого іншого.

Завдання нелегке, якщо взяти до уваги все багатство культурної спадщини грецького народу, який зумів багато в чому залежить основи культурного розвитку людства.

Андре Боннар, людина допитливого розуму і гарячого серця, постарався вибрати з цього різноманіття те, що може цікавити широкі кола читачів, то, що не є темою для сухого, педантичного і кабінетного дослідження, але може залучити рядового, який не має спеціальної підготовки читача, задовольнити його бажання познайомитися з незрівнянними шедеврами античної культури. Цим і пояснюється вибір тих вузлових пунктів, якщо можна так висловитися, за якими автор веде свою розмову з читачем в даному, третьому томі своєї роботи.

Том цей охоплює досить великий хронологічний період - близько п'яти століть, тому вибір Боннара обмежується деякими питаннями, що мають, на думку автора, найважливіше значення: він бере в поле зору Евріпіда, творчість якого завжди було предметом пильної уваги як сучасників, так і наступних поколінь. Далі, він на аналізі праць Фукідіда хоче усвідомити собі і читачеві причини кризи рабовласницької демократії, а потім, перейшовши до філософії Платона і Аристотеля, підкреслити відмінність між ідеалістичними поглядами першого і цінністю природничо досліджень другого. Епоха завоювань Олександра Македонського, подальший розпад його монархії і еллінізму, наука і література олександрійського періоду і, на завершення, філософія Епікура - такий, в основному, коло питань, які автор торкнувся в даному томі.

Перш, однак, ніж перейти до розбору його праці, доречно сказати кілька слів про творчий діапазоні самого автора, про його наукових інтересах, пов'язаних, незважаючи на гадану віддаленість від подій поточного дня, з пекучими проблемами сучасності, вирішувати які автор був готовий і своїм пером і своєю громадською діяльністю.

Почавши свою викладацьку діяльність в 1915 році в середній школі, Андре Боннар з 1921 року - професор Лозаннського університету, фахівець з давньогрецької літератури та мови. Його перу належить близько 90 друкованих праць, серед них, крім перекладів класиків давньогрецької літератури (як, наприклад, «Прометей» Есхіла ^1, «Антігона» Софокла ^2, «Едіп-цар» Софокла ^3, «Агамемнон» Есхіла ⁴ і багато інших) , такі роботи, як підручник з давньої історії для середньої школи ^5, що витримав три видання; «Боги Греції» ^6; «Поезія Сафо» ^7; «Трагедія і людина» ⁸ і вже відома російському читачеві тритомна «Грецька цивілізація». Ряд його робіт видавався за кордоном - в Чехословаччині, Німеччині, Англії.

¹ Le Promethee d'Eschyle. Libre traduction, Lausanne, 1928.

² Antigone. Tragedie de Sophocle. Mise en francais par Andre Bonnard et illustree par Hans Erni, Lausanne, 1949.

³ Oedipe Roi. Tragedie de Sophocle. Mise en francais par Andre Bonnard et illustree par Hans Erni, Lausanne, 1949.

⁴ Eschyle. Agamemnon. Tragedie mise en francais par Andre Bonnard, Lausanne, 1952.

⁵ Histoire ancienne. L'Orient - La Grece - Rome, Lausanne, 1937-1956.

⁶ Les dieux de la Grece. Mythologie classique illustree. Lausanne, 1950, 3-е edition.

⁷ La poesie de Sapho, Etude et traduction, Lausanne, 1948.

⁸ La tragedie et l'homme, Etudes sur le drame antique, Neuchatel, 1950.

Характерно, що деякі його роботи перегукуються з сучасністю: в 1944 році він підготував роботу, сама назва якої говорить за себе - «Греція в 341 році до н. е. - Європа в 1938 році ^»1; для цієї роботи автор спеціально підібрав тексти промов Демосфена і відповідно темі роботи витлумачив їх. Боннар пов'язав обстановку розкладання в Афінах перед македонським навалою з усіма відомими подіями 1938 року в Європі, з мюнхенської політикою невтручання перед гітлерівською агресією.

Інтерес до сучасності, прагнення зрозуміти великі події наших днів, інтерес до країни Рад рухають Боннаром, коли в 1948 році він читає в лозаннському університеті курс лекцій з радянської літературі. У цей час з'являються його статті «Інтелігенція і Жовтнева революція» ^2, «До нового гуманізму. Роздуми про радянську літературу 1917-1947 років ^»3; в 1949 році він публікує замітки про повісті Валентина Катаєва «Біліє парус одинокий», в 1952 році виходить його стаття «Ленін в Швейцарії» ^4.

¹ Grece 341. - Europe 1938. Textes de Demosthene recueillis par Andre Bonnard, dans «Traits», 4-e annee, Lausanne, 1944.

² Les intellectuels et la Revolution d'Octobre, Lausanne. Association Suisse - URSS, 1948.

³ Vers un hummanisme nouveau. Reflexions sur la litterature sovietique (1917-1947), Lausanne, Association Suisse - URSS, 1948.

⁴ Lenine en Suisse, Geneve, La Librairie Nouvelle, 1952.

Все це ставить автора в перші ряди прогресивної інтелігенції Швейцарії, призводить його до лав руху прихильників миру. Андре Боннар не замикається в рамках «чистої науки», він активно виступає за справжній гуманізм, гуманізм, вільний від воєн і поневолення одних іншими. Громадська діяльність професора була високо оцінена (в передмові до перекладу I томи «Грецької цивілізації» вже говорилося, що Боннар був удостоєний міжнародної Ленінської премії миру «За зміцнення миру між народами» в 1954 році), хоча вести її доводилося йому не без труднощів, навіть в обстановці цькування.

Так, в 1952 році, коли Андре Боннар готувався виїхати в Берлін на надзвичайну сесію Всесвітньої Ради Миру з доповіддю про використання американськими військами в Кореї бактеріологічної зброї, підтвердженим документальними матеріалами, він був затриманий швейцарською поліцією, заарештовано і пробув кілька місяців у в'язниці.

У 1958 році він зазнав цькування з боку керівництва Союзу швейцарських письменників за відмову взяти участь в реакційній антирадянської кампанії в зв'язку з угорськими подіями. Йому погрожували навіть виключенням з цього союзу. Тільки його мужня позиція, підтримана передовою інтелігенцією, його відповідь реакції, в якому він розцінив ці спроби як «кричущий прояв маккартизму», допомогли йому вистояти.

Такий шлях цього вченого, знавця античності, еллінської культури, яку він розумів широко, глибоко розбираючись у витоках цієї культури, які він бачив перш за все в її народності, людяності, в боротьбі живого, нового з віджилим, старим, в прагненні людини пізнати таємниці природи , її сили, оволодіти нею і поставити її на службу людині.

* * *

Свій третій том Андре Боннар починає з розбору творчості Евріпіда, взявши для цього його «Медею», «Іфігенію в Авліді» і «Вакханок». У цих творах він хоче простежити головне - як драматург відбив умонастрої свого часу, як він висловив своє власне ставлення до справ людських, до діянь богів, в якому плані вирішував нагальні, життєві проблеми свого часу. Тонкий знавець людської психології, Евріпід, слідуючи традиції, бачить своє завдання у визначенні істини, справедливості, гуманності. І Андре Боннар, крок за кроком простежуючи думку драматурга, звертає нашу увагу на розкриття їм вад і недоліків людини, на те, як думка драматурга підводить нас до сприйняття етичних проблем свого часу.

Андре Боннар показує нам, що Евріпід наблизив своїх героїв до життя, вони у нього живі люди, зі своїми бажаннями, пристрастями, протиріччями, достоїнствами і недоліками. Евріпід «звернений обличчям до своєї епохи і до всього, що її хвилює: на жаль, слабкості, самотності людини. Евріпід завжди напоготові, і навіть занадто. Він не вміє відволіктися або відійти в сторону, коли ті чи інші обставини надто жваво зачіпають його »(с. 20-21).

Творчість Евріпіда, на думку автора, відображає кризу рабовласницької демократії, яка стала зживати себе, Евріпіда ж «можна вважати поетом занепаду лише остільки, оскільки всякий занепад в рівній мірі є і сповіщення оновлення» (с. 21). Андре Боннар абсолютно справедливо вважає, що Евріпід і оновлює трагедію, продовжує її, передає прийдешнім поколінням, і в цьому Евріпід досяг величі, яке визнається не тільки сучасниками, але і всіма наступними поколіннями.

Значимість поета-драматурга визначається витоками його творчості, корінням, що йдуть в саму товщу життя.На це звертає нашу увагу Боннар, досліджуючи і оцінюючи творчість поетів олександрійської епохи, наприклад Феокрита. Захоплюючись його ідиліями, він говорить, що геніальність Феокрита в тому, що сільський мім, створений ним, навіяний НЕ пасторальної літературою, а самим життям, що натхнення Феокрита засноване на поетичних народних сицилійських або італійських звичаї, що він зумів поєднати народні традиції з поетичними вимогами своєї епохи, і в цьому значення його поезії та секрет його успіху.

Цей акцент, який ми відчуваємо в аналізі Боннара, розкриває нам своєрідність підходу вченого до того, що залишилося нам у спадок від грецької цивілізації.

Він вибирає проблемні питання, досліджує рабство і показує його гальмує, застійну роль в розвитку прогресу (I та III томи), матеріального і культурного, він обгрунтовано вважає, що принижене становище жінки в Греції було також однією з причин, які сприяли розкладанню грецької форми державного ладу - міста-держави (I том).

Прагнучи найбільш яскраво висвітлити нам природничо-науковий цикл в розвитку грецької цивілізації і вибираючи для цього такі імена, як Гіппократ, Піфагор, Фалес, Демокріт (II том), Аристотель, Архімед, Герон, Ератосфен, Пифей (III том), Андре Боннар, здавалося б , вторгається в область для нього далеку, але скільки яскравих прикладів він наводить в ході свого викладу! Не можна без захоплюючого інтересу читати сторінки, присвячені розбору природничо спадщини, наприклад, Аристотеля. Про Аристотель написано досить багато, його філософські погляди відомі кожній освіченій людині. Але ось наукові дослідження Аристотеля, його праці в природної історії, в фізиці відомі тільки фахівцям. І Боннар, бажаючи зробити їх надбанням усіх, присвячує цій стороні творчості Аристотеля чимало блискучих сторінок. Автор підкреслює їх сувору науковість, систематизацію відбирається матеріалу, ретельність відбору фактів, що лягли в основу того чи іншого висновку натурфілософа, який прагнув пізнати, проникнути в ту чи іншу доти невідому таємницю природи. Аналізуючи праці Аристотеля «Про частинах тварин», «Про виникнення тварин», Боннар вважає, що «саме Аристотель перший висунув і дозволив ті проблеми, які ставила різноманітна складність тваринного світу, підняв їх на вищий щабель і як би висвітлив їх своїх викладом» ( с. 179). І далі він робить висновок: «За свого неймовірного працьовитості невтомного спостерігача, а також за розмахом всього комплексу робіт, який він організував у своїй школі, - робіт, необхідних при всякому широкому науковому дослідженні, - по неухильної точності свого методу, який проголосив, що« не існує іншого знання, крім знання загального », нарешті, по геніальному характеру багатьох його синтезують поглядів Аристотель, безперечно, засновник біології -« науки про живих істот ». Він дав це знання античному світі, надто ще юному для того, щоб оцінити його значимість і просунути його вперед »(с. 180).

Боннар далі говорить, що відкриття, дослідження Аристотеля в цій області послужили поштовхом для зльоту наукової думки в більш пізні, нові часи, перекидаючи таким чином міст між античністю і сучасністю: «... це новий, а не старий світ отримав від Аристотеля його відкриття , отримав як найдорогоцінніший заставу серед всіх інших - разом з молодою математикою і античної астрономією, - запорука наукового генія древніх, точніше, заставу цієї древньої здатності, властивої роду людського, пізнавати світ природи і панувати над ним »(С. 181).

Думка, що лягли в основу тритомної праці Боннара - показ досягнень грецької цивілізації і причин її занепаду, - послідовно розвивається і далі: Андре Боннар зупиняє нашу увагу на відкриттях Архімеда, він дає нам навіть креслення «парової машини» Герона, вченого олександрійської епохи, яка увібрала в себе спадщину епохи еллінізму. Однак він тут же підкреслює, що відрив від практики, від життя, теоретичність досліджень вчених-олександрійців привела до безпліддя відкриття, і великі відкриття залишилися нереалізованими, так як соціальні умови, суспільні відносини стали гальмом подальшого прогресу.

Боннар це підкреслює, коли говорить, що після винаходу еоліпіла, цієї «парової машини» Герона, ні сам Герон, ні древні не зробили нічого, щоб реалізувати це відкриття. Маючи в своєму розпорядженні такої рушійною силою, яка здатна була привести в рух сучасні пароплави, стародавні продовжували користуватися руками веслярів для того, щоб плисти з Афін в Массилию або в Олександрію.

Упередження проти фізичної праці, презирство до тих, хто займається «ручною працею», сковувало самих винахідників, які перебували під впливом філософії Платона, узаконює систему рабства як природну, споконвічну і непорушну. «Рабство сковувало застосування машин ще й з іншої причини. Адже робочі руки були даровими. Невичерпне, бездонний резервуар рабства! З нього ніколи не переставали черпати, користуватися цією рухової мускульною силою тисяч живих істот, які ... будували піраміди і зводили обеліски. Для чого витрачати стільки коштів на важку справу виготовлення машин сумнівного застосування або офіційних осіб для розваги? .. У нас є раби: використовуємо їх працю. Не будемо збільшувати продукцію, яку і так нікуди збувати. Ніхто не був в змозі в ту епоху відповісти на таке міркування, настільки ж незаперечне, як здоровий глузд, ніхто навіть не замислювався над станом речей, настільки існування рабства цілком пригнічувало наукову думку [підкреслено мною. - Л. П.]. Нездоланний океан »(с. 281-282).

Висновок, який робить автор «Грецької цивілізації», такий: «У кінцевому рахунку ця історія« парової машини », що залишилася без застосування, надзвичайно повчальна. Її мораль в тому, що цивілізації не можуть подолати інших перешкод в своєму розвитку, якщо їх не змітає воля піднятих мас »(стор. 283). Висновок, до якого можна тільки приєднатися.

Але чи були маси в змозі піднятися, могли чи раби змінити існуючі порядки? Як стародавні відповідали на це питання? Найбільший філософ-ідеаліст стародавньої Греції Платон дає нам цілком конкретна відповідь - він вважає рабство відомої категорією, а раба лише говорять знаряддям. Не будемо зупинятися докладно на всіх аспектах його ідеалістичної філософії, його планах створення ідеальної держави, увічнює рабська лад і всю античну ієрархію доброчесних і високогуманних правителів, воїнів і черні - ремісників і рабів, доля яких - праця на своїх панів. Нас цікавлять тут лише деякі моменти, на які звернув нашу увагу Боннар. Це критика філософії Платона, філософії, яку Боннар вважає етапом на шляху до християнства, підготовкою до християнства, релігії розради стражденних мас, відведення їх в сторону від боротьби за свої насущні інтереси обіцянкою блаженства в потойбічному світі. Платон жив в епоху розкладання античної демократії, в епоху розкладання поліса, він відчував, що вона може закінчитися катастрофою, і тому шукав вирішення проблеми в утопічному проекті створення ідеальної держави, пропонував реформу, яку він викладав у своєму «Державі», але в той же час вів у бік від шляхів вирішення цієї проблеми, переносив її в потойбічний світ, виявляючи тим самим всю реакційність своєї філософії, що закриває шлях дійсного звільнення для знедолених верств населення.

Андре Боннар вельми дошкульно висміює Платона: «Для народу, який, точно дитя, не здатний осягнути істину, винаходяться брехливі аргументи, розповідаються байки, підноситься брехня, яка в цьому випадку іменується« царственої брехнею ». Ось, на жаль! до чого принизився великий Платон! »(с. 119).

Боротьба проти демократії, ненависної Платону, завела його в глухий кут, і це підкреслює Боннар, кажучи, що «людина не створена для такого нерухомого раю. Історія захоплює його. Історія робить людину, а людина робить історію ... Через багато століть після того, як Платон, створивши «Держава», думав, що підписав смертний вирок демократії, прагнення до демократії знову спалахне в самому серці непорушного християнського середньовіччя разом з боротьбою за комуни в Італії і у Франції ... потім прийде 1789 год ... За ним 1848й ... А потім ці «Десять днів, які потрясли світ» ...

Історія людства тільки починається ... »(с. 121).

Неухильність ходу історичного розвитку, що не зупинився на етапі античності, - ось що хоче підкреслити Боннар, висловлюючи в той же час і своє ставлення до революційного руху народів пізніших поколінь і свої надії на світле майбутнє людства.

Андре Боннару чуже презирство до людини, він ненавидить расизм і далекий від теорії винятковості однієї людської породи по відношенню до іншої. Досліджуючи в цьому плані походи Олександра Македонського, він особливо зупиняється на прагненні Олександра злити воєдино світ грецький і світ варварський, вбачаючи в цьому особливу гуманістичну місію Олександра і кілька її ідеалізуючи. Тут Андре Боннар слід тим грецьким біографам Олександра, зокрема Плутархом, які явно перебільшували особисті якості Олександра. Сам Олександр, людина незвичайних здібностей, здійснюючи свою експансіоністську політику і намагаючись створити і зміцнити таку колосальну державу, що об'єднала конгломерат різних племен, народностей і рас, і розуміючи, як важко при зміцненні такої імперії розраховувати тільки на військово-адміністративний апарат, мабуть, саме для того, щоб знайти підтримку серед місцевого, тубільного населення завойованих областей, проголосив ідею злиття світу грецького і світу варварського. І в цих же цілях було затіяно свято - шлюбні урочистості, - учасниками якого стали і сам Олександр і його найближче оточення. Як відомо, ця затія Олександра не принесла бажаного результату, - зі смертю Олександра його імперія тут же розпалася.

Андре Боннар вважає, що гуманізм Олександра грецького походження, вважаючи в даному випадку, що хоча учителем Олександра і був Аристотель, який поділяв точку зору Платона, ніби варвар - за природою ворог, що ненависть по відношенню до нього природна, але що тут Олександр діяв всупереч порад свого великого вчителя, який рухається високими людськими почуттями, гуманізмом, який, мовляв, мав думки і дії Олександра і в якому полягала «покладений їм на себе любов до всього людства ...».

Навряд чи це було так. Швидше за все, Олександр і в Малій Азії і в Єгипті, де він надав особливі почесті і приніс жертви єгипетським богам, прагнув зміцнити свою владу, залучаючи до себе симпатії місцевого населення. Набагато важливіше було зіткнення двох світів - світу грецького, еллінського, зі світом індійським, його культурою, але воно було настільки короткочасним, що в той момент скільки-небудь значного впливу не мало. Результати цього зіткнення позначилися в більш пізню, епоху еллінізму.

Андре Боннар - переконаний поборник світу і противник війни, і це червоною ниткою проходить через весь його труд. Неможливо перелічити всі його висловлювання з цього питання, він користується найменшим приводом для того, щоб підкреслити «безглуздість, безумство війни»; він робить це, характеризуючи долю тієї чи іншої особи, наприклад Іфігенії; він зупиняється на цьому і досліджуючи історію тих чи інших періодів в житті грецького народу, пов'язаних з війнами і здобутками. Цілий розділ, присвячена боротьбі афінян за гегемонію в Греції, озаглавлена ​​«Фукідід і війна міст-держав». Усюди Боннар підкреслює жахи війни, розорення, лиха, які обрушуються на простих людей в усі часи та епохи.

На закінчення Боннар докладно зупиняється на філософії Епікура, праці якого в більшій своїй частині до нас не дійшли. Боннар будує своє виклад, грунтуючись головним чином на Лукреції. Цінно в цьому викладі те, що автор намагається донести до нас справжній зміст філософії Епікура, очистити його від вульгарного тлумачення епікурейства, на жаль поширеного, а також те, що в філософії цієї він вбачає значний відхід назад грецької думки і грецької цивілізації.

Праця Андре Боннара, його «Грецька цивілізація», написана пером блискучого стиліста, - безсумнівний внесок у дослідження античної історії та античної літератури.Нехай ця праця не охоплює всього, що було створено, нехай не всі виявилося в поле нашого зору (автор, наприклад, абсолютно не торкнувся повстань рабів, рухів мас), та автор і не ставив перед собою такого завдання, - «Грецька цивілізація» відповідає на багато наші запитання. Ця праця допоможе читачеві, хто цікавиться античністю, познайомитися з усім тим кращим, що створило людство до нас.

* * *

При виданні даного, завершального тому «Грецької цивілізації» редакція при перекладі уривків з давньогрецьких джерел, творів античної літератури скористалася вже наявними на російській мові перекладами і цитує їх з відповідними посиланнями на видання і автора перекладу. У деяких випадках, де це було необхідно, переказ автора замінений самим текстом джерела.

Л. Полякова

ГЛАВА I

ЗАНЕПАД І ПОШУКИ. ТРАГЕДІЯ Евріпіда «Медея»

Цивілізації в своєму розвитку проходять шлях створінь природи, наприклад рослин. Вони зароджуються, розвиваються, зміцнюються; досягаючи епохи свого класицизму, вони розквітають, потім в'януть, старіють, хиляться до занепаду, гинуть. Можливо, однак, що вони зовсім не гинуть. Вони зберігаються для людей майбутнього, як туга за батьківщиною, як шелест спогадів про їхнє минуле, і нащадкам іноді трапляється узгоджувати з ними свої задуми, свої нові творіння. Навіть зазнавши невдачі, вони являють собою надії не збулися, але і не перетворилися в ніщо, а живі і дієві в пам'яті людства.

Мені здається, що періоди занепаду цивілізацій завжди дуже цікаві. Перш за все тому, що ці періоди ясно показують - ясніше, ніж періоди їх виникнення, завжди оповиті мороком, - в результаті яких причин і при наявності яких умов людські суспільства створюють культурні цінності і що вони втрачають при зникненні цих цінностей.

З іншого боку, ці періоди занепаду, ці «похилі площини» цивілізацій не завжди цілком негативні і безплідні: вони ще створюють нове; вони ставлять перед людством нові, іноді більш складні проблеми. Здається, що в старіючі суспільства раптом знову вдихнули життя, вони починають діяти, знову існувати. У міру ж того як розпадається цивілізація, яка була їх природної атмосферою, їх киснем, у міру того як розхитуються вірування, які склали їх щоденну їжу, ці товариства - бо вони не хочуть вмирати - намагаються знайти нові методи мислення, створюють нові світи поезії або мудрості, придумують - чим більше вони старіють - все нові аргументи для надії і впевненості. Періоди занепаду - це також і періоди відкриттів; цивілізації швидше змінюються, ніж вмирають, їх існування - невпинне відродження.

Втім, чи не є сонце, що заходить на Юрі, тим сонцем, яке в цей же самий момент сходить по той бік океану, приносячи людям обіцянку нового дня?

* * *

Справжня робота охоплює два століття, дуже похмурі для еллінського світу, - IV і III століття до н. е. Це століття, які були свідками падіння міст-держав. Це Демосфен, приречений поборник цих міст, що дав класичної епохи соціальні рамки, вузькі і суворі. Геніальний Олександр, а до нього його батько Філіп наносять смертельного удару цим політичним співтовариствам. Але Олександр не обмежується руйнуванням міста-держави, він створює нову форму сучасної держави. Після його дивовижних походів на Сході виникають великі монархії, керовані царями, такими династіями, як династія Птолемеїв в Єгипті і Селевкідів в Азії.

Однак в ці ж століття два великих філософа ще прагнуть відновити і зміцнити на нових засадах старе місто-держава. Це перш за все Платон, а потім Аристотель, а також і інші слідом за ними. Але ці спроби були безперспективні. Самого Платона манили ширші плани. Йому хотілося змінити земне держава, розклалася демократію громадян, божественним, потойбічним світом, де все душі зустрінуться після смерті і який передбачить царство небесне. Таким чином, грецька цивілізація, деградуючи і в той же самий час виробляючи глибокий переворот в суспільстві і в мисленні, підготовляє шляху до християнства. Таким є одне з найголовніших напрямків розвитку IV і III століть до н. е.

Проте це лише один з аспектів, який представлений в даній роботі. Але стародавня грецька цивілізація, добра первісна цивілізація V століття до н. е., «поганська» цивілізація грецького народу, в достатку що створювала між 450 і 400 роками до н. е. класичні твори, ця цивілізація ще не припинила свого існування. Щоб розібратися в політичному контексті її занепаду, досить буде звернутися до творів історика, що представляє насамперед грецький розум, здоровий і проникливий, а саме до творів Фукідіда, мислителя і художника, який блискуче показав, як починаючи з останньої третини V століття до н. е. війни між греками зруйнували світ міст-держав ще вірніше, ніж це зробили Філіп і Олександр.

Ми покажемо в цій роботі також давнє прагнення грецького народу, що існувала з незапам'ятних часів (звернемося до Уліссу), пояснити світ, пізнати його закони, з тим щоб використовувати їх і підпорядкувати їх собі. Ця наука про фізичні закони всесвіту була прославлена ​​в класичну епоху великим ім'ям Гіппократа, справжнього батька (незважаючи на жарти Мольєра) сучасної медицини. В епоху занепаду грецької цивілізації наука з'явилася майже єдиним видом людської діяльності, яка ще прогресувала. Наука сформулювала - в астрономії, біології, механіці, наприклад, - гіпотези, які (оскільки в римську епоху і в середні століття наукова думка була скута) знову будуть поставлені вченими Відродження і будуть засновані на досвіді і розумі і нарешті будуть блискуче дозволені в століття науки , причому вчені досягнуть небувалих успіхів у всіх відносинах в цей вік науки, сучасниками якого ми є.

Нарешті, ми не повинні забувати і про поетів. Поети олександрійської епохи, більш далекі від народу, ніж поети класичного століття, щоб піти від сучасної їм діяльності, нерідко занадто суворою, створюють поетичні світи, свого роду чудові притулку, щось на кшталт відпочинку, дарованого людям після важких праць, це рай (великий сад в грецькому значенні цього слова), але рай на землі, дуже далекий від раю душ Платона. Далекий, але, можливо, так само химерний.

Така думка, яку я хочу тут розкрити. Але щоб уточнити це поняття «занепаду», яке я спробую визначити і яке буде домінувати у всій роботі, я поставлю перші глави мого викладу під знак одного з поетів золотого століття Афін - другої половини V століття до н. е., - автора трагедій, Евріпіда. Я поясню це. Спочатку я зазначу, що трагедії Евріпіда стільки ж засуджується, скільки і вихвалялися; порицались вони сучасниками поета, а також критиками XIX століття, наприклад Ніцше, вихвалялися ж поколіннями, що жили в кінці античності, любили цього поета набагато більше, ніж Есхіла і Софокла, твори яких на величезній території Сходу, завойованої Олександром, всюди гралися на сцені. Та й нині Евріпід має ще палких друзів, які, визнаючи слабкості і промахи його деяких невдалих творів, шанують в ньому автора ряду шедеврів трагедійного театру, поета, з яким ми зобов'язані «Федра» Расіна, з дитинства любив Евріпіда, продовжив і завершив його .

Ця різниця суджень про Евріпіда свідчить про двоїстий характер його генія, про його амбівалентності, як кажуть в наші дні. Так, в даному разі Евріпід руйнує трагедію, як це стверджує Ніцше. Евріпід її інтеллектуалізірует, схематизує, то вводячи в неї кілька штучні прийоми в пролозі і в розв'язці, то включаючи в трагедію дебати, на зразок софістичних, свого роду ідеологічні дебати, часто недоречні, що стосуються сучасних йому проблем, які, втім, є також і проблемами наших днів. Можливо, що Евріпід віддає тут данину своєї глибокої людяності. Він дуже чутливий до будь-яких негараздів людини і до людських шукань, щоб не затіяти суперечку, коли до того нагода, він сперечається щодо рабства, говорить про стан жінки, нерівність статей і особливо про роль богів у нашому житті, про природу богів або самої долі. Евріпід відкритий для кожної людської турботи. Він звернений обличчям до своєї епохи і до всього, що її хвилює: на жаль, слабкості, самотності людини. Евріпід завжди напоготові, і навіть занадто. Він не вміє відволіктися або відійти в сторону, коли ті чи інші обставини надто жваво зачіпають його. Звідси сцени, які іноді погано в'яжуться з дією трагедії і псують твір.

Ці сцени і невдалі п'єси, в які вони включені, і складають негативний елемент, свідчать про занепад.

Але у поета є і позитивна сторона, творчий елемент. Це та сама любов творця, яка іноді спонукає Евріпіда відкривати дискусії з приводу вчинків людини, дискусії, що уповільнюють драматична дія; ця ж сама любов спонукає поета досліджувати області трагічного, невідомі його попередникам, показувати дії, де людина, не заперечуючи участі богів в нашому житті, яскравіше проявляє себе в грі володіють ним пристрастей, які внаслідок жалюгідною слабкості його волі руйнують і знищують його. Іншими словами, Евріпід відкриває область трагічного в людському серці, трагізм пристрастей, які ведуть нас і нерідко гублять нас.

Про це відкриття, яке в майбутньому складе зміст ліричної поезії, а потім роману кінця античності і, нарешті, сучасної трагедії починаючи з Відродження, - про це відкриття, одному з найважливіших в історії літератури, Есхіл і Софокл ледь підозрювали.

Евріпіда, таким чином, можна вважати поетів занепаду лише остільки, оскільки всякий занепад в рівній мірі є і сповіщення оновлення. І він не тільки зруйнував античну трагедію (якщо тільки він взагалі її зруйнував), він її продовжив, він її оновив, він передав її нашого часу - епохи Відродження, він її пом'якшив самим биттям нашого такого складного серця.

Трагічне у Есхіла і Софокла загрожувало герою ззовні, боги обрушувалися на нього. Бомби падали з неба. Евріпід відводить місце трагічного завжди в самій безпосередній близькості від нас (та й чи є у нас що-небудь ближче, ніж наше власне серце?), В глибинах нашого серця, невідомих нам самим. Відтепер бомби падають не тільки з неба - саме людське серце виробляє вибух.

Як приклад цього трагічного початку, яке, користуючись нашими пристрастями, вражає нас (яке відкриття може бути більш дивним?), Я приведу «Медею» Евріпіда, виклавши її коротко.

* * *

Медея - жінка, покинута своїм чоловіком. Відкриває дію годувальниця своїм базіканням ознайомлює нас про те, що сталося, повідомляючи всі обставини розриву. Медея полюбила Ясона в далекій країні, в Колхіді, де вони зустрілися вперше; він став її чоловіком, але залишає її тепер з двома дітьми. Медея була дочкою царя Колхіди, куди Ясон прибув, розшукуючи золоте руно. Вона допомогла Ясону добути золоте руно, зрадивши тим свого батька, бігла з Ясоном і пішла за ним до Греції, в Коринф, де і розгортається дія. Але тепер Ясон збирається одружитися з донькою коринфського царя. Це союз вигідніший, ніж той, який він уклав з чужоземкою. Він холоднокровно жертвує Медеєю. Годувальниця говорить нам про неї:

... Її не люблять,

І ніжне глибоко страждають серце.

Ясон дітей з дружиною в обмін

На нове віддати зважився ложе,

Він на царівну одружується - на жаль!

Ображена Медея ...

Евріпід, П'єси, переклад з давньогрецької.

«Мистецтво», М., 1960, «Медея», с. 20-25

Як відповідає Медея на цю зраду? Спочатку цілі дні, проведені в риданнях, німе відчай, жалібні стогони про батька і про покинуту батьківщину. Потім годувальниця додає ще пару штрихів, більш похмурих:

... Навіть діти

Їй стали ненависні, і на них

Дивитися не може мати.Мені страшно, як би

Шалена думка яка не прийшла

Їй в голову ...

(Там же, с. 46-50)

Власні діти вселяють їй жах. І далі:

... Образ не переносить

Важкий характер, і така Медея.

Так, грізний гнів Медеї: нелегко

Її ворогові дістанеться перемога.

(Там же, с. 50 і 58-59)

І ось в наше співчуття до Медеї вже вкрадається тривога. Цариця постала перед нами загадкою. Ми знаємо всі обставини, при яких вона була покинута, але нічого не знаємо про неї саму, нам відома тільки дика необузданность її душі. Рок, що вб'є її, - в ній самій, в глибинах, ще невідомих ні їй, ні нам.

Поет продовжує це вступ в сцені діалогу між годувальницею і старим дядьком-рабом, який призводить дітей Медеї з гімнастики. Трагічне не вторгатися в драму раптово, воно непомітно прослизає в неї. Ми присутні при звичайнісінькою балачки двох слуг, відданих своїй пані. Один передає іншій пересуди, які він чув у фонтана. Це - протягом повсякденному житті. Присутність дітей доставило б нам радість, якби кілька слів, які вирвалися у годувальниці і відносяться до дітей, не внесли невиразною тривоги в цю зовсім повсякденне життя. Годувальниця говорить старому рабу:

... А ти, старий, подалі

Тримай дітей від матері - вона

Засмучена. закарбувалася лють

В її рисах, і як би на дітей

Чи не вилилася вона. На жаль! Чи не стихне

Без жертви гнів її, я знаю.

(Там же, с. 114-119)

Раптом з палацу доноситься крик: Медея закликає смерть. Годувальниця каже:

... Подалі

Затамувавши, милі. око

Не треба тривожити її ...

Ні на крок до неї ближче, про діти!

Ви душі її гордої і дикої

І охопленої гнівом біжіть!

(Там же, с. 127-132)

Трохи пізніше вона говорить собі самій.

... Де межа для тебе,

Про серце великих дерзань,

Нерозважне серце, коли борошно

Тебе вжалила, серце?

(Там же, с. 135-138)

Отже, тривога стає певною: насувається рок викликаний прихованим хвилюванням серця Медеї. Там пружина драматичної дії.

Зовсім просто виходить на сцену хор трагедії. Він складається з жінок, які йдуть повз і зупиняються, чуючи дивні крики, що мчать з палацу. Жінки стривожені, вони розпитують, вони співчувають. Хор трагедії - це вулиця, яка стикається з дією, вулиця з її цікавістю, з її добрим серцем, з її легко виникають співчуттям. Це славні жінки, але не чекайте, що вони надійдуть необачно. Вони співчувають Медеї, вона адже жінка, як і вони. Але вона чужа, і до того ж вона жінка царського походження. Вони побоюються втручатися в цю сварку великих світу цього. Вони обурюються поведінкою тієї й іншої сторони. Вони благають богів про запобігання загрози порушення світу в їх власних сім'ях. Але вони не кидаються в сутичку. Евріпід за допомогою цих жінок, трохи сентиментальних і моралізує, дає відчути силу Медеї, охопленої пристрастю. Він любить показувати поряд з трагізмом великих доль протягом життя зовсім звичайної і простий - ефект, побудований на контрасті, але також і на тотожність, адже Медея теж тільки жінка. Ми тут торкаємося того, що можна вважати близькістю наших буднів до еврипидовского трагічного початку.

Медея нарешті виходить з палацу і з'являється перед зацікавленим і розчулено хором. Зовсім інша, ніж ми очікували. Яка дивна жінка! У палаці вона скаржилася і проклинала. Перед цими жінками з народу, на вулиці, при світлі дня, вона бере себе в руки, вона опановує себе. Немає більш скарг, лише гіркоту відповідає її гідності. Гірко бути чужоземкою в цьому місті, де її власний чоловік поводиться з нею дійсно як з чужоземкою. Особливо гірко бути жінкою і терпіти принизливе поводження, звичайне для приниженого становища жінки взагалі, в той час як ніхто не володіє душею більш мужньою, ніж у неї. Про ці прославлені чоловіки, настільки пишаються своєю хоробрістю в битвах і настільки зневажають спокій життя жінки в її будинку.

Медея, звертаючись до хору, вигукує:

Яка брехня! Три рази під щитом

Найбільш охоче б стояла, ніж хоч раз

Народити ...

(Там же, с. 319-321)

У жінки є своя святиня, за яку вона бореться, - це її ложе. Вона має право принаймні захищати його.

... боязка ми,

І вид один боротьби або заліза

Дружину лякає. Але якщо шлюбних уз

Торкнувся образа, кровожерливі

Не знайдете ви серця на землі.

(Там же, с. 324-328)

Блискуче зігравши таким чином на жіночої гордості хору жінок, вона вимагає у всіх жінок підтримки в боротьбі, яку вона починає проти чоловіка. Вона легко домагається у хору обіцянки зберігати співчутливе мовчання.

Ця сцена дає нам перший доказ могутності Медеї. Медея страждає, але Медея сильна. Її самовладання одно її впливу на інших.

Але ось вона тепер віч-на-віч з чоловіком, явним ворогом, з Креонтом - коринфским царем, який щойно оголосив їй про її вигнанні. Це і є той вирок, проти якого Медея буде боротися. Тут ми пізнаємо її дивну владу, її чарівність, настільки впливає на чоловіків. Основа і сила цієї чарівності - в дуже рідкісному поєднанні надзвичайної пристрасності з винятковим розумом. У Медеї пристрасть не тільки не туманить розуму, але очищає його, робить його більш ясним. Тут перед нами досить точне положення Евріпіда: пристрасть зовсім не засліплює його дійових осіб (як стверджує ходяча мудрість), вона надає ясність розуму. Розум Медеї стає гостріше навіть під час пристрасного хвилювання. Медея ніколи не випускає з уваги намічену ціль. Маючи на увазі цю мету, вона навіть може холоднокровно використовувати пристрасний порив. У цій сцені з царем у неї майже немає потреби грати роль. Вона всього лише страждає перед ним, але тримає себе в певних рамках, в яких страждання здатне розчулити Креонта, не потривоживши його. Це те, що можна назвати розумним використанням своєї пристрасті. Іноді вона дозволяє собі кілька іронічних слів:

... Одружуйтесь

І насолоджуйтеся життям ...

(Там же, с. 394-395)

В цілому сцена представляє справжню пристрасть, але пристрасть контрольовану. У той же час за дійсним стражданням відчувається, як від репліки до репліки в Медеї зростає надзвичайна радість бути сильнішою: радість боротися і перемагати ... Медея знайшла в цій сцені те, що їй було потрібно для її помсти: один-єдиний день відстрочки . Вона пані своїх вчинків. Що вона зробить? Все залежить від того, що вона являє собою. Однак ми ще не знаємо цього. Загадка її істоти ще не розгадана.

Одне безсумнівно: Медея зробить вбивство. Вона ще не уявляє собі ясно ніякий інший помсти, крім вбивства своїх ворогів. Вона кричить хору:

... Про сліпець! ..

В руках тримати решенье - і залишити

Нам цілий день ... Досить позаочі,

Щоб батька, і дочка, і чоловіка з нею

Ми в трупи звернули ... ненависних.

(Там же, с. 457-461)

Її уява розпалена: вона бачить себе то поджігательніцей, то що входить нечутними кроками в подружній спокій з мечем в руці. Вона радіє.

Ну, я вбила їх ... А далі що ж?

(Там же, с. 474)

Вона заздалегідь смакує хтивість вбивства. Цей смертоносний марення, ця несамовитість мають якийсь такий урочистістю, що хор, замість того щоб в жаху відступити, чого тут можна було б очікувати, як би захоплений цим гучним висловленням почуттів. Він вигукує:

Річки священні назад потекли,

Правда залишилася, але та чи?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вірно, і наша худа чутка

Теж хвалою звернеться,

І полетять золоті слова

Дружинам в насолоду, що птахи.

(Там же, с. 505-506 і 510-513)

Раптом входить Ясон, стриманий і холодний. Сцена досі йшла повільно, на наш превеликий задоволення. Потрібно було, щоб ми перейнялися свідомістю сили Медеї, перш ніж вона вступить в зіткнення з іншою, рівною їй, силою - з Ясоном. Медея охоплена жаром, Ясон холодний як лід.

Ясон нічого не любить. Він представлений нам досконалим егоїстом. Ясон цинік, який пройшов школу софістів і говорить її мовою. Його умовиводи бездоганні до парадоксу. Медея надала йому ряд послуг; він це визнає і говорить про це сам:

... Так,

Я визнаю твої послуги.

(Там же, с. 648-649)

Але, врешті-решт, Медеї було дано любити його. Це кохання, самої КІПРІДА він зобов'язаний деякої вдячністю, якщо тільки любов взагалі вимагає подяки. Але любов не вимагає плати - інакше це не любов. Крім того, Медея отримала стільки ж, скільки дала, і навіть більше, і, що особливо важливо, вона отримала привілей жити «чи не між варварів», де панує груба сила, а в країні греків, де панує справедливість ^1. Отже, слово «справедливість» злітає з вуст Ясона. Ясон користується словами найсвященнішими з безмежним безсоромністю. Що стосується свого нового шлюбу, то Ясон виправдовує його любов'ю, яку, мовляв, він відчуває до своїх дітей. Він це говорить, і він це доводить: його діти отримають користь з такого вигідного шлюбу, який він укладає як заради грошей, так і заради їх хорошого виховання, отже, вони отримають вигоду і матеріальну і моральну.

¹ По-перше, ти в Елладі

І більше не між варварів, закон

Дізналася ти і правду замість сили,

Яка панує у вас.

(Там же, с. 631-634)

Тут і далі примітки дані від редакції

Медея сама це визнає, якщо тільки вона подумає про щось інше, крім свого подружнього ложа. Нарешті, Ясон збирається вести себе як порядна людина: він пориває з дружиною, але він пропонує їй гроші і сприяння за межами країни ^1.

¹ На цьому ми й закінчимо. Якщо вам -

Тобі иль дітям нашим - гроші потрібні

На далеку дорогу, прошу сказати тепер:

Відмови вам не буде. Я і знаки

Можу послати друзям в чужій країні,

Допоможуть вам ...

(Там же, с.739-744)

Говорячи про знаках, Ясон має на увазі давній звичай користуватися в разі потреби так званими «гостьовими знаками», тобто половинками кістки, якими друзі обмінювалися на прощання. Одна з половинок, будучи надісланій одному, власникові іншої половинки, що знаходиться на чужині, давала право на сприяння і допомогу для приходька, засвідчуючи його приналежність до сім'ї одного.

Бувають випадки, коли цілком порядна людина виявляється досконалим хамом.

Розкриваючи егоїзм Ясона, Евріпід досягає нечуваної ступеня гостроти. Еврипиду тут приємно, так само як і в інших місцях свого уявлення, оголити цей корінь більшості наших вчинків.

Такий персонаж, як Ясон, не тільки цікавить нас: він нас хвилює, тому що ми знаходимо в ньому явно не визнану нами частина нас самих. У цьому один із секретів мистецтва Евріпіда - зображати то, від чого ми хочемо відмовитися.

У продовження цієї сцени страждає Медея змогла лише злегка зачепити Ясона. Ясон, який нічого не любить, невразливий. Одна любов робить людину вразливою, і Медея занадто добре знає це. Але чи дійсно Ясон нічого не любить? У нього вирвалося одне слово, що відноситься до дітей, слово цинічне, як і всі, що він промовляє.

...Я вважаю,

Що їх у нас досить, і тебе

Мені дорікати тут нема за що ...

(Там же, с. 677-679)

Але це слово розкриває його, і це слово запам'ятовує Медея. Таким чином, і в цій сцені, в ході якої вона зазнала стільки принижень і дійсно була придавлена ​​брилою егоїзму Ясона, Медея, завжди досить сильна для того, щоб підтримати свою перевагу, також знаходить зброю: Ясон дорожить своїми дітьми. Цього достатньо. З тимчасового торжества Ясона логічно випливає торжество Медеї.

Я переходжу тепер до сцени з Егеєм, царем Афін, старим другом Медеї. Медея дає Егеєві переконати себе прийняти вигнання і погоджується скористатися притулком, яке цар пропонує їй, якщо в тому буде необхідність. У театрі такі сцени викликають у дійових осіб і у глядача занадто важкі думки. В даному випадку виникає думка про вбивство дітей. Крім того, тут, в цій сцені, в даному разі діють заодно доля - інакше кажучи, обставини - і наші пристрасті. Життя пропонує такі можливості; головне - щоб Медея змогла вловити це. Вона не боїться померти після свого злочину, але вона хоче насолодитися своєю помстою. Ось чому вона приймає гостинне пропозицію Егея.

Після цієї розмови, що дає їй можливість убезпечити себе від ворогів, Медея раптом ясно бачить: вона спочатку скористається дітьми, щоб розставити мережі нової дружині Ясона.Діти піднесуть їй отруєні подарунки, які і викликають її смерть. Після цього Медея вб'є своїх дітей. Це єдиний удар, який вона може завдати Ясону. Не важливо, що цей удар вразить також і її саму. Тільки таким чином зможе вона відкрито продемонструвати свою силу ... Все це вона оголошує хору, змішуючи радість з жахом, перемежовуючи сльози з урочистими вигуками. Пролог вже підготував нас до того, що пристрасть Медеї може обернутися проти її ж дітей, і все-таки ми не допускаємо думки, щоб це передчуття звернулося в реальність. Нам ще не здається, що необхідність вбивства дітей ясно усвідомлена Медеєю. Ми говоримо разом з хором:

Ні ніколи

Ти не дерзнешь

У гніві безбожному

свою намочити

Руку в крові

Дітей благаючих! ..

(Там же, с. 1024-1029)

Проте плани Медеї починають здійснюватися з страхітливою точністю. Їй легко вдається заманити Ясона в пастку примирення. У цій сцені, де вона відчуває батьківське серце Ясона, в якому можна знайти чутливість, прихована під корою егоїзму, вона, вдавано сяючи, відчула радісний трепет від того, що нарешті знайшла в непроникною броні Ясона щілину, куди можна встромити ніж. Тремтіння радості і жах, бо любов Ясона до синів - це в той же час вирок, який прирікає дітей на загибель і тим самим вириває їх у нього для неї.

Коли Медея залишається одна з дітьми, в її душі починається найбільша боротьба. Вони перед нею, з їх милими очима, з їх останньої посмішкою:

На жаль! навіщо

Ви на мене дивитеся і смієтеся

Останнім вашим сміхом?

(Там же, с. 1230-1232)

Вона - повна володарка їх життя і смерті. Вона стискає їх в своїх обіймах, покриває їх поцілунками.

... діти, дайте руки,

Я їх до губ притиснути хочу ... Рука

Кохана, ви, волосся, ви, губи,

І ти, особа, яка у царів

Буває тільки ... Ви знайдете щастя

Чи не тут, на жаль! вкрадено батьком

Воно у нас ... Про солодкі обійми,

Щека така ніжна і вуст

Відрадне дихання! .. Ідіть,

Швидше йдіть ...

(Там же, с. 1262-1271)

Вона їх усуває і робить їм знак іти додому.

Вперше в театрі драматичний конфлікт виявився обмежений межами людського серця. Шість разів, подібно бурхливим хвилях, материнська любов і демон помсти стикаються в глибинах цього серця, яке начебто створено одночасно з живої тканини і з заліза. В один якийсь момент здається, ніби любов перемагає.

Залиш дітей, нещасна, у вигнанні

Вони насолодою будуть ...

(Там же, с. 1253-1254)

Але демон нападає, діючи новою зброєю, переконуючи Медею, що вже занадто пізно, що вона більш не є вільною, нашіптуючи їй, що «все зроблено ... повернення більше немає ...» (с. 188). І це одна зі звичайних прийомів демона: вселяти нам, що ми більше не вільні, для того щоб ми саме і перестали бути вільними. Ще один приголомшливий її душевне хвилювання - і вона здається на заклик до вбивства. Внутрішня дія розв'язане.

Що ж стосується його зовнішнього прояву, то воно слід блискавично. Медея завершує його віршем, який став тепер дуже відомим:

... Тільки гнів

Сильніше мене, і немає для роду смертних

Лютій і старанніше ката ...

(Там же, с. 1274-1276)

Fumos- це пристрасть, це лють, демон, який мешкає в Медеї, це смертельна ненависть.

Медея опановує себе. Вона спокійно чекає повідомлення про смерть суперниці. Коли прибіг, щоб розповісти їй про це, вона його слухає з наводить жах радістю. Ця розповідь яскравий і майже нестерпний. Образ маленької царівни, цієї лялькової фігурки, яку Ясон віддав перевагу величі Медеї, випромінює сяйво перлини, - перлини, яка ось-ось буде розчавлена ​​каблуком. Царівна спочатку відвертається, побачивши дітей своєї суперниці, але, залучена подарунками, вона не може втриматися, щоб не приміряти діадему і пеплос. Сцена перед дзеркалом чарівно чарівна в своєму витонченість. Раптом її вражає біль. Служниці на якусь мить думали, що це напад падучої. Потім з'являється це полум'я, яке бризкає від її чола. І цей жах ...

Медея слухає цю розповідь, відчуваючи хтивість. Вона насолоджується жорстокістю, вбирає її в себе крапля за краплею. Потім раптом різкий рух: пора діяти! Її чекає дію. Вона прагне туди. Якісь пориви серця до улюбленим дітям витають в ній. Вона робить зусилля над собою. Суперечка закінчено.

Вона стукає в двері в той момент, коли хор закликає сяйво сонця. Поет утримується від розповіді про смерть дітей. Можливо, розповідь послабив би наше враження на якісь миті. Крики вбивають дітей прориваються крізь спів хору, цього достатньо для того, щоб наше нервове напруження досягло межі ... Дія розгортається з максимальною швидкістю. Ясон вже тут, перед закритими дверима. Він ламає собі пальці, намагаючись відкрити двері. Він хоче помститися за свою молоду дружину, він хоче врятувати синів від народного відплати, але хор кричить йому, що діти його вже мертві. Скільки трагедій закінчується словами - «вже пізно!». Доля випереджає людей в швидкості.

Але тут доля - це Медея. Вона з'являється в небі на крилатою колісниці, біля неї трупи дітей, яких любили і вона і Ясон і яких убила взаємна ненависть батьків. Медея тепер досягла граничного величі. Вона заплатила за свою перемогу ціною дорожчий, ніж саме життя. Ясон шле їй прокльони, і він же звертається до неї з благаннями. Але слова Ясона, який вміє так майстерно жонглювати ними, падають на землю, вони не мають більше ні сили, ні сенсу.

У своєму жахливому тріумф Медея як би застигла. У ній немає нічого живого, нічого, крім заліза. Безпристрасність, сотрясаемое тільки жорстоким сміхом, який вона кидає в обличчя Ясону. І тепер ми знаємо, хто вона.

* * *

Хто ж вона? Ясно, вона - чудовисько. Але воно так близько нам, що, мабуть, кожен може стати таким чудовиськом. Постараємося зрозуміти.

Медея - це перш за все серце, обійми пристрастю. Вона любила Ясона. Це безсумнівно. Вона його любила в силу серцевої пристрасті, але любила також заради слави. Він був одним з її завоювань, і це тішило її марнославству. Тепер вона його ненавидить. Здається, що ненависть в ній взяла верх над усім. Вона ненавидить в Ясона не того, кого вона ще любить, як це трапляється. Її ненависть викликана і втраченої любов'ю і ображеної гордістю: вона ненавидить в Ясона того, хто її принизив, того, хто уособлює заперечення її власної сили. І щоб знову затвердити в очах інших і особливо в своїх власних очах цю відхилену силу, вона вбиває своїх дітей, смертельно поранивши тим же ударом їх батька, бажаючи помститися йому тим самим за своє приниження.

Вона любить своїх дітей. Вони її «улюблені». Вона любить цю світлу посмішку, від якої завмирає її серце.

... впало

І серце у мене, коли їх осіб

Я світлу посмішку бачу ...

(Там же, с. 1233-1235)

Вона любить їх завжди: і тоді, коли ніжно пестить, але також і тоді, коли вбиває їх. Вона їх вбиває потім, щоб її вороги не сміялися над нею. Вона їх вбиває тому, що її наводить жах спрага панування перетворилася в ній в «демона» (слово це багато разів зустрічається в тексті), над яким вона вже не владна. І «демон» цей не є сила, яка прийшла ззовні? Або це злочинна лють, що мешкає в неусвідомлених глибинах її істоти? Можливо і те й інше. Медея цього не знає, вона знає тільки те, що ця сила сильніше її волі, і вона каже це.

Все це не тільки реальна психологія сили, і сили надзвичайної. Ясна воля Медеї поступається її пристрасті. Ця пристрасть живе в ній і володіє нею. Це елемент демонічного, що мешкає в її ніжному серці матері. Це психологія, але - інакше кажучи - це також одержимість. Сили психологічні відрізняються від сил, які керують всесвіту. А ми самі, віддільні ми від всесвіту? І ось питання: куди веде психологічний реалізм, відкритий Еврипидом? Евріпід підкреслює в демонічної пристрасті Медеї нашу приналежність до світу в цілому, нашу залежність від «космосу». Але усвідомити це - означає в деякому роді звільнитися від цієї залежності. Правда трагедії - це сила, яка звільняє.

Евріпід не висловлюється виразно про природу цієї демонічної сили. Але що він показує з повною ясністю, так це жахливу складність нашого серця, невідомого нам самим. Він показує також, що ця сила, яка живе в нас, трагічна тому, що ми безсилі в боротьбі проти неї і що вона нас губить.

Медея безповоротно загинула в самий момент торжества. Перешкоди, які до сих пір завжди відновлювали її могутність, ці перешкоди більше не існують. Навіть сама материнська любов подолана. Але тепер, в своїй перемозі, вона розіб'ється об порожнечу.

І смерть Медеї, висловлюючись образно, сприймається нами не як відплата, але як виконання призначення, виявлення її природи, яке, як і будь-яке здійснення, наповнює нас радістю.

ГЛАВА II

Трагічні В «Іфігенія в Авліді»

Трагічне початок людського серця, відкрите Еврипидом і зазначене тут в зв'язку з розбором «Медеї», не є єдиною причиною загибелі героя. Найчастіше драма побудована таким чином, щоб показати, що дуже різні елементи - воля божества, раптовий збіг непередбачених обставин, почуття дійових осіб, почуття самого героя трагедії - все прагне, або як ніби прагне, до однієї мети - до смерті героя, лякаючою глядача . Але в той же час, так як дійові особи дуже нестійкі, а доля і божественна воля не менше хиткі, інший рух п'єси - зворотний розвиток - тягне нас в кожен даний момент не до смерті, але до порятунку героя. Звідси дуже складне дію з безперервними потрясіннями, численними перипетіями, які якщо і валять нас в безодню жаху і відчаю, то для того лише, щоб змусити нас знову піднятися до небес надії і радості. Есхіл і Софокл ніколи не створювали дій таких складних, «інтриг», здатних тримати нас в такій напрузі, що у нас захоплює дух, для того щоб в наступний момент ми вже могли зітхнути на повні груди. Так ще раз Евріпід, вже на заході трагедії, стверджує блискучу новизну свого мистецтва.

Я хочу спробувати показати це, торкнувшись деяких дійових осіб з «Іфігенії в Авліді", не викладаючи, втім, змісту всього дії.

Я покажу, як доля Іфігенії, її смерть, яку чекають спочатку і якої вимагає жрець Артеміди за послання сприятливого вітру для відплиття грецького флоту в Трою, покажу, що ця доля, складова саму серцевину, жорстоке зміст трагедії, визначається здебільшого нестійкістю характерів дійових осіб , оточуючих Ифигению. Ці діючі особи, то бажаючі, то не бажають смерті героїні, - «складові елементи» трагічної події, яка домінує в драмі і в кінці кінців все стягує до себе, події, яке, крім того, в силу останнього удару долі не відбувається в той момент, коли воно мало б здійснитися, і яке є смерть Іфігенії.

* * *

Агамемнон, батько і цар, той самий, кому жрець наказав заради забезпечення перемоги грецького народу над Троєю принести в жертву свою дочку, Агамемнон - одне з дійових осіб, внутрішньо роздвоєних, одна з тих складних, я сказав би, плутаних натур, які Евріпід любив зображати в своїх творах.

Агамемнон - слабка людина, це душа, повна прагнень щось зробити, але позбавлена ​​волі. Це не погана людина, він і не без серця, далеко ні. Він чутливий, і навіть дуже чутливий. Він сповнений благих намірів, може легко розчулитися, схильний до приємних марень про близьких, любить будувати прекрасні плани для своєї країни і для самого себе. Він любить свою дочку. Він бажав би їй щастя, вдалого заміжжя, великої любові, настільки ж прекрасною, як і сама її краса.

Він любить свою Грецію і хотів би бачити її незалежною і гордою. Він любить почесті і славу: своєму потомству він хотів би залишити прославлене ім'я, але завжди тільки - «він хотів би». Його воля може бути виражена тільки в умовному способі, вона перетворюється на дію, вона не знає, як матеріалізуватися. Навпаки, розпливчастість його натури призводить до того, що люди і обставини формують її. Воля інших змушує його відразу ж сумніватися у власній волі. Він пливе по непевним хвилях своїх власних почуттів. І як одні його проекти, одні його прихильності суперечать іншим! Адже кожне з властивих йому якостей, які ледь намічаються в ньому, - добрий батько, велика особистість, невиправний мрійник - загрожує перепинити шлях іншому. І ось він уже розгублений, нездатний вибрати собі дорогу і дотримуватися її. Він пише листа, щоб Іфігенія стала в грецький стан, тут же його знищує і знову його пише. Він каже «ні» Менелаєві, який вимагає огидного вбивства, але, коли Минулий, розчулений сльозами брата, в свою чергу говорить «ні», це він, Агамемнон, каже «так» тому, що він вважав за зручним назвати «приреченням». Бо кожне протидію його хитається волі стає роком в його нестійкому поданні. В кінцевому рахунку, надавши іншим вирішувати замість нього, він люто чіпляється - як це трапляється зі слабкими - за рішення, яке, як він уявляє, наказано йому боргом. Він більше нічого не чує, він заглушає в собі голос серця і здорового глузду, він грубо відштовхує від себе дочка, яку ніжно любить. Він уявляє, таким чином, в своєму ганебному упертості, яке замінює йому мужність, що він дає своєму народу і, як він вважає, дає також собі самому урок і зразок твердості.

У своїй суворої любові до правди Евріпід завжди знаходить надзвичайне задоволення в розвінчанні помилкових доблестей.Цей Агамемнон, воєначальник і цар царів, який, замість того щоб змусити військо, політиків, жерців, ненависних їм, визнати найзаповітніше бажання свого серця (порятунок улюбленої дочки), бажання, відповідне - він це знає - закону совісті і природним доводам розуму ( всупереч вимозі богині), цей великий цар, який дозволяє всім управляти собою і, йдучи від поразки до капітуляції, дозволяє загнати в глухий кут страху ще залишилися в нього мужність, цей жалюгідний Агамемнон, якому ми, проте, не відмовляємо в нашому расположе ванні, - персонаж, який поет, який вміє читати в наших душах, найбільш вбивчо зображує.

Для Агамемнона, цього чутливого і безвольного людини, немає іншого виходу, як - справедливо лише на один момент - служити року, долі, яка, як він представляє її собі, могутня і невблаганна. Він, який не вміє протистояти ні обставинам, ні своїм підлеглим, ні безглуздого передбачення, набереться мужності, почерпнутого в глибинах свого розпачу, відкинути благання двох жінок, протистояти несамовитим криків Іфігенії, скерований до нього рук маленького Ореста ... В тяжку хвилину він відступає з брехнею на устах про необхідність воювати, цей побитий герой, який всього-на-всього лише злочинець.

Уже не перший раз в своєму театрі Евріпід хоче проаналізувати трагічність людської поведінки в такому аспекті, коли наші інстинкти (все одно - хороші чи погані), наші найбільш природні почуття - сімейні прихильності, любов до батьківщини, прагнення до слави - контролюються, що не стримуються і не направляються ясним розумом, твердою волею, загальновизнаними принципами і коли в силу цього ми опиняємося у владі різних випадковостей, що, без сумніву, призводить до катастрофи. Чи не філософствуючи і не моралізуючи, Евріпід відчуває при цьому гостра насолода, лише констатуючи істину. Він констатує, що Агамемнон любить свою дочку і що дочка любить його, що їх пов'язує дивовижна ніжність, але що щастя Іфігенії, яке нібито зумовлено цими ніжними стосунками, будується, крім втручання богів, тільки на хиткому піску душі її батька. І це там, в глибині цієї душі, в малодушно ніжності батька вірніше, ніж в підступної пастці оракула, знайде свою загибель Іфігенія. Чи існує більш трагічний образ долі?

Тепер про інші дійових осіб. Клітемнестра любить свою дочку. Хто наважився б сказати противне? Для її порятунку вона бурхливо проявляє, виставляє напоказ свою материнську любов. Однак таємна виразка підточує це безмежно ніжне почуття і позбавляє його сили впливу.

Ця експансивна мати - енергійна жінка. В її родині, де всі чоловіки дуже чутливі і нервові, вона - сама воля. Можна очікувати, що її енергія легко візьме верх над її нерішучим чоловіком, якого не щадить її мову. Вона горда собою, і вона має на це право. Клітемнестра добре прожила своє життя: вона чудова дружина свого чоловіка, з яким одружилася без любові. Вона, як і належить, має дітей, їх вона виховала за правилами, у неї все чесноти, які слід мати жінці: вона вірна дружина, хороша мати, відмінна господиня. Це гідна громадянка.

Її поява справляє враження: вона виїжджає на колісниці зі своєю старшою дочкою, яку просили привезти, і зі своїм молодшим сином, якого вона взяла з собою з власної волі; крім того, вона взяла про собою масу речей. Все висаджуються з колісниці вельми чинно, з допомогою слуг і роззяв з хору, супроводжувані їхніми порадами. Слідом за тим Клитемнестра велить дочки стати поруч з нею і запрошує присутніх помилуватися цією картиною.

Свого чоловіка вона просить повідомити подробиці про сім'ю і предків нареченого і про весільну церемонію. Союз прекрасний. Вона заявляє, що задоволена, шкодуючи лише, що весілля, з огляду на обставини, не може бути відсвяткувала з належною блиском. Коли Агамемнон просить її не бути присутнім при шлюбної церемонії, вона відмовляється зробити це і бурхливо протестує. Весілля дочки без матері - це чудово! Надати батькові замість матері тримати весільний факел - яка непристойність! У цій сварці останнє слово залишається за нею.

Так, це сильна жінка, яка, здається, в стані вирвати у долі її жертву, змусити свого жалюгідного чоловіка визнати її волю. Але це їй не вдається, незважаючи на всі її відчайдушні старання. Чому? У плоді є черв'як. У цьому серце матері є вада, і тому-то благання матері про дочку звучить фальшиво. Цю дочка, яку вона начебто любить, Клитемнестра захищає тільки з самолюбства. У неї взяли те, що належить їй, і це скоріше обурює її, ніж доводить до відчаю. Як наважилися завдати їй таку образу! Вона виставляє свої достоїнства, своє незадоволення. Благання переходить в образи, в загрозу. У цій боротьбі, яку вона веде проти одвічного супротивника - чоловіка, здається, що вона забуває про предмет боротьби - життя її дочки. Зате вона ніколи не забуває про себе саму і про своїх незаперечних правах. Справді, вона більш не благає, вона веде тяжбу. Однак її аргументація не заважає глядачеві поставити таке дивне запитання: «Хто ж з двох більше любить свою дочку? Батько, який хоче вбити її, або мати, яка хоче її врятувати? »Відповідь не викликає сумніву. По правді кажучи, вони обидва люблять її, але в той час як слабкий батько прив'язаний до неї всіма фібрами своєї стражденній душі, мати насамперед любить в ній то «благо» (якщо можна так висловитися), яке у неї несправедливо відняли, частину свого благополуччя, той капітал, який вона накопичувала протягом всієї своєї добре спрямовується життя ... чи потрібно ще говорити про любов?

Ось чому виливу материнських почуттів Клітемнестри не роблять свого дії. Вона не може зачепити свого чоловіка тому, що сама в глибинах свого серця зовсім не зворушена. Печаль цієї матері не без домішки, вона з'єднана з вульгарним самовдоволенням, яким сповнена Клитемнестра.

З цього моменту демон трагічного заволодіває цією матір'ю з її удаваними материнськими почуттями, потім щоб довести до крайності безнадійність долі Іфігенії. Найбільш болісно ті сцени драми, де бідне дитя, покинуте своїм батьком, не знаючи, на що спертися в своїй останній боротьбі, вислуховує великовагові співчуття своїй матері. Ми відчуваємо, що біля Клітемнестри набагато більше, ніж біля батька, Іфігенія приречена на найгіркіше самотність. Іфігенія йде на смерть спустошена, позбавлена ​​всього ... Трагедійний поет - демон трагедії - поставив біля Іфігенії грубу особистість - Клитемнестру - не для того, щоб втішати її перед смертю, але як якусь іронічну маску, яка уособлювала нерозуміння живими стану тих, кого веде ангел смерті.

Клітемнестра, як і Агамемнон, - один з виразних образів, що визначають долю Іфігенії ...

Не варто довго зупинятися на двох інших вісниках долі. Грубувате м'якосердя Менелая, людини неглибокого, якого від прояву почуттів стримує вражене самолюбство чоловіка, може тільки прискорити загибель тієї, про кого Минулий думає, дуже недоречно вибухаючи сльозами, проте не проявляючи і особливої ​​наполегливості в бажанні врятувати її. Ще більш експансивний, ніж його брат Агамемнон, він в силу своєї емоційності кидається з однієї крайності в іншу; це навіжений чоловік, приголомшливий небо і землю, щоб повернути собі дружину, яку він засуджує і зневажає. Як брат, він готовий ображати Агамемнона, то сповнений до нього співчуття. Ця нестійка натура - найкраще знаряддя сліпої долі, яка вірніше будує людське нещастя в хаосі людського серця.

Нарешті, Ахілл, цей чистий юнак, великодушний і цнотливий, в хвилину осяяння відчув свою спільність з Іфігенія, цієї благородної, самовідданої дівчиною, яку без його відома про людське око присвятили йому в дружини, - що може він зробити для цієї близької до нього душі? Твердо впевнений в своїх перевагах, наївно переконаний, що тисячі молодих дівчат бажають шлюбу з ним, він пропонує своє життя і приймає як належне, що вона відкинута. На скорботному горизонті молодої дівчини він з'являється як нагадування про щастя, як привид любові, який промайнув в той момент, коли для дівчини вже відкрився лише шлях самотності, обраний нею і веде до смерті.

Отже, в серцях усіх тих, хто любить Ифигению, трагічне поставило свою пастку.

Мало того, ця пастка лише наслідок злої долі, що виходить з ряду геть нещасного випадку, який, можливо, і є істинний бог трагедії, цей рок в деяких драмах Евріпіда як ніби наслано відсутніми богами. Нехай ще раз перегорнути «Іфігенію», нехай займуться вивченням композиції дії!

І тоді виявляться всі почуття дійових осіб, стануть зрозумілі всі обставини, що переплітаються один з одним, то відразливі, то напрямні один одного, описані з бездоганною точністю. Жодної похибки в ході драми! Всякий раз, як тільки одне з дійових осіб виконало своє призначення, одночасно з його вчинком і внушенной їм нашої емоцією - надією або страхом, - всякий раз, вторгаючись в наше сприйняття, з'являється інше дійова особа, завжди натхненне цілком природним і цілком обгрунтованим почуттям, причому ця особа дає дії і нашої емоції зворотній напрямок. Дотримуючись зиґзаґоподібної лінії, де кожна вершина кута зазначає перипетію, дію, не сповільняться ні на хвилину, рухається вперед, до смерті Іфігенії, - смерті, все притягує до себе. Що не роблять дійові особи, замислили вони цю смерть або шукають можливості позбутися від неї, виграє тільки вона, і завжди вона, виграє з дедалі більшою швидкістю і при повній відповідності з розгортанням пристрастей, залучених в гру. Але чий же це задум видно тут, якщо це не рок, який взагалі бездумність?

І тут напрошується посилання на «Едіпа-царя». Драма Софокла побудована Проте абсолютно, ніж «Іфігенія в Авліді». Але пекельна машина, яка губить Едіпа, не діє сама собою. Софокл змушує нас пізнати і визнати її божественного творця. Принаймні він змушує нас визнати наявність таємничого дії (грізного божества), що стоїть за подіями, яке і визначає нашу долю. А в більш складному і так добре побудованому механізмі, руйнує життя Іфігенії, чи не діє на цей раз майстерна рука автора (тобто літератора)?

Ні. Тут діє Щось, що грає нами і носить страшне ім'я - Рок.

І це слід затвердити. Серед п'яти персонажів, від яких залежить життя і смерть Іфігенії, - Агамемнон, Клітемнестра, Минулий, Ахілл і, звичайно, сама Іфігенія, - серед них немає таких, які в якийсь момент драми заради порятунку Іфігенії стали б діяти один за іншим або двоє-троє разом. Нещасний випадок (що за Нещасний Випадок?) Не бажає, щоб вони бралися за це все відразу. Тим часом, щоб запобігти трагічне, щоб відібрати в нього владу над цим життям, що знаходиться під загрозою, досить було б тільки збіги доброї волі кількох осіб, їх спільного вирішення. І тоді війна з Троєю не відбулася б. А Іфігенія (у неї не було б потреби в диво) була б жива.

Вселяє нам поет думка про те, що це боги захотіли увергнути греків і троянців в вбивчу десятирічну війну? Зовсім ні. Жрець віщає грекам:

... Якщо, - мовив, -

Заріже дівчину, буде вам

І плавання щасливе, і місто

Ви ворожий зруйнуєте, а немає -

Так нічого не збудеться ...

(Евріпід, П'єси, переклад з давньогрецької, «Іфігенія в Авліді», М., «Мистецтво», 1960, с. 108-112)

У зазначеній драмі ця війна не представлена ​​нам як приречення понад, що виходить від богів. Вона не відображено як явна державна і національна необхідність. Та й по суті слід зауважити, що, як нам здається, загроза існуванню і свободи Греції була тільки в словесних хитросплетіннях, злітають з вуст вождів, зацікавлених в таких излияниях. Якщо в цьому діло йшлося про те, щоб один з вождів зберіг своє командне становище і не упустив можливості домогтися блискучої слави, то про інше можна сказати:

Прагнеш ти чого? Подруги для втіхи хтивої?

(Там же, с.433)

І чи можна в такому випадку говорити про необхідність в законності війни? Хіба це війна за звільнення? Ми сумніваємося в цьому вже тоді, коли переконуємося, що устами невинної Іфігенії повторюються лише ходячі формули: «врятувати Грецію» і «приборкати варварів». І не ставився чи ненавидить війну Евріпід іронічно і до жертви, в яку наївне дитя звернуло своє життя заради того, що поет вважає ілюзорним? І не зобразив він Ифигению опинилася в мережах софизмов, які розповсюджуються щодо служіння батьківщині? Я не вирішую цього питання, найделікатнішого з усіх.

Безсумнівно одне. Ця війна більш безглузда, ніж яка-небудь інша війна, і огидна, як і всі інші війни; і абсолютно ясно, що її можна було уникнути. Для того щоб дійсно її уникнути, було б достатньо, - побудоване поетом дію, з його рухом взад і вперед, з його суперечливими рішеннями, з його раптовими поштовхами, показує це з усією ясністю, - було б достатньо такого миті, яке об'єднало б всі прагнення врятувати Ифигению, хаотично «розкидані» в драмі, або зібрало б в єдину твердиню всі скарби ніжності, благородства, жалості, бездумно розвіяні за вітром. Але саме з якоїсь випадковості, якої ніхто не керує, ця хвилина - сама вирішальна з усіх в драмі - не настає. Перешкоди, які керують дією, засмучують всі зусилля. Коли Агамемнон хоче врятувати дочку, Минулий протидіє йому. Коли ж Минулий хотів йому допомогти, Агамемнон оголошує, що тепер це вже стало неможливо. Коли Клитемнестра і Іфігенія з благаннями і сльозами осаджують чутливого Агамемнона, ця нестійка особистість робиться твердою, як скеля. Нарешті, коли Ахілл пропонує акт насильства, Іфігенія, яка тільки що чіплялася за життя, тепер, охоплена слабкістю, прагне до смерті. Щоразу тут присутній Доля - Рок. І навіть не як діючий з поганими намірами персонаж, але як зараза, готова проникнути в пори людської душі, отруїти її, пролізти в будь-яку щілину свершающегося, щоб перетворити щастя в нещастя, зробити свою справу смерті. Лист, який прийшов занадто пізно, з помилкою в адресі - і нічого більше не потрібно, щоб змінити напрямок Долі.

Однак нам здається, що крайній трагізм долі Іфігенії полягає у відсутності узгодженості спільних зусиль, необхідних для досягнення успіху. Це переплетення бажань, вічна розгубленість дійових осіб, їх неспроможність, що виявляється в критичний момент, і визначає питому вагу трагічного. Немає навіть необхідності в тому, щоб злі сили, залучені в гру, були дуже значні - такі сумнівна амбіція Агамемнона, жалюгідні подружні претензії Менелая. У той момент, коли Доля коливається, досить, щоб сили порятунку знітилися або перейшли в інший табір. Досить одного прориву в загальному ланцюжку воль, які, об'єднавшись, могли б все врятувати. Крізь це саме малодушність, при таких дивних, непорядних обставин йшло розвиток долі Іфігенії.

Цей трагізм невлаштованості світу, анархії почуттів, нестійкості волі характерний для всього театру Евріпіда. «Іфігенія в Авліді» показує це найбільш виразно. Але до зображення трагічного в плані людських стосунків цей твір додає ще щось таке, що ніде не зазначено з такою силою: відсутність єдності між людьми в момент, коли загальна згода настільки необхідно для запобігання нещастя. До того ж тут ще й анархія. Кожен тягне в свій бік. Руки роз'єднуються. Іфігенія відштовхує останню руку, простягнуту їй.

Але будь-яку людську удачу підстерігає катастрофа. Це - недоброзичливість світу по відношенню до нашого щастя. Хор в «Іфігенії в Авліді», користуючись давнім виразом, прийнятим в релігії, іменує його «гнівом богів». Цей ревнивий гнів для Евріпіда не означає ніби нічого іншого - якщо безпосередньо звернутися до дії п'єси, не беручи до уваги величного слова «бог», - крім невиразною загрози, що нависла над кожною щасливим життям, особливо такий, яка обіцяє великі можливості.

І ось в цьому ж самому місці п'єси думка поета звертається до такого суспільного ладу, забутого, але не втраченим безповоротно, коли люди, відмовившись від анархії, об'єднують свої зусилля в «спільній боротьбі», щоб запобігти удар смертельного гніву, який їх застерігає. Але в тому світі, про який йде тут мова, який постав перед поетом в легенді про Іфігенію, люди виявляються нездатними створити цей «загальний фронт» для порятунку одного з них, їм це не вдається, і тому на Ифигению - вона сама перебежчіца - обрушується «ненависть богів».

Але яким же чином люди могли б встояти в спільній боротьбі проти люті демонічного? Адже цей жах сущого не тільки найменування, яким вони наділяють грізний лик всесвіту, цей жах співзвучний страху, наповнює їхні серця, притаманний їм, нездатним опанувати своїм щастям.

Все невловимо навколо людини, все в ньому нестійкий. При тій невпевненості, з якою він відбивається наосліп, йому хотілося б спертися на своїх побратимів по нещастю, на ту машину, яку він іменує суспільством. Натяк на це мається на тих кількох виразах, де піднімається питання про «спільну боротьбу». Хіба ця машина не могла б захистити людину від прихованого удару долі? І хіба не для цього винайдено саме суспільство?

Але чи не варто припустити, що в цьому славному винахід було щось недодуманої, раз для «загального порятунку» Іфігенія повинна померти? .. Неуважність богів, оману серця, зрада Випадку - з цього згущення тіні складається доля Іфігенії ... І в Водночас поезія в нічній темряві трагедії несе світло, народжує радість і рятує сльози.

* * *

Драма «Іфігенія в Авліді», в якій ми до сих пір відзначали ті чи інші елементи трагічного, - це не тільки трагедія, але і поезія.

Я хочу цим сказати наступне: в той самий час, коли і в драмі і над нами самими панують трагічні сили, які обрали своєю жертвою Ифигению, в цей самий час в співі хору, заглушаючи відчай Іфігенії, чується інший голос. Поет пробудив у нас початкові сили всесвіту, космосу (це прекрасне грецьке слово означає одночасно - світ, порядок і краса). Чим далі слідуємо ми вперед за цією нелюдською драмою, за цією трагедією, тим ясніше ми відчуваємо, що по той бік трагедії є щось, що намагається говорити з нами, звучить глухий голос космосу, світу, з яким ми тісно пов'язані, голос поезії - її образи , звуки, ритми, - вся різноманітна життя всесвіту, фарби навколишніх предметів, музика буття, зміна світла і тіні, биття наших артерій - і все це кличе нас. Це поетичне слово знаходить форму і, цілком змішуючись з жахом трагічного, допомагає нам переносити цей жах, більш того - любити його; воно приносить нам те, що в силу її подвійності називають «солодкою болем» (це визначення відноситься і до самого насолоди поезією, по крайней мере трагедійної поезією).

Світ вимагає слова. Ми раптово переносимося в іншу атмосферу, але не впадаємо в смішну ідеалізацію. Це в надрах реальності, більш безсумнівною і легшою для дихання, образи, в яких укладені всі вже перераховані елементи поетичної чарівності (музика слів, танець ритмів), - розквітають для нас в поетичні образи, приносячи радість в той самий момент, коли жах трагічного заглядає нам прямо в очі.

І ось тут-то, в грецькій трагедії, виникає особлива потреба в хорових партіях, в поезії і музиці хору, а також необхідність у виконанні партій героями і героїнями в той момент, коли до них наближається смерть.

Це не означає, що повинні бути забуті ті жорсткі вимоги, які грубо і безпосередньо роблять трагедію одним з найголовніших засобів нашого пізнання людини. Через трагедію, через страждання, які вона розкриває перед нами і для нас зберігає, ми пізнаємо, що означає життя людини, як вона важка, як повна незліченних перешкод, які виходять від богів і гніздяться в них самих, в нашому слабкому людському серці, і що представляємо собою ми самі. І, нарешті, це доля, завжди знаходиться під впливом будь-яких примх, неминуче упирається для кожного з нас в незбагненну для людини смерть. Але трагедія «Іфігенія в Авліді» приносить нам і щось інше, вселяє в нас якусь надію. Вона постійно захоплює нас ще чимось іншим. Вона підносить нам одкровення навіть в моменти найгостріших ситуацій, в моменти запеклих суперечок і жорстоких ударів долі, які нас убивають і валять у відчай. Вона дарує нам в звуках співу молодих дівчат неосяжні простори поезії незбагненної принади.

Самі ідеї про наше трагічне призначення включені поетом в його хори та вокальні партії дійових осіб трагедії. І завжди жорстокість любові, безглуздість, безумство війни, це огидне приношення в жертву Іфігенії, - всі ці жорстокі теми знову і знову виникають і терзають нас, але вони повторюються вже в іншому, поетичному звучанні. Любов і смерть постають перед нами в свого роду поетичної «aype» ^1, і ця «аура» дана любові і смерті в образі предметів, які їх супроводжують і з якими поет їх тісно пов'язує. Ці зображення відбуваються зі світу природи, з краси світу чуттєвого. Любов і смерть здаються тепер уже причетними до цієї краси світу. Вони пронизують і прирікають красою лугів, дерев, пасуться тварин, птахів, богинь, річок, неба, золота, слонової кістки ... Вони змішуються з закликами пастухів, наспівами сопілці, їх можна вловити в мерехтінні ніг жінок, затівають хороводи на блискучому піску. .. І стріла Ерота іменується стрілою-близнюком, подвійний стрілою грацій - тому, що вона наповнює радістю навіть ті життя, які вона губить. І Олена не тільки найгірша з дружин, вона сестра божественних близнюків ... І коли фрігійці бачать наближається до них смерть, вона є до них в образі жахливого і прекрасного бога Ареса, що піднімається з моря в мідному вбранні ... І коли Пергам виявився переможеним , то, щоб оплакати тіла його полеглих синів, раптом з'являються образи юних дівчат.

¹ Aura (латин.) - подих вітру, світло, сяйво.

І так весь час. Краса космосу, всесвіту постійно переплітається з жахом нашого існування.

Замість того щоб і далі коментувати це залучення трагедії до поезії космосу, мені хочеться навести два приклади.

Ось хор, який виступає після крикливих чвар між Менелаем і Агамемноном.

Про Паріс, про, навіщо твоя

Схили Іди покинути душа рвалася?

Любо було стадам сріблястим там

Пастися під музику флейти,

Там під звуки мелодій Олімпу

Наливалося їх вим'я молоком ...

О, навіщо, сяючи перемогою,

Наслала наважденье богиня

Споряджати кораблі в Елладу?

О, навіщо перед царицині очі

У світлиці, прикрашений кісткою,

Привела тебе пристрасть і, в серце

Їй вливаючи ніжне полум'я.

Сам запалив ти навіщо собі серце?

Чи не на те чи, щоб полум'я ворожнечі тепер

На твердині Пергама

Гнало весла і списи Еллади?

(Там же, с. 668-684)

Нарешті, в найпохмуріший момент драми, в той момент, коли Агамемнон відхиляє благання Іфігенії, ось скарги, які ллються з вуст молодої дівчини:

Про рідна, і ти, пісня борошна,

Для обох одна,

Цей промінь в небесах - він вже більше не мій,

Це сонце згасне ...

О, горе мені, на жаль!

Ти, про Іди вінець сніговий,

Ви, про схили, де плід свій ніжний,

Віднявши від грудей материнської,

Звірам на поживу залишив Приам;

Іль потім ви, про схили, тоді

Зберегли Паріса Іде,

Щоб він Іду прославив в Троє?

О, горе мені, навіщо зріс

І серед пастви пастирем став він

У тих зелених кутках, де німфи

У ключів кристальних граються

І для кіс золотих зривають

Гіацинти і троянди? ..

Хто привів вас, безсмертних, туди,

Палладу з Кіпрідой лукавою,

І Геру, і вісника Зевса?

О, навіщо ти запалилася, ворожнеча

Між Кіпрідой, царицею чар,

І Палладой, царицею списи,

І Герою, Зевса дружиною?

Чи не красу там вінчали, а смерть,

Смерть мою звіщали уста -

Слава еллінів - ім'я одне

Знайте, гості... Богиня крові,

Крові жадає моєї, і Трої

Без неї не бачити ахейцам.

А батько, що мене породив, -

Про матір моя, мати, -

Немає його: змінив, покинув!

Про мій жереб, про гіркоту мук,

Про сяйво краси проклятої.

І у горла неприступний ніж,

Ніж батька, що забув про бога ...

О, навіщо, Авлиду, скажи,

кораблям медноклювим

Ти притулок навіщо відкривала?

Кораблі в заснули водах,

О, навіщо, скажи, ти скувала?

Про цар Зевс! Чи не все тобі

Покірні вітри, чи не ти

Смертним шлях показав на схід,

На захід, і на південь, і на північ? ..

Чи не з волі ль твоєї до нас ідуть

І потреба, і горе, і радість?

Чи не кличеш чи іншого «вперед»?

Чи не хочеш, чи інакше - «часу»?

Цар, навіщо ж скував ти Евріпіла нам?

Люди, рід, відцвітають за день,

Як встигнете ви пережити

Всі тяжке горе і муки,

Що несе тиндаріди? ..

(Òàì æå, ñ. 1460-1520)

Таким чином, протягом усього драми чується цей голос всесвіту, співзвучний з лірикою, голос який ми називаємо поезією. Ці чари, що наповнюють нас блаженством, спів, вселяє нам любов до самої жорстокості трагедії.

Грецька трагедія переповнює нас одночасно і жахом і захопленням.

І наше серце тріпоче в грудях в пориві дикого захвату.

ГЛАВА III

ДРАМА «вакханки»

Евріпід помер в 406 році до н. е. в Македонії, де він гостював у царя Архелая. Йому було 75 років. «Іфігенія в Авліді» і «Вакханки» - останні написані ним трагедії, які дійшли до нас. Вони були поставлені на сцені в Афінах в 405 році, після смерті поета. Обидві п'єси здобули поету першу премію - честь, якої Евріпід рідко удостоювався за життя.

Драма «Вакханки» - дуже дивна, вона приводить нас в замішання. Принаймні вона дуже виразно підводить нас до тієї таємниці, яка мучила нашого поета протягом усього його життя і намагаючись проникнути в яку він давав суперечливі відповіді - про таємницю бога, його існування, його справедливості і несправедливості, його ролі в світобудові і в життя людей.

Таємниця бога, потреба в бога терзали Евріпіда на всьому його життєвому шляху. Він вірив в бога, то зневажати Бога. У своїх «Вакханках», вивівши на сцену дійових осіб, сміливо наступаючих на сили, що мучили його, Евріпід нарешті розв'язує ці сили, - це і перетворило його в трагедійного поета.

«Вакханки» - це ключ до трагедійного поетові Еврипиду. Інтерпретації цієї драми прямо протилежні: то це свідчення звернення Евріпіда до бога, то це самий явний відмова від бога, - так кажуть про «Вакханках». Я ще повернуся до цього, але, щоб краще розібратися в усьому, я хочу спочатку проаналізувати цю чудову поему.

Ми в Фівах, місце народження бога. Перед нами бог Діоніс, син Зевса. Він повертається в це місто, де блискавка батька вибрали його з утроби матері Семели. Він повертається до Фів, місце свого народження, щоб сповістити свою божественність фиванцам, які його не визнають.

Його супроводжують шалені вакханки Азії. Вони допомагали Дионису поширити його культ на далекому Сході, тепер вони хочуть домогтися торжества цього культу в рідному місті Діоніса - Фівах.

Діоніс вже покарав сестер своєї матері. Вони сміялися над його божественним походженням. Тепер вони спокутують свій гріх в горах. Вони також перетворені в вакханок і стверджують тепер божественність Діоніса.

Але у Діоніса з'являється противник більш небезпечний. Це Пенфей - молодий фиванский цар, який в діонісійського культі бачить лише обман і анархію. Діоніс хоче довести Пенфею, що він, Діоніс, - бог. Щоб здійснити свій намір, Діоніс приймає зовнішність і вселяє довіру і в той же час хвилюючу, він приймає вигляд одного зі своїх жерців - молодого лідійцями із солодким голосом і ніжним обличчям. Під такою маскою він намагається спокусити царя Пенфея. Якщо Пенфей встоїть проти його спокус, Діоніс вб'є його. Таке побудова трагічного конфлікту.

Містична атмосфера трагедії загострюється з появою хору азіатських вакханок. Вони наближаються під звуки флейти і бубні, проголошують щастя віруючого, отдающегося своїх богів на лоні природи. Шлях, який веде до Діоніса, веде від штучності міст, цей шлях в'ється в гори, ближче до чарівництва дерев і тварин. Одягнений в шкуру оленя, сп'янілий звуками музики, людина вступає в світ природи. Він крутиться в танці, і земля танцює разом з ним. Він приходить в екстаз, падає на землю в спогляданні бога, якого він закликає. Наведемо уривок однієї з пісень:

О, як ти щасливий, смертний,

Якщо в світі з богами

Таїнства їх пізнаєш ти,

Якщо, на висях радіючи,

Вакха захоплень чистих

Душу виконаєш боязку ...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

О, як мені любо в галявинах.

Коли я в шаленому бігу,

Від легкої дружини відстає,

В знемозі на землю впаду,

Священної небрідой ¹ одягнена.

Прагнучи до фригійських горах,

Я хижака жадала харчів:

За свіжої цапиною кров'ю

Ганялася по схилах пагорба.

Але чу! Прозвучало: «Про Вакх, евое!»

Млеко струмує земля, і вином, і нектаром бджолиним,

Смол запашних димом куриться.

Прянет тоді Діоніс ...

І ось вже носиться як вихор:

Він ніжні кучері

За вітром розпустить.

Ось факел горить в горах замигтів

На Тірсе священному.

І з вакхічній піснею злилися

Призовні кліки.

(Åâðèïèä. Äðàìû, ò. I, M., 1916, «Âàêõàíêè», ïåðåâîä È. Ô. Àííåíñêîãî, ñ. 222-224)

¹ Від грецького дієслова - надягати на себе шкуру молодого оленя під час вакханалій.

Чи не одні вакханки чують поклик Вакха. Ось приходять два старця - віщун Тіресій і Кадм, засновник Фів. З тих пір як подих бога віє над містом, серця обох старих б'ються швидше. Вони взяли священний жезл, вони йдуть в гори славити бога. Їх старі ноги зроблять і це чудо: вони будуть танцювати на честь бога ... Сцена чіпає нас простотою віри двох старців; крім того, вона сповіщає про могутність бога, здатного зробити те, що старість вже не буде більше старістю. Але, проте, ми ще не завойовані. Трохи спокушені. Неспокійні. Наш світ розумової мудрості починає коливатися.

І раптом - цар Пенфей. Це трагічний герой п'єси. Ми знаємо, що йому загрожує біда! Він нас приваблює. Він подобається нам також своєю прямотою, своєю відвертістю, своїм мужністю. Він цар, він відповідає за порядок в місті. Ми визнаємо розумним його бажання надати протидію пошесті, поширився в результаті двозначних натяків лідійцями. Звичайно, ми знаємо, що він помиляється, розглядаючи шаленства нового культу як грубий розгул, одягнений у форму екстазу. Але він щирий. Однак чи достатньо щирості для того, щоб умилостивити богів?

Видовище двох старців, яких він вважає божевільними, валить Пенфея в сильний гнів. Його обурення, його погано обґрунтовані звинувачення, спрямовані проти культу, якого він не знає, кажуть про поспішність суджень, що навряд чи розумно для ревнителя релігії розумової. Коли Пенфей, попередньо звелів кинути в темницю тих фиванских вакханок, яких вдасться схопити, віддає наказ своїм воїнам затримати лжепророка, цього прекрасного лідійцями, тобто самого бога, ми розуміємо, що він губить себе. Його доля здійснюється. Чи потрібно захоплюватися ним? Чи слід жаліти за ним?

В цей час хор знову співає про блаженстві, яке зійде на того, хто віддасться новому богу. Діоніс - подавач радості. З ним немає більше страждань, з ним - веселощі і насолода, Музи і Амури. Горе тому, хто крім нього вважає себе мудрим. Людська мудрість не що інше, як гординя і безумство. Людина знаходить для себе заспокоєння тільки в самій нехитрої вірі. Горе мудрим і розумним. Цей радісний хор, настільки язичницький в своєму прославлянні пристрасті, дивним чином співає слова, співзвучні євангельським. Здається, що чуєш «Господь приховав від премудрих і розумних», а також «Блаженні вбогі духом». Дивний Евріпід! Його сприйнятливість до містичного випереджає століття.

Варта призводить Діоніса, закутого в ланцюги. Ми наближаємося до самого серця драми. Відтепер цар і бог сміливо виступатимуть один проти одного під час вирішальних сцен, що перериваються по ходу дії проявами чудес. З кожним разом ці зіткнення віч-на-віч стають все більш трагічними, незважаючи на те, що протягом їх спору продовжує залишатися самим природним. Ця бесіда, весь час переривалася і невпинно відновлювальна, - свого роду левередж з уповільненим стопором. Поет перериває рух годинникового механізму цієї бесіди лише для того, щоб підкреслити - то відволікаючим невеликим музичним відступом, то прекрасним співом, то вражаючими чудовими явищами, - як поступово божество залучає людину в своє коло.

Пенфей не звертав великої уваги на перше чудо. В темниці ланцюга вакханок впали до їхніх ніг, засуви відкрилися самі собою - це дозволило полонянкам бігти.

Він тепер уважно ставиться до чужоземця, якого до нього приводять. Яка дивовижна краса! Наскільки велика чарівна м'якість цієї особи! Цар запитує; відповіді юнаки так само м'які, як і риси його обличчя. Але цар дратується, він загрожує; лідієць відповідає зі спокоєм, більш грізним, ніж гнів. Пенфей на хвилину збентежений. Душа, більш сприйнятлива до святості божественного, вгадала б в цьому гідність, настільки спокійному, бога. Це безсмертна сцена, в якій пророк постає перед царем. Не дивно, що в одній з «Страстей Христових» візантійської епохи використані деякі з еврипидовского реплік. Можна сказати, що Пенфей і Діоніс - це Христос перед Пілатом.

Пенфей. Потім до в'язниці тебе ми укладемо.

Діоніс. Раз захочу - сам бог звільнить.

Пенфей. Ну, бога щось біля не бачити.

Діоніс. Він тут, але неушановувавши ти - і не бачиш.

Пенфей. Взяти зухвалого, - він образив царя!

Діоніс. Облиште! Зрячий - кажу сліпцям.

Пенфей. В'яжіть ж! Я цар, а він в полоні.

Діоніс. Ти сам не знаєш, що бажає серце.

Ти сам не знаєш, що творить рука,

Ти сам не знаєш, що ти є і будеш.

(Òàì æå, ñ. 241-242)

Таким чином, гарячність Пенфея розчиняється в спокої бога. Людина ковзає, людина занурюється в підступну і глибоку прірву божественної таємниці. Ми вже знаємо, що людина загинула. Але ми ще не знаємо, чи заслуговує бог того, щоб узяти гору.

Знову лунає спів хору ... Музика хвилює, тривожить, поезія виливається в пристрасних закликах. Віра вимагає появи полоненого бога ... «Прийди ... прийди ... з'явися ...».

Вона стверджує його повернення: «Він прийде ...»

Раптом бог відповідає. Чудо відбувається на наших очах. З глибини своєї темниці бог говорить своїм Служебниць: (Про Вакх!)

Хор дізнається свого владику: ( «Ο господи, о господи!»). Земля коливається, камені архітрава розсипаються, Діоніс розбив свої кайдани, він у палаці. Полум'я здіймається: бог з'явився. Вакханки хору падають до ніг свого пана і поклоняються йому.

Цар присутній при цьому диво, охоплений жахом і обуренням. Він знову зустрічається з лідійцями, який задовольняється лише тим, що на вибух його люті відповідає:

Я говорив тобі ... мене розв'яжуть.

(Òàì æå, ñ. 249)

Чудові явища тривають. З Киферона приходить погонич волів і з подивом розповідає про життя вакханок ка лоні природи. Киферон - це та сама гора, на якій скоро здійсниться жахлива доля Пенфея; там для погонича волів відкрилося одне з найбільш чарівних видовищ. Там рай для людини безгрішного, що живе в співдружності зі світом тварин. Вакханки грають зі зміями. Вони годують своїми грудьми козенят і вовченят. Природа пропонує там людям все достаток своїх дарів. Там мед стікає з Тірсо, джерело бризкає зі скелі і вино б'є з землі. Під натиском пальців земля, подібно жіночих грудей, виділяє з себе молоко. Але в той же час ця ласкавість природи змінюється шаленством проти тих, хто плюндрував, які приходять порушувати спокій Едему. Пастух розповідає, як він з товаришами намагався захопити Агаву, щоб відвести її до її синові Пенфею. І тоді ця спільнота пагорбів, тварин і жінок стало захищатися. Гору охопило несамовитість. Весь цей рай перетворився на місце запеклого побиття нечестивців. Дика різанина, творимо руками вакханок, знаменувала всемогутність бога - того бога, який і є сама природа - зароджується або гублять, коли їй заманеться, і непорушна.

Ця розповідь не чіпає Пенфея.Чудо його дратує. Він стає все жорсткіше в своїй протидії вірі, яка ображає його прихильність до порядку. У нього є військо. Він піде війною на гору, він призведе надприродне до розумного.

Бог сильніший за людину. Але в той самий момент, коли Евріпід переконав нас у всемогутності Діоніса, Діоніс як ніби раптом хоче відмовитися від прояву своєї сили і хоче показати, що він сприяє порятунку людини. У сцені, де доля Пенфея коливається, Діоніс простягає руку своєму противнику: він пропонує царю відмовитися від свого плану, він розмовляє з ним милостиво. Але якраз в цей єдиний момент, коли божество відкриває двері свого милосердя, людина, Пенфей, сприймає його пропозицію як пастку, той самий Пенфей, який слідом за тим прийме справжню пастку бога за дружнє пропозицію. Вічне непорозуміння між людиною і богом. Пенфей гне своє ...

Тоді раптово ставлення бога змінюється. На мить він відчув жаль, але людина показала себе неподатливим. Тепер Діоніс буде думати тільки про те, як би обдурити Пенфея. Його м'якість, яка переходила в доброту, з цього моменту буде тільки віроломством.

Діоніс пропонує тепер Пенфею переодягнутися вакханки, щоб поспостерігати жінок, вірних богу, в горах. Цар спокушений: це підприємство відповідає його рішучого характеру. Діоніс без праці переконує його. Пенфей охоче поступається, тому що йому вже давно хочеться познайомитися з цією релігією, з якої він веде боротьбу ... Він повертається до палацу, щоб переодягнутися. Тим часом Діоніс торжествує. Він каже хору:

Перемога наша, жінки, він в сіті ¹

Вже сам йде. Побачить він вакханок,

Щоб від вакханок негайно смерть прийняти.

(Òàì æå, ñ. 260-262)

¹ Мрежа (архаич.) - рибальська сітка.

Хор відповідає новим співом, воно знову свідчить про радість вакханок віддаватися богу, про насолоду гратися серед дерев і тварин на лоні природи.

Сцена, яка слідує за цим прекрасним співом, - одна з найбільш важких сцен, написаних Еврипидом. Приречений цар виходить з палацу, сповнений наводить жах радості. Він в полубредовом стані, він уже одержимий Вакхом. Йому ввижаються два сонця і два міста Фіви. Він бачить на голові свого поводиря роги дионисийского бика. Він в захваті від свого жіночого вбрання, він змушує інших милуватися собою, він втратив будь-яку повагу до самого себе. Діоніс довершує його химерний і безглуздий наряд. Він поправляє один з його локонів, що збився під час танцю. В руках іронічно налаштованого бога Пенфей тільки іграшка, позбавлена ​​душі, смішна і жалюгідна. Сцена закінчується похмурим прогнозом, яке Пенфей сприймає зі сміхом:

Діоніс. Назад будеш ти несом ...

Пенфей. Блаженство!

Діоніс. На матері руках ...

Пенфей. Ні, занадто пишно!

(Òàì æå, ñ. 267)

Весело відповідає йому Пенфей, він не відає ... чим закінчиться його зустріч з матір'ю. Весь кінець драми - суцільний жах. Ніколи Евріпід, то м'який, то жорстокий, не заходив так далеко в область патетики. Це свого роду кровожерливе хтивість, розбурхане в трагедії, це сцена смерті, навмисно затягують і як би доставляє насолоду самим своїм фізичним жахом, смерть з усім її відчаєм.

Спочатку ведеться розповідь про те, як вакханки розривали Пенфея. У цьому жахливому тексті немає ні найменшого перебільшення. Тон розповіді об'єктивний, з точними подробицями, жахливими в їх точності. Хор вакханок приймає цю розповідь про вбивство сина матір'ю з несамовитістю, перехідним в захват.

Наступна сцена - це новий крок в царство жаху. Радісна Агава входить, пропонуючи своїх богів те, що вона вважає головою левеняти, убитого нею в горах, між тим як на вістрі її тирса сочилася кров'ю голова її сина. М'яким рухом вона погладжує особа, яка вона не дізнається.

Евріпід хоче, щоб вона дізналася його. Її старий батько Кадм повертається з Киферона з понівеченими останками свого онука. Опинившись свідком кривавого ігрища і божевілля Агавою, він - як це зробив би психіатр - задає їй точні питання, які повинні довести її до свідомості того, що вона зробила. Сухість допиту, яке ведеться майже науково, підсилює патетізм моменту і доводить його до межі.

Ця межа, можливо, був перевершений в наступній сцені, але наступна сцена втрачена для нас в рукописі, ми залежимо від унікального манускрипту, який виявився розірваним. Можна уявити, що в тому уривку Агава бере одну за одною частини тіла свого сина, укладає їх одну біля одної, цілуючи їх і голосячи. Кілька віршів з цієї жахливої ​​сцени нам передані драмою «Страстей Христових», про яку я згадував. Ці вірші вкладені в уста Марії, що плаче над тілом Христа. Як зробив Евріпід цю сцену, ми не знаємо.

Нарешті, у фіналі трагедії Діоніс з'являється в небі. Він скинув маску, яку обрав собі, щоб повалити супротивника. Тепер він є, щоб скористатися своєю перемогою. Що він може нам сказати, цей бог-переможець?

Ми очікуємо його в усій його величі. Воно ослепляюще. Ми чекаємо його, віруючи в його справедливість. Вона жахлива. Ми сподіваємося на нього в його милосердя. Чи прийме він каяття Агавою? Він його відкидає. Ще менш думає він про те, щоб втішати. Агава визнає свою провину, вона благає. Вона натрапляє на «занадто пізно», яке божество висуває проти людини на закінчення трагічного конфлікту.

ні; до бога ви йдете занадто пізно, -

(Òàì æå, ñ. 288)

каже Діоніс. Людина ще благає. Бог дає одну відповідь - і це: «Я - Бог».

* * *

Як же слід тлумачити драму «Вакханки»? Цей твір, саме по собі повне внутрішніх протиріч, завжди викликало розбіжності серед його інтерпретаторів.

Дехто схильний вважати цю трагедію пристрасним випадом Евріпіда, спрямованим проти релігії. Своє судження вони засновують головним чином на тому тлумаченні, яке вони дають театру Евріпіда взагалі, представляючи його як справу боротьби поборника освіти і раціоналізму (в їхньому розумінні цього слова).

Інші критики, навпаки, бачать в цій трагедії апологію віри, протиставляючи до того ж цей твір театру Евріпіда - такого, яким вони його собі уявляють, - і знаходять в «Вакханках» свідоцтво звернення старіючого поета до релігії.

Можливо, що обидва ці думки, які здаються настільки суперечливими, помилкові лише за умови, якщо одне з них сприйняти як виняток іншого.

Я хочу сказати наступне. Вся трагедія являє собою, з одного боку, бунт проти світу, такого, яким він є або яким він здається. Але, з іншого боку, вся трагедія - це свідоцтво віри по відношенню до світу, такого, яким він повинен бути, або, вірніше, такому, яким він є, в його внутрішню сутність, і яким його розкриває перед нами поезія.

Це - суперечність, подібне до того, яке Евріпід зображує в «Вакханках». Даремно було б шукати особистість самого поета в одному з його персонажів, не беручи до уваги інших дійових осіб. Евріпід - це не той, хто відкидає Діоніса і стоїть осторонь від тих, хто сповідує бога, однак і не навпаки. Він, якщо можна так сказати, - це все дійові особи відразу. Конфлікт між діючими особами - це теж він. Він - сама трагедія ... «Вакханки» - це блискучий удар мечем, який розсікає його самого, оголення тієї виразки, яка всередині нього, - пристрасного і ніколи не втамовує бажання бога.

Евріпід - не тільки один Пенфей. Він і Пенфей теж, однак не весь Пенфей цілком. Ототожнювати поета з ким-небудь з його дійових осіб, хоча б і з героєм трагедії, значить неправильно судити про природу поетичної творчості. Великий поет ніколи не змальовує з себе. Якщо він і зображує себе в одному зі своїх персонажів, то це одночасно і він сам і хтось ще інший, кого поет нам показує в даному творі. Так і в творчій праці плоті: можна знайти в сина деякі риси батька, але одночасно з рисами схожими тут будуть і нові риси. Так і персонаж трагедії є нове творіння, і на його обличчі дозволено шукати лише певне відображення рис автора, його створив.

Відбиток рис Евріпіда в образі Пенфея - це перш за все відображення вимоги порядку і здорового глузду, які цар пред'являє богу. Пенфей визнав би справжнього бога, але він упевнений, що бог, який проявляється в безладді, в душевному хвилюванні, який виражає себе в безглуздих чудеса, може бути тільки обманом. Пенфей НЕ нечестивець. Евріпід не вклав в його уста жодного скептичного слова по відношенню до божества. Ніщо не нагадує мови філософії тієї епохи. Пенфей вірить в богів, але несамовитість і чудеса здаються йому людською дурістю, а не божественної мудрістю, чи не проявом божества. Загалом, він вірить в таких богів, які могли б керувати світом так само розумно, як, на його щире переконання, сам він керує містом. Його позитивний розум, так само як і його обов'язки глави держави, змушує його з підозрою ставитися до містицизму дионисийского культу. Стикаючись з цим вселяє йому сумнів лідійцями і з екстатичними вакханками, Пенфей - справжнє втілення державного розуму і принципу порядку, тобто просто розуму і звичайного здорового глузду в самому звичайному його значенні. Пенфей вимагає, щоб і у богів був здоровий глузд. Він вимагає, щоб боги були такими, як він. Можуть сказати, що досить небезпечно вимагати так мало від божества. Однак ця мірка чесної людини засудила б багатьох богів.

У той же час в Пенфей є і щось інше. Релігія, проти якої він бореться, володіє для нього привабливою силою. Притягальною силою, проти якої він захищається з властивим йому розсудливістю. Але що означає ця манера весь час перебувати біля прихильників Вакха? Він засинає їх питаннями, він вирішує захопити їх зненацька в горах. Чи не для того, щоб краще обгрунтувати свою думку про цей новий культ? Вірніше, він рухається почуттям, що в цій релігії, яку він переслідує, є невиразна правда, і до того ж правда, що зачіпає його. Хвилинами здається, що Пенфей, хоча він начебто несприйнятливий до всякого релігійного почуття (буваємо чи і ми іноді так само несприйнятливі до того, що вже віє в повітрі?), Вже одержимий і рухається в напрямку до таємниці. Він наполегливо намагається зрозуміти. Він хоче подолати таємне. Ця пристрасність частково пояснюється тим, що розум його прагне придушити це неясне релігійне почуття. Крім того, Пенфей має нещастя надавати питань, пропонованих богу, позитивний напрямок, яке визначає його напрям думок. Це те, що викликає у бога ухильну відповідь або різка відмова давати пояснення.

«Яка користь цієї релігії?» - запитує Пенфей, на що бог відповідає: «Тобі не дозволено це дізнатися». - «Який він, твій бог?» - запитує цар ще. Відповідь: «Такий, яким він захотів бути сам».

Ці відповіді химерно висвітлюють драму Пенфея. Що це? Людина замикається від божественної таємниці? Або це бог перегороджує людині доступ до цієї таємниці? Чудеса все наростають. Що ж, Пенфей відмовляється їх бачити? Або це бог перешкоджає Пенфею стикнутися з ними? Лідієць впевнено говорить про таємниче присутності Діоніса:

... Бог тут, він бачить, що терплю я.

(Òàì æå, ñ. 241)

Що може відповісти Пенфей, крім цього:

Ну, бога щось біля не бачити.

Та й як він побачить його, якщо бог ховається від його поглядів? Але ось ще чудові знамення: запори розкриваються, бог приймає зовнішність бика, палац царя руйнується, охоплений полум'ям. Зір і слух царя відзначають ці факти, але до його свідомості не доходить божественність дійства ...

Що ще сказати? Чому бог вдається до свого могутності для того, щоб затуманити, а не відкрити духовний погляд?

Ми торкнулися тут трагічного початку божественного благовоління. Пенфей, кажучи мовою християнства, що не удостоєний благодаті. Бог в один з моментів, здавалося, пропонував Пенфею цю благодать (в сцені, про яку я згадував): «Ще можливо все залагодити ... Я хочу врятувати тебе». Благодать запропонована, але не дана. І, чи не так, можна сказати, що бог відмовив в ній Пенфею, якщо ця благодать дійсно є дар? У цей момент через Пенфея ми, без сумніву, найбільш наблизилися до Еврипиду. Йому теж хотілося б зрозуміти. Трагічне твір поета свідчить про його бажання внести в життя релігійне значення, осягнути життя в її божественної реальності. Як і Пенфей, Евріпід нерідко зі все змітає, шаленою силою рветься вперед, назустріч божественному. Без сумніву, його натура так само далека містичного почуття, так само суха, як і натура Пенфея. У той же час у Евріпіда, як і у Пенфея, в його пошуках бога могло виникнути відчуття, що це не він став черствим, але що це Інший, це бог відгородився від нього.

Але я вже сказав, що поет відбитий не тільки в Пенфей.Хор вакханок і навіть ті два старця не в меншій мірі представляють собою інший полюс його духовного життя. Про двох старців скажемо тільки, що твердість або щирість їх віри могла порушити заздрість у неспокійного, розумового людини, яким був Евріпід, могла привести його до спокусі встановити і для себе душевну рівновагу. Тіресій - це педант, він забороняє собі обговорювати свої вірування і цією ціною купує собі внутрішній світ. Старий Кадм - дитина душею, але він настільки формаліст, що для нього досить виконання ритуалу, щоб знайти спокій. Світ цих двох старих, їх друга молодість, яку їм принесло прийняття розкритих істин, - старий Евріпід міг забутися в таких мріях в хвилину втоми ... Але поет зупиняється на цих персонажах лише на один момент: притулок для людей похилого віку - це не для нього. Якщо він і міг позаздрити Тіресія і Кадму, що вони такі, які вони є, все ж він знає, що він - інший. Їх покірність не задовольняє його почуття людської гідності. Він завжди біг від раю з його іммобільності, і він вступає в полеміку з хором вакханок.

Хорова поезія «Вакханок» унікальна в творіннях Евріпіда. Цей хор вакханок представляється нам чистої лірикою, але ж хор також і дійова особа. Ця поезія не витає над дією, не парить в області безтурботної краси: хор вакханок вводить нас в обійми полум'ям серце трагедії і також в серці самого Евріпіда. Голос хору змушує нас прислухатися до самого могутнього заклику, який коли-небудь зі світу божественного доносився до поета.

Бог розкривається тут з незрівнянною силою. Без сумніву, не як бог пізнання, але як бог природи, існуючого світу. Бог в горах. Він проявляє себе там чудесними знаменнями своєї вільної творчої діяльності. Він в сяйві струменя джерела, в стрибках тварин, в потаємної життя лісів і гір. Він - це різноманіття життя, яке включає в себе життя людини і в той же час виходить далеко за її межі. Він - це потік життя всесвіту, який захоплює людину в своєму стрімкому бігу. І всяке життя, що розвивається в надрах природи, божественна. Молодий олень, пустуючих на блискучих фарбами луках, гілки, як би оповиті сутінками в тиші лісової, - ось з чим в захваті шаленого танцю зливається вакханка. Бог - це і є злиття воєдино всіх творінь. Гора, яка бере участь в загальній танці, сповнена тим же божественним диханням, що і істоти, які вона несе в собі. Мчить в танці земля і дикі звірі, охоплені шаленством, невіддільні від бога. Один і той же потік захоплює їх і, якщо потрібно, спрямовує проти тих, хто намагається порушити цю єдність.

Лише людина живе, відокремившись від природи, і в цьому все його нещастя. Людина - це дійсно створений за межами великого цілого ізольований світ, і цей світ людина називає своєю мудрістю. Мудрістю, яка не що інше, як безумство, бо це - відділення від бога. Евріпід не раз у своїх творах стосується таємниці божевілля, він завжди визначає його як відособленість. Тут йому представляється божевіллям все життя людини, цілком відокремилася від того бога, який розкривається в природі.

Нехай людина відмовиться від своєї мудрості! Тому що, як говорить дивовижний вірш: «Мудрість - не мудрість». Недаремно помітити, що перша з цих мудростей, так звана мудрість людини - позначена словом середнього роду, дуже розумним словом, яке надає цій мудрості характер штучності, в той час як sofosобозначает мудрість, яку людина знаходить, відкинувши свій критичний розум, це добрий старий слово сучасної мови, слово жіночого роду, по суті, означає живу і плідну мудрість.

Нехай людина перестане перебувати на самоті зі своєю думкою! Нехай він, каже поет, веде свою душу в хід! Священні оргії Вакха в горах забирають людину від нього самого, повертаючи його в коло життя всесвіту, дарують йому екстаз: він бачить бога. Тільки закрутилася в танці на землі, яка сама лине в танці, вдягнувши шкіру тварини, увінчалися листям, включившись в ритм землі і всього народженого землею, людина досягне єдино істинної мудрості - божевілля шаліючих. Сам ставши божевільним, тобто натхненним, він пізнає в собі присутність бога. Тоді природа надасть йому в надлишку чудові дари. Вона дасть йому вино, молоко, мед. Але притаманна їй щедрість позначиться особливо в появі радості.

Пізнання Вакха є радість. У трагедії саме це - основна тема хорів. Радість танцю і співу, радість звучання флейти і веселощів виноградних грон, веселощі Афродіти і радість Муз - таке життя, яка відкривається для тих, хто, відмовившись від мудрості розумних, віддається Дионису в простоті серця. Ця релігія, що знаходить радість у спілкуванні з природою, яка, згідно з античним розуміння, що не є створення бога, але сама в цілому божественна, ця релігія для нас має певну назву: це язичництво. Але ця назва мало значить, якщо він не представляє справжній релігійний досвід. Як нам здається, Евріпід, поза всяким сумнівом, розділяє це почуття божественного, цей «ентузіазм» в повному сенсі слова, який означає «бог в нас», і силою чарівності своєї поезії хоче змусити і нас розділити це почуття, виражене в хорах «Вакханок ». Все те завзяття, з яким його розумна істота противиться божественному, несеться в потоці цих хорів. Не думаю, що я помиляюся, почувши тут голос душі, на якусь мить цілком заповненою присутністю божества.

Такий інший полюс і трагедії, і самого Евріпіда.

Але чи не є ця віра поета тільки поривом, коротким спалахом в момент пориву? Щоб це знати, треба звернутися до особистості Діоніса, уточнити його дії в драмі і з'ясувати почуття, які він збуджує в нас.

Бог, який одушевляє природу, діє також в світі людей. Цей світ існує. Евріпід занадто прив'язаний до всього людського, його серце занадто поранено негараздами нашого існування, щоб він міг заперечувати, що світ людей існує і що він як такий має право на увагу божества. Якщо йому трапляється заперечувати законність цього світу, побудованого людиною на свій лад, то це в кінцевому рахунку він робить лише під час коротких припливів натуралістичного містицизму, про які я говорив. І, нарешті, тільки за своїми діями в світі людей Діоніс буде прийнятий або відкинутий.

Отже, в Фівах жила людська сім'я: дід, мати і син, з'єднані узами взаємної ніжності.

У цій родині з'являється бог; члени сім'ї не визнали його. Агава сміялася. Пенфей переслідував його. Віддався йому один лише Кадм. Тоді бог вирішив примусити членів сім'ї визнати його божественну особистість і покарати невіра.

Стало багато знаки своєї божественності і своєї всемогутності. Але які ж він дав знаки своєї справедливості, своєї милості, своєї людяності? Їх насилу виявляєш: це ознаки ненадійні і скороминущі. Ні милостей більше незрозумілих, ніж його милості. Звичайно, Діоніс не приймав з самого початку рішення умертвити Пенфея. Він з'явився до Пенфею як бог, який прикрився маскою. Він попереджав, він погрожував. Він був терплячий. Кинутий у в'язницю, він ще не діяв різко, він являв нові знаки. Нехай людина відкриє очі на їх очевидність - і бог врятує його. Але Пенфей залишається сліпий до цих знамень: бог завдає йому удар. Бо сліпота є лише інша назва відмови від бога, і це непростиме злочин. Але це зовсім не відмова від божественного, яким би воно не було, не запеклість несприйнятливих душ. Пенфей побожний, він переможений аж ніяк не як атеїст. Однак це відмова від Діоніса, відмова від цього бога - і народженого, і явленого. В якій релігії відмова від бога, раз він народжений і представив, не заслужив би розтерзання Пенфея? Є також кари вічні. Можливо, що це і є божественна Справедливість. Але це такого роду справедливість, яка змушує коливатися віру Евріпіда.

А Агава? А Кадм? Агава згрішила тим, що дещо поспішила і судила бога. За це Діоніс засудив її до того, що вона впадає в безумство і в божевіллі стане шанувати його, а потім до вбивства свого сина і до цієї жахливої ​​борошні - в своїх руках дізнатися голову сина, якого сама вона вбила. Що стосується благочестивого Кадма, то і він піддався каре нечестивих. Всемогутність бога проявляється в цій необмеженій свободі. Потрібно, щоб Евріпід раз і назавжди зробив свій вибір.

Протягом усього свого життєвого шляху Евріпід нерідко опинявся на цьому роздоріжжі. Якщо бог всемогутній і якщо цього всемогутності досить, щоб виправдати себе, то Діоніс виправданий. Що б він не робив. Бо, як каже Софокл, «що б не робили боги, це ніколи не буває погано». Віра в такому випадку перетворюється в свого роду священний жах, і почуття підпорядкування цій безмежній силі може приносити втіху. Бог - це та стихійна сила, яка спонукає нас танцювати і співати, та сила, підкоряючись якій ми вмираємо, а разом з нами і весь світ. Все це взяте разом - насолоди і прикрощі життя - і є та сліпуча таємниця, яка валить нас. Отже, відмовившись від світу, де все має представляти порядок, розум, очевидну справедливість, Евріпід включається в вакхічний хід, де беруться до уваги лише божество несамовитості і тваринна радість розчинення у усепоглинаючому потоці.

Але якщо бог в своїх вчинках повинен керуватися законами, які суть закони нашого розуму, тим законом Розуму, яким він представляється нашій свідомості, якщо бог сам є моральну свідомість, якщо він може бути тільки досконалим виразом нашої недосконалої людської природи, що не клекоче безоднею, що розкриває під нашими ногами, але чистим світлом в нас, вищим ступенем справедливості і любові, то що ж сказати про Діоніса?

У «Вакханках» зустрічаються як ніби моменти, і чим далі, тим частіше, коли Евріпід, охоплений цією подвійністю, вже не вважає більш, що бог повинен виражати повноту життя і представляти найвищий зразок свідомості. Отже, досить того, щоб Діоніс не задовольнив одного з умов, які драматург поставив для визнання бога, досить того, що бог з'явився в небі трагедії, тріумфуючи в своїй нелюдської божественності, щоб Евріпід, захоплений своєю любов'ю до страждаючої людини і моральними вимогами, висунутими розумом, раптом відвернувся: він відмовляється від цього бога.

Дійсно, починаючи з тієї сцени, коли входить Агава, несуча, не відаючи того, голову свого сина, ми вже розуміємо, що Евріпід скаже «ні». Потім настає момент, коли, дізнавшись свого сина, Агава випускає крик: людяність поета повстає проти божественної нелюдяності. Що ж, боги нижче людини? Тепер з'являється Діоніс, щоб оголосити своє рішення: Агаве також винесено вирок. Віч-на-віч з тим, хто її засуджує, вона заявляє:

Але хіба смертний гнів пристав богам?

(Òàì æå, ñ. 288)

Цим віршем, безсумнівно, зловживали. Звичайно, зловживати - значить користуватися ним для того, щоб визначити зміст трагедії в цілому, ще більше зловживати, якщо користуватися ним, щоб зробити з Евріпіда невіруючого, а з драми - знаряддя проти віри. Цей вірш, який точно виражає почуття Агавою в певний момент, є також не більше ніж один момент, що виражає думку Евріпіда. Правда, це вирішальний момент. Трагедія дала явний крен. Евріпід вибрав.

Еврипід жагуче прагнув віри. Його твори свідчать про це. І він знайшов віру: він вловив у «Вакханках» велич бога, розкривається в його всемогутності. У той же час людяність Евріпіда, його співчуття стражданню, його моральну свідомість (і чому б не сказати - його віра в людину) не дозволили йому зміцнитися в цій іншій вірі, в якій він втратив би себе в бога. «Вакханки» - це найбільш пристрасний порив, який коли-небудь спрямовував Евріпіда до божества; ця трагедія також і саме сумне падіння драматурга. Але чи варто дійсно називати падінням це властивість відкрито триматися перед обличчям бога? Адже насправді Еврипід не заперечує, що цей бог, якого він випробував, існує. Евріпід знає, що він жахливий. Але Евріпід заявляє тільки, що цей бог не має більш до нього відношення. Чекає він іншого бога?

Або вірніше: чи не має він іншої бога? Що ж означає тоді цей внутрішній полум'я, який опромінює все його твір щирою любов'ю до людини?

Жодна трагедія Евріпіда не є значнішою, ніж ця трагедія його генія, відкритого всім закликам життя.Жодна не показує з більшою ясністю, що Евріпід - «поет з цільної душею» (цього Платон хотів для себе як філософа). У створених ним дійових осіб Евріпід дає вихід бунтующим силам своєї природи. Хоч яким цікавим були буйно суперечливі вимоги його істоти, він відповідає за все. І тому, що він не заперечує жодного з цих вимог, тому, що він приймає життя з усім її жорстоким напругою, він і є поетом трагедійним.

ГЛАВА IV

Фукідід І ВІЙНА МІСТ-ДЕРЖАВ

Отже, він тут, щоб зіграти свою роль в драмі Греції, хилиться до занепаду, - суддя тверезий і непідкупний, найбільший історик античного світу, Фукідід, один з найбільших істориків усіх часів.

Епоха Відродження його майже забула. Шістнадцятого століття більше подобалося велика кількість відомостей живопису Геродота, поверхнево стосується всіх земних шляхів. Цей вік не оцінив зарозумілою суворості великого судді свого і нашого часу - Фукідіда. Монтень і Рабле не знали його імені. А пізніше поняття історичного закону, затверджене Фукідідом, хіба могли використовувати Боссюе у «Загальної історії» або Вольтер в «Столітті Людовика XIV»? Для Боссюе історія людства - це приречення бога, для Вольтера ж - воля правителя. Хіба що Монтеск'є ...

Вчений XIX століття зі знанням справи витягнув на світло Фукідіда. Він угледів в ньому одне зі своїх власних творінь, відкриття наукової історії, об'єктивної науки в минулому. Фукідід став для нас сином XIX століття, абсолютним істориком, істориком чистої об'єктивності (звичайно, з великої літери).

І це вірно, за винятком деяких нюансів і дечого, відданого забуттю. Перш за все сама історія, яку ми робимо, навчила нас, що абсолютна об'єктивність, особливо для історика, пише історію свого часу і історію великої війни, є оманливий міраж. Скажімо простіше: Фукідід - історик вельми неупереджений, об'єктивний, наскільки дозволяло його час, його характер і його освіту.

У той же час Фукідід не тільки видатний історик, він також - і, ймовірно, перш за все - видатний художник. Він написав «Історію Пелопоннеської війни» на зразок драми в трьох актах, ніж вона, втім, і була та що поступово відкривав історик в міру того, як війна розгорталася. У цій драмі на першому плані - чотири або п'ять дійових осіб, не більше. До війни міст-держав не можна підходити як до шекспірівської драми, насиченою складними протиріччями численних дійових осіб. До неї слід підходити - на що можна розраховувати в даній роботі - відповідно з мізерним технічним оснащенням класичної трагедії. Це означає, що чотири або п'ять індивідуальностей (четверо в Афінах) повністю розкривають зміст драми, не кажучи вже про яскравих образах з народу, наділених незабутніми рисами.

* * *

Ось як приклади, а також для того, щоб зробити більш відчутних портретне мистецтво Фукідіда, двоє з цих афінських дійових осіб, чиї образи найбільш ретельно окреслені (ці образи змушують нас відсувати на другий план або залишати без уваги тих авторів, хто став би їх даремно дублювати). Принцип відбору, дотримуватися якого зобов'язаний кожен історик, щоб уникнути захаращення, використовується Фукідідом нескінченно ширше, ніж істориками нашого часу. Ці обрані персонажі - вони дані контурно, але чітко - в згаданій класичної історії війни міст-держав є в той же час символічними зображеннями політичних діячів усіх демократій або псевдодемократ.

Никий - глава афінської консервативної партії; Никий - чесна людина, або принаймні він вважає для себе дуже важливим заручитися такою репутацією. Він людина недалекого розуму, обмеженого практикою, щоб не сказати рутиною, його військової професії. Але «війна, - з силою заявляє Фукідід, - це панування непередбаченого». Політичний діяч повинен запобігати випадковості. Що стосується Никия, то він, як здається, не зважає на непередбаченими випадками, він розраховує на випадковість, щоб прийняти рішення, перед чим він завжди відступає. Але це насправді не тільки брак розуму, це недолік енергії, це уповільнене биття життя в його стомленому тілі. Почасти це справді вік і хворобу (Никий в листі до афінян, де він просить, щоб його відкликали, посилається на своє захворювання нефритом, пояснюючи їм причини поразки, до якого він довів очолювану ним експедицію в Сицилію). Але його нещастя більше вроджене: Никий боягуз, коли потрібно діяти. Це людина, яка лише заради почестей звалив на себе важку відповідальність глави партії і воєначальника, але який постійно в своїй діяльності паралізований страхом перед афінянами, главою яких він є. У своїй вічній нерішучості він начебто завжди вибирає шляхи самі повільні, точно він найбільше боїться досягти мети. Якщо він і діє, то завжди невпопад. Коли потрібно було б залишатися під Сиракузамі і енергійно продовжувати облогу, Никий просить у афінян, щоб його відкликали. Коли становище, яке стало дуже небезпечним для афінської армії, вимагає відступу без зволікання і майже без роздумів, Никий вважає, що потрібно залишатися. При всьому тому він сповнений патріотизму (навіть якщо він кілька змішує благо вітчизни зі своїм власним престижем). Він побожний, як і личить блюдущего стародавні заповіти афінянинові (навіть забобонний). Але ці чесноти чесної людини не рятують його від його слабкостей, він спантеличений спрагою популярності на політичній ниві. Фукідід накидає його портрет, який в інші моменти міг би порушити захоплення (у Никия є стійкість солдата, він мужньо вмирає безславної смертю), якби похвали, віддавати автором, що не стримували цілою серією маленьких оговорочек. Так, в випереджає фразі сказано досить зневажливо:

«... Никий, що надавав дуже велике значення предзнаменованиям і всьому тому подібному ...» ^1. Це «занадто» дуже саркастично під пером Фукідіда, який не приховує, що сам він зовсім не такий.

¹ Фукідід, Історія, VII, 50, 4, переклад Ф. Міщенко, М., 1915.

Щоб покінчити з цим, наш історик видає Нікію свого роду свідчення про доброчесність і підкреслює іронію долі, яка приберегла для цієї людини, одержимого добрими думками, безславну кару потрапив в полон полководця, який допустив здачу своєї армії ворогу, з таким підтекстом: щоб бути великим вождем, можливо, недостатньо бути порядною людиною.

Антипод Никия - Клеон (та й Алківіад). Клеон дуже розумний, нещадно логічний. Фукідід не любить Клеона, однак робить йому честь, приписавши йому в одній з його промов свою власну філософію історії (як він зробив це і в одній з промов Перикла). Клеон знає і вказує, що велика держава створюється і тримається тільки несправедливістю. Він заявляє, що держави, які здійснюють владу, не можуть без ризику визнати правими підлеглі держави, з повною підставою повстають проти володарів, що держави не можуть дозволити собі таку розкіш, як раптом показати себе справедливими, людяними, великодушними. Дійсно, Афіни, коли підпорядкована їм Митилена піднімає повстання, можуть вибирати тільки між справедливістю і пануванням, між Митилену і власним існуванням. Клеон пропонує розтрощити Митилену кривавими репресіями, які вселять на повний еллінський світ жах перед одним ім'ям Афін.

Однак мови Клеона при всій її суворої логічності бракує деяких нюансів. Красномовство і думка оратора несуть в собі щось викликає по відношенню до реальності, хоча Клеон і багато говорить про необхідність бути реалістом. Клеон - теоретик, «якобінець», у якого в голові є готова система, і дані досвіду не можуть вже в неї вміститися. Ця людина, яка невпинно дає уроки іншим, не бажаючи отримувати уроків ні від кого і ні від чого, має щось від наглядача. Уже згадувалося про його обвинувальної промови проти Мітілени: «Це мова марнославного педагога». Така властивість його розуму: жорсткість і вузькість.

Але Клеон володіє і чимось іншим, окрім розуму. У нього неймовірна енергія, безмежна сміливість. Б'є через край життєва сила проривається крізь його жорстокості, залучаючи і відштовхуючи одночасно. Клеон не боїться насильства, він його культивує. Він «найбільш жорстокий», говорить Фукідід, серед популярних ораторів: він завжди вимагає все нових страт, масових побиттів цивільних осіб, безжалісних репресій. Дійсно, цей буйний, невиправний людина нічого не боїться, навіть безчестя, на противагу Нікію, який боїться безчестя більш, ніж будь-чого іншого. Никий не боїться навіть смерті, відновлює його дорогоцінну репутацію. Клеон ж, якщо можна так висловитися, не боїться навіть уславитися негідником. У битві при Амфиполе Фукідід представляє його як вирішив «з самого початку» виплутатися з цієї справи, врятувати свою шкуру, чого б це не коштувало. Дійсно, Клеон біжить з головними силами армії. Йому немає діла до насмішок, які може викликати така поведінка: він достатньо сильний, щоб змусити замовкнути насмішників.

В одній зі сцен, представленої в саркастичних тоні, Фукідід протиставляє Никия і Клеона під час народних зборів. Нікію ось уже давно не вдається, незважаючи на значні військо і флот, які він мобілізував, примусити до капітуляції жменю спартанців, які посіли острів Сфактерію. Клеон хвалиться: «Якби стратеги (жест, адресований Нікію) були мужами», це вже було б зроблено. От якби він був стратегом ... Никий ловить його на слові, він складає з себе командування і пропонує його своєму противнику. Клеон на одну мить збентежений. Народ жартує над ним. Никий відновлює свою пропозицію. Тоді Клеон, вже опанувала собою, сходить на трибуну. Він береться з незначним допоміжним загоном, про який він просить, привести до Афін через 20 днів взятих в полон лакедемонців (видовище, яке ніколи не відбулося) або перебити їх на острові. Народ сміється над цією зухвалістю, але Клеон тримає слово. Презирливою манері аристократа Нікія протиставляються протягом всієї цієї сцени «лихий» розмах Клеона, могутнє здоров'я людини з народу.

Ці свої дані, свою незаперечну силу Клеон не надає для служіння державним інтересам безкорисливо. Звичайно, Клеон НЕ зрадник, подібно блискучому Алкивиаду, Алкивиаду-гравцеві. Клеон, як він ні сильний, не відчуває себе досить сильним, щоб змінити. Це «патріот», і він дуже чутливо ставиться до цього. Він хотів би переконати народ, що він, Клеон, має монополію на «патріотизм». Але відзначимо принаймні, що його патріотизм не бездоганний: Клеон любить владу (Фукідід не говорить «гроші», як каже Аристофан про те ж саме Клеоне) стільки ж і навіть більше, ніж свою державу. Якщо він залучає Афіни в авантюру, то це тому, що стан війни, хвилювання і заворушення, пов'язані з нею, дозволяють йому звалити своїх політичних супротивників і зміцнюють його особисту владу. Скажемо ще більш різко, що темперамент Клеона відповідає жорстокості війни, насильства, що є основою війни. Можна навіть запитати себе: чи не прагне несвідомо розум Клеона ускладнити політичну обстановку занадто жорсткими «заходами» з єдиним наміром викликати протидію і заворушення, які на руку його потреби в насильстві?

Таким чином, персонажі Фукідіда, створені великим романістом, не перестають задавати нам питання, вимагати пояснень, просто виступати, подібно живим людям.

* * *

Можна було б без кінця говорити про мистецтво Фукідіда. Скажемо ще тільки, що своєрідний і блискучий стиль, який є його творінням, точно відповідає образу його мислення. Фукідід мислить і пише в подвійному ритмі. Всі виражено у нього в симетричних конструкціях, в які він ніби між іншим вводить, щоб підтримувати нашу увагу і урізноманітнити власні прийоми, елементи «асиметрії», що пожвавлюють те, що в цих протиставленнях могло б носити занадто словесний характер. Це означає, що Фукідід думає і пише діалектично: щоб осягнути істину, він невпинно веде з самим собою діалог, який триває в процесі розвитку пропозицій, на перший погляд незрозумілих в силу їх стислості, насиченості і здаються протиріч, але раптом стають зрозумілими читачеві, який вникає в них, входить в цей лабіринт світла і тіні. Лише деякі персонажі, деякі ситуації представляються Фукидиду простими й однозначними. Кожна істота двояко по натурі ... І на закінчення: хіба Фукідід розповідає нам тільки історію війни афінян і їх супротивників? Зовсім ні. Володіння або втрата благ, найбільш нам необхідних, - хліба, свободи, слави - ось що обговорюється в ході цього суворого діалогу, в який залучає нас слово Фукідіда. В інші моменти напруженість дебатів дозволяється словами, які мають вагою і блиском мармуру. Ось одна пропозиція серед ста, просте і прямолінійний як міра, спрямована Періклом до громадян Афін: «... Вважайте щастям свободу, а свободою мужність, і тому не озирається перед військовими погрозами» ^1.

¹ Фукідід, Історія, II, 43, 4.

* * *

Але є й інша риса, характерна для історії Фукідіда, яка повинна привернути увагу. Ця історія хоче бути корисною, і її автор говорить про це. Одна знаменита фраза його передмови роз'яснює це: «Моя праця розрахований не стільки на те, щоб послужити предметом словесного змагання в даний момент, скільки на те, щоб бути надбанням навіки» ^1.

Його праця і являє собою надбання вічності, цінність, яка вручається прийдешнім поколінням. Яким чином? Фукідід переконаний, що існують закони історії і що ці закони можуть бути зрозумілі нами. Пізнати їх - означає придбати можливість впливати на історію так само, як, пізнаючи закони фізики, можна впливати на фізичний світ, на природу. Фукідід пише для афінських громадян, для суверенного народу Афін, щоб передати політичним діячам знання законів, які змушують як окремих осіб, так і народи діяти згідно з розвитком історії. В цьому і полягає надбання вічності, «благо», «скарб», яке він і віддає в розпорядження людей майбутнього, щоб вони скористалися цим благом на власний розсуд і як не можна краще в інтересах держави.

Наслідком цієї історичної концепції, яку автор хоче понад те раціоналізувати, є відсутність чого б то ні було чудесного в творах Фукідіда. Можна відзначити величезну різницю, яка існує між історією, котра викладається Фукідідом, і історією Геродота, про яку говорилося вище ^2. І не випадково, що чарівні «Дослідження» Геродота повні по вінця чудовими відомостями. Благочестя автора допускає втручання божества в хід подій, втручання в сваволі божества, чинного згідно з його норовливої ​​природою. Божественне втручання У Геродота призупиняє дію законів історії.

¹ Фукідід, Історія, I, 22, 4.

² Див. Андре Боннар, Грецька цивілізація, т. II, с. 158 М., Видавництво іноземної літератури, 1959.

Для Фукідіда в такому випадку наука більше неможлива. Кажуть, що Фукідід був атеїстом. Цілком зайнятий наукою, він, як науковець, мимоволі атеїст в тому сенсі, що йому ніколи займатися богом. Отже, в основу його корисної історії покладена робоча гіпотеза, яка є раціоналістичної гіпотезою: закони історії в принципі відповідають законам нашого розуму.

Цим прагненням говорити зі своїм народом про розумне Фукідід вписує своє ім'я поруч з іменами своїх великих сучасників - Анаксагора, Левкіппа, Демокріта, Гіпократа, задався благородною метою створити на раціональній основі науку, корисну людині. До того ж Фукідід випробував на собі глибокий вплив цих вчених, цих мислителів. Він повною мірою син і представник століття освіти. Він розмірковував над словами Левкиппа: «Ніщо не є випадковим, все події виникають внаслідок розумної причини і в силу необхідності». Ще більший вплив на нього справили Гіппократ і лікарі. Наочний доказ цього - вживання медичної термінології, яку він використовує при описі так званої чуми в Афінах і в інших місцях. Саме поняття історичного закону у Фукідіда швидше родинно поняттям, що розвивається школою Гіппократа, ніж більш недосконалим за структурою поняттям школи Левкіппа і Демокріта. У своїх пошуках історичних законів Фукідід, як і Гіппократ, приходить до поняття законів відносних. Перечитаємо цей абзац в його передмові до своєї праці: «Бути може, виклад моє, чуже байок, здасться менш приємним для слуху; зате його вважатимуть досить корисним все ті, які виявлять бажання мати чітке уявлення про минуле, що можуть, по властивості людської природи, повторитися будь-коли в майбутньому в тому ж самому або подібному вигляді ^»1.

¹ Фукідід, Історія, I, 22, 4.

Оригінальність Фукідіда, можливо, переважно в тому, що він переніс методи і дух науки у власному розумінні - науки фізики та медицини - в область історії, де ще панували чудеса. Як Сократ намагався зробити з моралі науку, так і Фукідід намагається зробити з історії точну науку або майже науку. І це грандіозно. Може бути, і занадто честолюбно.

Будь-яке пояснення історії призводить головним чином до пізнання людської природи, до пізнання людини, що живе в суспільстві. Природно, людина може перебувати в сфері самих різних вірувань, потреб, установлений - важливо вивчати всі ці відмінності. Фукідід це робить з великою ретельністю. Але в кінцевому рахунку людина є завжди людина, з усіма його особливостями, обумовленими простором і часом, і тільки він може дати ключ до історії. Тільки відносна стабільність природи людини дозволяє обґрунтувати закони історичного становлення. Ось один з цих законів, який Фукідід формулює із знаменною обережністю: «... поки людська природа залишиться тою ж» ^1. Обережність, яка краще, ніж що-небудь інше, свідчить про розсудливість, з яким історик застосовує свою робочу гіпотезу.

¹ Наведемо цілком цю думку Фукідіда: «І внаслідок міжусобиць безліч тяжких бід обрушилося на держави, бід, які бувають і будуть завжди, поки людська природа залишиться тою ж» (там же, III, 82, 2).

Я не знаю, починають тепер розуміти характер задуму Фукідіда, - задуму грандіозного і в той же час абсолютно певного і аж ніяк не химерного. Створювати історію як корисну науку - це значить стверджувати, що в самій природі людини укладені головні причини його історичних успіхів і поразок. Історик, який повчає громадських діячів (здається, ніби Фукідід пише для Демосфена майбутнього), історик, який вчить правителів Афін, як розбиратися в грі людських пристрастей, дає їм в руки зброю, більш того, дає краще зброю. Чи зможе розум, не дозволивши себе обдурити народною вірою в божественне втручання, - втручання, звіщати оракулами або затемненнями сонця, - чи зможе він знайти в заплутаній грі історії закономірності, закони? І навіть більше того: чи зможе розум завдяки цьому знанню історичних законів, яке є знання людських пристрастей, людських потреб, людських установлень, змінити хід подій, що відбуваються, виправити промахи історії? Прагнення Фукідіда зробити історію корисної містить в собі це передбачення, це оздоровлення майбутнього.

* * *

Однак слід взяти до уваги і відзначити тут одна обставина, притому дуже важливе. Яка тема дослідження Фукідіда? Це історія виникнення, формування і зростання могутності Афін. Автор бачив у зародженні і зростанні цього могутності як би початок успіхів еллінського світу. Чи стануть Афіни главою, розумним керівником спільноти грецьких народів? Чи створять вони в своєму стрімкому бігу, який визначив їх перемогу над персами в греко-перських війнах, союз греків, не дуже зачіпаючи гордість незалежних міст-держав? Захоплять чи, переконають вони греків слідувати за ними або змусять поліси підкоритися їхній владі? Такі питання могли встати перед Фукідідом, коли він збирав свої матеріали, а також тоді, коли він почав викладати свою історію. Прийшов момент, коли у Афін або від власної величі запаморочилося в голові, або, погано розрахувавши свої можливості, вони побажали поширити на Сицилію своє панування, яким вони вже мали в східній частині Середземного моря. Афіни кинули в боротьбу всі свої сили - всі свої кораблі, а незабаром і всі свої армії. Але вони зазнали повної поразки. Їх постійні супротивники - Пелопоннес, Беотія, Коринф, та й інші кинулися на видобуток. Підвладні і союзники Афін покинули їх і повстали. Аттика зазнала вторгнення. Афіни взяті. Тепер історія повернулася. Факти волають занадто голосно. Те, що здійснюються на очах Фукідіда і що він описує, це вже не тільки формування і велич держави, це - її крах. Фукідід не передбачав цього, коли почав збирати матеріали для своєї історії в 431 році до н. е., коли війна тільки що вибухнула. Він знає це в 404 році до н. е., тепер, коли Афіни повалені. Ці двадцять сім років війни, вся ця Пелопоннесская війна - це, врешті-решт, крах єдності греків під керівництвом Афін, крах афінського імперіалізму, одним словом, це крах Греції, міст-держав. Фукідід виправляє в цьому сенсі деякі висловлювання в першій, вже написаної, частині своєї роботи. Він додає до викладу причин війни такі слова: «Істина привід, хоча на словах і найбільш прихований, складається, на мою думку, в тому, що афіняни своїм посиленням стали викликати побоювання лакедемонянам і тим змусили їх почати війну» ^1. Отже, Фукідід посилює відповідальність афінян, приписуючи їм імперіалізм, невідповідних з співвідношенням сил усередині Греції. Крім того, в подальшому він схильний все в більш і більш похмурому світлі читати цю мову людських пристрастей, в яких закладені закони історії.

¹ Фукідід, Історія, I, 23, 5.

* * *

Що ж таке в кінцевому рахунку, на його думку, ця природа людини? Що таке людина, що чинить історію? Людина, як і всі живі істоти, викликаний до життя початкової силою, яку він сприймає як невичерпну потребу свого буття і яка є бажання жити. Жити - це перш за все зберігати себе, зміцнювати безпеку свого існування. Людина, зауважує Фукідід, наражається на небезпеку смерті тільки потім, щоб уникнути смерті. Жити, продовжує він, значить забезпечити свій добробут. Іншими словами, це - мати, володіти.

Мати і зберігати себе - ось головні напрямки життєвого інстинкту. Їх об'єднує одне і те ж слово: інтерес, вигода. Інтерес - ось двигун, який притягує до себе всю діяльність людини. Всі інші збудники закладені в ньому. У Фукідіда немає діяча, який, впливаючи на маси, приводячи в рух таємні пружини серця, не вимовив би таких слів, як інтерес або його синоніми: користь, виграш, вигода і т. Д. Ці слова - лейтмотив усього праці Фукідіда в цілому.

Те, що Фукідід стверджує щодо окремих осіб, він з ще більшою силою стверджує щодо колективів, політичних об'єднань, які, власне, і є об'єктами історії.

Що таке місто, нація, держава? Об'єднання інтересів, сума індивідуальних інтересів. Для Фукідіда держава аж ніяк не є - як це з легкістю стверджують про античному місті-державі - новим утворенням, яке нібито має свої власні інтереси. Держава не є особлива сутність, це лише платформа для угоди: угоди між індивідуальними інтересами, які в рамках міста-держави будуть дотримуватися краще, ніж в будь-яких інших рамках. Діалектика ораторів Фукідіда під час загрожує місту-державі небезпеки прагне показати, що інтерес держави збігається з інтересами окремих осіб, що благополуччя і саме життя індивідуума руйнуються разом із загибеллю міста, в той час як процвітання міста їм сприяє.

При такому аспекті залишається тільки констатувати, що місто, тобто сума індивідуальних інтересів, рухається тими ж мотивами, що і окремі особи: місто також хоче мати і продовжувати жити.

Само собою зрозуміло, що Фукідід і не думає обурюватися цією потребою, яку він виявляє в самій основі політичної діяльності. Природний закон не може бути приводом для обурення вченого. В результаті вжитих їм стягнень Фукідід виявляється вартим віч-на-віч з істиною біологічного порядку. Він відкриває, що людські суспільства хочуть жити: він розглядає їх під цим кутом, бо вважає, що ця точка зору висвітлює всю діяльність міст-держав під час війни. Все інше - я маю на увазі мораль і т. П. - йому байдуже з того моменту, як цей закон, застосовуваний ним в якості гіпотези, що пояснює історію, дійсно починає пояснювати переважна більшість фактів.

Крім того, Фукідід дуже старається, щоб цей відкритий ним закон був підтверджений значним числом дійових осіб його історії - державними людьми, вельми відмінними один від одного, які ведуть боротьбу з різних приводів, людьми з різними характерами і особисто не завжди вселяють симпатію самому автору.Загальним визнанням такого роду Фукідід забезпечує собі видиму об'єктивність і надає історичному закону всеосяжний характер.

Візьмемо висловлювання Перикла. Ось мова другого року війни, яку він вимовляє в захист імперіалістичної політики. Ця політика дратує народ тому, що вона, як здається, веде - вже - до катастрофи. Перікл каже в основному наступне: наші батьки заснували державу - щоб жити. Ми зобов'язані зберігати і навіть розширювати цю державу. Наша влада, без сумніву, заснована на несправедливості. Ми не звертаємо уваги на постійну ненависть підвладних нам народів. Якщо ми станемо справедливі всього на один момент, то в результаті не тільки загине наша держава, але і ми втратимо свободу, і навіть саме життя. В даний час перед нами тільки один вибір: продовжувати тиранію або зникнути. Тут - виправдання імперіалізму, зрозуміло, не в плані моралі, але в плані самого існування.

Ці висловлювання Перикла цілком перекроєні в промові Клеона, якої я вже торкався. Вони використані також в мові смертельного ворога Афін, великого сиракузского патріота Гермократа. Можна було б очікувати роздратування Гермократа внаслідок амбіції Афін і їх необгрунтованих домагань на завоювання Сицилії. Але нічого подібного. Гермократ говорить сіракузянам: «Якщо афіняни так зазіхають на чуже і заздалегідь обмірковують свої плани, то це цілком можна вибачити, і я докоряю не тих, які жадають панування, але тих, які дуже схильні до покори. Людині за своєю природою завжди властиво бажання володарювати над поступливим, а від нападника оберігатися ^»1.

Ось виправдання права завоювання природним інстинктом. Ясно, якщо можна так сказати, що Гермократ читав Фукідіда.

Це не випадковість, що Фукідід обрав предметом своєї історії долю держави. Виникнення, зростання і крах держави представляють в його очах політичне явище - держава в чистому вигляді, явище, повне величі. Це велич - повторимо ще раз - не відноситься до величі морального порядку, але порядку життєвого. Зростання міста з його імперіалізмом, здається, вразив Фукідіда як прекрасне видовище, гідне споглядання; так із задоволенням дивляться на юнака, що поглинає їжу: його апетит цілком виправданий. Кожен живе місто прагне до влади. Безглуздо зупиняти його в розвитку його буття. Та й в ім'я чого? Фукідід не знає цього. Зупинити його - нам по вторять це двадцять разів - значить засудити його до смерті.

Алківіад ще раз повторює це в промові, в якій він спонукає афінян до походу на Сицилію. «Ми не повинні точно вираховувати розміри бажаної для нас влади. На тій висоті могутності, який ми досягли, необхідно вживати заходів проти одних і не давати волі іншим, тому що нам самим загрожує небезпека підпорядкування противнику, якщо ми самі не будемо панувати над ним ^»2.

Отже, жити для держави - значить кожен момент піддавати свої сили нових випробувань. Алківіад продовжує: «... залишаючись в бездіяльності, держава, як і будь-який організм, виснажиться само по собі ...» ^3. Отже, життя - це динаміка. Взяти верх над іншими - це єдиний спосіб для народу затвердити свою перевагу. Одне і те ж грецьке слово, яке нерідко зустрічається у нашого автора, означає: «взяти верх над ким-небудь», «виграти» і «перевершувати».

¹ Фукідід, Історія, IV, 61, 5-6.

² Там же, VI, 18, 3.

³ Там же, VI, 18, 6.

Я вважаю, що вже можна ясно уявити собі, наскільки все це не має нічого спільного з міжнародним правом, зі справедливістю. Історія - це зростання волі до життя, це боротьба бажань жити.

* * *

Але чи немає в світі Фукідіда, до цієї пори анархічному, чи немає в ньому сили, здатної якось організувати хаос антагоністичних бажань життя? Сили, яка ввела б в русло порядку життєвий інстинкт, природно прагне розширитися?

Ця сила існує, безперечно. Вона залежить від діяльності декількох видатних людей, здатних змусити народи приймати рішення, що відповідають обставинам. Ця сила, яка є розум, існувала в недавньому минулому в особі Фемікстокла. Вона найяскравіше виражена у Перикла. Ця сила Перикла, діючи заодно з любов'ю до батьківщини при повному його безкорисливість, дала б можливість Афінам отримати перемогу у війні, якби Перікл не помер занадто рано. Розум Перикла, знаючи пристрасті, що хвилюють місто, і керуючи ними, звертався і до випадковостям, і, то усуваючи їх за допомогою вірного передбачення, то даючи їм відсіч сміливим ударом, цей розум Перикла, по Фукидиду, цілком ймовірно, гарантував би успішний рух історії Афін. Але чи є дійсно такі «ймовірності» в історії народів? І чи можна допустити, що розвиток історії йшло б сприятливо в результаті діяльності окремої особи?

Як би там не було, виграна війна була б перемогою лише афінського імперіалізму. І тут нам ясно, що Фукідід виявився нездатним вийти за рамки поняття «місто-держава», він заплутався в ньому точно так же, як опинилася заплутаною вся історія Греції його часу.

* * *

Висновок цієї «Історії Пелопоннеської війни», яку автор не встиг закінчити (Фукідіда забрала також непередбачена випадковість - смерть), як би намічено в двох важливих уривках залишеного нам праці. Перший дописаний після закінчення війни до першої частини історії. Це той уривок, де автор, роблячи висновки про діяльність Перикла, порівнює її з діяльністю його наступників: «... і коли [він] помер, передбачення його щодо війни виявилося ще в більшій мірі. Справді, Перікл стверджував, що афіняни вийдуть з війни переможцями, якщо будуть триматися спокійно, піклуватися про флот, не прагнути в війні до розширення свого панування, не наражати на місто небезпеки. Афіняни, однак, у всьому цьому надійшли якраз навпаки ... Відбувалося це через те, що Перікл, спираючись на свій престиж і розум, будучи, очевидно, непідкупності з громадян, вільно стримував народну масу, і не стільки вона керувала ним, скільки він нею. Завдяки тому, що Перікл придбав вплив не якимись поганими засобами, він ніколи не говорив на догоду масі, але міг, спираючись на свій престиж, навіть де в чому з гнівом заперечувати їй ... На ім'я це була демократія, на ділі влада належала першому громадянину ^»1.

¹ Фукідід, Історія, II, 65, 5-9.

Це панегірик Периклу. Але це похвальне слово пов'язане з визнанням того, що внутрішній лад Афін - демократія в період свого апогею - завадив би Афінам виграти війну, в яку місто був залучений його вождем, якби ця демократія не була до певної міри «доповнена» тією обставиною, що на чолі держави перебував розум, який автор протягом усього свого оповідання характеризує як винятковий. Чи не є це визнання цілком очевидним осудом демократії, переступити межі вищої точки своєї досконалості і вступила вже в період занепаду? А ось другий уривок, на який я хочу звернути увагу. Це опис міжусобиць в Керкире. Тут можна виявити проникливість аналізу Фукідіда: вона така, що опис міжусобиць, викликаних війною, що впливає на стан умів міського населення, в кінці V століття до н. е. відобразить і настрою міст-держав наступного століття, підійде до епохи Демосфена так само, як воно підходить навіть і до нашого часу. Особливо це відноситься до уїдливих зауважень Фукідіда щодо спотворення сенсу слів (і цінності, яка в них міститься), спотворення, що представляє характерне явище для будь-якого політичного декадансу: «... і внаслідок міжусобиць безліч тяжких бід обрушилося на держави, бід, які бувають і будуть завжди, поки людська природа залишиться тою ж. Біди ці бувають то сильніше, то слабше, і розрізняються вони в своїх проявах в залежності від того, за яких обставин настає мінливість долі в кожному окремому випадку ... Війна, позбавивши людей життєвих зручностей в повсякденному житті, виявляється насильницької наставницею і налаштовує пристрасті більшості людей відповідно до обставин ... перекручено було загальноприйняте значення слів в застосуванні їх до вчинків. Безглузда відвага вважалася хоробрістю і готовністю до самопожертви за друзів, передбачлива нерішучість - боягузтвом ... шалений завзяття визнавалося долею чоловіка, а обачне осуд - слушним приводом до ухильно ... Совість та й інша партія ¹ ставили ні в що ... Безпартійні громадяни винищувалися обома сторонами ... ^»2.

¹ Фукідід має на увазі дві ворогуючі угруповання серед афінських громадян - демократів і аристократів.

² Фукідід, Історія, III, 82, 2, 4, 8.

Так розпадалися міста-держави і світ міст, так руйнувалася внаслідок війни міст-держав і людських чвар вся Греція в цілому. Ще одна людина, - людина, цілком сприйняв Фукідіда, - зробить спробу врятувати Афіни і з ними Грецію. Це Демосфен. Спроба героїчна, але безнадійна.

Будуть ще і інші намагатися знайти інші шляхи порятунку держави. Найвидатніший серед них - Платон; поєднуючи думку і дію, він постарається представити в своїх роботах образ ідеальної держави, прагнучи в той же час керувати реальною державою, спираючись на дружбу з правителем.

Але умоглядний ухил його мислення і фантазія занадто великі у Платона для того, щоб втілитися, по крайней мере в той момент, в реальне життя ...

Праця Фукідіда не їсти історія процвітання Афін. Можливо, вона перевершує це: в момент, коли намічалося крах демократії і величі Афін, ця праця з'явився досягненням людського розуму, який, складаючи судження про історію Афін, усвідомив це крах і спробував зрозуміти його причини.

ГЛАВА V

ДЕМОСФЕН І КІНЕЦЬ СВІТУ МІСТ-ДЕРЖАВ

Є люди, життя і діяльність яких здаються породженням самого ходу історії. Кожне слово, яке вони вимовляють, всі починання, яким вони віддаються, як ніби-то заздалегідь визначені - якщо їх навіть і не передбачали - історичним рухом, що забирає їх народи. Так було з Олександром. Все йшло у нього так, як ніби існувала визначена гармонія між його політичними задумами і долею грецької цивілізації, цивілізації, яку він стверджує на рубежах відомого йому світу.

І зовсім інша - з Демосфеном. Його мужні виступу, його дивовижне красномовство надають свою дію в той чи інший історичний момент, який заздалегідь їх прирікає і, якщо можна так сказати, їх заперечує. Ніщо йому не сприяє. Його запізнілі перемоги над стомленим народом, його нерівна боротьба проти Філіппа Македонського, навіть його ораторський геній - здається, що все це він вирвав насильно у своєю бунтівною природи, у нещасливої ​​долі, у історії, яка вже відкидає його.

* * *

Сирота, що втратив батька в сім років, позбавлений по милості безчесних опікунів значних статків, він вивчає красномовство і право, щоб повернути цей стан, але отримує назад тільки крихти. Щоб заробити на життя, він займається невдячною професією логографа, тобто становить охоронні мови в інтересах клієнтів, які і будуть вимовляти ці мови на суді. Деякі з цих речей - політичні. У них, без сумніву, можна знайти чимало винахідливості і софизмов адвоката, але, крім того, в них вже є і деякі чисто демосфеновскіе риси: вимога високої політичної моралі, нагадування, що привілеї не повинні бути нічим іншим, крім винагороди за надані послуги, суворе дотримання національної честі Афін, зрозуміло, любов до світу, але не до миру, купленому за всяку ціну; навпаки, відмова від пріумаленія афінської політики, політики, якій Демосфен ще обіцяє за певних умов еру величі.

Дитиною Демосфен був слабкий фізично.Боязка матір утримувала його від вправ палестри ^1. Демосфен так ніколи і не зміцнив своє здоров'я. Немає нічого більш зворушливого, ніж фізичний вигляд Демосфена, яким він представлений в статуї, спорудженої йому через кілька років після його смерті: худе обличчя, запалі щоки, вузька груди, сутулі плечі; це - хворий, і це ж - найбільший оратор Афін, один з найвидатніших діячів, яких тільки породжував це місто, останній діяч, який намагався повернути Афінам їх колишню доблесть. Отже, залізна душа жила в цьому слабкому тілі ... проникає, дивлячись на його зовнішність, в похмурий характер, який йому приписує переказ, і починаєш розуміти його схильність до життя на самоті, яке він безперестанку мусив порушувати заради любові до Афін, заради того, щоб кинутися в політичну боротьбу. Стає зрозумілим також зневажливий епітет - «любитель попити води», який йому кинув його противник Есхін.

¹ Палестра (грец.) - місце (або школа) гімнастичних вправ.

Серед фізичних недоліків цього природженого оратора був прикрий недолік вимови. У стані збудження Демосфен неясно вимовляв слова, мова у нього заплітався перед деякими словами (погляньте на його запалу нижню губу, притиснуту до ясен, - риса, яка нерідко викриває заїк). Крім того, страждаючи задишкою, він перекладав дихання в середині фрази, фрази ж він становив довгі і заплутані, так що вони сприймалися лише при проголошенні їх одним духом; у всій їхній повноті вони сприймалися лише з короткими паузами, що відзначають слова, вміщені в їх логічному порядку, що виділяють період, темп якого прискорювався до моменту досягнення мети, потрапляючи в неї з останнім словом так, як б'є куля. Займаючись з рідкісною енергією відповідними вправами, Демосфен дисциплінував свою мову і своє дихання, а також своє плече, уражене тиком. Його перші мови викликали сміх у народу; проте він незабаром став оратором, якого в народних зборах слухали більше, ніж будь-кого іншого.

На трибуні він з гострою прозорливістю викривав честолюбство Філіпа, вказуючи на нього як на губителя світу міст-держав, майбутнього владику Греції, Греції, врешті-решт об'єднаної і зібраною, але під його ярмом.

Філіп Македонський був людиною надзвичайно привабливим, його особиста чарівність підкорило навіть самого Демосфена, коли їм довелося зустрітися. Його портрет не зберігся. Портрети його сина Олександра (якщо тільки дозволено судити про батька по синові) представляють чудову людську породу, обличчя і фігуру надзвичайної тонкощі ліній, рідкісного витонченості, і в той же час свідчать про величезну енергії. Чи був також і у Філіпа чудовий лоб Олександра, увінчаний царственої шевелюрою, левової гривою? У всякому разі, батько, як і син, мав відвагою, що межувала з безумством, і безмежної витримкою. Філіп був чудовим вершником і на противагу Демосфену великим любителем випити.

Філіп був царем народу хліборобів і грубої, схильної до розбратів знаті. При дворі в Пелле ще існували дивовижні звичаї. Того, хто ще не вбив власними руками кабана, не запрошували до царського столу. Той, хто не убив ворога на війні, носив навколо талії мотузочку як знак безчестя. Греки вважали македонян варварами. Однак вони говорили, мабуть, на одному з грецьких діалектів, але настільки спотвореному, що греки не розуміли їх.

Філіп виділявся своєю культурою, представляючи повний контраст з оточуючими його людьми. Філіп був вихований в грецькому дусі під час перебування його в якості заручника в Фівах в IV столітті до н. е., коли по черзі кожен з трьох великих грецьких міст-держав грав роль великої держави в мініатюрі: тоді був черга Фів після Спарти і Афін. Філіп навчався у переможців того часу - Пелопіда, Епамінонда - військовому мистецтву, навчався він також риториці, літературі та філософії. Він запрошує до свого двору діячів мистецтва і поетів. Він доручає виховання свого сина Арістотелем, майбутньому вчителю думки нашого середньовічного Заходу, так само як і арабського світу. Він малюється перед греками своєю любов'ю до літератури, розігрує з себе «переконаного філелліни» ^1.

¹ філелліни (грен.) - люблячий еллінів, схилялися перед еллінської культурою.

До того ж він прекрасний полководець, але більш за все спритний дипломат, схильний до інтриг і фальсифікацій всякого роду. І швидше за за допомогою дипломатії і підкупу, ніж за допомогою зброї, він став володарем Греції. Слід згадати, що для нього «не існує неприступного міста, якщо тільки можна ввести в чого осла, навантаженого золотом». Менш небезпечно, заявляє Демосфен, перебувати у відкритій війні з Філіпом, ніж підписати з ним найнадійніший договір. Філіп володіє мистецтвом нескінченно затягувати переговори, а під час самих переговорів він продовжує брати міста один за іншим. Він щедрий на обіцянки, коли вирішить ніколи їх не виконувати. Для того щоб отримати найважливіше, він може зробити незначні поступки, і він охоче це робить, зваливши відповідальність на третю особу.

Філіп вміє роз'єднувати своїх супротивників, нацьковувати одних проти інших, розпалюючи старі суперечки, що не складає великих труднощів серед грецького народу. Філіп терплячий, він вміє не поспішаючи підготовляти собі позицію, дати час дозріти подій і потім, коли плід дозрів, раптово зірвати його сильним ривком.

Найбільше він вміє воювати, зберігаючи видимість світу. Світ - це головна і найнебезпечніша з усіх його військових інтриг, і це саме так добре розумів Демосфен, розбудовуючи плани черговий зі звичайних пасток, характерних для імперіалізму будь-якого часу.

Філіп - це той, хто з першого дня свого царювання цілиться прямо в серце Афін, відразу зрозумівши, що Афіни, сильні або слабкі, це глава Греції і що, якщо повалити Афіни, вся Греція впаде разом з ними. Найчастіше Філіп не нападає на цю лішівшуюся влади володарку, а несподівано, зрадницьким прийомом, захоплює одного за іншим її васалів. Він діє переважно в районі Фракії і на підступах до Візантії. Відомо, що ці області з давніх-давен були істотно важливі для афінської економіки: в IV столітті до н. е. ще більш, ніж в попередні століття, у міру того, як зростає населення міст, зменшується населення села, у міру того, як все більш вимогливим стає неробство народу - громадян.

Але в цю першу половину IV століття до н. е. Фракія і Протоки не тільки гарантували існування Афін, вони були запорукою їх величі і були як би alibi їх честолюбства, настільки ж невиліковного, як безнадійна була їх бездіяльність. У всякому разі, вони стали ядром нової і нестійкою держави, яку Афіни щойно відновили під ім'ям Другого афінського союзу.

Саме сюди направляє Філіп насамперед свої атаки і погрози. І Демосфен сюди ж спрямовує свої контратаки, свої «Філіппіки». Битва - Філіппіки - триватиме близько десяти років. Стан війни найчастіше оголошується не між Афінами і Філіпом, тому Демосфен прагне викрити цей мирний задум війни. Послухаємо голос оратора в 341 році до н. е .:

«Звичайно, якщо є можливість державі зберігати мир і це від нас залежить - з цього я почну, - тоді я відповідаю, що треба нам зберігати мир, і, хто це каже, той, по-моєму, повинен вносити письмові пропозиції діяти в цьому дусі і не допускати обману. Але якщо наш противник, тримаючи в руках зброю і маючи навколо себе велике військо, тільки прикривається перед вами словом «світ», між тим як власні його дії носять всі ознаки війни, що тоді залишається, як і оборонятися? .. Ну, а якщо хто-небудь за мир вважає такий стан, при якому та людина отримає можливість підкорити всіх інших, щоб потім піти на нас, то він перш за все не в своєму розумі; далі він каже про такий світ, який має силу тільки по відношенню до тієї людини з вашого боку, а не по відношенню до вас з його боку ...

Але, звичайно, якщо ми хочемо чекати того часу, коли він сам зізнається, що веде війну, тоді ми - найдурніші люди, тому що, якщо навіть він буде йти на саму Аттику, хоча б на Пірей, він і тоді не буде говорити цього, як можна судити по його образу дій у ставленні до інших. Ось так, наприклад, олінфянам він оголосив, коли перебував в 40 стадіях ¹ від їх міста, що залишається одне з двох - або їм не жити в Олинфе, або йому самому - в Македонії; а тим часом раніше, якщо хто-небудь звинувачував його в чомусь подібному, він завжди висловлював обурення і відправляв послів, щоб представити виправдання на цей рахунок. Ось так само і в Фокиду вирушав він, немов до союзників, і навіть посли фокідян супроводжували його в поході ... нарешті, і ось до цих нещасних орейцам він послав своє військо, як говорив, з почуття прихильності до них, щоб їх відвідати: він нібито чув, що у них нездоровий стан і відбувається смута, а борг справжніх союзників і друзів - допомагати в таких скрутних обставинах. Так ось, - якщо тих, які не могли принести йому ніякої шкоди і тільки, може бути, взяли б заходи для запобігання від себе нещастя, він вважав за краще обманювати, ніж відкрито попереджати ще до початку ворожих дій, - невже ж після цього ви ще думаєте , що з вами він почне війну тільки після попереднього її оголошення, а тим більше в такий час, поки ви самі ще будете так охоче дозволяти себе обманювати? Та не може цього бути! Справді, раз ви самі, які страждають від нього, не заявляєте проти нього ніяких скарг, а звинувачуєте деяких зі своєї ж середовища, тоді з його боку було б найбільшою на всьому світі дурістю припинити між вами взаємні суперечки і чвари і викликати вас на те , щоб ви звернулися проти нього, а разом з тим відняти і у людей, які перебувають у нього на платню, можливість відволікати вас промовами про те, ніби він не веде війни проти нашої держави ^»2.

¹ Стадій - давньогрецька міра довжини, дорівнює 177,6 м.

² Демосфен, Речі, переклад з грецької С. І. Радциг, М., 1954. Третя мова проти Філіпа, с. 110-112.

Така сила, такий основний акцент цих «Філіппік», кампанії, яку Демосфен вів протягом десяти років стільки ж проти бездіяльних афінян, скільки проти Філіппа Македонського. Демосфен ніколи не падав духом. Йому потрібен був час, щоб «прочистити вуха афінян».

Наведемо ще один уривок, ще ясніше показує ступінь громадянської безпечності, в якій опинилися афіняни, і відчайдушні зусилля Демосфена вивести їх з цього смертельного сну, в який вони занурилися, їх і весь вільний народ: «Хіба в листах він [Філіп] не пише виразно: «А у мене - світ з тими людьми, які хочуть мене слухатися» [впізнаєте ви мову Гітлера? - А. Б.]. І ми, все греки, бачимо це і чуємо і все-таки не відправляємо один до одного з цього приводу послів, які не висловлюємо навіть обурення, але перебуваємо в такому жалюгідному стані, такими ровами окопалися одні від інших у себе в містах, що аж до сьогоднішнього дня не можемо привести у виконання жодної корисної або необхідної нам заходи, не можемо об'єднатися і укласти якогось союзу взаємної допомоги і дружби. Замість цього ми байдуже дивимося на те, як посилюється ця людина, причому кожен з нас, на мій принаймні погляд, вважає виграшем для себе той час, поки інший гине [Європа в 1940 році. - А. Б.], і ніхто не дбає і не вживає заходів, щоб врятувати справу греків, так як будь-хто знає, що Філіп, немов якийсь круговорот напастей - напад хвороби або ще якогось лиха, - приходить раптом до того , хто зараз уявляє себе дуже далеким від цього ...

Але чого ще не вистачає йому до краю нахабства? Так крім того, що він розорив міста, хіба він не влаштовує піфійського гри, загальні змагання всіх греків, і, коли сам не є на них, хіба не надсилає своїх рабів [керувати змаганнями як агонофетов? ^1]... Хіба не наказує він фесалійцам, який порядок управління вони повинні у себе мати? Хіба не посилає найманців - одних в Порфмій, щоб вигнати еретрійська демократію, інших в Орей, щоб поставити тираном [Філістіда]? Але греки, хоч і бачать це, все-таки терплять, і, мені здається, вони дивляться на це з таким почуттям, як на градовую хмару: кожен тільки молиться, щоб не над ним вона вибухнула, але жодна людина не намагається її зупинити ^»2. Іншим разом, але все в тому ж 341 році до н. е., Демосфен ясно вказує на глибокі причини ворожості авторитарних імперіалістичних устремлінь Філіпа щодо тих ідеальних Афін, які він, Демосфен, захищає, тобто Афін демократії і незалежності міст-держав.

¹ Агонофети - організатори або керівники змагань. - Прим. перев.

² Демосфен, Речі. Третя мова проти Філіпа, с. 115-116.

«... Але ні з ким не воює він так запекло, як з вільним державним устроєм, ні проти кого не має таких злісних задумів і ні про що взагалі не клопочеться він так старанно, як про те, щоб його скинути. І це доводиться йому робити до певної міри природно, так як він знає відмінно, що, якщо навіть він всіх інших підпорядкує собі, ніяке володіння не буде в нього міцним, поки у вас буде демократичне правління, але що, якщо тільки його самого спіткає якась -небудь невдача, яких багато може статися з людиною, тоді всі, хто зараз в насильницькому підпорядкуванні у нього, прийдуть до вас і у вас будуть шукати собі притулку. Адже ви по природі не маєте такої властивості, щоб самим спокуситися на чуже і забрати в руки владу, а, навпаки, здатні перешкодити іншому в захопленні її та відняти у викрадача, і взагалі готові надати протидія будь-кому, хто прагне до влади, і всіх людей готові зробити вільними. Тому він і не хоче, щоб вигодам його положення загрожувала стоїть напоготові свіжа сила принесеної вами свободи - ні за що не хоче, і розрахунок його непоганий і не марна. Таким чином, в першу чергу потрібно ось що: визнати, що він - ворог вільного державного ладу і демократії, і ворог непримиренний; якщо ви не перейметеся до глибини душі цим переконанням, у вас не буде бажання ставитися до цих справ з повним розумінням. По-друге, треба ясно собі уявити, що все рішуче свої теперішні дії і всі задуми він направляє саме проти нашої держави, і де б хто не боровся проти нього, всюди ця боротьба служить на користь нам ^»1.

¹ Демосфен, Речі. Про справи в Херсонесі, с. 99.

Такі два противника в великому конфлікті, який роздирав мир в цей поворотний момент IV століття до н. е. З одного боку - Філіп і македонський імперіалізм, а також монархічна ідея, яка все більше і більше посилювалася на кордонах грецького світу, в грецькій Сицилії з Діонісієм Старшим і Діонісієм Молодшим, в Фессалії з Ясоном з Фер так само успішно, як в Македонії з Філіпом . І хто ж з іншого боку? Демосфен, один або майже один, який вважає себе (без зайвих ілюзій, але з непохитною твердістю) захисником першого демократичного міста Греції - Афін і разом з ними всіх грецьких міст, що залишилися вірними цій зразковій формі еллінської політичного життя - місту-державі. Місто-держава - це громада вільних і рівноправних громадян, громада суверенна, ревнива насамперед до своєї національної незалежності. Для Демосфена демократичний лад міста у високому ступені характеризує саму грецьку цивілізацію. І це він захищає з пристрастю, з енергією, які ніколи йому не змінюють, захищає, протиставляючи її всім іншим формам правління, і особливо імперіалістської монархії - скуштують варварів. Демосфен переконаний, що війна між Філіпом і Афінами - це війна не на життя, а на смерть, так як принципи обохсупротивників непримиренні. Ніхто краще за нього не говорив в той час, що афінська демократія - це остання опора, якої може мати у своєму розпорядженні Греція в боротьбі проти македонської держави і взагалі проти будь-якого імперіалізму.

І все ж конфлікт Афіни - Філіп, представлений з усією тією правдивістю, яку тільки міг надати йому Демосфен, освітлений не зовсім точно. Бо Афіни, по суті, вже не були більш демократичним містом-державою, якими хотів би їх бачити Демосфен.

«Афінська республіка» вже вступила на шлях смерті. Афіни вже не були містом-державою, бо в них уже випарувався дух громадянськості. Демосфен знає це і висловлює це в найрізноманітніших формах. Він обурюється на те, що народ перед лицем македонської небезпеки не хоче більше сам, зі зброєю в руках, воювати: народ бажає, щоб держава витрачала ресурси відновленої афінської держави на оплату найманців, які будуть замість них захищати привілеї вільних громадян. Крім того, народ не вимагає багато чого від своїх нових наставників. Навіть здійснення своїх політичних прав: він їх продав за цю сочевичну юшку - «хліба і видовищ»! Протягом усієї своєї діяльності Демосфен не втомлювався вимагати, щоб кошти, призначені на організацію видовищ для громадян, були віддані, по крайней мере під час війни, на військові потреби. Він вимагав цього у самого народу з наполегливістю і не без мистецтва. Ця вимога ніколи не було задоволено по-справжньому. Але найголовніше, на думку промовця, було те, що народ не прагнув більш займатися громадськими справами міста: він віддавав перевагу доручати ці справи «наставникам», яким він довірився. Ці наставники - ті, хто лестить йому. Громадська думка, яке в повсякденному житті проголошує свободу слова, користується цією свободою в народних зборах лише для того, щоб лестити черні.

Народ Афін, каже Демосфен з мужністю відчаю, вже обрав для себе рабство.

Вслухайтеся в його слова - і ви відчуєте їх гіркоту:

«Тим часом подивіться, як справа йшла при предків ваших. Так, не з чужих людей можна вам брати приклади, а зі своїх власних, щоб знати, як вам слід поступати. Вони не ставили ... бронзових зображень ні Фемистокла ... ні Мильтиада, ні багатьох інших, що зробили послуги не такі, як теперішні воєначальники, але вшановували їх як людей, нітрохи не кращих, ніж вони самі. Саме вони жодного з діянь, громадяни афінські, скоєних тоді, чому не відібрали у себе ... А тепер ви, громадяни афінські, робите своїми громадянами негідних людей з домашніх рабів, перше нероб, і отримуєте за це плату, як і за будь-який інший товар. А до такого способу дій ви прийшли не тому, що за своєю природою були гірше своїх предків, але тому, що вони мали підставу пишатися собою, ви ж, громадяни афінські, таку можливість втратили. Але ніколи не можна, я думаю, якщо займаєтеся дрібними і нікчемними справами, придбати великий і юнацький сміливий образ думок, так само як і навпаки, якщо займаєтеся блискучими і прекрасними справами, не можна мати нікчемного і низинного способу мислення: які ж у людей звички, такий же необхідно буває у них і образ думок ... Причина всього цього в тому, що тоді народ був паном і господарем над усім і кожному з громадян було приємно отримувати від народу свою частку в пошані, управлінні і взагалі в що-небудь хороше, а зараз , навпаки, всіма бл гами розпоряджаються ці люди і через їхнє посередництво ведуться всі справи, а народ опинився в положенні слуги і якогось придатка, і ви буваєте задоволені, якщо отримуєте те, що ці люди вам приділяють ^»1.

¹ Демосфен, Речі. Про розподіл коштів, с. 165-176.

Демосфен знає, що його народ вже готовий для рабства. Демосфен бореться відчайдушно і до кінця проти маневрів «п'ятої колони» Афін, проти Есхіна в першу чергу, проти зрадників всіх мастей, які знають, як завоювати довіру народних зборів. Він не хоче дозволити своєму народу «забезпечити собі безпеку рабством».

І ось останній уривок, який викриває причину всіх зол того моменту - продажність ораторів.

«... І ось, хоча ми всі страждаємо від такого ставлення до себе, ми все ще зволікаємо, проявляємо малодушність і дивимося на сусідів, повні недовіри один до одного, а не до того, хто всім нам завдає шкоди ...

Що ж в такому випадку за причина цього? Адже, звичайно, не без підстави і не без вагомої причини тоді все греки з таким натхненням відносилися до свободи, а тепер так покірно терплять рабство. Так, було тоді, було, громадяни афінські, в свідомості більшості щось таке, чого тепер уже немає, - то саме, що перемогло і над багатством персів, і вело Грецію до свободи, і не давало себе перемогти ні в морському, ні в сухопутному бою; а тепер це властивість втрачено, і його втрата привела в непридатність все і перевернула від верху до низу весь грецький світ. Що ж це таке було? Та нічого хитрого і модерного, а тільки те, що людей, які отримували гроші з різних мисливців до влади і звідника Греції, все тоді ненавиділи і вважалося найтяжчим ганьбою бути викритим в підкупі; винного в цьому карали найбільшим покаранням, і для нього не існувало ні заступництва, ні поблажливості. Тому сприятливих умов у всякій справі, які доля часто дає і недбайливим проти уважних і нічого не хочуть робити проти виконуючих всі, що слід, не можна було купити ні у ораторів, ні у полководців, так само як і взаємної згоди, недовіри до тиранів і варварам і взагалі нічого подібного. А тепер все це розпродано, немов на ринку, а в обмін привезені замість цього такі речі, від яких смертельно хвора вся Греція. Що ж це за речі? Заздрість до того, хто отримав хабар, сміх, коли він зізнається, поблажливість до тих, кого звинувачують, ненависть, коли хто-небудь за це стане засуджувати, - словом, все те, що пов'язано з підкупом. Адже, що стосується трієр, чисельності війська і грошових запасів, достатку всяких засобів і взагалі всього, по чому можна судити про силу держави, то тепер у всіх це є в набагато більшій кількості і в більших розмірах, ніж у людей того часу. Але тільки все це стає непотрібним, марним і безплідним з вини цих запроданців ^»1.

¹ Демосфен, Речі. Третя мова проти Філіпа, с. 117-118.

На жаль! Все це скінчилося з вини зрадників, коли вибухнула катастрофа Херонеи.

Філіп вирішив прискорити події. Він користується першим підвернувся приводом, щоб пройти через Фермопіли. Опинившись в Греції, він відкидає висунутий їм привід і раптово йде у напрямку до Аттиці. При цьому звістці Афіни спочатку охоплює заціпеніння. Запалюють багаття, щоб скликати на народні збори сільських жителів Аттики. Серед безмовного народу Демосфен виходить на трибуну. Він збуджує мужність. Він пропонує йти проти Філіпа і постаратися зробити висновок, перебуваючи в крайній небезпеці, союз з Фівами, старим ворогом Афін. Демосфена слухають. Громадяни озброюються. Демосфен, делегований в Фіви, вже знаходить там посланців Філіпа, готових запропонувати фиванцам поділ здобичі, якщо вони дозволять македонської армії пройти через їх територію, щоб зайняти Аттику. Красномовство Демосфена різко змінює співвідношення сил і залучає фиванцев в союз з афінянами. Сполучені армії двох міст затримують на короткий час просування Філіпа.

Рішучий удар був нанесений 1 вересня 338 року до н. е. Краща частина з'єднаних грецьких військ була знищена македонської кіннотою, якою командував син Філіпа, вісімнадцятирічний Олександр. Три тисячі афінян були вбиті або взяті в полон.

З незалежністю міст-держав було покінчено.

Демосфен, не дивлячись на свої сорок вісім років, вступив до армії як простий солдат.

* * *

Красномовство Демосфена, величезне напруження сил, яке він весь час підтримував, стільки мужності і його геній - все це навряд чи може приховати крах Афін, цього міста-держави.

Ми знаємо, що вже з початку IV століття до н. е. Афіни, тяжко постраждали під час Пелопоннеської війни, хиляться до занепаду. Інші міста-держави слідують за Афінами по тій же похилій площині; в той же час Спарта, а потім і Фіви користуються ослабленням мощі Афін для того, щоб піднятися в перші ряди, роблячи це поступово, без шуму. Тривалі війни і спільні виступи проти тих з міст, які в свою чергу претендували на гегемонію, привели лише до того, що грецький світ прийшов в стан анархії, нещастя обрушилися незабаром і на міста-держави, і на приватних осіб. Тут і там створюються ліги, федерації міст. Але жодної з цих політичних форм не вдається просунутися далі старої ідеї міста вільного, процвітаючого і керованого протягом тривалого часу більшістю громадян.

Здавалося, що одна лише зароджується авторитарна монархія завойовує все більше і більше територій.Письменники пропонують своїм читачам чимало зразків «доброго монарха», і здається, що в цій першій половині IV століття до н. е. вони підготовляють громадську думку до тих переворотів, які перетворять Грецію і країни елліністичного світу в велике число держав, керованих монархами. Однак чому ці монархи наступного століття - Птолемеї, Селевкіди, - чому вони представлені «добрими монархами», - це, по правді кажучи, нам не ясно.

Чи можна дорікати Демосфена в тому, що він помилявся у визначенні «напряму», яке прийме історія його народу? Деякі наші сучасники роблять це. Але цього не робили ні сучасники Демосфена, ні греки кінця античності. Демосфен, на думку стародавніх авторів, проводив «кращу з можливих політик». У всякому разі, кращу, ніж та, яку проводив його сучасник Евбул, цей спритний розпорядник афінськими фінансами, цей фінансист, вся політика якого полягала в прагненні приховати допущене банкрутство. Кращу, ніж політика популярного оратора Демад, який заявляв: «Афіни вже понад не те місто, який за часів наших предків бився на морі; тепер це стара жінка в нічних туфлях, питуща маленькими ковтками зілля з цілющих трав ». Кращу, ніж політика Есхина, явного зрадника, «хвалька», осліпленого марнославством, провідного лінію на угоду з ворогом, «цієї дохлої кішки, що пливе за течією». Кращу, ніж політика Фокіон, «стратега-чесного-людини-і-капітулянта», який, бачачи моральний занепад своїх співгромадян, нічого не зробив, щоб його подолати, задовольняючись буркотливими протестами лише для заспокоєння своєї совісті. Цей пан буркутун так добре сам себе заспокоїв, що в кінці кінців примирився з тим, що влада перейшла в руки завойовників.

Всі ці люди, в тій же мірі, що і Демосфен, відповідальні за «напрям», за яким пішов розвиток, крім усього іншого, стояли, як і він, лише на вузькій, обмеженою грунті міста-держави.

Можливо, що тільки один Исократ, цей вчений, значна частина блискучою літературної діяльності якого полягала в тому, щоб відшукати по сусідству з грецьким світом такого монарха, який зміг би об'єднати Грецію, використовуючи грецькі армії для перемоги над перської державою, знайшов вихід - він скінчив тим, що побачив такого монарха в Філіпа Македонського. Исократ відправив йому відкритого листа в той самий час, коли Демосфен почав свої «Філіппіки». Це «Лист Філіпу» Исократа, в якому він просив македонського царя примирити греків, не вимагаючи іншої нагороди, крім слави, а потім перемогти з їх допомогою варварів. Исократ писав: «Тобі потрібно стати благодійником греків, цар македонян, владика варварів!» На жаль! Слова звучать добре, але це не більше ніж слова. Исократ до того ж ніколи не займався активною політичною діяльністю. Він занадто піклувався про своє здоров'я і досяг успіху в цьому, йому вдалося дожити до 98 років. Кажуть, він заморив себе голодом незабаром після Херонеи. Не корисна компенсація, якщо тільки це було так.

Демосфен пережив крах своїх надій. Вигнаний, він продовжував битися, борючись проти Філіпа, проти Олександра, проти Антипатра. В Афінах він викликав нові повстання. По суті, він ніколи не зраджував своїй політиці. Вона характеризується рисами високої моралі. Афіни перед наступом чужоземним пануванням всякого роду повинні зміцнити демократичну форму міста-держави, яка, на думку Демосфена, характеризує грецьку цивілізацію, гуманістичну в своїй основі. Честь наказувала Афінам і грецькому народу, керованого ними, боротися за свободу і демократію. До того ж, як вважав Демосфен, інтереси Афін збігаються з їх гідністю і з загальними інтересами Греції.

Ось до чого закликав Демосфен Афіни, але Афіни не прислухалися до його заклику.

Плутарх, вірний підданий Риму, погано підготовлений до розуміння демократії V століття до н. е., яку Демосфен намагається оживити, цей Плутарх так судить про Демосфена: «Очевидно, що Демосфен до кінця дотримувався тієї позиції і тієї політичної партії, які він обрав на початку своєї діяльності, і що він не тільки не змінився протягом свого життя, але навіть присвятив своє життя тому, щоб в цьому відношенні не змінитися ».

Саме заради цього, заради афінської демократії, вже мертвою, він вирішив померти сам. Він вважав за краще самогубство життя в рабстві. Якщо тільки настільки великий геній, людина такого розмаху може коли-небудь померти.

Демосфен продовжує і для наших сучасників служити предметом палких суперечок, є символом непримиренності. Він не тільки вчитель красномовства. Він учитель свободи. Історики по черзі вважають його героєм, то агентом персів, то простим адвокатом, а то навіть святим ... Але, що вищий або принижений, він продовжує жити.

ГЛАВА VI

ВЕЛИКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ Платона

До Платона грецька література - це переважно поезія. Поет для людей V століття до н. е. - вихователь юнацтва і наставник міста-держави. Починаючи з Платона і після Платона грецька література - це перш за все мудрість, наука, філософія. Філософ, учений, а не поет - вихователь окремих осіб і міст-держав. Йде поворот від Гомера і еллінізму, що є його наслідком. «Дорогий Гомер, - говорить один з персонажів« Республіки ^»1, - яке місто завдяки тобі краще управляється? Які люди стали краще? »Звідси знаменитий вирок, винесений Платоном поезії, і перш за все Гомеру. Майстри брехні - поети - виганяють з держави.

І в той же час Платон знаходиться на межі поетичного і філософського століть, і протягом усієї своєї творчості він є одночасно і філософом і поетом. Саме це і робить незрівнянним чарівність Платона, саме це поєднання настільки ускладнює інтерпретацію його творів. Чи потрібно завжди розуміти Платона буквально? Коли він іронізує, то кого він потішається? Можливо, і нас. А в його чудових діалогах хто з його персонажів говорить від його імені? Завжди Сократ? Звичайно, ні. Іноді противник Сократа: він сам, Платон. В кінцевому рахунку що більш закономірно для філософії Платона: вираження своїх думок за допомогою діалектики або за допомогою міфу? Залежно від обставин. Про Платона говорили, що він навчає «параболічно» ^2. Ці слова змушують задуматися.

¹ Politeia (грец.) - держава. Автор користується латинським найменуванням цього терміна - Respublica. У російській перекладі зазначена робота Платона відома під назвою «Політика, або Держава», в подальшому ми і будемо користуватися ним.

² Тобто алегорично.

Платон народився в 427 році до н. е. - це значить, що він цілком був дорослим, коли в 404 році до н. е., в кінці війни, іменованої Пелопоннеської, впала Афінське держава. Платон належав до одного із знатних афінських пологів. Його предки по батькові вели своє походження від останнього афінського царя; один з предків його матері, Солон, в VI столітті до н. е. став попередником демократії. Платон, цей молодий афінський аристократ, здавалося, самим народженням був призначений відігравати певну роль в суспільному житті. Він отримав прекрасне виховання, виховання, яке, як вважали тоді, вигострювало розум і надавало гнучкість слову, готуючи до політичної діяльності. Це був гарний і сильний хлопець: ширина його плечей визначила його ім'я Платон ^1, що є лише його прізвиськом. Він проявив себе як воїн; двічі він бере приз атлета на общегреческих змаганнях. Софістичні суперечки тягнуть його так само, як і палестра, однак утримують його увагу довше. Він сприйняв в юності - це безсумнівно - останні уроки великих софістів. Його тонкому розуму приємно стежити за думкою, вимушеної звертатися проти себе самої. Йому подобається чути заяви, що люди народжуються нерівними, що мораль - не що інше, як винахід слабкого, щоб потурати сильнішого, і що з усіх форм правління найрозумніша - аристократія. У багатьох питаннях, і особливо в області політики, міркування софістів примикають і прямо виправдовують антинародні погляди, наближаються до ніцшеанський ідей, які виражаються в сім'ї Платона устами найближчого родича, Кріт, майбутнього «тирана», двоюрідного брата його матері.

¹ Platos (грец.) - широкий, широкоплечий; справжнє ім'я Платона - Арістокл.

Платон в рівній мірі вельми чутливий - юнацька захопленість - і до вишуканості мови, що є властивістю софістів.

У той же час, будучи дуже молодим, відвідуючи палестри і майданчики для змагань, він чув там вчителя іншого чарівності, Сократа, розвиває свої парадокси і приводить їх до «заперечення». Він бачив там старших, що ставлять свої питання: свого дядька Хармід і блискучого Крития, розкутого Алківіада - всі вони зобов'язані були зізнаватися у своїх прихованих думках, зобов'язані були в кінцевому рахунку зробити свій вибір і обґрунтувати виправдання життя, яку вони збиралися вести. Сократ з'явився їх успіхом, може бути, їх останньої удачею. Сократ також рідкісна удача, єдина удача і Платона, Сократ стане його покликанням.

Моментами Платон - весь увагу, весь пристрасний погляд душі. Ось з'являється красень Хармид, його молодий дядько ... Він прекрасний, як оголений атлет; при вигляді його краси у самого Сократа виривається вигук захоплення, супроводжуване, однак, застереженням: «Якби сюди додати ще зовсім невелику річ!» «Яку?» - запитує Критий. «Красу душі», - відповідає Сократ. Цей Хармид, якого Платон поважає і яким йому самому всім серцем хотілося б стати не міг видряпатися коли Сократ попросив його дати визначення мудрості. Те ж відбувається і з Лисием, коли його запитують про дружбу, і з полководцем Лахес, цим хоробрим вояком; що за вид у нього, коли його просять визначити мужність! Що ж стосується всезнайки Гиппия, закінченого софіста, то і він не може визначити красу. Залишаються Протагор і Горгій, вчителі риторики, софістики, політики справедливої ​​і несправедливої. Ось і вони в свою чергу спантеличені, відкинуті, збентежені і приведені в замішання рубав іронією цього старого Марсія словесної еквілібристики ...

Платон також прийшов до Сократа, прийшов першим, щоб зрозуміти його, поставившись до нього з повною довірою. Він дуже схильний до Сократичні заперечення. Яка чудова гра! Але гра це? Він робить успіхи в визначеннях на теми суспільного життя. Він хотів би примирити політичні традиції, які перейшли до нього від його пихатого аристократичного роду, з звичаями афінської демократії, які він прагне перетворити, з і найбільш повчальними, запам'яталися прикладами тиранії. Але протягом довгого часу від сократических співбесід, які він відвідував як ревний учень з двадцяти років до смерті свого Вчителя, тобто протягом восьми років, їм володіло лише сумнів, невпевненість, відраза до самого себе, гіркота. Йому хотілося б самому бути справедливим правителем справедливої ​​держави. Але що таке справедливість? .. Де знайти її в Афінах?

У ньому починає дозрівати великий задум: «Потрібно заново створити іншу державу».

* * *

У той самий час, коли Платон занурюється в свою внутрішню драму, в Афінах несподівано вибухає катастрофа: незбагненно для нього встановлюється тиранія, очолювана його двоюрідним братом Критием, і - раптово, як удар грому - обрушуються судовий процес і смерть Сократа.

У 405 році до н. е. афіняни втратили свій останній флот - разом були захоплені сто шістдесят трієр, а три або чотири тисячі полонених були холоднокровно страчені. «У цю ніч, - каже історик, що описує ці події, - ніхто не спав в Афінах. Афіняни оплакували своїх мертвих, але ще більше вони плакали про самих себе ». Два спартанських царя були вже в Аттиці, як у себе вдома. Павсаній бився біля воріт Афін, в садах Академа. Лисандр наближався з двомастами кораблів: він блокував Пірей.

Понівечені Афіни здалися. Зміцнення і Довгі стіни були зірвані «під звуки флейти» - говорить аристократ Ксенофонт. Афінська держава відразу звалилася. Вигнані були повернуті: «афінян надихала ідея, що цей день означає для Греції в цілому початок свободи». Вони не справдилися. Він, зрозуміло, означав для Афін початок рабства, для Афін, які клялися «мати тих же друзів і тих же ворогів, що і Спарта».

День цей, можливо, був днем ​​сліз і для Платона.Однак крізь його сльози пробивалася і надія. Створено нарешті сильний уряд - тиранія тридцяти. Ці Тридцять були афінські громадяни, в більшості своїй вони повернулися з вигнання. На чолі їх став Критий. Хармид взяв участь в управлінні Пиреем. Платона, як про те свідчить одне зі збережених його листів, спонукали зайняти місце поруч з ними і його батьки і його друзі. Він коментує це так: «Я будував ілюзії, і це не дивно, адже я був молодий. Я уявляв, що вони будуть керувати Афінами, ведучи їх зі шляху несправедливості на шлях справедливості ». Він відмовився все ж взяти участь разом зі своїми друзями в правлінні тридцяти. Він вичікував. «Я уважно спостерігав», - пише він. Без сумніву, він хотів також бачити, що буде робити Сократ.

Крім того, ці Тридцять, знали, що Сократ користується великим авторитетом серед афінського народу і серед мислячої молоді, вирішили прив'язати його до своєї політики актом явного довіри. Вони зобов'язали Сократа разом з іншими чотирма громадянами піти і провести арешт якогось Леона Саламинского, чесної людини, якого вони мали намір убити. Сократ не ворухнувся, ризикуючи викликати на себе найгірше. Платон навіть через 50 років не міг ще приборкати свою лють, розповідаючи про цю історію. Це справа примусила його відвернутися від його друзів аристократів, а наблизивши тим не менше і до демократів, яких він з давніх пір ненавидів, вважаючи їх розбещеними.

Цей двадцятип'ятирічний Платон, самою природою більш, ніж своїми близькими, призначений до політичної діяльності, був не в змозі віддатися їй, бо всюди відкрито панували насильство і несправедливість; і ось йому, що горіли бажанням діяти і вимушеного перебувати в бездіяльності, йому, який оголосив під час афінських заворушень, що у нього немає «ні друзів, ні вірних товаришів», буде завдано удар, найжорстокіший і найбільш непередбачуваний: учитель, якого він ніколи не переставав поважати і любити, незважаючи на всі свої внутрішні сумніви, Сократ, чиї бесіди завжди цілком заволодівали його увагою, залучається до народного трибуналу володарями сьогоднішнього дня, керівниками знову торжествуючої демократії. І філософ майже не захищається, він кидає виклик своїм суддям, він, здається, шукає смерті, як ніби смерть з ще більшою ясністю, ніж саме життя, яке він вів, повинна підтвердити те, що він повинен був сказати своєму народу. Отже, Сократ випив отруту (цикуту). Платон в цей момент не усвідомив удару, який його спіткав. Він був наче вражений хворобою. З цієї хвороби він вийде оновленим, як би отримав гірке хрещення.

І дійсно, протягом тяжких років, що послідували за смертю Сократа, визначилися деякі найважливіші риси генія Платона. Не будемо говорити про безумовне запереченні афінської демократії - режиму, який убив його вчителя. Платон завжди ненавидів і зневажав цей режим. Тепер йому потрібно було створити іншу державу. Не держава мрій, що не утопію, але держава розуму, антипод шаленство демократії, держава, в якому подібний злочин було б навіть немислимо. Платон присвячує цим планом більшу частину свого життя, аж до самого кінця: він помре, не закінчивши своїх «Законів».

Але й інший підсумок, інший досвід в ці роки став наслідком його найбільшої скорботи. Ці Афіни, засудили Сократа, цей світ навиворіт, світ догори дном. Цей перекинутий світ потрібно нарешті поставити на ноги. Те, що в наших незрячих очах є реальністю, повинно бути відтепер визнано тільки видимістю, то ж, що вважається невидимим, то, що вислизає від мови наших почуттів, лише це можна вважати єдиною і чистої реальністю. Платонівська ідеалізм відзначений знаком важкого травматизму: смерть Сократа завдала йому смертельну рану. Щоб залікувати рану або просто щоб вижити, йому потрібно було затверджувати, що Сократ не помер, йому потрібно було продовжувати розмовляти з Сократом. І вся його філософія, так само як і форма його літературного вимислу, перш за все свідчила: Сократ живий - два їх істоти, невід'ємно пов'язані, складають нове істота і продовжують розмовляти. Новий Платон знайшов нового Сократа, злитого з Справедливістю, Сократа, який є Справедливість.

З цього часу Платон став викладати докази свого вчителя спочатку в серії коротких діалогів, які він поставив собі за мету написати, званих «Сократичний», тому що вони найбільш близькі «історичному» Сократу і повністю відновлюють Сократа в образі Сократа внутрішнього, що живе в Платона. Платон відроджує Сократа, він його реабілітує в незрівнянної «Апології Сократа», яку він наважується вкласти в уста свого вчителя, який виступає перед судом. Нарешті в останньому, найглибшому і самому прекрасному з діалогів, іменованих Сократичні, - в «Горгии» - Платон дає у Сократа досконалий образ Справедливого людини, протиставляючи його софістам - нарешті викритим - і Калликла, Найспокуслівішому ніцшеанцем, в якому можна дізнатися дуже важливу рису самого Платона в молодості. Однак цей Справедлива людина поставлений демократією, извращающей справедливість, в такі умови, в яких він повинен померти.

Здобувши знову свого вчителя, Платон в той же час зумів знайти можливість знову вступити на важкий шлях політичної діяльності, чого досі він не хотів робити. У тому ж листі, в якому він на схилі років розповідає про свої коливаннях і заворушеннях юних років і про те, до чого він прийшов, він дає точну формулу, яка визначила всю його майбутню діяльність - філософську та політичну. «Я був невідворотно приведений до переконання ... що біди держави не припиняться доти, поки раса справжніх, чистих філософів не прийде до влади ...»

Та ж альтернатива порятунку держави поставлена ​​в «Державі»: «Поки в містах ... не будуть чи філософи царювати, або нинішні царі і володарі щиро і задовільно філософствувати, поки державна сила і філософія не співпадуть в одне ... доти ні міста, ні навіть, думаю, людський рід не жди кінця злу ... ^»1.

¹ Платон, Політика, або Держава, переклад з грецької Карпова, частина III, СПБ, 1863 с. 284.

Платон все-таки не відійшов від свого вродженого покликання - політичної діяльності. Філософія, яку він розробляє, метафізика, яку він піднімає, як світоч, - тільки прелюдія до його основного, близькому йому справі: політиці міста-держави, що не Афін, навіки загиблих в демократичному божевіллі, але держави завтрашнього дня, в якому філософи будуть правителями .

Але що ж це за політика, якої він має намір займатися? Уже в «Горгии», в якому як би закладена мудрість, запропонована шаленим Афінам, це сказано, і сказано гранично ясно. Справжня політика полягає в тому, щоб просто покращувати громадян в державі шляхом виховання. Ті, які беруть це на себе, переслідують лише одну мету - зробити громадян справедливіше і досконаліше. Тому що віддавати в їх руки кораблі, арсенали, зброю і гавані або надавати їм владу; як це робили Фемістокл і Перікл, - це значить розважати їх дрібницями. Ще гірше озброювати їх для війни - це значить підготовляти їх загибель. Навчити їх замість цього справедливості - значить забронювати їх проти нещастя; дати їм чеснота - значить дати їм щастя, єдино для них необхідне, то, чого шукають все люди. Саме це, перш ніж приступати до дії, філософ повинен встановити відповідно до одним із знаменитих сократовских парадоксів, згідно з яким «той, хто зазнає несправедливість, щасливіше того, хто її робить». (Парадокс одночасно орфічний і Сократичний.)

Тим часом Платон подорожує протягом двох років: він хоче запастися політичним досвідом і науковими знаннями народів цих країв. Він швидко стає одним з найбільших ерудитів, яких коли-небудь знав світ. Саме тому він і почав викладати так пізно. У 387 році до н. е. (Йому було вже 40 років) він обґрунтовується в Академії, створює свою школу, де повинні будуть формуватися справжні філософи, ті, які будуть керувати державою. Тут, в алеях садів Академа, «де платан шепочеться з в'язом», виникає платонічна дружба, об'єднання прагнуть до однієї мети прихильників Платона, братнє співтовариство. Тут палкі і рішучі юнаки будуть віддаватися наукових занять - діалектиці, розвиток політичних досліджень областей, ще не займаних людською думкою і людським життям, і таким шляхом відкриють непередбачені можливості для цивілізації Софокла і Арістофана - одночасно і її близьке крах і райське цвітіння. Школа Платона, перша з великих шкіл кінця античності, - найбагатше вмістилище духовної енергії. Там готувалися вибухові речовини, але там же формувався і світ, який дивним чином заступить місце світу античності, - я маю на увазі світ християнський.

Сам Платон в цей час створював «Держава», а пізніше «Закони» - два творіння, які є блискучим свідченням його незаперечного політичного покликання.

* * *

Однак Платон не відмовляється також і від іншого шляху, який залишається відкритим в силу затвердженої їм альтернативи: або філософи стануть правителями, або ж правителі перетворяться в філософів.

Платона завжди привертали Південна Італія і Сицилія. Саме там, вже переконаний, що чеснота повинна стати наукою непогрішною, тобто математичною наукою, він зустрів Архита Тарентского, основоположника акустики і механіки, філософа, якого величали почесним ім'ям «пифагорейца». Цей Архіт, який знайшов притулок в Таренте, користувався безумовним, великим авторитетом в піфагорейський союз, авторитетом вченого, чужого якого б то не було честолюбства по відношенню до членів своєї громади. Платон засвоїв, стикаючись з піфагореїзмом, елементи аскетичного ентузіазму, який кладе відбиток нової віри на великі діалоги його зрілої душі - «Горгій», «Бенкет», «Федон», «Федр».

Філософ стикався також в Таренте і в інших місцях Італії з колами орфиков. Орфики були не тільки волоцюгами і жебраками, які розміщувалися біля дверей храмів зі своїми дешевими амулетами і мимренням заклинань. Проте це були головним чином бідняки. Життя принесла їм тільки злидні і голод: орфизм був для них притулком, він давав їм можливість мріяти про обітуваннях смерті.

Платон, цей аристократ, щедро наділений благами життя, сприйняв дещо з цієї містики, що веде від життя, містики цілком народного походження, коли він вирішив донести своє євангеліє потойбічного світу. Орфічні одкровення діяли на нього подібно заклинанням. Область пифагореизма і оновленого орфизма - ось в якому світі Платон бачив Південну Італію. Вона відкривала його сократізму містичні горизонти.

Але і інші вершини, інші випробування чекають його в Сицилії. Платон ще раніше, в Італії чи десь ще, зав'язав дружні стосунки, скріплені політичним взаєморозумінням, з молодим Дионом - палким розумом, ентузіастом, трохи фантазером ». Цей Діон був родичем нового правителя Сіракуз - Діонісія I Старшого, вояки, яким супроводжувало щастя, що став тираном, але аж ніяк не освіченим, яким його вважав Платон, довіряючи Диону. Платон знаходить в Діоні учня рідкісної гостроти думки і сприйнятливості. У працях Платона не багато знайдеться образів - крім Сократа, звичайно, - які блищали б яскравіше, ніж Діон. Будучи при Сіракузькому дворі, місці задоволень і неприборканого хтивості, Платон приохотив Діона до філософії і аскетизму, і обидва уявили тоді, охоплені запалом дружби, що вони зможуть точно так же залучити на бік своєї філософії і Діонісія. Ми не знаємо точно, яку форму взяли співбесіди Платона з правителем про управління своїми підданими відповідно до методу філософів. У всякому разі, відомо, що Діонісій встав на диби і що Платон, насильно вивезений на Лакедемонская судні, опинився в один прекрасний ранок висаджених на острів Егіна, де його виставили на ринку рабів для продажу. Один великодушний чоловік купив його і повернув друзям і філософії. Платон, який в «Горгии» повинен був дати похмурий портрет самого нещасного з людей, злочинного, безкарно чинного тирана, знав з тих пір з досвіду, чому піддається філософ, наближаючись до фігур такого роду. Двічі ще, вже при Діонісії II Молодшому, Платон брався за допомогою Діона за проекти реформ в Сіракузах. Але, здається, він все більше і більше переконувався, що «тирана-філософа» знайти неможливо. Тільки розкладання афінських інститутів могло змусити його відновлювати свої сицилійські досліди. Афіни, які відчайдушно бичує Демосфен, Афіни тієї пори (367 і 361 роки до н. Е. - останні подорожі Платона в Сицилію) - не тільки ненависна демократія, вони, за словами Платона, представляли собою огидну і гротескну театрократии ^»1.

¹ Тобто влада, виставлену на позорище.

Ні Вольтер не звів філософією Фрідріха Другого, ні Дідро - Катерину Другу. Платону не в більшій мірі вдалася ця операція залучення двох Дионисиев Сіракузьких. Що стосується Діона, то він був убитий. У той самий момент, коли (354 рік до н. Е.), Отримавши владу в Сіракузах, він вже готувався здійснити «справедливість», як проголошував Платон, він був по-зрадницькому убитий, забравши з собою останні надії свого вчителя побачити царствующим монархом «справжнього філософа ». Платон лив гіркі сльози з приводу смерті свого молодого друга. Це вбивство порушило в ньому почуття відрази. Він пише в Сьомому листі: «Це ганебний і блюзнірський вчинок, я не приховую його, але тим не менше я не хочу розповідати про нього». Він так відгукується про Дионе: «... вони завдали всьому людству, так само як і мені, самий згубний удар, убивши людину, яка хотіла на практиці здійснити справедливість ... Вирішивши краще зазнати несправедливість, ніж її здійснити, але прагнучи все таки застерегти себе від неї, Діон припав в момент, коли він повинен був взяти гору над своїми ворогами ... Звичайно, злість людей, які згубили його, не минула його, але глибини їх дурості, їх розбещеності, їх жадібності він не міг навіть уявити собі . Ця помилка і виявилася для нього смертельною, всю ж Сицилію глибоко глибоку скорботу ».

Зупинимося тепер на кілька миттєвостей напередодні «Держави».

«Держава» - назва цього твору ( «Respublica») означає по-латині «громадські справи» - одна з найважливіших робіт Платона. У «Державі» дійсно повністю відбився весь Платон. Природно, в ньому, хоча і не завжди чітко, викладені його політичні і суспільні теорії, включаючи і фемінізм, і те, що досить відносно називають комунізмом. Але тут також виражені ідеї Платона і про виховання, про значення поезії і музики, про користь знань. Його визначення духу філософії і філософа і, головне, основні положення його метафізики: ніде немає більш ясного, ніж тут, розрізнення різних ступенів пізнання. Тут можна знайти ще ідеї Платона про інше життя, а також схематичний начерк історії людських суспільств - з виникнення суспільного ладу до платонівської теорії зміни політичних форм, зокрема, нарис дуже ґрунтовний, дуже різкий, присвячений двом політичним системам, найбільш поширеним в грецькому світі і найбільш ненависним Платону, - демократії і тиранії. Особливо демократії, за адресою якої автор не скупиться на жорстокі сарказми.

І всі ці теми - інші я не беру до уваги - викладаються невимушено, доступно, відповідають формі діалогу (в 10 книгах), який зберігає ритм справжньою бесіди - розмови, де все взаємопов'язано, бо співрозмовники охоплені однаковими думками і керуються однією і тією ж любов'ю до справедливості і правди. Як в драмі, ми приєднуємося до того, що заявляє кожна дійова особа. Зрозуміло, це Сократ, той Сократ, який залишається живий і спонукає силою в Платона, той Сократ, який і є сам Платон, потім два брата Платона - Главкон і Адімантом, не забутий також шалений Тразімах, цей софіст, охоплений справжнім несамовитістю.

Вихідна точка пошуків Платона - пошуків найкращої форми правління - полягає в переконанні, що афінська демократія - це невдала спроба. Та він і не прагне довести останнє, він не шукає причин провалу. Я вже говорив свого часу про ці причини, розглядаючи все в цілому, про ту непорушності рабства, яка і є основною причиною невдачі. Платон не приймав її до уваги: ​​відмовляючись усвідомити собі причину, він не може знайти і ліки. Його пошуки, які йшли по невірному шляху з самого початку, представляють проте величезний інтерес, так як філософ з винятковою силою думки і уяви прагне здійснити оновлення держави, перевиховання громадян, здійснити починання, яке в кінцевому рахунку перетвориться в спробу оздоровити людські душі. І ця спроба, зроблена під певним кутом зору, супроводжувала людству на довгому відрізку його шляху.

І ось Платон по-своєму - як і Демосфен, як і Фукідід - підтверджує історичний крах афінської демократії. Однак творчість Платона не задовольняється лише реєстрацією краху, воно стверджує також новий період у розвитку людства. Я вже зазначав, торкаючись Евріпіда, що в історії не існує ні загибелі, ні кінця, які не були б або не могли б стати також і початком. Подальші сторінки цієї книги послужать підтвердженням цієї думки.

Повернемося до «Державі» і до того новій державі, яку вона представляє. Часом здається, що держава - це своєрідний світ, протилежний демократії, який випливає з постанов Солона. Замість того щоб бути заснованим на рівності громадян, на рівність їх політичних прав в народних зборах, воно засноване на нерівності, визначеному самою природою, - спостереження правильне в принципі, - що є наслідком нерівності способу життя людей і тих занять, які їм властиві. (Я не торкаюся нерівності їх політичних прав, тому що більшість цими правами зовсім не має.)

В державі Платона три класи людей, три класи, вельми нерівні за чисельністю, не рахуючи зовсім рабів, які розглядаються лише як м'язова сила, набір знарядь. Існування цих трьох класів з усією ясністю свідчить про катастрофу демократичного досвіду; воно сповіщає також про виразку рабства, про зарази - принципі сегрегації, - яка охоплює нові верстви суспільства, бо ні клас трудящих ^1, ні клас воїнів не приймають ніякої участі в управлінні державою.

¹ Автор має на увазі клас ремісників, до яких, за Платоном, відносяться хлібороби, торговці, ремісники (деміурги).

У самому низу суспільної будівлі знаходиться найчисельніший клас, трудящі маси - торговці і особливо ремісники і хлібороби. Цей клас повинен своєю працею підтримувати все суспільство в цілому, задовольняючи всі його матеріальні потреби в їжі, одязі, житлі. Платон, якого так хвилюють (цим пронизане все його творчість в цілому) проблеми виховання, зовсім не піклується про те, щоб насаджувати культуру серед трудящих: вони повинні бути задоволені своєю роботою. Навряд чи можна назвати культурою то, що пристосоване до рівня розвитку трудящих і підноситься їм на міських святах, коли релігія вселяє трудящим, як важливі їх обов'язки по відношенню до держави; головна з цих обов'язків - це праця, що відповідає становищу, в якому людина перебуває, робота на благо суспільства відповідно до того, що кожному дано від природи. Доброчесність, притаманна трудящим, - обмеження своїх бажань, приборкання пристрастей; то, чого вони повинні вчитися, - стриманість. Над ними клас воїнів, яких Платон іменує також правоохоронцями, бо держава відчуває необхідність не тільки в одязі, їжі і так далі, воно потребує також і в захисті. Платон ненавидить війну як найгірше з лих, але він остерігається також і людей байдужих, які внаслідок несвоєчасної любові до світу доходять до того, що втрачають будь-яку здатність до війни і виявляються у владі сваволі першого нападника (це по «Політиці»).

Платон з найбільшою турботою ставиться до виховання вартою. Це виховання покоїться на прийомах навчання старим аристократичним дисциплін - гімнастики і музиці. Під музикою зрозуміло все, що пов'язано з Музами: поезія, музика у власному розумінні і танець. Таким чином, за допомогою спорту і мистецтв цей клас воїнів вчиться мужності, презирства до смерті і тому моральному шляхетності, яке вже заповнює стару ліричну поезію Спарти і Фів.

Але відомо, що є інша поезія, в якій Платон відмовляє громадянам своєї держави: це епічна поезія і також поезія трагічна. Трагедія, слава Афін в століття Есхіла і Софокла, в очах Платона винна в тому, що оздоблює людські пригоди небезпечними принадами, винна в тому, що розписує пристрасті з поблажливістю, яка заслуговує на засудження. Трагічні поети, такі, як Гомер, виганяють з держави. Мистецтво стає повчальним понад усяку міру. Мужніх правоохоронців Платона будуть тримати в невіданні зла. Таким чином передбачається убезпечити їх від спокуси використовувати силу, якою вони володіють, для захоплення влади. У них не буде іншого пристрасті, крім любові до справи справедливості.

Фраза, повна м'якості, позбавляє їх і від інших спокус: «Все загальне серед друзів» - пифагорейское вираз. Платон позбавляє клас вартою задоволення мати власність, позбавляє їх і радості сім'ї. Воїни не володіють в загальноприйнятому сенсі ні землею, ні жінками. Прагнення до власності, сімейні інтереси можуть відвернути їх від служіння державі. Їх шлюби - тимчасові союзи, регульовані посадовими особами за допомогою жеребкування, до того ж підтасовані. Що стосується дітей, то вони, відібрані з моменту народження у матерів і виховані турботами держави, зовсім не знатимуть, хто їх батьки, і будуть називати батьком і матір'ю всіх тих, хто буде підходити для цього за віком, а братами і сестрами вважати всіх дітей, народжених приблизно в той же час, що і вони. Таким чином, Платон хотів створити клас вартою. Він домішує до цієї проблеми чимало міркувань евгенического характеру, керуючись практикою виведення породисту худобу - коней або биків, користуючись і зловживаючи цими порівняннями зі світу тварин.

Однак Платон - я наполягаю на цьому - не всі підпорядкував тільки (і тут особливо) євгенічних інтересам поліпшення раси. Він хоче вирвати з серця служителів держави два найміцніших кореня егоїзму: любов до власності і любов до сім'ї.

Раніше і не думали про те, щоб втілити в історії настільки нелюдські мрії. (Що подумати про таку, наприклад, фразою: «... влада ... употребят все мистецтво, щоб жодна з [матерів] не впізнала свого дитяти» ^1.) Однак ця платонівська химера якраз в даному випадку не забула здійснитися. Що це - комунізм в СРСР? Зовсім ні. Це католицька церква, яка, прагнучи цілком присвятити життя воїнів церкви громаді, наказала кліру обітницю бідності і обітницю цнотливості - встановлення, у всякому разі, так само протиприродні, як і спільність майна і спільність дружин, і переслідують ту ж мету: виключивши такі спокуси, як гроші і жінки, безумовно приректи окрему особистість на служіння громаді.

¹ Платон, Держава, Соч., Ч. III, с. 265-266.

У середні століття було правилом розділяти християнське населення відповідно до суспільним становищем на три класи: laboratores (трудящі), bellatores (солдати, військові люди), oratores (духовенство). Саме духовенство здійснювало дійсну владу, і саме на цей клас було покладено завдання усунути сімейні інтереси під виглядом безшлюбності і обітниці бідності.

Я нічого не сказав про першому класі платонівського держави: це незначна меншість, правителі-філософи. Правління філософів, без сумніву, багато запозичує з пифагорейского досвіду, сприйнятого Платоном в Таренте. Правителі-вчені приступають до своїх функцій тільки після дуже довгих занять науками, вивчення яких починається з геометрії, яка формує логічне мислення; потім філософи переходять до всіх іншим відомим галузям знань, до діалектики, яка їх веде до вивчення і споглядання Ідей, цих об'єктивних сутностей - Блага, Краси, Справедливості, - складових єдину реальність філософської всесвіту Платона.

Слід додати, що ці вчителі держави, ці філософи, настільки впевнені в собі, зовсім не переймаються тим, що так хвилює нас, - індивідуальною свободою. Вони не звертають уваги на кошти - враховується тільки мета. Якщо це потрібно - людей зраджують смерті; інші виганяють. Філософ не зобов'язаний переконувати в справедливості своєї реформи кожного громадянина. Досить, якщо реформатор переконаний в цьому сам. Для народу, який, точно дитя, не здатний осягнути істину, винаходяться брехливі аргументи, розповідаються байки, підноситься брехня, яка в цьому випадку іменується «царственої брехнею». Ось, на жаль! до чого принизився великий Платон!

Я, втім, не наполягаю.Поки що констатуємо лише, що Платон думав гарантувати справедливість у державі і оздоровлення людей шляхом встановлення влади філософів над іншими громадянами - з чим можна було б в крайньому випадку погодитися, якби філософія, про яку йде мова, пізнання світу цими філософами мали хоч якесь небудь відношення до дійсності, якби нам довели, що воно об'єктивно правильно. Цього визнати неможливо. Навпаки, слід заявити, що філософія Платона здається нам сьогодні одним з найбільш важких розладів людського розуму; понад те, це спроба, яка з часом перетвориться на живильне середовище для релігії розради. І це - визнання її слабкості.

Отже, підіб'ємо підсумки великих політичних проектів Платона. Як же сталося, що це сталося там, в лоні афінської демократії, ще зовсім недавно настільки процвітаючою? Піднімається клас, який сторіччям раніше, в першій половині V століття до н. е., відкрив шлях для розвитку демократії, цей діяльний клас торговців, ремісників і хліборобів - як це і трапляється - зупинився на своїх перших успіхах. Він заспокоївся, впевнений в можливості завжди експлуатувати рабів, число яких все зростала. Коли запаси, ринки, власна продуктивність Афін та інших торгових міст стали вичерпуватися, Афіни разом з іншими містами затіяли загарбницькі війни, в яких і розорили один одного. Тепер вони потребували тому, щоб за всяку ціну гарантувати собі безпеку і стійкість, хоча б ціною власного поневолення або навіть, як в «Державі» Платона, ціною впевненості, знайденої лише завдяки уяві. Міста були вже готові (Демосфена затьмарив Платон) відмовитися від останнього подібності демократії, розпродати залишки своїх свобод, схилитися заради збереження безпеки перед будь-яким пануванням - македонян або філософів.

Платонівська держава і явило людям IV століття до н. е. оманливий образ держави повного рівноваги, в якому ніщо не порушить порядку, встановленого раз і назавжди. Саме в цьому одна з найбільших дивацтв погляду Платона на державу, яку він нам пропонує. Ніщо і ніколи тут не рухається. Це держава, в якому прогрес категорично виключається. Така держава, як досконале, призначене вічності. Прогрес, на думку Платона, в цьому рівновазі абсолютної справедливості, «прогрес», або, скоріше, рух могло б стати тільки синонімом занепаду. Дійсно, в державі, де лише філософи мають повноти знань і при цьому ніколи не помиляються, - в такій державі нічого не відбувається. Це як би скасування самої історії, що ніби й мав на увазі Платон.

Але людина не створена для такого нерухомого раю. Історія захоплює його. Історія робить людину, а людина робить історію. Статичні століття - не більше ніж видимість. Через багато століть після того, як Платон, створивши «Держава», думав, що підписав смертний вирок демократії, прагнення до демократії знову спалахне в самому серці непорушного християнського середньовіччя разом з боротьбою за комуни в Італії і у Франції. Потім прийде 1789 год ... за ним 1848 й ... А потім ці «Десять днів, які потрясли світ» ...

Історія людства тільки починається ...

ГЛАВА VII

Платонівська КРАСИ І МІРАЖІ

Є й інший Платон - все той же Платон, який не припиняв пошуків цього творення нової держави, то трохи більше химерного (як, наприклад, в «Державі»), то більш розумного (як, наприклад, в «Законах»), пошуків, які він продовжував до останнього подиху, - і який тим не менш основним змістом свого життя вважав такі питання: «Що таке світ, в якому ми живемо? Який сенс навколишнього нас дійсності? Чи всі реально в тому, що бачать наші очі і чують наші вуха? Що це - сама реальність чи тільки її видимість? »Платон - поет, закоханий в реальне, в те, що здоровий глузд називає дійсністю, в світ відчувається, світ фарб, форм і звуків. Все своє життя Платон пристрасно захоплювався цим гідним подиву фізичним світом, в якому ми живемо. Його творчість блискуче свідчить про це. Він любить сонце, зірки, він любить небо і хмари, гнані вітром, погойдуються дерева, луки і річки, води і вічно мінливі відображення живих істот і предметів в водах. Невпинно світ природи заповнює його твори і опановує ними. Лебеді та бабки граються в його міфах. Тінь високого платана, свіжість джерела, аромат лілових квітів чагарнику складають гармонію з такою бесідою, як бесіда Сократа і Федра про красу душі.

Неквапливий діалог, і найдовший з тих, які написані Платоном, - дванадцять книг «Законів» - розгортається в продовженні безтурботним прогулянки, досконалої від Кносса на Криті до скелі Зевса на Іде трьома старшими, прогулянки, під час якої влаштовуються зупинки в кипарисових гаях вздовж дороги, для відпочинку і для розмови, в місцях відпочинку, звідки погляд, прагнучи вдалину, втрачається в великих луках, в хитається траві. Так пахощі дерев і лугів не перестає супроводжувати цей останній шлях, це вища шукання Платона.

Найбільше Платон любить, як досконале творіння фізичної природи, сувору красу людських істот, що обіцяє розквіт принадність юнаків, що вправляються в палестрах, якщо тільки, уточнює Сократ, їх струнка фігура укладає душу, спраглу освіти і прагне до добра.

Діалоги Платона сповнені дійових осіб і сцен з повсякденного життя. Роман, щоб з'явитися на світло, може чекати ще століття. Платон тут обходиться власними коштами, відроджуючи для читача своєю любов'ю до живих істот і предметів повноту цього привабливого світу, який ми називаємо відповідно до нашими почуттями, з простотою здорового глузду реальним світом.

Більш того. Коли філософ висловить свою думку і за допомогою розуму стане заперечувати цю чуттєву реальність, коли всупереч своїй гарячої перше кохання до неї він зведе її буття до небуття, він не забуде, однак, розписати нам світ, єдино існуючий для його далеких помилки очей, світ ідеальних форм, які не сприймаються нашими грубими почуттями, - наділити наготу Ідеї фарбами і всіма зовнішніми рисами чуттєвого світу, відкинутими їм далеко від себе.

Світ платоновских Ідей в кінці кінців під пером чарівника Платона знаходить весь блиск поетичного світу Есхіла або Піндара.

* * *

Ось алегорія, яку придумав Платон, щоб ввести нас в цей світ.

Уявіть печеру, досить глибоку, в якій люди прикуті так, щоб бачити тільки дно печери. Позаду їх - вогонь; між цим вогнем і місцем, яке вони займають, - стіна. Позаду стіни рухаються люди, несучи перед собою статуї, зображення людей, тварин, різних предметів.

Що бачать бранці? Не будучи в змозі повернути голову, вони бачать з'являються і рухаються на дні печери, як на екрані, тільки тіні статуй і предметів. Ці тіні і представляють всі, що існує в природі, все видиме, що може дати людське життя. Що вони чують? Тільки повторювані луною на дні печери слова, вимовлені тими, хто несе статуї позаду стіни. Що можуть вони думати? Вони не підозрюють ні про існування статуй, ні тим більше про існування предметів, які вони зображують. Однак вони приймають тіні за справжню реальність. Що стосується решти, то вони заперечують його існування.

Тепер припустимо, що кого-небудь з цих бранців звільняють від пут, що його примушують піднятися, повернути голову, поглянути в сторону вогню; нерухомий з самого народження, він не може виконати ці рухи без страждання. Коли йому покажуть зображення і запитають про них, то, засліплений блиском вогню він буде нездатний їх ясно розрізнити, а між тим він тільки що чудово розрізняв їх тіні і міг навіть позначити їх ймовірну послідовність на екрані.

Однак мало-помалу зір звільненого в'язня звикає до світла вогню. Він розуміє, що тіні, що здавалися йому реальністю, - ніщо і їх походження може бути пояснено тільки вогнем і фігурами, поміщеними між ним і вогнем.

А тепер нехай його силою вирвуть з його печери, нехай виведуть крутими утесістих стежці на сонячне світло! Опинившись серед білого дня, засліплений його блиском, він не зможе спочатку розрізнити жодного з реальних предметів. Однак поступово його очі пристосуються до цього догори світу. Він перш за все розрізнить зображення, що відбиваються на поверхні вод, потім і самі предмети. Якщо він зверне свої погляди до сяйва нічних світил - зірок і місяця, то зможе створити вночі сузір'я, перш ніж зможе виносити серед яскравого дня лик сонця. Зрештою, вправляючись, він стане здатний споглядати сонце, що відбилося в водах або де-небудь ще, потім - останній акт пізнання - він зможе споглядати і саме сонце таким, яким воно і є в його власній сфері.

Тепер він бачить справжні рослини, справжніх тварин і відкриває справжнє сонце, яке їх висвітлює і дає їм життя. Він бачить реальні істоти, живі і повні соків; фігури і тіні печери були тільки їх жалюгідною імітацією, тьмяним відблиском.

І тоді, згадуючи своє початкове житло і думаючи про своїх товаришів по укладенню, наша людина, сп'янілий радістю, захоче знову спуститися вниз. У нього виникає палке бажання сісти на колишньому місці і розповісти колишнім товаришам про своє важке сходження до світла, а також про чудових красу, які він відкрив. Але хто йому повірить? Його вважатимуть обманщиком. Можливо навіть, якщо в'язні печери зможуть захопити його, вони зрадять його смерті. Чи не це сталося з Сократом, настільки улюбленим учителем Платона?

Така дуже коротко викладена алегорія, в яку Платон вкладає знання про світ і дійсності, знання, яким він, на його думку, мав. Як потрібно тлумачити цю алегорію?

* * *

Все, що в'язні бачать в печері, як фігури, так і їх тіні, становить світ почуттів, який є світ чистої ілюзії. Тіні - це ілюзії почуттів, образи сновидінь, їх, як єдину реальність, сприймає легковірність звичайних людей. Але фігури, які проносять позаду стіни, фігури, що зображують предмети, точно відтворені, і яким ми зазвичай даємо найменування реального, - так само тільки ілюзії, наслідування реальності, зовсім не сприймається нашими тілесними очима; пізнання цієї Реальності, яка існує поза печерою, відкривається філософам.

Бо врешті-решт в алегорії про печеру все-таки існують реальні речі і реальні істоти, в наслідування яким зроблені статуї і які грубо відтворюються тінями. Щоб споглядати це реальне буття, в'язні повинні перш за все вийти з печери, тобто зі своїх тілесних оболонок, повинні померти. Вирватися з світу почуттів не можна без зусиль і без страждань. Ланцюги, які прив'язують нас до темного світу, - це бажання і пристрасті, що підпорядковуються нас нашого тіла, що роблять нас бранцями світу видимого. Стежка, «крута і скеляста», яка дозволяє нам досягти миру істинного, - це філософські роздуми, це метод діалектики. Відкинувши свідоцтва почуттів, наша душа, найкраща її частина - наш розум - після тривалих і важких досліджень підводить нас до пізнання «видів», скоєних форм, за образом яких створені тьмяні предмети, прийняті нами за реальність.

Ці «види» Платон називає Ідеями або Сущим. Слово Ідея в філософії Платона означає не ідею, осягаємо нашим розумом, але щось досконале, суще, об'єктивно перебуває поза нами, безтілесне, нетлінне, вічне і незмінне; душа філософа в стані споглядати суще в тій мірі, в якій вона спіткала марноту матеріального світу, світу чуттєвого, в тій мірі, в якій вона підготовлена ​​етап за етапом до сприйняття методу діалектичного пізнання. Душа споглядає ідеї, вона харчується ними, якщо можна так сказати, вона споглядає їх, подібно до того як блаженні після смерті споглядають божественний лик в раю.

Крім ідей, ніщо справді не існує. Якщо нам трапляється зробити справедливий вчинок, то це відбувається тому, що існує «Справедливість в собі», яку наш дух міг відомим чином споглядати. Якщо ми бачимо або створюємо прекрасний предмет, то це тому, що наш дух вловив - не очима, не руками, але тільки розумом - вигляд чистої Краси.

Отже, існує прообраз не тільки справедливих вчинків і прекрасних речей, але і всього сущого в світі; всі предмети не що інше, як ілюзії і обман наших почуттів, і є вони нам тільки тому, що ми знову знаходимо в цьому чуттєвому спотворенні уявлення про чисту Ідеї, про Сутності, яку ці предмети копіюють.Ви думаєте, що бачите або креслите прямокутний трикутник; але ніяка рука, ніякої олівець не може накреслити жодного трикутника. Геометричні фігури - це ідеальні форми, лінії яких не володіють нічим реальним. Прямокутний трикутник не є ні великим, ні малим, ні тим, ні цим, він тільки прямокутний. Промисловий дизайнер думає, що він креслив сотні прямокутних трикутників, існує ж лише один, що знаходиться за межами звичайних і видимих, які він креслить, і це чиста і вічна Ідея прямокутного трикутника в собі.

Ви прогулюєтеся в селі і думаєте, що ви зустріли табун коней. Яке оману! За примхою ваших оманливих почуттів ви зустріли тільки відображення коней, яке раптово виникло з небуття в силу свого «уподібнення» формі коні, шляхом злиття з нею. Бо кінь - «вид», кінь - «ідея» ні чорна, ні біла, ні ряба, ні гніда, вона не належить ні до однієї з порід коней. Вона чиста кінь, і ваші почуття ніколи вам на неї не вкажуть, і тільки за межами відчуття ваш розум може її споглядати. І так далі.

Філософія Платона - це філософія ідеалізму, але не в звичайному розумінні цього терміна, а в тому сенсі, що це філософія, що визнає об'єктивне існування ідей, цих одвічних Сутностей, пізнати або, вірніше, знову дізнатися які може тільки наша душа. Адже наша душа жила в оточенні цих божественних істот, перш ніж впасти, як каже Платон (а до нього піфагорійці), в могилу душі, в наше тіло, сліпе і тлінне.

* * *

Чи починає ставати ясніше той дивний поворот, який філософія Платона зробить в глибинах античної цивілізації? Для Платона, з одного боку, є світ чуттєвий, матеріальний світ, занурений в небуття; з іншого - світ, який душа пізнає тільки умоглядно, світ ідеальних «видів», єдина існуюча реальність.

Справді, душа, наполовину засліплена, що стала глухий і безсловесної в непроникності тіла, приречена на темряву в ілюзорному чуттєвому світі, не могла б пізнати «ідей», якби вона їх не впізнала, якби вона їх не споглядала перш свого відображення, фізичного і земного.

В іншому міфічному оповіданні, який доповнює розповідь про печеру, Платон показує нам душу, мандрівну по небесних сфер раніше свого ув'язнення в темниці тіла. Душа фігурує тут у вигляді двох крилатих коней, що знаходяться в упряжці. Одна - біла, вона виконана потягу до слави, чесноти, істини: вона представляє наші шляхетні пристрасті, наші інстинктивні прагнення до добра і краси. Інша - щільна, шорстка, чорна, у неї коротка шия, налиті кров'ю очі, волохаті ніздрі, вона виявляє схильність до буйства і насилу підкоряється вузді; цей кінь представляє наші ниці пристрасті, ті, які тягнуть нас до несправедливості. Що стосується візника цієї символічної упряжки, то це найкраща частина нашої душі, наш розум, який повинен керувати цими двома крилатими істотами і, слідуючи за одним з цих божеств, піднести нас в сфери небесні. Отже, хід душ прагне до небесних висот, туди, де в світі абсолютному перебувають вічні Ідеї, Краса в собі, Справедливість в собі.

Ось короткий уривок з цього міфу:

«... Коли боги йдуть на обідній бенкет, вони відправляються вгору, на крайній піднебесний звід. Туди колісниці богів, будучи рівномірно легко керовані, направляються без утруднення; всі інші колісниці направляються з працею. Напирає своєю вагою кінь, зіпсованості причетний, до землі прагне, тисне свого візника, який погано його виховав. Тут душі чекає вкрай важке змагання. Справа в тому, що одні душі, звані безсмертними, досягнувши вершини, відправляються в зовнішню частину неба і зупиняються на хребті його; поки оне там стоять, круговий рух захоплює їх за собою. Інші ж душі дивляться на зовнішні частини неба ^»1.

¹ Платон, Федр, Повне зібрання творів Платона, Петроград, «Academia», 1922, т. V, 26, с. 124.

Але ці зусилля занадто важкі для більшості людських душ. Б про більша частина душ в стані тільки на одну мить помітити справжню Істину, Мудрість і Красу. Вони знову падають і в своєму падінні втрачають крила. З цих пір душа укладена на землі в людському тілі, однак в цій могилі їй трапляється пригадати те, що вона бачила, і знову знайти крила для нового небесного подорожі. Ось ще уривок з цього міфічного оповідання:

«... людина ... бачачи тутешню красу, згадує красу щиру, окриляється і, окрилений, злетіти вгору прагне, але не може, дивиться вгору, як птах, не звертаючи уваги на те, що внизу. З усіх натхнень це натхнення найкраще з найкращих; воно буває у тих, хто їм охоплений і хто до нього долучається. Люблячий, цього шаленства причетний, називається шанувальником прекрасних. Як уже сказано, будь-яка людська душа, за своєю природою, споглядала суще; інакше воно не вселилася б в це жива істота. Пригадувати на підставі того, що тут (на землі) знаходиться, то, що там (на небі) знаходиться, не для будь-якої душі легко; нелегко для тих душ, які бачили тоді те, що там, на небі, протягом короткого часу, а також для тих, які, впавши сюди, стали нещасними, так що, звернувшись, під впливом спілкування з деякими людьми, до несправедливого, занурилися в забуття про те священному, що оне тоді побачили. Залишається трохи таких душ, у яких зберігається спогад про нього в достатній мірі. Це душі, побачивши тут, на землі, щось на кшталт того, що вони бачили там, на небі, приходять в здивування, втрачають врівноваженість, що не осягають свого стану, так як не можуть достатньо розібратися в ньому. У тутешніх подобах немає ніякого відблиску Справедливості, розсудливості та інших цінних для душі властивостей. Створюючи собі їх образи за допомогою неізощренних органів, деякі лише люди і з працею дивляться на їх уподібнення. Краса на вигляд була блискучою тоді, коли ми (тобто філософи. - А. Б.), слідуючи за Зевсом, інші - за будь-яким іншим божеством, разом з сонмом блаженних, споглядали і бачили блаженне видовище і брали посвята в таке таїнство , яке слід визнати блаженнішим, таїнство, яке ми здійснювали, будучи самі непорочними і до зла, який чекав нас в наступний час, непричетними. Ми присвяченим були в бачення непорочні, прості, непохитні і блаженні; і, споглядаючи їх у сяйві чистому, були ми самі чистими, цілісними і не носили на собі знака тієї оболонки, яку тепер тілом називаємо і в яку укладені, немов в раковину ^»1.

¹ Платон, Федр, с. 128-129.

Чи потрібно наполегливо наполягати на тому, що вчення Платона являє - як я це називаю - поворот в житті античного світу? Цей міф про падіння душ, ці повторювані образи, де тіло дано як могила або темниця душі, це суворе відмінність, встановлене між душею і тілом, - все це не є вже ідеологічним фундаментом християнського віровчення?

* * *

Ми торкаємося тут глибоко нових рис в уявленні про світ, яке дає Платон в Греції за чотири століття до нашої ери. Антична життя до сих пір не зверталася до проблем смерті і потойбічного світу. Зайнята творенням і освоєнням земних благ, вона була цілком насичена радістю земного життя, настільки короткою для людини, і це життя була мужньою, справедливою і навіть, якщо це було потрібно, героїчної, наскільки це було можливо. Потойбічне життя греки уявляли найчастіше тільки як неповноцінне існування і для більшості з них сумнівне. Згадайте про Ахиллесе! Він живе повним людським життям. Він витрачає, марнує життя без жалю в хвилюванні пристрастей. Він ніколи не згадує про день смерті. Смерть - це плата, яка приймається тільки за безсмертя, яке для Ахіллеса означає славу. Однак його тінь, яка не більше як «коливається голова», зійшла в Аїд. Улісс знаходить її там, коли наважується безстрашно вступити в царство мороку. Він запитує Ахіллеса щодо становища царя, яке йому надано в бідному раю Єлисейських полів. Ахіллес відповідає з раптово спалахнула силою:

Я б на землі віддав перевагу наймитом за мізерну плату

У бідняка мужика безнадельного вічно працювати,

Ніж бути тут царем мерців, просто з життям.

( «Îäèññåÿ», Ïåñíü 11, ñ. 489-491)

Ось це і є грецька античність, гуманістична в своїй основі! Затвердження безумовної, єдиною цінності - цінності справжньої земного життя на противагу сумним розрадам життя потойбічне.

З Платоном все змінюється. Душа жила перш тіла, вона буде продовжувати жити після смерті тіла, оскільки вона перетворюється в чеснота, проходить кілька земних існувань. Дійсно, через смерть потрібно пройти не один раз. Неодноразово смерть повинна звільнити мудрого від уз тілесного життя. «Філософствувати, - заявляє Сократ вже мертвий, Сократ, що живе в Платона, - філософствувати - це вчитися вмирати». І поки він говорить зі своїми учнями, з якими смерть скоро розлучить його, з якими смерть розлучає його, щоб зробити його досконалим, ось ми вже й відчуваємо, що вісь античного існування повернулась. Життя справжнього моменту, яку ми проводимо в радощі й прикрощі, володіючи мужністю і слабкістю, мудрістю і незнанням, ефемерна життя справжнього перестала бути - як це стверджувало стільки поетів і мудреців - нашим найдорожчим надбанням, осередком і достовірністю нашого буття. Земне життя, єдина і має межі, наше понад усе стоїть благо, наша дорогоцінна, наша незамінна чуттєва життя - це не справжнє життя, як стверджує Платон. Земне життя лише прелюдія до справжнього життя, бути може, школа, питання, поставлене смерті. Так, заявляє з силою новий Сократ, Сократ загробного світу, що оживає в Платона, цей Сократ, який є Платон, Платон, який виник з Сократа, так, земне життя є не що інше, як «навчання смерті». Відтепер глибока надія людини, її найбільш переконує сенс - це потойбічний світ.

Таким чином, безсмертя нашої душі домінує над усім, воно охоплює нашу смертну життя.

Ось чому в темниці, де Сократ випиває отруту, учні читають на його обличчі «дивне спокій». Він не поспішаючи говорить про смерть: «І справді, мабуть, якась непрохідна стежка видаляє нас, і ми ніколи не зможемо в достатній мірі досягти того, до чого прагнемо і що ми називаємо істиною, поки у нас буде тіло і поки до душі буде наточити це зло. І справді, тіло створює для нас незліченні перешкоди через необхідність живити його; а якщо понад те осягнуть нас ще які-небудь хвороби, то вони заважають нам прагнути до сущого. Тіло наповнює нас прагненнями, страхами, всякого роду примарами, дрібницями. І правильно кажуть, що, дійсно, через тіла нам ніколи не вдається ні про що навіть подумати. Тільки тіло і властиві йому пристрасті породжують війни, повстання, бої; бо всі війни ведуться через придбання грошей, а гроші ми змушені купувати заради тіла, раби в ньому перед відходом за ним. І ось, в результаті всього цього у нас не залишається дозвілля для філософії. А в кінці кінців, якщо навіть у нас і виявиться дозвілля і ми звернемося до якого-небудь дослідження, знову-таки тіло, під час наших розвідок, постійно втручаючись, виробляє в нас хвилювання і страх, так що через нього не вдається розрізнити істину. Таким чином, ми приходимо на ділі до такого висновку: раз ми хочемо коли-небудь дізнатися що-небудь в чистому вигляді, нам слід звільнитися від тіла і дивитися на самі речі за допомогою тільки душі. Тоді-то, мабуть, ми і будемо мати те, до чого прагнемо, чого є прихильниками, саме розсудливості, - коли ми померли, як вказує саме це слово; при житті ж цього не буває. Коль скоро, поки при нас тіло, не можна нічого пізнати в чистому вигляді, то (слід визнати) одне з двох: або ніяк не можна придбати знання, або тільки після смерті - адже тільки тоді душа залишиться сама по собі, окремо від тіла, не раніше . І за життя також ми будемо наближатися до пізнання істини, мабуть, тим більше, ніж менш будемо спілкуватися з тілом, мати з ним справу тільки в разі крайньої необхідності і не будемо наповнюватися його природою, що не будемо очищати себе від тіла, поки сам бог не звільнить нас від нього. Таким чином, Він стягнув з себе нерозсудливість, властиве тілу, очищаючись від нього, ми будемо перебувати - як то і природно - з такими ж вільними істотами, як ми самі, і через нас самих пізнаємо все чисте, що, мабуть, і є істина. Адже нечистому не дозволено торкатися до чистого ^»1.

¹ Платон, Федон, Творіння Платона, т. I, Петроград, 1923, с. 135-136.

«Він стягнув з себе нерозсудливість, властиве тілу, очищаючись від нього» і, вище, «поки не будемо наповнюватися природою» тіла, - в цьому уривку, звичайно, все повно приниження тіла, презирства до тіла і чуттєвої життя - такі нові інтонації в устах грецького письменника!

Ще раз поняття занепаду заявляє про свою амбівалентності. Що б подумав Гомер, не кажучи вже про Пиндаре і Аристофаном, про це тілі, що перешкоджає розквіту нашої індивідуальності, це приниження тіла, яке начебто напророкував комедійний поет, бажаючи, втім, використовувати це тільки як привід для того, щоб познущатися над душею, зайве премудрій ... Однак в наведеному уривку ми, віддаляючись від класичного еллінізму, в той же самий час просуваємося по шляху до нового еллінізму, шляхи, який пізніше отримає іншу назву. «Таким чином, Він стягнув з себе нерозсудливість, властиве тілу ... ми пізнаємо все чисте, що, мабуть, і є істина» - тут, здається, вже сповіщається: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать».

* * *

Уривок, який я цитував вище, взятий з «Федона» - діалогу, в якому Платон прагне довести безсмертя душі (це той самий «Федон», щодо якого відомо, що в період італійського Відродження Козімо Медічі і, безсумнівно, кардинал Орсіні просили читати їм цей діалог на смертному одрі, щоб приготуватися до останньої сутички зі смертю). Докази, риторика і поезія - в цьому творі не бракує ні в чому чисто грецькому; це в той же час творіння логіста, майже геометра, майстри ораторського мистецтва і чарівника слова.

Але переконує нас «Федон»? Озираючись, я не бачу навколо жодної людини серед вчених елліністів, хто заявив би, що аргументація Платона його цілком переконала. Але в чому, проте, справа? У тому чи, що слід відступити перед строгою логічністю? Або в тому, щоб всім серцем приєднатися до слів вмираючого Сократа? Цей діалог нас зворушує більше, ніж переконує. Але що справді нас переконує більше, ніж представлені аргументи, так це бездоганна чесність учасників співбесіди. У співрозмовників Сократа є сумніви, але вони не хочуть висловлювати їх в цей час, коли безсмертя душі залишається єдиним благом, яке їх учитель ще утримує в своїх руках. Але вони все-таки висловлюють ці сумніви з поваги до істини. Ці сумніви, їх справжність та мужність, з яким вони висловлені, більш переконливі, ніж аргументи, за допомогою яких Сократ їх спростовує. Але що найпереконливіше - якщо вже неодмінно потрібно переконатися в цьому безсмертя, яке, мабуть, в ході розмови все більш і більш вислизає від нас, - так це те, що сам Сократ від нього відмовляється або майже відмовляється саме в той момент, коли все його противники змушені замовкнути. Дійсно, Сократ не хоче більше утримувати в пам'яті ледь вловимий мрію про вічне існування душі і, скромний напередодні таємниці, куди його погляди занадто довго були спрямовані, відмовляється видати за визнану розумом достовірність це чарівне опис блаженства душ, яке він тільки що зробив; він задовольняється тепер лише тим, що пропонує його як акт віри, як велику надію. «... У того, - каже він, - хто прийде туди, куди я вирушаю, повинна бути тверда надія придбати там швидше, ніж де-небудь, в достатній мірі те, заради чого в минулому житті ми так посилено клопоталися. Таким чином, з наказав мені тепер я відійду пов'язана блага надія і для будь-якого іншого, хто знаходить, що зробив свою думку як би чистою ^»1.

¹ Платон, Федон, с. 136.

Еллінізм Платона докотився до такого своєрідного парі. Але погляньте ще раз на поставлені умови. Сократ продовжує: «Очищення ж не полягає в тому, щоб, як про це давно говориться в нашому міркуванні, як можна більш душу відокремити від тіла, привчити її збиратися і зосереджуватися самої по собі, незалежно від тіла і поселити її, у міру можливості , і в цій і в майбутньому житті одну, саме по собі, звільнену від тіла, ніби від кайданів? ... Так що не назвати смерть звільненням і відділенням душі від тіла? Дати ж їй свободу ... завжди прагнуть переважно ті, які правильно займаються філософією; та й саме заняття філософа чи не перебуває у звільненні та відділенні душі від тіла? ^»1.

«А в застосуванні до чесноти ... чи правильний буде такий обмін, коли одні насолоди, прикрості, страхи, ними торгівля на інші насолоди, прикрості, страхи? ... Ні, правильної монетою тут буде тільки та, на яку все це потрібно промінюють, саме - розсудливість. Після цього обміну дійсно вийде і мужність, і розсудливість, і справедливість ... Істина полягає, по суті, в очищенні себе від усього ... І розсудливість, і справедливість, і мужність, і сама розсудливість суть засоби очищення ^»2.

¹ Платон, Федон, с. 137.

² Там же, с. 139.

Ось які зобов'язання бере на себе мудрий, який прагне до безсмертя: він повинен обрати не тільки шлях чесноти, він обирає шлях аскетизму і - інші уривки уточнюють це - шлях «умертвіння» тіла, тіла, в якому його безсмертна душа, здійснюючи кругообіг переселень, на мить «кинула якір».

* * *

Прочитаємо ще в тому ж «Федон» те, що говорить Сократ своїм учням про спільне життя душі і тіла і про те, якою має бути ця життя, щоб душа знайшла безсмертя:

«... Душа відокремлюється від тіла чистою, що не захоплюючи за собою нічого, властивого тілу, тому що під час життя вона, оскільки це від неї залежало, не мала з тілом ніякого спілкування, але уникала його, залишаючись зосередженої сама в собі, так як постійно дбала про це. А це і означає не що інше, як те, що душа правильно «філософствувала» і справді дбала про те, щоб мирно померти. Хіба це не є турбота про смерть? ..

Будучи такої, не відходить душа в подібне їй невидиме місце, в місце божественне, безсмертне, розумне? І коли вона прийде туди, чи не чекає її блаженство? Чи не буде вона вільна від блукання, нерозсудливості, страхів, диких пристрастей і інших людських зол? І, як то кажуть про які взяли присвята, чи не буде вона проводити весь інший час разом з богами? ... Навпаки, думаю я, якщо душа відділяється від тіла опоганеної і нечистої внаслідок того, що вона перебувала у постійному спілкуванні з тілом, служила йому, любила його, була зачарована тілесними прагненнями і насолодами, визнавала істинним тільки те, що має вигляд тіла , до чого можна доторкнутися руками, що можна побачити, випити, з'їсти, використовувати для любовних утіх; то ж, що покрито мороком для очей, що невидимо, але що умопостигаемость і прийнятно для філософії, звичайно ненавиділа, боялася і уникала, - така душа, як ти думаєш, піде сама по собі чистою? ..

Я думаю, така душа вся буде перейнята всім тим, що має вигляд тіла, так як внаслідок постійного спілкування і перебування з тілом, великої турботи про нього вона найтіснішим чином зріднилася з ним ...

Треба думати, друже мій, від такого спілкування з тілом душа буває обтяжена, важка, землиста і зрима. Будучи таковою, вона падає під тиском тяжкості; її тягне знову в те місце, яке зримо, зі страху перед невидимим і невидимим; вона блукає, як то кажуть в переказі, на кладовищах у могил, де нібито бувають видимі якісь тенеобразние привиди душ, в таких саме образах є ці душі, так як вони не цілком звільнилися від тіла, але, будучи причетними до видимому, можуть бути і зримо ... Це душі не хороших, але поганих людей; вони змушені блукати навколо згаданих місць, несучи покарання за попередній свій спосіб життя, так як вони були погані. І блукають душі до тих пір, поки ... вони не одягнуться знову в тіло ...

У рід же богів нікому не дозволено потрапити, якщо він не займався філософією і не йде цілком чистим; а це є тільки тому, хто любить знання ... Любителі знання пізнають, що філософія отримує їх душу в такому стані, точно вона закута в тілі, приклеєна до нього, примушена до того, щоб дивитися на суще як би через тюремні грати, а НЕ через саму себе, приречена на повне невігластво; вона бачить, що всі ці жахи залежать від хвилюють людей пристрастей, причому перш за все сам в'язень винен в тому, що він знаходиться в оковах. Повторюю, люди, що люблять знання, знають, що філософія, прийнявши душу їх, що знаходиться в такому стані, лагідно підбадьорює їх, пробує звільнити, вказуючи, що дослідження за допомогою очей повно обману, що таке ж дослідження за допомогою вух та інших органів почуттів; філософія переконує душу не користуватися, оскільки це не викликається необхідністю, відчуттями, спонукає її зосереджуватись і полягати в самому собі, нікому іншому не довіряти, крім як самій собі і тому, що вона буде сама по собі мислити про кожну з існуючих речей самої по собі ; то ж, що душа буде досліджувати за посередництвом іншого, як інше і суще в іншому - зовсім не вважати справжнім. Адже все це відноситься до області чуттєвого і зримого; то ж, що душа сама бачить, є умопостигаемое і невидиме. Душа істинного філософа вважає, що не слід противитися своєму звільненню, і тому утримується в міру можливості від насолод, пристрастей, смутку, страху, вважаючи, що той, хто відчуває надмірну радість, або страх, або печаль, або бажання, піддається внаслідок цього не тільки лиха, яке всякий вважає таким, наприклад хвороби, витрати грошей через пристрастей, але також лиха, яке він не вважає таким, але яке є найбільшим і наітягчайшім з усіх лих. «Яке ж це лихо, Сократ?» [Питає його учень] - Душа кожної людини, що зазнає сильну радість або сильну печаль, змушена думати, що те, що збуджує в ній переважно ці відчуття, є саме дійсне і справжнісіньке, а тим часом це не так: все це відноситься переважно до області зримого ...

Будь-яке задоволення, будь-яка прикрість, як би цвяхом пригвождает і прикріплює душу до тіла, робить душу має вигляд тіла, так як вона уявляє, ніби все те, що говорить тіло, істина. Адже будучи одних думок з тілом, душа і змушена радіти тому, чому радіє тіло, і від того, на мою думку, вона змушена йти з ним по одному шляху, харчуватися однією їжею. Будучи такою, душа ніколи не може з'явитися в Пекло чистої, але [при відділенні від тіла] виходить завжди наповнення тілом. Тому-то вона незабаром потрапляє в інше тіло і, як би запліднює їм, виростає в ньому, внаслідок чого вона і не має частки в співжитті з божественним, чистим і одновідним ^»1.

¹ Платон, Федон, с.158-162.

Можливо, що цей містичний вибір, що це аскетичне покликання, блискуче розкрилося на цих сторінках, - чисто платонівські побудови, але також досить імовірно, що платонівська містицизм, який з такою силою стверджує себе в «Федон» і який завдяки «Федон» набуває настільки надзвичайний розмах в християнстві, корениться в піфагорейства, в тому полум'яному піфагорейства, з яким Платон стикнувся в Італії дуже задовго до створення «Федона». Саме в італійській піфагорейської школі Платон вперше почув знамените слово soma - sema, що ототожнює наше тіло з могилою. «Наше тіло - наша могила», - говорить Платон в «Горгии» - діалозі, що передує «Федон», діалозі, одночасно і останньому з тих, які можна назвати Сократичні, і першому, в якому можна побачити намічається платонівська містицизм. Повторюючи і витлумачуючи слова Евріпіда:

Хто знає, життя не є смерть,

А смерть не є життя? -

Сократ в «Горгии» задається питанням: хіба насправді ми вже не мертві? Мертві і укладені в наше тіло - могилу. Наша теперішня життя, наше життя людей, приречених смерті, не є справжнє життя. Вона вже не що інше, як смерть, якесь засліплення, яке прирікає нас на безглузді вчинки всякого роду, на розгнузданість пристрастей. Ми живемо в якійсь смерті - хаосі, тоді як всі в нашій душі жадає порядку, який є ясність і краса. Душа, що володіє порядком, володіє життям. Несучи в собі благо, вона добра і щаслива.

Все те, що є в «Горгии», містить в собі і пифагорейские знання.Піфагореїзм, злившись з сократическим вченням, дав початок платоновскому містицизму.

Всю людське життя належало тепер перебудувати відповідно до цих новими твердженнями. Перш за все, життя справжня: Платон ніколи від неї не відмовлявся. Ця смертна життя повинна бути доброчесною, дотриманням все більш і більш суворої, все більше і більше суворої чесноти. Платон ніколи не відмовлявся від людини у плоті і крові. Платон ніколи не відмовлявся від справжньої людини, від встановлення в цьому світі для істоти, наділеного плоттю, царства чесноти. Ах, якби Перікл, переказує, Фемістокл, Мильтиад володіли цим знанням чесноти, знанням, єдино необхідним! Якби вони повідомили це знання афінян! Тоді Афіни, здійснюючи вимоги справедливості, були б щасливі. Але Афіни, погано виховані цими псевдовелікімі людьми, обрали інший шлях, вони зробили тяжку несправедливість, вони змусили померти людини - єдино справжнього політика, який коли-небудь міг у них з'явитися, філософа Сократа.

Інших, незначних і огидних, вони піддали остракізму, кинули до в'язниці або вигнали; Перикла вони засудили за розтрату після того, як самі запобігали перед ним.

Тому, сподіваючись, що афіняни довіряться політичним діячам, гідним цього імені, тобто філософам, сподіваючись, що вони вільно чи з примусу підуть за цими філософами в їх вченні про чесноти, чекаючи взагалі, що афіняни цілком звернуться до чесноти, Платон вирішує запропонувати своїм співгромадянам інший шлях, більш прямий: він переміщує царство справедливості, якого він жадає для Афін і для людської спільноти; сміливим кидком він переносить це царство в потойбічний світ. Це подвійне, але завжди єдине прагнення відтепер пронизує велику частину його праць: заснувати для землян царство справедливості і цим самим таємниче затвердити безсмертя людської душі в іншому світі. Це прагнення - те ж саме, що і у християнській релігії. Платон сповіщає про нього з великою пристрастю і вірить, що це вищий заклик розуму. У цьому сенс і найбільша гострота його твори.

Платон пропонує людям релігію порятунку. «Кому довірити нашу душу і душу держави? - питає він з дедалі більшою наполегливістю. - Що є єдино необхідною річчю? Яка наука могла б нам це забезпечити? Хто нас врятує? »

Сократ був уже напередодні цих проблем. Платон знову ставить, але також і точно визначає їх в світлі італійського піфагорейства. «Якщо може здаватися, - говорить він, - що несправедливість торжествує в цьому світі, то будьте впевнені, що смерть, яка оголить душі, виявить і жалюгідну сутність поганих. Щасливі ті, кого вона зробить безсмертними в їх несправедливості ».

Протягом усієї свого життя або щонайменше в роки своєї зрілості - період великих діалогів, згаданих вище, - Платон здавався захопленим проблемою смерті і потойбічного світу. Він безперестанку повертається до цієї проблеми і тричі в блискучих міфах описує долю душ після смерті. Ось уривок міфу про суд над душами в «Горгии»:

«... Коли люди приходять до судді, наприклад Азійського до Радамант, тоді Радамант ставить їх біля себе і дивиться душу кожного. Не знаючи, чия відома душа, а тим часом нерідко приймаючи душу великого царя чи іншого государя або володаря, він не помічає в ній нічого здорового, але бачить, що вона побита, що від віроломства і несправедливості вона покрита Язвін, які в кожному з тих, хто прийшов відобразила на ній його діяльність, що від брехні і марнославства все в ній криво і немає нічого прямого, тому що вона вихована без істини, що від свавілля, розкоші, хтивості і непомірності вона сповнена нерозмірність і ганьби в діях. Знайшовши ж її такою, Радамант з безчестям відсилає її прямо під варту, куди прийшовши вона повинна переносити заслужені страждання ... Якщо ж, навпаки, суддя бачить іноді чоловіка, який прожив свято і згідно з правдою, - кажу про душу людини приватної особи або будь іншого, а особливо філософа ... який робив в житті своє і не входив в справи, його не дотичні, то радіє і відсилає його на острови блаженних. Точно так надходить і Еак. Обидва вони судять з жезлом в руках; а Мінос сидить один, тримаючи золотий скіпетр, і спостерігає, як каже Гомером Одіссей:

...Я бачив його,

Берлодержця золотий і суд рекуще тіням.

Так ось якого переказом вірю я ... і дивлюся, як би представити судді саму здорову душу. Тому-то, розпрощавшись з честю натовпу, постараюся спостерігати дійсну істину, щоб мати можливість і жити, і, коли прийде смерть, померти людиною найкращим ^»1.

¹ Платон, Горгій, Соч., Ч. II, СПб, 1863 с. 362-365.

Платон в цьому міфі, як і в інших, стверджує свою віру в божественну справедливість. Вона карає винного, але заради його ж блага; вона винагороджує блаженством душу справедливого.

Зустрічаються випадки вкрай важкі, коли винні, які вчинили непростиме злочин, головним чином тирани, засуджуються до вічного покарання за свою несправедливість. Платон зображує не тільки рай і чистилище, але і пекло з Дантової муками, якими відають демони вогню. От біда, що спіткало тирана Арідея.

«При мені, - каже душа, яка повернулася з потойбічного світу для перевтілення, - ... один питав у іншого: де тепер великий Арідая? А цей Арідая був тиран одного Памфілійського міста, що жив за тисячу років до того часу, який убив, як розповідають, свого батька-діда і старшого брата і зробив багато інших нечестивих справ. Той, якого запитали про Арідая, відповідав, кажуть, так: він не прийшов, та вважають, що і не може прийти сюди. Адже ось яке страшне бачили ми видовище: коли, витерпіли вже інші свої страждання, ми перебували поблизу гирла розколини і готові були вийти, раптом бачимо його і інших вельми багатьох, майже таких же тиранів; були з ними і деякі приватні люди - Виконавця великих гріхів. Коли вони думали вже зійти, - гирло не приймало їх і, як тільки який-небудь з цих неісцелімих або недостатньо ще покараних лиходіїв хотів виступити, видавало рев. Тут-то, вельмишановні, говорив він, були істоти дикі, на вигляд вогняні, і, підкоряючись реву гирла, брали їх поодинці і забирали, а Арідея і інших, зв'язавши по ногах, руках і голові, кинули на землю і, здерши з них шкіру , волокли їх у околиці дороги по колючому чагарнику, причому перехожим давали знати, за що терплять вони такі муки, додаючи, що тягнуть їх з наміром кинути в тартар, де, кажуть, вище інших багатьох і різних нав'язаних їм страхів буде страх, як би кожному, коли він стане сходити, чи не розбудити того реву, щоб всякий ін мовчанні гирла сходив із задоволенням ^»1.

¹ Платон, Політика, або Держава, с. 515-516.

Пізніше, в Сьомому листі (Платон написав його, коли йому було вже близько сімдесяти років; «Горгия» він створив понад тридцять років з невеликим), афінський філософ знову звертається до безсмертя душі, щоб з новою силою підтвердити істинність цієї проблеми, посилаючись на цей раз на вірування орфиков, яких він знав і з якими стикався в молодості під час своїх подорожей по Італії. Він пише:

«Потрібно вірити цьому древньому і святому вченню (вчення орфиков), тому, що душа безсмертна, що після її відділення від тіла вона зустрічає суворих суддів і отримує суворе відплата і що, отже, краще терпіти найбільші несправедливості, ніж їх здійснювати. Людина, прагнучий багатства і бідний духом, не слухає таким речам, а якщо і слухає їх, то лише для того, щоб посміятися над ними. Подібно дикій тварині, він безсоромно заволодіває всім, що йому здається придатним для задоволення своїх ненаситних бажань в їжі і пиття або в тому, що стосується того ганебного і грубого насолоди, яке помилково називають любов'ю. Сліпий, він. не бачить, що його низькі вчинки настільки повні нечестя - нечестя, яке несправедлива душа неминуче тягне за собою всюди, де б вона не перебувала на цій землі, під час своїх подорожей під землею, у всіх своїх сумних мандрах ».

Отже, ще раз Платон представляє нам наше земне життя як місце вигнання, як перехідний стан і смерть, як двері, в сфери спокути і відплати ... На цей раз він забуває про винагороду.

Таким чином, Платон разом з орфиками, як і з піфагорійцями, з повною упевненістю проголошує безсмертя душі. І саме безсмертя душі протягом усього грандіозного праці Платона - одна з найбільш натхненних тим його міркувань про містицизмі і один з найновіших принципів його віри, принаймні по відношенню до попередньої еллінської традиції в цілому. Це також і найбільш плідна ідея, якщо зіставити її з віруваннями, які в пізніші часи надовго візьмуть гору в суспільствах Заходу, що ведуть своє походження від еллінізму, і провідну греко-римської цивілізації.

Серед потрясінь останніх століть, що передують християнству, і слідували за ними багатьох інших потрясінь віра в безсмертя душі виявилася найстійкішою, найбільш дієвим розрадою, за яке і буде чіплятися людське відчай. Платон своїм авторитетом, силою свого генія сміливо відстоює це.

Однак це тривалий і пристрасне завзятість, з яким Платон доводив безсмертя душі, в наш час здається непотрібним і малозначним упередженням. Якщо не боятися погрішити проти смаку, можна було б сказати, що ця проблема і рішення, яке дає їй Платон, вельми нагадують обіцянку перукаря: «Завтра будуть голити безкоштовно». Навчимося говорити «ми» там, де занадто довго ми говорили «я», - і питання, який протягом століть непокоїть людство, зникне, зітреться з нашої свідомості.

Однак можуть запитати: в чому ж причини цього дивного зміни напрямку, яке з очевидністю намічається думкою Платона? До сих пір ці причини могли виступати тільки випадково, на задньому плані цієї роботи, в русі, несучи грецький народ до оволодіння благами цивілізації, створеної для людей і для життя теперішнього, щоб оволодіти силами природи, ще не пізнаними і все ще могутніми, для усунення соціального гніту, не менше грізного, ніж сили природи, для звільнення, безпеки і блага людей, що користуються правами громадян.

У той же час ця цивілізація, яка, здавалося, пробивалася крізь ґрунт з неймовірною силою молодого стовбура, незважаючи на цей натиск, незважаючи на блиск цього проростання, виявляла з самого початку промахи, недоліки, «осічки» - очевидні ознаки її нездатності завоювати для людей землю і небо.

Вона оголила також і рани. Імперіалістична війна кінця V століття до н. е., злидні, яка з'явилася в Аттиці наслідком поразки, перетворили Афіни вже за часів молодості Платона, тобто на початку IV століття до н. е., в місто зневіри. Фортечні стіни і державні споруди лежать в руїнах. Казна порожня. Судді оплачуються тільки з доходів, одержуваних від конфіскацій і стягнень, до яких вони самі засуджують. Аж до Саронічної затоки, на підступах до Пірею, море належить піратам і ворожим судам, які захоплюють транспорти з продовольством. Постачання Афін іншими шляхами стає дуже складним і піддається драконівському контролю. В Афінах недолік продовольства: там починаються раптові голодування. Якщо Демосфен описує жителів Пірея, «товпляться на Великому ринку для отримання пайка в полсетье ячмінного борошна», то можна уявити собі, яке велике було збудження нечисленного населення порту. Коливання цін на вино і на хліб в Афінах у другій половині століття досить ясно вказують на економічну кризу у всій його силі.

Апетити, законні чи продиктовані розгнузданість, заявляють про себе у всіх громадських шарах. Ось як сам Платон після повернення зі своїх подорожей описує людський світ, який Сократ ще недавно призначав справедливості: тепер це обгороджене поле, де тварини, охоплені жадобою, оскаржують один у одного пасовище. «Постійно, втупившись у землю, як тварини, або схилившись над столом, вони обжираються їжею або ж, сперечаючись з приводу того, кому більше дістанеться цих насолод, вони накидаються один на одного, брикатися, стикаються лобами і вбивають один одного рогами і копитами, щоб задовольнити своє ненаситне прагнення ».

Дійсно, сильну економічну криза вибухнула в Афінах ще за життя Платона.Війна, яка вважалася принаймні ліквідованою з поразкою Афін і крахом її імперіалістичних устремлінь (ілюзія занадто звичайна, щоб потрібно було її підкреслювати), тепер ця війна, здавалося, в IV столітті супроводжує афінському демократичного режиму, якщо тільки вона не обумовлювалася імперіалізмом - по черзі спартанським, фіванським, македонським. У руїнах сусіднього міста-держави кожне місто сподівався побачити можливість і виграти час для того, щоб спробувати щастя і піднятися. Отже, в IV столітті до н. е. війна - це похмурий і постійний атрибут всього грецького світу.

До того ж Афіни, розорені, упираються в своїх нездійснених гордовитих домаганнях, все з великими і великими труднощами вивозили продукти свого землеробства (оливкова олія, вино) і свого ремесла (гончарні вироби). Ще недавно вони мали з надлишком ринками на Егейських островах, в країнах північного узбережжя - у Фракії і Візантії, в районі Босфору і по ту сторону, в значній частині Малої Азії. Тепер ці країни скинули одночасно і політичне ярмо і економічне панування Афін. Афінський торговець все частіше і частіше натрапляв там на місцеві процвітаючі ремесла і землеробство, які усували попит на товари Аттики. У 380 році до н. е. Исократ в своєму «панегірик» міг ще писати щодо Піреї, що це ринок в серці Греції, багатий товарами всякого роду. Але в 356 році до н. е. Ксенофонт у своїй роботі «Про доходи», віддавши данину «офіційним» оптимізму, закликав до миру, який знову приверне купців в Афіни і поверне Пірею колишнє процвітання. Між «панегірик» і «Доходами» пройшло чверть століття, які стали свідком аварії Другого Афінського союзу. Автор «Доходів» з сумом воскрешає в пам'яті той час, коли Афіни вільно утримували гегемонію, віддану їм іншими грецькими державами в нагороду за їхні послуги. Він смутно відчуває, що економічна та фінансова криза лежить в основі порушення загальної рівноваги і занепаду афінського могутності.

Археологія перевіряє тут дані текстів. Порівняно недавні розкопки, вироблені у древніх клієнтів Афін - в Болгарії, Румунії, в Криму, Ірані, Малій Азії, виявляють наявність все більшого і більшого числа предметів - похоронні урни, зброя, прикраси - місцевого походження, що відносяться до IV століття до н. е. Афіни «втратили своє економічне переважання. Безперервна війна і економічні труднощі зломили їх велич ».

* * *

Але ось після огляду виразок, які здаються природної історичної розплатою за занадто раптовий і дуже короткий період розквіту, ось і помилки, властиві всій грецької цивілізації в цілому.

Чи потрібно повертатися до неймовірної сліпоти древніх, які допустили в надрах своїх товариств (навіть псевдодемократичних) розвиток рабства, яке з часом зробить дірку в їхній цивілізацію, зруйнує саме їх існування? Але в цій сліпоти немає нічого неймовірного: вона природна для людей того часу і викликана їх кращими намірами, нагальною потребою розвиватися в усіх відношеннях - будувати нові храми, нові театри на нових землях, плавати по морях, щоб досліджувати невідомі країни, завойовувати нові ринки, обмінюватися новими матеріальними цінностями, стверджувати всюди свій вплив. І це при відсутності яких би то не було знарядь, знарядь, які пізніше надало в розпорядження людей розвиток науки і техніки.

Це відсутність знарядь і машин зовсім не здавалася їм скрутним. Вони мали в достатку - і, як вони вважали, в безмежному достатку - і знаряддя і машини, і це були раби.

І тут нашу увагу привертає одна цифра. За даними історика Ктісікла, при перепису населення Аттики, проведеної в кінці IV століття до н. е., в Афінах значилося в служінні у 21 тисячі вільних громадян і 10 тисяч МЄТЕКО, здатних носити зброю, 400 тисяч рабів - цифра, звичайно, включає жінок і дітей. Більшість істориків оскаржують цю величезну цифру. Але, по правді сказати, здається, що вони оскаржують її тільки тому, що не хочуть визнати, що грецька цивілізація була в основі своїй рабовласницької. Не потрібно боятися правди. Видатний еллініст Джордж Томпсон приймає цю цифру, він майже єдиний, хто приймає цю цифру разом з Гернета. Без сумніву, ці два великих учених знають, що без такої величезної кількості рабів Афіни ніколи б не звели Парфенон і не досягли б величі в іншому. Вони знають також, що ця ж цифра привела Афіни і Грецію до неминучої загибелі. Але час цієї загибелі підійшло не водночас. Воно не могло прийти, поки для афінян мати рабів було так само «природно», як пити, їсти і спати. У перших діалогах Платона рабство ще не система. Багато пізніше, коли Платон зайнятий побудовою ідеального суспільства, він починає втрачати свою сумлінність у ставленні до рабству, але, у всякому разі, він дає собі звіт в тому, що рабство потребує виправдання. З гріхом навпіл він все ж його виправдовує не без труднощів і незручностей. Для Платона рабство в цілому - реальність. Його розум, схильний до фантазій, здає тут свої позиції перед глибокою реальністю рабства. Він знає, що раби існують, і не хоче знати нічого іншого з цього питання. Він не помічає того, що Аристотель, більш логічно і розсудливо мисляча, бачить дуже добре, а саме, що рабство в Афінах - необхідність, викликана економічним розвитком держави. Воно було пов'язано з торговою експансією Афін, визначало стабільність їх фінансів. Скажімо різкіше: воно - вимога афінської гегемонії, афінського імперіалізму. Але Платон - важко припустити, що він не знав цієї істини, - ухиляється від визнання її. Раби для нього, як і для кожного середнього афінянин, істоти нижчі, неосвічені і приймаються їм як такі. Рабство - просто явище природне, і про нього не сперечаються.

Аристотель пояснює в «Політиці», що існує два види знарядь: неживі і одухотворені. Так, лоцман має в своєму розпорядженні неживий кермо і одухотвореного спостерігача. Надлишок «морського механізмів» - рабів - робить непотрібним створення «знарядь неживих». Додамо, що такий вид бездіяльності розуму не має шукати заміни того, що у нас є, заміни старих методів праці, перевірених на досвіді багатьох поколінь, сумнівними і химерними нововведеннями. Сама механізація при наявності рабства здається маренням! Однак відомо, до чого призводить цей аргумент і який він утворює грізний, порочне коло, з якого люди давнини не могли вийти.

Якщо надлишок рабських робочих рук робить непотрібним винахід машин, то відсутність машин призводить до абсолютної неможливості обходитися без рабства.

І це тим більше вірно, так як кінська упряж була така (як це встановлено не так давно), що рухова сила тварин давала досить слабкий корисний ефект: хомут коня, замість того щоб поміщатися на плечах тварини, як це робиться тепер, містився на шиї , як нашийник у собаки, погрожуючи задушити тварину при найменшому його зусиллі (аргумент на захист рабства!).

* * *

Але існування рабства - можливо, це найважливіше - не тільки створювало умови, при яких винахід машин здавалося малоефективним з економічної точки зору: воно тягло за собою особливу ієрархію сили, що обгрунтовує презирство до ручної праці. Платон протиставляє в «Горгии» мистецтва механічні, тобто рабські, вільним мистецтвам, якими займаються люди вільні в силу їх неробства. Підкресливши важливу роль механіки, яка іноді рятує держави від ворогів, він заявляє: «Але ж ти все ж зневажаєш і його самого, і його мистецтво і ім'я механіка [винахідника машин. - А. Б.] вимовляєш як би зневажливо, так що за його сина не захотів би видати свою дочку, а за свого не наважився б взяти його дочка ^»1. Це загальне презирство відзначено вже Геродотом. «Воно властиво грекам, - каже він, - особливо лакедемонянам як варварам, менше це поширене в Коринті», місті торговців і ремісників, і, звичайно, в Афінах, де, однак, дорікають Сократа за його «механічні» порівняння, коли він, не вагаючись, бере за приклад шевців і шкіряників.

¹ Платон, Горгій, с. 343.

Плутарх нам розповідає, як сердився Платон на свого друга Архита і на Евдокса, які взялися за вирішення деяких геометричних проблем за допомогою механічних пристроїв. Але з тих пір, пишуть Плутарх - Аміо ^1, як Платон, розгнівавшись на них за їх спробу принизити і зруйнувати гідність того, що було чудово в геометрії, за те, що вони змусили геометрію спуститися від речей розумових і безтілесних до речей чуттєвих і матеріальним , змусили її користуватися тілесної матерією, де потрібно, що дуже погано і дуже низько, користуватися творінням рук, з цього часу, кажу я, механіка була відокремлена від геометрії і, будучи довгий час упосліджене філософами, стала одним з військових мистецтв.

¹ Аміо, Жак (1513-1593) - французький письменник, переклав на французьку мову «Порівняльні життєписи» Плутарха. Його автор і ототожнює з самим Плутархом.

Платон наказує в «Законах», щоб жоден громадянин ніколи не займався механічної професією. А Аристотель заявить, що жоден ремісник в ідеальній державі ніколи не буде громадянином. З часу Платона слово banausos, що означає «ремісник», принижується в своєму значенні і набуває сенсу «вульгарний» або «мерзенний», тобто все ремісниче, всю працю рук спотворює душу і тіло одночасно.

Платон протиставляє цьому філософію, найвище мистецтво, об'єктом якого є нерухоме споглядання, що дарує безсмертя; він протиставляє її праці робітників, ремісників, будівельників, торговців, праці, який має на увазі минущі мети. Його віддалений і геніальний учень Плотін скаже ще більш ясно: «Споглядання - це вища мета будь-якого дії». І Плотін в якості зразка для нашої діяльності посилається на споглядальну життя землі, дерев і рослин, які «творять життя, не знаючи навіть, що таке потреба в знаряддях, наприклад в важелі, для того щоб її створювати», вони творять одним лише спогляданням.

Ось до чого дійшло, переломившись через Платона, рух думки, народжене в Іонії такими людьми, як Фалес, який був винахідником і в той же час вченим і мудрецем. Платон рішуче протидіяв цьому руху, що має на меті створення наукової техніки, яке рано чи пізно призвело б до винаходу машин і розвитку машинізацію.

Але ось Плотін - в III столітті н. е. - йде по шляху розвитку ідей Платона. Цей дивний чоловік, про якого один з його учнів говорить нам, що він «як ніби соромиться того, що мешкає в своєму тілі», присвятив своє життя не тому, щоб писати, - жалюгідне заняття! - але спробам вийти за межі і розуму, і уяви, і відчутного, і надчутливого, щоб звільнитися від усього, що ще може бути визначуване, і досягти нарешті тільки бога, бога в його невловимої чистоті, бога, з яким душа з'єднується в екстазі. «Уподібнитися богу» вимагав вже Платон. Мрія Гребля - таке захоплення, така несамовитість - явно веде свій початок від Платона.

Ще етап на шляху до християнства.

Що стосується засудження рабства в тій підставі, що раб приречений на ручні роботи і прикутий до нікчемним знаряддям, керованим його рукою і формує матерію, то це засудження вже містить в собі презирство до чуттєвої реальності, характерне для філософії Платона. Саме з цього часу перевертати реальність, як вивертають куртку, перевертати виворіт на обличчя, а лицьову сторону навиворіт, стало самої природною річчю на світі. Стало очевидним заявляти, що діяльність, якої від нас вимагає повсякденна реальність, мета наших зусиль, нашого важкого і плідної праці, невпинно змінює дійсність, що ця діяльність - чиста нісенітниця і що тільки споглядальна життя може наповнити нашу душу радістю, може втішити нас в нашому глибокому нещастя, в нашому відчаї, притаманному нашому смертному станом. Платон, присвячуючи душу - цю єдину частина нас самих, заслуговує на увагу, - тільки споглядання бога, підготовляє її до того абсолютного блаженства, до якого природа душі призначила її після смерті тіла.

Що ж це за абсолютне блаженство? Блаженство душі, нарешті звільнилася від тіла і допущеної до споглядання вищої Краси.Платон чудово втілює свою мрію. Він працює над створенням цього міражу з невичерпним терпінням майстрині штучних квітів, він покірно прислухається до голосу Діотіми, що наставляє Сократа в «Бенкет».

«Якщо людина досягла цього в житті, - говорила пророчиця Сократу, - ... більше, ніж будь-коли, він може сказати, що він жив гідним чином, так як він дивиться найпрекрасніше. Якщо ти коли-небудь побачиш це, то вирішиш, що існуєш не так, як існує золото, одяг, гарні хлопчики і юнаки, побачивши яких ти буваєш вражений і готовий - ти і багато інших - дивитися на предмет своєї любові, постійно бути в спілкуванні з ним і, якби тільки можна було, не їсти, не пити, а тільки дивитися на нього і бути разом з ним. Що ми подумали б, якби кому трапилося побачити саме прекрасне ясним, як сонце, чистим, не змішаним, що не наповненим людською плоттю з усіма її фарбами і потугою другою смертною марнотою, але якби йому можливо було побачити саме божественне прекрасне однаковим? Як ти думаєш, чи була б поганого життя людини, що дивиться туди, бачить постійно це прекрасне і перебуває з ним? Зміркуй, що тільки там, бачачи прекрасне тим органом, яким його бачити можна, він буде в змозі народжувати не примара чесноти, але - так як він стикається ні з примарою - справжню чеснота - так як він стикається з правдою. А якщо він народив і вигодував справжню чеснота, він може стати люб'язним божеству і більш, ніж будь-хто інший, безсмертним ^»1.

¹ Платон, Бенкет, Петроград, «Academia», 1922, с. 60-61.

В такому уривку можна відразу відчути і глибоку любов і величезна огиду, вселяється Платону чуттєвої реальністю. І саме для того, щоб злитися з нею, але не піддався їй цілком, Платон обирає для своєї метафізики парадоксальний манівці. Споглядання чистої краси, прилучення до бога - це тільки міраж, досить великий, досить глибокий, досить переконливий для того, щоб втішити його в тому, що він людина.

* * *

Пізніше Платон розкриває блаженному Августину врата «Держави божого». Святий Августин в розпал своїх сумнівів, моральних та інтелектуальних, що утримували його тільки ще на порозі католицької віри, Августин, бранець маніхейській єресі або, може бути, простіше - бранець власної неприборканої чуттєвості, зробив відкриття (як він каже), познайомившись з книгами платоников, переведеними на латинську мову. Це були роботи Платона і одна робота Гребля, викладена його учнем Порфирієм. Августин нам розповідає в своїй «Сповіді», що, сповнившись духом творів грецької філософії, він з оновленим серцем приступив до читання Священного писання, «розпізнавши в ньому те, що він вже читав в філософських книгах», крім, звичайно, втілення.

Всім відома знаменита сцена в «Сповіді»: Августину під час його молитви в саду здалося, що він почув з небес голос дитяти, який співав: «Візьми і читай, візьми і читай». Августин відкрив навмання книгу «Послань» апостола Павла, яка з давніх-давен завжди була з ним, і прочитав: «... будемо вести себе пристойно, які не вдаючись ні пірованіе і пияцтву, не в перелюбі та розпусті, не в сварні та заздрощах, але зодягніться в Господа нашого Ісуса Христа і піклування про плоть не обертайте на пожадливість ^»1.

З цього дня Августин відкидає маніхейство, відмовляється від своєї нездержливої ​​життя і віддаляється в гори з матір'ю і кількома друзями. Він веде життя, яку греки називали «biosphilosophicos» ² і яку вже вели християнські анахорети.

¹ Послання апостола Павла до римлян, гл. 13, с. 13-14.

² Тобто життя філософа, що означає відмова від суєти земної, заняття вищими дослідженнями, наукою, мудрістю, пізнанням, філософією в найвищому сенсі.

Звернений до християнства і прийняв хрещення, Августин скоро призначається священиком, пізніше християнське населення проголошує його єпископом Гиппона, другого міста Африки після Карфагена.

На численні працям, які залишилися після Августина (113 творів, 500 проповідей і величезна кількість послань), ми бачимо, що саме за посередництвом Августина, сповненого «творіннями платоников», і в результаті його полеміки з сильно розмножилися єресями створюються найбільш суттєві догмати католицької церкви.

Ми не збираємося ворушити тут цю історію. Вона привела б нас до самих різних напрямах: до фомістам, але також і до реформаторам, до гуманістів (не слід забувати янсеністов і той скрутний «справу», яке виникло у французькій церкви внаслідок засудження папою Урбаном VIII «Augustinus'a» Корнелія Янсена) і до великим французьким письменникам.

Наведемо лише свідоцтво Лабрюйером в «Des Esprits forts». Назвавши Василя, Ієроніма, Августина, Лабрюйер вигукує: «Батько церкви, учитель церкви - які найменування! Яке зневіру в їх писаннях! Яка сухість, яке холодну благочестя і навіть, можливо, якась схоластика! Так кажуть ті, хто ніколи не читав їх; але зате скільки здивовані все ті, хто склав собі уявлення про батьків церкви, дуже далеке від істини, як здивовані вони будуть, якщо побачать в їх роботах більше гнучкості і делікатності, більше чемності і розуму, більше багатства, виразності і більше сили розуму, риси живіші і витончені, більш природні, ніж це можна помітити в більшості робіт нашого часу, які читалися з інтересом, створили їм ім'я і дали підставу для чванства їх авторам. Яка насолода в відданості релігії, як радісно бачити, що їй довіряють і її підтримують, що її тлумачать такі чудові генії і такі глибокі уми, і особливо, коли дізнаються що за обсягом знань, за глибиною проникнення, по принципам чистої філософії ... гідності промов, по красі моралі і почуттів немає нічого, що наприклад, могло б зрівнятися зі святим Августином, не рахуючи Платона і Цицерона ».

Але не будемо відхилятися від головного, воно полягає в наступному.

Августин учив, після Платона і за Платоном, що шукати бога і споглядати його треба душевним поглядом за межами тілесного світу, а розпізнавати незримі досконалості через предмети створені. Для Августина, як і для Платона, ці досконалості суть ідеї бога, відображені в бутті. Однак думки Платона проникли в християнство не тільки за посередництвом августиніанства. Більш того: значна частина містичних устремлінь, всякий догляд за межі дійсності душі, спраглої бога, які виходять від Августина, сягають Платону і до його великому учневі - самому великому і найбільш шаленого, - до Греблю, ясновидцю, осліпленому усіма міражами, які населяють людську пустелю .

Отже, Платон з'явився провидцем і попередником міражу християнства.

Одне слово Паскаля в його «Думки» висвітлює з простотою, але і з сліпучим блиском то, що ми хотіли показати в цьому розділі. Ось воно: «Платон - це підготовка до християнства».

* * *

Проте серед всіх грецьких письменників Платон в певному сенсі, не дивлячись на те новий напрямок, яке він дав грецькому гуманізму, - самий грецький.

Він грек по своєму дивовижному пристрасті до міфів, не тільки до міфів, успадкованим за традицією, але головним чином (хоча це і не завжди можна визначити) до міфів, які він сам творить, які він витягує зі своєї власної глибини і за допомогою яких він висловлює найнесподіваніші відтінки своєї думки. Жоден інший грецький письменник не може йти в порівняння з ним за можливостями творчої уяви, хіба що Аристофан або ще творець «Іліади», який, як говорили древні, «створив богів». Платон відкрив хід душ в небі Ідей з тієї ж зухвалою незалежністю, з якою Гомер зобразив зустріч Гери і Зевса на Іде. «Створив» в плані і в межах своєї віри. Як той, так і інший.

Слово «поезія» означало по-грецьки «винахід» і «творення» перш навіть, ніж воно стало означати власне поезію. Було б банальністю повторювати слідом за багатьма іншими, що Платон - видатний поет, найвидатніший в IV столітті до н. е. Швидше, слід сказати - і це не менша похвала, - що він чудовий прозаїк, найбільш великий, я вважаю, з грецьких прозаїків в тому столітті і на тій мові, яким випала честь стати століттям і мовою Демосфена.

* * *

Платон користується в один і той же час всіма відтінками стилю з найприроднішою невимушеністю. Він переходить від простого до піднесеного з акробатичній спритністю, що викликає трепет. Двадцять, тридцять разів поспіль учень відповідає «так» на запитання вчителя. Від цього ви заскреготіли б зубами, якби це було на іншому, а не на грецькій мові (див. Переклади). Але ці двадцять і тридцять разів - інші «так». Повні замовчувань. Іноді вони значать майже наше «безсумнівно». А інший раз «так» настільки близьке до «немає», що вас пробирає дрож і ви чіпляєтеся за свій здоровий глузд, щоб не впасти в безглуздя.

Все це - ще тільки простота Платона. Багатогранність видатного прозаїка.

Але ось фраза стає довшим і починає рухатися. Можна сказати, що вона починає танцювати. Постає вітер над пилом слів. Слова кружляють і піднімаються до неба з дедалі більшою швидкістю, розширюючи орбіту фрази. Куди несе нас чарівник-автор? Ми не знаємо. По вертикалі до зеніту. Ми наблизилися до небесного світила, до сонця. Раптово ми відчуваємо, як потрапляємо в обійми розуму і любові. У цьому стані несамовитого захвату, про який говорить Платон, наше сприйняття зовсім не залежить від слів, вимовлених нашою мовою, воно здійснюється за допомогою фонетичних звуків чарівного мови, яким володіє Платон, яким він жонглює. Його мова стала для нас чимось на зразок дихання.

Але що ж ми сприймаємо? Ми засвоюємо ту істину, яку Платон прагне нам повідомити і яка не більше ніж галюцинація, ніж міраж.

Ми зачаровані. Платон нас зачарував.

Просто тому, що він, безсумнівно, найвидатніший прозаїк-поет всіх віків. Він володіє, за Монтень, «поетичної легкістю, умінням здійснювати зльоти і скачки. Це мистецтво, підказує Платон, легке, пурхають, демонічне ». Його б'є ключем слово з кожною миттю змінюється. Його природність сприймається нами як блискучий новими фарбами сюрприз, але ніколи не вражає нас. «О боже, - продовжує Монтень, - скільки краси в цих веселих витівках, в цьому різноманітті!» Тим паче, що ця природність найбільше нагадує «недбалість і випадковість».

Платон володіє новизною винаходи «кращої прози давнини» (це все Монтень), тієї, яка «всюди виблискує силою і поетичною сміливістю і певною мірою відбиває його горіння. Поет, говорить Платон (не те ж він сам робить у своїй прозі?), Сидячи на тринозі муз, виливаючи в шаленстві все, що йому приходить на уста, подібний до дзюрчанню фонтану, висловлюючи себе як би в переривчастому бігу води; поет - він сам поетичний, і стара трилогія - цілком поезія, кажуть вчені, а перша філософія - це справжній мову богів ».

Монтень, характеризуючи таким чином стиль Платона - «справжній мову богів», - дає нам розгадку чарівності, яке нас заворожує. Платон нас приваблює, тому що, як нам здається, він висловлюється на мові, повному прихованого сенсу: ми сприймаємо те, що він хоче сказати, хоча наш розум не сприймає цього. Красою своєї мови Платон підкуповує нас і обманює нас, і ми не сердимося на нього за те, що ми обмануті ім.

Додайте до цього диво його музичної композиції.

Платон ніколи або майже ніколи не складає свій твір, як оратор, за правилами чудовою, розважливою, завжди меткої риторики, яку винайшли софісти його часу і з якою він не переставав вести боротьбу.

Він пише за законами несамовитого захвату. Існує не одне несамовитість. Ніщо, повідомляє нам сам Платон, не є ближчим до його власного генію, ніж це несамовитість, яке він отримує як божественний дар від богинь всього музичного - від Муз.

Головні теми його діалогів - чи йде мова про справедливість в державі або про любов - ніколи не починаються і ніколи не розвиваються в школярської або в схоластичної манері.Вони виникають як музичні сюжети, спочатку в якості другорядного, пов'язаного з мелодією, мотиву, випадкового, як би десь далеко від головного питання, на приглушеному звуковому плані розмови. Потім все йде так, як ніби невелика хвиля, яка набігла першої на пісок, відходячи, раптом знову здувається, захоплюючи за собою і підпорядковуючи слухачів в припливі суперечливих пристрастей, владно змушуючи визнати свою присутність, надовго захоплюючи і насичуючи думку до того часу, поки втамування увагу не слабшає і не відступає, щоб надати істині діяти без слів, в мовчанні непізнаного. Два рази в «Бенкет» відбуваються такі прориви, порушення загального тону: гикавка Арістофана і поява п'яного Алківіада розряджають напруженість розмови сміхом, завжди рятівним.

* * *

Діалог Платона ніколи не носить характеру навмисною сухості, суворого докази. Це живий ритм, що виблискує рух того, іншого діалогу, який постійно ведеться в нас нашої власної думкою з усіма своїми протиріччями, що переслідують один одного, наштовхуються один на одного, що змінюють один одного і ніколи не припиняються пошуками істини. У цьому ще Платон - грек. На іншому кінці ланцюга історії Улісс невпинно запитує самого себе, «своє серце і свою думку».

Всякий, хто насолоджувався, читаючи Платона на його мові, на грецькому ... не для того, щоб переводити його (на жаль!) ​​... але любив чуттєво, як люблять плід, який з'їдають і який тане в спраглому роті ... всякий , хто сприймав грецьку мову як насолоду, яку не скоро забудеться, той знає, що фраза Платона пронизує його незвіданою радістю, збудливою, а може бути, що пробуджує неясні надії, що вона полонить його істота цілком, душу і тіло, нерозривно пов'язані, - полонить назавжди, а іноді на один тимчасовий момент, що вона єдино озідает безсмертя, творить ангелів, - вона одна могла привести до найбільш абсурдним міражу людства - вічного життя як відчутної реальності, як шматку хліба, втамовує голод.

Чи припустимо так п'янить цією мовою мрії? Так піддаватися Чарівникові? Так, це було б можливо, якби слова, якими він користується, володіли в його промові другим сенсом, незбагненним для нас, але достовірним. Наприклад, «душа».

Але цього немає. «Розум» не може означати «нерозумність». Смерть залишиться смертю, тобто небуттям. Якщо протягом століть було по-іншому, Платон - один з головних винуватців цієї втрати людьми здорового глузду. І хіба мало цього, щоб по праву назвати його божественним Платоном?

ГЛАВА VIII

АРИСТОТЕЛЬ І ЖИВІ ІСТОТИ

Платон і Аристотель - великі, видатні особистості не тільки в історії філософії, але і в історії людства. І той і інший - генії. Значення терміна «геній» часто принижують. Що він, власне, означає в даному випадку? Він означає (Литтре і ін.), Що ці дві людини володіли такими здібностями, які дали їм можливість виконати свою місію філософів - розширити межі пізнання, встановлені до них. Термін «геній» включає поняття: вихід за межі, відкриття, творення. Якщо філософія є мистецтвом жити і якщо Платон і Аристотель зробили спробу конкретно видозмінити це мистецтво, змінюючи людей, чи не означає це, що люди після Платона і Аристотеля (третій геній епохи - Олександр) не будуть вони тим, чим вони були до них?

Зусиллями філософів і старанням народних мас, просвіщати і одночасно подаються цими геніями, цивілізація перетворюється, вона скидає з себе оболонку минулого, вона оновлюється. І скоро їй знадобиться нове найменування: цивілізація була грецької, еллінської, тепер вона буде називатися елліністичної, перш ніж повністю вона не зміниться і не стане християнської (якщо дійсно цей красивий міф про Христа коли-небудь існував).

* * *

Аристотель народився в Стагире, грецькому місті Фракийского узбережжя, в 384 році до н. е. (Платон старша за нього на 43 роки). Він провів дитинство в столиці Македонії - Пелле, де його батько Никомах був лікарем і другом царя Амінти, батька Філіппа Македонського. Аристотель належав до однієї з гілок роду Асклепіда, про яких Гален розповідає, що лікарі з цього роду завжди навчали своїх синів робити розтин трупів. Але Аристотель занадто рано втратив батька, тому його не торкнулася цей звичай, що зберігся в його пам'яті лише як сімейна легенда.

Сімнадцяти років Аристотель прибув до Афін, щоб отримати там освіту. Він вступив до Академії, школу Платона. Аристотель схилявся перед своїм старим учителем, престарілим, але вічно молодим, подібно зеленій гілці весни; він палко любив його, що однак, не заважало йому критикувати Платона. Про розбіжності між двома філософами стародавні склали чимало безглуздих анекдотів, але вони ж витягли з цих розбіжностей чудове вислів, приписуване Арістотелем: «AmicusPlato, sedmagisarnicaVeritas» ( «Платон мені друг, але істина дорожче»). «Лоша хвицає свою матір», - жартома казав Платон з приводу критики Аристотеля.

Втім, щоб заслужити прихильність старого вчителя, досить було звернутися до його теорії ідей. Сам Платон, незважаючи на свої 60 з гаком років, не залишав у спокої власну філософію і невпинно переробляв її, або підтверджуючи, або спростовуючи значимість її положень. У цій-то обопільної критики вчителя і учня, то одностайної, то повної розбіжностей, - коріння їх нерозривної дружби. Аристотель представив Платона і інший доказ своєї вірної дружби: він не порвав зв'язку з Академією і завжди брав участь в академічних співбесідах, аж до смерті Платона, коли самому Аристотеля було 38 років. Адже це факт, що Платон, надзвичайно цінував Аристотеля і називав його «чистим розумом», довірив йому викладання в своїй школі, можливо навіть - викладання риторики.

У 347 році до н. е. Платон помер, і Аристотель залишив Афіни. Аристотель ніколи не брав активної участі в політичному житті, проте на його долю не раз контрударом важко відбивалася та боротьба, в яку були залучені Афіни і Македонія. У 347 році до н. е. відносини між противниками все ще залишалися ворожими, незважаючи на позірний світ, укладений в самий розпал «Філіппік» і зі схвалення самого Демосфена. Аристотель не мав ні найменшої симпатії до політичного ладу Македонії та в своїх політичних роботах ніколи не віддавав переваги авторитарної монархії Філіпа. Проте він не втримався в Афінах, де панувала атмосфера холодної війни по відношенню до чужинців, де він був підозрілою особою через збережених у нього дружніх відносин з македонським двором.

Покинувши Афіни, Арістотель спочатку оселився в Мизии, в Ассе, у Гермия, свого колишнього товариша по Академії, тирана міста Асса, людини сумнівних вдач. Тут Аристотель приступив до своїх перших здобутків в галузі природознавства, які і продовжував пізніше, живучи вже в Мітілене на Лесбосі. Аристотель одружився на прийомної дочки Гермия, Пифиаде, яку завжди палко любив.

Саме на Лесбосі і в Малій Азії, біля рибалок, Аристотель вів свої ретельні спостереження над рибами і ракоподібними. Результати цих спостережень викладені в творі «Дослідження тварин» ^1, опублікованому значно пізніше.

¹ Врусскіх перекладах ця робота відома під назвою «Історія тварин».

Якраз в той час Філіп Македонський шукав вчителя і вихователя для свого чотирнадцятирічного сина Олександра, і його вибір припав на Аристотеля. Майбутній владика світу отримав в якості наставника найбільшого вченого свого часу, безприкладного ерудита, того, кого п'ятнадцять століть тому кращий поет середньовіччя з повною підставою прославив у своїй поемі «Пекло» як «вчителя тих, хто пізнає». Який же був результат цього чудесного з'єднання, цього нечуваного, парадоксального випадку, яка довірила апостолу золотої середини, здорового глузду, реальної дійсності цього зухвалого любителя всього неможливого, і до того ж неможливого, втіленого в дійсність? Потрібно зізнатися, що ми не знаємо про це нічого, що заслуговувало б уваги. Філософ ні передбачив важливості тієї революції, яку зробить грандіозний задум його царственого вихованця: він засуджував злиття двох світів античності - варварського і еллінського, злиття, що стало її пекучої проблемою.

Що стосується владики світу, то він навчився у Аристотеля цінувати «Іліаду» як незрівнянний шедевр і ніколи з нею не розлучався. Однак він не навчився приборкувати свої неприборкані пристрасті так само добре, як він приборкував Буцефала.

Співбесіди мислителя і спадкоємця македонського престолу відбувалися протягом двох років в святилище Муз, що знаходився в лісистій місцевості (чи не означає це, що культура вже прагне до самоти?). Але Філіп, вирушаючи у військовий похід, відкликав Олександра, щоб довірити йому, 16-річному юнакові, управління державою.

Трохи пізніше, після Херонеи і вбивства Філіпа, Аристотель повернувся до Афін. Він заснував там свою школу, Лікей, названу так за іменем суміжній з нею гимнасии, присвяченій Аполлону Лікейський. Школа містилася в кількох будівлях, розташованих у великому парку, серед чудових дерев. Аристотель викладав, прогулюючись зі своїми учнями в парку, він вів дискусії з найбільш заплутаним питань логіки та метафізики; це були ранкові лекції, іменовані мовою кілька педантичному езотеричними і призначаються для перспективних учнів. Увечері в одному з приміщень школи Аристотель читав так звані екзотеріческіе лекції для широкої аудиторії на теми, в більшій мірі відповідають інтересам цієї аудиторії і стосуються риторики або літератури, а також політичних питань. Різниця між ранковими і вечірніми лекціями визначилося більшим чи меншим ступенем труднощі трактували сюжетів, але ніяких таємних навчань, ніякого містичного спрямування не було в викладанні, розрахованому на більш вузьке коло учнів.

Аристотель зібрав в Ликее, за підтримки Олександра, надзвичайно цінні колекції, а також бібліотеку, яка після бібліотеки Евріпіда була першим зборами книг, що належали приватній особі. Ботанічні і зоологічні колекції послужили зразком для колекцій майбутнього олександрійського Мусейона. У своїх роботах про природної історії Аристотель відсилає читача до окремих томів «Таблиць», які відтворювали тварин і рослини. Створення цих альбомів, цих «анатомічних таблиць», мало дуже важливе значення. Від того, хто їх складав, була потрібна велика ретельність і точність і передбачалося грунтовне знайомство з анатомією тварин.

Аристотель викладав в Ликее близько дванадцяти років. Після смерті Олександра він змушений був покинути Афіни, настільки там велика була ненависть до Македонії і до її друзям, навіть до найменш войовничим і найшкідливішим. Звинувачений, як і Сократ, в «нечесті», Аристотель нібито сказав перед своїм від'їздом: «Я не хочу допустити, щоб афіняни зробили новий злочин проти філософії». Він передав школу своєму учневі Теофрасту і пішов в Халкиду на Евбее, в маєток, отримане ним від матері.

Він помер в наступному році від хвороби шлунка, всього шістдесят двох років від роду.

До нас дійшло заповіт Аристотеля, воно знайомить нас з деякими сторонами приватного життя філософа. Після смерті своєї першої дружини Пифиаде Аристотель довгий час перебував в співжитті з гетерою Герпілідой, вона подарувала йому сина, названого Нікомаха; крім того, він мав дочку від Пифиаде і прийомного сина Никанора. Заповіт заздалегідь з'єднує шлюбними узами Никанора і дочка Пифиаде. Своїй співмешканці Аристотель заповідає на вибір або батьківський будинок в Стагире, або один зі своїх будинків в Халкиде.

Один сучасний історик так коментує цей заповіт: «Звичайно, ми не перебільшимо, якщо скажемо, що Аристотель був чудовим чоловіком, люблячим, турботливим батьком і порядною людиною».

А чому б і ні? Геній теж може бути порядною людиною.Однак ж це думка про Аристотель цікавить нас менше всього на світі. Варто було б додати до цього визначення ще кілька слів і повідомити, що Аристотель, цей «чудовий чоловік», цілком свідомо і з винятковим запалом віддавався любові до хлопчиків, суворо відкинутої Платоном. Але до чого все це?

* * *

Нам набагато цікавіша інша пристрасть, що горіла в Аристотеля, чужа будь-якого було анекдотичного відтінку, - це його жага пізнати світ в цілому і оволодіти ним, пізнати природу і істоти, які вона вміщує в собі, проникнути в сенс природи і передати це іншим людям ... Світоч науки (яка стара банальна метафора!), Аристотель був одним з перших, хто заснував науку, одним з тих, хто з честю проніс по шляху людства світильник знання.

Весь грандіозний шлях Арістотеля - хоча досліджувані ним шляху, напрямки я розкриваються області можуть здатися позбавленими загальної внутрішньої зв'язку - свідчить про його пристрасному бажанні пізнавати і поширювати знання, а це першорядний дар кожного вченого і в той же час його останнім звершення. Отже, у Аристотеля логіка і біологія, метафізика і етика, психологія та теологія - НЕ розрізнені завоювання науки як це може здатися на перший погляд. Аристотель об'єднує їх в таку струнку систему, що кожна частина не тільки займає в рамках цілого належне їй місце, але і зберігає це місце для себе однієї.

Показуючи Аристотеля як природознавця, я не спотворюю його філософської думки, я хочу тільки уявити його образ у всій повноті і конкретності, наскільки це дозволяють скромні рамки цієї роботи.

До того ж для Аристотеля в його творчості нічого не було ближче і важливіше, ніж вивчення живих істот. Значення біології в загальному ансамблі його робіт перш за все вимірюється фактичним обсягом біологічних трактатів: вони складають близько однієї третини зберігся зібрання його творів. У трьох великих роботах Аристотель постає перед нами надзвичайно великим дослідником в області біології. Так, нас вражає достаток відомостей, їх ретельність і в більшості випадків їх точність в «Історії тварин», яку тепер більш правильно називають «Дослідження тварин» (всього 9 книг справжніх і 10-я - апокриф). Ця робота є невичерпним джерелом фактів, що відносяться до п'ятисот видів різних тварин (точніше, до чотирьохсот дев'яноста п'яти видів). Дві інші важливі роботи написані слідом за нею. Одна з них має назву «Про частинах тварин» (4 книги). Аристотель прагне тут не тільки дати порівняльну анатомію тварин, а й показати в дуже узагальненому вигляді функції тіла тварин і пояснити основи механізму їх органів. Інша робота, «Про виникнення тварин» (5 книг), є головним чином трактатом про різні способи розмноження тварин - включаючи сюди і самозародження, - і в той же час ця робота по ембріології тварин ...

Крім цих трьох робіт - найбільш значних як за обсягом, так і за змістом, - слід відзначити кілька творів на теми психолого-біологічні, так звані Parvanaturalia, повні дотепних і глибоких думок. Головні з них: «Про відчуття і відчувається», «Про сон і неспання», «Про тривалість і стислість життя», «Про молодість і старість», «Про життя і смерті», «Про диханні». Трактат «Про ворожінні по снам» є шедевром спостережливості, здорового глузду і наукової думки. Відзначимо ще роботу «Про пересуванні тварин», в якій Аристотель вивчає і дуже точно описує механізм руху у чотириногих. Їх нормальне пересування - це пересування «по діагоналі», і автор дуже точно пояснює причину цього явища.

Здається, що Аристотель в кожній зі своїх невеликих робіт в своєму розпорядженні відомості про все тваринному світі, від людини до ракоподібних і молюсків. Деякі з цих етюдів написані нашвидкуруч, але вони завжди неупереджені та обгрунтовані. Аристотель виходить із фактів, він порівнює, він намагається зрозуміти.

Нарешті - без сумніву, навмисно - на початку біологічного зібрання його творів поміщена дивовижна робота, абсолютно несподівана в цьому плані, робота «Про душу». Цей твір, в дійсності є біологічним трактатом, службовцям як би введенням до вивчення всього тваринного світу в цілому. Термін «душа» не має того спіритуалістичного значення, яке надають йому зазвичай сучасні філософи. Аристотель недвозначно виступає також проти філософів, зрозуміле під цим терміном виключно душу людини. Для нього «душа» становить першопричину тваринного життя в цілому. Трактат Аристотеля «Про душу» можна було б назвати «Про життя, про її найголовніших функцій і її першопричину». Правильніше сказати, Аристотель вивчає не тварин, він вивчає окрему тварину (включаючи і людини) у всіх його аспектах. Вивчаючи тварин, він вивчає жива істота.

Його тлумачення душі не містить в собі метафізичної точки зору, воно однаково добре сумісно як з матеріалістичної, так і зі спіритуалістичної філософією. Сказати, що біолог вивчає душу, - це значить сказати, що він вивчає організацію і діяльність всього живого, що він пізнає справжнє життя.

У вивченні різних видів тварин Аристотель знаходив надзвичайну насолоду. Він роз'яснив головну причину свого ентузіазму в процесі цих досліджень:

«... Залишається сказати про природу тварин, не упускаючи у міру можливості нічого - ні менш, ні ціннішого, бо наглядом навіть над тими з них, які неприємні для почуттів, яка створила їх природа доставляє все-таки невимовні насолоди людям, здатним до пізнання причин, і філософам за своєю природою ... Тому не слід дитячо нехтувати вивченням незначних тварин, бо в кожному творі природи знайдеться щось, гідне подиву; і по слову Геракліта, зверненого, як кажуть, до чужинців, які шукали з ним зустрічі, але в нерішучості зупинився біля порога побачивши його гріються біля вогнища (він закликав їх бути сміливими і входити: «бо і тут існують боги»), треба і до дослідження тварин підходити без всякого огиди, так як у всіх них міститься щось природне і прекрасне. Бо не випадковість, але доцільність присутня в усіх творах природи і до того ж в найвищого ступеня, а заради якої мети вони існують і виникли - відноситься до області прекрасного. Якщо ж хто-небудь вважає вивчення інших тварин низьким, так само слід думати і про нього самого, бо не можна без великого відрази дивитися на те, з чого складено людина, як-то: на кров, кістки, жили і подібні частини ... ^»1.

Чи потрібно нагадувати, що розуміє Аристотель під «кінцевою метою»? Він вважає, що кожна істота і кожен орган створені Природою в передбаченні їх кінця, тобто їх спеціального призначення; це і є те, що він називає «кінцевою метою». У природи, каже він, є свій задум. Відкривати її приречення, зрозуміти призначення живих істот, їх «кінцеву мету» - це значить виявляти кожну мить красу світу. Ось що сповнює радістю Аристотеля.

Філософ, учений, він, однак, остерігається зловживати поняттям «кінцева мета». Бувають випадки, коли він відмовляється від легкості пояснення «кінцевою метою» і замінює його поняттям механічної причинності. «... Важко вирішити, - пише він, - що перешкоджає природі проводити не« заради чого »і не тому, що« так краще », а як Зевс, який посилає дощ Cовсем не для зростання хлібів, а в силу необхідності. Саме випаровування, піднявшись догори, має охолонути і після охолодження, зробившись водою, спуститися вниз, а коли це сталося, хліба припадає рости ^»2.

¹ Аристотель, Про частинах тварин, книга I, переклад з грецької В. П. Карпова, М., 1937, с. 50-51.

² Аристотель, Фізика, книга II, переклад з грецької В. П. Карпова, М., 1937, с. 43-44.

Демокріт не сказав би краще.

Тим часом, натхнений цим прагненням, майже зухвалим, як я вже говорив, цим гарячим інтересом, який у нього було до створінням природи, що захоплюється цією прихильністю, майже братської, яку він мав до тварин, інтересом до тваринної природі людини, Аристотель зробив грандіозну, засновану на досвіді роботу: скласти перелік усіх живих істот, виявити в них і в їх структурі іманентну їм кінцеву мету і, нарешті, класифікувати їх за ознакою наближення їх до Людини.

Ця гігантська завдання не могла бути виконана без помилок, навіть якщо не брати до уваги філософську інтерпретацію, яку Арістотель дає явищам природи і яка при всіх своїх красу, звичайно, ілюзорна. (Зауважимо, однак, що і в наш час існує ще чимало вчених-фіналістів і що не можна абсолютно заперечувати користь фіналізму, принаймні як методу дослідження.) Я в даний момент кажу тільки про помилки, що відносяться до фактів. Сучасні автори відзначають у Аристотеля завжди одні й ті ж помилки, потискуючи при цьому плечима або нерозумно посміхаючись. З десяток цих помилок дивні ... З десяток! На тисячі спостережень, і в такій області, в якій Аристотель просувався як дослідник величезного і ще невідомого континенту - світу тварин, ширшого і більш недоступного, ніж світ, ще не вторований Жюлем Верном.

Так, Аристотель стверджував з усією серйозністю, що у жінок менше зубів, ніж у чоловіків, що у чоловіків тільки вісім пар ребер, роблячи виняток для лігурійці, у яких ребер сім пар. Зауважимо, що він не говорить, приєднує чи він до цих восьми парам помилкові ребра і чи слід вважати за одне або кілька ребра, разом прикріплені до грудної кістки.

Інші помилки. Він не зумів розпізнати кістки людського черепа і знайти їх шви; він налічує три шва в чоловічому черепі і тільки один, колоподібний, в жіночому. Він вважав, що артерії наповнені повітрям; він думав, що мозок - холодний. Він думав також, що у людини тільки одна легеня. Він майже нічого не знав про нервову систему. Притому він взагалі набагато гірше знав людини, ніж тварин. Правда, він не розкривав трупів людей, крім кількох зародків, між тим як тварин він розкривав принаймні п'ятдесятьма способами. (Видно, між іншим, що Аристотель знімав у крота щільну оболонку, яка покриває природне місце очі, щоб розглянути всі головні частини ока: зіниця, райдужну оболонку, білок і канал, який з'єднує очей з головним мозком.)

Помилки дивовижні, нехай. Натураліст часто дуже поспішає. Коли варто було б помножити і перевірити спостереження, він часом покладається на джерела, дуже мало надійні і які ми не завжди маємо під руками. Але йому траплялося також і поправляти себе в ряді робіт. Так, після того, як він стверджував в «Дослідженні тварин» на підставі неперевіреного думки Геродота, що у крокодила немає мови, він повертається до цього питання в «Частинах тварин» і заявляє, що все-таки крокодил має мову, і пояснює, посилаючись на іншу помилку Геродота, як трапляється, що люди помиляються.

Ось інше виправлення, більш важливе. Воно стосується запліднення риб, що мечуть ікру. Аристотель в своїх «Дослідження тварин» дотримувався з цього питання дивних теорій, розділяючи, однак, загальна ходяче думка. «Найважче, - пише він, - побачити спосіб, яким спаровуються риби, метання ікру, що змушує багатьох осіб думати, що самки риб запліднюються, ковтаючи рідина (молоку), яку викидає самець. Слід погодитися з фактом, свідками якого часто бувають багато. Коли час спарювання приходить, самка слід за самцем, вона ковтає рідину, яку він викидає, і, б'ючи його ротом під черево, сприяє більш швидкому і більш рясного виходу рідини. Але після метання самці в свою чергу йдуть за самками і ковтають ікру; риби народяться тільки з тих ікринок, які уникли цього.

Звідси виникла на берегах Фінікії думка користуватися самцями для лову самок і назад, щоб ловити і тих і інших. Надають самкам Головлі самців, самки збираються навколо них, і рибалки ловлять їх. Ці спостереження, часто повторювані, сприяли виникненню системи розмноження риб, яку я виклав; але варто було б помітити, що немає нічого особливого у риб. Чотириногі самки і самці виділяють в період їх спарювання щось рідке, вони обнюхують один у одного органи розмноження.

Більш того, для того щоб запліднити перепілку, досить помістити її під вітром, часто досить навіть, щоб вона почула спів самця в той час, коли вона розташована до зачаття, або щоб самець пролетів над нею і щоб вона вдихнула запах, який він поширює.Ці птахи, як самець так і самка, тримають дзьоб розкритим під час спарювання і язик висунутим з дзьоба ». [Цей параграф декількома сучасними авторами був оголошений вставленим в текст, так як він перериває міркування Аристотеля. Дан в перекладі Камю, 1783 рік. - А. Б.]

Однак в подальшій роботі, «Про виникнення тварин», точка зору Аристотеля цілком змінюється. У цьому новому творі попереднє думку визнається автором «наївним і недолугим», що свідчить «про легковажність і про поверхневе ставлення до фактів» (вираження Аристотеля). Суворо критикуючи свої попередні спостереження, грецький натураліст продовжує: умови розмноження риб через швидкість їх руху дуже важко вловити, самі рибалки тут помиляються і поширюють сущі казки. Вони спостерігають, не будучи стурбовані прагненням «дізнатися достеменно». Звідси «такі твердження - неточні або абсурдні».

Десь в іншому місці гієна і борсук, згідно з народними уявленнями, вважаються гермафродитами: ворона, сойка, голуб розмножуються через дзьоб; ласка - через рот, вона виробляє на світло дитинчат через цей же отвір. Аристотель відразу ж вказав з цілковитою точністю, як це виходить. «Труднощі дозволяється, - підсумовує він з простодушністю, - якщо увага спрямована на те, що відбувається».

За цих прикладів можна бачити, що і Арістотелем трапляється, як колись Геродоту, поступатися своєю схильності до барвистого; але частіше він вважає за краще найвища насолода - повідомляти тільки точні факти.

Втім, б про більша частина помилок Аристотеля пояснюється володіла ним невгамовної спрагою знань. Він ще не засвоїв того, що наука сама по собі повільна і передбачає терпіння і обачність. Його стрімкість і допомагала і заважала йому одночасно. Без неї знання померло б перш, ніж встигло народитися. З нею йому траплялося оступатися, але також і випереджати істину.

Причина його помилок іноді полягала і в апріорних судженнях, чому він зобов'язаний був знанню (або незнання) свого часу і тому, що сам він не потрудився спростувати їх більш ретельними спостереженнями. Цим пояснюється твердження, що артерії (наприклад, аорта) наповнені повітрям, - твердження, засвоєне майже всієї грецької медициною, що стало загальноприйнятою думкою, яке увійшло в термінологію, яка перетворила трахею в найголовнішу артерію. Апріорне судження, яке не вдавалося спростувати навіть самої очевидністю того факту, що при артеріальних пораненнях кров б'є фонтаном. Щоб затушувати цю очевидність, турбували медицину, були придумані сполучні канали між венами і артеріями і була допущена можливість того, що кров, коли на неї не тисне повітря, переходить з вен в артерії відповідно до теорії, по якій природа не терпить порожнечі. Так сильно вплив навіть на найбільш видатні уми помилки, поширеної повсюдно!

Якщо помилки Аристотеля нас здивують, то згадаємо, що вони незначні в порівнянні з безліччю нових знань і відкриттів, якими він в достатку обсипав людство.

* * *

Багатство, різноманітність і правильність його спостережень досі вражають вчених нашого часу. Аристотель, надзвичайно цікавлячись відомостями щодо іноземних тварин, ще більший інтерес проявляв до тварин, яких він міг спостерігати поблизу. Не можна не захоплюватися, наприклад, його описом складного шлунка жуйних тварин з усіма його відділеннями, з яких жодне не забуте. Так само він досліджує кровоносну систему тварин - серце і кровоносні судини, розрізняє у них аорту і порожнисту вену; він дає також правильне уявлення про дихальних органах тварин: легких і зябрах. Всі ці органи описані досить докладно, це вказує на те, що знання автора з перших рук. Особливо це стосується структури органів розмноження тварин обох статей, яким натураліст приділив найбільшу увагу. Його дослідження в цій області, - він не нехтує відомостями школи Гіппократа, - виявляють виняткову обізнаність; ця обізнаність підтверджується також в його останньої біологічної роботі «Про виникнення тварин».

Аристотель стежить з величезною увагою за розвитком ембріона. День за днем ​​він спостерігає за розвитком курчати в яйці. На четвертий день він побачив червону крапку, яка з'явилася в білку, і биття цієї точки на кшталт серця. І дійсно, це серце, серце курчати, який повинен народитися. Ось ця сторінка про інкубації курчати:

«... У курей початок виникнення позначається після трьох днів і ночей ... В цей час жовток вже перейшов вгору, до гострого кінця, де поміщається початок яйця і де пташеня з нього виходить, і з'являється серце, на зразок кров'яної точки в білку . Цей значок б'ється і рухається, як одухотворений, і від нього в міру його збільшення два венозних протоки, наповнених кров'ю і звиваються, відходять до кожної з навколишніх оболонок, і в цей час білок охоплює перетинка з кров'яними жилками, що йде від венозних проток. Трохи згодом виділяється тіло, спочатку зовсім мале і світле: помітна голова і на ній особливо роздувся очі; і це триває довгий час, так як очі пізно стають невеликими і обпадають; нижня ж частина тіла спочатку здається незначною порівняно з верхньою. З проходів, що йдуть від серця, один направляється в оболонку, що охоплює колом, інший - в жовток, на зразок пупка. Таким чином, курча отримує початок з білка, а їжу - через пупок з жовтка.

Близько двадцятого дня курча видає звук і рухається всередині, якщо, відкривши яйце, посувати його, і вже стає опереним, коли після двадцятого дня вилуплюється з яйця. Він тримає голову над правим стегном в згині, а крило над головою ... Під кінець жовтка стає все менше, і через деякий час він істрачівается зовсім і втягується в курчати, так що на десятий день по вилуплення, якщо розкриєш, знайдеш у кишки трохи залишився жовтка; від пупка ж він звільняється, і нічого не залишається в проміжку, але весь він істрачівается. Весь час, про який йшла мова раніше, курча спить, але якщо його посувати, він прокидається, дивиться і видає звуки, і серце разом з пупком здувається, як ніби він дихає ... ^»1.

¹ Аристотель, Про виникнення тварин, переклад з грецької В. П. Карпова, М.-Л., с. 214-216.

Аристотель - син самого морського з народів - з особливою увагою вивчав риб і молюсків. Без сумніву, він почав займатися цим з часу його перебування на о. Лесбосу серед рибалок. Рибалки доставляли йому спійманих ними тварин, а він розкривав їх або спостерігав живими.

Наведемо два приклади, особливо типових, з яких видно, як деякі твердження Аристотеля, що вважалися фантастичними або помилковими, виявилися абсолютно точними, що виявилося лише через багато століть тому. Аристотель заявляє, що самка гладкою акули, як здається, відкладає яйця в своє власне тіло. Ці яйця прикріплюються плацентою особливого виду, що знаходиться в тілі матері. Натуралісти пізніших часів не скупилися на глузування з приводу цього «відкриття» до тих пір, поки видатний німецький фізіолог Йоганн Мюллер довів - і це в XIX столітті, - що Аристотель був абсолютно точний у своєму дослідженні. Далі, Аристотель описує рибу з породи сомів (Silure glanis), що мешкала в річці Ахелоусе; він розповідає, що самка цієї риби йде після того, як закінчить відкладати яйця, - зазвичай вона відкладає їх в якомусь місці, оточеному рослинами або іншим загородженням, - самець ж залишається біля яєць як сторож і не дає підходити до них іншим рибам. Він охороняє їх від сорока до п'ятдесяти днів, поки мальки, що вийшли з яєць, не виростуть настільки, щоб самим захищатися від ворогів. Цей уривок викликав чимало сміху з приводу «наївності» Аристотеля. Але ось швейцарський вчений Луї Агассі, який читав Аристотеля, відкрив в річках Америки риб з породи сомів, самці яких, як і glanis річки Ахелоуса, оберігають свої ікринки. Робота Агассі була відзначена так, як це слід було б, потрібно було чекати ще до 1906 року, поки Арістотелеві віддали належне. Ця риба з тих пір стала називатися Parasilurus Aristotelis ^1.

¹ Кінематограф показав історію цієї риби в документальному фільмі, і жителі Лозанни могли бачити, як сом охороняє свої яйця (ікринки). - Прим. автора.

Відзначимо ще, що Аристотель відкрив дивовижні особливості в спарюванні головоногих, особливості, які були знову відкриті тільки в XIX столітті. Точно так же тільки в XIX столітті була визнана точність його спостережень над гніздами, які будує морський кіт.

Звички деяких молюсків описані вченим з вражаючою точністю. Каракатиця, восьминіг, кальмар досить ґрунтовно розглянуті і зіставлені один з одним. Ці молюски, описані з усією ретельністю, представляють в загальному подібні організми: наявність спеціальних органів розмноження, сумка, покрив, невеликі плавники, голова, вміщена між черевом і ногами, щупальцевих характер ніг, які грають і роль рук, забезпечених хватальцамі; кишечник зігнутий у формі V (так добре, що задній прохід знаходиться поруч з ротом!). Нарешті, це цікава властивість випускати рідину - рід чорнила, для того щоб замутити воду і врятуватися в разі небезпеки. (Чудова доцільність!) Чорнило - це улюблена зброя каракатиці, в той час як восьминіг користується здатністю змінювати колір своєї шкіри.

З протилежного боку тваринної сходи Аристотель помістив цікавий і досить вималювалася портрет мавпи. Цей портрет він створював співвідносні з людиною, найближчим родичем мавпи в сім'ї тварин. Різниця і схожість мавпи і людини точно визначені.

«Її морда представляє велику схожість з особою людини; вони мають ніздрі і вуха майже однакові, зуби мавпи, як у людини - передні і корінні зуби. Крім того, в той час як інші чотириногі позбавлені вій на обох століттях, мавпа має вії на обох століттях, але дуже тонкі (особливо на нижньому столітті) і дуже маленькі; інші чотириногі їх зовсім не мають ... У мавпи руки такі ж, як у людини, але покриті волоссям, вона згинає руки і ноги, як людина, але вивертає їх інакше, тильною стороною вперед. Крім того, у неї є кисті рук, пальці і нігті, подібні до людських; тільки всі ці частини тіла мають більш тваринний вид. Ступні мають особливу форму, вони схожі на великі руки, і пальці аналогічні пальцях руки, середній палець - найбільший, і тильна сторона ступні схожа на тильну сторону руки, з тією лише різницею, що вона довша долоні руки і тягнеться до кінця ступні подібно долоні руки. І ця долоню закінчується затвердением, слабким і недосконалим подобою п'яти ».

Аристотель також вказує, чому мавпі важко триматися стоячи. Справа в тому, що «верхні частини її тіла набагато більше, ніж нижні, як у чотириногих ...».

«Завдяки цій обставині, - пише він, - і тому факту, що її ноги подібні рукам і утворюють свого роду помісь руки і ноги ... тварина проводить час частіше на четвереньках, ніж стоячи».

Але на цьому не можна закінчити. Натураліст, мабуть, так само щедрий в своїй любові до тварин, як і сама природа. Слід перейти до людини і закінчити це виклад поверненням до нього.

Людина один серед всіх тварин має божественне перевагою - розумом. Однак розрив у цьому пункті між людиною і тваринами недостатньо визначено. У деяких тварин спостерігається те, що Аристотель називає «натяками» або «подобою» людської психології, а саме подобою розумних дій. І ось феномен людини в усій його повноті, включаючи мислення (яке божественно), Аристотель вимагає помістити в тваринний контекст. Таким чином єдність тваринної сім'ї, єдність біології не буде порушено.

Тільки людина повністю розумний. Точно так же тільки він на відміну від інших тварин тримається прямо на ногах. Натураліст відзначає зв'язок, який існує між цими двома фактами:

"Людина... один тільки з тварин варто прямо внаслідок того, що природа його і сутність божественні; адже справа божественного істоти розумно мислити, а це нелегко, якщо багато тіла лежить зверху, бо тяжкість робить мислення і загальне почуття важко рухомим. Тому, коли тяжкості і тілесності стає більше, тіла необхідно повинні схилятися до землі, так що для опори природа дала чотириногим замість рук і кистей передні ноги. Дві задні ноги необхідно мати кожного, хто приходив; чотириногі ж стали такими через те, що душа [їх інстинкт життя. - А. Б.] не могла виносити тяжкість ^»1.

Пряме положення тіла одночасно є умовою мислення. Тварини ж завжди знаходяться «як би в лежачому положенні ...».

Ясно, що Аристотель саму здатність мислити пояснює загальними умовами пристосування до життя. Він ставить цю здатність в зв'язок з будовою тіла живих істот. Він показує, пише Леблон ^2, що тварина ближче або далі від здатності мислити в залежності від того, чи наближається воно до землі або віддаляється від неї. Спочатку воно повзає по землі, потім спирається на неї чотирма ногами, нарешті, стикається з нею тільки за допомогою двох ніг. У «Частих тварин» є дивовижне місце про занепад розумової здібності, про сходження життя в напрямку до землі, двоногі перетворюються в чотириногих, потім в многоногих, потім в безногих. Нарешті настає момент, коли все осмислене зникає, коли тварина втрачає чутливість і «стає рослиною», за висловом Аристотеля, коли коріння, органи харчування, виявляються внизу, на противагу тому, що ми зустрічаємо в стоячому положенні у тварини, і «голова» рослини поглинається землею; тоді-то з втратою чутливості повністю згасає мислення.

¹ Аристотель, Про частинах тварин, с. 149-150.

² Див. Бібліографію. Наступний нижче уривок передає коротко введення Леблона до книги під назвою: «Аристотель - філософ життя». - Прим. автора.

Ось кінець цього викладу:

«Йдучи далі в цьому напрямку, вони і початок отримують внизу, і частина біля голови стає нерухомою і байдужою, і виходить рослина, у якого верх внизу, а низ - вгорі; адже коріння у рослин мають властивості рота і голови, а насіння - навпаки, так як воно виникає вгорі, на кінцях пагонів. Отже, з якої причини одні тварини двуноги, інші чотириногі, а деякі безногі і з якої причини істоти стали рослинами, інші тваринами - сказано; сказано також, чому з тварин одна людина тримається прямо ^»1.

Вивчаючи людини, Аристотель стосується також відносини, існуючого між рукою, мисленням і життям людини. Він пише:

«А ті, які стверджують, що людина влаштована недобре і навіть найгіршим чином, з усього живого (бо він бос, кажуть вони, і гол і не має зброї для захисту), стверджують неправильно, бо інші тварини мають один засіб захисту і змінити його на інше не можуть, але їм необхідно завжди і спати, і робити все взутими, і покрив на тілі ніколи не знімати, і зброю, яку їм трапилося мати, не змінювати; у людини ж допоміжних засобів багато і завжди є можливість їх змінювати, потім і знаряддя мати, яке він захоче і коли захоче; адже рука стає і кігтем, і копитом, і рогом, так само як списом, мечем і будь-яким іншим зброєю та інструментом; всім цим вона стає, тому що все може захоплювати і тримати ^»2.

¹ Аристотель, Про частинах тварин, с. 150-151.

² Там же, с. 151 - 152.

* * *

Аристотель, як я вже сказав, збирав тисячі фактів, це людина, що цікавиться кожною живою істотою, людина, захоплена як звичайним, так і незвичайним. Але він перш за все вчений: іншими словами, він відбирає факти, щоб їх порівнювати, шукати в них пізнання законів, розуміючи під ними Природу.

Оригінальність аристотелевской біології полягає в безперервному порівнянні зібраних фактів. Це порівняння засноване на точному методі аналогії. Аристотель користується аналогією будови тіла, яку він називає гомологією. Приклад: луска риби, пір'я птаха - це те ж, що хутро у чотириногих. Але особливо він зазначає аналогію функцій. Головні роботи Аристотеля з біології ( «Про частинах тварин», «Виникнення тварин») - це синтез, що охоплює прояви однієї і тієї ж функції у цілого ряду тварин видів. Приклад: травна функція. Аристотель створює схему кожної тварини навколо його травного каналу і дає його діаграму: тварина, що володіє кров'ю, найдосконаліше, представлено вертикальною лінією, вгорі під ротом - стравохід, потім шлунок і кишечник, внизу отвір для екскрементів. У рослин, як ми це бачили, Природа повертається до прямої лінії, але перекинутої. Аристотель показує перехід, який існує між різними формами тваринного життя, так само як він показує перехід від рослин до тварин. Він пише:

«Перехід від рослин до тварин безперервний, як про це було сказано раніше: адже щодо деяких живуть в море можна засумніватися - тварини це або рослини, бо вони приростають ... Завжди одні мають більше життя і руху в порівнянні з іншими на дуже малу величину ^»1.

¹ Аристотель, Історія тварин, VIII, 1, 558 / b, 4; в книзі «Про частинах тварин», с. 205.

Самі рослини подібні щаблях життя між істотами неживими і тваринами, наділеними повнотою життя.

Асцидії (або тетіі), пише Аристотель, «мало відрізняються за своєю природою від рослин, однак більш схожі на тварин, ніж губки; ті вже зовсім мають властивості рослин. Бо природа переходить безперервно від тел неживих до тварин, за посередництвом тих, які живуть, але не є тваринами, таким чином, що одне зовсім мало відрізняється від іншого внаслідок їх близькості один до одного ^»1.

¹ Аристотель, Про частинах тварин, с. 137.

У природі є безперервність, і ця безперервність НЕ інертна, це «сходження» (слово Аристотеля) через тваринне життя, сходження до людини. Тим часом Аристотель - це підтверджують наведені вище цитати - бачить рух життя то як сходження, то в перспективі сходження. «Тварина стає рослиною», - писав він.

Можна сказати, що у Аристотеля є - нехай прочитають ці та інші тексти - як би передбачення трансформистов. У той же час Аристотель явно виражений фіксіст. За деякими текстам це виявляється дуже чітко. Не будемо вимагати, щоб він сам розв'язав той надзвичайно складний клубок, який він зібрав. Відзначимо тільки, що іноді йому трапляється зісковзнути всупереч своїм фіксістскім теоріям до явно трансформістскім поглядам. Він являє в цьому випадку види тварин в якості чорнових начерків, часткових зривів природи в її пошуках людини, однак після такого зриву вона знову береться за роботу і винаходить нові види.

Незаперечний той факт, що, судячи за деякими фразами, до яких він постійно повертається в своїх біологічних творах, Аристотель персоніфікує природу і представляє її як розумну космічну силу, яка кожному виду забезпечує найбільш гармонійне будова, гарантує узгодженість дій між видами і яка, проходячи крізь все види, завдяки безперервному сходження відшукує досконалість людини. Особливо одна фраза майже в незмінній формі постійно повторюється: «Природа не створює нічого непотрібного». Саме в цьому - той принцип, яким він безперестанку користується, щоб пояснити будову того чи іншого органу в кожному виді. Він говорить про природу, що вона «упорядниця», «производительниц», «творець», природа, яка «хоче», яка «звертає погляд» до наміченої мети. Природа - це не тільки творча сила, вона задовольняється тим, що «витягує користь» з благою метою з умов, які їй представлені. Природа - не Бог. Вона в окремих істот, індивідів, вона саме прагнення, «тяга до зростання», який відповідає силі потягу до Бога.

* * *

Але зусилля синтезувати, яке проявляється в цій концепції «природи-упорядниця», так само проявляється на найвищому щаблі в класифікації тварин видів.

По правді кажучи, в біологічних творах Аристотеля не можна знайти остаточної класифікації. Вчений усвідомлював труднощі подібної роботи. Однак класифікація, яку він створив, представляється нам досить чіткою в своїх головних напрямках і досить надійною для того, щоб з успіхом витримати випробування часом. Нічого схожого на неї не було зроблено ні до Аристотеля, ні після нього, треба було чекати Ліннея, щоб відзначити новий прогрес в цьому напрямку. Дві найбільші групи, які включені в цю класифікацію, - група тварин, що володіють кров'ю, і інша, яка не має крові, - відповідає сучасним розрядами хребетних і безхребетних. Всередині хребетних, наділених кров'ю, Аристотель насамперед розрізняє: чотириногих живонароджених, яйцеродящіх, птахів і риб. Але ось він зустрічає дивні істоти: вони риби, яка є ними. Що робити з китами і дельфінами? Вони мешканці вод і плавають, як риби, маючи зовнішній вигляд і будову риб. Але вони позбавлені зябер! Вони наділені особливим органом - водометним отвором, яке начебто пов'язане з функцією дихання і яке надзвичайно інтригує Аристотеля. Він повертається до цього органу в багатьох місцях своєї роботи і закінчує тим, що відкриває його призначення. Крім того, ці водяні тварини не кладуть яєць, як риби, а народять живих дитинчат на зразок ссавців, годують дитинчат молоком і дійсно мають груди. Нарешті натураліст вирішується: він зараховує цих незвичайних тварин, майже чудовиськ, до особливого розряду: це китоподібні (cetaces - старе поетичне слово, що означало «морське чудовисько»). Це - чудове рішення Аристотеля, особливо якщо ми згадаємо, що всі натуралісти, крім нього, вважали аж до XVI століття і навіть пізніше, що кити і дельфіни - справжні риби. У прекрасній роботі Камю ( «Нотатки до« Історії тварин »), що з'явилася в 1783 році, після робіт Ліннея, не визначено, кого вважати правим, і автор, здається, побоюється, як би Аристотель не зробив помилки, відмовивши китоподібних в гідність риб.

Такий характер труднощів, які зупиняють Аристотеля в його спробі класифікації; він їх щасливо дозволяє, не створюючи, однак, складної термінології. Візьміть ще кажана. Що з нею робити? Вона літає. Чи означає це, що вона птиця? Аристотель раптом відкриває, що вона, з її перетинчастими і волохатими крильми, - тварина; він додає: недосконале. Він відмовляється зрештою зарахувати її в розряд птахів - з її-то зубами! Це просто ссавець, яке літає. Що стосується тюленя, то, незважаючи на його ноги-плавники, він його відносить, на цей раз без жодних вагань, до числа живонароджених чотириногих.

Ясно, що погляд Аристотеля відразу розпізнає ті види тварин, які як би прагнуть спростувати будь-яку занадто просту класифікацію. Він знаходить для них місце, в загальному відповідне - без історії і звичних найменувань - наукової класифікації сучасності, зрозуміло, більш визначеною з її розробленої термінологією. Саме Аристотель перший висунув і дозволив ті проблеми, які ставила різноманітна складність тваринного світу, підняв їх на вищий щабель і майже вніс в них ясність своїм викладом.

Світ тварин безкровних, наших безхребетних, надзвичайно великий, і здійснити його негайну і безпомилкову класифікацію неможливо. Аристотель ділить його на чотири основні розділи, що відрізняються між собою способами розмноження: ракоподібні, молюски, комахи та панцирні. Два перші розділу про живонароджених. Комахи проходять стадії перетворень. Розмноження панцирних (равлик, морський їжак і ін.) Важко встановити: багато хто з них, за Арістотелем, з'являються на світ шляхом самозародження.

Крім цих головних розділів, вчений планує кілька типів живих істот, які не входять до визначених категорій громадян і загалом представляють - значно відрізняючись один від одного - перехідну стадію між твариною і рослиною: це асцидії, фіксовані на грунті, губки, які з першого погляду здаються за своєю структурою дуже далекими від тварин, морська кропива і морські зірки, здатні пересуватися, але характеризуються дуже своєрідним будовою організму.Передбачаючи деякі погляди вчених нового часу, Аристотель відкриває неосяжні перспективи, які він передбачив раніше, ніж міг методично їх досліджувати; це області світу тваринно-рослинного, світу «зоофитов», де життя тільки-но пробивається, ледь пізнається, намацуючи шляху, по яким може йти розвиток.

Не будемо обманювати себе - наше короткий виклад аристотелевской класифікації носить приголомшливо сумарний характер. Вчений-філософ насправді був набагато тонше й багатше, ніж це може здатися тут. Постараємося принаймні загладити цю несправедливість, яку звершив наше спрощення, нагадавши судження, висловлене про нього самим великим біологом нового часу. «Лінней і Кюв'є були моїми богами, - пише Дарвін, - хоча і зовсім по-різному: але вони тільки школярі, якщо їх порівняти зі старим Аристотелем».

* * *

За свого неймовірного працьовитості невтомного спостерігача, а також за розмахом всього комплексу робіт, який він організував у своїй школі, - робіт, необхідних при всякому широкому науковому дослідженні, - по неухильної точності свого методу, який проголосив, що «не існує іншого знання, крім знання загального », нарешті, по геніальному характеру багатьох його синтезують поглядів Аристотель, безперечно, засновник біології -« науки про живих істот ».

Він дав це знання античному світі, надто ще юному для того, щоб оцінити його значимість і просунути його вперед (взяти, наприклад, хоча б Плінія, незважаючи на всю його мальовничість), і дійсно, це новий, а не старий світ отримав від Аристотеля його відкриття, отримав як найдорогоцінніший заставу серед всіх інших - разом з молодою математикою і античної астрономією, - запорука наукового генія древніх, точніше, заставу цієї древньої здатності, властивої роду людського, пізнавати світ природи і панувати над ним.

Але чи дійсно слід скористатися цим словом «панувати»? Ні, не слід. На перший погляд може здатися, що Аристотель - справжній і чистокровний нащадок Улісса, «винахідливий і велемудрий творець знарядь». Аристотель, як і Улісс, хоче пізнати у всьому різноманітті їх буття тварин і рослини світу живого, зрозуміло, і потім, щоб кожному з них знайти місце у вітринах наук, де все настільки ясно, що немає більш місця для страху перед ними. Але якщо він користується ними в цих цілях, то це робиться зовсім не для того, щоб над ними панувати, і ще менше для того, щоб витягувати з них вигоду: це потрібно Арістотелем єдино для того - а для нього це означає набагато більше, - щоб їх «споглядати», і споглядати їх співвідносні концентрувалася на вічних сутностей, від яких вони залежать.

Світ тварин і рослин, з усією його настільки струнко організованою складністю, чудовий для пізнання, але Аристотель не забуває сам і не дає нам забувати, що цей світ, який він називає соняшниковою, підпорядкований законам виникнення і розпаду; що цей світ зовсім не володіє всією довершеністю буття і підпорядкований законам обертання світил. Світила ж - «божественні істоти», «істоти» вічні, і Аристотель багаторазово заявляє, що споглядання їх наповнює радістю людську душу в набагато більшому ступені, ніж ці більш точні наукові дослідження, які він описує і проробляє з таким ентузіазмом.

Видно, що це говорить вже не вчений: Аристотель знову виявляє себе філософом. Можна жалкувати, що ця філософія під приводом посвячення людини пошуків нетлінного і божественного орієнтує знання на споглядання, неминуче статичне, свого роду відсталість, в умовах якої це знання не може існувати і розвиватися.

Але не будемо ні про що шкодувати. Наукова думка після чудового зльоту, який Аристотель дав їй в біології, мала, звичайно, протягом деякого часу відстоятися. Вона почерпне в цьому - з століттями - силу для нового злету.

* * *

Ще одне слово. Читання біологічних робіт Аристотеля полонить інакше, ніж читання Платона. Аристотель - не чарівник слова, він не поет в широкому сенсі, яким був його вчитель. Правда, від нього до нас дійшли тільки замітки, підготовлені до його езотеричним лекцій, призначеним для подають найбільші надії учнів, або, можливо, записи, зроблені цими учнями по цих лекцій і учнями же викладені. Безсумнівно, що виклад Аристотеля позбавлене будь-якої загадковості, його велика перевага в тому, що в ньому немає пафосу, що воно просто, що воно відповідає предметам, які описуються.

Але і позбавлені будь-яких прикрас, твори Аристотеля привертають і утримують нашу увагу дивним чином, так само як нас зупиняє реальність спостереження і зрозуміла.

Аристотель найбільший реаліст. Реальний світ тварин виникає в цих творах, що справжність і різноманіття відчутні. Жодного читача не втомлює відчуття цієї тварини початку, здебільшого незрозумілого і нелюдського, але в той же час близького і знайомого, так як воно через це невідоме в тілі тварини свідчить про те, чт про є також другим планом і найпростішої субстанцією нашого буття , - про життя, яка відтворюється через бажання, про живу, що зазначає голод і вбиває для втамування голоду і продовження існування. Отже, ця тварина початок, на перших порах таке далеке, стає нам дивно близьким, і чим далі, від сторінки до сторінки, все розростається навколо нас. Без жодного пафосу воно виражає те, що найближче нашому серцю, найближче нашому тілу: життя коротке для кожної тварини істоти і в той же час як би вічну в чудовому безлічі істот, що населяють землю.

В одному уривку своєї «Нікомахова етики» Аристотель дивується з того, що нам здається побитої істиною. «По всій видимості, - пише він, - життя є загальне благо і для людини і для рослин».

Філософ, здається, спочатку вражений тим, чт про об'єднує людини з іншими істотами природи, з найвіддаленішими від нього, перш ніж висловити подив щодо того, що їх розділяє. Наявність розуму тільки в однієї людини не чіпає Аристотеля більш, ніж присутність життя одночасно в людині і в рослині. В цьому і полягає насамперед гуманізм Аристотеля. Численні мешканці: дерева і тварини - трошки споріднені людині. Ось цей-то присмак братства ми і відчуваємо, коли знайомимося з біологічними працями Аристотеля.

Іноді спорідненість з нами тварин в якійсь мірі нагадує щось людське. Тварини виявляють найбільш високі людські почуття. Не тільки такі, які пов'язані з необхідністю збереження життя, тобто найбільш виправдані, але і такі, які позбавлені будь-якого пояснення, найбезкорисливіші. Філософ - і на цей раз слід сказати - великий «поет» дружелюбності, - який, кажучи про людину, стверджує, що «дружелюбність - це почуття, абсолютно необхідне в житті», цей філософ одно заявляє, що «це почуття існує не тільки у людей, але також і у птахів, і у більшості живих істот, серед індивідів одного виду по відношенню один до одного, але, звичайно, головним чином, серед людей ».

Таким чином, як за своєю психологією, так і за своїм фізичним будовою тварина є чорновий начерк людини. Можна сказати, що тварина перегукується з людиною. У Аристотеля є чудова сторінка на тему про подібність психіки тварин і людини. «У більшості тварин існують ознаки цих душевних станів, які у людини виявляються більш чітко! Податливість або злостивість, хоробрість або боягузтво, боязкість або спокій, прямота або підступність і, в плані інтелектуальному, деяка проникливість - такі схожі з людиною риси, які зустрічаються і у значної кількості тварин, нагадуючи про органічне схожості, вже згаданому нами ». І кілька далі: «Правильність цього твердження (що у тварин бувають душевні стани, що нагадують душевні стани роду людського) стає одразу ж зрозуміла того, хто спостерігає людини з дитячих років; у дитини дійсно можливо спостерігати натяки і насіння того, що повинно скласти його майбутні можливості; на практиці не існує в цей період людського життя жодної різниці між душею дитини і душею тварини. Немає тому нічого нерозумного в твердженні, що у людини і у тварини деякі властивості збігаються, деякі близькі один до одного і, нарешті, деякі аналогічні ». Текст дивовижний, що відкриває шлях до всіх напрямків порівняльної психології і виводить науку на шляху, які нею ще не пройдено до кінця.

Отже, визнання тваринного світу ближчим людині і його психіці, ніж це здавалося спочатку, з'єднується з твердженням про тваринний характер фізичної природи людини і врівноважує його.

Це подвійна констатація зближує до нерозривності наші родинні зв'язки, наше природне братство зі світом трав, квітів, дерев, птахів, і риб, і диких звірів.

Гуманізм Аристотеля - це врешті-решт приплив, надлишок життя, який від рослини і через всі види тварин, через людини, невіддільне від них, призводить жива істота до світла розуму.

* * *

Але хіба живий світ надано людині лише для споглядання і захоплення? Зрештою нас охоплює сумнів. Чи не прийде біологія Аристотеля, віддаючись споглядання, до самознищення?

ГЛАВА IX

ГЕНІЙ ОЛЕКСАНДРА, АБО БРАТСТВО

Є люди - вище я говорив про це іншими словами, - поява яких в історії як ніби покликане вирішити нерозв'язну проблему, взяти приступом тупик, куди, повний безсилля і інертності, виявився загнаним хід подій, розчистити шлях, захаращений безладом і анархією, проголошуючи і вже здійснюючи нове майбутнє.

Олександр в найвищому сенсі один з цих людей.

Саме тому уяву грецького народу міфічно приписує йому розсічення гордієвого вузла. Цей вузол неможливо було розв'язати найбільш спритними, самими терплячими пальцями; Олександр не дав собі праці, не доклав старань розплутати його, ламаючи собі нігті: він розрубав його ударом меча. (Якщо деякі бажають вважати цю історію справжньої, а не міфічною, то можна припустити, що Олександр буквально сприйняв слова оракула, який обіцяв азіатську державу тому, хто розв'яже вузол, що він і придбав цю державу жестом переможця. З того часу він жив, покладаючись на Гордія.)

Старий еллінський світ помирав серед руїн міста-держави. Олександр не намагався, подібно Платону, Арістотелем і іншим, відновлювати старі будови, обтяжені славою, підганяючи абияк одяг, що стала занадто вузькою. Його діяльність, не позбавлена ​​сенсу, відразу ж дала його наступникам новий спосіб об'єднувати людей і управляти товариствами: це було нове держава, очолюване монархом.

Народження Олександра, його походження вже сповіщав про його характер, його діяння, його блискучу блискавками долю. Немає нічого більш дивного, ніж та подружжя, яка дала йому життя.

Його батько Філіп переміг Афіни, Демосфена і Грецію силою свого гострого розуму і невичерпною енергії. Він умів з пунктуальною точністю виявляти і розбивати сили своїх противників. Непередбачуваністю своїх вчинків він завжди непокоїв тих, хто вважав, що прекрасно знає його плани. Те розігруючи грека, то наслідуючи варвара, він виявляв по відношенню до своїх ворогів поперемінно ласкавість саму чарівну (і саму підступну) і жорстокість саму грубу. Володіючи видатними даруваннями великого державного діяча, він не нехтував можливістю змінити їх при нагоді на хитрість дикуна. Він любив ховатися і зникати, навіть без користі для себе, в пучині віроломства, щоб раптом знову з'явитися перед поглядами греків і зачарувати їх видом правителя, наділеного справедливістю і благородством. Його терпіння було не менше дивно, ніж швидкість його рішень. У своїх завойовницьких планах він давав можливість плодам своєї дипломатії і свого підступності підлягає дозрівати і вичікував такого сприятливого моменту, коли йому не залишалося вже нічого іншого, як тільки підібрати їх з землі злегка пом'ятими. Ніякі сумніви морального порядку ніколи не заважали його діяльності: він брехав з насолодою і порушував своє слово із задоволенням. В оточенні своїх військ він щохвилини виявляв свою виняткову хоробрість і витривалість, тому можна зрозуміти незмінну вірність і прихильність до нього його воїнів.

Олександр, суворий суддя, зробив свій власний вибір з спадщини Філіпа.Він зневажав лукаві прийоми цієї політики, він ненавидів хитрість, вміючи лише «оберегти себе від неї». «Непохитною вірністю в дотриманні договорів і угод він завжди охороняв себе від хитрості», - каже Арриан. Його винятковою властивістю була «стрімкість його пересувань», яка допомагала йому з'являтися там, де, здавалося, йому бути зовсім неможливо. Йому мало було діла до того, що він ризикує своєю долею, він завжди був упевнений, що переможе. Наметове собі мету, він прямо йшов до неї в пориві пристрасті, оволодіває нею.

Він не був, як його батько, весь - розум (і чуттєвість; Олександр був, пише Арриан, «вельми помірним в утіхах тіла, він не був таким і в розумових насолодах»). Він був більш сином Олімпіади, ніж сином Філіпа, сином шаленої Епірського вакханки, якої опановував бог Діоніс в сп'янінні музикою і божевіллі танцю, в душевному екстазі, що відкривав за горизонтами буденності інші області.

Олександр сприйняв від батька все інтелектуальні риси видатних політичних діячів і кращих полководців, але що зробило його незрівняним з великими людьми минулого, з Фемістокл, Періклом і самим Філіпом, так це те, що властивості його розуму виявилися поляризовані пристрастю, віднесені, спрямовані, спрямовані нею до полюса вищої досконалості. Розум у сина Олімпіади - це не тільки ясність, знання шляхів і засобів, за допомогою яких здійснюється передбачувана дія; його розум - це тепло, він причетний до творення життя, подібно сонячному теплу, але іноді він, як і сонячне тепло, руйнівник; цей розум, просочений пристрастю, досягнувши вищої точки свого напруження, обпікає, стає подібний до полум'я пожежі.

Протягом усієї своєї експедиції, як ми побачимо, якщо простежимо цю експедицію крок за кроком, Олександр, вважаючи, що він здійснює програму свого батька, в дійсності безупинно розширює її, розкриває її по-новому і силою свого генія вкладає в наміри Філіпа - тільки політичні - зовсім інший зміст. Справа, яку він прагне здійснити, стане не імперіалістським завоюванням за зразком Філіпа, а чимось зовсім іншим, це буде в кінцевому підсумку створення нового світу.

Я не маю наміру знову розповідати про знамениту кампанії, я хочу тільки підкреслити в ній деякі моменти, з яких одні здаються такими, що суперечать ідеї братства, інші - що апелюють до неї; ми прийдемо зрештою до цієї ідеї, як до неї прийшов і сам Олександр уже в самому кінці свого життєвого шляху (відомо, однак, що він помер, не досягнувши тридцяти трьох років).

* * *

Перш ніж вирушити на завоювання азійського трону, Олександр подбав, щоб у європейському тилу у нього не залишилося жодного противника, не переконаного в його непереможною мощі. На півночі, переправившись через Дунай і спаливши навмання невелике містечко, Олександр підкорив ворожих йому гетів і скіфські племена, стурбовані загрозливою силою македонських царів. На заході він нашвидку «умиротворив» хвилюються иллирийцев. У Греції Фіви вже подали сигнал до повстання; вони замкнули в фортеці гарнізон, доручивши йому відстоювати фортеця проти македонян, а Демосфен, вельми поквапившись, називав молодого царя «простак», в той час як цей Олександр, якого вважали вже мертвим, поглинутим вночі варварства, зниклим в західних туманах, раптом падає з неба прямо перед гордими бунтівними Фивами. Він бере Фіви в диких вуличних сутичках. Він наказує зруйнувати вщент місто Геракла і Діоніса, пощадив тільки будинок поета Піндара. Він винищує все чоловіче населення, продає в рабство уцілілих - тридцять тисяч людських життів! Страхітливе покарання, вчинене в застереження повалити в жах Афінам. Виявом афінського малодушності з'явилася відправка посольства до Олександра, щоб привітати його зі сприятливим поверненням і з придушенням фиванского заколоту, істинним підбурювачем якого були Афіни ... Тим часом розгром Фів був сприйнятий Грецією в цілому як огидний злочин, як замах на грецьку цивілізацію. Олександр, здавалося, хотів заздалегідь зруйнувати занадто ідеальне уявлення про нього самого, створене на казковому Сході. Але Олександр ще не знав самого себе ...

У всякому разі, не слід забувати, що в Олександра з'єдналися - і фиванское справу нас переконує в цьому - риси неприборканої гарячність, яка успадкована ним від матері (її пристрасність), і грубість його батька.

І ось спокій Греції надовго поставлено в залежність від терору. Вірніше, воно залежало від армії в складі дванадцяти тисяч піхотинців і п'ятитисячний кінноти, яку Олександр залишив в Європі під командуванням відданого йому Антіпатра.

Цар переходить через Геллеспонт навесні 334 року до н. е. Він не був уже тільки царем Македонії. Він змусив конгрес греків, скликаний в Коринті, затвердити за ним титул, вже належав Філіпу, - військового вождя еллінів і захисника Греції. Таким чином він надав розпочатої ним кампанії характер грецького походу - реваншу за перські війни.

Щоб завоювати або зруйнувати державу в 50 разів більшу і в 20 разів густішим заселену, ніж його царство, Олександр сформував армію тільки в 30 тисяч піхотинців і 5 тисяч кіннотників, з яких 1800 осіб македонців належали до кольору знаті його царства; він повів з собою також загін будівельників, здатних на ходу звести таку машину для облоги, проти якої не зможе встояти жодна зміцнення. Цю армію цар оновлював у міру просування вперед: армія, з якою він форсував Геллеспонт, не була схожа вже на ту, з якою він переходив Гіндукуш, або на ту, яка завойовувала Пенджаб. Слабким місцем експедиції був флот: тільки 160 трієр! Афіни були незадоволені і приберігали його для себе: вони відправили всього 20 трієр. Перська флот (і фінікійський) панував в Егейському морі. З ним можна було б без великих труднощів - великий цар перський мріяв про це - перенести війну в Грецію і там підняти тільки що здобуту країну проти її нових панів. Саме щоб запобігти цю можливість, Олександр і створив стратегічний план своєї кампанії.

Для захисту своєї держави від атакував її чисельно слабкого супротивника, великий цар Дарій III мав значними силами, важко ісчісліми, іноді в 20, а іноді і в 50 разів більшими, ніж армія Олександра. Але що значить чисельність воїнів? Олександр був абсолютно впевнений в перемозі. Він зумів з перших же кроків вселити цю впевненість і своїм людям. Дарій був хоробрим воїном, не позбавленим стратегічного чуття. Але його енергія не була стійкою, він був поривчастий і мало проникливий в політичному відношенні. Його царство вже знаходилося в стадії розпаду; він дозволив своїм сатрапам захищати його на свій розсуд, і виразка зради стала поширюватися по величезному тілу перської держави.

Перша зустріч відбулася (в 334 році до н. Е.) На березі річки Граник, де перська армія чекала Олександра, викликаючи в пам'яті священні спогади про Іліон. Це не стільки був бій, обдумане стратегом, скільки ряд поєдинків, проведених Олександром зразок його предка Ахілла. Божевільної хоробрості цього нового «Пелеева сина», свідченням чого для всіх була білизна його султана і блиск щита, було досить, щоб спонукати до втечі перську армію. Олександр підібрав серед багато чого іншого три сотні щитів, які він послав до Афін із зухвалою написом за адресою Спарти. Слідом за цим більшість грецьких міст в Малій Азії початок здаватися. Незабаром Олександр підпорядкував і ті деякі міста, які ще чинили опір йому. Тим більше що після буйної гарячність при Гранике Олександр при визначенні долі кожного з завойованих міст керувався мудрістю політичного судження, з'єднаної з найглибшим повагою до їх богам. У продиктованих їм умовах цар Македонії виступає, мабуть, не як визволитель, а як прихильник мирного вирішення старих незгод, зміст яких йому більш не ясний.

Загалом, він усуває правління олігархій, щоб замінити його народним правлінням: він вселяє уряду, що встановлює влада не перського сатрапа, але правителя Македонії, аж ніяк не грека. Свободи старих міст відновлюються, але під контролем Македонії і, як вищої інстанції, під контролем самого Олександра. Ми ще далекі від того «злиття» греків і варварів, яке пізніше стане головною думкою монарха ...

Іноді все-таки опір то одного, то іншого грецького міста явно пробуджує дику вдачу царя. Мілет, прославлений порт, який має сотні торгових факторій, що дав колись можливість грецької мови зазвучати на території від єгипетського Навкратіс до віддалених берегів Чорного моря, Мілет, що перевозить товари з Колхіди в Егейське море і на о. Сицилію, що об'єднує народи комерційними інтересами, - Мілет пізнає на досвіді розгнузданої бійні, вчиненої македонської вояччиною на його вулицях, що Олександру не пручався і що якщо місто хоче вціліти, то слід молити про «прощення». Доля Галикарнаса була ще гірше: місто було зруйноване вщент, населення перебито або «переміщено» ...

У той же час - і незважаючи на все це - щось починає заявляти про себе в цій «прогулянці» по берегах Малої Азії, прогулянці, переривається кривавими подіями. Порушення, бродіння охоплює звільнені міста, і ніде немає такого блиску, такого тріумфу, як в Сардах і в Ефесі. Олександр у багатьох місцях відновлює старі храми, освячує нові, урочисто відкриває гри, очолює процесії, повертає містах, які втратили своє значення, їх старовинні привілеї. Ці старі порти, де протягом століть змішувалися Європа і Азія, Еллада і світ варварів, починають встановлювати на ділі дружбу народів, «згоду» стоїків, які воістину стануть мрією Олександра ... Але він ще не знає цієї мрії.

Перська армія вдруге намагається зупинити рух Олександра. Дарій особисто командує нею, він зібрав значні сили (600 тисяч чоловік, невпевнено повідомляє наш кращий джерело - Арриан!). Яка користь буде від цієї безформною маси? Вона лише ускладнить того, хто нею буде командувати.

ІДС (333 рік до н. Е.) - це битва на території між морем і горами, виграна Олександром, який віддзеркалив загрозу оточення раптовим настанням. Він з ходу переправляється на чолі своєї армії через річку, яка розділяє борються, в шаленому кидку націлюється на Дарія, якого зауважує в центрі і який негайно повертає свою колісницю і звертається до втечі. З цього моменту битва - не що інше, як сум'яття і безладну втечу ...

Перська армія знищена: сто тисяч воїнів вбито. Серед полонених - мати і дружина великого царя, дві його дочки і дуже юний спадкоємець, всі вони - дорогоцінні заручники. Македонці захоплюють також величезні скарби. Олександр обходиться зі своїми бранцями воістину як легендарний цар, шанобливо тримаючись на відстані. Дружина великого царя вважається найкрасивішою жінкою Азії; македонський цар не вдостоює її жодним поглядом. Ми дуже далекі від Ахілла з «Іліади», який ризикує своїм життям і всім, що має, заради Брісеіда - полонянки «прекрасноланітной». ІДС відкриває переможцю два шляхи: один в напрямку на північний схід, до східних столицях, де він легко міг би наздогнати і вразити на смерть Дарія, інший - в сторону півдня, до Сирії та Єгипту. Він обирає другий, той, який залишав для нього можливість вільно користуватися морем, перешкоджав ворогові перенести війну в Грецію і назавжди замикав ворога в глибині Азії. Олександр в даному випадку зробив вибір найменш ефектний, найменш романтичний, але єдино надійний. Він вступає в Сирію, потім до Фінікії, не беручи до уваги в цей момент Дарія і його плани. Йому висловлюють покірність кілька портів, в тому числі Сидон. Тир, неприступний, відмовляється впустити його на свій острів-фортеця. Олександр, який був вельми нетерплячий, на цей раз не поспішає. Під стрілами ворожого флоту і обложеної армії він велить будувати мовляв завдовжки п'ятсот метрів, мовляв, який не раз руйнують, але який повинен зв'язати острівної Тир з континентом, він підводить знаряддя, він намагається взяти стіни приступом, сам бере участь в битві. Тир упав в серпні 332 року до н. е., протримавшись сім місяців.

Під стінами гордого, непокірного міста Олександр приймає посольство від великого царя.Дарій звертається до нього як до царя, бо Олександр і раніше вимагав цього від нього. Олександр відповідає йому тим же: щоб вислухати пропозиції Дарія, Олександр скликає Раду гетайров, висока державна установа Македонії. Сцена не позбавлена ​​величі. Її стримано викладає Арриан, найрозумніший і самий сухий з наших джерел.

Посли кажуть: вони пропонують від імені свого повелителя половину перської держави - від грецького моря до Євфрату, десять тисяч талантів (60 мільйонів франків золотом) в якості викупу за царську сім'ю, руку старшої дочки царя, нарешті, його союз, його дружбу! У подальшій за цим тиші Парменіон, старший полководець Філіппа, у відповідь на ці пропозиції, які набагато перевершували все те, на що коли-небудь могло розраховувати честолюбство Філіпа, заявляє, що момент для світу настав і що розумно ним скористатися. Він робить висновок: «Я б прийняв пропозицію, якби був Олександром». У його пана виривається різка репліка: «Я б також взяв, якби був Парменіоном».

Перш ніж покинути Тир, Олександр урочисто здійснює жертвопринесення Гераклу, предку, якого він має намір шанувати на Сході, так само як і на Заході. Геракл з Тіра - це не тільки людина, врешті-решт прийнятий до сонму богів після життя, повної випробувань і праць, відданої на служіння людям: це бог за своєю природою і сутністю - бог Мелькарт, - який споконвіку має божественні прерогативами у всій їх повноті. Саме цьому Гераклові і приносить жертви Олександр і розраховує на зміцнення зв'язку з ним. Бути може, він запитує вже сам себе, вражений власною геніальністю: несправжній він син Зевса?

Олександр знову вирушає в дорогу у напрямку на південь і ніде не зустрічає опору, за винятком Гази, найбільш значного міста Палестини. Призначений Дарієм правитель Гази був негр, євнух на ім'я Батіс. Батіс, спираючись на населення, чинив запеклий опір загарбникові. Олександр відповідав запеклої облогою, що тривала більше двох місяців. Коли місто було взято, Олександр піддав його страхітливої ​​різанини. Він продав у рабство жінок і дітей і перебив усіх чоловіків. Що стосується правителя-негра, то він наказав прив'язати його за наскрізь проколоті ступні до колісниці переможця і так тягнув його, виючого від болю, навколо міста в супроводі своїх воїнів, які видавали крики радості. (Ця розповідь є у пізнішого історика Квінта Курция Руфа, який захоплюється картинністю і у якого в даній роботі запозичене дуже небагато.)

Олександр з'явився в Єгипті в грудні 332 року до н. е. Він відразу ж надає знаки щиру пошану богам Єгипту. Його палка релігійність, яка захоплює його цілком, знаходить в цій країні тисячолітньої релігії повну підтримку. Олександр відразу ж відчуває себе в Єгипті як вдома. Що стосується перських завойовників, то, будучи в Єгипті, Камбиз нерозумно поранив, а Артаксеркс вбив божественного бика Апіса, щоб легше пограбувати його храми. Вони ображали також і інші божества. Зовсім іншим був образ дій Олександра. У місті Мемфісі він по єгипетському ритуалу зробив жертвопринесення в храмі на честь бога-бика Апіса, він приніс жертви також і іншим богам, злитим воєдино з грецькими богами грецьким населенням Єгипту. Ці церемонії мали велике значення для залучення на бік Олександра жерців, адже тільки фараон за правилами вважався єдино гідним здійснювати такі жертвопринесення. Не слід думати, що у Олександра був тут політичний розрахунок або він демонстрував свою терпимість. Душа Олександра була пройнята дуже глибокою релігійністю, щоб задовольнятися «терпимістю» по відношенню до людей, віруючим в інших богів. Він сприймає всім своїм єством цих інших богів. Олександр не «терпить», але «сприймає» іншу форму божественного, і це велика різниця. Ось чому єгиптяни обожествили Олександра, подарувавши йому всі титули фараонів, його попередників: «цар Верхнього Єгипту» і «цар Нижнього Єгипту», «син Ра» і багато інших.

Втім, Олександр відправився в Єгипет не для того тільки, щоб закрити для персів все морські бази в Середземному морі, і не для того також, щоб отримати рідкісний титул фараонів; він перш за все шукає відповіді на питання, що мучило його з дитинства. Хіба його мати Олімпіаду, одержиму, не турбувало невпинно присутність богів? Богами були сповнені її сни і її ложе. Чий він син? Ось що хотів знати Олександр. Ось чому з душею, сповненою віри в бога, він здійснив подорож до святилище Зевса-Амона. Подорож в цей храм оракула, розташований в пустелі, дуже віддалений від Мемфіса і важкодосяжний, стало б одним з найдивніших і найбільш незрозумілих вчинків Олександра, якби воно краще за все не розкривало самого Олександра. Що він хотів запитати у знаменитого оракула? Яку відповідь отримав він на своє питання? Джерела в цьому пункті суперечливі.

Коли після довгої подорожі уздовж моря Олександр заглибився в океан піску, навколишній оазис Сива, він був зустрінутий жерцем - хранителем святині, жрець привітав його, назвавши Олександра сином Амона, - титул, призначений тільки для фараонів. Потім Олександр був прийнятий і в святилище, але зовсім один. Він поставив своє запитання і отримав відповідь бога. Яке питання? Яку відповідь? Олександр на розпитування своїх друзів, що товпилися біля виходу з храму, відповідав лише мовчанням. Але хто ж не зрозумів цього настільки красномовного мовчання? Це було мовчання душі, зосередженої на спогляданні таємниці, таємниці, що розкрилася лише для неї. Тільки розкриття його божественного походження, тільки переконаність в тому, що він не був сином Філіпа, а був зачатий Олімпіадою від самого бога Амона-Ра, можуть пояснити глибину царського мовчання. Він дізнався від бога все, «все, що хотів дізнатися», - в цих словах була його відповідь, що вирвався у нього.

Питав чи Олександр у оракула ще що-небудь, крім цього? Він ніколи більше не говорив про це.

Переконаність Олександра в своїй місії після пророцтва оракула надзвичайно зростає і з цього дня стає непохитною. Син Зевса, він тепер знає, що він повинен ще дещо зробити на землі ...

Під час своєї подорожі в Сива, слідуючи по безлюдному березі моря, Олександр намітив біля одного рибальського поселення, навпроти невеликого острова Фарос, місце, що здалося йому зручним для створення порту. Він наказав заснувати там місто, що зробився в силу обставин, які частково були створені ним самим, головним містом його держави, столицею, де зустрінуться і зіллються в наступні століття долі Сходу і Заходу. Це місто - Олександрія, яка дасть своє ім'я нової культурної епохи. Олександр не тільки підказав думку про її підставі, керуючись своєю геніальною інтуїцією, а й визначив її розміри і її план відповідно до вимог народжується урбанізму, він задумав для неї створення подвійного порту, наказавши побудувати греблю від берега моря до острові Фарос.

Навесні 331 року до н. е., цілком захоплений новими проектами, народженими його перебуванням в Єгипті, Олександр знову зробив переслідування Дарія. Він кинувся на завоювання столиць Стародавнього Сходу Месопотамії і Персії. У нього були швидкі ноги його предка Ахілла. І було йому всього 25 років.

Слідуючи через Тир, він зробив урочисте жертвоприношення Гераклу, свого великого предка, влаштував в його честь блискучі гімнастичні та музичні змагання, велів поставити трагедії, гордий тим, що може запропонувати варварам найбільш досконалі плоди грецької цивілізації. Він також виконав це і в Єгипті, спокушений можливістю провести в стародавньому Мемфісі з його вантажем тисячолітнього минулого це настільки сміливе, настільки дивовижне змішання культур. Для цього молодого, двадцятип'ятирічного варвара грецька трагедія зберігала соковитість і кислуватий смак недостиглого плода.

Однак слідом за розвагами в Тирі Олександр знову звертається до своєї місії завойовника, до місії поглинача царств. Він переходить Євфрат, потім Тигр. З часу битви при Иссе Дарій не втрачав часу, він стягував війська з найбільш віддалених місцевостей своєї імперії; це були народи Бактрии і Согдіани, халдеї та Вірменії, мідяни гірських областей, індійці з їх мальовничими слонами. І багато інших. Дарій розмістив їх в великій рівнині, в якій було достатньо місця для передбачуваного оточення Олександра, в Гавгамельской рівнині, недалеко від Арбели. Арріан обчислює цю армію в сорок тисяч кіннотників і в один мільйон піших воїнів. У Дарія були також найдавніші в історії воєн «танки» - двісті колісниць, озброєних косами, втім, вже застарілі. Грецькі воїни розступалися і не звертали уваги на ці колісниці або ж, хапаючи коня за вузду, скидали візника.

Олександр, не раз пробився на чолі своєї кінноти в центр цієї неймовірної маси воїнів, зав'язуючи запеклі рукопашні сутички там, де зустрічалося хоч найменший опір, здобув перемогу. Битва закінчилася з колосальними втратами. З боку македонян була лише сотня убитих, сотні тисяч - з боку персів.

Історія зробила різкий поворот. Дарій втік в горах. Син Олімпіади захопив Вавилон під захоплені крики жінок. Він прийняв титул царя Азії. Інші столиці здалися переможцеві - стародавні Сузи, Персеполь з його скарбами, аж ніяк не легендарними, Пасаргади - священне місто, Екбатана ... Всі ці назви, більшість яких не було чуже для слуху греків завдяки поемі старого Есхіла, тепер освоюються воїнами разом з пилом на їх сандалях.

Олександр зробив вчинок важкозрозумілі - винагорода чи це було військам в годину їх перемоги? - влаштувавши армії свято у вигляді розграбування однією зі столиць, звелівши спустошити і спалити багатющий місто Персеполь з його розкішними палацами, з його Ападаной - знаменитим залом зі ста колонами, з його купами злитків золота і срібла, незліченним безліччю дорогоцінних каменів. Пожежі була віддана Парса, яку ми на грецький лад називаємо Персеполі. З цього міста колись, в епоху Марафону, спрямовувалися в Грецію загарбники, та й пізніше під час взяття та пожежі Афін в 480 році до н. е., за часів славного Саламина.

Олександр був не проти зіграти в очах греків роль свершителем божественної справедливості. Даруючи своїм воїнам царський дозвіл на розграбування Персеполя, він винагороджував цих воїнів за їхню працю в той самий час, коли в Пелопоннесі і в інших місцях спалахували повстання проти відсутнього монарха, що хвилювали громадську думку всієї Греції ... ¹ Але чи потрібно будь-що ні стало знаходити розумне пояснення для кожного стрімкого дії, щохвилинної бурхливого прояву цієї пристрасної натури? ..

¹ Нині Парса встає з попелу, Ападана нагадує про її пишноті. Кілька ілюстрацій пропонується в даній роботі, вони дані по неопублікованим фотографій. - Прим. автора.

Тим часом Дарій все ще тікав. З Мідії він дістався до Каспійських воріт. Олександр переслідував його в шаленому темпі через гори і пустелі. Македонянин мчав на коні, іноді навіть вдень і вночі. Нарешті він наздогнав втікача. Дарій лежав на узбіччі дороги, хриплячи, покинутий усіма, крім своєї собаки. Один з його сатрапів тільки що вбив його. Олександр заплакав, побачивши настільки трагічного кінця свого супротивника. Він велів убити вбивцю, піддавши його тортурам, і поховати Дарія з усіма царськими почестями в його гробі предків (330 рік до н. Е.).

Потім Олександр все далі і далі став заглиблюватися на Схід. Він провів три роки, здобуваючи перемоги над країнами, що лежать на схід від Каспійського моря і на північ від Індії, що носять тепер назви: Туркестан, Афганістан і Белуджистан, а перш за називалися Маргіані, Бактрией і Согдіаной. Він заснував там кілька Олександр, які і в даний час продовжують залишатися містами-прародительками цих областей, - це Ходжент, Самарканд, Герат, Кандагар. Македонському правителю приписують заснування сімдесяти міст. Явне перебільшення. (Хто бачив або дав їх список?) Найбільше - це 16 міст, про які можна говорити. Дійсно, ніхто з греків ніколи не проходив цими далекими шляхами. Олександр мріяв досягти «східного краю землі». Він скоро знову рушив з цього шляху, не знаючи втоми, а його наступники - слідом за ним ...

Але в міру того як він переймається духом Сходу, застосовуючи до звичаїв і одягається в шати своїх нових друзів, на превеликий обуренню більшості греків, складових його свиту і його армію, його тягнуть вже не тільки завоювання просторів, заснування нових міст, відкриття земель; він здійснює похід також і в минуле, заради відкриттів в часі, заради завоювання історії народу, який тепер є і його народом.Він хоче залишити за собою це минуле, він хоче в деякому роді заново заснувати династію, представником якої він в даний час вважає себе. Він розшукує, і він знаходить в Пасаргадах могилу Кіра, великого предка. Він прочитує і велить відновити епітафію, яка була сплюндрована нечестивими руками. Ця напис свідчив: «Про людей! Хто б ти не був і звідки б не прийшов - а що ти прийдеш, я знаю, - знай, що я - Кир, який завоював персам панування на землі; так не заздри незначного клаптику землі, приховує в собі моє тіло ^»1. Олександр дав точні вказівки по відновленню епітафії і самого монумента. Ретельність, з якою дані розпорядження Олександра, - знак його ревного поваги, яке в потойбічному світі братськи об'єднує його з одним з найбільших його попередників.

¹ Плутарх, Олександр Великий, «Народна бібліотека», с. 165.

Але жага простору знову охоплює його. Він - в Согдиане (область Самарканда, сучасний Узбекистан), він спрямовує погляди на південь, на високу твердиню Гіндукушу, яка відділяє його від Індії, країни скарбів і чудес, завоювання Діоніса і вакханок, завоювання Геракла, його предка. Він збирає значну армію, перебирається з нею в 327 році через обривисті скелі гірські, виходить в долину припливу верхнього Інду, Кабула. Він засновує місто, яке носитиме назву цієї річки. Насмішниці-мавпи посміюються серед дерев. У Капісі, в Гандахар, він торкнувся самого серця Індії. Індійці, спонукувані брахманами, чинять опір. Ніщо не просто в цій новій країні, великої, як континент. Цар Пор дає привід до бою.

У його армії виділяються двісті слонів, страхітлива громада, яка лякає коней македонської кінноти. Грецькі лучники збивають своїми стрілами погоничів слонів, тварини приходять в лють і тиснуть більше індійців, ніж ворогів. Пор нарешті здався. Його переможець, завжди лицарськи чемний, звертається з ним як з царем і робить з нього свого друга.

* * *

Ця зустріч грецького світу і світу індійського з точки зору всесвітньої історії представляє надзвичайну важливість. Це зіткнення двох з трьох великих гуманістичних течій, породжених історією давнини: гуманізму грецького і гуманізму буддійського (і перш за все брахманского).

Навчання Шакья (Сакья) -Муні, за яким мудрість досягається через досконалість (будда), почало поширюватися в Індії, коли там з'явився Олександр. Воно відповідало релігійним сподіванням, типовим для духовного світу індійця того часу, та й усіх часів; ці релігійні погляди поширяться і за межами буддизму, який викличе їх блискучий розквіт, але не замінить їх. Аскетичне напрямок в буддизмі злилося з тим аскетизмом, який, ведучи свій початок від Сократа, отримає своєрідний розквіт в Греції, і саме в епоху Олександра разом зі школою кініків - з киниками жебрацтва, точно так само як і з тими, кого іменували кинічеськи «героями праці ». Воно злилося також і з платоновским аскетизмом.

Олександр зустрів аскетів в Індії. Він велів поставити їм питання в його присутності. У деяких з отриманих відповідей відчувається своєрідний грецький стиль - можливо, навіть занадто, - той парадоксальний стиль, який представляє одну з форм софістичної думки. Один з цих мудреців, у якого Олександр запитав: «Чим швидше за все заслуховується любов?» - відповів: «могутністю, не викликали страху» ^1. Репліки здаються запозиченими з постійних дебатів грецьких мислителів про тиранів. І це репліки, дуже добре відповідають (навіть занадто добре) спору, який сміливо мав вести Олександр зі своєю долею.

Олександр зустрічав в Індії ще й інших мудреців, і інших аскетів. Наприклад, мудреців, дискутуючих оголеними (гимнософістов) ² на лузі, де вони і вели свої заняття; вони з повагою говорили цареві про Сократа, про Піфагора і про Діогеном. Той, хто, здавалося, був їхнім учителем, на ім'я Дандаміс, заявив, що йому нічого не потрібно і що він не боїться бути позбавленим чого б то не було. «За життя, - говорив він, - для нього досить індійської землі, своєчасно приносить плоди, а по смерті він звільниться від непомірного товариша - тіла». «Тому, - додає Арриан, - Олександр не намагався вплинути на нього силою, угледівши в ньому вільної людини» ^3.

¹ Плутарх, Олександр Великий, с. 157.

² гимнософістов ( «голі філософи») - особлива каста брамінів.

³ Арриан, Анабасис Олександра, переклад з грецької Н. Коренькова, кн. VII, гл. II (журнал «Середня Азія», Ташкент, грудень 1911, с. 8)

Цар також знав і любив глибокою любов'ю аскета Калана, грецьке ім'я якого Calanos стало означати брахман. Знаючи, що він прагнув би померти, Олександр спорудив для нього на його прохання багаття, на який той і зійшов і згорів у полум'ї без єдиного стогону на очах враженої армії, але не Олександра, який не бажав бути присутнім при добровільній смерті свого друга. Таким же чином помер трохи пізніше в Олімпії загадковий Перегрин - християнин-відступник, що зробився філософом-кініком.

Так прийшли в зіткнення в Індії під час походу Олександра мудрість грецька і мудрість індійська.

Після смерті Олександра і розпаду його імперії торговельні та культурні зв'язки, встановлені експедицією великого Македонянина між Індією, східними провінціями Персії, з одного боку, і грецьким світом - з іншого, не тільки не були порушені, але з часом були укріплені деякими з наступників Олександра. Ще за життя Олександра відправлена ​​за його наказом експедиція Неарха дозволила ознайомитися з усім перебігом Інду від його верхів'їв до гирла, потім зі східними берегами моря Омана і з Перською затокою.

Коли розпалася все ще величезна держава азіатських наступників Олександра Селевкідів, на Сході, в Бактрії і Согдиане, виникло грецьке царство, через сімдесят років після смерті Олександра, під скіпетром грецького сатрапа області Діодот I. Піддані цього правителя були сумішшю греків, іранців та парфян. Фортеця Бактрії (одна з Олександром великого Македонянина) стала її столицею. Влаштувавшись в Середній Азії, ці царі підтримували еллінський дух біля кордонів сибірських степів. Один з них приступив до нового завоювання долини Кабула, по якій Олександр вийшов з тіснин Гіндукушу.

Ці правителі, які були грецькими правителями, спадкоємцями Олександра, ввели грецьку мову і грецькі звичаї у себе при дворі і в своїх установах, насаджували грецьку цивілізацію в самому серці Індії, в провінціях Капісі і Гандхаре, вже згаданих; так тривало до початку I століття нашої ери. Про це свідчать в наших музеях численні зображення Будди і Бодісатви (так називають Будду в його существованиях, що передують існуванню Шакья-Муні), фігури богів або демонів, які відносяться до мистецтва, довгий час називалася греко-буддійським. Деякі вчені, по правді кажучи, зовсім недавно взяли під сумнів це греко-буддійське мистецтво, грунтуючись на радянських розкопках: вони називають його мистецтвом ірано-Парфа-буддійським. Я думаю, що все-таки будуть продовжувати говорити про мистецтво греко-буддійському. Що стосується мене, як профана, чутливого до «чарівної» (в найвищому сенсі) безтурботності, яку випромінюють численні індійські фігури музею в Гиме, то я до сих пір переконаний - переконаний цим оманливим виглядом, аполлонійскім або Афродісійского (іноді тим і іншим разом) , - у впливі грецької скульптури на архаїчне мистецтво Індії. Правда і те, що ні усмішка, ні чарівність не є винятковим привілеєм одного якогось народу і можуть розквітати на всіх людських устах.

У той же час в північній частині цього Греко-Бактрійського царства, розташованого у Верхній Індії, в цій Согдиане, завойованої з таким трудом Олександром, якщо погляд одного з греків, загублених на краю світу, на порозі Паміру, прямував на схід, наприклад погляд одного з мешканців Олександрії, Есхата (Олександрії Крайньою, Олександрії ходжентской), його зупиняла величезна маса Тянь-Шаню, Небесних гір. По інший їхній бік спочивав в ту епоху полудремлющій китайський світ, цілком невідомий третій і найдавніший з великим гуманізмом стародавнього світу - гуманізм китайський.

На півдні Небесних гір скоро, до кінця олександрійських часів, пройде прокладена по оазису знаменита Дорога шовку, та траса, по якій елегантні римлянки отримуватимуть з Китаю шовкові тканини і потім кроїти з них прозорі одягу, висміяні поетом-сатириком Ювеналом. Обмін товарами між Сходом і Заходом відбувався на Памірському плоскогір'я. Олександр перший своєю експедицією створив можливість для відкриття цього комерційного шляху, на якому грецькі торговці зустрічалися у самій «Даху світу» з китайськими оптовиками.

Світ античний вперше об'єднується.

* * *

Підкоривши собі тимчасово область Інду, Олександр досяг межі свого шляху - проте не межі, наміченого його волею. Дійсно, він мав намір йти далі. Ще до того як він досяг Інду, Ганг став його обітованоїземлею.

Звідти він думав повернутися в Європу. Не знаючи про існування Індійського океану, він уявляв, що в дійсності зможе досягти пункту відправлення македонців через верхів'я Нілу і через Єгипет. Але його європейські воїни - греки і македонці - відмовилися слідувати за ним. Багато з цих людей пройшли за вісім з половиною років 18 тисяч км (майже половину земної окружності). Протягом сімдесяти днів вони йшли і боролися в долині П'яти річок, в Пенджабі, під проливними дощами мусонів.

Олександр два дні вдавався до роздумів один в своєму наметі, потім оголосив військам про повернення на батьківщину. Дванадцять вівтарів були споруджені в цьому місці олімпійським богам, а також бронзова колона з написом: «Тут зупинився Олександр» (в 327 році до н. Е.).

Роки йшли, їх було небагато (доля скупа). Олександр повернувся до Вавилону. Він хоче привести в порядок свою імперію. Він знайшов, він відкрив свою власну манеру керувати.

Одна думка з деякого часу живе в ньому. Вона вкорінюється в ньому все більше і більше. Можливо, що вона народилася в ньому з моменту відкриття, зробленого Зевсом-Аммоном. Цар Македонії, покровитель греків, фараон Єгипту, цар Азії, Олександр усвідомлює свої обов'язки по відношенню до своїх підданих в цілому. Він не погоджується, однак, управляти тут одним способом, а там - іншим: він всюди Олександр, він - у всіх країнах, які залежать від нього на трьох відомих континентах, він - Олександр Єдиний. Він хоче особисто, сам, власною персоною здійснити злиття народів, які він завоював і які залишаються в його веденні. Він хоче, щоб між ними панувала згода. Згода між греками і варварами.

Злиття народів в згоді, злиття через згоду, здійснене завдяки особистої влади правителя. Така думка, яка спочатку здавалася думкою, що має велике політичне значення. Втім, для нас вона не надто оригінальна. Вона була нова в Греції і відображала важливий момент - вихід за межі режиму міста-держави, режиму, який прийшов в непридатність (або, точніше, який ніколи не був стійким). Олександр прагнув за допомогою злиття об'єднати своїх різнохарактерних підданих, примирити між собою греків і варварів. Новизна для людини, що ввібрав еллінські ідеї, виняткова.

Що цар, вихований в грецькому дусі, довіряє місцевим уродженцям, варварам, і удостоює їх своєї дружби, що він приймає самих знатних персів у себе при дворі і за своїм столом, що він шанує їм важливі посади в управлінні і в армії - ось що обурювало македонян стільки ж, скільки і греків. Обурювало або викликало сміх. Цар впадає в крайнощі. Він одягається в східний одяг. Він дотримується східний церемоніал, який вимагає, щоб при зустрічі з Великим Царем падали ниць. Марнославство це чи політика? - запитують себе грецькі піддані. Сміятися чи треба або плакати, бачачи греків, схиляти коліна перед варваром?

Або треба повставати? Виникають змови, починаються таємні переговори, з'являється думка про вбивство царя.Коли син Філіпа хоче ввести в свою охорону синів знатних персів, обурення македонян переходить в заколот. Олександр особливо жорстоко придушив той з змов, до якого він вважав причетним - і, здається, даремно - Філота, свого товариша дитинства. У своєму гніві він на цей раз зробив безсумнівну злочин: за неясного підозрою в співучасті він велів стратити, не вислухавши його, батька Філота, полководця Пармениона, старого друга Філіпа і вірного слугу і Олександра і його батька. Сп'яніння, а також необузданность темпераменту, чутливого до найменшої насмішки, негайно ж прийнятої їм за образу його величності, іноді говорять голосніше, ніж розум і дружба. Коли він убив ударом меча брата своєї годувальниці, свого друга Клита, свого рятівника при Гранике, який вільним і різким словом двічі образив його, - обидва були п'яні.

Філот і Клит - обидва близькі одного царя, обидва щирі вороги його прихильності до варварам, яку вони вважають безчестям.

По правді кажучи, ні греки, ні македонці не вловив в останні роки царювання Олександра нового сенсу, що визначає його поведінку. Знатні македонці звикли обходитися з царем як з товаришем. Греки відчували себе приниженими, бачачи, що їх пан прихильно ставиться до переможеного народу - народу не грецькому, але варварському.

Як це потрібно було розуміти? Марнославство? Ні, хіба що трохи, що майже вибачливо. Швидше за гордість, цілком законна у того, хто досяг такого високого ступеня величі. Що стосується одягу, то Плутарх зауважує з цього приводу, що Олександр не хотів носити одягу мидян, але взяв одяг персів. «Він не хотів носити індійської одягу, занадто варварської і дивною, не хотів носити ні шаровар, довгої сукні і тіари і придумав щось середнє між одягом персів і мідян - одяг не таку пишну, як у перших, і більш витончену, ніж у других» ^1. Це політика, без сумніву, але пояснення все ще недостатнє. Звідки прийшла ця нова політика?

¹ Плутарх, Олександр Великий, с. 113-114.

Потрібно було зрозуміти перш за все те, що Олександр не був греком і що у нього зовсім не було природної причини приймати як само собою зрозуміле непримиренне розподіл людей на дві раси: расу греків і расу негреков, тих, кого греки називають варварами. Ця різниця, на думку Демосфена і багатьох інших, робило його самого, владику світу, Олександра, варваром.

Варвар чи Олександр? Він сам ставив собі це питання, він не міг його не ставити. І він відповів на нього зверхньо, ​​проголосивши рівність між греками і варварами, дружбу і - якщо слід скористатися терміном, прийнятим з деяких пір у істориків Олександра, - братство греків і варварів. Саме до цього братству з самого початку, ще не усвідомлюючи цього, і прагнув Олександр протягом всього свого життя.

Втім, що таке варвар? Спочатку під ним розуміли тільки людини, що не говорить на грецькій мові, людини, гортань якого виробляє звук «бар-бар-бар», а мова передає тільки хрипке бурмотіння. Невиразний крик тварини.

Але до цього старому змістом, відомому Олександру, додається з V століття до н. е. (А може бути, і раніше), точніше в IV столітті, що дуже ясно простежується у Демосфена, нового змісту, чого Олександр не може не знати. Згідно з цим новим змістом, варвар - це не тільки негрекам, не тільки іноземець, але істота грубе, некультурне, істота низька, народжене для рабства.

Цей «расистський» сенс слова «варвар» явно виражений у Платона. Для автора «Держави» варвари - «за природою» наші вороги. Ненависть, яку ми до них плекаємо, «природна»: треба воювати з ними і знищувати їх. Для Аристотеля, володаря дум Олександра, варвари не тільки такі «за своєю природою», але, більш того, вони «по природі» раби.

Так, Аристотель у одному листі, адресованому їм Олександру, - деякі аспекти цього листа нам зберіг Плутарх - радить монарху: обходитися з греками як личить батькові, а з варварами - як личить пану, перше вважати друзями і близькими і користуватися другими, як користуються тваринами або рослинами.

Для Олександра ж, твердо чинив опір в цьому пункті думку вчителя, це зовсім не «по природі» - поділ на греків і варварів. У цій справі народження і кров за ніщо, ми стаємо тими чи іншими «по культурі».

Олександр був вихований в дусі високого грецького гуманізму, відкритого для всіх людей без будь-яких обмежувальних, сегрегаційний умов, єдиного гуманізму, який йшов від Гомера до Аристофану і який передував націоналістичного божевілля кінця V і IV століття до н. е.

Чи можна думати, що переможець Персії не знав праць Геродота - автора, який сповнений дружелюбності до всякого людського вчинку і в своїх «Дослідження» вихваляє з однаковою радістю «чудові діяння греків і варварів»? Допитливість і радість Геродота, його ентузіазм було видно щоразу, коли він міг спостерігати вищі прояви розуму, всякий прояв енергії, якесь диво в інших країнах і у чужоземних народів. (Ось чому сучасники Плутарха ставилися до Геродоту як до «філобарбару» в тому образливому сенсі, який можна надати цьому терміну.)

Чи можна повірити, що переможець персів, який наказував надсилати йому, як передає нам Плутарх, навіть вглиб Азії творіння трьох великих трагічних афінських поетів, які не перечитував десятки разів чудову поему Есхіла, має назву «Перси», сюжетом якої служить зовсім не перемога Афін при Саламіні , як ще кажуть іноді, а розгром при Саламіні, нещастя перського народу і його царя в афінських водах? Есхіл, Саламинського воїн, серед уламків спалених Афін, в спустошених оливкових гаях і виноградниках, які загарбник зрівняв з землею, пише трагедію, сповнену співчуття до персам, змушуючи серце свого народу битися в унісон з ритмом ридань переможеного ворога ... Аристофан, сміливо виступивши в обложених Афінах проти шаленого вихору імперіалістської демагогії, викликав за допомогою своїх пораженських п'єс гуркіт гучного сміху і підняв з низинних глибин полеміки і несправедливості мрію про панування світу, світу для всіх, друзів і ворогів, блискучого світу поезії і язичницької людяності ... Фукідід поверх конфліктів світової війни, яка назавжди розбила міць його батьківщини, будує спокійну цитадель істинного, звідки його погляд спрямовується вище моря пристрастей і випадковостей і шукає для майбутнього вічного закономірності ...

Ось гуманізм, який живив думки і дії Олександра, гуманізм, в якому полягала покладена їм на себе любов до всього людства ...

А Гомер? Олександр до божевілля любив «Іліаду». Він її перечитував вечорами, перед сном. Він клав її в головах поруч з мечем. Можна повірити, що наскрізь просякнуте цим жорстоким, цим парадоксальним твердженням людини, яким сповнена ця поема смерті, Олександр, стільки раз вбивав в боях, робив це не без думки про слова Ахілла, що вражає Лікаона своїм мечем:

Так, мій любий, помри! І про що ти стільки ридати?

Помер Патрокл, незрівнянно тебе кращу смертний.

(Èëèàäà, XXI, ñ. 105)

Ця данина дружбі, втілена в русі, що несе смерть, чи не є вже схематичний начерк справжнього братства, який перед лицем спільної необхідності вмирати об'єднує всіх людей в єдине співтовариство греків і варварів, друзів і ворогів?

Один чи Олександр таким чином читав Гомера? У всякому разі, висловлювання такого роду в дусі Платона і Аристотеля, які я цитував вище, давали тон грецької думки того часу. Лихоманка шовіністичного націоналізму трясла Грецію. Поети не уникли її. Уже Евріпід у своєму шедеврі - «Іфігенії» - змушує нещасну дочку Агамемнона вимовляти жахливі слова, в яких вона виправдовує принесення її в жертву:

Варвар народжений для рабства, а грек для свободи.

Греко-варварський антагонізм став аксіомою настільки ж незаперечною, як і не піддається перевірці. Але Олександр відповідає на нього своїми діями і помислами.

Плутарх пише дуже добре: «Його наміром не було пройти і спустошити Азію, як зробив би глава розбійників, ні грабіж і розорення для несподіваного задоволення видобутку, так, як з часу Ганнібала робила Італія ... його воля була така, щоб зробити всю населену землю підпорядкованої одному розуму і всіх людей громадянами одного і того ж поліса і одного і того ж уряду. Ось причина, чому також він зраджував свій одяг. Він хотів, щоб, якби великий бог, який послав душу Олександра сюди, на землю, відкликав її раптом до себе, щоб в цьому випадку мався тільки один закон, який і царював би над усіма живуть, і щоб весь цей світ керувався однією і тієї ж справедливістю, як висвітлюється одним світлом. Ось тому перший задум і перше намір його експедиції і показують, що у нього була мета істинного філософа, який зовсім був завойовником заради задоволення і величезних багатств, а заради того, щоб створити загальний мир, злагоду, єдність і спілкування всіх людей, що живуть разом на землі".

І в іншому місці. «Так, шануючи, що він посланий небом як загальний перетворювач, управитель і примиритель всесвіту ... об'єднуючи все в одному зі всіх сторін, змушуючи всіх пити, так би мовити, з однієї і тієї ж чаші дружби і змішуючи разом життя, звичаї, шлюби і форми життя, він наказував всім живим людям вважати землю, на якій вони живуть, своєю країною і свій табір - як замок і фортеця всій землі, всіх добрих людей - родичами одні іншим і тільки злих людей вважати іноземцями ».

Так, расистську теорію, що стала традиційною і впровадити в душу елліна уявлення про непрохідною прірви між греками і варварами, Олександр замінює - і це одна з найсміливіших і плідних революцій, які знала історія, - новим поняттям, поняттям людяності, при якому лише одна відмінність між людьми буде правомірним - відмінність між людьми поганими і добрими.

Щодо того факту, який підкреслюють ці уривки з Плутарха, а саме що Олександр «не надходив так, як Аристотель, його наставник, йому радив, щоб він тримав себе з греками як батько і з варварами як пан», щодо цього факту начебто не має існувати ніяких сумнівів. Я зараз приведу відповідні приклади. Залишається лише з'ясувати причини цього.

У моїй роботі то там, то тут вже показано, що Олександр не був тільки великим полководцем, великим політиком, але що ця велика людина дії в своїх найбільш глибоких задумах керувався мотивами, які хотілося б назвати романтичними, якби не боязнь анахронізму цього виразу. Скажімо простіше, син Філіпа і Олімпіади був наділений подвійною природою своїх батьків: це була натура містична, і він був задоволений самим собою тільки тоді, коли він реалізує свої мрії, і реалізує в світовому масштабі.

Стерти відмінність між греками і варварами - ось сама смілива мрія Олександра, той великий принцип, який, за велінням бога, який говорив з ним в таємничому єгипетському святилище, він прагнув здійснити з метою об'єднання античного суспільства, різномовного світу, завойованого ним.

Якщо переглянути в такому освітленні, одночасно містичному і реалістичному, думки і дії Олександра, то вони зведуться до утвердження кількох понять, досить простих, але в ту епоху дуже нових. Ось вони:

Бог - батько всіх людей, і всі люди, будь то греки або варвари, - брати. Всі народи, відомі Олександру, повинні бути приведені до того, щоб розділяти подібні почуття по відношенню один до одного і жити в злагоді. Нарешті, все люди повинні, замість того щоб залишатися пасивними і бути тільки підданими монарха, брати участь разом з ним в управлінні державою.

Ці поняття і відтінки, що містяться в них, пов'язані з великою ідеєю згоди, в якій виражається з кінця грецької античності бажання, майже загальне, жити без воєн.

Але, щоб бути точно понятими, вже цитовані тексти повинні бути висвітлені ще однієї витягом з головною роботи Плутарха про Олександра [я цитую тут «Життя Олександра» з перекладу Аміо.- А. Б.]:

«Розповідають також, що в Єгипті він відвідав філософа Псаммона. З усіх висловлених ним думок Олександру сподобалося те, що всіма людьми керує бог, тому що в кожній людині є початок, їм управляє, і це початок божественно. Але сам Олександр щодо цього пункту висловив ще більш глибоке судження. «Бог, - говорив він, - батько всіх людей, але особливо любить він як дітей людей доброчесних» ^1.

¹ Плутарх, Олександр Великий, с. 73.

З цього ясно, що поділ людей на греків і варварів, що не існує в очах бога, «загального батька всіх людей», замінено відмінністю між людьми доброчесними і не такими. Так думає Олександр, рішуче посилаючись на бога. Посилаючись також на Гомера. Бо вираз, яким він пояснює свою думку, відразу ж наштовхує на думку про «Одіссеї»: Зевс - «батько людей і богів».

Олександр і свої дії визначає цією ж думкою: Зевс - спільний батько всіх людей, і особливо людей доброчесних. У перший раз, по крайней мере в західному світі, ідея, що «всі люди - брати», з'являється тут, хоча і неясно виражена.

Принаймні при двох обставинах під час своєї експедиції Александр публічно проявив свою віру в братство людей, так само як і свою волю до об'єднання людей, до облаштування спільною згодою.

Відомо, що між Олександром і македонськими воїнами на зворотному шляху, в описах, сталася сварка. Стара гвардія, серце армії, не уявляла собі, щоб Олександр міг відправити на батьківщину ветеранів і особливо щоб він міг відкрити ряди гвардії - цього добірного загону - для персів, тубільців. Вся армія повстала: вона відмовлялася боротися пліч-о-пліч з варварами і вважала за краще покинути свого царя. Олександр скликає всю армію, він нагадує своїм людям те, що він зробив для них, то, що вони зробили разом, то, що йому ще залишається здійснити. Але, зустрічаючи похмуре мовчання тих, хто його слухає, він відчуває, що його охоплює роздратування, і, перебуваючи у владі гніву і затуманений завойованими просторами, він так закінчує свою промову: «Але ви хочете все йти, йдіть всі; йдіть і розкажіть будинку, що свого царя Олександра - переможця персів і мідян, бактрян і саків, смірітель уксіев, Арахозіі і Дранг, підкорювача парфян, Хоразми і гірканцев, що живуть до самого Каспійського моря, його, який перейшов Кавказ за Каспийские ворота, переправився через річки Окс, Танаїс, Інд, перейденим до нього тільки Дионисом ... і який перейшов би через Гіфазіс, якби ви йому не завадили, який за обома усть Інда проник до Великого моря і пройшов по пустелі Гедрозіі, де раніше ще ніхто не проходив з військом ... після того як його флот проплив по морю з Індії в Персію і ви повернулися в Сузи, його ви покинули і надали захищати його переможеним варварам! Розповідь про це, звичайно, здобуває вам славу у людей і доведе ваше благочестя перед богами! Ідіть! ^»1

На цьому жахливому слові «йдіть» Олександр обриває свою промову і спрямовується геть з трибуни, біжить, щоб замкнутися в своєму палаці, що він робить щоразу під час нападів пристрасних душевних хвилювань; це ж він зробив і після спалаху гніву, яка коштувала життя його найближчого друга Клития. Але на третій день після сцени в описах, упокоривши хвилювання крові мовчанням, утриманням від їжі і бездіяльністю, або, вірніше, охоплений новим поривом, який повертає його до дії (як він схожий на свого предка Ахілла!), Він «... на третій день закликав до себе виборних з персів, і поділив між ними начальницького посади над загонами, і дозволив тим, кого оголосив царськими родичами, одним тільки, за звичаєм, вітати себе поцілунком ^»2.

¹ Арриан. Анабасис Олександра, кн. VII, гл. X, с. 15.

² Там же, с. 15-16.

В цей час македонці, уражені промовами царя, царя, якого вони любили більше за всіх на світі, і наведені в розпач поводженням Олександра з командирами з персів і мідян, не можуть більше стримуватися. Вони натовпом біжать до палацу, вони кидають свою зброю перед дверима в знак благання, вони заявляють, що не зійдуть з місця ні вдень, ні вночі, «поки Олександр не зглянеться над ними». І ось армія благає про співчуття державного мужа, вершити сувору історію Греції, єдиного, хто дійсно був доступний співчуття.

Олександр виходить з палацу, він бачить воїнів, принижених і засмучених внаслідок любові до нього, він чує крики і зітхання цього натовпу, він сам упускає кілька сліз. Він готувався сказати їм що-небудь, тим часом як вони все залишалися в положенні благають. Але один з них, на ім'я Каллин, що виділявся своїм похилим віком і як командир загону кінноти гетайров, виголосив промову в таких висловах:

«Цар, македонці сумують, що ти зробив деяких персів своїми родичами, що перси називають себе родичами Олександра і цілують тебе, між тим як жоден ще македонець не заслужив цієї честі». У відповідь на це Олександр сказав - відповідь, даний з простотою і величчю: «Всіх вас роблю своїми родичами і так відтепер буду називати вас». Після цих слів Каллин підійшов до Олександра і поцілував його. За ним послідували ті, хто бажав того ж ^»1.

Олександр відсвяткував це примирення зі своєю армією - примирення македонян, греків і «варварів», і - зробивши жертвопринесення богам і запросивши на грандіозне бенкет дев'ять тисяч осіб всіх національностей. Олександр сидів на цьому бенкеті, оточений своїми македонянами, начальниками з персів і людьми інших національностей, що виділялися чинами і нагородами. В ході бенкету «Олександр і оточували його, черпаючи з однієї чаші, здійснювали одні й ті ж узливання під керівництвом грецьких жерців і магів. Цар молився богам дарувати в числі інших благ згоду і єднання в державі між македонянами і персами ^»2.

¹ Арриан, Анабасис Олександра, кн. VII, гл. XI, с. 16.

² Там же, с. 6.

Олександр представлений в цій сцені як примиритель народів. Він несе їм світ, він виконує місію Зевса. Уточнимо: мова йде, без сумніву, про Зевса-Амона там, в святилище оазису Сива, на Олександра була покладена ця місія. Він об'єднує звичаї і життя народів як би в чаші дружби. Він пропонує їм розділити владу. Два слова, найбільш вражаючі в уривку з Арриана, стоять в тому ж порядку у Плутарха: це - згода сердець, однодумність і це - співучасть у владі.

У цьому ж плані малює Олександра інша сцена - сцена весільного свята в замку.

На цей раз Олександр хотів зробити «злиття» древніх народів за допомогою змішання крові, або, як каже Плутарх, «за допомогою законної любові і чесних шлюбів, поєднуючи дві нації спільністю дітей».

У замку було поставлено царське шатро. Пол в ньому була встелена східним килимом, стіни обвішані тканинами з вишитими на них міфічними сценами. Навколо святкового столу близько сотні диванів очікували запрошених на обід - женихів Сходу і Заходу. Наближається процесія: Олександр і його нова дружина Статіра, старша дочка царя Дарія III, очолюють її. За ними слідують видатні полководці. Гефестіон, кращий друг Олександра, одружується на сестрі статиром. Кратер - на племінниці Дарія, так само і інші: вся македонська знати (вісімдесят гетайров) з'єднується перед богами з дочками східних правителів і вписує свої шлюби в царські книги записів. Тут і дочка одного з найзапекліших ворогів царя, - Спітамена, сатрапа Согдіани, поруч з її новим чоловіком Селевком, який серед наступників Олександра стане наймогутнішою.

Олександр декількома роками раніше вже дав приклад подібного союзу, одружившись на Роксани, дочки вельможі Бактрии. Новим шлюбом монарха Роксана була відкинута. Східна полігамія увійшла в звичаї Греції.

Жити поза наметом за іншими столами розмістилися десять тисяч командирів, воїнів, моряків з їх новими дружинами-азіатками.

Шлюбні святкування в замку тривали п'ять днів. Ігри, танці, драматичні вистави, гімнастичні та музичні змагання надали їм блиск. Європа і Азія, поети Афін, Сіракуз і Лесбосу, ​​а також фокусники Індії, наїзники Мідії і Персії, іранські маги внесли свій вклад в розвага гостей - вже паче не переможців і переможених, але народів, об'єднаних веселощами ігор, радістю мистецтв (включаючи сюди мистецтво любити, як скажуть їхні нащадки).

Цей показ усіх людських веселощів з'явився прелюдією до тієї разнохарактерной цивілізації, яка прославить в наступні століття найголовніші центри елліністичного світу - Олександрію, Пергам, Антіохію, Селевкию на Тигру, нарешті, Рим періоду імперії.

Ці грандіозні шлюбні святкування, що відбувалися в лютому 324 року до н. е., ці перші братання Сходу і Заходу були запорукою злагоди і дружби, який Олександр дав народам. Він бажав, щоб згоду і дружба були тривалими і загальними.

Отже, ясно, з якою твердістю фараон, цар всієї Азії, повелитель Греції, цар Македонії відмовлявся слідувати пораді Аристотеля і обходитися з різними підданими по-різному. Розрив Олександра зі своїм старим учителем, мабуть, був результатом відмови Македонянина визнати природжені відмінності між греками і варварами. Ця суперечність могло тільки загостритися, коли Каллисфен, племінник Аристотеля, який супроводжував експедицію Олександра в якості історіографа, досить підступним, підтримав в публічній суперечці в присутності царя думку, що греки не повинні приймати звичаю «падати ниць», який Олександр не встановлював, але хотів би бачити серед греків. Незабаром Каллисфен за наказом царя був звинувачений як учасник змови придворної молоді, юнаків, які по-дитячому, майже граючись, склали проект вбивства царя. Історіограф, ні в чому не винний, був засуджений, здається навіть без суду, і швидко, без розмов, страчений.

Отже, цей великодушний монарх, який бажав забути, що існують греки і варвари, які не виносив, щоб хтось думав інакше, ніж він! Що б він не робив, ним керувала пристрасть, а не розум.

Під час шлюбних свят в Сузах він не хотів навіть мати більш підданих. Поруч з ним були тільки чоловіки і жінки, які вступили в шлюб в рівність і в радості, розділяючи один з одним задоволення столу і ложа, видовищ та ігор.

В кінцевому рахунку протиріччя Олександра дивують. Людина, яка наказує зруйнувати Фіви і Галікарнас, жорстоко розправився з Парменіоном, Філоті, Каллісфену, який убив Клита - все це невинні люди, близькі його серцю, - невже це той самий чоловік, який керує святами в Сузах і приймає в них участь, який всіх воїнів своєї армії називає своїми родичами, який відкинув еллінський гасло переваги греків над варварами, який мріє про дружбу греків і варварів? Так, звичайно, це та ж сама людина. Який же ще це людина?

Олександр - дикун і юнак. Він помер у розквіті молодості і все своє життя залишався цим юним дикуном. Геніальним дикуном, звичайно. І особливо дикуном, закоханим в людство. Аристотель виховував його і приваблював, прагнучи обмежити його нетерпимим поняттям винятковості грецької цивілізації. Олександр був завдяки його повчанням полонений грецькою цивілізацією, але після Аристотеля його формувала війна, проблема завоювання варварського світу. Він приступає до цього підприємства під знаком еллінізму, він з'єднує Грецію та Македонію, щоб помститися за Грецію. Але чим більше він заглиблюється в варварський світ - спочатку в Єгипет, потім на край світу, - тим більше приваблює його цей східний світ. Він перестає говорити по-грецьки, але він не говорить і по-варварськи. Чи не говорить він по греко-варварськи? Він пішов далі цього. Він каже по-людськи. Він захоплений людяністю всіх людей, яких він знає, завойовує і підкоряє. На краю світу індієць Пор - його друг.

До того ж він п'яний - і не вином, але своїм власним величчю, велич, яку він відкриває в собі в міру того, як відкриває великі простори світу. Він відчуває це подвійне велич як полум'я, запалене в ньому. Ким? Їм самим або богом. Він смутно передбачає, що це одне і те ж і що якщо він продовжить свої зусилля, то за життя змусить смертних, людей обожнювали себе. ( «Нехай Олександр буде богом, якщо він хоче цього», - відповідають лакедемоняне на бажання Олександра, щоб грецькі міста вважали його богом.) Олександр прагне до безсмертя. Це безсмертя слави, але також і безсмертя богів.

Однак він ніколи не перестає залишатися дикуном, цей безсмертний бог.Боги «Іліади» - такі ж, боги Пиндара - по їх же зразком, боги ж Софокла усвідомлюють свою божественність, коли вони з усією повнотою щастя віддаються радості, незбагненною дикості свого гніву і всіх своїх пристрастей.

Чи потрібно тому дивуватися, виявляючи суперечності в тому потоці життя, в якому знаходиться Олександр? І чому може нас вражати те, що Олександр, не будучи першим зустрічним, діє і тим більше думає не як перший зустрічний? І ось дві лінії: вбивство, в засліпленні гнівом або в стані сп'яніння, невинних товаришів і, з іншого боку, терпиме ставлення, що проявляється на ділі і на словах до всіх людей своєї монархії, до греків і варварам. Його дивовижні дії викликають не менше дивовижні думки. Однак перестанемо дивуватися. Хіба людська історія не є постійне здивування?

У той же час Плутарх заявляє також, на цей раз дійсно досить дивно, що Олександр «здійснив» ідею, яка була ідеєю Зенона, філософа-стоїка, який жив в наступному, тобто в III столітті до н. е., коли слід було б жити Олександру. «Все люди, - стверджує Зенон, - громадяни світу ... Світ для всіх один». Зенону хотілося б бачити всіх людей провідними один і той же спосіб життя, «подібно єдиної пастви, що пасеться під наглядом одного і того ж пастиря на загальному пасовищі».

Ця ідея Зенона, нова і спрямована в майбутнє, успадкована філософом-стоїків, на думку Плутарха, від Олександра, вписав її в дійсність навіть раніше, ніж вона була сформульована. Зенон уявляє собі «як мрію», пише Плутарх, всесвіт, де буде панувати злагода, засноване на дружбі між народами. Але чи не виникла ця мрія в його уяві на підставі досягнень Олександра? Це дуже можливо. Чи не головує дія над думкою? У всякому разі, вони упряжені в загальну колісницю, ця пара грецьких близнюків, logos і ergon, слово і дія, що спостерігаються в кожному людському вчинку, а також в історії людства.

Однак, якщо хочуть будь-що-будь відзначити, що якась ланка все-таки відсутня в ланцюзі Олександр-Зенон, то можна вказати на інших, наприклад на вченого Алексарха, засновника, в проміжку між зазначеними поколіннями, міста в Памфілії ( який здається містом сновидіння), який мав прекрасний назву Уранополіса. Його жителі називали себе не уранопольцамі, як слід було б очікувати, але Уранід, тобто Синами Неба. На монетах міста зображувалися сонце, місяць і зірки - справжні загальні боги древніх народів, боги, визнані стоїками. І поряд з богами зображувалися правитель, його дружина і громадяни Небесного міста. На тих же монетах можна було бачити рельєфне зображення міфічної діви Неба, що символізує - вже у Платона під ім'ям Афродіти небесної - Любов, розлиту у Всесвіті.

Алексарх мріяв побачити всіх людей співгромадянами свого космічного міста. Він створив для Синів Неба особлива мова (чи не був це рід есперанто?). Дивна особистість, про яку ми майже нічого не знаємо, крім того, що це був впертий мрійник і вчений-філолог. Але хіба невідомо, що вчені часто великі фантазери? І саме зі своїми гіпотезами вони найближче і підходять до дійсності, щоб перевірити гіпотези.

Чи можна в кінцевому рахунку думати, що Зенон - через Алексарха, філолога-містика, - отримав від Олександра ідею братства людей, ідею, яка живе в його системі, яка одушевляє і облагороджує цю систему?

Скажімо, що, швидше за, можливо, ідея, про яку йде мова, існувала в атмосфері тієї епохи, що прийшов час, коли горизонти цивілізованого світу (грецького світу переважно), що ніколи не були обмеженими, раптово надзвичайно розширилися.

Олександр був завойовником простору. Він не тільки назавжди зруйнував грецьке місто-держава, але він поширив свою державу до Єгипту і Персії, до Інду і Пенджабу. Він відкрив для своїх послідовників дорогу в Китай, дорогу ще незвідані. Потім з'явився Зенон - завойовник вже не простору, але людської спільноти. Таким був також і Олександр. Потім прийде Павло з Тарсу, для якого «в бога немає ніякої винятковості по відношенню до окремих осіб».

Павло і апостоли Христові будуть розповідати свою «благу звістку» обрізаним, як і необрізаних, так само як Олександр не робив більш відмінності між греками і варварами. Християнське братство відкрило свої двері.

Ще пізніше братство стало одним з гасел великої революції. Братаються багато і в 1790 році ...

Олександр кладе початок цієї лінії, однієї з основних ліній людської цивілізації. Він нагадує нам, що цивілізація не може бути міцною, якщо вона не є загальнодоступною.

* * *

У червні 323 року до н. е. Олександр був у Вавилоні. Він будував плани нової кампанії - завоювання Аравії. Після чого, можливо, прийшло б і завоювання Заходу до Столбов Геракла, великого предка. Наслідком була б дружба Греції, Азії, Карфагена і Риму. А 13 червня, убитий приступом лихоманки, геніальний син Олімпіади і Філіпа помер менш ніж тридцяти трьох років від роду, ледь проживши половину людського життя.

Полководці Олександра не дозволили поховати його тіло, покрите шрамами від поранень, обтяжене подвигами, цю іскру генія, запалену жорстокістю і насильством, але також і людським милосердям; не дозволили, щоб це тіло було віддано простору для майбутніх проростань. Вони залили пахощами свій фетиш, вони оскаржували його друг у друга з криками і погрозами. Нарешті Птолемей викрав його і сховав у своєму саркофазі. Він розраховував залишити у себе в Олександрії це високе полум'я, що горіла в Олександрі для друзів і для ворогів, для людей цілого світу.

ГЛАВА X

АНАРХИЯ ПІД МАСКОЮ ПОРЯДКУ. ДВА ПЕРШИХ Птолемея

Після смерті Олександра цивілізація, вже хилиться до занепаду, гине. Це грецька цивілізація Солона, Есхіла, Арістофана, політична структура якої характеризувалася формою міста-держави. Однак нова цивілізація, багато в чому продовжує стару грецьку цивілізацію, вже на шляху до життя. Це цивілізація, яка отримала назву елліністичної. Політична структура цієї нової цивілізації повністю змінилася. На східних берегах Середземного моря і на Близькому Сході, як і в Греції, ні і слідів вільних і демократичних міст-держав. Чотири або п'ять великих держав, керованих своєю династією монархів, займають тепер весь простір, завойоване Олександром. У кожному з цих держав є велике місто, столиця - адміністративний і культурний центр. Он-то ще підтримує, більш по волі монарха, ніж з волі народу, і в абсолютно нових соціальних умовах, престиж найважливіших літературних творів, блиск художньої творчості і особливо сприяє тому, щоб лінія наукових досліджень не переривалася.

Але все це не було справою одного дня. Олександр передбачив своїм полководцям: «Ви будете здійснювати моє поховання в крові». Знадобилися двадцять років війни, щоб встановився більш-менш міцно цей новий порядок.

Але який же це був порядок? На чому він грунтувався поза волею монарха і сили його армії?

Найбільш вражаючим явищем цієї нової епохи було відсторонення народу. Більше немає в цих величезних державах, в цих вельми населених містах - таких, як Олександрія, Пергам або Антіохія, - більше немає тут вільних громадян. Нічого, крім натовпу підданих. Є велика кількість чиновників, які виконують обов'язки складні, копіткі, дріб'язкові з управління державою. А також аристократія з придворних і вискочок, навколо якої крутиться ціла клиентела вільновідпущеників, кишать паразити.

А народ? Де ж він? У містах це безладна маса окремих осіб різних професій, національностей і релігій, безліч без загальних смаків, яке ледь об'єднано підсвідомої лояльністю по відношенню до монарха, але не спільністю інтересів, не цивільним свідомістю або зобов'язанням, які належать до роботи, розпочатої усіма спільно задля слави богів і на подив людей, які прийдуть після нас. У селах це хліборобське населення, наполовину рабське і підлегле, наприклад в Єгипті, страхітливого контролю. Там панують, подібно верховним володарям, рабство і злидні, тиранічна фіскальна система, панують настільки міцно, що хлібороби, незважаючи на надзвичайне родючість Нілу, всього лише фелахи, голодні і голі.

Письменники, художники, вчені в більшій своїй частині роз'єднані, не дивлячись на те, що правитель або глави шкіл формують з них свої постійні кадри. Їх закликає до двору і в університети, іменовані «Мусейон», монарх, щоб вони давав його славі безпосередньо або під егідою науки, яку він субсидує. Але чи є тут що-небудь надихаюче? Де тут могло вкоренитися і розквітнути творчість? Якою нездоланної пристрасті? Боги стали далекими і сумнівними. Людина ще не усвідомив повністю своєї величі. Є, звичайно, любов до мистецтва, любов до істини і краси. Але відірвана від народних свят, від політичних спільнот з їх волею до життя, відірвана від людей і від богів, у що перетворюється творча діяльність і сама краса? Це манірна, формальна краса, ценимая лише колами ерудитів, групами освічених людей, культивована лише для задоволення окремих осіб, що шукають «розваги» ...

Воістину цей порядок, встановлений монархом, дуже близький до безладдя. Через деякий час він виявить свою безплідність, подібно анархії.

* * *

Ось два государя, найбільш значні в елліністичному світі, перші з династії Лагідів, що панували над усіма володіннями Єгипту. Це Птолемей I і Птолемей II, обидва гідні того, щоб ними захоплювалися.

Птолемей I, іменований Сотер, тобто Спаситель, - чудовий зразок вискочки. Незважаючи на разючу генеалогію, створену заднім числом і виробляє його від Геракла, ця людина - солдат, які вислужили з нижчих армійських чинів. Він ще міг назвати трохи смішне, особливо для солдата, ім'я свого батька, який називався Лаг, що означає «заєць», але вже не міг назвати імені діда. Пізніше лестощі накинула покрив на це скромне походження. Можна помітити, що в перекладі «Біблії Сімдесяти двох тлумачів», який побачив світ у Олександрії, зайця ніколи не називають зайцем, а позначають одним з епітетів цієї тварини - прикметником, що означає «мохноногий».

У походах Олександра Птолемей не числився серед блискучих полководців, але він був одним з найнадійніших порадників. Він був старший за Олександра на десяток років. Це він охороняв вхід в намет Олександра в день змови «пажів», це він під час суперечки царя з Клития спочатку розсудливо повів Клита з намету. Протягом всієї кампанії він показує себе як розсудлива людина, що супроводжує молодого монарха без ентузіазму, але з непохитною вірністю.

Птолемей склав свої «Спогади» про похід. Ми не маємо в своєму розпорядженні ними, але Арріан, який надає їм велике значення, заснував на цих «Спогадах» добру половину своєї історії.

«Спогади» ці - праця чесної людини, яка прагне протиставити істину романічного вимислу, який з часу смерті Олександра став наповнювати історію походу. Таким чином, він спростував легенду, досить втішну для нього, яка пояснює його прізвисько Сотер (Спаситель) тим, що він нібито в одній з битв врятував життя свого володаря. Птолемей заперечує, що він це зробив.

Відразу ж після смерті Олександра син Лага виявив всю зрілість своїх суджень. Він поставив перед радою командирів небезпечне питання про спадкування. І він був першим, підказати рішення цього питання, яке згодом виявилося єдино можливим, - але це через двадцять років, - а саме розчленування імперії Олександра. В атмосфері суперництва командирів, коли вони все або майже все прагнули зайняти перше місце, він підказав дипломатичну формулу: довірити управління імперією командирам. Тим часом рада і армія підтримували фікцію царської влади. Намітили навіть двох царів: сина Олександра, який міг народитися від Роксани, вагітній, і зведеного брата Олександра - Арридея, недоумкуватого сина Пилипа і однієї танцівниці. У той же час домовилися про вибір регента, яким став полководець Пердикка. Обох царів виявилося можливим вбити в наступні ж роки, і Пердикка, - як пізніше полководець Антигон, який мав ті ж наміри, - намагаючись нав'язати свою владу своїм старим товаришам по зброї, цим самим викликав утворення коаліцій, натхненником яких нерідко був Птолемей.

Під час першого ради командирів Птолемей так само жваво наполягав на тому, щоб сатрапії були розподілені між командирами.Він взяв верх і зумів захопити собі кращу з них, найбільш багату, найбільш компактну, найбільш зручну для оборони - Єгипет. Як тільки він, Птолемей, отримав владу, то відразу ж поспішив покинути Вавилон. З пристойності він дочекався пологів Роксани і похорону царя. На другий же день після цих подій він відбув до Єгипту, в листопаді 323 року до н. е. І виїде він звідти тільки для того, щоб протидіяти спробам відновлення держави Олександра.

У період правління і потім під час сорокарічного царювання (323-283 роки до н. Е.) Птолемея Сотера вся його політика переслідувала в зовнішніх відносинах подвійну мету: звільнитися від опіки регентів і підтримувати між іншими державами, що утворилися з держави Олександра, рівновагу, вигідне Єгипту.

Я не буду розповідати про війни «диадохов» (війни наступників, війни через спадщину), які надзвичайно заплутані і супроводжувалися постійними порушеннями спілок. Найважчим для Птолемея була не війна з Пердикке, але війна з Антигоном і його знаменитим сином Деметрія Поліоркета, що володів свого роду геніальністю за частиною авантюр, розпусти і воєн.

Старий одноокий Антигон і Деметрій вже майже відновили всю державу. Азія була в їх руках, коли раптово вони накинулися на Грецію, щоб вирвати її у Кассандра, що царював в Македонії. Деметрій завдає свій основний удар: він входить в Пірей на чолі чудового флоту, бере Афіни, проголошує «незалежність» в атмосфері несамовитих захоплень афінського народу - незалежність при васальній залежності від Антігона, свого батька, зрозуміло.

Варто прочитати у Плутарха історію короткого медового місяця ентузіаста Поліоркета і міста Афін. Деметрій був вихований в культі Афін, їх художників, їх філософів, їх «свободи». Повернути Афінам, підлеглим Македонії, їх «свободу» (нехай навіть обмежившись лише словами), бути прославленим в якості рятівника Афін - це була мрія його юності. Він вкладає в завоювання Афін стільки ж пристрасті, скільки в свої любовні пригоди. Він - володар Афін, він спокушає їх подарунками і п'янить їх лестощами. Афіняни, наполовину щиро, виявляють у своїй догідливості безприкладну плодючість уяви. Були споруджені статуї богів-рятівників, золоті квадриги, навіть вівтарі. Скасовують архонта епоніма, магістрату, який давав своє ім'я році, і замінюють його жерцем бога-рятівника, жрець цей виконуватиме ті ж обов'язки. Одному з місяців змінили найменування, і називається він тепер Деметріон. Діонісії стають Деметри. Зображення Антігона і Поліоркета вносяться в візерунок тканини на одязі богині Афіни. Апартаменти для Деметрія влаштовують в задній частині храму в Парфеноні, «хоча, - як зауважує Плутарх, - це був гість, поведінка якого аж ніяк не було гідно сусідства з незайманою».

Тим часом Птолемей не упускає моменту і приймає заходи у відповідь на це порушення рівноваги. Він споряджає флот, але з дещо зайвої розважливістю і повільністю, що було однією з рис його характеру. Він робить на Кіпрі, на який він потихеньку поширив панування Єгипту, приготування до наступу. Раптово з'являється Деметрій зі своїм флотом. Він зав'язує сміливу Сала битву, але вже на Кіпрі, у якій одним ударом знищує єгипетський флот. Птолемей сам лише з великими труднощами вислизнув від переможця, і з ним - кілька кораблів. Він залишив в руках Деметрія «своїх слуг, своїх друзів, жінок, вивезених з ним», своє військове спорядження, вісім тисяч чоловік воїнів, захоплених разом.

Цей тріумф Деметрія був відсвяткований їм з надзвичайним блиском. Антигон і Деметрій відкрито взяли титули царя - предмет таємних жадань всіх диадохов. Потім вони помножили чисельність меморіальних пам'ятників і монументів ex voto (за обітницею). Знаменита Ніка, іменована Самофракийской, найбільш прекрасне з скарбів Лувра - один з цих монументів, піднятий на носі галери. Зі своїми урочистими крилами з гордого мармуру вона рухається проти вітру, проти хвиль, ще коливаючих складки її одягу, ще овіває лінії її грудей ... Деметрій також не відмовив собі в примхи зробити жест благородної людини. Він повернув Птолемею його друзів і слуг, взятих в полон, зберігши для власного користування тільки прекрасну Ламію.

На всі ці відкриті прояви ентузіазму і пропаганду, які справляли велике враження на афінян (останні отримали від переможця дванадцять сотень повних комплектів обладунків, вилучених з військової здобичі), - на все це Птолемей відповідав дуже рішуче. Він твердо тримається після поразки. Розбитий, він в свою чергу з цієї нагоди приймає царський титул - риса, цілком відповідна його енергійної натурі. Потім він приступає до переговорів зі своїми побратимами - відтепер також царями, - стурбованими раптовим підвищенням і зростаючої амбіцією, що проявляється Антигоном і його сином. З Селевком - другою жертвою Антігона, який щойно повернувся собі віддалені області держави Олександра і оголосив себе їх царем, з Лисимахом - царем Фракії і Кассандром - царем Македонії він укладає четверний союз. Після багатьох перипетій це саме Птолемей підставив ніжку фортуні великого авантюриста Деметрія. Новий єгипетський флот з'являється в грецьких водах; він ще раз закликає Грецію до «свободи». Трон Деметрія руйнується. Деметрій потрапляє в полон, його саджають на якусь альпійську Святу Олену, де він і помирає до кінця третього року всяких скандалів і нудьги ... Афіняни давно зачинили двері перед полеглими богом.

Це кінець війни діадохів. Царства, що утворилися з розчленованої держави Олександра, відтепер розділені. Тільки один Єгипет на інший же день після смерті великого Македонянина знайшов і свою династію і свою єдність. Розсудливість і дипломатія Птолемея I, без сумніву, багато сприяли цьому.

Я не зупиняюся на внутрішньому управлінні Птолемея. Скажу тільки, що він дбайливо обходився з жерцями і ставився з повагою до культу стародавніх фараонів, що залишалися популярними. Але в загальному його панування над єгипетським народом - як і панування його наступників, яким він задав тон, - було розумної експлуатацією ресурсів багатої країни «чорної землі» в інтересах двору, в інтересах армії, яку він був змушений підтримувати для захисту свого трону, так само як і в інтересах флоту, спираючись на який він прагнув змусити визнати свою перевагу в східній частині Середземного моря ...

Птолемею Сотеру не вдалося еллінізувати Єгипет. Було недостатньо заснувати в країні три або чотири грецьких міста, залишалися закритими для єгиптян. В Олександрії еллінізм нашаровувався на єгипетську культуру, але зовсім не змішувався з нею. Птолемей Сотер закликав тут на допомогу ще й релігію. Він спробував популяризувати культ бога, як ніби-то і нового, але який міг імпонувати відразу і грекам і єгиптянам. Він обрав для цього бога, культ якого склався в Мемфісі, названого Серапіс, саме ім'я якого містило елементи Озіріса і бика Апіса. Цей бог, шанований у відповідності з грецьким обрядом, що нагадував ритуал містерій Вакха, був запропонований і грекам і єгиптянам, з тим щоб об'єднати їх в одній загальній релігії. Ця мета не була досягнута, але популярність Сераписа була величезною протягом століть, особливо в період Римської імперії. Всюди в світі споруджувалися храми на честь Серапіса - Серапейони. Був Серапейон і в Олександрії; Серапис творив там багато чудес ...

Що стосується еллінізації Єгипту, яку намагалися здійснити, збільшуючи число грецьких чиновників по всій країні, розміщуючи всюди наймані війська всіх національностей, завербованих для служби монарху, ця «еллінізація" не підірвала запеклого опору єгипетського народу. Переміщення з Афін в Олександрію грецької культури, штучно ввезеної, що було предметом великої гордості двох перших Птолемеїв, цікавило тільки осіб розумової праці, також ввезених, які присвятили себе цій культурі, а також середу придворних і викладацькі кола, для яких поети-філологи обробляли з превеликим шумом незайману, Кочкувате цілину Мусейона, незабаром перетворену в милий оку суцільний масив квітів, блискучу фарбами гряду квітів.

* * *

Перед смертю - він помер вісімдесяти чотирьох років - Птолемей Сотер врегулював важке запитання про спадкування трону. Слід заглибитися в сімейні історії Лагідів, вельми повчальні для охочого зрозуміти глибину анархії тих, хто претендує на встановлення порядку в Новому світі.

Птолемей мав двох законних дружин, не рахуючи азіатської царівни, що стала його дружиною в Сузах і незабаром забутою. Його перший шлюб з царівною Еврідіка, дочкою одного з регентів, був політичним шлюбом, укладеним для того, щоб зміцнити тимчасовий політичний союз. Його другий шлюб з Береникой, можливо, жінкою з народу, був шлюбом по любові. Цей шлюб не порушив, однак, спілки з Еврідіка, відкинутої багато пізніше. Ця Береника зіграла важливу роль в олександрійської поезії, шумно прославляла її, вихваляти її красу, звеличує вірність двох подружжя і не скупитися на образливі натяки на адресу Еврідіка. Так, в одній з ідилій Феокріта міститься наклеп: Еврідіка-де подарувала Птолемею «дітей, зовсім не схожих на свого батька». Офіційна історія зробить з Береники єдинокровних сестру Птолемея - дочка Лага. Ніщо не може бути менш імовірним. Ця генеалогія була сфабрикована, щоб виправдати прикладом Птолемея I шлюби між братами і сестрами, які практикувалися Лагідів, починаючи з Птолемея II Филадельфа (на цій підставі так і названого, бо Філадельф - значить «люблячий сестру»). Як би там не було, Птолемей любив Береніку і її дітей, поява на світ яких ущемило права дітей Еврідіка ...

Від своєї першої дружини Птолемей дійсно мав кілька дітей, серед них одного сина, якого прозвали Птолемей Керавн (що означає «грім і блискавка») чи то через його скаженого характеру, то чи через скоєних ним злочинів, в яких проявилося буйство його натури . Підлабузники, які знали, куди схилялася перевагу старого царя, протиставляли чарівність сина Береники, майбутнього Филадельфа (Аполлон з білявими локонами, як говорив Феокрит), люто вподоби Керавн. Поети нагадували також, що Зевс, який став володарем небесного престолу, був як-ніяк з трьох синів Крона молодшим. Птолемей Сотер нарешті дав переконати себе, що йому потрібно вибрати між пороком і чесністю - подібно Гераклові на роздоріжжі - і що він повинен дати своїм народам милостивого владику, а людям, навченим знаннями, - освіченого покровителя. Він позбавив Керавн спадщини.

Наслідком цього була низка жахливих злочинів, які ілюструють звичаї нових володарів світу. Я викладу цю історію, яка вводить в нашу розповідь головна особа царювання Птолемея Филадельфа - ту, кого історики назвали «демонічної Арсиноей».

Керавн, вигнаний з Єгипту, знайшов притулок при дворі Лисимаха, царя Фракії і Македонії. Він зустрів там двох своїх сестер. Одна його зведена сестра, Арсиноя, дочка Птолемея і Береники, була одружена з самим царем Лисимахом. Інша, на ім'я Лисандра, народжена теж від першого шлюбу Птолемея, була дружиною спадкоємця трону Агафокла. Арсиноя ж демонічна була шалено закохана в свого пасинка Агафокла і пропонувала йому свою любов, але, будучи відкинутою, з помсти звинуватила його в намірі вбити царя, тобто батька. Лисимах, жорстокий і засліплений своєю старечою пристрастю до молодої жінки, кидає свого сина у в'язницю і надає його сваволі Арсинои. Арсиноя вступає в угоду з Керавн, який і береться вбити Агафокла в його підземеллі.

Вбивство молодого царевича відновлює громадську думку проти Лисимаха. Вдова Агафокла, Лисандра, просить царя Селевка помститися за неї; в Антіохії ж вона просить також помститися Керавн, про участь якого в злочині не знають. Керавн ж, який передбачає повалення Лисимаха як наслідок цієї авантюри і сподівається зайняти трон, розігрує обурення доконаним злочином, виконавцем якого був він сам, і спонукає Селевка почати війну проти Лисимаха. Царство Лисимаха руйнується. Але в той момент, коли Селевк готується увійти в столицю як переможець, його вбиває Керавн. Керавн змушує воїнів проголосити себе царем і захоплює корону.

І ось Керавн на македонському троні.Але йому ще потрібно домовитися зі своєю сестрою Арсиноей, вдовою Лисимаха, яка вимагає трону для своїх синів. Тут Керавн мав справу з сильною стороною. Арсіною нелегко було обдурити, особливо цього братові, чию винахідливість за частиною обманів і злочинів вона знала. Тоді Керавн запропонував Арсиної одружитися з нею і усиновити її дітей - елегантне дозвіл делікатній династичної проблеми. Арсиноя, однак, не повірила і пішла зі своїми синами в інше місто. Керавн став розігрувати комедію любові, зображуючи цю одруження зовсім не як політичну комбінацію, але як вінець його бажань. Арсиноя, для якої любов її брата, можливо, була обставиною аж ніяк не новим, нарешті здається. Одруження відсвятковано з блиском. Ніжний чоловік просить тепер дати йому можливість обійняти своїх племінників, які стали його дітьми. Арсиноя призводить Керавн в покої своїх синів. Керавн відкриває свої карти: в той час коли його воїни займають фортеця, він ударом меча вбиває дітей в обіймах матері. Арсиноя біжить до Єгипту. Кілька часу через галли вторгаються в Македонію. Керавн убитий, захищаючи своє царство. Моралісти торжествують: божественне помста рано чи пізно наздоганяє лиходія.

Вдова двох царів, Арсиноя, повернувшись до Єгипту, замишляє завоювати новий трон. В Єгипті панує Птолемей II, її брат по батькові і по матері. Ця жінка, яку стародавні історики називають «нудотним», тому що її «постійно рве», викидала не тільки їжу і жовч, а й наклеп. Птолемей II вже був одружений на іншій Арсиної, дочки Лисимаха. Проти цієї Арсинои I Арсиноя II - демонічна і нудотна - починає кампанію наклепу, подібну до тієї, яка їй так добре вдалася проти її пасинка Агафокла, якраз брата Арсинои I. Цариця, каже Арсиноя II, затіяла змову. Який змова? Наклеп остерігається уточнювати це. Вона натякає: проти царя, свого чоловіка. Птолемей II піддається впливу своєї жахливої ​​сестри, яка старша за нього на вісім років. До того ж вона використовує по відношенню до нього різні спокуси. Він був дуже чуттєвим. У призначений час ця кампанія - з'єднання наклепу і зваблювання - приводить до відкриття уявного змови, в якому винність цариці доводилася лише фактом її покарання. Арсиноя I була заслана в Фіваїду, в той час як Арсиноя II зійшла на трон і прийняла титул Філадельфії, бо її надихала тільки братерська любов. Цей титул слідом за тим був перенесений і на царя, який став Птолемеєм Філадельфом.

Тим часом для підлабузників в прозі і у віршах шлюб брата і сестри, що визнається грецькими звичаями кровозмішенням, тут же перетворився на велику ідею царювання. Його виправдовували священним шлюбом (HierosGamos) Зевса і Гери і навіть порівнювали подружжя-Адельфи (брата і сестру) з богами-Адельфи. Теологи посилалися на приклад Ізіди і Осіріса. Політики і юристи нагадували, що шлюб між братом і сестрою був вимогою єгипетського монархічного права. Історіографи вказували, що Птолемей Сотер був одружений на Беренике, дочки того ж батька. Відтепер Лагідів, як фараони, будуть одружуватися, дійсно, згідно узаконеної фікції, подібно богам, оберігаючи таким чином свою кров від якого б то не було змішання з кров'ю простих смертних.

Я не входжу в опис подробиць воєн цього царювання, які довгий час були переможними, особливо за життя Арсинои II, мабуть, надихала політику Филадельфа, ще більш імперіалістську, ніж політика його батька.

Протягом усього царювання ці перемоги відзначалися пишними святкуваннями і цілим потоком панегіричній літератури, невідомої раніше. Птолемей II любив церемонії і знаходив фіміам приємним. Поети не скупилися на лестощі йому. Його любов до літератури, щира і розумна, не була, проте, цілком безкорисливої. Він не був новачком в культурі, яким був його батько. У дитинстві він мав знаменитих наставників - назвемо хоча б вчених-викладачів: філолога Зенедота і поета Філета Косського, автора першого словника грецької мови. З марнославства і з дійсною схильності Філадельф багато зробив для художньої літератури. Під час його царювання грецька література стала літературою олександрійської, а його двір став Версалем античності. Якщо поети відшкодовували йому в цих щедрих хвала витрати по утриманню, яким він їх забезпечував, то це була помірна плата.

Я хочу розповісти тут тільки про одне свідоцтві низькопоклонства, так сильно контрастує з дружнім і разом з тим суворим тоном, яким в класичні часи Піндар говорив з монархом, надавали йому кошти для існування. Поема Феокрита, що її названо «Похвала Птолемею", не спокутує блиском поезії примітивності цього вихваляння. Це витіювате і пихате зображення безмежної могутності Птолемея. Він царює над тисячею країн, населених тисячею різних народів, він цар тридцяти трьох тисяч трьохсот тридцяти трьох міст (щоб отримати цю карколомну цифру, поет пропонує читачам заплутану арифметику: Птолемей цар «трьох сотень міст і трьох тисяч, доданих до трьох міріадами і ще до двічі трьом і тричі дев'яти », разом: 33 333!). Птолемей - син бога і богині, - перша згадка поетом, випередив юристів до жерців, про подвійний божественності Птолемея Сотера і Береники. Птолемей - чоловік (нехай визнають Арсіною нудотний!) «Кращою з жінок, яка коли-небудь в шлюбному спокої обіймала молодого чоловіка - брата і чоловіка, улюбленого всім серцем». Але найбільш розгорнута хвала поеми адресована великій кількості золота, «того золота, яке в розкішному чертозі не залишається лежати в купі без користі». А яке ж його застосування більш славно, ніж винагорода поетів! «Ні поета на священних дионисийских змаганнях, здатного виконати гармонійну пісня, яким монарх не підніс би подарунка, гідного його таланту. Так виясняють муз вшановують Птолемея в подяку за його благодіяння ». Нізкопоклонная поезія, продажна література! Якби поети не були здатні на інше, ми відкинули б це в сторону. Зауважимо, до речі, що це поетичний настрій, позбавлене величі, не завадило Феокриту, розірвав пізніше з олександрійським двором, пустити стрілу в іншій поемі «в жінку з трьома чоловіками»!

Кінець царювання Птолемея II починаючи з 270 року, дати смерті Арсинои, був не настільки блискучий. Цар мав поступитися частиною своїх завоювань. Він став набагато похмурішим за двадцять чотири роки свого вдівства. Він багато плакав про свою сестру-дружині, або принаймні йому подобалося виставляти напоказ своє горе. Ці сльози не заважали царю мати численних коханих, причому він допускав, щоб деякі з них засвоювали манери цариць; багато з них дуже пишалися в їх особливому палаці.

Тим часом Птолемей велів надавати померлої цариці божеські почесті, споруджуючи її статуї в більшій частині єгипетських храмів, маючи намір звести особливі храми Арсинои. І зі спритністю, яка деяких навіть захоплює, поєднуючи почуття і ділове чуття, він під виглядом установи нового культу користується цим для того, щоб звернути в доходи корони частина доходів єгипетських храмів. Сам він робить благочестиві паломництва в ці святині магічними ритуалами він прагне вдихнути безсмертя в свої нові статуї або, скоріше, в ту, кого вони зображують. Написи дозволяють нам простежити з місяця в місяць, з року в рік ці подорожі, під час яких він керує апофеоз богині Філадельфії. Він засновує також (забігаємо вперед) храм богів-Адельфи!

Весь цей містико-політико-сентиментальний культ, такий чужий еллінської традиції, настільки перейнятий східними ідеями, культ, який римляни спритно підхоплять для служіння ідеям імперіалізму, цей культ вперше з блиском проявився в еллінському світі.

Птолемей надзвичайно боявся смерті. Він із сумом старився, він впадав в іпохондрію. Незважаючи на всю свою культуру, культуру дійсну, не дивлячись на схильність до природничих наук, яку йому приписують, його егоцентризм і його неймовірне марнославство перетворювали його в легковірного людини, коли справа йшла про його здоров'я. Він просить у магів того, чого лікарі не наважуються йому обіцяти. Історик того часу пише з цього приводу: «Він був так розпещений, що розраховував жити завжди і говорив, що тільки він один знайшов секрет безсмертя». Насправді ж його здоров'я, яке ніколи не було міцним, з роками погіршувався, тим більше що він не визнавав ні стриманості, ні помірності. Смерть, якої він боявся, віддаючись мріям про нескінченного життя, вразила його, коли йому було 62 роки, на тридцять дев'ятому році його царювання, в 246 році до н. е.

Ось такими були два монарха, що створили Бібліотеку і Мусейон - перший університет світу.

ГЛАВА XI

ЦАРСТВО книг. ОЛЕКСАНДРІЯ. БІБЛІОТЕКА І Мусейоні

Олександрія в останні століття античності була величезним містом. Заснована за рішенням Олександра в гирлі одного з рукавів Нілу, на місці поселення рибалок і пастухів, на перехресті морських, річкових і наземних шляхів трьох континентів, вона швидко стає універсальним складовим пунктом товарів, найбільшим торговим містом світу і одночасно, по крайней мере на три століття, культурною столицею елліністичної епохи.

Архітектор-містобудівник склав загальний план Олександрії за життя Олександра. Це була людина, вже здобув популярність сміливістю своїх концепцій; його звали Дінократ Родоський. Місто було поділено їм на чотири квартали двома магістралями - однієї, що йде з півночі на південь, інший - зі сходу на захід, пересічними в центрі. Кожен з цих кварталів носив назву однієї з чотирьох перших букв алфавіту. Головна магістраль (зі сходу на захід) мала по прямій лінії сім тисяч п'ятсот метрів в довжину, в ширину вона мала близько тридцяти метрів і була облямована тротуарами. Магістраль північно-південна поділялася на дві широкі алеї, відокремлені поруч дерев.

У чотирьох прямокутниках інші вулиці, перпендикулярні і паралельні, були досить вузькі (близько шести метрів). Стародавні міста, в яких вуличний рух було інтенсивним тільки в святкові дні, не мали потреби в широких вулицях, а клімат навіть вимагав вузьких вулиць. Однією великий магістралі було досить для процесій.

Ось вид вулиці в святковий день в Олександрії, представлений провінціалкою з Сіракуз в розмові з приятелькою:

Боги, який натовп! Ax, коли б і як протиснутися

Нам через весь цей жах! Без рахунку - ну справді мурашник!

Багато ти зробив добра, Птолемей, з того часу, як батько

Твій між богами живе. Ніякої негідник не лякає

Подорожнього мирного нині по поганій звичці єгиптян.

Перш ж недобрі жарти обманщики тут учиняли;

Все на один були лад - негідники, нахаби, пройдисвіти.

(Колона вершників наганяє жінок. Утворюється тиснява.)

Що ж нам робити, Горго, люба? Дивись, перед нами

Кінноти царської загін. Люб'язний, мене ти розчавити!

Рудий-то кінь - на диби! Глянь, що за дикий! Евноя! ¹

Немов дворняжка сміла! Чи не біжиш? Він же конюха топче.

Як же я рада, що вдома спокійно малятко залишився.

(Ôåîêðèò, Ñèðàêóçÿíêè, ïåðåâîä Ì. Å. Ãðàáàðü-Ïàññåê,
â êí. «Èäèëëèè è ýïèãðàììû. Ôåîêðèò, Ìîñõ, Áèîí », Ì., 1958, ñ. 71)

¹ Це служниця. - Прим. автора.

Широко розкинувся місто Олександрія, який займав до кінця античності площа близько ста квадратних кілометрів, був побудований дуже швидко і цілком з каменю, що було великим нововведенням. Для палаців ввозили мармур, якого немає в Єгипті. Царський палац Птолемея, що називався Брухейон, був оточений садами. Щоб заселити нову столицю, кликнули клич по всіх країнах еллінського світу, вдалися навіть до примусового переселення. Коли Птолемей Сотер взяв Єрусалим, він переселив в Олександрію тисячі євреїв. Через 50 років після заснування Олександрія налічувала, як кажуть, триста тисяч жителів. Це був, звичайно, найбільш населене місто світу. Мабуть, до початку християнської ери його населення досягло мільйона чоловік. Тоді всередині своєї чотирикутної міської межі він став рости в висоту: стали будувати будинки в кілька поверхів, будинки для здачі в найми, з окремими квартирами, чого ніколи не бувало в грецьких містах. Ми знаємо по мозаїк і за моделями з теракоти олександрійські високі будинки, що здаються в найми, своєрідні будинки-вежі, причому деякі з них височіли подібно хмарочосах.

Дивом Олександрії був її порт, а також її знаменитий маяк Фарос.Місце, вибране Олександром, не була природним і скільки-небудь відомим портом. Але македонець побачив, що завдяки острові Фарос, що знаходиться в декількох тисячах метрів від берега, можна влаштувати чудовий порт. Острів з'єднали з берегом дамбою довжиною один кілометр, яка і розділила рейд на два порти. Перший, східний порт мав вхід, обмежений двома молами; він включав військовий порт, арсенали і верфі, а також особистий порт монарха. Другий, західний, званий Евностос, що означає «Щасливого повернення», був торговим портом. Два проходу, влаштовані в розділяла порти греблі, - два проходи з мостами для пішоходів над ними - дозволяли кораблям проходити з одного порту в інший. Цей подвійний олександрійський порт відразу ж був скопійований багатьма грецькими містами.

Що стосується маяка, то це було творіння будівельника Сострата Кнідського. Висотою сто одинадцять метрів (шпиль дзвіниці Лозаннського собору має сімдесят п'ять метрів), маяк встромляв вгору свою вежу з трьох поверхів, поступово зменшувалися в обсязі, один на іншому. Ліхтар був укріплений на восьми колонах, що підпирали купол, під яким горів вогонь з просмолених дров. Говорили, що дзеркала поширювали світло, посилюючи його. Підйомник дозволяв добиратися до ліхтаря.

Маяк негайно ж був визнаний одним з семи чудес світу. Саме цей маяк подав арабам ідею мінарету.

Але Птолемеи підняли в небо Олександрії два більш блискучих світоча, ніж вогні маяка. То були олександрійська поезія і олександрійська наука.

* * *

Птолемей Сотер побажав перетворити свою столицю в великий культурний центр свого часу, він вирвав у Афін їх гегемонію і в цій області. Він вишукував поетів, учених, філософів. Він привернув до себе кількох поетів. Я вже зазначив Філета Косського, якого Птолемей зробив наставником Филадельфа і який - одночасно поет і ерудит-науковець - став одним з учителів олександрійців, особливо Феокрита і його школи. Птолемей залучав також знаменитих лікарів, математиків і астрономів. Але потрібно зауважити, що у філософів він майже повністю зазнав невдачі. А між тим він хотів завоювати саме філософів.

Базельський історик Буркхардт зі своєю манерою «принца-неулиби» заявляє, що філософи були поряд з діадохами і куртизанками видними знаменитостями епохи. Представники головних шкіл - кініків, стоїків, епікурейців - ухилилися від цієї честі. Афіни залишаться протягом наступних століть і до кінця античної епохи містом філософів і філософських пошуків. Птолемей придбав тільки одного представника школи перипатетиків - Деметрія Фалерського, який був учнем Теофраста, засновника ботаніки, і через Теофраста учнем його вчителя Аристотеля. Сам Теофраст відмовився викладати в Мусейоні.

Роль Деметрія Фалерського в підставі Мусейона була значною.

Цей Деметрій провів досить неспокійне життя. Він був дуже популярним оратором і погодився керувати своїми співгромадянами, афинянами, від імені Кассандра Македонського. Спираючись на македонський гарнізон, він протягом десяти років був тираном Афін. Деметрій проявив себе хорошим адміністратором. Для Афін його правління було часом матеріального процвітання, хоча і без величі. Йому споруджували статуї, як монархам його часу. Потім він був повалений і вигнаний іншим. Після смерті Кассандра, свого покровителя, Деметрій переселився в Олександрію. Птолемей наділяє його довірою і надалі передає йому турботу про впровадження в його столиці літератури, науки і мистецтв. Деметрию слід приписати проект створення установ, які і стали Мусейоні і Бібліотекою.

Ідея і назва Мусейона були нові. Ця ідея була вже здійснена в школі перипатетиків, до якої і зараховував себе Деметрій. Вона бере початок навіть до піфагореїзму. Піфагор заснував рід братства (майже монастир), в якому культ Муз символізував і підтримував наукові заняття і дослідження. Пифагорейские будинку іменувалися Мусейоні.

Ця ідея була сприйнята Аристотелем і Теофрастом. Аристотель заявляв про необхідність спільної роботи вчених в храмі науки. Це була плідна ідея, що сприяла з того часу і особливо в новий час надзвичайного розвитку як нової, так і сучасної науки. «Історія тварин» Аристотеля досягла всім відомих результатів тільки завдяки численним спільним трудам. Та й в іншій області: перш ніж написати свою «Політику», Аристотель зробив широке опитування думок щодо державного устрою. Опитування, яке було поширено на сто п'ятдесят вісім міст. Стародавні ще читали ці сто п'ятдесят вісім робіт, з яких найважливіша - «Державний устрій Афін» - була знайдена в кінці XIX століття. Всі ці роботи були створені не одним тільки Аристотелем особисто. Більшість з них було творами учнів і друзів, вихованих Аристотелем. Після Аристотеля Теофраст, його послідовник, організував при Ликее Мусейон, який і послужив зразком для Мусейона в Олександрії. Там знаходилися зали для читання лекцій, приміщення для викладачів. Там зберігалася знаменита бібліотека, складена Аристотелем.

Ідея Аристотеля і Теофраста полягала в тому, щоб згрупувати вчених і їх вихованців навколо бібліотеки і наукових колекцій з метою співпраці, що сприяє прогресу науки. Деметрию Фалерського залишалося тільки розширити цей план, спираючись на щедрість Птолемея, для того щоб заснувати Мусейон і Бібліотеку.

Будівлі і сама організація Мусейона в Олександрії нам, однак, мало відомі. Археологи не знайшли будівлі Мусейона, і ми знаємо його тільки за описами древніх авторів. (Та й як робити розкопки в переповненому людьми місті Олександрії?) Там були зали для лекцій і для роботи, кімнати для мешканців пансіону при Мусейоні - викладачів, загальний зал і зал для трапези. Там з'явилися згодом, і особливо з часів Филадельфа - пристрасного натураліста, колекції рослин і тварин в садах, потім в зародковому вигляді обсерваторія, нарешті, зали для препарування трупів. Отже, Мусейон був першим університетом.

Пансіонерами Мусейона були вчені, поети, зрідка філософи, які жили в приміщенні Мусейона і користувалися змістом держави, з тим щоб спокійно займатися своєю роботою, іноді читаючи при цьому лекції. Але зовсім не відомо, яке було число учнів. Без сумніву, кілька сотень. Я прочитав в одному з сучасних посібників, що їх було до чотирнадцяти тисяч. Не знаю, звідки витягли цю сумнівну цифру.

Що стосується пансіонерів-викладачів, яких один із стародавніх письменників грубо називає «розжирілої домашньою птицею в клітці для курей», то їх було близько сотні. Керівництво Мусейона було довірено головному жерцеві Муз і управителю. Останній мав тільки адміністративними функціями, він не був ученим. Важливішим був бібліотекар - найменування, яке нерідко зустрічається у стародавніх. Списки бібліотекарів, що дійшли до нас від письменників візантійської епохи, не завжди узгоджуються між собою. Один список, знайдений не так давно в пісках Єгипту, в Оксирінхе, складений для епохи перших Птолемеїв: Зенодот - філолог, Аполлоній Родоський - вчений-поет, Ератосфен - математик і географ, Аристофан Візантійський і Аристарх Самофракійський - обидва філологи та літературні критики. Інший список передає нам ім'я Каллимаха - глави нової поетичної школи, що процвітала в Олександрії, а також і поета. Цей Каллимах зіграв в Бібліотеці дуже важливу роль. Він склав в ста двадцяти томах (ці томи - сувої папірусів) «Каталог письменників, просіяли в усіх областях освіченості, і праць, які вони склали». Це був каталог Бібліотеки з біографіями і коментарями, каталог, в якому роботи були систематизовані спочатку за родами літератури, потім всередині кожного жанру по достоїнству твори; це була в той же час як би сумарна історія грецької літератури.

Все це притягує нас до Бібліотеки - слави Мусейона.

Єгипет був країною давньої культури, країною колекцій. Вже у стародавніх фараонів були бібліотеки. Одна з них називалася по-єгипетськи «Притулком розуму». Деякі царі Ассирії та Вавилону також мали бібліотеки. У їх числі була знайдена клинописна бібліотека, «книги» якої були зроблені з цегли. Довгий час тільки царі були досить заможні для того, щоб мати книги.

Аристофан з іронією говорить про бібліотеку Евріпіда - такого поета, який проціджував в свої трагедії сік, вичавлений з книг, подібно до того як роблять настій з трав. Першою значною бібліотекою, що належала приватній особі, була бібліотека Аристотеля. Вона була створена завдяки щедрим субсидіям Олександра.

Після Олександра виготовлення папірусу взагалі, а потім пергаменту, - особливо ж залучення в якості переписувачів рабів, які здобули освіту, - дозволили проводити книги в набагато більшій кількості і набагато дешевше. Настав момент, коли досить широка публіка стала користуватися книгами. Пізніше, незабаром після початку нашої ери, настає вже століття роману, що вже передбачає численних читачів.

Деметрій Фалерский робив величезні закупівлі книг для Бібліотеки. Птолемей Філадельф на прохання Деметрія викупив у спадкоємців Теофраста бібліотеку Аристотеля. Один письменник розповідає нам, як за царювання цього монарха кораблі, які прибули з Афін, викидають на набережні Олександрії стоси томів (volumina). До кінця царювання Филадельфа офіційний звіт вказує на наявність будь в Мусейоні чотирьохсот тисяч томів разом з дублетів і дев'яноста тисяч - не рахуючи їх. Наступники Филадельфа продовжували ці зусилля. Його син, Птолемей III Евергет, не зупинявся ні перед якими витратами, аби забезпечити собі придбання цінних і рідкісних книг. Так, він взяв у тимчасове користування під надзвичайний заставу справжній екземпляр творів трагіків, скопійований в Афінах в IV столітті до н. е. і містить всі твори великих афінських поетів-трагіків; потім він відмовився від застави і залишив собі цей екземпляр.

Бібліотека росла не тільки за рахунок покупки класичних творів, а й за рахунок виняткової плідності авторів того часу. Один філолог, на ім'я Дідім, склав три тисячі п'ятсот томів коментаря. Якщо тоді навіть не дуже велика робота зазвичай складалася з кількох «томів», тобто «святкові», то все-таки подібне достаток здається досить страхітливим. Стародавні визнають, що для продуктивності такого роду потрібно мати мідну утробу: цього філолога і звали Дідім Халкентер, що означає «з мідної утробою». Нам відомі імена більш ніж тисячі ста елліністичних письменників, включаючи сюди імена вчених і філософів. Просто повінь! Літературна катастрофа! Яка кількість літератури!

Кажуть, що в 47 році до нашої ери, в епоху війни Цезаря в Єгипті, Бібліотека налічувала сімсот тисяч томів. Що ж в ній було? Що вона купувала? Без сумніву, все цікаве, що створювала грецька література. Одне свідоцтво виразно говорить нам, що Філадельф писав царям, своїм побратимам, щоб йому надсилали все, що є з творів поетів, істориків, ораторів, лікарів. Вчені Мусейона читали або мали можливість читати всю літературу, епічну, ліричну, драматичну, всіх істориків, величезну філософську та медичну літературу. Якщо ми і зберегли б о більшу частину значних творів античності, то ми не зберегли в загальному навіть сотої або тисячної частки всієї літератури. Афиней прочитав вісімсот комедій, званих середніми, від яких до нас нічого не дійшло, якщо тільки не злічити середньої комедію Арістофана «Плутос».

Питається, набували чи і переводили чи бібліотекарі літературу «варварських» народів? Ми знаємо кілька випадків такого роду. Так, в епоху Филадельфа один елінізований єгиптянин, жрець Манефон, написав по-грецьки, використовуючи роботи Бібліотеки, керівництво «Єгипетські старожитності». Халдейський жрець Бероз написав також «Халдейські давнини». Ймовірно, в Бібліотеці були і іноземні роботи, перекладені або неперекладені.

Найважливішим перекладом був знаменитий так званий переклад «Сімдесяти» - переклад на грецьку мову священних єврейських книг, іменованих Старим заповітом.За єврейським переказом, Птолемей Філадельф нібито зібрав сімдесят учених євреїв і попросив їх перевести на грецьку мову їх Писання. Але це тільки легенда. Насправді переклад розтягнувся на тривалий період: «П'ятикнижжя» було закінчено тільки в III столітті, «Пророки» і «Псалми» у II столітті і «Еклезіаст» близько ста років після початку християнської віри. Існування такого перекладу означає принаймні, що євреї були дуже численні в Єгипті і що більшість з них забуло свою мову. Дійсно, в Олександрії було кілька сотень тисяч еллінізірованних євреїв. Нарешті, не слід забувати і того, що в Бібліотеці були, і до того ж у великій кількості, апокрифічні твори. Старанність збирачів завжди збуджує запал фальсифікаторів. Значна частина зусиль олександрійських філологів - Зенодот і інших - буде спрямована на те, щоб в масі творів, зібраних в Бібліотеці, розрізняти справжні від підроблених. Зенодот зі свого боку наполегливо прагнув встановити більш правильний текст гомерівських поем. Він відзначав обілити (знак у формі веретена) вірші або уривки, які він вважав інтерполяціями. При сучасних виданнях беруть до уваги вирок, винесений Зенодотом щодо деяких уривків, визнаних їм більш пізніми або сумнівними. Інші філологи виконували аналогічну роботу щодо творів трагіків і взагалі всієї грецької літератури.

Так в Мусейоні і Бібліотеці зародилася критика текстів. У той же самий час і в тих же самих колах можна було спостерігати створення словників рідкісних слів або слів, які стали архаїчними, робіт, що містять коментарі або літературну критику граматичних трактатів, - всього того, що мало на меті роз'яснити і зробити більш доступними літературу і мову, які протягом п'яти або шести століть створювали шедеври і тим прославили себе. Вчені Мусейона і Бібліотеки не відступили перед цим завданням, невдячною, але необхідною.

Недаремно також вказати, яке було призначення цих двох видатних установ Олександрії і до якого часу вони продовжували існувати. Через півтора століття після заснування Мусейон і Бібліотека пережили важку кризу. Це було за царювання Птолемея VIII або Евергета II, якого піддані прозвали Какергет. Можна здогадатися, що якщо Евергет значить Благодійник, то Какергет означає лише протилежне. Над цією людиною тяжіли страхітливі злочини. Він зарізав власного сина і послав шматки його тіла в подарунок його дружині в день її народження. Вигнаний зі своєї столиці, він повернувся в неї під прикриттям цивільної війни. Він зрадив Олександрію вогнем і мечем і розігнав пансіонерів Мусейона. Афиней розповідає з цього приводу, що тоді можна було бачити «безліч граматик, філософів, геометрів, лікарів, блукаючих по всьому світу і змушує бідністю викладати те, що вони знали». Точно читаєш розповідь про вигнання візантійських вчених і художників після взяття Константинополя турками. Однак цей дивний Птолемей, що мав схильність до літератури і привласнив собі серед інших титулів титул «Philologos» (!), Відродив корпорацію викладачів Мусейона, і це був також він, той, хто в суперництві бібліотек Олександрії і Пергама, відновити їх один проти одного, знайшов небувалий прийом боротьби. Він заборонив вивіз папірусу з Єгипту. Пергам на це заборона відповів винаходом пергаменту. Пергамент, що виготовляється з баранячої шкіри, доставив писемності матеріал міцніший, ніж папірус, і дозволив ширше розвернутися торгівлі книгами.

Період слави Мусейона вже минув. У цю епоху (кінець II століття) вже не зустрічаються великі імена серед його пансіонерів. Їх слава тривала лише півтора століття, що збігається з часом царювання п'яти або шести перших Птолемеїв. Пізніше - це вже установа, изжившее себе. Деякі з римських імператорів ще цікавилися ім. Светоній нам повідомляє, що Клавдій заснував новий Мусейон. Дійсно, імператор Клавдій уявляв себе письменником. Він склав «Старожитності Етрурії» і віддав наказ, щоб його твір щорічно прочитувалося в Олександрії перед численною публікою. У цей період Мусейон перетворився на свого роду академію, вже не пов'язану з літературою і думкою поточного моменту.

Розвиток християнства було однією з головних причин занепаду Мусейона. Наукову освіту, яке там ще давалося в перші століття нашої ери, продовжувало залишатися під знаком політеїзму. Іпатія - вчений математик і філософ - викладала там в кінці IV і початку V століття. Але натовп, доведена до фанатизму ченцями, одного разу, в 415 році, увірвалася в її будинок, витягла звідти нещасну жінку і розірвала на частини прекрасне тіло цієї наукового язичниці, перш ніж патріарх Кирило встиг втрутитися.

Що стосується Бібліотеки, то традиція, ще побутує в підручниках історії, передає, що вона згоріла в перший раз під час війни Цезаря в Єгипті в 47 році. Ця традиція в даний час оскаржується. Головний доказ, на яке вона спирається, це те місце в книзі історика Діона Касія, де йдеться лише, що згоріли «apothekai» книг, і додається: «так стверджують». Вжите істориком слово apothekai означає «склади», «комори» і не може означати «бібліотека». Можливо, це були книжкові крамниці або просто тюки книг, в момент пожежі лежали на набережній і приготовані Цезарем до вивезення. Цезар сам каже, що він підпалив флот Олександрії і що вогонь охопив споруди по сусідству з набережної. Ймовірно, стародавні прикрасили цей сюжет і поширили пожежа на Бібліотеку заради риторичних ефектів. Антоній, для того чи щоб відшкодувати збитки, завдані пожежею, або щоб бути приємним Клеопатрі, підніс з цієї нагоди в дар єгипетську царицю двісті тисяч томів з бібліотеки Пергама.

Значно пізніше Бібліотека дійсно згоріла разом з Мусейоні і Брухейон. Це було в 273 році нашої ери, за царювання імператора Авреліана, під час війни, яку він вів проти цариці Пальміри Зиновія, що заснувала велику східну державу. Авреліан захопив Зиновію в полон після довгого переслідування її на верблюді і показав її під час свого тріумфу, який він відсвяткував у Римі.

Після цієї пожежі Бібліотека ще раз була відновлена ​​при Мусейоні, знову відродженому. Коли в 640 році араби захопили місто, все-таки не було повної впевненості, що обидва ці установи перестали існувати. Важко визначити дату зникнення як того, так і іншої установи. Після десяти століть свого існування вони залишили такий блискучий слід в пам'яті людей, що легенда про них або їх історія володіла умами ще в середні століття і протягом усього періоду відродження цивілізації. Олександрія завдяки своєму тривалому існуванню звела першу арку моста, перекинутого між античністю і новим часом.

* * *

З іншого боку, не слід забувати, що в перші століття свого існування (III і II століття до н. Е.) Мусейон і Бібліотека відображали - як в хорошому, так і в поганому - всю грецьку цивілізацію.

Гарне - це, звичайно, відноситься до області науки. Ідея Арістотеля, яка їх породила (я вже говорив про це), полягає в тому, що наука є плід співпраці: вона рухається вперед колективними зусиллями поколінь. Зате твори мистецтва, літературні твори, хоча вони і зобов'язані багато в чому традиції, епосі і середовищі, - вони все ж переважно акт індивідуального генія і можуть раптово з'явитися і в той же час бути закінченими на противагу науковому відкриттю, завжди колективному і завжди вимагає наступності. Науковий геній також необхідний для прогресу науки, але він включається в цей прогрес як ланка ланцюга, з якої з'єднається наступне кільце.

Аристотель вивів науку на шлях всебічного дослідження світу і людини. Це терпляче дослідження проводилося при уважному ставленні до фактів. Щоб прийти до певного результату, треба було зібрати і систематизувати якомога більшу кількість фактів, а потім вивести пояснення цих фактів. Вчені Мусейона не сповідувати певної філософії і навіть арістотелівської філософії. Вони запозичили у Арістотеля не метафізику, а напрямок роботи, метод роботи. Отже, Мусейон ні філософської школою, який був Портик стоїків, платонівська Академія, аристотелевский Ликей. Це дійсно був університет. Отже, в Олександрії створили науку. І так як монархи Єгипту надали в розпорядження вчених бібліотеку, колекції, лабораторії - все наукове обладнання, дороге і необхідне, - наука змогла швидко рухатися вперед.

Не слід також дивуватися тому, що великі імена Мусейона і великі імена олександрійської епохи - це скоріше імена вчених, ніж поетів. Саме в Мусейоні жили і викладали видатні математики III і II століть до н. е .; серед математиків найбільшу популярність придбав Евклід, бо він в трактаті дивно своєрідного і без жодних прикрас стилю розробив метод елементарної геометрії; чи не геніальні серед них - Аполлоній Пергський і Гіппарх, про які я не буду багато говорити, тому що не люблю користуватися мовою, якого не знаю. Ось тільки це, про Аполлонії Пергський: він написав трактат, в якому досліджував властивість «Конічних перетинів». Гіппарх винайшов тригонометрію. Якщо Архімед, один з найбільших наукових геніїв всіх часів, жив в Сіракузах стільки ж, скільки і в Олександрії, то сформувався він саме в Мусейоні і його вчені праці з'являлися саме в Олександрії. У Мусейоні викладали також найвидатніші астрономи епохи: Аристарх Самоський - Коперник античності - і ще Гіппарх, чудовий спостерігач зоряного неба, який описав (звичайно, без телескопа) понад вісімсот п'ятдесяти нерухомих зірок і відкрив прецесію рівнодення. Були також і видатні медики. Так, Герофил Халкедонский, який відкрив нервову систему і артеріальну мережу і предчувствовавший наявність кровообігу, яке було знову виявлено або нарешті відкрито тільки в XVIII столітті. Не забудемо також великих філологів - вже названих засновників текстологічної критики: Зенодот, Арістофана Візантійського, Аристарха Самофракийського.

Це перерахування може бути зайвим. Але воно все-таки не даремно, якщо потрібно зробити побіжний огляд поширення і значення наукових досліджень за часів, коли процвітав Мусейон, що став одним з основних чинників наукового прогресу.

Але якщо Мусейон і Бібліотека зробили великі послуги науці, то чи багатьом зобов'язана їм олександрійська поезія? Чи зобов'язана вона їм чимось іншим, крім деяких своїх вад? Олександрійська поезія народилася або принаймні жила під покровом Мусейона. Глава школи, її теоретик - Малерб нової поезії - Каллімах довго жив в Мусейоні, він склав систематичний каталог Бібліотеки. Поет Аполлоній Родоський носив титул бібліотекаря. Поети, все або майже все, - так, навіть Феокрит - хвалилися своєю ерудицією. Ясно, що їх ерудиція, часто погано переварена, не могла не знебарвити їх поезії. Ерудиція почасти й отруїла александрійську поезію. Що поети цієї епохи поділяли схильність своїх сучасників до вчених вишукувань - це дуже добре. Їх помилка в тому, що вони перенесли цю схильність на поетичні жанри, де вона погано асимілювалася і виявилася не на своєму місці. Поема Аполлонія, моментами дуже красива, засмічена вченими нотатками і примітками в середині тексту. Поет забуває про своїх персонажів, про дії, для того щоб пояснити читачеві етимологію (помилково, зрозуміло) назви місцевості або походження (помилково також) звичаю, ще існуючого в його час, або щоб дати потім урок жителям одного з міст Понту Евксинського, які, на його думку, помиляються, вшановуючи героя, який не має нічого спільного з їх містом. Само собою зрозуміло, що такі примітки розбивають на дрібні осколки поетичну ілюзію. Бібліотекар-педант Аполлоній безперестанку руйнує світ, створений поетом Аполлонием. Каллімах, ще більш вчений, ніж Аполлоній, і, може бути, в меншій мірі поет, не залишає все ж почуття такого тяжкого невідповідності. Ерудиція у нього більш пристосована в деяких відносинах до обраного ним поетичного матеріалу. Однак скільки ж в його творах вчених натяків, які вимагають від стародавнього, так і від сучасного читача культури міфологічної, історичної, географічної, астрономічної, всієї книжкової культури, наукової компетенції, таких речей, які, як університетські ступеня, обтяжують поетичний порив, сам по собі вже не дуже сильний! Воістину наявність Бібліотеки та Мусейона, на жаль, ввело в літературу панування книг.

Ці поети дуже багато читали в читальних залах Бібліотеки, вони розгортали надто багато томів ( «volumina»).Вони пробували викликати натхнення читанням. «Читання, - пише Аполлоній, - сутність стилю». Він називає себе в іншому місці «письмоводителем Муз» (слово, яке все розкриває). А Каллимах заявляє: «Я нічого не славлю без доказів», тобто без документів. Це, на жаль, занадто вірно. Перш ніж приступити до якої-небудь сюжету, він вичерпує всю літературу по своїй темі. Звідси наслідок - деякі твори приорюють, що вже ясно, компіляцією.

Олександрійська епоха була зовсім позбавлена ​​людей, обдарованих поетичним темпераментом. Але після перебування письменників в Мусейоні і в Бібліотеці олександрійська поезія, ми вже знаємо це, стане поезією поетів - може бути, але вчених - напевно.

ГЛАВА XII

ОЛЕКСАНДРІЙСЬКА НАУКА. АСТРОНОМІЯ. Аристарх Самоський

Наука народилася в Іонії в VII столітті до н. е., разом з Фалесом. У класичну епоху - з Демокрітом, з Гіппократом і Косской школою, а також з Фукідідом (ці три людини в точності сучасники, всі троє народилися в 460 році до н. Е.) - наука випромінює блискучий блиск. Олександрійська епоха III і II століть до н. е. - це час її найяскравішого цвітіння. В цей останній період грецької цивілізації духовна енергія людей, геній винахідників, допитливість суспільства - все те, що в класичну епоху спрямовувалося назустріч художньої творчості, до будівництва храмів, до створення блискучих трагедій, спрямовується тепер, в пориві, мабуть, не менше пристрасному, але інакше направленому - правда, не такому загальному, - до наукових відкриттів. Аристарх Самоський і Архімед, без сумніву, настільки ж великі генії, як Есхіл і Фідій, але об'єкт їх пошуків змінився: тепер не створюють більше нової архітектури, що не переустраівают світу в трагічних трилогіях, а споруджують науку, пояснюють світ фізичний.

Ось що надихало людей, скажімо, найбільш освічених з них. З цього випливає, що аудиторія поетів звужується. Поезія залишається осторонь від основного духовного спрямування епохи. Класична поезія була поезією народних зборищ, поезією натовпу. Олександрійська поезія - це кімнатна поезія. Якщо вчені і не змушували натовп слідувати за ними, то все ж вони для того часу були щонайменше зірками першої величини. Більш того: виробляючи свої дослідження, вони тримали в своїх руках майбутнє людства.

Я спробую навести кілька прикладів, що ілюструють александрійську науку. Спершу астрономія, первонароджених серед всіх людських наук. Це сталося тому, що вона - найнеобхідніша для хлібороба і для моряка, і народилася вона у греків - народу моряків і хліборобів.

Але потрібно знову повернутися до обставин кілька більш віддаленим.

З самого виникнення грецької думки, з Фалеса Мілетського і іонійської школи, грецькі вчені прагнули пояснити небесні явища. Безсумнівно, що до них вавилоняни спостерігали небо і встановили таблицю звернення п'яти планет - Меркурія, Венери, Марса, Юпітера і Сатурна - і таблицю звернення головних сузір'їв. Вавилоняни були чудовими спостерігачами. Вони накопичили протягом століть безліч фактів. Олександрійські вчені завдяки контакту, встановленому Олександром між грецьким світом і Халдея, використовували ці спостереження. Однак сучасні історики науки вважають, що вавилонська астрономія швидше була констатацією, ніж дійсної наукою, ніж поясненням явищ того, що по-грецьки називалося «феномен». Можна дійти до досить гарного пізнання руху якої-небудь планети з його перервами і з його відхиленнями на небосхилі, можна навіть передбачити це рух і в той же час не бути здатним або навіть не відчувати потреби знайти цьому причину. Навпаки, грецька астрономія з самого свого виникнення відрізнялася прагненням пояснити феномени.

Пояснень з самого початку було дуже багато. Вони, звичайно, невірні, але вони не є абсурдними. Особливо вони застерігають від вторгнення надприродного. Вони раціональні. Питання, які ставить собі грецький вчений, зазвичай такі: чим пояснити зміну дня і ночі? Яка причина зміни пір року? Яка причина неправильного руху планет на небосхилі? Чому відбуваються затемнення Місяця і Сонця? У чому причина місячних фаз? Ось проблеми, які здаються нам простими тільки тому, що вони вирішені чотириста і навіть більше років тому.

Отже, цих пояснень починаючи з VI грецького століття дуже багато. Земля представляється плоским диском, подібно майданчику з виступаючим краєм, і саме за цим краєм Сонце рухається вночі від заходу до сходу. Інакше поясненню, Сонце і Місяць - це запалав хмари, які перетинають небо зі сходу на захід і після цього «падають в яму», а назавтра запалюється нове Сонце і нові зірки. Малося і ще пояснення: Місяць - це рід судини, наповненого вогнем; посудину цей то показує нам свою освітлену внутрішню частину - тоді це повний місяць, то свою темну зовнішню частину. Звідси, в залежності від положення посудини, - місячні фази, а також і затемнення. Ще по-іншому: затемнення виробляються землеобразного і непрозорими тілами, які циркулюють в небі без нашого відома, і т. Д.

Таким був початок, і ці пояснення здаються нам дитячими. Але вони прагнуть відповідати фактам. Навмисно я викладаю тільки ті пояснення, які помилкові. Але поряд з цими невірними гіпотезами виникали також і правильні. Анаксагор дає починаючи з V століття до н. е. вірне пояснення фаз Місяця і затемнень цього світила.

Найважливіше питання, від якого залежало майже все інше, - це питання про форму Землі і особливо про положення Землі у Всесвіті. Велика частина стародавніх астрономів представляють Землю в формі диска, що спочиває на воді або витає у повітрі. Все або майже все до олександрійської епохи поміщають Землю в центрі всесвіту, а все інше представляють крутиться навколо неї. Геоцентризм впливає майже на всю античну астрономію.

І саме пифагорейская школа до олександрійської епохи більше інших допомогла рішенням подвійний проблеми, я повторюю, проблеми форми і проблеми положення Землі. Ця школа перша і, можливо, вже починаючи з VI століття до н. е. висловлюється за кулястої Землі. Частково це може бути пояснено ідеологічними міркуваннями, якщо можна так висловитися: тому що куля, сфера - це фігура, визнана досконалою через її абсолютної симетрії. Але почасти також і тому, що дізналися, що затемнення Місяця викликаються тінню Землі, а в цій тіні розглянули тінь округлого тіла.

І також в піфагорейської школі чітко розрізнили в русі Сонця і планет узгоджені руху: одне, яке є тривалість дня і відбувається зі сходу на захід, - рух, подібне руху зірок, що має віссю Полярну зірку і центр Землі. Цей рух відбувається відповідно екватора небесному (або земного). Інший рух Сонця і планет - це річний рух; воно відбувається в напрямку, протилежному першому, і в іншому плані, який іменується планом екліптики. Ми знаємо, що ці два рухи відповідають за зовнішніми ознаками подвійному руху Землі: навколо своєї осі протягом доби і навколо Сонця протягом року. Піфагор та його школа не знаходять відразу пояснення, але вони точно ставлять проблему, заявляючи: ось те, що можна констатувати, і ось як потрібно це пояснити. Чому перші піфагорійці не знаходять пояснення? Тому, що вони продовжують розміщувати нерухому Землю в центрі всесвіту.

Учень Піфагора, Филолай, перший змусив Землю рухатися і не залишив її в центрі всесвіту. Його гіпотеза досить цікава: він поміщає в центрі своєї системи не це Сонце, а інше, іменоване їм Центральним вогнем, навколо якого і обертається наша Земля за двадцять чотири години. Але люди не помічають цього, тому що наша земна куля завжди показує цього Центральному вогню своє безлюдне півкуля, населене ж півкуля звернено до небесної сфери. Ця гіпотеза дає принаймні приблизне уявлення про явище дня і ночі. Дійсно, Земля Филолая, звертаючись в двадцять чотири години навколо Центрального вогню, підставляє поперемінно свої дві поверхні Сонця і зоряного склепіння, відтепер нерухомому; звідси здається рух Сонця і зірок протягом однієї доби, вперше пояснюване рухом Землі, а не Сонця і зірок.

Филолай надмірно ускладнює свою всесвіт, припускаючи існування світила, невидимого для нас, яке обертається в той же час, що і Земля, навколо Центрального вогню і по тій же окружності, але на іншому краю діаметра таким чином, що наші населені області повертають до нього тилом . Це світило називається Антіземля. Наявність Антіземля, здається, було припущено для того, щоб довести до десяти - досконале число - число сфер або небесних світил, що існують навколо Центрального вогню. Це - сфера, усіяна зірками, Сонце, Місяць, п'ять відомих вже планет, Земля і Антіземля. Тут перед нами вражаючий зразок забобонів про числовому і геометричному досконало, які і призводили до помилок древніх астрономів.

Однак два пифагорейца, послідовники Филолая, скасовують Антіземля, поміщають Центральний вогонь в центр Землі, знову поміщають Землю в центр світу, але на цей раз змушуючи її обертатися навколо самої себе протягом доби.

Отже, в кілька етапів - приблизно за два століття - пифагорейская школа відкрила і обгрунтувала сферичність Землі і її обертання навколо себе самої. Крім того, з гіпотези Филолая, який змусив Землю обертатися навколо Центрального вогню, можна було витягти плідну ідею про те, що Земля не обов'язково знаходиться в центрі світу.

Нарешті до кінця IV століття перипатетик, на ім'я Гераклід Понтійський, поклав початок геліоцентричної гіпотезі, яка стане гіпотезою Аристарха Самоський. Цей Гераклид шукав пояснення дивної поведінки планет, які, як це видно з Землі, то рухаються вперед, то зупиняються, то відступають назад на небосхилі, причому неможливо зрозуміти причину цього. З усіх планет, якщо допустити, що вони обертаються навколо Землі, найдивнішим чином поводяться Меркурій і Венера. Ці планети знаходяться між Землею і Сонцем, і, проте, нам зовсім не здається, що вони обертаються навколо Землі, і в той же час ми точно можемо помітити, що планети, набагато більш віддалені від Сонця, ніж ми, обертаючись навколо Сонця, обертаються також і навколо Землі. Гераклид дає просте і точне пояснення поведінки Меркурія і Венери: вони обертаються, каже він, навколо Сонця. Це початок геліоцентричної системи. Але Гераклид продовжує стверджувати, що Сонце обертається навколо Землі - зрозуміло, протягом року, а не протягом доби, тому що Земля обертається навколо себе пояснює добове рух Сонця.

Ось ми і на кордоні гіпотези Аристарха Самоський. Цей видатний вчений жив за царювання трьох перших Птолемеїв, з 310 по 230 рік до н. е. Він провів в Олександрії б о більшу частину свого життя, викладав в Мусейоні, опублікував свої численні роботи. Не збереглася робота, в якій він викладає свою геліоцентричну систему. До нас дійшла тільки робота, що її названо «Про велич Сонця і Місяця і про відстань між ними». Він стверджує в ній, вперше в стародавньому світі, що Сонце у багато разів більше, ніж Земля, приблизно в триста разів (в дійсності - в мільйон триста разів). Наприклад, для Анаксагора (V століття), вже дуже сміливого в своїх гіпотезах, Сонце набагато менше, ніж Земля і Місяць, воно «завбільшки з Пелопоннес».

Ймовірно, цей новий погляд на розміри Сонця і в той же час наполовину геліоцентрична гіпотеза Гераклида і спонукали Аристарха висунути геліоцентричну систему. Було дивно змушувати обертатися навколо Землі тіло в триста разів більше, ніж Земля. Аристарх формулює в дуже чітких термінах, згідно з нашими непрямими джерелами, з яких головні - Архімед і Плутарх, свою геліоцентричну гіпотезу. На його думку, «Земля - ​​це планета, яка, як і інші планети, обертається навколо Сонця; вона робить цей оборот в один рік ». Сонце - це нерухома зірка, інші зірки також нерухомі. З іншого боку, на думку Аристарха, є величезна відстань не тільки між Землею і Сонцем, але ще більш значну відстань між Сонцем і іншими нерухомими зірками. Аристарх давав цьому геометричне доказ: він стверджував, що між двома точками, досить віддаленими одна від одної, на Землі можна було б побудувати основу трикутника, вершиною якого було б Сонце, тим часом як така побудова з зірками було б неможливим, бо підстава трикутника стало б нічим по відношенню до висоти практично нескінченною. Він заявляв ще, що діаметр орбіти Землі практично дорівнює нулю по відношенню до діаметру сфери; в сфері ж Аристарх помістив нерухомі зірки.

Така загалом система Аристарха: Землю він уявляв собі планетою, що обертається протягом доби навколо себе і протягом року навколо Сонця по колоподібної орбіті.Можна бачити, що це в точності система Коперника, включаючи помилку щодо колоподібного руху Землі та інших планет навколо Сонця.

Причому тут не просто випадковий збіг. Коперник знав гіпотезу Аристарха Самоський, так само як і інші астрономічні системи давнини. Коперник говорить про це в 1539 році в роботі, в якій він викладає свою власну систему, а саме в роботі, під заголовком «Про обертання небесних сфер». Він цитує древніх астрономів, які визнавали рух Землі або навколо себе, або навколо Сонця. Він цитує особливо Филолая, Гераклида і Аристарха і додає: «Ця витримка і мене змусила подумати про рух Землі». Слова ці роблять честь скромності і лояльності Коперника, і в той же час вони є яскравим свідченням ролі античної науки у відродженні нової науки.

Цікаво відзначити, що в давнину у Аристарха було мало послідовників. Крім астронома наступного століття, про який ми майже нічого не знаємо, древні викладають його гіпотезу тільки для того, щоб її спростовувати. Здавалося б, що вона повинна була зробити революцію в астрономічних уявленнях. Але вона натрапляла - як пізніше система Коперника, яка перемогла не без зусиль, - то на масові і релігійні упередження, то на доводи наукового порядку, вельми серйозні.

До масових забобонам відносяться серед багатьох інших ті, що підказуються людським самолюбством, адже людина хоче, щоб Земля була в центрі існуючого. Релігійні вірування були ображені уподібнення Землі планет; знищити будь-яке розходження між земною матерією, яка приречена на загибель, і світилами, сутність яких нетлінна і божественна, світилами, шанованими за богів, - це було насильством. Анаксагор був засуджений афінським судом за те, що стверджував, що Сонце - це охоплений полум'ям камінь, а Місяць - це земля. Культ світил був дуже поширений в III столітті під впливом вчення стоїків, відводить цьому культу значне місце у своїй пантеїстичної системі, а також під впливом астрології, яка заполонила в ту епоху грецький світ, прийшовши сюди зі сходу. Серед противників Аристарха, що грунтуються на релігійної філософії, був видатний філософ-стоїк Клеанф, який заявив, що проти Аристарха слід порушити процес за те, що він представив Землю в русі. «Представив в русі те, що за своєю природою нерухомо». Прекрасний аргумент!

Але головною причиною невдачі Аристарха була опозиція найбільш видатних учених: Архімеда, Аполлонія Пергського і в наступному столітті Гиппарха. Ці вчені заявляли, що за гіпотезою Аристарха можна віддати себе точного звіту в видимих ​​явищах, в «феномени» ... «Потрібно рятувати феномени», - говорив Гиппарх. І цей принцип, який означає: треба рахуватися з фактами, такими, якими ми їх спостерігаємо, - правильний принцип. Недостатньо створити гіпотезу, потрібно переконатися, чи відповідає вона фактам. Вчені, таким чином, заперечували Аристарху з точки зору наукової точності.

Гіпотеза Аристарха дійсно передбачає, що планети обертаються по колу навколо Сонця. Однак відомо, що орбіти планет еліптичні. Такий ретельний спостерігач, як Гіппократ, встановив «помилки» в русі планет, коли він спробував пояснити гіпотезу Аристарха. У XVI столітті на тій же підставі Коперника оскаржував такий спостерігач, як Тихо Браге, який поміщав Землю в центрі системи і, змушуючи інші планети обертатися навколо Сонця, змушував Сонце обертатися навколо Землі. Система Коперника здавалася неймовірною доти, поки Кеплер не відчинив, що орбіти планет і Землі еліптичні, і не формулював свій закон: «Орбіти планет - еліпси, в одному з центрів яких знаходиться Сонце».

Шкода, що вчені, які заперечували Аристарху, не прийшли до відкриття Кеплера. Але забобон про перевагу колоподібного руху так міцно укорінився, що причина нападок на Аристарха полягала зовсім не в цьому. Зберегли кругові орбіти і відмовилися від гелиоцентризма, щоб повернутися до геоцентризму. Таким чином впали в подвійну помилку. Але досягли того, що ця помилка завдяки дуже складній системі була узгоджена з видимими явищами.

Щоб цього домогтися, астрономи винайшли дві системи, які згодом об'єдналися: систему ексцентриків і систему епіциклів. Ці теорії дуже дотепні, особливо система епіциклів. Вона полягала в тому, що світило представляли обертається не безпосередньо навколо Землі, але навколо точки, яка сама в цей час обертається навколо Землі. Можна було ускладнити систему встановленням послідовних епіциклів. Цим способом досягли того, що математично давали собі звіт в неоднакове по видимості ході планет, в їх зупинках і в їх попятном русі на небі. Справді, ясно, що якщо уявити планету яка описує дугу кола, центр якого сам знаходиться в русі в зворотному напрямку по відношенню до Землі, то з Землі здасться, що відбувається як би зупинка планети.

Але правильно говорили, що ця енергія була винаходом астрономів-математиків, а не фізиків. Ніколи б фізику не спало на думку уявити світила обертаються не навколо реальних мас, а навколо уявних точок.

З інструментом настільки ж тонким, як система епіциклів, не побоялися взяти видимість, і всяку видимість, за реальність. Поверталися знову не тільки до геоцентризму, а й до нерухомості Землі, що знаходиться в центрі речей. Тобто відмовилися і від системи Аристарха і від теорії піфагорійців, які визнавали обертання Землі навколо себе. Авторитет Арістотеля, прихильника нерухомість Землі, тут багато значив.

Ця подвійна догма - геоцентризму і нерухомість Землі - встановлюється в кінці античності. Система Клавдія Птолемея, який жив у II столітті нашої ери, не вносячи нічого нового, підводить підсумки стану астрономії в цю епоху. Вона передає цю догму середніх століть і католицької церкви. Церква ж позбулася цієї догми тільки в XIX столітті. Відомо, що в 1615 році Галілей, який підтримував теорію Коперника, був викликаний на суд римської інквізиції, яка і домоглася від нього зречення від цієї теорії. Припущення, що Земля крутиться навколо своєї осі і навколо Сонця, було урочисто оголошено хибним і єретичним, а праця Коперника був внесений до списку заборонених книг. І тільки в 1822 році церква вперше оголосила дозволеної публікацію творів, які визнають рух Землі.

Я не буду зупинятися на інших олександрійських астрономів. Гіппарх - це дуже велике ім'я. Але його відкриття - прецесія рівнодень - має занадто спеціальний характер, для того щоб я ризикнув на ньому зупинитися. Гіппарх головним чином спостерігач. Він виконав гігантську роботу по складанню точної карти зірок - з інструментами ще примітивними. Його карта - я вже говорив про це - включає більше восьмисот п'ятдесяти зірок. Склавши цю карту, він порівняв свої спостереження із спостереженнями вавилонян, зробленими за кілька століть до нього. Ці порівняння і привели його до видатного відкриття.

Після Гиппарха, з кінця II століття до нашої ери, більше не було відкриттів в астрономії, і можна було сказати, що наукова астрономія вмирає. Римляни не цікавилися цією марною наукою. Деякі з великих римських письменників разюче неосвічені в цій області. Лукрецій задається питанням, як в епоху старого Ксенофана, про Місяць, яку бачать в певний день, та вона сама, що і напередодні. Одне місце з Тацита, мабуть, означає, що і він не знав, що Земля кругла.

З цього часу астрономія надовго поступилася місцем псевдонауки про небо - астрології. Я нічого не буду говорити про астрологію, - це халдейська релігія, перенесена в елліністичний світ, яка в цьому світі математиків та інших вчених прийняла вигляд псевдонауковий.

Потрібно чекати Відродження, щоб бути присутнім при новому зверненні астрономії до грецьких основам.

ГЛАВА XIII

ГЕОГРАФІЯ. Піфей І Ератосфен

Після неба - Земля.

Експедиція Олександра відкрила епоху досліджень, географічних досліджень. Допитливість народів і жадібність торговців одно були порушені розповідями соратників Олександра. Не меншим було і прагнення вчених до точних знань про протяжності Землі, прагнення розвідати морські шляхи і континенти. Серед численних подорожей, зроблених в III столітті до н. е., є не тільки торгові, але і справжні наукові експедиції. Великий задум географів - на підставі можливо точних описів подорожей скласти карту світу і одночасно, не загубивши випадку, зібрати численні дані про звичаї жителів і про те, що виробляється в тільки що відкритих країнах.

З багатьох географів цього часу я вибираю тільки двох, щоб розповісти про них тут. Один - це мандрівник, відкривач земель, дослідник морського шляху і в той же час учений. Інший - географ, математик, картограф. Перший - Пифей, другий - Ератосфен.

Пифей - марселец, він не мав зв'язків з Олександрією, але його роботи читалися і були використані олександрійськими вченими. Його подорож збігається з останніми роками царювання Олександра. Він відкриває на заході Олов'яне море (Ла-Манш) і Янтарне море (Північне море) в той момент, коли Олександр відкриває на Сході Індію. Мета Пифея була розвідати шлях з Ла-Маншу (Олов'яне море) і з Північного моря (Янтарне море) і познайомитися з країнами, що оздоблюють ці моря. До нього одні лише фінікійці проникали в ці країни. Пифей - перший грек, який побував в цих краях і який окреслив їх. Цікаво відзначити, що Пифей мав доручення від Массилии досліджувати північні області, так як звідти йшли значні багатства. Це рідкісний і до того часу, безсумнівно, єдиний факт. Вчений в античному суспільстві - людина незалежна, його діяльність не є суспільною функцією. Дослідник або трудівник науки не отримували від колективу ніякої матеріальної допомоги. Пифей відбув з Кадикса навесні. (Дату можна точно встановити. Його подорож відносять до часу між 328 і 321 роками до н. Е.) Він прямував уздовж берегів Іберійського півострова, потім тримав курс через гасконський затоку до мисів Арморіки. Від Кадикса до острова Уессан він пливе 8 днів. З цього моменту він вступає в незнайому країну. Він уповільнює свій хід тому, що наближається до олов'яних морю. Він спостерігає, зазначає острова, які зустрічає на шляху, назви народів. Він сумнівається, судячи з мови цих племен, що знаходиться в тилу Массилии, в країні кельтів. Це перший грек, який обійшов навколо Галлії. Не слід забувати, що це відбувається майже за три століття до Цезаря.

Країна Олова - це Корнуелл. Пифей тут причалює. До сих пір він дотримувався шляхом фінікійців і пунов. Він хоче тепер дізнатися Британію. Протягом шести тижнів - квітень і травень - він пливе уздовж західного берега Великобританії, по Ірландському морю, і досягає північної точки Шотландії. Він стверджує, що Британія - великий трикутний острів, що він більше Сицилії. Кілька разів він висаджується на берег, вимірює висоту припливу, записує все, що дізнається про звичаї жителів.

(Його робота втрачена. Ми дізнаємося про неї тільки через посередництво географа Страбона, який широко її використав.)

Пифей потім повертається в Ла-Манш, можливо - по тій же дорозі, а може бути, і найімовірніше, пливучи уздовж східного берега Британії. Потім він направляється вЯнтарное море. Він залишає берега Кента (Kantion), країни, яку називають також «білі береги»: це крейдяні скелі, такі характерні для області Дувра. Він досягає Північного моря і потім протягом одного тижня - гирла великої річки, яка повинна бути Ельбою. Пифей зупиняється на островах - це, без сумніву, Фризские острова і, можливо, Гельголанд. Можливо, що там збирали бурштин, який, як відомо, представляє собою скам'янілу смолу сосен третинної епохи. Деякі історики вважають, що Янтарне море - це Балтійське море. Ні, якщо все ж дотримуватися викладу Пифея.

Після заходу - в травні і червні - на острови Бурштинового моря Пифей піднімає вітрила, орієнтуючись на Ведмедицю; через сім днів він зауважує Ютландію, яку приймає за острів, і пливе уздовж її берегів. Потім від цього острова до нової землі. Він перетинає те, що він назвав Великий протоку і що, безсумнівно, прохід в Скагеррак. Він не проникає туди, але перетинає його з півдня на північ і підходить до берегів землі, дуже скелястій, пливе уздовж цих берегів в напрямку на північ. Жителі цієї невідомої країни називають її Пула, і це, без сумніву, Норвегія.

Пифей зупиняється в Фюле.Він кружляє по країні то пішими, то водними шляхами: Пифей з ретельністю описує те, що ми називаємо «фіорд». Він доходить таким чином до Тронхейма. Йому показують місце, де сонце не заходить протягом довгих днів. Йому розповідають, що взимку на півночі країни світило майже зовсім не з'являється над горизонтом. Сам він влітку спостерігає ночі тривалістю в два і три години і дні в двадцять один і о двадцять другій годині.

Він спостерігає морська течія, зване тепер Гольфстрімом, яке, приходячи з тропіків, зігріває води північної Атлантики.

Він зазначає, що аборигени Фули НЕ дикуни, що вони збирають плоди, овес і жито, що вони роблять хліб, заквашивают напої, що на півдні країни вони знають мед.

Він бере деяких з них на своє судно в якості лоцманів і пробує використовувати їх як перекладачів. Потім він спрямовує свій шлях на північ. Але через кілька днів він повинен повернутися назад, тому що, як він каже, «море більш не з води і не з повітря». Вираз це тлумачилося по-різному. Одні думають, що Пифей був зупинений туманом, інші - що він натрапив на маси прибережного льоду. Стрибуни каже, можливо грунтуючись на Піфее, про «замерзлому морі» на півночі. Але в іншому тексті Пифея натяк на «морське легке», мабуть, скоріше, означає крижані тумани. Бути може, дійсно іменували «морським легким» густі тумани, які з'являлися, але відкидалися «диханням» моря.

У всякому разі, Пифей відмовляється від думки слідувати далі на північ. Він досяг того, що древні називали «морем Сатурна», тобто заборонених морських областей.

Пифей повертається в Массилию в жовтні після восьми місяців подорожі, з яких сто п`ятнадцять чи сто шістнадцять днів проведені були в плаванні.

Стародавні читали дві роботи Пифея. «Peri tou Okeanou» - була розповідь про його подорожі. Інша робота, назву якої можна перекласти як «Навколосвітня подорож», була підсумком, тобто як би завершенням географічних знань епохи. Обидві ці роботи були в той же час - я це вже говорив - працями мандрівника, торговця і вченого. Пифей цікавився чужоземними звичаями, подібно Геродоту і древнім хроністам. Він відзначав все, що стосувалося торгівлі Массилии, відзначав місця, де були ті чи інші виробництва, ринки. Але його роботи містять також численні замітки чисто наукового характеру. Так, він визначає довготу і широту місцевостей, де він причалював, і зазначає також пройдену відстань від одного до іншого місця. Він працює також над складанням карти. За нею з цілковитою точністю можна визначити відстань до Массилии. Він цікавився також - я вже згадував про це - висотою припливів, і це перший вчений, який помітив співвідношення між висотою припливу і фазами місяця.

Роботи Пифея дуже цінувалися географами елліністичної епохи. Гіппарх, одночасно математик, астроном і картограф, і Ератосфен, вчений універсального діапазону, вважали, що роботи Пифея - видатне явище.

Зате в подальшому помічається прагнення принизити Пифея, особливо серед географів, які зазнали на собі римське вплив. Потрібно сказати, що римляни швидко забули морські шляхи, відкриті Пифеем. Якщо вони і досягли берегів Бурштинового моря, то по наземним шляхами. З тих пір, не вагаючись, Пифея стали називати брехуном. Полібій дуже рано подав знак до цього наступу. Стрибуни слід йому і ще більше підвищує тон. Однак в наші дні вважають, що Пифей був дуже точним і сумлінним спостерігачем.

Правда, згодом він був використаний грецькими романістами. Ці несподівані послідовники пошкодили йому в очах вчених. Автори пригодницьких романів, досить численних з настанням християнської ери, користувалися країнами, описаними Пифеем, як рамкою для своїх оповідань. Але, роблячи це, вони домішують до точних описів Пифея всілякі байки різного походження, навіть народні казки Індії, які нам відомі з арабським версіями, казки про Синдбада-мореплавці. Вони з тих пір населяють місця, описані дослідником, фантастичними народами, такими, як гіпербореї античної грецької поезії. З цього моменту забуте точне розташування Фули. Думають (і середні століття поділяють цю помилку, нехай і деякі сучасні письменники все ще поділяють її), що Пула - це Ісландія. Але ні розміри, ні спосіб життя населення, ні вироблені в Фюле товари, описані Пифеем, не відповідають Ісландії.

Такий Пифей - шукач пригод і відкривач земель і морів, набагато більш привабливий, ніж Ясон, який очолює (очолює чи що?) У Аполлонія Родоського похід аргонавтів; він більш серйозний учений, ніж - хоча і дуже освічений - сам Аполлоній.

Цей тип людини не був винятком свого часу. Я нашвидку зазначу двох або трьох, щоб доповнити картину пригодницької географічної лихоманки тієї епохи.

Був ще Евтидем, другий мешканець Массилии, який, пливучи уздовж африканських берегів Атлантики, досяг гирла Сенегалу.

Був і Гиппал, який за царювання Птолемея Сотера відбув з порту, званого Береникой, заснованого в Червоному морі, щоб торгувати з Індією. Цей Гиппал практично довів, що можна, вийшовши з Червоного моря, замість того щоб плисти вздовж берегів, надати себе мусону і вибратися у відкрите море, до Малабарського березі. З тих пір мусоном стали користуватися в двох напрямках, і завдяки правильності і зверненнями цього вітру торговці віддавалися цьому повітряному течією, як течією води в річці. У липні вони відправлялися в Індію, в грудні поверталися до Єгипту. Порт Береника знаходиться в двадцяти днях плавання від Малабара.

Гиппал відкрив дорогу до Індії, якою користувалися і в середні століття до Васко да Гами. Але античність мала також попередника Васко в особі Евдокса Кізікского. Цей мореплавець перебував на службі у Птолемеїв і для них зробив декілька подорожей до Індії. У нього була думка відшукати нову дорогу в цю країну через Гібралтар і південь Африки. Але Птолемеи, які захопили в свої руки монополію торгівлі зі Східною Азією, боялися, як би Евдокс не написав їм конкуренцію. Вони усунули його з посади. Тоді Евдокс спорядив експедицію на свій власний рахунок. Він повіз із собою зерно, припускаючи перезимувати в дорозі, дочекатися жнив і повернутися наступного літа. Вдалося або не вдалося його подорож навколо Африки? Стародавні перекази розходяться з цього питання. Одні кажуть, що Евдокс зазнав аварії в шляху; інші повідомляють, що він просто відправився з Червоного моря, але зворотний шлях зробив, обігнувши Африку і через Гібралтар.

Такими є деякі з відкривачів світу і його шляхів в александрійську епоху.

* * *

Я переходжу до наукової географії.

Ератосфен - один з найвидатніших її представників, хоч і не віддавався однієї тільки географії. Він народився в 275 році до н. е. в Кирене і був спочатку, як всі представники його покоління, учнем Каллімаха. Він відправився також вивчати філософію в Афіни, що залишалися містом філософів. Це була епоха, коли в Академії Аркесилай перетворював платонізм в свого роду скептицизм, іменований пробабілізм. Ератосфен відвідував ці лекції і пізніше написав «Історію філософії». Він написав також «Історію стародавньої комедії» - праця, що складався з дванадцяти книг.

Він був також і поет. В ту епоху, коли поети притязали бути вченими, потрібно також, щоб вчені були поетами. Ератосфен повернув поезію до однієї з її найбільш древніх функцій: він хотів, щоб поезія була дидактичної, подібно поезії Гесіода і Солона. Він вкладав у вірші науку свого часу. Його поетичний твір було названо «Гермес». Цей твір було засновано на легенді про Гермес, який бризнув в небо Чумацьким Шляхом, вкусивши груди своєї годувальниці Гери; потім поет відлітає до небесних світил. Його поема одночасно астрономічна і географічна. Від неї зберігся тільки фрагмент з описом Землі, уривок про п'ять земних зонах, що запозичив Вергілій.

Відомо, що Андре Шеньє почав «Гермеса», наукову і космогонічні поему, яка мала б бути головною справою його життя, від якої залишилося кілька дуже гарних уривків:

Вітаю тебе, ночі чудовий!

Блискуча иль занурена у темряву,

Ти вся спокою віддана ...

Андре Шеньє з великою повагою ставився до олександрійцям. «Analecta» у виданні вченого Брунке, що з'явилася в 1776 році, була його настільною книгою. Можливо, що Шеньє почерпнув ідею свого «Гермеса» з «Гермеса» Ератосфена.

Нарешті, нагадаємо, що Ератосфен був одним з видатних бібліотекарів Олександрії. Птолемей III закликав його з Афін, коли йому було близько сорока років, щоб керувати бібліотекою. Він був бібліотекарем протягом другого сорокаріччя його довгого життя: він помер у 195 році до н. е., вісімдесяти років. Життя, повна праці, світла голова, глибокі пізнання, що відкривають шлях для будь-якого дослідження, для всіх наук свого часу. Голова така ж, як у вчених італійського кватроченто (раннього Відродження).

Для нас Ератосфен насамперед географ. Уже Олександр, зразковий учень Аристотеля, під час своїх кампаній, змушував вчених, яких він брав з собою, виробляти безліч топографічних зйомок, щоб використовувати їх для складання карти Азії.

Близько трьохсот року до н. е. один перипатетик, на ім'я Дикеарх, зробив спробу скласти карту світу, який був відомий, обчислив висоту деяких гір і спробував виміряти окружність Землі.

Ератосфен знову взявся за цей проект створення наукової карти земної кулі, але за допомогою засобів і методів більш досконалих, ніж ті, якими користувався Дикеарх. Він систематизував всі «градуси» широти і довготи, науковим чином встановлені. Він подав думку про наукових експедиціях, які дозволили б визначити градуси багатьох місць у багатьох країнах. Ця ідея, яку вчені його часу тільки починають здійснювати, була широко використана за часів астронома і географа Клавдія Птолемея (II століття н. Е.). Маючи в своєму розпорядженні вже відомим числом градусів, Ератосфен склав свою карту, накресливши паралелі екватора і меридіани. Він наносив свої меридіани, поєднуючи пункти, в яких, як він знав, в один і той же момент був полудень і які, отже, мали одну і ту ж довготу. Він проводив свої паралелі, поєднуючи пункти, що мають однакову широту, тобто такі, у яких один і той же кут горизонту з полярною зіркою. Відомо, що на полюсі цей кут має дев'яносто градусів, а на екваторі він дорівнює нулю. Ератосфен отримує таким чином прямокутники, до того ж нерівні. Карта, яку він встановлює, досить точна.

Ератосфен в той же час має досить правильне уявлення про розподіл суші і морів на земній поверхні. Так, Аристотель припускав, що далекий схід Індії з'єднується з Африкою, розділяючи, таким чином, океани на закриті моря. Це була ідея Олександра, яке мріяло свого часу повернутися додому з Індії - пішки - витоками Нілу. Ератосфен знає, що океани - це одне море і що материки розташовані в ньому як острова, а не океани розташовані як закриті моря в середині Землі. Він зазначає аналогію морських припливів і відливів Індійського і Атлантичного океанів і робить звідси висновок, що можна було б плисти з Іспанії до Індії. Це те, що трохи пізніше намагається зробити Евдокс Кізікскій, це проект, здійснений Васко да Гама.

Він також, слідом за Аристотелем, але з більшою точністю, розрізняє на земній кулі кліматичні зони. Він налічує п'ять зон: дві зони холодні, межею яких є північне полярне коло і південний полярне коло, дві зони помірні між полярними колами і тропіками і, нарешті, спекотна зона між тропіками. Усередині спекотної зони Ератосфен зазначає, дотримуючись екватора, одну жилу і дві нежилі зони між екватором і тропіками. Це спостереження, або, скоріше, гіпотеза, відповідає дійсності, якщо взяти до уваги місце, займане пустелями на земній кулі.

Ератосфен, нарешті, прагне виміряти окружність земної кулі і знаходить цифру, дуже близьку до дійсності, за допомогою чудового методу, на якому варто зупинитися.

Ератосфен починає з допущення, що практично сонячні промені, що посилаються одночасно на будь-яку точку земної поверхні, паралельні.

Крім того, він дізнався або зауважив такий факт: в день літнього сонцестояння в Сієні (Ассуана), в Верхньому Єгипті, близько першої порога опівдні стрілка сонячних годин не відкидає тіні. Або ще: Сонце можна бачити з дна глибокого колодязя, і це означає, що Сонце - в зеніті Сієна. Отже, в полудень промінь Сонця, проходячи через Сиен, теоретично стосується центру Землі.

З іншого боку, Сиен знаходиться майже на тому ж меридіані, що і Олександрія.

Ератосфен вимірює тоді кут а, який опівдні того ж дня в Олександрії утворюють промінь Сонця і лінія, що йде від зеніту Олександрії через центр Землі.

На підставі теореми про січною, що перетинає дві паралелі під двома рівними кутами, кут aравен кутку а ^1, вершина якого знаходиться в центрі Землі і дві сторони якого визначаються зенітом Сієна і зенітом Олександрії. Передбачуваний кут - це п'ятидесятих частина чотирьох прямих, тобто окружності меридіана.

Помноживши на 50 відстань в 5000 стадій, тобто відстань між Олександрією і Сієною, отримують довжину меридіана, або ж коло земної кулі.

Обчислення дає в кілометрах 40 050 кілометрів (відповідно в стадіях, якими користувалися). Ератосфен помилився лише на 50 кілометрів.

Помилка ця не має значення. Вона походить від того, що Сиен і Олександрія не перебувають точно на одному і тому ж меридіані і що відстань в 5000 стадій, виміряний караванами, не зовсім точно. Важливий метод, який дуже суворий. Наступні обчислення, особливо обчислення арабів, набагато менш точні. Потрібно було чекати середини XIV століття, щоб знайти найкращі методи.

Ератосфен виклав свої географічні дослідження в роботі, під заголовком «Geographica», яка втрачена. Перша книга була історію географії - в ній автор критикував географічні поняття від Гомера до своєї епохи. Він висміював тих, хто буквально на віру приймає географічні описи «Одіссеї». Ератосфен заявляв, що перш, ніж розшукувати маршрут Улісса, треба було б знайти шкіряника, сшівшего бурдюк Еола. Це відсутність поваги до священного Гомеру дуже зачіпало історика Полібія. Ератосфен проявляє тут критицизм, яким могли б скористатися не без користі для себе деякі письменники нашого часу, і особливо Віктор Берар.

Змістом інших книг Ератосфена була наукова географія, фізична і політична. Дещо з цієї географії нам стало відомо через Страбона; да краще у Страбона, мабуть, і веде свій початок від Ератосфена.

Додам, що Ератосфен займався також дослідженням в області хронології. Він намагався встановити в древньої історії Греції до ери, іменованої ерою Олімпіад, кілька точних дат, досліджуючи єгипетські документи. Це він встановив дату Троянської війни (близько 1180 року до н. Е.), Яку підтвердили новітні дослідження.

Нарешті, Ератосфен винайшов календар, званий юліанським тому, що Цезар ввів його в ужиток в I столітті. Цей календар заснований на рік в триста шістдесят п'ять з чвертю днів з високосної системою. Рік занадто довгий, але визначення його співслужило велику службу, беручи до уваги крайню безладність древніх календарів.

Отже, можна бачити, що Ератосфен торкнувся безліч областей. Він гідний прізвиська, даного йому його сучасниками або його учнями, - прізвиська pentathle - «п'ятиборець» (переможець у всіх видах п'ятиборства). Ми сказали б: борець, повний досконалості.

ГЛАВА XIV

МЕДИЦИНА. НОТАТКИ про Архімеда. Герон І «Парова машина»

У той момент, коли наука, створена греками, розквітає в різних областях протягом трьох великих олександрійських століть (від III до I століття), вступала в римські часи і, більш того, в період середньовіччя і йшла до застою на довгі століття, до стану споглядання, ворожому будь-якої практичної діяльності, слід зазначити, що принаймні одна наука серед молодих еллінських наук уникла цієї повільної смерті, на яку її прирікав відмова від перетворення наукового знання в знаряддя, корисне для людини, для його прогресу, для його повсякденних го благополуччя. Цією наукою, яка опинилася привілейованої серед всіх інших, з'явилася медицина.

Заснована Гіппократом як дослідження, побудоване на досвіді, мета якого було забезпечити здоров'я і продовжити, наскільки можливо, що піддаються небезпекам життя людських істот, медицина ще в V і IV століттях до н. е. стикалася з релігійними забобонами, які перешкоджали їй рухатися вперед для точного пізнання органів людського тіла і їх функцій. Розтин тіла після смерті було строго заборонено всюди в Греції. Аристотель, який розкривав у великій кількості тварин, був змушений, щоб уявити собі роботу нашого тілесного механізму, робити висновки, відштовхуючись від інших ссавців, що створювало грунт для ризикованих гіпотез.

Перенесення наукової діяльності з Греції до Єгипту мало серед інших наслідків і таке чудове наслідок: воно дало можливість вважати цілком природним справою розтин трупів. У цій країні, де тисячолітня практика бальзамування привчила людей до розтину трупів їхніх близьких як до звичного ритуалу, заборона анатомування було негайно скасовано для вчених Мусейона. Кілька свідчень вказують нам на те, що вчений Герофил супроводжував свої лекції з медицини публічним розкриттям людських трупів. Це був величезний переворот, який може призвести до майбутніми завоюваннями.

Герофил, що народився близько 300 року до н. е., був першим викладачем медицини в Мусейоні за царювання двох перших Птолемеїв. Це був учений, вихований на суворому методі точних наукових знань великим учнем Аристотеля і Теофраста - Стратоном Лампсакскім, який керував Ликеем і був також в Олександрії одним з вчителів Птолемея Филадельфа. Цей Стратон з великою увагою ставився до фактів, жваво цікавився експериментом. Пов'язаний дружбою з Герофілом, він передав і йому ці властивості. Його філософія сприяла застосуванню в науці експериментального методу.

Кажуть, що Герофил, викладаючи, не хотів повідомляти про те, чого він не бачив. Знайомство з органами нашого тіла, здається, сповнила його радістю. Він з глибоким презирством ставився до будь-якої теорії, що не грунтувалася на практиці і на пізнанні предметів видимих. Він показував своїм учням на лекціях в Мусейоні, які залучали молодь Греції і Сходу, органи людського тіла один за іншим. Це розкриття частин нашої тілесної машини і пояснення їх функцій було для слухачів небаченим і надихаючим видовищем. За Тертуліаном, Герофил справив таким чином, тобто публічно, розтин понад шістсот трупів. Ця нова практика дозволила відразу ж зробити численні відкриття, елементарні, але сенсаційні. Герофил опублікував результати цих відкриттів в своїх роботах, головним чином в «Anatomica». Але всі ці роботи втрачені.

Однак ми знаємо, що він нарешті став відрізняти артерії від вен і перший визнав, що як ті, так і інші наповнені кров'ю, і таким чином виправив стару помилку грецької медицини. З силою стукаючи в двері, довгий час заборонену, він раптом відчинив її, розкривши великі горизонти.

Він вивчив de visu численні органи - печінку, підшлункову залозу, органи розмноження і так далі, але з особливою увагою - серце і систему кровообігу. Щоб ознайомитися з биттям серця, він використовував пульс і розрізнив в битті пульсу чотири фази: систола, діастола і два проміжних інтервалу. Вважаючи пульс найголовнішим елементом діагностики, він вимірював його частоту за допомогою водяного годинника, що слід розглядати як чудовий прогрес в кількісному дослідженні біологічних явищ.

Медицина повинна ще Герофилу ретельними дослідженнями, що відносяться до ока - зоровому нерву і сітківці. Безсумнівно, що саме дослідження ока привели його до важливого відкриття нервової системи. Він розпізнав в головному мозку центр нервової системи. Він багато зробив для успішного вивчення головного мозку. Він виявив зв'язок головного мозку зі спинним мозком. Він встановив відмінність між чутливими нервами і сухожиллями, що з'єднують м'язи й кістки; хоча ці сухожилля по-грецьки і називаються також «нервами», проте представляють собою щось зовсім інше. Все ж він не встановив виразного відмінності між нервами чутливими і руховими.

Ясно, що Герофил по різноманіттю і за важливістю своїх відкриттів в анатомії заслуговує того, щоб бути визнаним засновником анатомії, точно так само як і творцем здебільшого анатомічної термінології, що вживається і понині.

Його трактат, призначений для повитух, дуже покращив практику допомоги при пологах.

Фізіологія Герофила, як і вся його медична практика, була заснована на надійній, хоча ще і найпростішої анатомії.

* * *

Ерасістрат, сучасник Герофила, провів довгі роки в Олександрії, де він брав участь в дослідженнях Герофила по артеріальній і венозній системам. Потім він був відкликаний Селевкідами в Антіохію і помер близько 240 року до н. е.

Дослідження, що проводилися Ерасістрата, відрізнялися великою вірогідністю. Вони набули такого розмаху, що Ерасістрата часто називають засновником фізіології. Він зробив для цієї дисципліни то, що Герофил зробив для анатомії (відомо, що анатомія обмежується описом органів, а фізіологія - наука про функції).

Він усвідомлював величезне значення головного мозку; він зазначив його звивини. Він перший встановив відмінність між нервами чутливими і нервами руховими. Розрізняючи також вени і артерії, він виявив, що артерії пульсують, а вени - немає.

Він користувався в своїх дослідженнях, дуже точно проведених, експериментальним методом. Його роботи не збереглися. Але йому приписують один досвід, записаний на папірусі, знайденому в Єгипті. «Якщо замкнути (попередньо зваживши) птицю або інший подібний їй тварина в металеву ємкість і залишити її на кілька днів без їжі і якщо потім знову її зважити з усіма її екскрементами, викинутими назовні як видиме речовина, то виявиться, що вага птиці став набагато менше , ніж її попередній вага. Це випливає з того факту, що було сильне випаровування речовини, що може бути визнано лише шляхом умовиводи ». Досвід, чудовий за своїм задумом і по своєму виконанню, з якого автор отримує розумне наслідок; досвід цей має, однак, той недолік, що наштовхує автора на побудову умовиводи незалежно від фактів. Герофил відкидав цей прийом і, заперечуючи Ерасістрата, боровся проти зловживання висновками, які не заснованими на фактах.

Ці великі медики були засновниками двох шкіл, які рішуче вивели медицину на науковий шлях. Школи ці безперервно отримували, змагаючись один з одним і застосовуючи експериментальний метод, важливі результати у сфері анатомії та фізіології, - результати, перерахування яких не входить в завдання цієї роботи.

Відзначимо, однак, що саме у олександрійських лікарів почала розвиватися практика анестезії. Знеболювання досягали, натираючи соком мандрагори частина тіла, призначену до операції. Допомога, яку завдяки цьому отримала хірургія, була значна.

Обидві медичні школи - школа Герофила і школа Ерасістрата - існували, користуючись широкою популярністю, приблизно до II століття н. е.

Чудово, що і в наступні століття грецька медицина ніколи не була абсолютно забута. Медицина не згасла ні в римський період, ні в середні віки, що сталося з більшою частиною інших наук. Її користь була занадто очевидна, щоб люди могли від неї відмовитися.

У римську епоху лікарями були зазвичай греки. Старий Катон марно протестував проти успіхів грецької медицини в Римі. «Греки, - говорив він, - поклялися вбити всіх варварів за допомогою медицини». Майже жоден римлянин не вивчав медицини і не займався медициною, жоден з них не відзначився в цій області. Ця наука залишилася грецької.

Навіть у найпохмуріші епохи, в страшні часи згубних епідемій, медицина, оновлена ​​арабами, залишалася вірною своїм грецьким витоків, - вона залишалася наукою.Вона не відступала перед мистецтвом так званих цілителів, не підкорялася авторитету магії; вона залишалася наукою скромною, але заснованої на спостереженнях і умовиводах. Немає майже жодного періоду середньовіччя, який би перед обличчям помилок і забобонів не висунули імені якогось великого медика або ні відзначений відкриттям. Явна завоювання людей, спрямоване на служіння людям.

* * *

Але Олександрія була також батьківщиною інженера. Це те, що я хотів би ще підкреслити.

Грецький народ з давніх часів зберігав в глибині душі затаєну схильність до машин. Одне з перших дітищ його уяви, Улісс, називалося, за словами поета, «великим механіком» (polimechanos). У даній роботі вище зазначалося, що Улісс був не тільки чудовий моряк, а й відмінний майстер у всіх видах ремесла, він - homofaber насамперед.

Якщо в грецькому народі в ході його історичного розвитку взяли гору інші тенденції, якщо наука, що виникла з техніки, але занадто довго пов'язана з філософськими дослідженнями і підпорядкована їм, ставала все більшою і більшою мірою чистим спогляданням, особливо тому, що вона не мала в увазі практичного застосування, то на це були технічні і соціальні причини, які я зараз і роз'ясню.

Факт той, що грецька наука на початку олександрійської епохи була теорією, абстракцією, обчисленням, а не чимось іншим. Вона принесла цивілізації, беручи до уваги особливого розвитку медицини і біології, численні пізнання з арифметики, геометрії, астрономії, картографії і так далі, пізнання, завжди засновані на строгій логіці і тісно пов'язані між собою, що складали разом систему настільки гармонійну, ціле настільки нерозривне, що відповідає так щасливо основної потреби нашого розуму, що людина швидше б відмовився від життя, ніж від цих знань.

Занепад Афін після Олександра спричинив за собою переміщення в нову столицю елліністичного світу всієї наукової діяльності, тепер відокремилася - відзначимо це - від діяльності філософської, яка зосередилася в Афінах. В результаті цього переміщення відбулося зіткнення суворої, раціональної логіки, характерної для греків, з досвідом, наприклад, будівництва, де все було правилами, але правилами, перевіреними практикою протягом трьох тисяч років, практикою, викликаної необхідністю іригаційних робіт, що обумовлюються щорічними розливами Нілу; зіткнення з безліччю розрізнених винаходів, починаючи з шадуф (журавля) і кінчаючи механічної молотаркою.

Саме цей сплав поважного єгипетського (або східного) емпіризму з еллінським раціоналізмом - остання можливість торкнутися землі, щоб вище стрибнути, - саме це злиття разючих випадковостей в непогрішно логічному синтезі і повинно було оживити в грецьких вчених атавістичну схильність, яку вони мали до машин.

І ще: в 287 році до н. е. народився Архімед, цей новий Улісс.

У теоретичному відношенні праця цього великого вченого був ослепляюще. Я не торкнуся цієї праці, але зупинюся на його любові до механіки. Скажімо просто (на рівні П'єра Ларусса), що в роботах Архімеда було дивовижне передбачення методу інтегрального числення, методу, який був знайдений тільки через двадцять сторіч. Математичний метод Архімеда, пов'язаний з математичними роботами піфагорійців і з якою завершився їхньою роботою Евкліда, а також з відкриттями сучасників Архімеда, підводив до пізнання матеріального простору, що оточує нас, до пізнання теоретичної форми предметів, що знаходяться в цьому просторі, форми досконалої, геометричної форми, до якої предмети більш-менш наближаються і закони якої необхідно знати, якщо ми хочемо впливати на матеріальний світ.

Але Архімед знав також, що предмети мають не тільки форму і вимір: вони рухаються, або можуть рухатися, або залишаються нерухомими під дією певних сил; ці сили рухають предмети вперед або викликають рівновагу. Великий сіракузец вивчав ці сили, винаходячи нову галузь математики, в якій матеріальні тіла, приведені до їхньої геометричної форми, зберігають у той же час свою вагу. Ця геометрія ваги і є раціональна механіка, це статика, а також гідростатика, перший закон якої відкрив Архімед (закон, що носить ім'я Архімеда); піднявши ногу в воді, Архімед констатував з подивом, що в воді нога стала легше. ( «Eureka! Знайшов!» - вигукнув він, виходячи зі своєї ванни. Анекдот цікавий, але, переданий таким чином, він не точний. Знамените «Еврика!» Було вимовлено не в зв'язку з відкриттям закону Архімеда, як це часто говорять, але з приводу закону питомої ваги металів - відкриття, яке також належить сіракузький вченому і грунтовні деталі якого знаходять у Вітрувія.)

І, нарешті, Архімед був не тільки великим ученим, він був, крім того, людиною, пристрасно захопленим механікою. Він перевіряє і створює теорію п'яти механізмів, відомих у його час та іменованих «прості механізми»; це - важіль ( "Дайте мені точку опори, - говорив Архімед, - і я зрушу Землю»), клин, блок, нескінченний гвинт і лебідка. Саме Архімеда часто приписують винахід нескінченного гвинта, але можливо, що він лише удосконалив гідравлічний гвинт, який служив єгиптянам при осушення боліт. Це привело його до іншого важливого винаходу, нехай навіть воно і стало звичайним, - до винаходу болта, сконструйованого з гвинта і гайки.

Тим своїм співгромадянам, які вважали б нікчемними подібні винаходи, Архімед представив рішуче доказ протилежного в той день, коли він, хитромудро приладивши важіль, гвинт і лебідку, знайшов засіб, на подив роззяв, спустити на воду важку галеру, сіла на мілину, з усім її екіпажем і вантажем. Він дав цьому ще більш переконливий доказ в 212 році до н. е., коли римляни брали в облогу Сіракузи; було відомо, що самий прославлений з синів міста винайшов цілу серію військових машин, які і чинили опір облягають протягом майже трьох років. Цей його подвиг, про який розповіли Плутарх, Полібій і Тіт Лівій, звичайно, викликав більше співчуття у простих людей, ніж обчислення числа «пі» - інший подвиг Архімеда, вельми корисний у наш час для юнаків, які вивчають математику.

Архімед загинув під час облоги Сіракуз: його убив римський воїн у той момент, коли вчений був поглинутий пошуками вирішення поставленого перед собою проблеми.

Він залишив численних учнів ... На новий шлях, відкритий ним, потяглося ціле покоління послідовників, ентузіастів, які горіли бажанням, як і вчитель, довести свої знання конкретними здобутками.

Першим за часом з цих учнів був александриец Ктесібій, що жив у II столітті до н. е. Винаходи Архімеда в області механіки були в повному ходу, коли Ктесібій приєднав до них винахід зубчастого колеса. Ктесібій, змушуючи котитися по землі зубчасте колесо, чіпляється своїми зубцями, створив лічильник оборотів; це предок сучасного спідометра наших автомашин. Потім він перейшов до поліпшення водяного годинника і домігся за допомогою системи зубчастих коліс того, що годинник стали бити і, крім того, приводити в рух невеликі фігури. Потім він зайнявся винаходом гідравлічного насоса, а далі перейшов до цілої серії механізмів, призначених для вилучення вина з бочок, води з підвалів і гною з ран.

Один з учнів Ктесібія прославився в області техніки насосів і був в свою чергу вчителем вченого, який в даний час вважається у багатьох відношеннях найвидатнішим після Архімеда інженером своєї епохи: це Герон Олександрійський.

У нас є підстави думати, що Герон жив між 150 і 100 роками до н. е. Збереглася значна частина його праць.

Якщо ми уважно прочитаємо ці твори, то багато мислителів Відродження, колись здавалися нам оригінальними, будуть виглядати тільки компіляторами Герона, навіть і сам Леонардо да Вінчі, як кажуть інші (несправедливо, зрозуміло).

Герон займався не тільки чисто теоретичною роботою, він стояв на чолі школи інженерів, заснованої ним в Олександрії. Справа була зовсім нове. Хоча Месопотамія і Єгипет виростили в давно минулі століття плеяду будівельників, творіння яких, цілком певні, ще й тепер імпонують нам, все ж люди тих віддалених часів не вважали за потрібне про те, щоб передати своїм учням свої теоретичні викладки, і не зберегли для майбутніх поколінь теоретичних знань, необхідних для продовження і розвитку науки. І навпаки, школу, керовану Героном, можна по праву порівняти з нашими політехнічними школами. У цій школі, як і в сучасних школах, абстрактні, загальні курси з арифметики, геометрії, фізики, астрономії велися паралельно з практичними курсами - роботою по дереву і металу, по конструкціях машин і по архітектурі ^1. Ці героновскіе курси дійшли і до нас.

¹ Див. В бібліографії, наприклад, роботу П'єра Руссо. Ця робота розвиває те, що я виклав, більш докладно.

Видатні викладачі шкіл не спеціалізувалися в якій-небудь одній області. Герон сам, як каже один сучасний історик, «мав блискучими знаннями з усіх предметів програми». Не будемо шукати цього інших доказів, окрім того, що Героном був винайдений діоптр - геодезичний інструмент, встановлений за рівнем води, що піднялася на мікрометричний гвинт, інструмент, похибки якого виправлялися методом подвійної перевірки. Не забудемо також винаходів Герона по гідростатики, і серед них знаменитий «фонтан Герона» - іграшку, з якою вісімнадцять століть тому Жан Жак Руссо дитиною ходив із села в село, збираючи милостиню.

У той же час, відкривши властивості підкореного пара, Герон винайшов щось набагато більш незвичайне: це еоліпіл (еоловий м'яч, ветроіспускатель), то є не що інше, як парова турбіна, яка відповідала котла Батькова, за вісімнадцять століть до самого Дені Батькова і за двадцять століть до Парсонса.

Звернемося до грецького тексту, в якому дано опис цього механізму, до «Pneumatica» Герона. Переведемо його точно. «Над котлом з гарячою водою куля рухається на стрижні [це основа]. Нехай AB, великий котел, що містить воду, буде поставлений на вогонь. Його закривають за допомогою кришки ΓА, через неї проходить вигнута трубка EZH, кінець якої входить в Н, невелика куля ОΚ, порожній усередині. З протилежного боку діаметра HА прикріплений стрижень АΜ, який спирається на кришку ΓА. До кулі приєднують на обох кінцях діаметра дві невеликі зігнуті трубки, а трубки перпендикулярні лінії HА. Коли котел буде нагрітий, пара пройде через трубку EZH в кулю і, виходячи з вигнутих трубках в атмосферу, змусить куля крутитися на місці ... »

Цей текст Герона не залишає ніяких сумнівів. Виготовивши еоліпіл, великий учень Архімеда винайшов парову машину.

У нашому розумі зараз же виникає питання: що ж він зробив з неї? Що з нею зробили стародавні?

Слід відповісти: нічого або майже нічого.

Маючи в своєму розпорядженні рушійною силою, яка в даний час дає нам можливість перепливати океани на таких пароплавах, як «Нормандія» або «Квін Мері», стародавні продовжували користуватися руками веслярів, для того щоб плисти з Афін в Массилию або в Олександрію. Чому? Постараємося розібратися в причинах, досить заплутаних, - одночасно технічних, психологічних і особливо соціальних, - в причинах такого тривалого забуття, цієї зупинки в русі одного з найважливіших відкриттів людської цивілізації. Хіба давні не могли скористатися зробленим відкриттям, щоб полегшити працю веслярів або - в більш загальному плані - праця робітників? Звичайно, могли, але це їм навіть не приходило в голову. Вони цього не зробили. Ось факт як такий, і мова йде про те, щоб його пояснити.

Зауважимо перш, що в історії науки завжди спостерігається дистанція величезного розміру між новими науковими відкриттями і їх практичним застосуванням. Навіть в наші часи мали пройти довгі роки між моментом, коли була відкрита світлова енергія, що повстає від електричного струму, і виробництвом безповітряних лампочок, куди ввели нитку дроту, яка і висвітлює наш труд ... Проміжок в кілька років, але не завжди в вісімнадцять століть! Повільність людського розуму в завершенні своїх відкриттів, якщо тільки сюди не вторгається вимога необхідності, а нерідко і крайня військова терміновість.

Діють і інші причини, які гальмують використання відкриттів.Це забобони, а також apriori ^1. З деякими з них ми вже зустрічалися протягом цієї роботи. Такий, наприклад, ідеалістичний забобон про «значенні геометрії».

¹ Тобто незалежно від досвіду, в заперечення досвіду.

Грецький світ, захоплений технічними винаходами, мав ще прихильність до механічних іграшок. Сам Герон, ледь опублікував свою роботу, яка називається «Pneumatica», в якій є опис парової машини, опублікував і іншу - про «Виготовленні автоматів». Герон дуже цікавився цими іграшками. Він користувався паровою машиною, щоб змушувати танцювати в колі маріонетки, щоб відкривати без допомоги людей двері храмів, щоб показувати приголомшеним зевакам ковалів за роботою, який воює Геркулеса і інші фігурки, які «ходять самі собою». Так, за Плутархом, який не бачив в цьому нічого поганого, «веселилася геометрія». Вже попередники Герона на цьому шляху винаходи автоматів, наприклад Архіт, який робив дерев'яних літаючих голубів, викликали різкі закиди Платона, з роздратуванням заявляв, що «вони спотворювали геометрію, що вони змушують її втрачати свою гідність, примушуючи її, як рабу, спускатися від речей нематеріальних і надчуттєвих до предметів тілесним і чуттєвим, користуватися ганебною матерією, яка потрібна для ручної праці і служить рабською ремеслам ».

Забобон щодо ручної праці, визнаного рабською, - забобон, виразником якого тут є Платон, - опорочує і принижує, ускладнює і, нарешті, душить винахідливість прикладної механіки. Цей забобон, як видно по наведеній цитаті, був пов'язаний з існуванням рабства.

Рабство сковувало застосування машин ще й з іншої причини. Адже робочі руки були даровими. Невичерпне, бездонний резервуар рабства. З нього ніколи не переставали черпати, користуватися цією рухової мускульною силою тисяч живих істот, які за допомогою блоків і похилих площин, а може бути, і інших «простих механізмів», ще не виявлених і не усвідомлених нашою уявою, будували піраміди і зводили обеліски. Для чого витрачати стільки грошей на важку справу виготовлення машин сумнівного застосування або офіційних осіб для розваги? .. Але, говорили, може бути, машини виконають більше роботи, ніж раби? Дурниці. Будемо реалістами. У нас є раби: використовуємо їх працю. Не будемо збільшувати продукцію, яку і так нікуди збувати. Ніхто не був в змозі в ту епоху відповісти на таке міркування, настільки ж незаперечне, як здоровий глузд, ніхто навіть не замислювався над станом речей, настільки існування рабства цілком пригнічувало античну думку. Нездоланний океан.

Нарешті, не забудемо наступного: щоб парові машини були придатні для серйозних цілей, їх потрібно було виготовляти великих розмірів. Герон робив для власного вживання тільки машини помірних розмірів. Рівень виробництва заліза не дозволяв робити їх великими. Відомо, що ми зобов'язані виробництвом заліза або принаймні його поширенням народу хеттів. Це поширення почалося близько 1330 року до н. е. Залізо починає в цю епоху вживатися на виготовлення зброї. Доричні мечі, які завойовують грекам Грецію і Пелопоннес близько 1000 року до н. е., - це залізні мечі, тонкі й довгі, у той час як у ахейців, для того щоб захищатися, є тільки короткі кинджали з бронзи і масивні мідні мечі. Залізо увійшло у вжиток на початку першого тисячоліття, причому в вживання, яке можна назвати повсякденним, - причому, як і для багатьох інших винаходів, це було викликано потребами війни.

Однак навіть якщо в цю епоху і можна говорити про повсякденному вживанні заліза, проте цей метал все ж важче було отримувати, ніж мідь і бронзу. Температура в тисячу вісімдесят три градуси розплавляє мідь і відокремлює її від її кам'янистій жильної породи. Олово, яке змішується з нею, щоб утворити бронзу, плавиться вже при двохстах тридцяти двох градусах. Але залізо - воно-то плавиться тільки при тисячі п'ятсот тридцяти п'яти градусах! Крім того, так як залізна руда завжди зустрічається в формі окису, потрібно, щоб звільнитися від її кисню, мати вугілля в дуже великій кількості, тобто потрібні великі ковальські міхи і доменні печі. Нічого цього не було в Олександрії.

Ось безліч перешкод, які встали б перед Героном, якби він захотів завершити свій винахід і утилізувати парову машину. Але головна причина в тому, що для людей тієї епохи не існувало ніякого аргументу, який спонукав би їх до заміни рабської праці працею машин. В кінцевому рахунку ця історія «парової машини», що залишилася без застосування, надзвичайно повчальна. Її мораль в тому, що цивілізації не можуть подолати інших перешкод в своєму розвитку, якщо тільки їх не змітає воля піднятих мас. Застосування в новий час парової машини Дені Батькова (з якими ускладненнями!) І Уатта збігається з підйомом класу буржуазії в XVII і XVIII століттях. Який підйом, подібний цьому, міг би призвести до поширення парової машини Герона за часів, коли ледь зародилася думка про її виникненні?

Але в той же час слід зауважити, що майже немислимо, щоб яке-небудь велике людське відкриття загинуло назавжди в історії людства. У цьому дивному розквіті-загибелі, якого людська свідомість досягло в наші дні, людина здається в інші моменти тільки безпорадним дітищем численних випадковостей. Але це тільки здається. Насправді на всьому протязі всього цього фантастичного пригоди, цієї казки тисячі і однієї ночі, повтореною тисячу, сто тисяч разів, тобто на протязі всієї людської історії, було дійова особа, завжди присутнє, завжди, з кожним століттям все більш світле, більш свідоме , більш активне, дійова особа, виправляти нещасні випадковості, повертається життя мертвим насінню, для того щоб вони проростали серед густого листя, обтяжена плодами майбутнього, майбутнього нам назустріч (так говорили греки), і до Ороє щохвилини стає нашим справжнім; це дійова особа є Геній людини.

Ніщо в надії народу ніколи не пропадає.

ГЛАВА XV

ПОВЕРНЕННЯ ДО ПОЕЗІЇ. Каллімах. «Аргонавтика» Аполлоній Родоський

Може бути, після міражу наукових досліджень і відкриттів олександрійська поезія здасться блідою.

Найкраще, що можна сказати про неї, - це те, що вона прагне в найбільш значному зі своїх напрямків не повторювати попередньої поезії і не бути «академічною».

Каллімах - це глава нового олександрійського Парнасу. Ім'я цього Буало нової поетичної епохи панує над усією олександрійської поезією за часів Птолемея Филадельфа. Каллімах викликав у поетів свого часу схиляння, слухняність, натхнення і часом обурення.

«Аргонавтика» Аполлонія Родоського - це і є акт обурення молодого поета проти поетичних переказів і заборон викладача Мусейона, глави школи олександрійців.

Хто ж він, цей Каллимах? Його життя являє приблизну криву життя поета-ерудита. Це вже життя літератора. Зупинимося на трьох моментах. Перший - це боротьба, що має на меті пробити собі дорогу, це потреба скромного керівника початкової школи, жителя провінції Кірени, який відкриває свою школу в передмісті Олександрії, який вважає себе і хоче бути поетом і який на дозвіллі пише свої перші поеми-маніфести, свої перші епіграми і свої поеми-прохання, адресовані всемогутньому монарху. Бідняк, трохи соприкоснувшийся з життям богеми, що дозволяє собі легкі підозрілі любовні захоплення або принаймні зображає їх у своїх віршах.

Другий момент: лестощі монарху тепер уже точно націлена - це успіх, це кафедра красномовства або поезії в Мусейоні, прихильність публіки, милості влади, офіційне положення в Бібліотеці, замовлення двору, посібники. Це в той же час проголошення нової поетичної доктрини, публікація поем майстри, які повинні його прославити.

Нарешті, третій момент: заздрість суперників, нападників на процвітаючого поета і вчителя, літературні суперечки, розпочаті молоддю, знизування плечима тих, кому менше тридцяти років. Війна епіграм і сатиричних памфлетів, де захищаються або пронос передчасно застарілі теорії поважного маестро.

Все це ми швидше вгадуємо, ніж точно знаємо. Велика частина робіт втрачена. Ми знаємо про ці роботи тільки те, що вони давали лише поетичні «зразки» доктрини. Ця доктрина була прийнятна. Нещастя в тому, що Каллімах був поетом настільки, щоб давати зразки цієї нової поезії, правильно їм розуміється.

Але Каллимах був розумною людиною. Він утримувався від того, щоб наказувати своїм сучасникам наслідування великим поетам минулого, який став класичними. Він являє собою антипод академізму. Далекий від того, щоб наказувати, він, навпаки, піддає гонінню це наслідування класикам, наслідування, яке вже важким тягарем лежало на всьому художній творчості. Він знає, що старі поетичні жанри мертві. Більше не посилаються ні на Гомера, ні на трагіків. Він засуджує банальність циклічної поеми, в якій епос марно намагається пережити самого себе. «Я ненавиджу циклічну поему, - писав він в одній епіграмі, - банальний шлях, по якому всі проходять ... Я не п'ю з громадських водойм ... Загальнодоступні речі мені огидні». І в іншому місці: «Перебіг ассирійської річки так само потужно, але воно несе в своїх хвилях багато брудної землі, багато твані. Для Део жерці не приносять який потрапило води, вони несуть таку воду, яка б'є з землі, чиста і прозора, джерельну воду - кілька крапель, але вищої чистоти! »

Отже, замість могутньої епічної річки, нерідко тінистій, поема нехай буде джерелом чистої води, тонкою цівкою води, але такий, кожна крапля якої дорогоцінна. Каллімах хоче творів коротких, але карбованих. «Велика поема, - писав він, - це велике лихо». Він виступає на захист цінності майстерності, він піклується про технічну досконалість. Він зробив послугу художнику, нагадавши йому про необхідність майстерності. Він, таким чином, зробив можливим високе технічне досконалість Феокрита. Можна було б сказати, що він вимагає зовсім не Віктора Гюго і його величі, іноді кілька недбалого, але Жозе Маріа Ередіа і його ретельної роботи. Звичайно, праця не замінює натхнення, і Каллимах знає це, але в епоху засудження занадто легкого натхнення в творчості, в епоху, коли першому зустрічному є привести на світ трагедію в п'яти діях (як ми б сказали) або зісковзнути на схил дактилічний гекзаметра (метр Гомера, наш олександрійський метр трагедії), щоб написати на міфологічну тему якусь епічну поему в двадцяти чотирьох піснях, в таку епоху вимагати від поезії, щоб вона знову стала важким мистецтвом, - це значить врятувати поезію. Це означає врятувати поезію від академізму, який для неї рівносильний смерті.

Не будемо думати, однак, що Каллімах, відновлюючи честь мистецтва, викладає теорію мистецтва для мистецтва або теорію чистої поезії. Для нього велике значення мають сюжети. Якими ж вони будуть?

Каллімах просто і чесно вимагає, щоб поетичні сюжети мали відношення до нових інтересам нового світу. Якщо він відкидає епічну поему та драму, то робить це не тільки через їх форми, що я зазначив, але також і тому, що героїчне, що становить їх основу, стало річчю загальновизнаною і не цікавить більше його епоху. Битва «Іліади», боротьба трагічного героя проти долі, навіть фатальність пристрасті в творах Евріпіда - одним словом, конфлікт людини з оточуючими його умовами, що був головним змістом колишньої поетичної літератури, цей колективний порив похмурого невдоволення, який в боротьбі, спрямованої поетом проти долі, приводив до таємної і парадоксальною радості поваленого героя, вмираючого заради суспільства і заради слави, - все це збуджувало в людині життєву силу, але, ймовірно, вже не могло розвиватися далі - все це вже не стояв на першому плані у олександрійців, не цікавило їх або більшість з них. Героїзм більше не представляється їм чимось таким, що зачіпало б їх особисто. Боги - це для них вже не діючий початок, чи не таємниче спонукання до боротьби, з тим щоб кращі люди в цій прийнятої ними боротьбі перевершили себе. Боги вже на шляху до того, щоб стати лише притулком, де можна знайти розраду, де людина забуде і себе і своє нещастя. Може бути, все це недостатньо ясно було продумано людьми тієї епохи. Попросту відсунуто в бік. Люди тепер переслідують свої індивідуальні інтереси. Це окремі особистості, які більш не давалися ні величі міста, ні служінню богам, рідко великої пристрасті. Ніяка слава не представляється їм тепер досить привабливою для того, щоб з радістю вступити в боротьбу. Дрібні, напівосвічені городяни, що міцно влаштувалися в свій комфорт і в своїй культурі. Героїзм для них - пихата умовність, створена богами старого режиму. Каллімах писав з великою невимушеністю: «Грім не від мене, він від Зевса». Він претендує на літературу, яка була б його літературою, і вона буде на рівні його сподівань, його кар'єри. Однак вона буде скромніше і щире, ніж література тих, хто задовольнився б наслідуванням героїзму.

Каллімах, здається, зрозумів, що кожна епоха має знову відкривати поезію, відповідну природним запитам свого часу.Зв'язати поезію з життям, відновивши її в якості живого мистецтва, але мистецтва в той же час важкого - ось, без сумніву, яку гідну мету поставив перед собою Каллимах.

Але слід, на жаль, додати, що якраз запити епохи - це досить убогий і невдячний поетичний матеріал. Люди того часу цікавляться, наприклад, наукою і, більш того, наукою в нестравною формі вченості. Туди їх веде, якщо можна так висловитися, пристрасть. У Каллимаха є пристрасть, він хтиво жадає вченості. Вченість - це його ліризм, це його особиста поезія. Олександрійці спробують, спонукувані Каллімаха, створити поезію вчений або астрономічну. Вони мають рацію, створюючи таку поезію, ця поезія краще, ніж поезія мертвонароджена. Якщо «Антігона» залишала їх більш холодними, ніж відкриття нової зірки, треба було спробувати створити поезію світу фізичного, а не світу внутрішнього. Однак, само собою зрозуміло, відсуваючи в бік людини, його проблеми і його таємниці, поезія піддається жахливому ризику.

Чи не стануть твором, яке найточніше висловить вимоги Каллимаха, «Феномени» Арата? Це астрономічна поема, яка описує небесні сузір'я в досить сухому стилі наукового трактату і притому з великою міфологічної ерудицією. Ця робота протягом століть користувалася величезною популярністю. Цицерон переклав її латинськими віршами. Вергілій і Овідій вважали її зразковим твором. Ренесанс бачить в ній одне з найзначніших творів античності. Ремі Белло перевів її та надав їй деяку теплоту. Але для нас, сучасних людей, світ в тому вигляді, в якому нам його розкриває наука, набагато більш великий, ніж астрономічна пам'ятна книжка Арата, ніж його невелика мозаїка міфів, більш холодних, ніж міжпланетні простору!

Я спробував в загальних рисах окреслити поетику Каллимаха. Ця поетика не володіла величчю, але вона не позбавлена ​​була правоти. Вона досить добре зважила сили епохи. Один або два хороших поета, прагнучи на вимогу Каллимаха «модернізувати» поезію, відкрили нову поетичну область - буколічні поезію. Я маю на увазі Феокрита і реалістичну поезію в самому вульгарному сенсі. Тут я думаю про Геронде. І той і інший слідували за Каллімаха не тільки в тому, що вони відкинули героїзм, який став умовним, але також і в тому ще, що вони прагнули надати своїй поезії велике художнє досконалість (Феокрит особливо, Геронд - також, але на свій лад) .

Потрібно також відзначити, що якщо ці видатні учні Каллимаха провели переоцінку поезії в напрямку, хоча точно і не визначеному, але все-таки підказав учителем, то знайшовся поет, двадцятирічний юнак, який написав наперекір порадам старого метра велику епічну поему про героїчне пригоді аргонавтів, про любові Ясона і Медеї. Цей студент, любитель Гомера, який вважав, що він зможе продовжити Гомера і стати рівним йому, скликав в один прекрасний день своїх товаришів, своїх викладачів і освічену публіку з числа придворних і городян, щоб прочитати їм свою «Аргонавтика». Звали його Аполлоній; пізніше до його імені було додано Родоський, так як на острів Родос він пішов або був вигнаний після бурі, яку викликало його читання. (Стародавні передають, що наказ про вигнання був відданий Птолемей - яким? - на прохання Каллимаха. Ми нічого не знаємо про це. Подібні чутки легко виникають.)

Якщо, висуваючи свою «Аргонавтика» в якості прапора повстання проти Каллимаха, Аполлоній шукав гласності, то він домігся її. Однак ніщо не заважає думати, що він підкорився просто і щиро того, що він вважав своїм генієм. Як би там не було, але в «пташнику Муз» спалахнула сварка між прихильниками «вів-л-л-Ікойі» епопеї і прихильниками рафінованої поезії, де кожне слово виважене соотвественно його цінності. Аполлоній же провів своє життя, виправляючи і переробляючи свою рукопис. Він переповнював її нестравною ерудицією, якої він ще не мав в той час, коли влаштовував своє публічне читання. Бо ерудиція епопеї не може бути ерудицією двадцятирічного студента. Він думав таким чином поліпшити свою поему і показати, що, якби він того хотів, він теж був би здатний ... і так далі. Але він її анітрохи не поліпшив.

А потім він узявся за перо саме гостре, щоб почати проти Каллимаха війну епіграм, тон яких не завжди занадто шляхетний. «Каллімах - бруд, нісенітниця, дерев'яна голова. Хто причиною, що говорять таким чином? Автор «Причин» Каллімах ». ( «Причини» - назва збірки поем Каллимаха.)

А ось ще кілька інших. Їх тема завжди одна і та ж. Аполлоній (або його друзі) протиставляють племені поетів плем'я викладачів і педантів.

Про копітка плем'я граматик, що риють коріння

Музи чужий, про родина жалюгідних вчених черв'яків!

Ви, що тавруєте великих і носитеся вічно з Ерін,

Худі, червоні цуценята з Каллімахових зграй.

Зло ви велике поетам, а юним умам затьмарення.

Геть! Чи не кусайте, клопи, солодкоголосих співаків ^1.

Або ще:

... граматики, бридкі молі,

Унічтожателі книг! Ви Зенодот цуценята

І Каллимаха солдати ...

Любо ловити вам союзи, ганятися за «сім» [min] ² і за «оним» [sphin].

Сперечатися, тримав чи собак в гроті своєму Полифем ... ³

¹ Автор цитує епіграму Антіфана Македонського, переклад Л. Блуменау; в кн. «Грецька епіграма». М., 1960, с. 330.

² «Min» і «sphin» - займенникові форми, властиві Гомеру, які потрібно було пояснювати школярам. «Чи мав Киклоп собак», здається, назва наукового роботи того ж роду, що й робота «Чи знав Людовик XIII іспанську мову». - Прим. автора.

³ Епіграма Філіпа Солунської, переклад Л. Блуменау; «Грецька епіграма», с. 212-213.

Каллімах не вступався від відповідей. Кожен з двох таборів в цій розбраті з приводу епічної поеми претендував на те, що він представляє справжню поезію. Каллимаха підтримував кращий поет епохи Феокрит, який писав в одній зі своїх ідилій:

Мені той будівельник противний, що лізе зі шкіри з натугою,

Думаючи побудувати будинок висотою з величезну гору.

Жалюгідні мені пташенята Муз, що, за старцем Хиосськом [Гомером] ганяючись,

Марно намагаються співати, а виходить одне кукованье ^1.

¹ Феокрит, Свято жнив, переклад М. Є. Грабар-Пассек; в кн .: Феокрит, Мосх, Біон, Ідилії і епіграми, М., 1958, с. 40.

Але залишимо ці чвари літераторів і подивимося, викладаючи переважно кращі місця "Аргонавтика», що представляє собою ця псевдогомеріческая епопея Аполлонія.

Займемося переказом. Пісня перша відкривається зверненням до Аполлону. Ці вірші нагадують нам, але в неясною і не задовольняють формі, про зав'язці дії - про наказ, даному Ясону царем Пелієм, відправитися на пошуки золотого руна в Колхіду. Потім поет розвиває метод «Іліади»: він складає перелік героїв (як в «Іліаді» є перелік кораблів). Це показ п'ятдесяти чотирьох діючих осіб. Про кожного є невелика біографічна довідка, до якої приєднуються деякі відомості про те, що виробляється в його країні. Це шкільне керівництво по географії грецького світу подавляюще нудно. Крім того, перелік цей абсолютно даремний, велика частина згаданих в ньому осіб надалі не має ніякого значення в дії поеми.

Настають сцени прощання, жертвопринесення та інші убозтва в наслідування старої епопеї. Корабель відпливає, йдучи вздовж берегів. Подорож це до самої Колхіди, що лежить у віддаленій частині Чорного моря, дає привід для численних коментарів - історичних, географічних, етимологічних. Аполлоній демонструє велику ерудицію. Можна подумати, що читати не епічну поему, а путівник для освічених туристів. Тут здається, що поет передбачає перерахувати в своєму творі стільки назв місцевостей, скільки можливо, та ще з визначними пам'ятками, які з ними пов'язані. Ці «нотатки» пов'язуються з розповіддю самим незграбним чином. «Звідси випливає, що в даний час ... цей звичай ще існує ... Це місце називається також ...» і так далі. Такі скачки, що порушують загальний тон розповіді і безперестанку повторювані, руйнують ілюзію епічного розповіді. Чи стане Аполлоній олександрійців, як інші?

Перший значний епізод поеми - це перебування на Лемносе. Ми дізнаємося спочатку, що жінки Лемноса внаслідок загального нападу ревнощів убили своїх чоловіків і навіть більш того - перебили все чоловіче населення острова, включаючи і дітей. Протягом року, замість того щоб жити за законами богинь Афіни і Кіпріди, вони обробляють поля і, якщо це потрібно, беруться за зброю. Прибуття аргонавтів валить їх в жах. Як відобразити цих героїв в разі нападу? Цариця Гіпсіпіла скликає збори жінок і пропонує послати аргонавтам харчів і добру пораду плисти далі. Поліксен, стара годувальниця цариці, знаходить кращий вихід. Вона радить запросити аргонавтів в місто і скористатися цим несподіваним випадком для того, щоб збільшити населення. Гіпсіпіла посилає запрошення особисто Ясону.

Ясон надягає свій плащ. На цьому плащі Афіна вишила безліч міфологічних сцен. Цей плащ точно відповідає щиту Ахілла в «Іліаді». Звідси докладний його опис ...

Ясон відправляється до палацу цариці. Гіпсіпіла - спритна жінка. Вона вигадує правдоподібну неправду, щоб пояснити грекам відсутність чоловіків на Лемносе. Вона вміє також червоніти і опускати очі. Словами, належними нагоди, вона пропонує Ясону свій трон і свою персону. Герой піддається спокусі, так само як і його товариші спокусі інших жінок. Один Геракл залишається близько кораблів і метає громи і блискавки. Без Геракла, без його безстрашних докорів Ясон і його товариші забули б про своє завдання серед насолод на Лемносе. Ясно, що тут ми маємо справу з плагіатом з «Одіссеї»: Гіпсіпіла - це повторення Цирцеи і Каліпсо. Велич в меншому. Пригода відбувається, однак, в світі більше «вихованих». Сцена розлуки цілком благопристойно, як ніби-то ми знаходимося серед світських людей. Загальний тон ближче до Жоржу Оне, ніж до Гомера.

Наступне пригода так само запозичене з «Одіссеї», з «казки фей». Це - досить точно відтворене пригода Улісса у лестригонов: ці чудовиська були гігантами, вони кидали в гавань з висоти стрімчастого берега брили скель і розбивали необережно наближалися до них кораблі. В «Одіссеї» всі кораблі загинули крім корабля Улісса, який залишався поза гавані. У «Аргонавтика» гіганти - сини Землі; у них по шести рук, і з вершини скелі, в яку вдається гавань, вони кидають величезні брили, щоб ними захарастила вхід і зловити греків в пастку. На щастя, Геракл ... Плагіат очевидний ... Він натягує свій лук і вбиває всіх гігантів. Жоден з них не вислизає від нього, з греків ж ніхто не поранений. Аполлоній думає возвеличити своїх героїв, зображуючи їх торжествуючими при будь-яких обставин і без шкоди. Але виходить зворотне. Чи не приймаєш всерйоз цих гігантів, що дозволяють вбивати себе, як баранів.

Пригода закінчується прекрасним порівнянням. Деталі часто хороші у Аполлонія, вони краще в описі, ніж в оповіданні, - погана ознака для епічного поета. Але і на тому спасибі. «Так, коли дроворуби перекидають довгими рядами на крутий схил берега великі стовбури дерев, тільки що зрубані ударами сокири, кидають для того, щоб дерева, змочені хвилями, можна було розколоти міцними клинами. Так само в ряд, один за іншим, лежали переможені вороги, розпростерті в тому місці, де звужувалася гавань, облямована білою піною; у одних голова і торс були в воді, тоді як інша частина тіла лежала на березі; у інших, навпаки, голова знаходилася на піску, а ноги були занурені в море, але і ті й інші повинні були стати здобиччю птахів і риб ... ».

Але ось кращий епізод першої пісні, яку він і завершує. Аполлоній тут вже не наслідує старим поетам, він дозволяє собі слідувати за найчистішим плином олександрійської поезії. Він пише поему, всю сповнену любов'ю до навколишніх предметів і до живих істот, поему, в якій зливаються принади чуттєвого світу і печаль серця, що мріє про них і прагне здійснити ці мрії.

Це історія Геракла і Гіласа, розказана також Феокритов.Ці двоє юнаків були пов'язані тісною дружбою: сила Геракла по-братськи охороняла ніжну красу Гіласа ... Одного разу, коли море було досить бурхливо, Геракл зламав своє весло. Увечері, на привалі, коли товариші розвели бівуачне багаття, Геракл заглибився в ліс, щоб змайструвати собі інше весло.

«У цей час Гілас, взявши мідний посуд, пішов з місця ночівлі на пошуки джерела, щоб зачерпнути води ... Скоро він підійшов до водоймища, який місцеві жителі називали джерелом. Якраз в цей момент там знаходився хоровод німф. Всі вони, мешканки цієї чарівної країни, розташованої на високому мисі, щоночі вшановували Артеміду своїм співом і танцями. Ті, що жили на вершинах гір і в гірських печерах, а також і ті, що бродили в глибинах лісу, всі вони прибігли здалеку, щоб приєднатися до своїх подруг. І з джерела прекрасних вод тільки що з'явилася Німфа водойми. Вона зауважила Гіласа, блискучого красою і грацією: з висоти небес повний місяць освітила, торкаючись його своїми блискучими променями. Киприда поранила серце Мавки. Охоплена хвилюванням, вона ледь могла керувати своїми розгубленими почуттями. Тільки-но Гілас занурив свій посудину в струмінь, тільки-но вода почала з шумом вливатися в дзвінку мідь, Німфа негайно ж, сповнена бажання поцілувати чарівний рот Гіласа, охопила шию юнака своєю лівою рукою, а правою схопила його лікоть і потягла Гіласа в глибину вод. .. ».

Ось що доставляє насолоду олександрійська поезія, звичайно, не в її грецької формі, не співуча, як у Феокрита, але чутлива до чарівності лісу, до краси джерел, до заклику юнацького тіла ... Андре Шеньє на основі цих віршів Аполлонія, так само як і ідилії Феокріта, створив «Гіласа», повного принади.

Кінець поеми Аполлонія присвячений опису горя Геракла, тому, як він цілу ніч бродить в лісі і кличе свого друга. На зорі корабель відпливає без нього. Занадто пізно помічають, що його забули.

Пісня друга «Аргонавтика» не вносить в поему нічого нового. Епізоди подорожі слідують в ній один за іншим без будь-якого зв'язку між собою. Аполлоній вважав, що можна створювати епічну поему як збори йдуть одне за одним пригод, він думав, що «Одіссея» була якраз цим. Але у творенні Гомера наявність мужнього героя поеми надає низці подій єдність. Кожна пригода Улісса характеризує Улісса по-новому. Улісс кожен раз виходив виросли з випробування, з яким його піддавали Посейдон або Каліпсо, Пенелопа або доля, зміцнілим в своїй мужності, в своєму умінні знайтися і дати відсіч року, придумуючи кожен раз відповідну хитрість, здійснюючи задум, зріло підготовлений. Улісс кожен раз відповідав року, стверджуючи таким чином свою людську гідність.

Ясон не схожий на нього. Кожна непередбачена невдача приводить його в замішання. Аполлоній неодноразово вживає одну й ту ж формулу, щоб його характеризувати. Зустрічається утруднення - і ось уже «Ясон втрачає сили». Отже, Ясон характеризується тільки відсутністю характеру. Загалом, з початку і до кінця поеми, або майже до кінця, він - суще нікчемність. Вся епічна поема розвалюється на шматки внаслідок цього «безсилля» героя, яке є також безсилля поета, нездатного створити живих дійових осіб.

До кінця другої пісні «Аргонавтика» походить тільки на хаотичний путівник. Ось приклад того:

«На другий день і в наступну ніч вони пливли вздовж берегів землі Каліба. Ці люди не займаються оранкою землі і не намагаються будь-яким іншим способом збільшити родючість грунту, вони не пасуть стада ... Але вони розривають землю, багату залізом, і в обмін на залізо отримують все необхідне для життя ... Після того як вони проїхали повз цих народів, вони попливли вздовж берегів країни тібареніев. У цій країні коли жінки народжують дитину, то чоловіки стогнуть, лежачи в ліжку і пов'язавши голову, а жінки доглядають за чоловіками, годують їх і готують їм лазню, яка потрібна для породіль [світ навиворіт: від псевдо-Геродота перехід до псевдо- Гомеру]. Потім вони попливли уздовж країни моссінуасов, мешканці якої живуть в «Моссіна» [грецьке слово, що означає хатини], звідки й походить їхня назва. Звичаї і закони у них інші, ніж в інших місцях. Все, що у нас дозволено проробляти відкрито в місті, на площі, все це вони роблять в своїх будинках. Те, що ми робимо в наших оселях, вони роблять на вулиці, не піддаючись осуду. Вони не утримуються навіть від злягання на людях ... »[Знову Геродот!]

Близько п'ятисот віршів в такому дусі ... Але залишимо це.

Третя пісня проте зобов'язує нас абсолютно переглянути винесене нами судження про Аполлонії.

Ця пісня починається зі звернення до Ерато, музи любовної поезії. Поет майстерно приступає тут до нової поетичної області - до поезії пристрасті. Якщо тільки ми можемо забути Сафо і Евріпіда.

На початку пісні ми присутні при візиті, який Гера і Афіна роблять Афродіті. Вони хочуть домогтися від Афродіти, щоб маленький Ерот змусив Медею закохатися в Ясона, поранивши її однією зі своїх стріл. Закохана Медея добуде на чужині золоте руно.

Зустріч богинь зображується в реалістичному плані і злегка гумористично. Гера і Афіна представлені як знатні олександрійські дами, які прийшли з візитом до особи нижчого суспільного становища, в послузі якої вони потребують. Афродіта зайнята своїм туалетом, вона причісується; вона просить дам сісти в красиві крісла і питає їх, чому вона зобов'язана настільки рідкісної честі. Гера відчуває іронію, вона розуміє натяк, але тим не менше викладає свою справу. Афродіта, продовжуючи розігрувати смиренність, заявляє, що вона готова попросити свого сина про це, але їй важко змусити його слухатися. Вона зображує Ерота як невихованого дитини, зухвалого, який доходить до того, що навіть загрожує своєї матері. Потім, коли вона бачить, що дамам дуже сподобався цей портрет, вона вже шкодує, що наговорила зайвого.

Наступна сцена. Суперництво жінок і матерів робить цю сцену досить пікантною. Афродіта знаходить свого сина в олімпійських луках що грає в кості з Ганимедом. Ерот розпалився в грі.

Виграш весь свій зібрав і затиснув його в ліву руку

Жвавий Ерот і, сміючись, за пазуху кістки засунув;

Прямо стояв він, і цвів на щоках, пробиваючись крізь шкіру,

Ніжний рум'янець. Коліна зігнувши, на землі примостившись,

Сумний сидів Ганімед - програв свої кістки він; пара

Тільки залишилася, і був він глузуванням дуже розсерджений.

(Ïåðåâîä Ì. Å. Ãðàáàðü-Ïàññåê)

Аполлонию надзвичайно вдаються ці жанрові картинки. Він здобуває перемоги і в описі.

Несподівано з'являється Афродіта. Вона бере сина за підборіддя, вона називає його «непридатним пустуном», і, щоб отримати від нього необхідну допомогу, вона змушена пообіцяти йому «прекрасну іграшку». Це м'яч, складений із золотих кіл, зроблений для Зевса-дитини. Хлопчик заявляє їй, що хоче отримати м'яч «Зараз же, негайно». Мати не поступається. Він отримає його потім! Вся ця сцена характеризується чисто олександрійської манерою. Ця епоха любить і охоче зображує в поезії, як і в скульптурі, дітей, майже зовсім відсутніх в класичній літературі і мистецтві. Принаймні до Евріпіда.

Далі поет веде нас разом з Ясоном до палацу аета. Ясон захоплюється чудесами палацу, фруктовими садами і виноградниками, самим палацом. Онуки аета (яким Ясон дав притулок під час своєї подорожі) кидаються в обійми своєї матері Халкіопі, сестри Медеї. Загальна радість. Потім офіційний прийом.

В цей час Ерот прослизає в натовп. «Любов приходить невидимою, несучи в собі хвилювання пристрасті. Так спрямовується ґедзь в середину стовпилися телиць. І незабаром, натягнувши біля входу свій лук, Ерот вийняв із сагайдака стрілу, що не колишню ще у вживанні і яка повинна була завдати стільки сліз ... Його гострі очі бігали на всі боки. Сівши навпочіпки біля самих ніг Ясона, він зміцнив нарізку стріли посеред тятиви і пустив стрілу прямо в Медею. Безмовне заціпеніння охопило її серце, в той час як Ерот спурхнув і зник з палацу, голосно сміючись.

Стріла горіла в глибині серця молодої дівчини, подібно полум'я. Дівчина не спускала з Ясона блискучих очей. Її серце, повне томління, билося в грудях стрімкими ударами, у неї не було ніякої іншої думки, і її душа знемагає від цієї солодкої болі.

... Немов як хмиз сухий на ненажерливий полум'я скіпи

Бідна кине ткаля, щоб в хатині полум'я нічний

Жевріло тихенько всю ніч, а вона задрімати б встигла

З тим, щоб раніше вскочити, але раптово від слабкої скіпи

Розлючений спалахне вогонь і весь хмиз пожере без залишку,

Так само, в грудях пригнічений, потайки розгорається полум'я

Страшної любові ...

(Ïåðåâîä Ì. Å. Ãðàáàðü-Ïàññåê)

І ніжні щоки молодої дівчини по черзі то блідли, то червоніли в сум'ятті її душі ».

Ось - в прекрасних віршах - вторгнення пристрасті в серці молодої дівчини. Розвиток і опис цієї пристрасті складають зміст всієї третьої пісні.

Тим часом Ясон роз'яснив Аету мету своєї подорожі. Цар поступається Ясону золоте руно тільки за умови, якщо той вийде переможцем із запропонованого йому випробування. Справа йде про приборканні двох лютих биків, з ніздрів яких виривається полум'я. Потрібно надягти на них ярмо і зорати ними поле, потім засіяти поле зубами дракона і знищити збройних гігантів, які виростуть з цього посіву. Ясон коливається, «дуже здивований настільки важким становищем». Нарешті він погоджується на випробування, ще не знаючи, як він з нього вийде.

Після відходу Ясона з палацу поет веде нас до Медеї.

Ясон піднявся зі свого місця і вийшов з палацу.

... Есон спадкоємець

Краше всіх супутників був і чарівніше. І дівчина таємно

Око не зводила з нього крізь блискучу тканину покривала,

Мукою серце терзая. А думки за ним, йдуть,

Прямо по сліду його полетіли швидше сновиденья.

(III, 443-447, ïåðåâîä Ì. Å. Ãðàáàðü-Ïàññåê)

Коли він зник з очей,

... Медея

Також до себе пішла, але в серці її бушувала

Буря смятенья того, що завжди пробуджують Ероти.

Все, що сталося зараз, низкою пронеслося перед очима:

Бачить, який він собою і яку він носить одяг,

Як говорив, як сидів на лаві, як він встав і до порога

Крок свій направив. Червоніючи, зізналася вона, що навряд чи

Хто-небудь дорівнює йому. А в вухах безперервно звучали

Голос його і слова, що сказав він, подібні меду.

(III, 451-458)

Вона пішла до себе, переживаючи в собі самій все ніжні почуття, підняті в її душі Любов'ю. І вона боялася за нього, вона боялася биків, боялася аета; вона оплакувала Ясона, точно він уже помер, і по її щоках тихо котилися сльози, викорінені жалістю ... Серед сліз вона сказала собі: «Чому, нещасна, страх так охоплює тебе? Нехай він гине як хоробрий або як боягуз, що мені до того? Ах, але все-таки якби він міг виплутатися з усього цього без шкоди для себе! Так, велика богиня Геката, нехай буде так! Нехай він повернеться на свою батьківщину, уникнувши смерті! Але якщо його доля - загинути тут, у цій битві, нехай він принаймні знає, що я дуже далека від того, щоб радіти такій його долю! »

Ясон тримає рада зі своїми товаришами і з Аргом, сином Халкіопі, якого він врятував. Молода людина пропонує звернутися до матері і попросити, щоб та схилила Медею, яка є жрицею Гекати і знає магію, навчити Ясона помахом чарівної палички; диво допоможе Ясону сміливо прийняти випробування. Ця рада виконується, і все думки греків, Халкіопі і її синів, розташованих до Ясона, звернені до одного - до Медеї.

У той же самий час Медея, ведена любов'ю, приходить сама туди, куди всі хочуть її привести. Хоча вона і не знає того, чого чекають від неї.

Молода дівчина заснула сном, схвильований мріями.

Тільки на ложе схилилася, як їй опанувала дрімота.

Горе розсіявши, але одразу оманливий рій сновидінь

Страшний терзати її став, як зазвичай буває в печалі.

Думалось їй, нібито в битву з биками вступив чужинець,

Але не прагнув він ніби добитися руна золотого

І не за ним він приїхав до столиці владики аета,

Але для того, щоб її як дружину свою молоду

У будинок свій рідний ввести. І примарилося їй, що з биками

Заради нього вона, в битву вступивши, без праці їх упокорила.

Виконати слово своє відмовилися батьки, повинен

Сам він биків був упокорити, а не за допомогою дівчини; сварка

Спалахнула між батьком і прибульцем, і до неї звернулися

Обидва, щоб їх розсудила, як їй її розум вкаже.

Винесла на користь прибульця решенье, батьком знехтувавши.

Горем охоплені страшним, і мати і батько закричали

З гнівом і болем. Від крику розсіявся сон, і Медея

У страху схопилася, хитаючись, за стіни знайомі спальні

Несміливо хапаючись руками ...

(III, 616-633, ïåðåâîä Ì. Å. Ãðàáàðü-Ïàññåê)

Ось тут-то, в сум'ятті, Медея відчуває бажання піти до когось. Їй хочеться піти і довірити все своїй сестрі. Але її утримує сором. Вона ходить взад і вперед босоніж за дверима, потім повертається до себе і кидається в ліжко ... Поет докладно описує цю боротьбу «сором'язливості і відважної любові». Нарешті служниця зауважує Медею в цьому стані і біжить, щоб попередити сестру.

Розмова сестер дуже хороший. Медея виявляє в дивовижному і чарівному змішуванні наївність, стриманість молодої дівчини, раптово охопленої пристрастю, і в той же самий час в ній стільки інтуїтивної дипломатії заради любові, або, як каже поет, «стільки цих хитрощів, які вселяє сміливим Ерот». Що стосується Халкіопі, то це одночасно мати, яка бажає врятувати своїх синів від небезпеки, що загрожує, і сестра, співчутлива своєї юної сестри.

Сцена дуже вдала, заснована на вірною і тонкої психології. Сестри майже не говорять про «чужинця» під час цього нічного розмови. Все, що Медея відчуває по відношенню до Ясона, тільки мається на увазі і залишається в тіні. Вони разом придумують засіб врятувати синів Халкіопі, в разі якщо АЕТ захоче поширити і на них кару, призначену для чужинців. Однак відчувається, що ніжність Медеї до дітей її сестри, з якими вона виросла і з якими вона одних років (поет тут дуже майстерно заспокоює нас щодо віку їх тітки, Медеї), що ця ніжність дуже природна навіть в той момент, коли Медея охоплена бажанням скористатися нею заради пристрасті, набагато сильнішою. Говорячи Халкіопі про ніжність, яку вона відчуває до своїм племінникам, Медея надзвичайно хвилює сестру, і ось уже Халкіопа кінчає тим, що благає Медею врятувати чужинця, щоб врятувати її дітей. Саме до цього як раз і спрямовувалася хитрість закоханої.

«Чи не можеш ти, - каже Халкіопа, - зробити це для моїх дітей? Я тебе благаю про це - придумай що-небудь, знайди якийсь вихід з цього жахливого випробування в інтересах чужинця, він дуже цього потребує! При цих словах серце Медеї злетів від радості, її чарівне обличчя спалахнуло рум'янцем, і, переповнена щастям, вона була в полубеспамятстве ».

Медея все обіцяє; вона береться знайти на інший день Ясона в храмі Гекати і передати йому чарівний засіб, який зробить його невидимим.

Однак тільки-но сестра залишає Медею, як вона знову охоплена сумнівами і внутрішньою боротьбою. Її охоплює сором і страх: як піти проти волі батька і здійснити свій план на користь незнайомця! Весь кінець ночі сповнений цими тривогами. Моментами Медея бажає, щоб Ясон помер і вона звільнилася б від своєї пристрасті і свого муки. «Але, немає, нещасна, якщо навіть він помре, не сподівайся позбутися своїх прикростей». Але тут же вона радіє, що врятує того, кого любить ... Вона коливається до тих пір, поки раптом новий приплив сором'язливості не наводять її в розпач і не захоплює її до вирішення померти, щоб покінчити з усім цим. Вона вистачає тоді скриньку, де заховані отрути, кладе його собі на коліна, відкриває його, вибирає смертельну отруту, гірко плачучи над самою собою.

«Але раптом жах перед огидним Гадесом проник їй у душу. Вона довгий час залишалася безмовною, і навколо неї виникали всі мирські справи, які так солодкі серця. Вона згадувала про задоволення, які радують живих, вона згадувала своїх подруг і їх веселість; і вид сонця став їй представлятися раптом все більш приємним, у міру того як вона перебирала всі це в своєму серці. Тоді вона зняла скриньку із своїх колін ... Тепер її думки прийшли в рівновагу. У неї було тільки одне бажання: побачити якомога швидше загоряти ранкову зорю, яка дасть їй обіцяні радості життя. Побачити зорю, бути при її сході. Кілька разів вона відсувала засувку дверей, підстерігаючи промені зорі. Нарешті ранкова зоря послала їй свій дорогий світло, а вже в місті все було в русі ».

Тут ми підходимо до кульмінаційної точки поеми. Ніщо в подальшому не буде краще цієї картини мук серця, охопленого і змученого пристрастю. Зауважимо, крім того, що ніде поет не був більш оригінальний, ніж тут. На цей раз по крайней мере, в цій близькості до очікуваної смерті, до цього самогубства, в кінці кінців відкинутого, бо над ним торжествує любов, перша в житті, поет нікого не наслідує, він задовольняється тим, що слухає, як піднімаються в глибині його істоти суперечливі голоси любові.

Я процитую, однак, ще кілька уривків з розмови з Ясоном. Він крутиться навколо Медеї, що дозволяє нам кілька забути про недоліки Ясона.

Це перш за все хвилювання молодої дівчини в очікуванні коханого. «Тим часом Медея, хоча вона і була зайнята співом зі своїми подругами, думала тільки про Ясона. Жодна нова пісня не займала її довгий час; вона їх безперестанку змінювала, охоплена тривогою. Вона не могла ні на хвилину спокійно направляти погляди на групу своїх одноліток; вона дивилася вдалину на дорогу і безперестанку повертати голову. Її серце билося в грудях, готове розірватися кожен раз, коли вона чула шум кроків ... Нарешті він з'явився, як вона того і хотіла, йдучи швидким кроком. Як Сіріус піднімається з океану прекрасний і світлий, але для того, щоб принести лихо стадам, так в своїй красі постав перед поглядами Медеї син Есона на її нещастя. Серце молодої дівчини перестало битися; її очі заволоклися туманом, гарячий рум'янець залив її щоки; її ноги були прицвяховані до землі. Дівчата пішли. Він і вона опинилися один проти одного, безмовні і мовчазні; так дуби або великі сосни, взросшіе пліч-о-пліч один з одним в скелястих горах, залишаються нерухомими в мовчанні вітрів. Але ось, тільки-но повіяв вітерець, вони відразу приходять до рух і відповідають один одному нескінченним шелестом. Так Медея і Ясон почали розмову, схвильований віянням Ерота ». Дивовижне і чудове порівняння двох людських істот з нерухомими деревами, які «приходять в рух і відповідають один одному нескінченним шелестом»!

Ясон викладає своє прохання, і Медея тремтить від щастя. «Вона слухала його, схиливши голову, опустивши очі, з чарівною посмішкою. Її серце тануло від радості. Потім вона підняла очі і поглянула йому в обличчя. Вона не знала, що це за слово мовити, щоб почати; їй хотілося б сказати все відразу. І перш за все, видаючи себе цілком, вона витягла з-за пояса чарівну траву, яку він схопив з радістю. Звичайно, вона рада була б забрати саме життя свою з глибин свого серця і вручити її йому з тим же захопленням, якби він також зажадав і цього, - так чарівно був блиск, яким Амур осяяло біляву голову сина Есона. Вона дивилася на нього захопленими очима, вона танула від внутрішнього жару. Так на трояндах видно летких крапельки роси від спека ранкових променів ... І лише нескоро дівчина заговорила ».

Я не передаю її слів. Медея в них ховає своє збентеження і свої таємні почуття, даючи точні вказівки щодо способу вживання чарівного кошти, для того щоб витримати випробування. До кінця своїй промові, однак, вона дозволяє собі повернутися до себе самої - рух спочатку стримане, боязке, але яке, розвиваючись, робиться сміливим, аж до ледь завуальованого визнання. «Отже, - говорить вона, - ти зможеш відвезти золоте руно в Грецію, дуже далеко від Колхіди. Вирушай, їдь туди, куди кличе тебе твоє серце ». Говорячи таким чином, опустивши очі в землю, вона обливалася сльозами при думки, що він скоро поїде далеко від неї. Потім вона продовжувала, наважившись схопити його за праву руку, і сором'язливість її на хвилину зникла: «Пам'ятай, якщо коли-небудь ти повернешся в свою землю, згадуй ім'я Медеї, як і я буду згадувати про те, хто поїде ...» Трохи далі тон стає більш загрозливим. «Я прошу тебе тільки про одну річ. Повернувшись в Іолк, згадуй про мене, як тут я, наперекір моїм батькам, буду згадувати про тебе. І щоб звідти, якщо коли-небудь ти забудеш мене, прилетіла повідомити мені про це птах-вісниця. Або краще, щоб бурі понесли мене по хвилях звідси в Іолк і щоб я з'явилася перед тобою і, обсипавши тебе докорами, нагадала, що ти уникнув смерті завдяки мені. Так, нехай мені буде дано тоді без мого відома з'явитися у твого вогнища, в твоєму палаці! »

Тут ревнива жінка чудово пробуджується в молодої закоханої дівчини. Ясону вдається заспокоїти її: він обіцяє їй шлюб і вірність. Закохані розлучаються в надії знову зустрітися.

Пісня третя закінчується розповіддю про боротьбу Ясона з биками, яких він утихомирює, потім з гігантами, що виросли з зубів дракона, яких він хоробро скошує. Ми потрапляємо в область епічної продукції, позбавленої інтересу.

* * *

Було б просто жорстоко, передавши кілька прекрасних сторінок з третьої пісні, продовжувати цей етюд про поему «Аргонавтика», аналізуючи четверту - і останню - пісня.

Ця нескінченна четверта пісня - розповідь про повернення, який не закінчується поверненням аргонавтів в Європу. Аполлоній вважає своїм обов'язком викласти щодо Європи, Центральної і Західної, а також щодо Північної Африки всю масу своїх географічних знань. Поетичні перекази, пов'язані з цим країнам, псевдонаукові відомості, витягнуті з праць про ці місцевостях, праць, які почали з'являтися в його час (це епоха Ератосфена), - все це, вся ця купа відомостей приплітається до четвертої пісні на кшталт путівника-максимуму, який і виведе Арго водним шляхом до вихідної точки.

Аполлоній шукає і знаходить, пливучи вгору по Дунаю, якийсь північно-західний шлях, який дозволяє кораблю Арго спочатку вийти в Адріатичне море по рукаву річки, туди впадає, - гіпотеза, що захищається Есхілом і Аристотелем, - потім, піднявшись вгору по річці По і по одному з її приток, проникнути в «країну кельтських озер» - це, без сумніву, Швейцарія, - перша згадка про цю країну в грецькій літературі, - потім, спустившись по одному з приток Рейна, пройти за течією цієї ріки до місця, де жахливий крик Гери, який прийняв вигляд Лорі єї, змушує корабель повернути назад і, нарешті, піднімаючись по водному шляху, який виходить зі Невшательского озера (відомого з цієї епохи доісторичної стоянкою Латен), знайти в середині кантону Во (як це вам подобається!) можливість пройти з басейну Рейну в басейн Рони. .. Яким шляхом? Так по цій калюжі, з якої дійсно випливають притоки цих двох річок і яку мешканці Під називають урочисто і жартівливо серединної світу (це там, де Мулен Борн!). З цього моменту корабель, що несе на собі золоте руно і любов Медеї, повинен тільки спуститися по Веноже і Роні, щоб вийти в Середземне море.

За цим багатим на несподіванки путівником дотримуєшся з деяким занепокоєнням. Здається, що географія починає марити: річки течуть в двох напрямках, гори, які є тут і які з точністю позначені, якщо тільки вони докладно не описані, як ніби-то не уявляють собою ніяких перешкод. На ділі ж Аполлоній чудово обміркував свій твір, щоб отримати цей абсурдний путівник-максимум. Якщо у нього справи не йдуть, він волає до Гері, його богині ex machina. Ось приклад: в один з відчайдушних моментів, коли потрібно зробити так, щоб нереїди при проході аргонавтів через Сциллу і Харибду пограли з кораблем в м'яч для його порятунку, Аполлоній придумує умілостівітельние звернення Гери до Фетиде, матері нереіїд, в таких дивних виразах: «Хоча ти і свекруха, спаси невістку ». Це тому, що якийсь оракул передбачив, що Медея вийде заміж за Ахілла в царстві Аїда! Дуже добре. Але благання Гери тим більше абсурдна, що для здійснення цього пророкування, природно, потрібна попередня смерть Медеї. Безглуздості такого роду дощем сиплються в четвертій пісні «Аргонавтика».

* * *

Напрошується висновок: «Аргонавтика» - це провал.Аполлоній був поетом. Але набагато ближчим, ніж він сам це думав, до Каллімаху, свого вчителя, з яким він вів боротьбу. Крім того, більш, ніж він сам припускав, він опинився у владі смаків своїх сучасників і поділяв їх пристрасть до вченості, згубної для поезії. (Він спеціалізувався на географії.) І, крім усього іншого, він-таки глибоко любив старого Гомера. Він вважав за часів своєї честолюбної юності, що зможе бути рівним йому. Тому не дивно, що Аполлоній, часом дуже талановитий поет, надав чарівної любовної історії, яку він задумав розповісти, дивну форму географічної епопеї. Він зовсім не був здатний створити епопею, не здатний, як все літератори цієї епохи, до композиції в великих масштабах.

Крім того, внутрішньо він був абсолютно не в змозі поєднувати схильність до географічної ерудиції зі своїм поетичним уявою і художнім чуттям. Поезію ніколи не надихає вченість. В Аполлонії - дві людини, причому обидва вони не говорять один з одним. Він в своєму творі розташував поряд дві речі, які абсолютно несумісні: любовний роман і географічний трактат. Припустимо, що ці два «сюжету» - любов і географія - відповідають двом схильностям, двом натурам Аполлонія. І якщо йому не вдалося звести їх воєдино у своїй поемі, це означає, що сам він недостатньо сильний як особистість, для того щоб створити своє власне внутрішнє єдність. Поет в ньому пригнічений, він дозволив собі підкоритися моді свого часу, яка поставила в найнебезпечніше положення власне поезію і яка врешті-решт задушила її під вагою ерудиції не освоєної, що не олюднений.

Але Аполлоній помилився не лише в оцінці природи і обсягу свого таланту, він помилився і у виборі літературного жанру, в якому найкраще міг би проявитися його талант. Цей жанр не був епосом, вимог і законів якого Аполлоній не знав і який він обрав з учнівського хлоп'яцтва тільки тому, що його старий учитель засудив саме цей жанр. Чому Аполлоній міг би покласти підставу, якби мав більш чітке уявлення про себе самого, так це любовному роману, який дійсно виник кілька століть після нього з тієї суміші любові і пригод, суперечливих пристрастей і блукань по світу, з того, що, хоча і непевний, виражено в «Дафніс і Хлое» та щонайменше в «Ефеської повісті» Ксенофонта Ефеського. Аполлоній на цьому останньому творчий шлях грецького генія все-таки творець літературних жанрів, їх провісник, невідомий самому собі.

Але не будемо переробляти історії літератури. Аполлоній не міг забути Гомера. Він вважав себе новим Гомером. Один англійський критик говорить про це його вимоги, що це був «провал честолюбних прагнень».

Підстава для його слави в наявності. Аполлоній, не знаючи і не бажаючи того, не досягнувши повного успіху, - перший з грецьких романістів.

Віддамо йому належне. Аполлоній - поет. Іноді він навіть великий поет. Додамо, зважуючи наші слова, що його поезія - наслідок романтичного темпераменту. Справа йде не про те, щоб ще раз визначити романтизм, але про те, щоб просто зазначити, що ця історія пристрасті, розказана Аполлонием, поширює романтичний аромат, що вона показує світло і тіні в серцях героїв, а в країнах, що розвиваються події - тінь найгустішу і світло самий блискучий. Одна з характерних рис романтичного темпераменту - це схильність до крайнощів і, більш того, до переходу від однієї крайності до іншої, протилежної. Але ж будь-який історії пристрасті властиві ці живі протиставлення цінностей.

Аполлоній непогано вибрав свій сюжет, принаймні частину свого сюжету. Він дуже жваво відчув у переживаннях Медеї ці контрасти надзвичайно бурхливої ​​пристрасті, яка обрушується на просту молоду дівчину, пристрасті, яка ранить душу щиру, майже наївну, майже дитячу. Романтична любов з першого погляду, що охопила Медею побачивши Ясона, з першої ж сцени роману виявляє ці жахливі контрасти: молода дівчина, дуже розумна, зовсім недосвідчена в любові, охоплена самої непереборною пристрастю - чаклунством. Вона миттєво віддається цілком цьому почуттю, цього чарівності, так само як вона беззастережно віддасться чужинцеві. І в той же самий час щохвилини вона опановує собою або намагається повністю оволодіти собою. Романтизм і є ті протиріччя, які виникають і змінюють один одного невпинно в серці живих істот. У нічні години, які слідують за цим ударом грому, особистість Медеї будується на антитезі всеосяжної сором'язливості і всепоглинаючої пристрасті. Медея тут невпинно падає з небес в пекло, як колись сказав Гюго. Вона кидається і до смерті і до життя в одному і тому ж пориві. Сцена зі скринькою, який вона відкриває у себе на колінах, щоб вийняти звідти пекло і покінчити з життям, її сльози про саму себе і раптово виникають в ній при зіткненні зі смертю способи життя, що відкидають її знову на радість, до любові Ясона, - вся ця сцена - сцена закінченого романтизму (закінченого, тобто перш за все вчиненого)! Я вважаю її, розглядаючи під цим кутом зору, унікальною в грецькій літературі.

Але поряд з романтизмом пристрасті і з ефектами контрастів, що допускаються пристрастю, у Аполлонія є інша риса, яку можна кваліфікувати як романтичну, не зловживаючи цим словом, - це певний прийом долучати природу до душевного стану героя. Сучасні романтики і навіть вже Вергілій сприймають природу в її співзвуччі з нашими почуттями або, навпаки, в її дисонансі з ними. Вони закликають природу страждати з нами або, навпаки, вони обурюються, що вона залишається байдужою до наших страждань. Але це одне і те ж: в тому і в іншому випадку природа сприймається суб'єктивно, що не існуючи поза зв'язком з нашим душевним станом. Але ця форма сприйняття природи дуже рідко зустрічається в давнину. (Лише Сафо іноді з'єднує так природу зі своїми пристрасними переживаннями.) Для древніх поетів, що стосувалися природи, вона - реальність, яка існує сама про себе, велика божественна реальність, в якій людина має, звичайно, своє місце, але від якої поет і не думає вимагати змін відповідно до того, що він відчуває.

Я зауважу, що душевні переживання Медеї - хоча Медея виразно і не волає про співчуття природи - включаються в загальний фон як природні для почуттів, які долають нею. Медея, як багато романтичні героїні, потребує місячному світлі. Це місячне освітлення не забарилося з'явитися в двох наступних випадках. Так, місяць піднімається над горизонтом, коли Медея тікає з дому батька, і - верх романтизму - в момент, коли вона проходить через кладовище! Інше місце поеми показує нам Медею у вікна її кімнати, вона дивиться на висхідну місяць і ловить її промені в складки своєї тонкої сорочки. Критика виявляє в цьому уривку колорит німецького романтизму.

* * *

Залишимо Аполлонія. Не забудемо про наявність кінця, про ту останню крапку, про яку довго забував Аполлоній в своїй четвертій пісні. Аполлоній мав численних спадкоємців, це доводить, що його твір, яким би воно не було штучним, обтяженим впливом середовища і вагою класичної традиції, що воно не було, проте, цілком звернена до минулого. Грецький роман, я вже сказав це, народився з цієї поеми. Але Аполлоній мав одного набагато більше знаменитого спадкоємця. Вергілій, створюючи пісня про любов Енея і Дідони, в четвертій пісні «Енеїди» відтворює, закінчує і перетворює третю пісню «Аргонавтика». Чудова поема любові Дідони слід крок за кроком по стопах Медеї. Ми не читаємо більше Аполлонія. Найкраще з його твори перейшло в цю пісню «Енеїди». Вергілій поглинув його, використавши до останньої крихти. Більш того, він не тільки його поглинув, він його стер, знищив, викинув геть із живою літератури, майже завжди завершуючи те, що у Аполлонія іноді залишалося закінченим лише наполовину.

Один приклад. В одному місці, досить гарному, в четвертій пісні «Аргонавтика» (відомо, що такі місця там рідкісні!) Аргонавти, викинуті на берег Лівії, проводять в пустелі дні за днями без води. Раптом порив нічного вітру приносить їм таємничий шум, подібний звуку кроків на піску. Дехто з них йде поглянути, що там таке, і Лінкей, що володіє пильним поглядом, «думає, що бачить Геракла, одного і дуже далеко, зовсім на краю безмежної рівнини, як бачать або як можуть побачити молодий місяць крізь туман». Порівняння чарівно саме по собі, але воно не зовсім вдало застосовано. Геракл і перший серп молодого місяця трохи не підходять один до одного, для того щоб бути об'єднаними таким чином; в кінці кінців порівняння не досягає мети і здається приклеєним прикрасою. Вергілій відновлює цей уривок в «Енеїді» в пісні про сходження Одіссея в Аїд, в двох віршах, переведених з Аполлонія: «... і він дізнався її серед тіней». Але потрібно спочатку процитувати по-латині:

... agnovitque per umbras

Obscuram qualem primo qui surgere mense

Aut vidit aut vidisse putat per nubila lunam ^1.

¹... Дідона

В гаю блукала величезною; троянський герой, тільки-но

Поблизу від неї виявився, її розпізнав, серед мороку

Зриму смутно - який в перший місяці день на сході

Бачиш иль думаєш, що побачив місяць серед хмарної серпанку.

( «Енеїда», кн. 6, с. 450-454, переклад В. Брюсова ІС. Соловйова, М.-Л., 1933)

Але кого ж Еней дізнався серед тіней (obscuram), як «можуть побачити молодий місяць серед хмар»? Це не великоваговий Геракл, у якого ніколи нічого не було від привиди або від швидкоплинного примари, це бліда Дідона в миртовім лісі. Цінність образу незрівнянно зростає завдяки такому перетворенню. Негайно ж все стає на своє місце, і поетичну емоцію не турбує більше невідповідність.

Поезія Аполлонія, я повторюю це, не є творчість, цілком звернене до минулого; мінливий геній олександрійського поета відкриває якісь перспективи. Це не дрібниця - передбачити появу любовного роману, так само як поява певної форми романтизму - романтичної поеми Вергілія.

ГЛАВА XVI

РАЙ Феокритов

Феокрит. Поезія свят. Грецька поезія, та й вся література були серйозні, глибокі. Від Гомера до Аристофана. Та й сам Аристофан, як він ні блазнює, яких ні робить стрибків, які ні відпускає жарти і ні смішить нас до сліз, сам він серйозний. І саме ця глибока серйозність дозволяє йому робити його небезпечні стрибки і скачки під відкритим небом без найменшої похибки, без ризику, в якусь частку секунди, дозволяє вийти зі скрутного становища не інакше, як неушкодженим, сміється і безтурботним.

Грецька література, звичайно, передбачала схвалення аудиторії, доставляння радості читачеві. Через цю радість вона хотіла бути корисною колективу, ефективної для його дій. Сама трагедія, головне літературне винахід греків, повідомляючи знання про жахи нашого людського існування, передавала в руки людей знаряддя мудрості, боротьби і звільнення. Грецька література, принаймні поки існувала громада, була такою. Вона була відображенням людини як такого, зосередженням енергії, маючи на увазі спільні дії. Чим вона ніколи не була, так це чистим «дивертисментом», развлекательством, беззмістовністю.

Але ось тепер міста-держави зникли. У великих містах є тільки окремі особи, які переслідують, кожен на свій лад, індивідуальні інтереси, які шукають індивідуальних задоволень. Література стає одним з таких задоволень. Призначеним для тих, для кого відпочинок полягає в приємному саморозвитку. Для будинків, для неписьменних не пропонується нічого значного: військові паради, професійні співачки ... І ось тим, кому хочеться займатися саморозвитком, Феокрит і пропонує свою рафіновану поезію. Свою сільську поезію для городян.

Феокрит пише ідилії. Слово це означало під його пером і в його час тільки короткі поеми, приблизно в сотню віршів. Залишаючись коротким, Феокрит діє за порадою, не раз викладає Каллімаха. Він знає міру свого власного натхненню, яке було б швидко вичерпано, якби поетові прийшло в голову написати трагедію або епопею.

Проте, надихаючись також і в даному випадку певним навіюванням Каллимаха, Феокрит пробує написати кілька дуже коротких епічних поем.Єдина, яка йому цілком вдалася, і єдина, яку я зазначу, - це «Киклоп». Феокрит, знову звернувшись до старого сюжету грецької міфології, зображує в злегка реалістичному і гумористичному плані Полифема, закоханого в німфу Галатею. Це образ закоханого телепня, над яким сміються дівчата. Потрібно все мистецтво Феокрита, щоб зробити з цього смішного коханця, чия душа добродушного гіганта, повна ніжності, спочатку як би придавлена ​​величезним тілом, зворушливе істота, щоб зберегти, втримавшись від сміху, який він збуджує, тільки посмішку, щоб тим же рухом викликати емоцію , найпростішу і вірну. Здається неймовірно сміливим, наприклад, ризикнути змусити цього закоханого говорити галантним мовою епохи, з його пихатими, химерними метафорами і його безглуздими образними виразами, і продовжувати це, викликаючи в нас жалість і посмішку одночасно.

І ось ми чуємо голос Полифема з однією з прибережних скель, що закликає Галатею, невидиму серед граючих хвиль. Ми посміхаємося витіюватій мови, якою він думає залучити свою красуню, - він віддав би їй і душу і своє єдине око, який йому найдорожче: він бажав би, щоб його мати справила його на світло з плавниками - це йому дозволило б зануритися в хвилі , де ховається та, кого він любить. Ці штрихи, до того ж нечисленні, чіпають тому, що свідчать про наївності того, хто користується цією мовою лише для того, щоб подобатися.

Полифем ще більш зворушливий, коли він як би просить вибачення у своєї красуні за своє неподобство - неподобство, яке він вперше усвідомив під впливом любові. Це зворушливо тому, що любов, замість того щоб зробити його грубим і сильним, який він і є, переповнює його ніжністю. Галатею він просить прийти посидіти в його хатині. Він каже:

Якщо ж сам я тобі здамся аж надто волохатим -

Є і дрова у мене, і гаряче вугілля під попелом, - Можеш мене обпалити ...

... поцілунками руку обсипав,

Коль б ти губ не дала! ..

Він простодушний, він зворушливий зі своїми подарунками, які він пропонує зробити їй:

... Одинадцять юних оленів

З білою лункою годую я тобі, чотирьох медвежаток.

Тільки мене навести - сповна тобі все надам.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Білосніжних лілій приніс би,

Ніжних б маків нарвав з пелюстками пурпурного кольору.

Лілії в холоднечу цвітуть, а в спеку розпускаються маки,

Так що не міг би, мабуть, я все це разом доставити.

(Ôåîêðèò.Êèêëîï, ïåðåâîä Ì. Å. Ãðàáàðü-Ïàññåê; êí. Ôåîêðèò, Ìîñõ, Áèîí. Èäèëëèè è ýïèãðàììû, ñ. 57-58)

Такий Полифем зі своєю любов'ю, зі своїми піснями, пройнятими поезією. Можна простежити, як Феокрит включає в свій твір каллімаховскіе принципи: він модернізує міф реалізмом і психологією епохи; але в той же час він випереджає їх. Його Киклоп такий же пастух, як і інші, він вже паче не міфічна істота, але простодушно закоханий, як звичайна людина, хлібороб, який мріє:

Ах, захотіти б тобі пасти моє стадо зі мною,

Смачний заквашувати сир, розклавши сичуга по кошиках!

(Òàì æå, ñ. 58)

Це реалістична стадія модернізації міфу. Але ця стадія перевершена, тому що цей закоханий, цей хлібороб - поет, тому що його пісня перетворює світ, в якому він живе, предмети, що оточують його, його заняття, його почуття - в світ, де панує краса.

Вся поема - це не що інше, як пісня, де хвилинами поетичні теми, такі одна за одною, здаються близькі до того, щоб побудуватися в строфи. Але Феокрит нічого не зробив з цього: він дозволяє потоку почуттів виливатися трохи відмінними один від одного хвилями. Однак ми захоплені ліризмом. Справа не в точному відтворенні почуттів і речей, справа в тому, що за допомогою спостережуваного матеріалу, за допомогою пережитого досвіду любові - за допомогою даного - створюється краса.

Біла ти, Галатея, за що ти закоханого гониш?

Ах! Ти Белей молока, молодого ягняти ти м'якше.

Телички ти гарячої, виноградники юної свіже.

(Òàì æå, ñ. 56-57)

Вульгарне «дане» - не що інше, як незначна опора для поетичної хвилі.

Отже, ми входимо в світ на межі життя і мрії. Те, що дає нам поет, - в меншій мірі досвід життя, ніж прекрасна мрія, яка виходить із життя. Страсна мрія любові, страждання, що стало прозорим, як би світиться завдяки поетичного перетворення.

Ми вже дуже далекі від Каллимаха. Маючи перед собою стародавні міфи, умовний характер яких дратував його, Каллімах вмів тільки одне: зскрібати старі, застарілі краси і чесно показувати нам кілька плоску і прозаїчну виворіт міфології. Феокрит ж поет. Дайте йому що завгодно: старий міф, смішного закоханого і речі самі звичайні, молоко, зелений виноград, теляти на лугу ... Будь-яка реальність стає для нього радіоактивної: вона виділяє чисту красу ...

* * *

Перш ніж йти далі і знайомитися з найбільш оригінальними творами Феокрита, не забудемо відзначити, що цей поет створив для греків і для нас новий літературний жанр, доля якого в нові часи - величезний успіх, жанр, який називали спочатку сільським мімом, пастораль, Буколіки, потім ідилією і Еклогой в сучасному розумінні цих слів. Пастораль - це, разом з романом, останній жанр, створений греками. Не важливо, що мім - сільський чи ні - був другорядним жанром, зображенням життя в певному ракурсі і в обмежених рамках. Не важливо, що цей новий жанр, цей мім Феокрита і Ірода (я повернуся до цього імені і до зародження міма у власному розумінні в наступному розділі) був в драмі тим, чим епіграма у великій класичної ліриці, і тим, чим окрема особистість в древніх громадах. Все це не важливо, якщо тільки в цьому жанрі, в іншому масштабі, доведеному до масштабу епохи, мистецтво залишається досконалим, якщо в рамках, окреслених їм самим, поет має в своєму розпорядженні тієї ж можливістю подобатися нам. Цікаво, у всякому разі, бути присутнім у самого кінця історії грецької поезії, але в історичних умовах більш ясних менш затемнених, ніж коли справа йшла про зародження великих попередніх жанрів (епопеї, лірики і драми), цікаво, повторюю, бути присутнім при зародженні літературного жанру . Цікаво особливо констатувати, що процес зародження сільського міма не здається дуже відмінним від процесу зародження великих жанрів - його предків.

Літературні, поетичні жанри виникають в Греції в більш природних умовах, ніж за часів нашого Відродження, коли бачиш, що основні жанри народжуються з наслідування новознайденим античним жанрам. Греки не мали такої літератури, якої можна було наслідувати. Ніхто ніколи не стверджував і, зрозуміло, ніколи не стане стверджувати, що грецький епос, лірика і трагедія могли виникнути з контакту з аналогічними жанрами, створеними в Єгипті, Ассирії або Шумері. Дійсно, що ми бачимо в Греції? Епос, трагедія і інші класичні поетичні жанри виникають з переказів, з поетичних народних звичаїв. Існують героїчні оповідання або пісні, гімни або танці, священні гри або смішні імітації. Всі ці звичаї в достатку процвітають в народі, пов'язані з релігійними святами або святами праці. І саме ці поетичні народні перекази поет або поети піднімають до рівня літературного жанру, надаючи художню форму того, що в народному звичаї залишалося безформним, або наказуючи натхненню авторитетом свого генія суворі закони. Видатний поет, створюючи, винаходячи цей жанр - адже не існує жанру, який не носив би при своєму виникненні друку якогось великого художника, підписи творця, що дав йому життя, - шукав, проте, для нього матеріал, теми, відтінки в народній поезії . Процес виникнення літературного жанру в Греції, мабуть, був завжди такий: поетична народна традиція, запліднена генієм творця.

Отже, те, що Гомер - і, можливо, два або три генія, що передують йому, - зробив для епосу, то, що Феспид, Фриних, Есхіл в історичних умовах, ледь прояснити, зробили для трагедії, що Кратин і ще Аристофан зробили для комедії, використавши фалічні пісні і мегарский фарс, - то ж зробив Феокрит в самому кінці історії грецької поезії, створивши сільський мім. Перш ніж приступити до цього творення, Феокрит надихається поетичними народними звичаями, сіцілійськими або італійськими, і з'єднує їх з деякими напрямками олександрійської літератури. Це злиття, це поєднання народних традицій і літературних напрямів має успіх, воно плідно тому, що відбувається під знаком поетичного генія, під знаком закінченого поета - Феокрита.

На кілька хвилин я і зупинюся на цьому поєднанні. Народна поезія існувала у сицилійських хліборобів в III столітті до н. е. і раніше. Це були спочатку, як і в багатьох інших країнах, пісні праці, які люди співають, щоб підбадьорити себе під час роботи. Сліди цих пісень є в поезії Феокрита: так, в робочій пісні Милона, яку я зараз процитую і яка нагадує пісні, ще недавно виспівував під час роботи сільськогосподарськими робітниками. Але в Сицилії існував також поетичний звичай, набагато більш своєрідний, про який стародавні згадують, називаючи його «буколізмом»; це було чергується спів, імпровізація, виконувана двома пастухами на теми сільського життя. Ці імпровізації брали форму змагання, поетичної боротьби. Відома схильність греків до змагання - «agon», як вони називали. Це був найбільш улюблений ними вид змагання, природне розвага в житті греків. Поетична боротьба іноді була дуже простий за формою: два співака викликали один одного, і кожен співав свою пісню. Потім обраний суддя виносив рішення. Але в «буколізме» у власному розумінні справа йшла про чергується співі, в якому імпровізатори, як м'ячами, перекидалися короткими строфами. Ще інший термін позначає спів в стилі буколізма. Стародавні кажуть: amebees, що точно означає: чергується пісня.

Правила гри в цьому змаганні дуже точні. Один з співаків, або за жеребом, або який кинув виклик, імпровізує коротку строфу, зазвичай з двох віршів, на певну сільську тему. Противник повинен тоді імпровізувати варіацію на ту ж тему в одній строфі такий же довготи і в тому ж ритмічному розмірі. Потім перший дає нову тему, на яку другий імпровізує нову варіацію. І так далі до тих пір, поки один з них не визнає себе переможеним або поки арбітр не зупинить гри, оголосивши переможця.

Змагання в V ідилії Феокріта - «Комат і Лакон» - між козячим пастухом і овочами здається дуже близьким до народним звичаєм. Ось кілька реплік. Комат запропонував тему: квіти дикі і квіти садові. Лакон відповідає: плоди неїстівні і плоди солодкі.

Êîìàò

Дикий шипшина з лісу иль простенький колір анемона

Чи можуть з трояндою зрівнятися, що росте в садах уздовж огорожі?

Ëàêîí

Також не може вступати в змагання жолудь з каштаном:

Перший дубової корою покритий, а цей - як солодкий!

І далі:

Êîìàò

Скоро красуні моєї принесу я голубку в подарунок;

Я в ялівець залізу: там голуби часто гніздяться.

Ëàêîí

Я ж на новенький плащ настрижу скоро м'яку шерсть

З цієї ось бурою вівці, і віддам її сам я Кратіду.

(Ôåîêðèò, Èäèëëèÿ V, óêàç. Ñî ÷., Ñ. 33)

Далі Комат бере тему про лисиць, які спустошують виноградники сусіда; Лакон відповідає темою про спустошення жучками фігових дерев іншого сусіда. І так далі.

У такого роду співі ми дуже близькі до народної традиції.

Можна припустити, що пастухи вправлялися в цих імпровізаціях в той час, коли пасли свої стада. Полупраздная пастушача життя в м'якому кліматі сприяла поетичним талантам. Стародавні говорять нам, що найбільш прославлені з цих імпровізаторів з'являлися на змаганнях, організованих деякими містами Сицилії з нагоди свят богині Артеміди, що була у дорийской землі покровителькою не тільки полювання, а й стад.

Якщо такі поетичні звичаї нас і дивують, то це тому, що ми люди півночі: наші репліки не настільки швидкі, наше словесне творчість менш разяще; наша культура відомим чином нас обтяжує.Один письменник з кантону Во сказав так: «Ми занадто культурні, щоб культивувати землю».

Однак поетичні звичаї, подібні буколізму епохи Феокрита, зустрічалися ще за часів зовсім недавні, навіть на початку XX століття, в деяких середземноморських країнах: у корсиканських пастухів, у сербських свинопасів і, щоб не ходити далеко, у пастухів Сицилії, де ці зразкові імпровізатори, звичайно, тільки продовжують тисячолітню традицію, називаються sfide.

Як би там не було, існування народної пасторальної поезії в Сицилії в епоху Феокрита безсумнівно, навіть залишаючи осторонь буколізм. Що Феокрит, створюючи сільський мім, з мистецтвом знавця переніс в поетичний літературний план обстановку, персонажі, сюжети, деякі легенди з чисто народної поезії, це безумовно. Ось приклад однієї пісні, яку співає під час жнив сільський поденник Милон і яку він призначає легендарному покровителю женців, іменованого Літіерс. Ця пісня складена в звичайному позитивному стилі старого хлібороба Гесіода: вона сповнена висловів сільській мудрості, в ній є також жарти і образи в чисто народному дусі. Де тут вступає мистецтво, ця алхімія, яка перетворює необроблену поетичну руду в дорогоцінний метал? Хто скаже? Але це і не важливо. Правдою було те, що вихідна точка - справді народна, селянський корінь міцно вріс в саму землю.

Ìèëîí

Многоколосная ти, багатоплідна матір Деметра,

Нехай буде жнива легка, урожай наш нехай буде побільше!

Міцніше в'яжіть снопи ви, женці, щоб хто проходить

Нам не сказав: «Ех, опецьки! Задарма вам платяться гроші ... »

... Ви, що мелений хліб, нехай очі ваші вдень не зімкнуться!

У ці години від зерна відпаде всього краще полова.

Жайворонок тільки прокинеться, женці, беріться за справу.

Тільки засне він - кінець. Так трохи лише в спеку подрімайте.

Що, що не завидна ль життя у жаби, чи не так ль, хлопці?

Ні про питво їй турботи, кругом його всюди безлічі.

Ну-ка, наглядач-жаднюга, ти краще б варив сочевицю;

Надвоє кмин НЕ розколеш, лише даремно собі руки поріжеш.

(Ôåîêðèò, Èäèëëèÿ X, Ðàáîòíèêè èëè æíåöû, óêàç. Ñî ÷., Ñ. 54-55)

Така як приклад одна з вихідних точок творчості Феокрита, вона надає його твору виняткову грунтовність. Феокрит, створюючи сільський мім, стверджує його на фундаменті справжньої сільського життя. Таким чином, Феокрит не є літератором взагалі, який з будь-яких шматочків винаходить новий жанр. Його творчість - це перш за все відкриття, відкриття народної поезії. Він сприймає цей жанр, але не так, як це зробив би любитель фольклору, - він переробляє матеріал і форму народної поезії і, користуючись досвідом імпровізаторів, само собою зрозуміло різнорідним, створює твір мистецтва.

* * *

Однак якщо Феокрит і не є чистим літератором, він все-таки літератор не тільки в тому сенсі, що він народну традицію долучив до літератури, але також і тому, що в створеному ним сільському МІМ він продовжує літературну традицію. Народні мотиви - це дійсно не єдине джерело сільського міма. Не слід забувати, що до Феокрита існували вже міми, тобто реалістичні твори в формі діалогів, що імітують сценки з повсякденного життя.

Немає нічого більш досконалого в жанрі реалістичного міма, ніж «Сіракузянкі» Феокрита. Те, що становить незмінний матеріал міщанського буття, міщанського «рівня мислення» (слово жахливе, але навмисне), тут представлено надзвичайно яскраво, з вірністю, характерною для натюрморту. Немає такої деталі, що не показувала б нам двох кумоньок, не допомагала б чути їх розмови «au naturel»; тут є все: і нарікання на дурість чоловіків, і служниця, яку розпікають, тому що вона для цього і створена, і крики з приводу ціни на нове плаття, і скарги на нашкодив кішку ... Показана також манера виховання дітей: то це « дороге дитя », то раптом грубий окрик і загроза покликати буку ... Далі ми слідуємо за ними на вулицю, в натовп; це день свята у палаці, для роззяв приготовлено уявлення, до того ж преглупое; і наші городянки, хоча вони все ще провінціалки, сіракузький дами в Олександрії (з Ліона в Париж!), вражені всім - вуличним рухом і загоном царської кінноти; вони і сердяться, що їх штовхають, і бояться втратити один одного; вони то користуються послугою важливого глядача, то вступають в суперечку з незадоволеним, нарешті, сумлінно висловлюють свої захоплення в палаці з приводу співу відомої співачки, яка виступає з претензійною пісенькою, яку Феокрит викладає не без іронії.

Все це кричуще правдиво. Якщо барвисті деталі не настільки пікантно реалістичні, як ми це побачимо у Ірода, все ж вони від цього не менш яскраві. Створюючи такі міми, як «Сіракузянкі», Феокрит показує, що він розділяє пристрасть сучасників до реалістичних сюжетів і до реалістичній манері. Це зображення міщанських вдач відповідає нагальну потребу поетів його епохи і пізнішого періоду всякої літературної епохи: треба створювати «нове» і треба створювати «правдиве». Ці пошуки нового і в той же час вірного в XIX столітті представлені екзотичної літературою, яка від «Orientales» до П'єра Лоті насичує цей вік. Чим була для Олександрії сицилійська література? Екзотичної або провінційної літературою? Сицилія для Олександрії - це те ж, що Японія або Бретань.

Але вплив генія Феокрита полягало в тому, що він несподівано дав реалістичного мімові, популярному в цю епоху, інший зміст, ніж міщанська дійсність або модна екзотика, він показав сільську дійсність. Можливо, що він не перший мріяв про це. Гесіод був в моді. Але якщо інші створювали сільську поезію або пастораль за Гесіодом, тобто по літературного джерела, то він перший створював її на основі життя сицилійських пастухів, яку він знав і поділяв, створював її по пісням, які чув з вуст пастухів, по пейзажам, які любив , за враженнями свого дитинства, своєї споглядальної життя поета-селянина.

Реалізм не був для Феокрита тільки літературним напрямом, він становив одне ціле з цим чарівним світом, який поет любив, з цим внутрішнім світом, який він носив у собі з дитинства. Феокрит включив реалізм в свою поезію - і його поезія перевершила реалізм.

* * *

Поетичний світ Феокрита одночасно правда і поезія. Правда - то є вірність поета даними відчуттів і досвіду. Поезія - коротко - це перетворення за допомогою співзвуч ритму, відбору вражень, перетворення образів дійсності в красу. Але ніякої поетичний світ не зміг би бути прекрасним, якби він не був перш за все заснований на дійсності. Світ Феокрита такий, і це разюче.

Пастухи Феокрита не фантастичні пастирі; вони справжні пастухи. Вони не байдикують, вони пасуть свої стада на кам'янистих пасовищах Сицилії, які крутими стежками спускаються до моря. Ця професія не синекура. Скотина іноді тікає, вони закликають її до порядку місцевим вигуком «sitta» - закличний крик, відповідний вигуки «aria» з пісні коров'ячих пастухів. Так, Корідон біжить за своїми телятами, які спустилися з пасовища в оливковий сад і гризуть гілки дерев. На бігу він скалку собі ногу колючкою дрока.

Пастухам доводиться, крім того, ганяти худобу до водопою, їм відомі всі джерела своєї округи. Не забуте також і доїння. Тут і різний посуд, якою користуються пастухи то для доїння, то для зберігання молока, то для пиття, так само як різні плетені кошики; вся ця начиння має свої назви, відповідні її формі і призначенню.

Феокрит описує також одяг своїх пастухів: це шкура тварин або одяг з вовни овець. «У тебе ж від шкур від козлиних запах препоганий йде, та не краще і сам ти смердить», - каже Лакон Комате. Створюючи те, що критика називає «місцевим колоритом», Феокрит приділяє чимало уваги запахів тих місць, справжнім запахів стад і селян.

Правдивість зображення поширюється також на житло пастухів, на характеристики сицилійських моралі або звичаїв Південної Італії. Під час теплого сезону пастухи не покидають гір, переходять з одного гірського пасовища на інше і сплять під відкритим небом, але у них є також печери, де вони влаштовують свою кухню, і так вони ведуть наполовину печерний спосіб життя, ще не забутий в Калабрії.

Що стосується фауни і флори, то вони представлені надзвичайно багато. Це аж ніяк не стилізований пейзаж, як в пасторалях французького відживаючого класицизму, де все породи дерев, всі види рослин об'єднані яким-небудь загальним терміном, на кшталт «чудові гаї» і «м'які луки». У Феокрита дерева, чагарники, квіти названі своїми іменами, одночасно точними і музичними. Пейзаж не відчуває нестачі також і в птахів (включаючи і нічних птахів), в комах, ящірок, жаб. За багатством тваринного і рослинного життя, представленої в його ідиліях, Феокрит справжній син двох великих грецьких поетів, надзвичайно любили тварин і рослини, - Гомера і Арістофана. Не варто займатися перерахуванням. Ясно, що Феокрит - один з тих поетів, для яких зовнішній світ - сільське життя - існує реально, існує у всій своїй красі і з силою змушує нас визнавати себе. Це не вергіліевская природа, на яку поширюється меланхолія внутрішнього життя, але світ, який ми чуттєво сприймаємо, природа, яка дає нам радість буття, сільська місцевість, в який ми дихаємо на повні груди.

Все це так, хоча поет і не вважає за необхідне методично описувати пейзаж. Природа у Феокрита, так само як у Гомера, ніколи не служить приводом для яскравого опису. Йому досить дуже простих засобів, вельми нескладних, щоб ми стикнулися з реальними речами. Короткі зауваження, кинуті в поемі як би випадково, змушують нас відчувати відтінки неба або моря, форму кипариса, відчувати вітер в соснах або цей аромат стиглого осіннього плода, сприймати приглушений звук падіння в траву ялинової шишки ... Цього достатньо, щоб відобразити непередаване мить з життя природи. Ніби ці кілька відчуттів змусили нас відчути ритм або хвилююче своєрідність речей. Завжди за допомогою точних слів, завжди за допомогою загальновживаних прикметників. Поет не хоче, щоб багатство епітетів нас вражало і нас затримувало. Здається, що повнота речей тут краще досягається деякою бідністю виразів - уявна бідність, яка виходить від правильного, точного вибору відчуттів, вибору, який допомагає нам сприймати музику речей, той рід музики, який пов'язує нас з природою.

Ось яким чином правда починає перетворюватися в красу.

Але потрібно ще сказати правду про дійових осіб. Ці діючі особи - справжні пастухи, які думають і проявляють себе по-селянськи. Їх манера говорити одночасно і дуже безпосередня і дуже традиційна. Вони люблять спиратися на традиційну сільську мудрість. Вони часто говорять прислів'ями. Їх спосіб мислення, природно, захаращений сільськими забобонами. Брехня викликає прищ на мові або на носі брехуна. Потрібно три рази плюнути, коли бачиш у воді власне зображення, щоб уникнути чаклунських чар. Вид вовка позбавляє дару мови і т. Д.

Треба поспостерігати пастухів в їх спорах, які тягучі, бо відповідають ритму сільського життя. Часто ці суперечки ведуться з приводу достоїнств і недоліків їх господарів або з приводу вкрадених предметів, причому спрощує звинувачують один одного в обопільних крадіжках. Поспостерігати їх в їхніх іграх, які нерідко не що інше, як чисто хлоп'ячі витівки. Один з них свистом нацьковує собаку, щоб та гавкала на його красуню, яка не бажає мати з ним справи. Правда, дружок сам почав з того, що став бомбардувати яблуками її овець.

Що ще надає персонажам ідилії визначеність реальних осіб? Індивідуалізація характерів. У нові часи Дафнис, Корідон, Тітір, Менальк - тільки множинні і взаємозамінні імена єдиного типу, закоханого пастуха «в собі», який втратив всякий індивідуальний характер, всяке своєрідність. У мимах Феокрита персонажі представлені парами, і в цих парах індивідуальні відмінності супротивників - як би не була незначна характерна риса, яка їх визначає, підтримують драматичний інтерес. Так, воїни «Іліади» все хоробрі, але кожен на свій лад. Давайте згадаємо двох женців з Ідилії X. Милон, старший з них, трохи буркотун, хороший сільський працівник, який бажає працювати з усією серйозністю, не займаючись «дурницями» - дрібницями. Це людина досвідчена, що не піддається романтичним фантазіям серця. Він насмішник, але його глузування не зла іронія. Він не позбавлений і внутрішніх переживань: він цінує музикальність пісні свого товариша. Але він вважає, що сільський робочий, такий, як він, зробить краще, якщо буде співати про свою роботу, ніж про своїх мріях з приводу молодих дівчат. Поруч з ним зовсім молода людина, Букай, який думає тільки про кохання, про свою подругу, і який косить зовсім нерівно. Букай - сентиментальний мрійник. Мрійник, знає, про що він мріє: він знає, що та, яку він любить, хороша тільки для нього, і він говорить це. Але він живе протягом десяти днів тільки красою цього жіночого голосу - цього голосу, що має для нього смак диких ягід ( «Голос, п'янкий, як Тріхна ...»), він живе спогадом про цю шкірі, обпаленої сонцем ... Він хотів б віддати своїй коханій цілий світ, але може їй дати тільки свою пісню, яка кінчається як би жалем з приводу того, що не можна висловити словами все про улюблений предмет. «Описати тебе всю я не в силах».

Феокрит створює персонажі, протиставляє один одному істоти з рисами аж ніяк не малозначними і створює їх легкими, ледь вловимими мазками.

Ось ще два пастуха з Ідилії IV, під заголовком «Пастухи». Протиставлення дійових осіб - Батта і Корідон - показано тут дуже різко, але в той же час тут немає буколічних змагання. Це простий розмова пастухів на пасовище, біля корів, за якими важко доглядати. Пастухи кажуть про худобу, кажуть про свого господаря. Кілька штрихів, кинутих мимохідь, малюють пейзаж: сухі пагорби з будяком, дрік і чортополох в траві луки, нижче - оливкові сади, що спускаються до моря.

Корідон - це людина чистої душі, добрий за своєю природою, чого він сам навіть не знає. Навіть своїм коровам він приписує чутливе серце. Він сповнений турботи про них: він знає їх улюблену траву і намагається дістати їм цю траву ... Все в його бідній життя раба перетворюється для нього в тиху радість: він любить запах трав, йому подобається звук його флейти. Це - в дуже скромних умовах - досить тонка чутливість. Він ніби брат бука; без сумніву, він також брат Феокриту.

Батт - саме заперечення цієї душі, довірливо ставиться до життя. Він жовчний і саркастичен, він недобрий до свого товариша.

Критика іноді робить з цього міма рід комедії, де Феокрит відразу сміється і над «простодушністю» Корідон і над «злим мовою» Батта.

Але говорити про «комедії» - це спотворювати Феокрита, який завжди сповнений симпатії до нехитрим персонажам, створеним ним. Тут як раз він подбав про те, щоб і жовчний Батт виголосив кілька коротких віршів, повних ніжності до дівчини, яку він колись любив і яка померла. І ось жовчність і злість Батта пояснені цієї старої раною. Він теж умів відчувати, він ближче Корідон, ніж це здається спочатку.

В кінці міма, коли розвиток дії робить поворот, Корідон кілька зближується з Баттом. Обидва домовляються триматися разом в відношенні надзвичайно непорядного пригоди їх старого господаря. Ці дві людини, дуже різні, все ж об'єднані, виявляються під впливом язичницького сільського культу, яким непомітно для нас пронизана вся ідилія.

Не слід, однак, підкреслюючи ці легкі відмінності характерів дійових осіб, робити з мімів невеликі психологічні драми. Феокрит використовує ці відмінності в ліричних цілях. Два особи, які він протиставляє один одному, присутні в МІМ для того, щоб дати як би варіації однієї і тієї ж теми. Дві особи в одних і тих же умовах, що живуть в одному і тому ж сентиментальному світі - світі, де панують любов і природа, - сприймаються як два «голосу», що зливаються в єдиному акорді. Йдеться в набагато меншому ступені про драму і психології, ніж про музику або, не вдаючись до образів, ніж про ліризмі, внутрішній розвиток якого заснована на легкому контрасті, на поетичному суперництві двох дійових осіб.

Що стосується музики для двох голосів в Ідилії IV, то це музика двох сільських душ, двох простих істот, зайнятих незначними повсякденними турботами, наполовину занурених у те, без чого мислиться життя села. У одного ці повсякденні турботи і труднощі зіпсували характер, в іншого все переросло в ... Слід сказати - ніжність? Ці протилежні реакції не настільки важливі. Ці люди ведуть цю сільську життя, вона їх захоплює цілком: відбилася від стада скотина, луки, повні будяків, дівчина, яку любили і яка померла, старий, який позаду стійла являє собою образ сатира і живучістю якого пастухи в своїй простоті вражені, - все це містить і завдяки мистецтву Феокрита випромінює гарячу любов до життя.

* * *

Два великих початку, присутніх в ліриці Феокрита, підкреслюють в поезії правду зображення речей і почуттів: це любов і природа, пов'язані один з одним.

У ідиліях - всюди любов, любов всякого роду. Іноді Феокрит говорить від свого імені. Але найчастіше він висловлює себе в творіннях, не пов'язаних з ним, але вигодуваних його любовним досвідом, їх він зображує охоплених і розбитих пристрастю. Такий Дафнис в першій ідилії.

Перша ідилія «Тірсіс і пісня» спочатку носить характер простого розмови між Тирсиса, поетом-пастухом, і козопасом, який просить розповісти йому про «пристрасті Дафниса», міфічного покровителя пастухів Сицилії, пастуха, який помер від любові. В ході цієї повільної бесіди виникає ландшафт, на тлі якого звучить пісня любові, пісня туги і дивну смерть Дафниса. Цей ландшафт - пустельні гори, тиша півдня, в якій чути лише шелест сосни, дзюрчання струмка, - це тиша Пана, сопілка пастуха не наважується порушити її, бо Пан

... з полювання повернувшись, про цю він пору

Ляже в тіні відпочивати; Адже ти знаєш - аж надто він запальний:

Едкою жовчю налившись, роздуються ніздрі від гніву ...

Тірсіс співає. Він розповідає про цю виняткову пристрасті, яка заволоділа Дафнісом, від якої він помирає. Вмираючи, Дафнис забирає свою таємницю. Дафніс любить і біжить від любові. Пристрасть поглинає його цілком, але предмет цієї пристрасті вислизає від нас, вислизає і від самого Дафниса. Феокрит навмисно залишив обриси міфу як би в півтіні. Природа співчуває пастуху в його переживанні і марно силкується проникнути в причину його страждання. Дафніс вмирає, несучи з собою таємницю своєї любові. Він не відкриває її людям, які не відкриває тваринам і богам, які приходять оплакувати його смерть; це тільки нам, читачам, поет передає її як неясну тугу, пов'язану з умовами нашого життя, про смерть, але звільненій і прославляється в поетичній пісні.

Тірсіс співає:

Пісні пастушої заспів Запевайте ви, милі Музи!

Вили шакали над ним, сумували і сірі вовки,

Лев з дрімучого лісу над гинуть гірко заплакав.

Пісні пастушої заспів Запевайте ви, милі Музи!

До самих ніг його тулилися воли і бики молоді,

Тісно стовпившись навколо, і корови і телиці ридали.

Пісні пастушої заспів Запевайте ви, милі Музи!

Першим Гермес, з вершини спустившись, запитав його:

«Дафніс,

Що так мучить тебе? Кого ти так полум'яно любиш? »

Пісні пастушої заспів Запевайте ви, милі Музи!

Всі пастухи, що корів стережуть, або кіз, иль овечок,

Всі запитували його, від якого він горя страждає.

Слідом з'явився Приап і промовив: «Що, Дафнис ти бідний,

Таешь? А діва твоя виходила і гаї і річки, -

Пісні пастушої заспів Запевайте ви, милі Музи!

Шукає тебе лише, а ти, невдаха, аж надто незграбний.

Ти ж погонич биків, а страждаєш, як козячий подпасок.

Він, побачивши на лузі, як кози з беканням граються,

Очей не спускає, сумуючи, що козлом він і сам не народився ».

Пісні пастушої заспів Запевайте ви, милі Музи!

«Так само і ти, почувши, як дзвінко сміються красуні,

Їх поїдаєш очима, втрутитися в їх коло не вміючи ».

Але не відповів ні слова пастух їм на всі ці мови.

Гіркою виконаний любов'ю, до смерті був року покірний.

Пісні пастушої заспів Запевайте ви, милі Музи!

З ніжною посмішкою до нього тоді з'явилася Киприда;

Солодко вона посміхалася, але на серці гнів затамувала;

Мовила: «хвалитися ти, Дафніс: над Еросом ти насмієшся.

Що ж? Хіба це не ти осміяний безжальним Еросом нині? »

Пісні пастушої заспів Запевайте ви, милі Музи!

Гнівно їй Дафнис сказав: «Про жорстока, зла Киприда!

Про ненависна мені Киприда, ворожа смертним!

Думаєш, злість моя відійде з моїм сонцем останнім?

Дафніс, що зійшов в Аїд, - для Ероса найлютіші горе ».

Пісні пастушої заспів Запевайте ви, милі Музи!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Вовки, шакали, ведмеді, що живуть в гірських печерах!

Дафніс, пастух ваш, відтепер бродити чи не буде у гаях,

Ні по дрімучих лісах, ні по хащах. Прости, Аретуса!

Світлі річки, вибачте, що біжать з висот Тімбрійскіх! »

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пісні пастушої заспів Запевайте ви, милі Музи!

«Пана, Пана покликом я. Живеш ти на скелях Лікейський

Іль на Майнале крутому. Прийди ж на брег Сицилійський!

До нас ти стань, покинувши могильну насип Геліки,

Лікаоніда курган, богам зведений на заздрість ».

Пісні пастушої заспів доспівувати ви, милі Музи!

«О, якби з'явилася, володар! Візьми ти сопілка; прилягають

Щільно до губ її трубки, облиті воском запашним.

Ерос мене захоплює, я відчуваю, в безодню Аїда ».

Пісні пастушої заспів доспівувати ви, милі Музи!

«Нехай же аканфа і колючий терен народжує фіалку.

Нехай в ялівцевих гілках нарциси красуються гордо.

Буде нехай все по-іншому, нехай груші на соснах народяться,

Псів нехай зажене олень, нехай з солов'ями зрівняється

Філін печерний в мелодіях, лише тільки Дафнис загине ».

Пісні пастушої заспів доспівувати ви, милі Музи!

Вимовивши це, він замовк; і марно його Афродіта

До життя намагалася повернути: перерізали нитка його Мойри.

Хвилі помчали його, і темна приховала безодня

Дафниса, милого німфи, улюбленого Музами чоловіка.

Пісні пастушої заспів доспівувати ви, милі Музи!

(Ôåîêðèò, Òèðñèñ è ïåñíÿ, óêàç. Ñî ÷., Ñ. 11-13)

Так Тірсіс оспівує смерть Дафниса.

У Феокрита поезія - злиття любові і природи, але ця поезія тепер не наштовхує читача, як колись, на те, як треба жити і вмирати (героїчно, якщо це було потрібно). Вона веде від життя, веде в царство забуття і насолоди. «Поезія, - пише Феокрит, - це цілющий засіб, який мають люди, це насолода, досягти якого, однак, не легко». Слово «насолода», подібно до золотої нитки, пронизує з кінця в кінець все твори Феокрита.

Поезія пропонує людині не життя і її битви, але мрію, відпочинок від життя, любов, яка прагне за межі навколишнього життя, чудове забуття життя, мрію, яка замінює життя.

Ностальгічна мрія. Сама форма сприйняття поета і обставини, при яких поет створював буколічний жанр, з'єдналися, щоб забарвити цей виникає буколічний жанр його найхарактернішою рисою. Феокрит, я вже говорив про це, писав для городян, писав в оточенні людей, обтяжених турботами, в суспільстві ділків і чиновників (така була Олександрія, але такий і сучасний світ).

Це помилка - і досить груба - стверджувати, що ідилія «Фалісіі» ( «Свято жнив»), яка відображає спогади про прогулянку, досконалої в селі на острові Кос, повинна була бути написана на острові Кос і що сицилійські ідилії створювалися в Сицилії. Це спрощені укладення, які не беруть до уваги духу (ностальгічного) поезії Феокрита. Можна стверджувати (і це правильно), що, навпаки, сільські ідилії, осяяні світлом ідеального, не могли народитися і, без сумніву, не могли бути написані інакше, як на самоті, у вигнанні, у величезній метрополії - в Олександрії. Потрібно було, щоб цей поет, закоханий в природу, що виріс в селі і приречений на смертельну нудьгу міського життя, змушений був викликати в розлуці з тим, що він любив, спогади юності і відтворювати в уяві ландшафти свого дитинства. Це потрібно було для того, щоб почуття природи знайшло забарвлення туги за батьківщиною, забарвлення, яка властива саме цій поезії. Феокрит писав, відштовхуючись від уявлень цього тяжкого світу, сам стомлений цим світом, де ніщо не цінується, крім грошей. У цей-то світ він і приносить тугу по деревах, по лугах, по водам, вносить жаль з приводу простого життя пастухів. Він вносить ілюзію і навіть щось більше, ніж ілюзію, - він знайшов джерело юності, несподівано відкрив красу природного світу і наївність любові.

І це, мені здається, сучасний Феокриту погляд на поезію. Поезія вже не принцип життя, вона подолала життя, вона по той бік життя, вона щось потойбічне, вона - рай.

Феокрит створив рай поетів. Рай - щось більше, ніж давній зміст цього грецького слова (я вже говорив про це), - це велике пасовище, оточене деревами, де пастухи пасуть свої стада. У цьому раю все пастухи - поети. Вони природно поети, бо в цьому вільному саду, де вони живуть, все прекрасно. Вони відкинули всі, що може затьмарити цю безхмарність вічного ясного дня, - дощ, турботи про гроші і інше. Але особливо їх особисте бачення, їх погляд перетворює всю навколишню дійсність в красу. Отже, вони співають. І навіть якщо вони укладені в чорний ящик повсякденній дійсності, їх все ж відвідують Музи і живлять їх.

«Про всеблаженний Комат, ти сам пережив це чудо... »(Ах! Дайте мені грецький текст, я хочу почути чарівний звук цих грецьких слів по-грецьки! Що значить сенс слів, коли нас чарує їх музика!)

(Огидно ставити замість цього співу плоскі французькі слова, які претендують на переклад!)

Про всеблаженний Комат! Ти сам пережив це чудо,

Ти був у скриньку замурований, харчувався ти медом бджолиним,

Так ти дожив до пори, коли все плоди дозрівають.

Ах, якщо був би тепер ти в живих і жив би зі мною!

Кіз твоїх міг би прекрасних ганяти я на пасовище в гори.

Голос твій слухав би я; під сосною иль під дубом прилігши,

Ти б, про божественний, співав мені, Комат, свої солодкі пісні.

(Ôåîêðèò, Ïðàçäíèê æàòâû, óêàç. Ñî ÷., Ñ. 41-42)

Залишимо Феокрита. Його незрівнянний поетична мова, який він вміло і терпляче створював з чудовою суміші декількох грецьких діалектів, ця мова, який кожної голосної і кожним широко відкритим дифтонгів звучить мелодійно, ніж будь-яка музика, - його поезія робить нам виклик і нас нищить. Надамо Феокрита його досконалому мистецтву.

Однак не без спроби імітувати, зобразити, хоча б дуже віддалено, чудову картину закінчення літа, осені, розкішної в зрілості її плодів, - картину, завершальну поему «Фалісіі».

Дійові особи скоїли тривалу прогулянку по острову Кос, щоб відсвяткувати у одного зі своїх друзів Фалісіі - свято, введений в честь Деметри.

Я ж пішов до Фрасідаму; туди ж Евкріт прямував,

Також красень Аминте. Чекало нас м'яке ложе;

Був нам постелений очерет і засипаний листям виноградної,

Тільки що зрізаною з гілок. І весело ми відпочивали.

Багато вгорі коливалося, над нашою схилившись головою,

В'язів густих, тополь. Під ними священний джерело,

Дзвінко дзюрчить, вибігав з печери, де Німфи ховалися.

У тінь забираючись гілок, обпалені сонця променями,

Дзвінко базікали цикади, деревне кричав жабеня,

Криком своїм оголошуючи терен густий і колючий.

Жайворонки співали, щиглики щебетали, стогнала голубка.

Жовті бджоли літали, кружляючи над водною струею -

Все це влітку багатим дихало і восени пишною.

Падали груші до ніг, і сипалися яблука щедро

Прямо нам в руки, і гнувся слівняк, обтяжений плодами,

Тяжкість не в силах нести і до землі прихилити верхівкою.

Зняли ми з винних глечиків друк від четвертого року.

Німфи Кастальского джерела, що живуть в скелях Парнасу,

Чи був таким той напій, який з погреба Тола

Старець Хірон для Геракла поставив на стіл в частування?

Нектар такий, може бути, сп'янівши пастуха з Анапі

У давнину, силача Полифема, жбурляє скелями в човни,

У буйну танець змусив пуститися в темній печері?

Правда ль, подібним напоєм нас Німфи тоді пригостили

Там, де Деметри вівтар? Якби міг я їй знову на купу

Повної лопатою зсипати зерно! І, сміючись прихильно,

Тієї і другою рукою обняла б вона мак і колосся.

(Òàì æå, ñ. 43-44)

ГЛАВА XVII

ІНШІ СПОСОБИ втеча від життя.

Геродотом і реалістичний МІМ.

ГРЕЦЬКИЙ РОМАН. «Дафніс і Хлоя»

Існує не один спосіб відходу від життя. Можна повернутися спиною до літератури, яка мала своїм об'єктом велич людини, показуючи йому шляху ризику і слави, шляхи героїв, можна невимушено обрати і шлях людської ницості, зображати навіть не заради сміху дріб'язковість, безглуздість, пороки, нічим не видатні, пороки людей всіх положень . Це шлях вульгарного реалізму, такого, який знаходить задоволення в потворності, в гримасах. Це шлях, обраний поетом Геродом в його мимах, чудових за своїм неймовірним потворності. Це також вибір, зроблений представниками широкого течії в елліністичної скульптурі.

Тут, в цьому відмову від шляху сходження людської натури з його небезпеками - свого роду втеча від літературної творчості, такого, яким його розуміли греки класичного періоду. Допомагати людям жити в світі такому, яким він є, але для того, щоб протистояти йому і змінювати його, - ось що було основною метою грецької літератури. Для цього треба вчитися пізнавати людини в його слабкості (я не кажу тут - в його ницості) і в його прагненні до величі, вчитися зіставляти його з миром, який є його природним середовищем, дати таким чином людині через знання законів світу і законів власного серця можливість справедливіше ставитися до дійсності - така була до сих пір головна мета грецької літератури.

Але простежимо хоча б трохи шлях Ірода, який я називаю шляхом вульгарного реалізму.

Ми дуже мало знаємо про Ірода. Ми вірно знаємо тільки його ім'я. У 1889 році Британський музей придбав грецький папірус, знайдений під час успішних єгипетських розкопок; папірус містив дев'ять мімів Ірода. Мім був - це відомо вже через Феокрита - древнім сіцілійським жанром, який представляв наслідування дійсності в природність діалогах. Він становив колись відраду Платона, великого майстра діалогу. Аристотель відносить старі сіракузький міми до того ж літературного жанру, що і сократические діалоги - я говорю про справжніх бесідах Сократа зі своїми учнями, а не про наслідування Платона і Ксенофонта.

Герод відновив цей жанр, створюючи свої міми в одній-єдиній віршованій формі, невитонченої, але забавною, званої ямб scazon, що означає кульгає ямб. Вірш дійсно здається кульгавою до кінця і ув'язати (який трясовині?).

Ось деякі з цих мімів. Візьмемо «Зведена».

Молода жінка Метріха будинку, одна зі своєю служницею. Її чоловік подорожує в Єгипті. Стукають у двері. Це стара годувальниця Метріхі. Вона прийшла провідати Метріху і вибачається, що ось уже п'ять місяців не була у неї, але ж Метріха живе так далеко!

... бруд-то

На вулицях майже до колін, я ж

Слабкіше останньої мухи ...

Після кількох попередніх фраз вона переходить до справи. Чоловік Метріхі в Єгипті, він забув про дружину в цій країні, повної спокус.

Адже десять місяців пройшло, як твій М а ндріс

В Єгипет поїхав, і з того часу, бач ти,

Жодного рядка не надіслав - забув тебе, видно,

І п'є з нової чарки ... Адже там рай чистий!

У Єгипті все-то є, що тільки є в світі:

Багатство, влада, спокій, палестра, блиск слави,

Театри, злато, мудреці, царя свита,

Владика милостивий, чертог богів-братів,

Музей, вино - ну, словом, все, що хочеш.

А жінок скільки! Я клянусь дружиною Ада,

Що стільки зірок ти не знайдеш в самому небі,

І все красуні! ..

... Ну для чого сиднем

Сидиш, бедняжечка ...

(Ãåðîä, Ìèìèàìáû, «Ñâîäíÿ», ïåðåâîä Á. Â. Ãîðíóíãà, Ì., 1938, ñ. 17-19)

Не можна не помітити похвали Єгипту, перерахування чудес цієї країни, куди прослизає спритно і похвала правителю і де досить забавно звалено в купу все, що дійсно може тримати чоловіка далеко від домівки, - вино, видовища, жінки, - а також Мусейон, мудреці, авторитет монарха, що, без сумніву, менша приманка для невірних чоловіків ...

Далі, довідавшись, чи немає поблизу нескромних вух, стара жінка підходить впритул до мети свого візиту. Є один прекрасний юнак, який помирає від любові до Метріхе з тих пір, як він її побачив на одному святі. Цей Грілл тримає в облозі стару день і ніч. Це найкрасивіший з чоловіків, атлет, який брав призи на змаганнях, він так само багатий, як гарний і сильний. Метріха добре зробить, якщо зречеться своєї чесноти хоча б разочок. Щастя, яке її чекає, вона навіть уявити собі не може ... Не дивлячись на таке красномовство, Метріха відмовляє. Її відповідь повчальний. Вона чесна і хоче залишитися вірною чоловікові. Однак вона не сердиться, це не безглузда жінка. Вона кличе служницю, щоб налити чарку старій. Випивають чашу, і годувальниця заявляє, що вона ніколи не пила кращого вина.

Але ось жінка менш доброчесна, ніж Метріха, в МІМ під назвою «Ревнивиця», - Бітінія, жінка, яка взяла собі в коханці одного зі своїх рабів. Вона підозрює, що раб обманює її, вона гнівно звинувачує його у виразах вельми грубих. Бідний малий захищається як може.

... Кожен день шукаєш

Приводів ти, Бітінія! Роби що хочеш:

Я раб, але день і ніч не пий моєї крові.

(Ãåðîä, Ìèìèàìáû, «Ðåâíèâèöà», ñ. 73)

Дама ловить його на слові: вона велить зв'язати його, наказує тугіше стягувати мотузки і потім дати «прочухана». Він просить пощади, обіцяє не братися більше за своє - признанье, яке валить в лють його пані. Вона велить іншому рабу:

З ним до Гермоне на млин йди прямо, -

Ти скажеш там, щоб всипали йому в спину

Ударів тисячу, та стільки ж в черево!

(Òàì æå, ñ. 73)

Бідолаха вважає, що він чує свій смертний вирок ... По правді кажучи, ледь він іде, як вона схоплюється. Якщо їй вірити, вона утримує його, щоб піддати мукам ще гіршого.

... Коль сам він не знає,

Що він за людина, то, мабуть, знати буде,

Коли на лобі своєму клеймо носити стане ...

(Òàì æå, ñ. 81)

Але питається, не слабшає її гнів? Одна з її молодих рабинь, зрозуміла почуття пані, ризикує попросити помилувати винного під приводом, що скоро свято. Бітінія поступається, вдаючи, що це нічого не означає. Вона каже своєму коханцеві:

Тоді по святі прийде і твій свято.

(Òàì æå, ñ. 73-81)

Мім закінчується на цій загрозі, яку ми не приймаємо більше всерйоз. Ми знаємо, що напад ревнощів пройшов.

У МІМ, в якому немає і ста віршів, багато динаміки. Персонажі грубі, вульгарні, але це дозволяє нам відпочити від «вишуканого» тони Ясона, що говорить з Гіпсіпілу!

Ось інший мім, сюжет якого не скабрезен, але не менш грубий. Це «Шкільний вчитель» ^1. Сцена відбувається в приміщенні школи. Входить мати, Метротіма. Її чоловік - старий добряк, який не має впливу на дітей. Це люди скромного положення. Вони живуть в квартирі, в одному з квартир, що здаються в найми багатоповерхових будинків, які почали будувати в Олександрії. Хлопчик ходить до початкової школи, або, вірніше, він не ходить туди: він пропускає уроки, щоб йти грати в орлянку в гральний будинок. Мати, яка не знає, як їй бути, тягне свого ледаря в школу і просить вчителя спустити хлопчикові шкуру зі спини. Учитель це і робить, попередньо наказавши трьом своїм дорослим учням схопити винного і тримати його. Живопис Геркуланума ілюструє цю сцену. Там видно, як один учень звалив собі на спину свого товариша, в той час як інший тримає його ноги. Учитель же у Ірода з силою розмахує хвостом бика і б'є хлопчика по спині, не звертаючи уваги на його крики і благання. Хлопчик марно просить пощади і благає добрих Муз, чиї зображення панують в класі. Розправа припиняється тільки тоді, коли шкіра хлопчика стає строкатим, як шкіра вужа.

Мати не задоволена всім цим. Вона кричить вчителю, який втомився бити:

Ні, треба не відпускати, а дерти, поки зайде сонце ...

(Ãåðîä, Ìèìèàìáû, «Ó ÷ èòåëü», ñ. 51)

¹ У російській перекладі, цитованому нами, він іменується просто «Учитель».

Потім мати пропонує надіти синові на ноги ланцюга:

... Богині, нехай дивляться

Вороги його, як стане він в ланцюгах стрибати!

(Òàì æå, ñ. 52)

Ця риса могла б здатися перебільшеною, якби мати не змалювала сама себе на початку міма в п'ятдесяти віршах цілого потоку скарг. Вона скаржиться на лінь і невдячність свого хлопчаки з надмірним кількістю подробиць, що характерно для жінки з народу, яка втрачає самовладання. На нього витрачають купу грошей, каже вона, щоб він отримав освіту, а він ще не знає букв. Він нездатний сказати вірші, і його бабка, неграмотна, робить це краще, ніж він. Краще зроблять, якщо пошлють його пащі ослів. До того ж він одного разу піднявся на дах, і звідусіль було чутно, як він ламав черепиці, немов «печиво солодке»:

...А заверне холод -

Обол півтора, плач чи не плач, мені ж

За черепицю кожну платити треба.

Як все мешканці твердити почнуть в один голос:

Не без гріха тут Метротіми син, Коттаям,

Тут не розкриєш рота, адже їх слова - правда!

(Òàì æå, ñ. 47)

П'ятдесят віршів в такому стилі - шедевр материнської скаргу ...

Але ось за своєю вульгарності кращий з мімів Ірода. Це «Звідник». Герой міма - господар розважального закладу. Його ім'я Баттар, він живе на Косі як переселенець, чужинець.

Молода людина, Фалес, прийшов вночі і увірвався в двері кубла, побив господаря і викрав у нього одну з його дівчат. Сцена в суді. Герод передає нам обвинувальну промову Баттара, поважного позивача.

Його мова чудова, бо вона сповнена незворушною серйозності і гідності. Вона написана в самому благородній стилі майстрів аттического красномовства. Оратор розвиває традиційні теми, які можна знайти в цивільних захисних промовах Лисия і Демосфена. Однак можна помітити час виривається то там, то тут справжню сутність персонажа, він іноді відпускає слівця і висловлює міркування, які видають його ремесло. Цей контраст між величними думками і фактичним становищем персонажа становить комічний елемент твору.

Однією зі звичайних тим аттічного красномовства було протиставлення багатого бідному, що справляло враження на народний трибунал. Баттар, звичайно, не забуває цього:

А що він мореплавець і вовняний носить

Плащ міни в три аттических ціною, я ж

Живу на суші і ходжу в плащі старому

І в драних чоботях, то все ж коль силою,

Мене не переконавши, притому ще вночі,

Почне він відводити з собою моїх дівок, -

Чи не буде тут життя через, і те, що вам цінно, -

Свободу, знищить нам Фалес миттю ...

(Ãåðîä, Ìèìèàìáû, «Ñâîäíèê», ñ. 31)

Ось те, що називається, в стилі адвоката, обтяжені провини! Потім поважний громадянин посилається на закон якогось Харонда, караючий насильство. Він змушує секретаря суду зачитати цей закон, не забувши зупинити на час читання водяний годинник, який відраховує час позивачеві. Але посеред читання, охоплений захопленням з приводу цього закону, який обіцяє йому відшкодування збитків, він перериває секретаря:

Харонда накреслив це, -

Чи не Баттар, судді, щоб насолити цим

Фалесу ... Далі так: «а якщо двері виб'ють,

Те платять міну ...

якщо будинок спалять або

Кордон перейдуть, то з них стягувати пеню

Драхм в тисячу, а за шкоду подвійно платять ».

Недарма в місті він жив, Фалес, ти ж

Не знаєш міста, не будуючи міст!

(Òàì æå, ñ. 33)

Таким чином він наставляє молодого людини в тоні, пронизане повагою до законів.

Далі патетичний жест, яким часто користуються оратори: він кличе до трибуни жертву, свою дівчину, Міртали, з видом чисто батьківським:

Міртала, твоя черга, - яви себе суддям,

А сором відкину! Вважай, що бачиш ти в суддях

Отців і братів! Гляньте-но сюди, судді,

Всю вищипані, так начисто, негідник, зверху

І до низу, коли тягнув її силою ...

(Òàì æå, ñ. 35)

І під кінець ця маска старості, старості, яка перешкодила йому побити Фалеса:

Про Старість! Нехай тобі приносить він жертви!

Не будь тебе, він затопив би все кров'ю,

Як на Самосі колись Філіп-нелюд ...

(Натяк на якусь історію про битву, яка нам не відома.)

Смієшся? Я - кінед, - таїтися б став марно!

Мене звуть Баттаром, а дід носив ім'я

Сісімбри, Сісімбріском мій батько звався,

І всі ми звідники ...

(Òàì æå, ñ. 35)

Благородний жест синівської і професійної гордості!

Не менш шляхетне висновок мови пов'язує справу позивача з інтересами всіх чужинців, які оселилися на Косі, з честю самого міста, гарантованої його міфічними предками.

У всякому разі, не мисліть, ви, судді,

Що віддаєте ви свій Б а ттару голос.

Чи не звідник, - о, ні, - а чужинцям, судді!

Гідні будьте ж Меропа і Коси,

Тієї слави, що стежили Геракла син, Фессал,

Того, що до вас прийшов Асклепій з Трікка,

Того, що тут Латона народжена Фебой ...

(Òàì æå, ñ. 37)

Ось позивач, який був би гідний фігурувати в творіннях Исократа або Куртелін.

Чи потрібно висновок про Ірода? Я волів би на цей раз зробити висновок не користуючись термінологією літературної критики або історії літератури, але в термінах самого життя. Я знаю, що я здамся говорить ні про що. Але, проте, я спробую пояснити.

Мені здається, що можна встановити наступне. Поезія Ірода за своїм характером глибоко чужа всьому тому, що до цих пір було нами запропоновано в цьому дослідженні грецької поезії, літератури і життя. Грецька література з початку і до кінця свого розвитку, включаючи сюди Евріпіда, включаючи і Арістофана, грецька література від Гомера до «Вакханок» і до Архімеда була перш за все «Логосом», «Словом». Вона існувала, щоб бути почутою, вона існувала, щоб бути дієвою. У цьому принаймні була основна задача її існування. З Геродом ж більш немає Слова, яке прагне бути почутим. Є тільки література, що знаходить задоволення в наслідуванні дійсності, і грубої дійсності. І це, без сумніву, дасть в майбутньому значні літературні твори. Але чи побачать коли-небудь знову то велике дерево, яке живило і вкривало народи античності?

Люди бігли з-під його тінистій листя.

* * *

Але ось з'являється незабаром і після настання християнської ери інша форма втечі: грецький роман. Який ще літературний жанр був в усі часи ближче до простого проведення часу, до відпочинку, до гри?

Кажуть про грецькому романі, що він народився вже старим. У всякому разі, він народжений від тисячолітньої літератури, як би вичерпаною в безперервному породженні жанрів і створення шедеврів.

Вже давно славні предки - епос, лірика, драма - завершили свій шлях; красномовство виродилося в риторику, історія - в романообразние життєпису або сумнівну вченість. Останні поети перекладати в вірші географію, медицину, природну історію або шліфували епіграми. У ці сутінкові століття тільки філософія ще давала якісь живі відблиски. Однак стародавня Греція нібито не хотіла ще відходити на спокій, перш чим не заповідає світу новий, найсучасніший з літературних жанрів; вона хотіла створити роман.

Він розцвів раптово і пишно. Це було близько II століття н. е. (Пасторалі Лонга, які називають також «Дафніс і Хлоя», ще більш пізні, можливо V століття. Ми нічого не знаємо про їх автора).

Запозичуючи сюжет з еротичної поезії олександрійців, обстановку - з наполовину надзвичайних розповідей мандрівників, манеру, на жаль! сучасної софістики, досвідченої в розвитку любовних тим згідно з обивательської геометрією почуттів, - грецький роман створюється зі шматочків, взятих звідусіль, і найчастіше це твір посереднє.

Його задум банальний. Це завжди історія любові, якої перешкоджають, історія, повна пригод. Двоє молодих людей люблять один одного. Вони надзвичайно красиві; вони цнотливі і вірні. З волі батьків вони розлучені. Заздрісники і зрадники їх підстерігають. Фортуна (чим стали боги?) Домінує в інтризі і нагромаджує перешкоди на шляху закоханих. До того моменту, коли любов і чеснота, тріумфуючи над усіма випробуваннями, нарешті винагороджуються. Фортуна перетворюється в добру фею. Вона з'єднує люблячих, карає лиходіїв, якщо тільки вони не виправляються (мається чимало і добрих розбійників в цих історіях). Все закінчується самим повчальним чином, найщасливішим. Іноді, як в кіно, поцілунком.

Понад те, в такому сценарії ціла купа безглуздих вигадок. Багато дітей-знайд, які виявляються в певний момент дітьми багатих і благородних батьків. Покинуті коханки, кинуті в море, поховані заживо, які, однак, знову з'являються при розв'язці. Злі царі, лукаві чарівники, пірати - в достатку. Владні зрілі пані, невдало закохується в прекрасного героя. Старі слуги, віддані до такої міри, що кидаються вплав слідом за човном, що викрала їх господаря. Не слід забувати також снів і мотлоху передбачень, які вступають в дію кожного разу, коли справа йде про те, щоб вивести зі скрути дійових осіб і автора.

Нарешті, екзотичні декорації. Романіст сумлінно обробляє цю частину свого сюжету. Він читав розповіді Массальський мореплавців, які обстежили північні моря і гирла Сенегалу. Йому відомі східні хроніки, які з часу походу Олександра переповнені мальовничими персами, вавілонської магією і чудовими індійцями. Він наводив довідки по ботанічним і зоологічним робіт і перегортав списки «скарбів», складені вченими Олександрії. Він не забув і трактати філософів, які розміщують в туманностях невідомих земель ідеальні міста і племена добрих дикунів. Отже, спираючись на документальні дані, він змушує своїх закоханих мандрувати по всьому світу, розфарбовуючи свій ландшафт в дусі підозріло місцевого колориту. Псевдовавілонскій колорит змагається з єгипетським з пап'є-маше. Ефіопія, дивним чином керована освіченим монархом за допомогою факірів, сповнена добрих почуттів. За туманною Фулой - це, як я вже говорив, нинішня Норвегія - процвітають чудеса одночасно з неопіфагореізма.

Пристрасть до подорожей, іноді забирає коханців на грань місяця, позбавляє автора від дослідження глибин людської душі. Завжди прекрасні і пристрасні, рухомі вірністю, його герої переходять з одного твору в інший, створені за шаблоном. Географічна міра замінює психологічну. Зигзаги пригоди займають місце серцевих хвилювань.

Дяка неба, велика частина цієї романічної продукції розтанула під час іншого подорожі, повного небезпек, яке грецька література повинна була виконати, щоб дійти до нас.

У нас же є «Дафніс і Хлоя».

* * *

Цей твір не без недоліків. У ньому використані деякі з тих легковажних прийомів, які псують нам грецький роман. Приємні мрії, діти, підкинуті в пурпурі і золоті, що обіцяють їм блискуче майбутнє, суперники і пірати, незмінно присутні при зустрічі з Роком, винагорода цнотлива любов, лиходії, збентежені і кається. Доля ускладнила дію лише для того, щоб краще направити його своєю доброю великою рукою, але занадто помітною.

Зіставлений з літературним середовищем, в якій він народжений, роман Лонга розкриває всю свою майстерність. Але ось тут-то і криється пастка, в яку потрапив не один вчений. Зайнятий цілком поясненням роману законами створив його жанру, вчений забуває заглибитися в саме твір. Однак трапляється, що і посередній жанр привертає талановитого автора. Цей автор користується звичайними прийомами, але в міру; він пристосовує їх для вираження мрій, які живуть в глибині його душі. Ті ж самі мотузочки можуть продовжувати рухати подібні маріонетки. Виявляється, що гра, яка нам набридла, нас полонить. В рахунок приймається тільки радість, яка росте в нас і захоплює нас.

Вчені не дуже люблять, якщо твір вислизає від історичного пояснення. Вони мало цінують «Дафніса і Хлою». Але із задоволенням лають цей твір. «Твір нездорове і фальшиве», - сказав один з них ... Гете ж, який прийняв до уваги отримане їм задоволення, високо оцінив роман Лонга. Він побачив в ньому, згідно Еккерману, шедевр розуму, майстерності і смаку. Він вважав, що Лонг трохи випередив поважного Вергілія. Але чи має поет «Германа і Доротеї» право висловитися? Елліністи відкидають цього некомпетентного суддю. Роде, вчений-історик грецького роману, думаючи пояснити «помилку» у судженні Гете, каже, що його слова смішніше, ніж він вважає: «Підроблена наївність, яку автор зображує у своєму романі, непогано скопійована з дійсної».

Отже, мистецтво - це підробка, яка копіює природу?

* * *

Про чарівні поля Лесбосу, ​​як ви чудово скопійовані з дійсних! Я не кажу про географічне Лесбосу і мало дбаю про те, щоб дізнатися, подорожував там автор (він помиляється в одному місці свого твору: помилка на десяток кілометрів з шістдесяти).Я говорю про те Лесбосу, ​​який Лонг носив в собі: ця мрія про спокій серед трав, яка часто відвідує жителів міст, цей святковий ландшафт, цей острів музики і світла, де обриси щастя чітко виділяються на зелені луги і на блакиті неба і води.

Дафніс і Хлоя НЕ мандрували по великому світу, як інші герої грецького роману. Тут немає ні путівника по Сходу, ні щоденника з полярного берега. Ці діти не знають інших прогулянок, крім як збігати за козою, забрався на круту скелю, або розігнати розпалився буцається козлів. У романі немає ніяких пошуків картинності, будь то екзотична або місцева. Звичайна сільська природа, чисто грецька по злиднях ліній і наявності моря.

Перед фермою - обнесене огорожею місце з грядками троянд і гвоздик, плодовий сад, де вишикувалися в ряд яблуні і груші, оливкові і фігові дерева; пагорби, де бродять стада; джерело, що б'є в частіше ялівцю і терну; луг, що спускається до моря, яке оживляє снують взад і вперед човна. Ландшафт ідеалізована. Але не абстрактний, як сад на французький манер (всупереч Роде). Ландшафт дуже конкретний, порослий різноманітними деревами, платанами і соснами, кипарисами і лаврами, населений численними тваринами - з пробігають в виноградниках зайцями, пролітають дроздами і дикими голубами, дзижчить комахами.

Вся грецька поезія має свою природу, реальну і подібну мрію одночасно. Тут зовсім не природа Арістофана, перевантажена світлом, звуками, запахами: земля копає в блиску заступів; село пахне гноєм, розмарином, молодим вином; груди жінок в полях відкрита зустрічному вітрі; огорожі сповнені пташиного писку, тріщить коник, знавіснілий від сонця. Це і не жорстка і похмура природа Гесіода, занадто справжнього селянина, для того щоб любити в своїй землі що-небудь інше, крім доходу, який він оплачує власним потом. Це і не прозора і сувора природа Гомера, байдужа до страждань і нещасть смертних, глуха до їхніх благань, чаруюча і привертає людини тільки для того, щоб краще підпорядкувати його своїй владі.

Але ось, нарешті, в «Пастораль» Лонга природа спокійна, прихильна і м'яка, багата милостями, що відповідають бажанням і ілюзіям людини; вона співчуває його печалі, сміється його радості.

Ми всі мріяли про неї, про цю природу, що дає радість і забуття, про природу, щедрої тільки на ласки. Освіжаючі ласки, убаюкивающие втома, усипляючі горе і тугу; живі ласки, збуджуючі ліниве тіло і підготовляють його до насолоди. Простодушні радості чуйною юності в прекрасному земній саду: стада, що охороняються удвох, розділені між собою трапези і наближення любові; квіти, зібрані разом і сплетені в вінки для німф; скарги сопілці, яка змушує губи говорити те, чого ще не знає серце. І веселий збір винограду, дівчата, наливають питво юнакам, видавлювати грона. Сусло, що витягають при світлі смолоскипів; і яблуко, забуте на вершині яблуні, яке молодий селянин дістає для своєї подруги, розсердженої, що він туди заліз, і захопленої, що він це зробив; і сніг зими, розлучає сільських закоханих, щоб краще з'єднати їх в теплій кімнаті для того, щоб тут вони повернули один одному поцілунки, викрадені в чагарнику ...

Природа - спільниця народжується кохання ...

* * *

Про солодка любов Дафніса і Хлої, як чарівно ти скопійована з бачення перше кохання, що ми зберігаємо в собі!

Ця засмагла спина юнаки, яку дівчина обмиває і не утримується, щоб не торкнутися її ще і ще раз; і це волосся дівчини, вперше заблищали золотом для засліплених поглядів юнака; і ці поцілунки дівчинки-пустунка, ці солодкі поцілунки, залишають отруйні уколи; ця любов, що відкривається в сміху і в сльозах, в зниклому сні і в трепеті серця, в світі, затягнутому сумом, і в несподіваній принади особи, в блиснула жвавості погляду, - все це чарівне і незручне навчання пристрасті і ніжності ...

Але обережно, читач: це твір «нескромно». Так вирішили багато філологів. Книга непристойна і підозріла, - заявляє вчений. Її успіх в нові часи не надто високий, продовжує еллініст, сповнений моралі. Ось, читач, ти отримав відомості про себе самого, якщо книга тобі подобається.

Докладніше про цю книгу судив інакше гідний єпископ Оксерському, Аміо, вельми сумлінну у виконанні своїх обов'язків духовного обличчя і вихователя королівських дітей; він перший переклав на французьку мову - і з якою любов'ю - роман Лонга.

Твір це, без сумніву, чуттєве. Та й як же йому не бути таким, якщо в ньому хочуть говорити про любов? Але чи можна говорити про нескромність, тобто (я розсудливо спитав у словнику) про розбещеності вдач, чи потрібно воскрешати в пам'яті, як вважають, галантний вік Буше тільки тому, що Дафніс кладе Хлое під одяг на груди яблуко, зірване для неї, що його винагороджують за це поцілунком, або тому, що він шукає на грудях Хлої цикаду, яка надумала звідти видавати свої звуки? Старий Лонг з простодушністю називає ці наївні ласки «грою пастушків». І наші гуманісти Ренесансу, які не менше нас, можливо, були моральні і настільки ж темпераментні, не думали, щоб була порушена благопристойність в цій історії, де двоє дітей, закоханих одне в одного, не знаючи навіть добре, що значить любов, йдуть назустріч таємниці, яка з'єднає їх ще більше.

Але слід, однак, сказати, що в цьому поступовому відкритті любові, яке здійснюють Дафніс і Хлоя, є кілька зайве старанність і старанність хорошого учня, зворушливе, звичайно, але часом викликає посмішку. З вуст старого пастуха Філета, місцевого мудреця, вони отримали те, що сучасна мова назвав би уроком сексуального виховання. У кілька туманних термінах, як і повинно бути. Щоб розкрити зміст цього тексту і виконати вказану обов'язок, вони проявляють старання трохи учнівське, але, проте, в своїй незручності не позбавлений правдоподібності. Скільки загалом душевної чистоти у цих дітей лугів, яких козли і кози не навчили всьому. Хвилювання, яке вони відчувають, пізнаючи разом любов, цнотливість незнання, сором'язливість розгадки - хіба ці відчуття настільки рідкісні? Як вони мило намагаються, ці славні діти, слідуючи повчанням старого, застосовувати єдине відоме їм засіб проти страждань любові, що складається в тому, щоб «лягти разом оголеними», що Аміо перевів точно і природно! .. А потім, як вони чудово задоволені в вечір їхнього весілля, на ложе, де вони цілуються і проводять «більш безсонну ніч, ніж сови ...». У цьому творі не помер ще старий язичницький натуралізм, який таким могутнім потоком ллється в грецькій літературі. Він анітрохи не перекручені. Без сумніву, кілька витончений, а крім того, як би з'єднаний з нової, чарівної ніжністю. Гарячий, чуттєвий аромат, який видавала поезія класичної епохи, тут відчувається лише наполовину, п'янить тільки блаженним сп'янінням. Тіло менш стихійно, більш зрозуміло, а також менш поранено, доступніше мріям серця. Любов - це вже не ураган, який в поезії Сафо і Евріпіда виривав людини з нього самого і ніс в льодову смерть. Тепер же, в повільному плині сонячних днів, - життя, розділена з тієї, яка обрана тому, що вона прекрасна, з тим, присутність якого - найбажаніше на світлі. Прекрасна і солодка, Дафніс, твоя Хлоя, як молоко, змішане нею з вином і випите з однієї чаші з нею, як мелодія флейти, що переходить з її вуст в твої уста. Чудовий і прекрасний твій Дафнис, Хлоя, прекрасний більше, ніж блиск квітів і спів річки. Ах! Чому ти не його маленький козеня, щоб він уклав тебе в свої обійми ... Отже, насолода любові з'єднується з красою світу.

* * *

І ось боги намагаються бути милостивими і добрими ... Їх лик вже втратив той блиск, якого не виносив погляд смертного і який був схожий на відблиск блискавки. Тінь покриває схили Олімпу. Уже перші з Безсмертних, забуті на цих сторінках, схиляються до горизонту, як згасаючі сонця. Старий світ повернувся на своїй осі, він показує своє виснажене обличчя якоїсь нової ранкової зорі.

Однак в селах Лесбосу ще живуть деякий час дуже скромні божества, найдавніші божества джерел і гаїв, останніми залишають свято, яке добігає кінця. У западині скелі, де Хлоя колись смоктала вим'я вівці, живуть Мавки. З босими ногами, розпущеним волоссям, усміхненими обличчями, вони бавляться танцем навколо джерела. Пастухи вішають на стінах їх гротів дерев'яні відра і сопілки козячий пастушок не забуває приносити їм кожен день квітка або плід. Німфи радіють цим подарункам і марнують свої милості. Є ще Німфи фруктових дерев і Німфи дикого лісу. Є старий Пан, який сидить в тіні сосни, у нього розділені копита, рогата голова, він грає з братами-тваринами. Селянин, обдираючи свого кращого козла, вішає його шкуру з рогами на стовбур дерева, під покровом якого живе Пан. Вірний друг і жартівник Пан захищає сільський люд раптово запаленим вогнем і шумом веселим, який він піднімає на море. Не забуті на сільських святах ні бог, що породжує вино, - Діоніс, ні шумно топа натовп сатирів, ні вакханки - оленяча шкура вакханки майорить на плечах Хлої.

Який це критик сказав, що в цих божеств «Пасторалей» - тільки прийоми літературної зав'язки, прикраси стилю? На ділі нічого немає менш штучного, ніж ці зображення сільських народних вірувань. Сільські боги, землеробські боги - dipagani, - союз, який їх пов'язує з фермою і з фруктовим садом, ще не розірвано.

У той час як Аполлон і Зевс, Киприда і Артеміда вже готові до того, щоб стати для поетів тільки старовинним вбранням, бутафорією і декорацією, останні язичницькі боги в цьому романі Лонга ще живуть не витіснення в простому серце сіл. Вони все ще наділяють село найпершими благами, водою і вином, молоком і земними плодами. Вони охороняють поля і стада. Вони захищають любові. Ближчі людині, ніж колись, більш поблажливі, ніж були владики Олімпу, вони простягають руку народу-трудівника, вони посміхаються.

Здається, що в той момент, коли приходить їх черга зникнути назавжди, занурившись в саму глиб лісу, здається, що доведені до сумної необхідності переряжіваться в фей, в будинкових, здається, ніби вони в цьому останньому творінні, яке вони пожвавлюють, домагаються від людини дружнього погляду і просять у нього прощення за те, що вмирають.

Але чому ж я так голосно говорив про втечу від дійсності? Без сумніву, грецький роман прагне тільки розважити читача. І невже ж за це він заслуговує на осуд? Я нічого більш не знаю. Творіння це ще раз завоювало мене.

Бути може також, на попередніх сторінках я поступився бажанням сказати останнє «прости» грецької поезії?

Нехай читач сам подивиться! .. Але якщо для того, щоб зробити це, читач візьме, що дуже ймовірно, переклад Аміо, виправлений з дивним тактом Полем Луї курва, нехай читач не забуває, що твір, який він тримає в руках, - твір «французьке»! .. «Переклад» зроблений так досконало, що якщо, прочитавши його, знову візьмуться за грецький оригінал Лонга - Аміо, то Лонг здасться жалюгідним і незграбним перекладом з Аміо.

ГЛАВА XVIII

Епікур І ПОРЯТУНОК ЛЮДЕЙ

Потрібно зупинитися і зробити висновок. Висновок? Або принаймні поставити крапку. Автор не може не знати, навіть якщо він і не завжди слід правильним історичним методам, що історія не робить висновків: вона триває.

Втім, протягом усього цього останнього тому автор не переставав, навіть в середині занепаду, часом безплідного, але все ж повного обіцянок, не переставав готувати перспективи майбутнього. Тепер він хотів би, прощаючись з античною епохою, з якої він так довго мав справу, вибрати зразкового людини з цього дорогоцінного минулого і разом з тим попутника для справжнього століття.

Автор вибрав Епікура... Епікура, який хотів бути для людей свого часу тільки одним. Нехай він буде другом також і нашого часу!

* * *

Епікур жив, в загальному, сторіччям пізніше Платона, в самому кінці IV і в першій третині III століття до н. е.

Його думка і його життя (хворого) являють відповідь одночасно суворий, скорботний і світлий, відповідь дуже людяний і дуже благородний честолюбним домаганням платонівського ідеалізму.

Ми зберегли всі праці Платона, обсяг яких величезний, як відомо. Творчість Епікура, ще більш широке (число його робіт доходить майже до трьохсот), зводиться в даний час до трьох важливих листів до друзів, до вісімдесяти афоризмів, званим «Головні думки», і до кількох дюжин уривків, витягнутих з його робіт. Мотиви, що визначили це масове знищення, без сумніву, ті ж, якими керувалися при винищуванні праць його вчителя Демокрита. Однак і той і інший з цих визволителів людства знаходять захисника в особі видатного латинського поета Лукреція, який, зовсім злегка змінивши їх думку, дозволяє віддати їм, особливо Епікура, належне.

Небагато людей і мало хто доктрини викликали як у сучасників, так і в наступні часи більше пристрасності і більше протилежних суджень, ніж Епікур і його вчення. Для деяких Епікур - це свого роду демонічна істота: він пропонував людям самий грубий з матеріалізмом - матеріалізм утроби, він вчив зневажати богів, він підніс у подарунок світу «школу свиней». Навіть термін «епікурейство» залишився у французькій мові епітетом не надто втішним. «Епікуреєць» означає людину, що шукає насолод, людини чуттєвого і навіть більше - явно розпусного. Для інших, навпаки, Епікур майже що бог: він звільнив людей від марних страхів, від дідівських забобонів, для того щоб дати їм спокійне життя; він визволитель, він цілитель від невиліковних страждань, які не що інше, як невиліковна або, скоріше, дуже виліковна людська дурість.

Лукрецій заявляє в своєму стилі «піднесеної пристрасті»:

Богом він був, мій доблесний Меммій, воістину богом!

Він, хто вперше знайшов ту основу розумну життя,

Що називаємо тепер ми мудрістю. Він, хто майстерно

Життя з хвилювань таких і такий темряви непроглядній

У повну ввів тишу, осяяну яскравим сяйвом.

(Ëóêðåöèé, Î ïðèðîäå âåùåé, V, ïåðåâîä Ô. À. Ïåòðîâñêîãî, M., 1958, ñ. 8-12)

Спробуємо просто уявити Епікура таким, яким він був, і спробуємо спочатку, розповівши про його життя, знову ввести його на короткий час в той світ, в якому він жив.

Трохи було епох більш трагічних, ніж та, в яку жив Епікур. Епікур - афінський громадянин, він проводить більшу частину свого життя в Афінах. Син афінського клерухий, шкільного вчителя, він народився на Самосі в 341 році до н. е. Коли йому було чотирнадцять років, батько посилає його в Теос, щоб слухати лекції учня Демокріта. Представляючи світ атомістичним, цей учитель вселяв, що «страху немає», і відкривав таким чином своїм учням дорогу до щастя.

Після смерті Олександра в 323 році Епікур жив кілька років у вигнанні і бідності: саме в цій школі, будучи ще дуже молодим, він відкрив таємницю щастя, яке буде належати йому, і це щастя, цей дар природи - життя; цю таємницю він і вирішив повідомити іншим людям. Дещо пізніше з вигнання він повернувся до батька. Він придбав звичку жити на самоті, вдаючись до роздумів, озброюючись для життєвої боротьби, пристрасно прагнучи до оволодіння мудрістю. Він став зрілим чоловіком в дев'ятнадцять років.

Але також і хворим. Він був наділений дуже тонкою і дуже вразливою чутливістю - таким його атестують його листи - і вже жорстоко страждав: у нього виявилася хвороба шлунка і сечового міхура, проти яких наука його часу не знала засобів; Епікур приймає рішення жити, пристосовуючись до страждань, бо він не може позбутися від них. Але що йому до того, що два рази в день у нього буває блювота: він знає, що він створений, як і інші люди, щоб бути щасливим! Він хоче бути щасливим, і він буде щасливий. Він не хоче зберігати для себе одного відкриття, що щастя просто. Він його повідомляє людям, яких зустрічає, він змушує їх відчувати щастя разом з ним, вони стають його друзями. Повільно він формує своє вчення. Дванадцять років одиноких роздумів, зі своєю жорстокою хворобою міхура, дванадцять років стриманості, і ось Епікур починає викладати. Він довго відчуває потребу і страждання, але в той же час відчуває глибоку радість від того, що любимо своїми друзями і любить їх, тому, що він людина, що живе в істині. Саме на цьому він будує свою мораль, на досвіді своєї радості, вирваною у щоденних страждань тіла.

Влітку 306 року до н. е., в тридцять п'ять років, Епікур обґрунтовується в Афінах. Там - блискучий центр думки. Афіни залишаються містом Платона і Аристотеля. Тільки звідти може випромінюватися вдалину нова думка. Тут вогнище нової елліністичної мудрості. Скоро, в 301 році, прийде туди Зенон засновувати «Портик»; Епікур за допомогою своїх друзів купує «Сад» в 306 році. У цьому-то скромному саду, повному квітів, він і буде вчити до самої смерті - до свого останнього дня, коли він написав з повною відвертістю, згадуючи своє життя і підбиваючи остаточний підсумок:

«У цей щасливий і разом з тим останній день мого життя я пишу вам наступне. Страждання при сечовипусканні і кривавий пронос йдуть своєю чергою, не залишаючи своєї надмірної сили. Але всього цього протистоїть душевна радість при згадці колишніх у нас міркувань. А ти, гідно твого з підліткових років розташування до мене і до філософії, дбай про дітей Метродора ^»1.

¹ Лукрецій. Про природу речей, переклад С. І. Соболевського, т. II, М., 1947, с. 635.

Такий його останній заповіт. Ця коротка записка була продиктована Епікура в останні хвилини свідомості і адресована його кращим відсутнім друзям. Учитель хотів - заповіт також і на цьому наполягає, - щоб після його смерті продовжували надавати увагу бідним і малим, що завжди робив він сам. Заповіт також звільняло його рабів: старого слугу і постійного товариша Мисан - ім'я якого означає «щур», - і ще трьох інших, у тому числі одна жінка. Він просив, щоб також подбали про Никанора, «як робив я сам, щоб все ті з моїх товаришів по любові до мудрості, які зі своїх власних коштів допомагали мені у всіх моїх потребах і які, проявляючи до мене саме дружнє ставлення, вирішили дожити до старості зі мною, разом вивчаючи філософію, - щоб вони не відчували браку, оскільки це в моїх можливостях, ні в чому необхідному ».

Нарешті, турбота про підтримку радісного настрою, особливо в рамках громад; він наказав, щоб продовжували щорічно здійснювати жертвопринесення в пам'ять померлих, святкувати річниці днів народження, які були приводом для радості, не кажучи вже про збіговиськах 20-го числа кожного місяця - дата, присвячена пам'яті його друга Метродора, вже померлого; в ці числа Епікур просить здійснювати також обряд, який служив би пам'яттю і про нього самого. Ці побажання аж ніяк не передбачають віри в безсмертя власної душі і душ інших померлих (Цицерон помилявся в цьому питанні). Навпаки, Епікур хоче тільки, щоб атмосфера радості, яку він умів створювати при житті в суспільстві своїх прихильників, які не розсіялася після його смерті в результаті його відсутності. Він думає, що немає кращої радості, як, перебуваючи серед друзів, згадувати спільно про доброго вчителя.

Ми бачимо: життя Епікура знедоленого була подібна життя святого.

* * *

Але цей святий жив в одну з найпохмуріших епох, які тільки знав античний світ, коли наростали ознаки занепаду елліністичної епохи.

Кілька фактів з часу Епікура. В Афінах з 307 по 261 рік до н. е. - сорок шість років - тривають війни і заколоти. Війни, в яких зникає самий дух еллінського спільноти, довго зберігався серед греків. Немає більш грецьких полонених, немає більш шанованих жінок: меч, насильство і рабство. В офіційних рамках міст партії, або те, що від них залишилося, виривають один у одного подобу влади. У справи Афін чотири рази втручаються чужинці, займають місто, змінюють примарну конституцію, яка ніколи більше не вступить в силу. Три повстанських виступу. Афіни переживають три облоги. Кров, пожежі, вбивства, грабежі - ось час Епікура. Злидні зростає і поширюється - і це починаючи з епохи Платона. Є одна фраза в «Державі», яка вже вказує на зростання цього зла, чого Платон не міг не знати. Платон говорить про одну категорію людей, які, мабуть, не належать ні до одного шару громадян, вони «ні торговці, ні воїни, ні що-небудь ще, але тільки бідняки». Ми знаємо цих людей: це безробітні, це пролетаріат, і навіть гірше того - це людські істоти, приречені на злидні раз і назавжди, вони ніколи не позбудуться від неї, вони ніколи не піднімуться.

І знову, в останній раз, я повертаюся до вже зазначеного пороку античного суспільства - до рабства. Праця вільних громадян не міг витримати - це потрібно було передбачити, але цього не передбачали - конкуренції рабської праці. Отже, це як для тих, так і для інших означало: злидні.

Є деякі свідчення, що дозволяють припускати, що за часів своєї величі Афіни були досить сильними для того, щоб деякі люди могли замислюватися над питанням про знищення рабства. Ці свідоцтва незначні. Евріпід доносить деякі відгомони їх. Але коли Філіп Македонський підпорядкував Грецію, він вніс в мирний договір, нав'язаний грекам, статтю, назавжди забороняла звільнення рабів. Це означало - довершити лиха грецького народу. Це означало - закрити єдиний ще залишився відкритим вихід до відродження, до оздоровлення суспільства.

З цього часу рабство могло тільки рости і множитися. З промисловим і торговим розвитком, яке супроводжувало походи Олександра, кількість і чисельна пропорція рабів зростає. З іншого боку, концентрація багатств, які залишаються головним чином земельними, сільськогосподарськими, тягне за собою розорення дрібних власників. В античному суспільстві утворюються два полюси. Один представляють землевласники, дуже багаті, але число яких зменшується; інший представляють раби; число їх збільшується невпинно і тягне за собою злидні вільного населення, вже зубожілій і неухильно йде до того, щоб остаточно перетворитися в «жебраків». Число рабів в античному суспільстві буде зростати аж до християнської ери, коли воно досягне кульмінацій.

Один древній розповідає, що в IV столітті до нашої ери якийсь громадянин Фокей в перший раз привів в свою землю тисячу рабів; результатом стало загальне повстання населення; населення було настільки бідним, що воно зрозуміло, що його прирікають на повне зубожіння. Ці незаконно ввезені до них раби прийшли, щоб позбавити роботи і хліба стількох вільних робочих, з яких кожен, в свою чергу, можливо, утримував сім'ю в чотири або п'ять чоловік.

Отже, співіснування рабства і вільного праці становить найгірше з лих для античного трудівника. Воно виключає можливість будь-якої організації і будь-якого опору трудівників: воно неминуче підпорядковує життя трудівника необмеженої влади багатства. Застосування рабської праці в елліністичному світі в масштабі, до сих пір небувалому, тягне масове розорення дрібних виробників. Воно тягне за собою і виродження, зникнення трудового населення.

В Афінах у кінці цього сумного IV століття держава протягом деякого часу організовує роздачу продовольства і грошей для незаможних громадян. Але воно саме занадто бідно для того, щоб довгий час витримувати таку напругу сил, до того ж марна. Держава скоро припиняє роздачі. Він змушений також іноді припиняти виплату платні чиновникам. Щоб покінчити з цим, Афіни вивозять своїх безробітних як би для того, щоб не чути більше їх криків. І ось відбувається те, що ці люди, змушені емігрувати, вступають, за відсутністю кращого, в збройні банди, які бродять по грецькому світу і грабують при нагоді.

У цьому світі, економіка якого розпадається, життя стає для людей епохи такій нестійкій, що здається відданої на волю випадку.Ось чому з'являється нове божество і новий культ. Придумують богиню Тюхе, чиє ім'я означає «Випадок». Цей культ набуває широкого поширення. Люди, які раніше прагнули за допомогою науки встановити непорушні закони природи і суспільства, - ці люди приходять тепер до думки про випадковість світу і людських вчинків, настільки їх життя позбавлене стійкості. Цьому настрою відповідатимуть і спроби Епікура.

У той же час слід додати, що зростання рабства, від якого чекають задоволення всіх потреб, залишається з точки зору продуктивності мало задовольняє. Раб здається як би по природі (!) Нездатним рухати вперед економіку. В усьому древньому світі, від Платона до Колумелли, лунає загальний крик, що проходить через всі твори Ксенофонта, Катона і Варрона, повсюдний крик, хоча так ніколи і не почутий, що попереджає, що з рабами має обходитися наскільки можливо акуратно, і це, зрозуміло, не з міркувань людяності. «Праця рабів - це праця коновалів», - пише Колумелла, видатний агроном римського світу, що жив в I столітті нашої ери, в епоху найвищого розвитку рабства в стародавньому світі. Він пише ще: «Раби завдають великої шкоди сільському господарству: вони довіряють биків першому зустрічному, годують їх погано, обробляють землю без розуміння, ставлять в рахунок більше зерна, ніж його витрачають, недбало ставляться до плодів, народженим землею, крадуть або дозволяють красти зерно , яке вони принесли на тік для обмолоту, не прибирають добре вже обмолоченное зерно. Так що внаслідок промахів господаря і його рабів власність розвалюється ... »І в іншому місці:« Якщо господар не доглядає старанно за роботами, то виходить зовсім те ж, що відбувається в армії під час відсутності полководця. Ніхто не виконує своїх обов'язків ... раби віддаються всіляким зловживанням ... вони менше думають про обробіток, ніж про спустошення ... »І Пліній Старший, торкаючись у своїх спостереженнях і в своїх висновках всіх видів рабської праці, додає:« Це дуже невдала ідея - змусити рабів обробляти поля, тому що погана та робота, яку виконує людина, що знемагає від утоми, вимушений працювати тільки в силу відчаю! »

Ці уривки показують тільки одне: ось до чого призвело той стан речей, який в основному існувало з часів Епікура. Світ, в якому живе Епікур, - це світ вже приречений на знищення, світ, який живе в тривозі (і якщо ці судження древніх щодо рабської праці здаються зараженими забобонами - а можна визнати, що вони певною мірою дійсно такі, - то не потрібно забувати , що вони підтверджуються подібними ж констатациями рабовласників нових часів, аж до XIX століття, в Сполучених Штатах Америки).

Такі в загальних рисах історичні умови, яким хотів би протиставити свою мудрість Епікур.

Платон жив на самому початку цієї невлаштованості. Він передчував, що вона може скінчитися катастрофою, в атмосфері якої і жив Епікур.

Платон дав дві відповіді на цю зароджується тривогу. З одного боку, він переніс людську надію в потойбічний світ, показавши, що душі після суду над ними отримують нагороду за їх справедливість, якщо тільки вони не піддаються стягненню за зроблену ними ж несправедливість і не будуть кинуті в нове земне існування або в тілі людини, або в тілі тварини.

Але Платон був також зацікавлений і в людському суспільстві, він запропонував реформу суспільства, реформу, яку він викладає головним чином в «Державі», малюючи картину ідеального держави.

Епікур не приймає ні того, ні іншого з цих рішень. Його відповідь на нові історичні умови, що стали набагато суворіше, є в той же час і відповіддю на платонівська ідеалізм, який він вважає химерним і заснованим на неправильному уявленні про світ.

Що стосується реформи суспільства, то Епікур вважає, що вже занадто пізно її робити. За часів Платона здавалося ще можливим бажати колективного порятунку, порятунку суспільства. За часів Епікура можна було бажати тільки індивідуального спасіння кожної людини. Епікур ніколи не ставить питання про ідеальну державу. Він ставить питання тільки про невідкладні пошуках порятунку кожної людини. Немає більш питання про соціальну справедливість, про соціальний прогрес, тому що історія прийняла занадто поганий оборот. Без сумніву, саме тут значний відхід назад грецької думки і грецької цивілізації, які були причетні до завоювань прогресу у всіх областях. Але гніт бідності і страждання був занадто важкий. Люди просто хотіли, кожен і негайно, бути позбавленими від нього. Епікур бере під свій захист найбільш упосліджених: він піднімає прапор, яке Достоєвський називає «прапором хліба земного».

Земної ... бо Епікур не хоче слідувати і іншому напрямку Платона, тому, яке обіцяє щастя в потойбічному житті. Ця позиція, на його думку, занадто проста і, крім того, фальшива. Він не вірить в безсмертя душі: він хоче навчити людей бути щасливими тепер же, в реальному житті, щастям, може бути, скромним і обмеженим, але вірним і таким, яке кожен може отримати.

Справжнє велич філософії Епікура в тому, що він аж ніяк не пропонує, як це зробив Платон, як це зробить християнська релігія, втечі в небеса, але пропонує земні кошти.

Звідси мудрість вельми практична, але яка веде прямо до мети, дуже його хвилюючою, - на щастя окремої особистості. Так, Епікур - це, як про нього відгукується якийсь сучасний нам філософ, «один з тих людей, які позбавлені тонкощі (sic) настільки, що хочуть земного щастя».

Філософія Епікура не їсти гра цивілізованих людей, розкіш, доступна знавцеві; це робота над найбільш нагальними проблемами. «Не слід робити вигляду, що займаєшся філософією, але слід насправді займатися нею. Адже нам потрібно не здаватися здоровими, а бути воістину здоровими », - каже Епікур. Не потрібно втрачати ні хвилини, якщо хочеш направити людину до істини - єдиному ліків від його бід. Потрібно знайти ці ліки. Щастя - це невідкладна потреба, яка не чекає. Життя набагато коротше, ніж ми можемо собі уявити. «Всякий йде з життя з почуттям, як ніби-то він тільки що народився».

Ось в такому дусі Епікур розмірковує і шукає істину.

* * *

Але, врешті-решт, яка ж вона, ця істина? Щоб знайти і дати щастя, потрібно спочатку зрозуміти, що люди дуже нещасні і чому вони нещасні. Чому? Тому що вони бояться. Потрібно прогнати цей страх, цю постійну тривогу, яка живе в глибині душі всякого людської істоти. Коли ця тривога буде усунена за допомогою більш вірного погляду на дійсність, тільки тоді виникне щастя. Щастя скромне, як я вже говорив, але надійне.

Люди нещасні, констатує Епікур. А тим часом люди створені для радості. У Епікура є глибока упевненість в необхідності і простоті безпосереднього відчуття радості. Радість повсякчас у нас під рукою. Але люди бояться. Цей страх навіяні їм хибним уявленням про дійсність. Страх чого?

Наш перший страх, наш головний страх - це страх смерті. Всі люди знають, що вони повинні померти. Думка про смерть усюди їх переслідує: вони весь час шукають можливості відволіктися від цього страху, але в їх найбільш приголомшливих забавах ця думка безупинно повертається до них, вона закриває всі горизонти, вона наповнює людей жахом, у них паморочиться в голові, як якщо б вони перебували на краю прірви, яка повинна їх поглинути.

Я не наполягаю. У нас є Монтень, у нас є Паскаль, цілком поглинуті Епікура.

Є й інший страх, пов'язаний, проте, з першим, - це страх перед богами. Люди уявляють, що боги спостерігають за ними, підстерігають їх з висоти небес, що вони втручаються в людське життя, що вони карають людей за непокору, за зневагу до верховного авторитету. І тому люди запитують оракулів, чекають від жерців передбачень, просять керівництва їхньою поведінкою. Але ці жерці рівно нічого не знають про справжню природу богів. Звідси в житті людей неймовірне безліч дурниць, божевілля і іноді злочинів. Злочинів, нав'язаних, якщо вірити міфічним переказам, самою релігією. Нехай згадають, каже Лукрецій, латинський поет, весь просочений Епікура, жахливий злочин Агамемнона, внушенное оракулом: Іфігенія, зарізана, так би мовити, за наказом богині, власним батьком. Лукрецій вигукує тут з обуренням - фраза, що стала знаменитою: «Ось до злодіянь яким спонукала релігія смертних» ^1. Це потрібно розуміти так: «Безодня злодіянь, в яку релігія ввергає нас».

¹ Лукрецій, т. II, с. 28.

І ось, поки людство залишається пригніченим цим ярмом подвійного страху - смерті і богів, воно залишається глибоко нещасним.

Але чи обгрунтована цей подвійний жах? Епікур впевнений, що для цього жаху немає ніяких підстав. І все зусилля філософа спрямовані до того, щоб звільнити від нього людство. Для цього потрібно роз'яснити людям, що таке всесвіт, і показати, що в ній немає місця для цих безглуздих богів і для цього страховиська - смерті.

Саме тут Епікур сміливо творить своє найблискучіше справу звільнення, найпростіше на світлі. У нього такий вигляд, ніби він бере нас за руку і каже нам: «Дивіться на світ, дивіться на нього при світлі сонця, яке все освітлює. Ніяких міфів, які приховували б від нас дійсність під приводом боязні виявити її ». Він нам говорить: «Дивіться. Відкрийте очі. Слухайте голоси, що йдуть від природи ». І нам не залишається нічого іншого, як відповісти йому: «Ми дивимося, ми слухаємо». Вода, небо, земні простору, оброблені людьми, - «праці», як говорили греки, щоб позначити «оброблені поля», - цим словом «epya» можна було позначити роботи з вироблення килимів, зобов'язані терпінню жінок, і так само завоювання, скоєні на війні за допомогою меча, або ще морський простір, подоланий руками веслярів. Хліб, щоб харчуватися, плоди, щоб зривати їх, землі, щоб заселяти і обробляти їх, - це скрізь, де колись панували ліси і дикі тварини. Епікур показує це і говорить нам: «Дивіться, слухайте. Чи можна заперечувати все це? Ні. Ви не будете заперечувати очевидність. Все це існує. І все це в значній частині справа ваших рук. Цей чуттєвий світ, який пов'язує вас своєю справжністю і своїм достатком, розкриває себе перед вами, достовірний, невідворотний, - цей світ, який буде тривати, поки триває і ви ... Чому ж ви будете вірити, якщо ви не вірите цій єдиній очевидності ? »

Епікур виходить з чуттєвого сприйняття. Він оголошує з повною ясністю в «Листі до Геродоту», листі, яке, на його думку, резюмує його вчення: «... що тіла існують, про це свідчить саме відчуття у всіх людей, на підставі якого необхідно судити мисленням про сокровенне. .. ^»1. Епікур спирається на цей факт. Він чудово користується розумом. Він заявляє в тому ж листі: «... слід тепер розглядати сокровенне ... перш за все те, що нічого не відбувається з неіснуючого. Якби це було так, то все відбувалося б із усього, анітрохи не потребуючи насінні ^»2.

¹ Лукрецій, т. II, с. 531.

² Лукрецій, т. II, с. 529.

Лукрецій адже тільки переводить Епікура, коли говорить:

За основу тут ми беремо положення таке:

З нічого зі мною не сталося ніщо ...

Він додає: «по божественної волі».

Якщо б з нічого справді були речі,

Всяких порід істоти без жодних насіння б народжувалися.

(Ëóêðåöèé, Î ïðèðîäå âåùåé, I, ïåðåâîä Ô. À. Ïåòðîâñêîãî, ñ. 149-150, 159-160)

(Досконале збіг в цьому місці між уривками з Лукреція і з Епікура - є багато і інших подібних - могло б дати нам право запозичувати у Лукреція багато з того, що є тут від Епікура. Ми зробили це тільки з дуже великою обережністю.)

Нам досить констатувати, що Епікур повертає матеріального світу всю його реальність.Тут перемагає грецький мислитель, тут відкрито звучить його радість. Цей світ, який розкривають нам наші почуття, цей світ фарб, форм, руху, який показує нам себе з незаперечною очевидністю, цей світ, який радує нас у всій своїй повноті в будь-який момент нашого життя, - ну, звичайно ж, цей світ існує . Він існує так само, як і ми, і триватиме в нас так само довго, як буде тривати наше життя, хоча він буде також існувати і крім нас, хоча і не завжди.

Ось нарешті філософ, який досить простодушно вірить в свідоцтво почуттів, філософ, який не бажає спотворювати нас, філософ, який судить просто зі здоровим глуздом. Нам досить знати, що цей сонячний світ наших вільних почуттів, цей світ радості існує для Епікура і для нас. Епікур знаходить іноді запам'ятовуються відтінки для вихваляння цього світу: «Сонце обходить з танцем всесвіт, оголошуючи нам, щоб ми прокидалися для прославлення щасливого життя» (Лукрецій, т. II, с. 621).

Платон заперечував існування матеріального світу, він називав світ, який розкривають нам наші почуття, неіснуючим. Він вигадав над цим світом світ ідеальних форм, що сприймається тільки розумом.

Епікур же вірить насамперед у реальність того, що він бачить. Він продовжує і доповнює фізику старого філософа-атоміста Демокрита. У світі існують тільки атоми, їх рух і порожнеча. Звідси походять всі види реальності: предмети і істоти, які ми бачимо, а також і ті, яких ми не бачимо тому, що вони складаються з більш дрібних атомів. Душа існує. Звичайно, вона дуже вже вихваляється в платонівських міфах, де філософ-поет прирікає її, якщо вона доброчесна, блаженства її оманливого безсмертя і, якщо вона злочинна, - вілам демонів вогню; душа існує, але занадто ефемерним існуванням, сповнена радості, якщо вона зрозуміла свою природу, приречена спокійного знищення, призначеному всім істотам світу. Боги існують, але це з'єднання, складні побудови матеріальних атомів. Звичайно, існують ідеї, але ці ідеї не є істоти нематеріальні, які живуть поза нас в абсолюті; вони не що інше, як плоди нашого розуму, подібно жнив, подібно цвітінню, які виходять із того ж чорнозему нашої тілесного життя.

Епікур рішуче закладає в своїй фізики основи здорового матеріалізму, чи не переставало, незважаючи на свої прогалини, з яких найважливіший в давнину - це відсутність наукового доказу, обумовлене хитким станом науки того часу, - живити філософські пошуки і, в більш загальній формі, живити людську енергію.

Сучасна людина знає все це; щоб знати це, потрібно тільки звернутися за вказівками до досвіду: людина фотографує, вважає, зважує атоми. Він виробляє розщеплення їх ядра, він звільняє ядерну енергію. Атом для сучасного вченого не припущення. Атом не винахід, це - відкриття. Це не фікція, це - дане для кожного вченого, принаймні не осліпленого ідеалістичними забобонами. Це предмет, це об'єктивна реальність.

Що стосується Епікура, то він був змушений за станом науки його часу тільки будувати припущення, але це припущення геніально. Він стверджує, слідуючи за Демокрітом, але розвиваючи далі теорію свого попередника, що світ складається з елементарних корпускул, невидимих ​​нами, - елементів нестворених, непогібающіх, незмінних, неподільних і захоплюємося вічним рухом.

Епікур повертає матерії її відтепер незаперечну реальність. Він повертає нашому тілу, знеславленими Платоном, його справжню стійкість матеріального предмета. Він визначає для нашої душі її питома вага - бути смертної, як і всі інші істоти в природі.

Таким чином, в світі є тільки предмети і істоти, що складаються з атомів, що рухаються і з'єднуються в порожнечі. З'єднуючись, атоми утворюють не тільки тіла, а й численні світи, які Епікур уявляє собі розділеними у всесвіті один від одного величезними порожніми просторами. Наш світ з його сонцем, його землею, його планетами і його життям тільки один з безлічі світів всесвіту. До цієї гіпотезі, яку підтверджує наука, Епікур додає іншу: в цих-то проміжках між світами - Епікур називає ці проміжки «Междумірья» - і живуть боги, істоти матеріальні, але блаженні і досконалі.

Така фізика Епікура. Вона дуже проста. Скажімо навіть, якщо хочете: вона ще й спрощена. Епікур не нехтує фізикою, але це уявлення світу цікавить його особливо тому, що він виводить з нього свою мораль. Він побудував на цій матеріалістичної фізики мораль оригінальну, стійку і сміливу, одночасно і заспокійливу і мужню.

Перш за все - боги і страх перед богами. Епікур вірить в богів: він не атеїст в строгому сенсі цього слова. І в той же час він усуває богів, так би мовити, з життя людини. Практично він атеїст. У своєму межмірових просторі блаженні, що живуть у вищому спокої, - навіщо боги будуть займатися нами і, головне, навіщо вони робитимуть нам зло? У богів немає іншого об'єкта турботи, крім їх власного благополуччя. Вони, таким чином, дають нам приклад, і ми були б дурнями, не роблячи того ж, що роблять вони. Епікур пише:

«Блаженний і безсмертне [істота] і сама не має клопоту [занепокоєнь], і другому не заподіює їх, так що воно не одержимо ні гнівом, ні благоговінням; все подібне знаходиться в безпорадному ^»1.

¹ Лукрецій, т. II, с. 601.

В іншому місці він заявляє, що безглуздо уявляти, ніби боги обтяжують себе турботою карати винних і винагороджувати чесних людей: «... висловлювання натовпу про богів є не природними поняттями, але брехливими домислами, згідно з якими поганим людям боги посилають найбільший шкоду, а хорошим - користь ^»1. Нехай постежать гарненько людське життя! Чи побачать в ній що-небудь подібне? Що стосується відплати і винагороди в потойбічному світі - ясно, що це просто маячня. Душа і не безсмертна і не існувала до народження тіла.

¹ Лукрецій, т. II, Лист до Меньок, с. 595.

Ні світ, ні історія людства не можуть бути пояснені дією провидіння, бо ні в чому не можна помітити дій розумних, справедливих і доброзичливих. Однак це не означає, що життя людини приречена на повний хаос. Але порядок, який можна в ній виявити, встановлюється людиною з того самого моменту, як людина з'явилася в природі. З моменту, коли стало панувати в світі тварина-людина, рух вперед стало стрімкіше, і воно не припиниться, поки людина дбає про це. У цьому його пряме завдання. Таким чином, все пояснюється без богів, в першу чергу грою атомів, в другу - потребами людини, наскільки він, прагнучи задовольнити їх, здатний себе приборкати.

У всякому разі, немає ніякої необхідності в богів для пояснення світу. І саме людиною, їм одним, пояснюється цивілізація. На жаль, у нас немає текстів Епікура. Але є прекрасна картина історії цивілізації, розгорнута його латинським послідовником Лукрецием.

Ось деякі її риси. Люди, як і перші живі істоти, народжені землею. Спочатку вони представляли собою дикі стада. Ні мови, ні жител, ні техніки, ні мистецтв. Ні сім'ї, але існують випадкові зв'язки. Полювання, рибальство, неспокійний сон в глибині печери - ось доля наших предків. А потім, поступово, вони навчаються підтримувати вогонь від блискавки, яка впала з неба. Пізніше вони навчаються запалювати його власними силами. Вони будують хатини, майструють собі одяг, начиння, зброя, вони одомашнюють тварин. З'являється землеробство, виникають міста, з'являється державна організація, право і суд. Після багатьох і багатьох століть рід людський вже став розташовувати деяким дозвіллям: люди винаходять танець і спів, музику і поезію. А потім стан речей погіршується. З цивілізацією народилися непомірні бажання: ненаситна жадоба до багатства, шалений прагнення до влади, чого б це не коштувало, і релігійні вірування, які використовували все це, і війна, і розкладання суспільства і самої цивілізації.

Як би там не було, нам не доводиться дякувати богів за цивілізацію. Це - благо, завойоване нами самими. Епікур пише: «Треба думати, що самі обставини [предмети] навчили і примусили [людську] природу робити багато різного роду речей і що розум [думка] згодом удосконалював [розвивав] то, що було вручено природою, і робив подальші винаходи, - в деяких областях [випадках] швидше, в деяких повільніше, в деякі періоди і часи «робив великі успіхи», в деякі - менші ^»1.

Справа в тому, що потрібно живити довіру до людини, а не закликати богів. Головне - в тому, щоб перестати боятися богів, тому що цей страх паралізує нас і зводить з розуму. Довіра до нас, людям, до нашої мудрості, скромною, але надійною. Якщо страх богів буде розсіяний, всесвіт постане без таємниць і без жаху.

Залишається страх смерті, більш переважний, але ще більш абсурдний, ніж що-небудь інше. Смерть ніщо для нас, абсолютно точно - ніщо. У нас не повинно навіть бути про неї іншого уявлення, крім як про просте зів'яненні. Частинки нашого єства, нашої свідомості буття розкладаються так само, як приходить до розкладання все складне. Але це явище цілком природне. І крім того, коли воно відбувається, нас вже більше немає тут, ми не можемо цього зрозуміти.

У рішучу виведення, який Епікур робить в одному з його збережених листів (до Меньок), він показує, що смерть ніщо для нас. «... Коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо» ^2. Таким чином, у нас ніколи, ні на одну хвилину немає зіткнення з нею. Наші хвилювання і наші страхи перед нею також смішні, як страхи і хвилювання дитини перед уявним букой. Раз ми будемо мертві, ми будемо так само нечутливі до явищ цього світу, як були до нашого народження. Ми сумуємо про те, що не жили століття тому? Так чому ж сумувати, що ми не будемо існувати через століття?

¹ Лукрецій, т. II, Лист до Геродоту, с. 557.

² Там же, с. 593.

Звичайно, Епікур не забуває про фізичні страждання, які можуть передувати смерті, але хіба у нас немає на противагу мужності і гідності? Епікур має право так говорити, тому що він жахливо страждав, роками страждав фізично. Він ніколи не скаржився на свою серйозну хворобу, і фізичні страждання ніколи не порушували його внутрішнього світу і щастя. Що стосується моральних страждань, він їх перемагав, вважаючи їх негідними розумної людини. І ось з припиненням страхів, які найбільше хвилюють людей, розвіяна головна причина людських нещасть. Але що ж залишається людині? Ця мудрість на перший погляд здається в достатній мірі негативної. Але вона не така по Епікура. Дійсно, досить того, щоб скорбота припинилася, досить, щоб прості потреби, елементарні бажання були задоволені - і людина повертається до свого природного покликання; досить, щоб страждання, перекручує людини і змушує його кричати, було усунуто, і людина знову повністю знаходить себе і почувається щасливим. Покликання людини - можна повторювати це без кінця - радість. Усуньте страждання. Цього достатньо, щоб виникла радість.

Подивіться, як це просто, якщо повірити Епікура. Тіло стогне від голоду, від спраги, від холоду. Трохи потрібно, щоб змусити його замовкнути, а проста натура і не вимагає багато чого. Чи не відчувати більше голоду, не відчувати більше спраги, не страждати більше - в цьому вже задоволення, яке може здатися жалюгідним і статичним. Я говорив уже, що мудрість Епікура скромна, але надійна. Обмеженість його вимог досить ясно показує відчай епохи, в яку ці вимоги були сформульовані. Ця мудрість охороняє те, що є головним для людини, що піддається небезпеці. Попросту людина хоче одного: не страждати більше, не боятися, не харчуватися химерами. Епікур дає йому радість, радість того, хто тільки що уникнув смерті, кого тільки що врятували від смертної кари. Це може бути, всупереч очевидності, дуже бурхлива радість. Людина залишається цілий, його свідомість відновлено; його бажання обмежені, тому він може їх задовольнити. Він знову знаходить певну стійкість життя, яку більшість людей втратило. Божевільні ті люди, які завжди прагнуть задовольняти нові, штучні бажання, ці бажання іноді простіше відкинути, ніж задовольнити. Ці безумці завжди прагнуть вийти за рамки життя простий і природною. Насправді вони ніколи не живуть, зайняті пошуками «засобів, щоб жити», як каже Епікур. Мудрий знає, що життя - це не життя для завтрашнього дня: вона - для цього самого дня, для цього дня, в який ми живемо, для кожної секунди цього дня. Кожен момент - щастя, кожне задоволене бажання - насолода (і не важливо, що це бажання буде бажанням скромного блага; важливо те, щоб воно було задоволено), кожна хвилина - задоволення, і в такому випадку це буде як би вічним володінням щастя. Світ прийнятий, життя йде. Проходить час - вже не зміна незадоволених потреб, втрачених блат, ошуканих надій. Ви вже не увлекаемость часом, ви міцно влаштувалися, ви володієте радістю.

Що сміливо і сильно в цій мудрості, так це твердження, постійно повторюване, що людина народжена для радості і що основа радості - тіло і тісне злиття відчуття життя з тілом.Епікур написав цю фразу, яка здавалася дуже скандальної: «Початок і корінь усякого блага - задоволення утроби» (Лукрецій, т. II, с. 643). (Це, звичайно, скандал для людей, які ніколи не знали голоду, що шукають задоволення зовсім в іншому, у володінні рідкісними благами, яких вони ніколи не здобудуть.) Насправді, спостерігаючи все навколо себе, а завтра, можливо, і самих себе, ми ніколи не повинні забувати, що мудрість, яка не надсилається від матеріальних умов свідомості, є мудрість цілком уявна. Більш того: нелюдська. Епікур-то ніколи не забував, ні на один момент, що можливість мислити і висловлювати свої думки тісно пов'язана з властивістю людини пити і їсти і з радістю дихати.

Справді, матеріалістична мудрість і наших днів не надто відрізняється в своїй початковій точці і в своїх принципах від мудрості Епікура. Але в світі, де задоволення нескінченно більш численних потреб стало можливим, збагненним, законним - якщо навіть така реалізація потреб є явно загрозливою в даний час, - ця заснована на матеріалізмі мудрість була б сьогодні набагато більш вимогливою, ніж інші, найвимогливішій з усіх.

Епікур заявляє нам з силою, що ми можемо пізнати велику радість, велике задоволення. Епікур - це людина, яка ніколи не боявся вживати слово «задоволення»; але потрібно, щоб це задоволення було просто і природно і відповідало необхідним потребам. Є, щоб не померти з голоду, пити, щоб не загинути від спраги, і тільки тоді, коли дійсно голодні і відчувають спрагу. «Хліб і вода доставляють найбільше, вище задоволення, коли людина підносить їх до уст, відчуваючи потребу» ^1, - каже він. І, звичайно, непогано також з'їсти що-небудь хороше, випити освіжаючий напій, а також відчути радість любові. Але завжди, коли це відповідає потребі, бажанням природному й правдивому. Ускладнювати задоволення, створюючи штучні потреби, живучи життям непомірних домагань, ніколи не задовольняються, життям жадібної і пихатої, - це не тільки не збільшувати задоволення і радості, це назавжди знищити їх.

¹ Лукрецій, т. II, Лист до Меньок, с. 597.

Задоволення - це вірна нагорода тому, хто міцно тримає в руках свої бажання, хто ними керує і усуває їх, якщо знає, що не може їх здійснити. Задоволення і радість винагороджують людей поміркованих, стриманих, мужніх, володіють собою. У цій доктрині епікурейства, яку вважали такий розгнузданої, поняття задоволення, що є її основою, передбачає володіння найвищими чеснотами: це перш за все мужність, природжена чеснота грецького народу, чеснота, яка, подібно до червоної нитки, вотканной в полотно білого вітрила, проходить через всю історію греків, мужність, стало згодом - з Сократа - мужністю обдуманим, мужністю розумним, заснованим на повазі і на точному знанні дійсності. Чудова цвітіння античної мудрості в саму годину її занепаду! .. Такі чесноти, за Епікура, забезпечують нам досконалу безтурботність при будь-яких обставин. Людина, яка задовольняється небагатьом, завжди щасливий тим, що він живе. «З'їсти невеликий шматок, випити ковток, лягти на дошки - ось і Епікур», - коментує один із стародавніх, який «уже готовий сперечатися з раннього ранку не тільки зі своїми друзями, але з самим Зевсом». Такий чоловік, з яким хотіли ототожнити розпуста!

Цей хворий, що страждає без скарг протягом багатьох років від болів, іноді гострих внаслідок каменів в сечовому міхурі, ця людина, замучений болем, який, щоб полегшити муки, міг тільки просити, щоб його переносили у внутрішній двір його будинку, - ця людина не переставав, однак, заявляти, що життя, навіть така, варто того, щоб прожити його в задоволенні найелементарніших бажань, але також, і особливо, в досконалої радості, доставленої найбільш благородної з людських пристрастей, в радості, якої було достатньо, щоб осв щать, зігрівати і надихати його власне життя, і яку він називає зовсім просто - дружбою. Епікур повністю проявляє себе в дружбі. Він весь видно в ній, він відкривається в неї з усією його добротою, з його глибокою любов'ю до інших людських створінь, зробленим з того ж смертного тіла, приреченим на такі ж неймовірно важкі страждання і в той же час очікують того ж щастя, тих же задоволень, найбільш чутливим знаряддям яких є тіло, що очікують тієї ж радості любити інших. Ось епікурейська дружба в своїй початковій точці.

Учні Епікура, його друзі приходили до нього в цей сад, що став тепер бідним двором. Епікур говорив їм, що дружба до нескінченності збільшує задоволення жити. Дружба - це поділ між друзями необхідного, це переживання спільно простих задоволень - ось кращий плід обмеженою мудрості Епікура. Але в дійсності в поєднанні з дружбою ця мудрість перестає бути обмеженою: вона поширюється на людське суспільство. Чи не говорить нам один письменник давнину, що після смерті Епікура число його друзів було таке велике, що можна було їх вважати «цілими містами».

Таким чином, у цього мудреця, який спочатку здавався таким недалеким і таким ізольованим, було щось гаряче і таке братнє, він представляв собою такий благородний джерело, що люди ніколи не припиняли приходити до нього втамовувати спрагу. «Життя Епікура в порівнянні з життям інших щодо лагідності і достатку своїм [поміркованості] можна вважати казкою» ^1.

¹ Лукрецій, т. II, с. 617.

Спробуємо підійти якомога ближче до цього поняття епікурейської дружби, в якій проявляється останнім цвітіння цієї людини, цієї мудрості.

Насправді вся антична мудрість, все те, що називають таким холодним, таким охолоджуючим терміном - «філософські школи», всі ці школи представляють собою як би вогнища дружби. Встановлюються зв'язки між людьми, які під керівництвом вчителя шукають істини, що стала необхідною для їх знедоленої життя, істини, яка повинна жити і яка об'єднує людей, роз'єднаних в результаті краху міста-держави, в нові спільноти.

Коли Епікур покинув Азію, щоб влаштуватися в Афінах, деякі з його друзів і учнів супроводжували його, інші залишилися в Азії. Від'їзд не перервав дружніх зв'язків. Він їх зміцнив, як це іноді буває. І якщо Епікур ще наважувався два або три рази виїжджати на короткий час з Афін, то це для того, щоб віддати візити «друзям, які знаходяться в Іонії», як говорив він.

Тим часом один одному пишуть. Виникає листування в прозі; правда, подібна листування виникла трохи раніше між Платоном і його учнями. Явище настільки дивовижне, що довгий час новітні дослідники ставили під сумнів листи Платона, в даний час в значній частині реабілітовані. У своєму шостому листі Платон радить трьом своїм учням, відокремленим один від одного, правда, невеликою відстанню, спробувати «утворити, спілкуючись один з одним, тісний союз дружби». Ми знаємо також, що до Платона були пифагорейские гуртки друзів, члени яких, безсумнівно, листувалися.

Отже, між окремими епікурейцями ведеться листування. Це або довгі послання, де уточнюються на дозвіллі основні пункти вчення, або приватні листи, повні практичних порад, моральних умовлянь в дуже природність, в дуже дружньому тоні, в тоні старшого до юнаків, які перебувають у скрутному становищі. Дуже тепле, дружнє спілкування, в якому найбільш піднесені інтелектуальні суперечки змішуються іноді з казуїстикою директивного листа. Юнаки довіряють цьому вчителеві, що говорить з ними з повною невимушеністю, який прагне бути простим і зрозумілим, хто говорить про труднощі, які він пізнав раніше їх в пошуках щастя. Це іноді тон послань до римлян і коринтян Павла, а також Петра і Якова, - такий завжди тон Епікура, тон пошуків істини, що проводяться неухильно і в співтоваристві з тими, хто відданий йому і пов'язаний з ним випробуваними відносинами дружби. Ясно, що епікурейські групи формуються в світі III століття на зразок «церков». З тих пір як міста-держави зникли або опинилися на шляху до зникнення, у людей виникла потреба насамперед знайти притулок в співтоваристві.

Якщо Епікур відчував безприкладну за своєю силою радість життя, володіючи тільки елементарними її благами, то це тому, що він умів уникати безодні самотності, нічим не прикритого відчаю. Тепер він знає по людській дружбі, яку він завоював, що життя - це безцінний благо і що воно може бути вирвано у нього тільки разом з життям. Що до негараздів життя, він не один відчуває їх, все люди відчули їх. «Вся земля живе, страждаючи; і саме тому для цієї сумної життя ми, люди, отримали стільки її дарів ». Звідси також випливає і досвід дружби - самого дивного відкриття зі зроблених Епікура. І самого грецького до того ж. Переконаність Епікура як би перегукується - на іншому кінці еллінської ланцюга - з приголомшливими словами Ахілла до Лікаон, словами, вже цитованими вище, в момент, коли Ахілл заносить над цим ворогом свій меч:

Так, мій любий, помри ...

Помер Патрокл, незрівнянно тебе кращу смертний.

( «Èëèàäà», XXI, ñ. 106-107)

Слово таке дивне при зверненні до ворога, що багато вчених, перш ніж осмислити його, вважають за краще виправляти текст, що ставить перед ними загадку. Тут немає іншого загадки, крім того, що людина, яка в той самий момент, коли він вбиває, відчуває себе нерозривно пов'язаним з цим іншою людською істотою, що розділяє з ним необхідність вмирати. Так і Епікур кожній людині - друг він чи ворог - може сказати «друг». Ніяке інше почуття, крім дружби, не виражає цієї глибокої солідарності, яка всіх нас пов'язує з кожним з наших братів по нещастю, з усіма кандидатами на це випробування, куди людина завжди «допускається», на смерть, що чатує його.

Епікурейська дружба, таким чином, чудове твердження всього Епікура. Це не тимчасовий стан, що має на увазі володіння Благом або Богом, який є вища Благо. Епікурейська дружба - це самоціль.

Але якщо культ дружби і поширений в більшості філософських шкіл, проте є глибоке розходження між епікурейської дружбою і дружбою піфагорейської або платонівської. В інших гуртках дружба була чоловічою; дружба, до якої закликав Епікур, - ми це знаємо по самим іменах його учнів - була відкрита для кожного людського створення. Деякі учні приходили до вчителя зі своїми законними дружинами. Але наявність таких імен, як Леонтина, Гедейа, Еротіона, Нікідіона, і інших в гуртку учнів виявляє і жінок вільної поведінки. Можливо, що це давало привід до докучним толкам. Проте там, в епікурейська саду, з ними поводилися як з рівними, визнавали людську гідність їх, таких же людей, що складаються з того ж тіла і тих самих атомів, що живуть в задоволенні з друзями, які обрали їх своїми «коханими», що живуть тією ж людським життям, повної випадків, життям «вільних жінок», не пов'язаних договором, що має назву шлюбом. Ці жінки не належали більше до того кола «гетер», які ще недавно були рабинями заміжньої жінки. Хтось нарешті визнав у них душу, хтось подбав про благо цієї душі, яку разом з ним і вони шукали для себе.

Епікур, уражений моральними та інтелектуальними якостями деяких з цих «вільних жінок», довірив однієї з них тимчасове керівництво, яке поверталося до неї, коли приходила її чергу відповідно до закону групи. Імена кількох з цих молодих жінок вказують на їх становище рабинь. Нова перемога в цій співдружності над одним з найбільш наполегливих забобонів античності. Перемога дружби.

Але епікурейська дружба не тільки примирителькою і визволителька одночасно і чоловіки і жінки, вона щось набагато більше, вона - я вже сказав це - самоціль. Яка ж це мета?

Епікур занадто грек, щоб уявити собі, що перемогу, тобто володіння щастям, можна завоювати в самоті; щастя - це результат пошуків, виконаних людськими істотами спільно.Дружба - це вершина, тому що вона являє ідеальне співтовариство вчителя і учнів. У такому співтоваристві тільки й може розквітнути людське життя. Отже, дружба - ця сама мудрість, а зовсім не засіб до досягнення мудрості. Саме в повному взаєморозумінні вчителя і учнів полягає в кінцевому рахунку спокій душі, яка не є тільки «атараксія» (відсутність хвилювань), але дійсно повна ясність, досконала евдемонія, вища гармонія.

Ось деякі, мало хто зі збережених, думки про дружбу; вони сягають вершин епікурейства. Бо саме тут, в дружбі, епікурейство досягає найвищої точки, як трохи пізніше християнство - в любові до ближнього. «З усього того, що мудрість доставляє собі для щастя всього життя, найважливіше є володіння дружбою» (Лукрецій, т. II, с. 607).

«Ми не стільки маємо потребу [допомоги] від друзів, скільки впевненості щодо допомоги» (там же, с. 613).

«Будь-яка дружба бажана заради себе самої, а початок вона бере від користі» (там же, с. 615).

«Дружбу народжують труднощі життя, проте формує і підтримує дружбу спільність життя тих, хто досяг повноти щастя. Коли мудрець сам піддається тортурам, він страждає не більше, ніж коли бачить, що один піддається тортурам ...

Дружба обходить з танцем всесвіт, оголошуючи нам, щоб ми прокидалися до прославляння щасливого життя »(там же, с. 621).

Слово macarismos, прославляти, в останній фразі - це термін релігійного мови, термін, який містить в собі ідею порятунку. Друзі Епікура повинні вітати один одного тому, що вони врятувалися. Але можна також перевести більш просто: «Як глашатай вона нас кличе прокинутися на щастя» ^1.

¹ Зауважимо, з іншого боку, що текст всієї цієї думки є спірним. Спочатку деякі вчені переводили не "Дружба обходить ... всесвіт ...», а «Сонце обходить ... всесвіт ...». У цьому сенсі даний переклад на с. 360. - Прим. автора.

«Будемо висловлювати симпатію померлим [друзям] НЕ оплакування їх, а роздумами про них» (там же, с. 623).

Нам би хотілося мати можливість процитувати з приводу епікурейської дружби що-небудь інше, крім цих висловів кілька відстороненого характеру. Втрачені листи містили іноді розповіді про факти, повних значення. Але в більшості цих особистих листів були опущені місця, які виражають почуття дуже живі. Укладачі висловів зберігають тільки самі вислови і грубо відкидають історію, в ході якої вони виникли.

Подекуди ще збереглися напівзотлілі записки, короткі, але зворушливі по увазі до незначних речей. Така, наприклад, записка, адресована Епікура дитині, в якої Епікур рекомендує цій дитині «бути розумним». «Ми прибули в Лампсак в доброму здоров'ї. Я, Піфокл, Ермарх і Ктесіпп, і знайшли там у доброму здоров'ї Фемистий та інших друзів. Як добре, що ти здоровий [а] і твоя мама і що ти, як і раніше, слухаєш тата і Матрона [раб, який проводжає дитину в школу]. Будь впевнений [а], причина, чому я і всі інші любимо тебе, та, що ти їх у всьому слухаєш »(Лукрецій, т. II, с. 637).

Ніжне ставлення Епікура до його наймолодшим учням помітно і в інших записках. Він пише Піфоклу, якому не було ще вісімнадцяти років, коли він прийшов до вчителя: «Буду сидіти в очікуванні бажаного богоравного твого прибуття» (там же, с. 637). Він довірив цього юнака нагляду свого друга Поліена і подбав про те, щоб Ідоменей, інша близька, не давав йому занадто багато грошей. «Якщо хочеш зробити Піфокла багатим, - пише він, - не додаси йому грошей, а відбавляй пристрасть до грошей ...» (там же, с. 635).

Ці юнаки, сповнені любові, ледь утримувалися від прояву своєї вдячності і дружби по відношенню до вчителя, який брав тільки строгі і скупі свідчення прихильності.

Ось випадок з колото. Це один з учнів самої ранньої пори, в Лампсаке, в Іонії. Найтісніша дружба пов'язувала його з Епікура, який охоче вживав по відношенню до нього дружні зменшувальні імена, називав його Колотаром, Колотаріоном. І ось одного разу, коли Епікур міркував про природу, Колот раптом впав на коліна.

«З поваги до того, що я тоді говорив, тобі прийшло бажання, незгодні з вченням про природу [тобто неприродне], обхопити мої коліна, обійняти мене і надати мені знаки поваги, які зазвичай виявляються людьми при шануванні деяких осіб і звернення до них з благаннями. Таким чином ти змушуєш і мене відповісти поклонінням тобі і повагою. Ходи у мене безсмертним і мене вважай безсмертним »(там же, с. 635). Так це пояснює лист Епікура. Колот був однією з тих натур, які мають потребу проявляти свої почуття. Епікур для нього - світло, і він його проголошує світлом. «З'явися, Титан, і все інше здасться мороком!» Учитель посміхався на це і заперечував з гумором, як свідчить цитований уривок. Він досить розумів юність і знав, що одна з її глибоких потреб - це знайти керівника, слово і приклад якого були б законом. Він говорив: «Шанування мудреця є велике благо для шанують» (там же, с. 617). Тон учнів першого покоління - це тон людей, що володіють привілеєм ділити життя з вищою істотою. У епікурейської дружбу вони відчували божественне присутність.

Багато пізніше Лукрецій, лютий ворог всього божественного, не раз говорить про Епікура як про бога.

Богом він був, мій доблесний Меммій, воістину богом!

Він, хто вперше знайшов ту основу розумну життя,

Що називаємо тепер ми мудрістю ...

(Ëóêðåöèé, Î ïðèðîäå âåùåé, V, ïåðåâîä Ô. À. Ïåòðîâñêîãî, ñ. 8-10)

«Про щасливо відкритий шлях, і простий, і зовсім прямий!» - проголошує в пориві ентузіазму Цицерон, говорячи про епікурейством.

Вірити вчителю, коритися йому і любити один одного - ось шлях, відкритий епікурейством. Відкритий для Риму? Відомо, що Римська імперія не піде цим шляхом ...

Між іншим, не забудемо відзначити останню картину, саму хвилюючу з усіх, яке супроводжувало історію епікурейства за часів Лукреція. Це картина шести тисяч рабів, повсталих разом зі Спартаком і розіпнутих на хрестах, поставлених уздовж дороги, що веде з Капуї до Риму. Вперше основи античного світу, здавалися міцними навіки, були вражені. Час Лукреція було не менше неспокійним, ніж час Епікура. Диктатура за диктатурою, війна за війною, змова за змовою, епоха, повна цивільних смут, зрад, вбивств і кривавих репресій, царство хаосу повинен обмежувати в крові крах Римської республіки. Але найтрагічнішим явищем залишається картина цих шести тисяч рабів, розіп'ятих на хрестах. Трагічним і незбагненним.

Та й хто дійсно міг би зрозуміти, що означали це повстання рабів і жорстоке упокорення, яке поклало йому кінець?

Лукрецій був римським вершником. Він мислив правильно, але в дуже обмежених рамках; він мислив як епікуреєць, але в суспільстві вже приреченому в силу наявності в ньому цього гниючого кореня - рабства, який суспільство не могло вирвати, що не вирвавши саме себе з життя. Лукрецій зневажати Бога, але його атеїзм і його хули не врятували його.

* * *

Вчення Епікура існувало до IV століття нашої ери. Збереглося зворушливе тому доказ. Один далекий учень Епікура - далекий, але педантично відданий йому, бо ніколи не існувало єресі в цій школі прямодушності, - п'ять століть після настанов учителя в Афінах визнав за необхідне спорудити свідоцтво того, що епікурейство живе.

В епоху, коли античний світ вже втратив віру в свої чесноти, відмовився від цінностей, які створили його велич, щоб віддатися містичним розрадам новопіфагорейцев, гностиків або навіть більш грубим забобонам, старий епікуреєць, на ім'я Діоген з Еноанд (так називалося місце в Каппадокії, де він жив), велів викарбувати на стіні одного портика то, що може бути названо «епікурейським посланням». Сучасники Діогена, снідати забобонами, вже зовсім не могли зрозуміти його. Але для нас це послання - один з останніх пам'яток античної мудрості. Ось воно:

«Наведений роками до заходу життя і чекаючи щохвилини відходу зі світу, з сумним співом про повноту мого щастя, я вирішив, з побоювання бути захопленим зненацька, надати допомогу тим, хто цього потребує. Якби одну особу, або два, або три, або чотири, або стільки, скільки б ви хотіли, були в біді і я був би покликаний до них на допомогу, я б зробив все, що в моїх силах, щоб дати кращий рада. Тепер, як я вже сказав, більшість людей хворі як би пошестю, хворі їх помилковими уявленнями про світ, і хвороба панує, бо з наслідування люди передають один одному хвороба, як ті вівці. Крім того, адже це тільки справедливо - надати допомогу тим, хто прийде після нас. Вони теж наші, хоча вони ще не народилися. Любов до людини велить нам допомогти чужинцям, які побувають тут. А так як добре послання вже поширювалося в книзі, я вирішив використовувати цю стіну і оприлюднити цей засіб лікування людства ».

Це засіб було не що інше, як «Tetrapharmakon» (четверний засіб), сформульоване Епікура і збереглося в «Головних думках вчителя». Воно складалося з дванадцяти грецьких слів, які потрібно переводити таким чином:

Нема чого боятися богів.

Нема чого боятися смерті.

Можна переносити страждання.

Можна досягти щастя.

Тим часом християнська думка з давніх пір визнала в матеріалізмі, в «атеїзм» Епікура найнебезпечнішого ворога своєї віри, явного супротивника свого духовного панування. Климент Олександрійський писав: «Якщо апостол Павло нападає на філософів, то він має на увазі тільки епікурейство».

Ідеалізм Платона здавався ревнителям нового закону більш схожим з християнством і в кінцевому рахунку набагато менш руйнівним, ніж епікурейство. Платон був скоріше союзником, ніж противником, міцної підтримкою християнського спіритуалізму. Платоновские мрії з приємною легкістю втілювалися в «Одкровення» християнства. У той же самий час стало ясно до кінця античної епохи, коли голод розгулював по світу, як жадібний людожер, що «філософія утроби" не насичує.

Серед голоду і крові народи - по крайней мере цивілізовані народи - розсіювалися і гинули ...

Пізніше - і на довгий час - епікурейство як би впало в сплячку. Померло воно? Не вірте цьому. Воно ніколи не може померти. Це один зі справжніх ликів людини. Воно спить, відпочиває в міцний сон. Щоб побачити її потрібно рушайте в Рим, в музей Терм. Подивіться на його вигляд на тлі драпіровок, що обрамляють його. Це особа, яка не помічає проходить часу і разом з тим готове прокинутися тоді, коли це загадкове досягне того світу, про який воно марить ...

Революції вражають нашу землю. Вони змінюють, вони кваплять хід історії. Нові класи, нові народи вже без класів простують по світу. Спадщина Епікура - для них, воно чекає їх. Монтень знаходить в Епікура одного зі своїх забутих предків, він робить його своїм, він його продовжує. Гассенді і вільнодумці йдуть слідом за ним, енциклопедисти прислухаються до його голосу. Гельвецій пише про «щастя» велику поему (досить посередню), він пише «Хвалу насолоди». Анатоль Франс, Андре Жид трудяться поруч з ним ... Карл Маркс вітає його як одного з найголовніших визволителів людини.

Що ж, перемогло людство страх смерті? Забуло воно, що існували боги? Ще немає. Боротьба триває.

Епікур виникає знову, він завжди вірний сам собі. І так само залишається незмінною, як Чумацький Шлях.

Під час його сну люди винайшли чимало приладів - телескоп, мікроскоп, безліч інструментів, щоб спостерігати, фотографувати, відтворювати танець атомів матерії. Епікур бере один з них, він дивиться, він сміється від радості. Тепер він бачить атоми.

БІБЛІОГРАФІЯ

Розглянутий в даній книзі період грецької цивілізації - від Евріпіда до Олександрії, - ширший, ніж в попередньому томі, автор цієї роботи прагне охарактеризувати декількома найбільш переконливими прикладами. Цей період охоплює п'ять століть - і навіть більше, якщо виникне бажання сказати про нього все істотне. Другий том - від Антігони до Сократа - охоплював не більше п'ятдесяти років.

Автор не ставив перед собою перешкод, він іноді повертався назад і робив свідомі пропуски, іноді він виходив і за межі дат, намічених в якості кордонів грецької цивілізації, іноді навіть не досягав їх.Все тут залежало від вибору, який багатьом читачам може здатися довільним. Так, автор приділив філософам набагато менше місця і уваги, ніж він це робить зазвичай. Навпаки, більше - вченим, що йому здається природніше в такий час, як наше, настільки глибоко захоплене науковими дослідженнями.

Ось серед багатьох робіт і крім «праць», тобто головного джерела, кілька творів, які автор використав, іноді безсовісно пограбував, творів, яким автор зобов'язаний більшою частиною того, що можна знайти хорошого на попередніх сторінках.

Автор нерідко це говорив, і йому приємно це повторити: книги, які він створює, він створює за допомогою тих, хто любить ці книги.

ГЛАВИ I, II і III

Див. Бібліографію в кн .: «Грецька цивілізація», т. II і, крім того:

Albin Lesky, Die Griechische Tragodie, Leipzig, 1938, pp. 133 ss.

Andre Bonnard, Euripide dans la Tragedie des Bacchantes. Alma Mater III, ¹ 17, fevrier 1946.

ГЛАВА IV

Albert Thibaudet, La Campagne avec Thucydide, NRF, 1922.

Jacqueline de Romilly, Thucydide et l'Imperialisme Athenien, Paris, Les Belles Lettres, 1947.

Jacqueline de Romilly, Histoire et Raison chez Thucydide, Paris, Les Belles Lettres, 1956.

ГЛАВА V

Aime Puech, Les Philippiques de Demosthene, Paris, Mellottee sd

Paul Cloche, Demosthene (sic) et la Fin de la Civilisation athenienne, Paris, Payot, 1957.

Georges Mathieu, Demosthene, l'Homme et l'OEuvre, Paris, Boivin, 1948.

ГЛАВИ VI і VII

Auguste Dies, Autour de Platon. Essais de Critique et d'Histoire, 2 vol., Paris, Beauchesne, 1927.

Auguste Dies, Platon, Paris, Flammarion, 1930.

Roger Godel, Cites et Univers de Platon, Paris, Les Belles Lettres, 1942.

Raymond Simeterre, Introduction a l'Etude de Platon, Paris, Les Belles Lettres, 1944.

Andre Bonnard, Socrate selon Platon, Lausanne, Mermod, 1945.

Pierre-Maxime Schuhl, Platon et l'Art de son temps, Paris, Presses universitaires de France, 1952.

Henri Marrou, Saint Augustin et l'Augustinisme, Paris, Editions du Seuil, 1955.

Etat et Classes dans l'Antiquite esclavagiste. Recherches internationales. Editions de la Nouvelle Critique, juin 1 957.

ГЛАВА VIII

W. D. Ross, Aristote, Paris, Payot, 1930.

Will Durant, Vie et Doctrine des Philosophes (Aristote), Paris, Payot, 1932.

J.-M. Le Blond, Traite sur les Parties des Animaux L. I er . Aristote philosophe de la Vie. Introduction et Commentaire, Paris, Aubier, 1945.

S.-F. Vason, Histoire des Sciences, Paris, Colin, 1956.

ГЛАВА IX

Джерела: Arrien. Expedition d'Alexandre; Plutarque, Vie d'Alexandre et de la Fortune ou Vertu d'Alexandre (1-2).

Georges Radet, Alexandre le Grand, Paris, L'Artisan du Livre, 1931.

Ulrich Wilcken, Alexandre le Grand, Paris, Payot, 1933.

Rene Grousset, De la Grece a la Chine, Monaco, Les Documents d'Art, 1948.

Paul Cloche, Alexandre le Grand et les Essais de Fusion entre l'Occident greco -macedonien et l'Orient. Neuchatel, Messeiller, 1953.

Andre Bonnard, Alexandre et la Fraternite, Europe, 1958, p. 38 a58.

ГЛАВА X

Bouche-Leclercq, Histoire des Lagides, t. I, Paris, Leroux, 1903.

ГЛАВА XI

W. W. Tarn, La Civilisation hellenistique, Paris, Payot, 1936. (В. В. Тарн, Елліністична цивілізація, M., Видавництво іноземної літератури, 1949.)

ГЛАВИ XII, XIII і XIV

Джерела: Heronis Alexandrini. Opera quae supersunt omnia. Vol. I. Pneumatica et Automata (recensuit Schmidt) Leipzig, 1899.

Benjamin Farrington, Greek Science II Theophrastus to Galen. Penguin Books Harmondsworth, Middlesex, 1944.

JD Bernal, Science in History, London, Watte & Co, 1954.

Histoire de la Science. Encyclopedie de la Pleiade, NRF, 1957.

Pierre Rousseau, Histoire des Techniques, Paris, Fayard, 1956.

Arnold Reymond, Histoire des Sciences exactes et naturelles dans l' Antiquite greco -romaine, 2 ^e edition, Paris, Presses universitaires de France, 1955.

ГЛАВИ XV, XVI і XVII

Ph.-E. Legrand, La Poesie alexandrine, Paris, Payot, 1924.

Appolonios de Rhodes, Les Argonautiques, traduction francaise par de la Ville de Mirmont. Bordeax, Gounouilhou, 1892.

Marshall M. Gillies, The Argonautica of Apollonios Rhodius, Book III. Cambridge at the University Press, 1928.

Ettore Bignone, Teocrito, Bari, 1934.

Andre Bonnard, Preface a: Longus, «Daphnis et Chloe», Lausanne, Mermod, 1945.

ГЛАВА XVIII

Xenia Atanassievitch. L'Atomisme d'Epicure, Paris, Presses universitaires de France sd

Paul Nizan, Les Materialistes de l'Antiquite. Democrite-Epicure- Lucrece. Editions sociales internationales, Paris, 1938.

Corrado Barbagallo, Le Declin d'une Civilisation ou la Fin de la Grece Antique , Paris, Payot, 1927.

A.-J. Festugiere, Epicure et ses Dieux, Paris, Presses universitaires de France, 1946.

* * *

NB. Я зміг використовувати одну ще не опубліковану роботу Клода Мосс, здану на зберігання в Бібліотеку Сорбонни і має назву: «Соціальні та політичні аспекти занепаду грецького міста-держави в IV столітті до нашої ери». Так буде мені дозволено подякувати автора за це. Я так само приношу подяку моєму другові Самюелем Ганьебену, професору фізики в Невшателі, за ті пояснення, які я отримав від нього щодо «парової машини» Герона Олександрійського.