Михайло Сергійович Горбачов

Новосибірський технологічний технікум харчування

Тема «Михайло Сергійович Горбачов»

Виконала студентка гр. 331

Купцова Ірина

Перевірила Шуленін Олена

Єгорівна

2002рік

план:

1. Введення 4

2. Життя М.С. Горбачова 5

3. Імпульси до зовнішньої політики Горбачова 6

4. Шлях реформатора 8

5. Передумови перебудови 10

6. Перші реформи 11

7. Чому Горбачов не виконує своїх обіцянок 12

8. Хто "ЗА" і хто "ПРОТИ" Горбачова 14

9. Підсумки перебудови 17

10. Врегулювання Афганського конфлікту 19

11. Нормалізація радянсько-китайських відносин 23

12. Подолання відставання в радянсько-японських відносинах 28

13. Висновок 31

14. Використана література 32

Михайло Сергійович Горбачов.

Вступ.

Поняття "перебудова" дуже спірно: кожний має на увазі під ним щось, що відповідає його політичним поглядам. Я розумію під словом "перебудова" як сукупність суспільно-політичних процесів у період 1985-1991 років.

В середині 80-х керівництво КПРС проголосило курс на перебудову. За масштабом викликаних нею змін у Європі, та й в усьому світі її справедливо зіставляють з такими історичними подіями, як Велика французька революція чи Жовтень 1917 року в Росії. Отже, термін "перебудова" з'явився в нашій політичній лексиці в 1985 році. Але чим була тодішня "перебудова"? Що вона дала країні і чого вона її позбавила?

Життя М.С. Горбачова.

Михайло Сергійович Горбачов народився в селянській родині на півдні Росії, неподалік від Ставрополя. Його батько загинув на фронті, залишивши двох синів, і старшому з них, Михайлу, довелося взяти на себе основні турботи про сім'ю. Він почав працювати з 13 років, з 15 років - помічник комбайнера машинно-тракторної станції (МТС).

Його завзятість і наполегливість допомогли йому закінчити школу із золотою медаллю і надійти за результатами співбесіди в Московський університет імені М.В. Ломоносова на юридичний факультет.

М.С. Горбачов добре навчався в університеті, тут же з 1955 р він почав займатися комсомольською і партійною роботою. Заочно закінчив економічний факультет Ставропольського сільськогосподарського інституту за фахом агроном-економіст.

У студентські роки він одружився на Раїсі Максимівні і поїхав на батьківщину в Ставропольський край, де вони прожили 23 роки. Вона вчилася в філософському університеті МДУ. Ще досить молодою людиною - йому було всього 39 років - він став першим секретарем Ставропольського крайкому КПРС.

У 1971 році родина Горбачов повернулася в Москву, оскільки Михайла Сергійовича перевели на роботу в ЦК КПРС. З 1978 року М.С. Горбачов став секретарем ЦК КПРС по сільському господарству. Його кар'єра продовжує неухильно розвиватися по висхідній: в 1979 році він стає кандидатом у члени Політбюро, а з 1980 року - членом Політбюро ЦК КПРС. У березні 1985 року Горбачова обирають Генеральним секретарем ЦК КПРС. З 1988 року М.С. Горбачов був також Головою Президії Верховної Ради СРСР.

Імпульси до зовнішньої політики Горбачова.

У 1985 р вмирає К.У. Черненко, Генеральним секретарем КПРС під бурхливі оплески стає М.С. Горбачов. З ім'ям цієї людини пов'язано більш ніж п'ять років історії СРСР.

Взагалі, писати про Горбачова нелегко. По деяким причинам.

По-перше, за час його перебування на посаді Генерального секретаря КПРС була величезна кількість мов, заяв, інтерв'ю, виступів на заходах різного рівня, в яких зорієнтуватися часом буває складно. Вже дуже багато їх вийшло за період перебування при владі Горбачова.

По-друге, горбачовський період в нашій історії був порівняно не давно, що не дозволило поки вченим уважно вивчити його і витягти якісь уроки. Хоча вже і зараз є величезна кількість книг, присвячених той час. Так, Д. Волкогонов, працюючи в бібліотеці американського конгресу в 1994 р, виявив понад двісті п'ятдесяти досить великих робіт (книг) про Горбачова. Однак більшість зарубіжних і вітчизняних робіт про Михайло Сергійовича і його політику поверхневі, що не дозволяє вважати їх фундаментальними роботами, як про самого Горбачова, так і про процеси, які проходили в Радянському Союзі у другій половині 80-х рр.

По-третє, він наш сучасник і продовжує брати участь у політичному житті Росії, абсолютно щиро вважаючи, що час його зоряної години ще не прийшов.

Отже, що ж штовхнуло нового Генерального секретаря різко повернути кермо зовнішньої політики СРСР?

Колишні помічники Горбачова згадують, що імпульсами нової зовнішньої політики послужили внутрішні проблеми радянської держави, з якими воно гостро зіткнулося в середині 80-х рр., А також зовнішньополітичне становище СРСР. Країна була в глухому куті. Існував цілий ряд які потребують нагального вирішення питань. Радянський Союз фактично опинився в ізоляції. Справжніх союзників не було. ОВС на 90% складався з радянських збройних сил. До самих вірних союзників Радянського Союзу того часу можна віднести Кубу, ГДР, В'єтнам, але їхній потенціал був обмежений. СРСР був, втягнуть у війну в Афганістані, мав складні відносини з КНР, було багато невирішених питань і в радянсько-японських відносинах.

У формуванні своєї політики (і внутрішньої, і зовнішньої) Горбачов пішов, як і властиво російському національному характеру по революційному чи форсованому шляху. Помічник Горбачова А.С. Черняєв пише в своїх мемуарах, що вперше влітку 1986 р, Генеральний секретар прийшов до висновку про необхідність революції в країні: "Перебудова - це революція. Революція в умах, виробництві, в виробничих силах, виробничих відносинах, у всій надбудові, у всьому" . І ось ще: "Час переломний. Попереду величезна перебудова у всіх сферах".

Обтяжений Радянський Союз був і підтримкою паритету з США, на що йшло близько 40% всіх народних ресурсів. Економіка країни була малоефективною, грошей для конкуренції з сильними суперниками не вистачало. До 1983 р стало виявлятися, що СРСР програє змагання з розвиненими капіталістичними країнами. Ось як сам Горбачов оцінив ситуацію на одній закритій нараді відповідальних працівників у травні 1986 р .: "Ми продавали нафту і газ, іншу сировину, яке рвали у нас з рук. Тепер ситуація змінилася, як ви знаєте, і всередині і поза - не в нашу користь ".

Слід зазначити, що ще до знаменитого Квітневого Пленуму, велися зразкові розмови про майбутню східну політику Радянського Союзу. Так, Черняєв в своїй книзі "Шість років з Горбачовим" відтворює епізод, коли Арбатов показував йому записки, які він посилав М.С. Горбачову. За східній політиці там були такі пропозиції: якомога швидше налагодити відносини з Китаєм, Японії віддати два чи чотири острови і терміново вирішити афганську проблему. Горбачов відгукнувся тільки на питання пов'язаний з Афганістаном і сказав, що вже обмірковує його, і, як з'ясувалося потім, вже дав своєму помічникові А.М. Александрову-Агентову відповідні доручення.

Таким чином, до середини 80-х років для реалістично мислячих політиків в СРСР позначилася проста істина: якщо не знайти переконливих відповідей на виклики складного переломного часу останніх десятиліть ХХ століття, що зачіпають фундаментальні основи людського буття - будь то в економічній, політичній, гуманітарній чи будь іншій сфері матеріального і духовного життя, - може опинитися на узбіччі світової цивілізації. У зв'язку з цим перед радянським керівництвом встала об'єктивна завдання: виходячи не з умоглядних схем, а з реальних загальнолюдських пріоритетів і цінностей, зробити корінний перегляд успадкованих від минулого стереотипних установок і дій, відірваних від життя, що не відповідають інтересам країни. Інакше кажучи, потрібно було відмовитися від всього того, що заводило у свідомо тупикові ситуації на переговорах, заважало ослабленню міжнародної напруженості, нормальному міждержавному співробітництву, зменшенню воєнної загрози. Курс Горбачова спрямований на перебудову і впровадження нового політичного мислення привів до кардинальної зміни зовнішньополітичної орієнтації країни і зробив сильний вплив на перетворення всієї світової системи міждержавних відносин на завершальному етапі "холодної війни".

Шлях реформатора.

Ми знаємо все або майже все про реформи Горбачова. Ми не знаємо, як він став реформатором.

У партійно-адміністративної біографії Горбачова були серйозні передумови до того, щоб, досягнувши найвищої влади, не спочивати на лаврах, але намагатися щось змінити. Дуже важливо, що намісником Ставропілля він став за Брежнєва, коли комуністична система вже розвалювалася, заснований на терорі механізм управління не працював, а народ у цьому зневірився. Вищі керівники в цей період продовжували жити ілюзіями своєї молодості і вірили, що, як і в 30-і роки, накази центру якщо не виконуються, то принаймні сприймаються всерйоз. Володіючи начебто всієї повної інформації, Політбюро, що складається зі старих, насправді не представляло собі стан справ в країні і переоцінювало запас міцності системи. Ще за часів Сталіна відірвалися вони від реального життя, пішли в сюрреалістичний світ Кремля. Покоління Горбачова знало, яке спадщину залишили їм попередники ...

Багато однолітків Горбачова вважали, що змінити нічого не можна. Позиція Горбачова прямо протилежна: змінювати можна і потрібно. Мабуть, тут з'явився не партійний менталітет, для якого при всій зовнішній активності був характерний фаталізм, а менталітет органів КДБ, з якими, судячи з усього, завжди був близький майбутньої в'язень Фороса. Комітет, колишній свого роду внутрішньої партією, по-перше, завжди знав більше, ніж партія: вона не хотіла нічого знати, задовольняючись переможними реляціями і запевненнями у відданості. По-друге, ідеологія могутнього таємного ордена КДБ на відміну від партійної не тільки приймала факт існування противників, проблем і протидії, але і припускало можливість подолання будь-яких труднощів чітко розрахованими активними діями. Звичайно, Горбачов ніколи не був штатним співробітником органів держбезпеки, але він був учнем Юрія Андропова і повністю сприйняв характерну для вчителя віру в те, що сильна, розумна влада може змінити світ.

Але чому, незважаючи на коливання, він проводив реформи в бік лібералізації - ні до таборів і страху, що було б природним розвитком системи, а до свободи, шляхом кардинальної трансформації режиму? Мабуть, не дивлячись на блискучу кар'єру, у нього були якісь рахунки з державою, з владою, бути може, затаєна образа на систему, яка, не знаючи цього, вважала його своїм.

У його біографії є ​​факт, недооцінюваний на Заході.У 1942 році, коли Михайлу Горбачову було одинадцять років, його станиця була на три місяці окупована німецькими військами. Німці були ворогами, з якими боровся на фронті його батько. Але він побачив не карикатурних персонажів радянської пропаганди, а живих людей, це було першим досвідом розуміння того, що пропагандистські стереотипи фатально спрощують, примитивизируют світ, а значить, і ставляться до них, в тому числі і до стереотипам про власну країну, варто з обережністю .

Але головним наслідком життя "під німцем" було не формування більш складної картини світу, що, звичайно, так знадобиться Генеральному секретарю і Президенту в майбутньому. Головним було те що, опинившись в окупації, Горбачов, як і мільйони інших радянських громадян, відразу став людиною другого сорту.

Він зміг подолати негативні наслідки окупації. Орден за трудове досягнення й активна комсомольська робота переважили анкетне мінус, і він став студентом юридичного факультету Московського університету. Але йому довелося виправдатися в тому, в чому він не був винен. Йому довелося зіштовхнути з не справедливістю, і, мабуть, вже тоді він зрозумів, що не все так добре і правильно на його Батьківщині.

Він стикався і з іншими несправедливостями. Коли він навчався, тон в університеті ставили фронтовики. Їх привілейований статус і армійські звичаї гуртожитки ставили його в положення "молодого", якому другі ролі були призначені самою долею. Він подолано і це. Як і своє сільське походження - держава орієнтувалося на вихідців і не симпатизувало селянським синам. Як і відсутність будь-яких зв'язків в Москві - у багатьох його однокласників такі зв'язки були. Він все подолано, домігся поваги на факультеті, але йому довелося платити за це більше, ніж іншим, а значить, він не міг не почати критично відноситься до системи, яка змушувала людей по-різному платити за одне й те саме.

Він подружився з Зденєком Млинарж, одним з майбутніх лідерів "Празької весни". Такий контакт з іноземцем - адже цього досвіду не було майже ні в кого з його однолітків - сприяв руйнуванню етноцентризму, який після війни представляв одну з основ радянської ідеології.

Як і Млинарж, Горбачов сформувався не в революціонера, а в реформатора, який прагне до еволюційних перетворень у рамках соціалістичної системи. Цьому, зокрема, сприяло догматичне освіту. До 1950 року, коли він прийшов на перший курс, в МДУ не залишалося й сліду вільнодумства. Все вибиває з ладу були або репресовані, або звільнені.

Американський психолог Леон Рестінгер якось сказав: "Люди і пацюки люблять то, за що страждають". Горбачову важко було стати повноправним членом системи, але він став їм. А значить, він не міг негативно ставитися до системи в цілому. Це перечеркивало б його удачу. Так що формування реформаторських установок було величезним досягненням для Горбачова. Уявити ж собі можливість виходу за межі "соціалістичного вибору" він зможе лише через 40 років.

Передумови перебудови.

Квітень 1985 поклав початок повільним, обережним реформам, спрямованим на часткове оновлення існуючої системи. Зміни, що відбувалися протягом приблизно трьох наступних років, віддалено нагадували ситуацію, що склалася в Росії в кінці 50-х років минулого століття. Сто тридцять років тому потреба в частковій модернізації режиму була усвідомлена в результаті поразки в Кримській війні, що продемонструвала усьому світу, як далеко відстала Російська імперія від інших європейських держав за час, що пройшов після тріумфальної перемоги її над наполеонівською Францією. Тепер же причиною що почався "ремонту" стало відставання від США в гонці космічних озброєнь: нездатність у силу економічних причин дати відповідь на програму "зоряних війн" переконала правлячі кола СРСР у тому, що змагання в сфері високих технологій уже майже програно (про близькість економічної кризи свідчить хоча б такий факт: з 1971 по 1985 рр. в наявності була негативна динаміка росту по найважливіших економічних показниках.

Йшлося зовсім не про те, щоб змінити систему - існуюча цілком влаштовувала правлячі верхи. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових - насамперед міжнародним - умовам.

Навпаки, у початковому проекті перебудови в главу кута ставилася технологія, а не людина - їй приділялася незрозуміла роль "людського фактора".

Перші реформи.

Причини кризи, що настала в економіці, треба шукати в потворною структурі народного господарства країни і відсутності серйозних стимулів до праці. Усе це варто помножити на серйозні помилки в управлінні, допущені на початку перебудови.

Спочатку, на XVII З'їзді КПРС питання ставилося правильно: повернути виробництво обличчям до споживача й активізувати людський фактор. Але як домогтися поставленої мети? Горбачов обрав цілком марксистський метод - метод проб і помилок.

Спочатку було "прискорення" - наївна спроба за допомогою ідеологічних заклинань і закликів до "кожного на своєму робочому місці" змуситипроржавілі господарський механізм крутитися швидше. Але одними вмовляннями було не обійтися: на випуск товарів народного споживання була задіяна тільки одна сьома частина основних виробничих фондів. І уряд затіяв малу індустріалізацію - для того, щоб в кінцевому підсумку модернізувати відсталу легку промисловість. Все це, однак, закінчилося провалом уже на першому етапі: мільярдні госкапвложения в базові галузі безвісти розчинилися в загальному бедламі - нового обладнання, матеріалів, технологій легка промисловість так і не дочекалася.

Тоді скоротили закупівлю ширвжитку і кинули валютні кошти на закупівлю техніки за кордоном. Результат - мінімальний. Частина устаткування так і залишилася на складах і під відкритим небом - нестача виробничих площ. А то, що вдалося зрештою змонтувати, раз у раз давало відмови. Цілі потокові лінії простоювали через неправильну експлуатацію, відсутності запчастин, низької якості сировини.

Нарешті зрозуміли, що при відсутності стимулів у виробників нічого в економіці не повернеш. Вирішили дати підприємствам госпрозрахункову самостійність. Але обмежена воля обернулася лише правом безконтрольної витрати державних коштів і призвела до здуття цін, скороченню обсягів виробництва і різкого зростання грошової маси в наявному обігу.

Зростання заробітків при цьому ніяк не вплинув на вихід кінцевої споживчої продукції, оскільки гроші виплачувалися не тільки виробникам товарів, але і всім іншим без винятку.

Бажання влади виглядати добре без усяких на те підстав зіграло з нею поганий жарт. Чи не скорочуючи колишніх витрат, у центрі і на місцях розробляли незліченні соціальні програми, закачували в економіку інфляційні гроші. Зрештою роздутий платоспроможний попит почав потихеньку розчавлює і торгівлю, і споживчий сектор промисловості.

Втрати народного господарства від реформ Горбачова зростали. рублів. Друге дихання до соціалізму так і не прийшло - почалася агонія ...

Чому Горбачов не виконує своїх обіцянок.

У політичної поведінки М.С. Горбачова напевно повинна бути якась універсальна формула. Адже якщо людина вторгається в різні сфери життя, але однаково безуспішно, то тут крім конкретних причин невдач повинен бути присутнім якийсь корінний порок, навіть добро перетворює на зло.

У благих намірах М.С. Горбачова ніхто, мабуть, не сумнівається, навіть ті, хто сьогодні зображує президента підступним політиканів і інтриганом, мало не змовником і кандидатом в диктатори.

Позиція тих, хто нападає на Горбачова, ясна. Швидше за все, вони керуються не особистою неприязню, а міркуваннями політичного раціоналізму: неважливо, чому президент робить ті чи інші помилки, важливо, чому президент робить ті чи інші помилки, важливо, що на практиці він отримує результати, як правило, прямо протилежні цілям, які проголошує. Думаю, кожен без особливих зусиль може скласти свого роду "дефектну відомість" його політичної діяльності за шестирічний період перебудови.

1. Починаючи перебудову М.С. Горбачов мав намір насамперед здійснити її в партії.

2. Обіцяв розгромити політичний і економічний тоталітаризм, відкрити шлях для підйому економіки і підвищення добробуту народу. На шостому році перебудови основні ланки командно-адміністративної системи в основному збереглися. У кращому випадку в злегка модифікованому вигляді.

3. Михайло Сергійович ще до перебудови, будучи ініціатором розробки ще однієї програми - продовольчої, обіцяв до 1990 року забезпечити достаток продуктів і товарів сільськогосподарського виробництва. Але до сих пір ніхто не знає, куди зникли витрачені на реалізацію "програми достатку" мільярди рублів.

4. На зорі перебудови М.С. Горбачов запевняв, що вона призведе до процвітання кожну вхідну в Союз республіку. Зараз СРСР перетворився в конгломерат ворогуючих між собою республік. У багатьох регіонах справа дійшла фактично до громадянської війни.

5. І нарешті, Михайло Сергійович починаючи перебудову заявляв про свою прихильність ідеалам свободи, гуманізму, демократії, прав людини. Нині замість демократичних органів влади ми маємо президента, який ніж меншого домагається, то більших повноважень для себе вимагає. Закони тиражуються десятками і не виконуються. Потужна хвиля злочинності захлеснула країну. Єдиний закон, який дозволив радянським людям вдихнути ковток свободи, - Закон про пресу - теж виявився під загрозою. З подачі президента його дію норовлять призупинити або, у всякому разі, обмежити. Передчуття і настрої цей намір породило похмурі, в основі своїй - антігорбачевскіе. Скептики, ще на зорі перебудови що придумали рядки: "Товариш, вір, пройде вона, так звана гласність, і ось тоді держбезпека пригадає наші імена", - зловтішаються. В черговий раз М.С. Горбачов зробив непрощенну помилку, яка говорить про вади не так його політичної свідомості, скільки повсякденного, життєвого - випущеного з пляшки джина неможливо загнати назад силою.

Питається: навіщо з такою завзятістю, гідною кращого застосування, справами спростовувати власні обіцянки ?! І все-таки не будемо настільки категоричні. Згадаймо ще раз, з чого М.С. Горбачову доводилося починати. Країна пасла задніх світових політичних соціально-економічних, науково-технічних процесів, перетворюючись поступово з великої держави в третьорозрядну державу, міць якого вимірюється в основному ракетно-ядерним потенціалом. Було ясно, що вивести країну з застою буде неймовірно важко. Тому, хто візьме на себе сміливість і відповідальність почати процес змін, необхідно володіти не тільки політичною мудрістю, але і політичною мужністю.

М.С. Горбачов, звичайно ж, розумів, яку нелегку долю він собі вибирає. Хід думок у нього був вірний, і форму вираження їм він знайшов адекватну: "Кожен починає перебудову у себе". Серед перебудовних афоризмів, на які такий щедрий Михайло Сергійович, вважаю цю формулу ключовий, здатної багато чого пояснити і в політичній поведінці, і в долі Горбачова. Він вирішив перебудовувати партію і країну одночасно, намагаючись попутно виліпити з себе самого політичного діяча нового типу.

Що ж, це було того варте, але ось здійснення задуманого виявилося Михайлу Сергійовичу не під силу. Занадто складна була задача, та й кайдани засвоєних в надрах старих партійних структур уявлень про те, з чого складаються авторитет і вплив політичного лідера, сковували думку і дії. Поки М.С. Горбачов визрівав до чергового "сміливого" рішення, його пора було вже змінювати на інше, іноді прямо протилежне. В результаті багато робилося невпопад, із запізненням або, навпаки, передчасно, з руйнівним для самого Горбачова і його політичного авторитету ефектом. Переоцінивши себе, не здійснивши в необхідних масштабах особистої перебудови, М.С. Горбачов неминуче повинен був опинитися в незавидній ролі вселенського обманщика.

Хто "ЗА" і хто "ПРОТИ" Горбачова.

КПРС - в тій мірі, в якій М.С. Горбачов, будучи при владі, постарається не допустити проти партії політичного геноциду.

Так звані демократичні сили - в тій мірі, в якій він здатний стримувати агресивність консервативного руху, що будує свою політику на використанні усугубляющихся труднощів, які сьогодні багатьма розглядаються як результат аматорських дій "демократів".

Професійні, творчі, молодіжні, жіночі союзи і масові організації - в тій мірі, в якій вони поділяють позиції демократичного чи консервативного крила.

Церква - остільки, оскільки М.С. Горбачов не перешкоджає зростанню її активності і впливу серед населення.

Громадська думка - лише в тій мірі, в якій воно побоюється, що політика того, хто може прийти на зміну Горбачову, виявиться ще більш згубною.

Численні угруповання "неформалів" - в тій мірі, в якій вони вважають, що, до тих пір поки вони остаточно не оформляться, буде краще, якщо кермо влади залишаться в руках М.С. Горбачова.

А хто проти Горбачова? Ті ж самі сили, але тепер уже в залежності від того, які у них є програми виведення країни з кризи, оскільки абсолютно всі переконані, що М.С. Горбачову зробити це не вдасться. Процес руйнування його політичного іміджу, падіння авторитету і впливу став необоротним. Занадто багато за минулі шість років допущено помилок, прорахунків, зроблено невивірених політичних ходів.

У цій ситуації М.С. Горбачову допомагає триматися при владі тільки страх "правих", що переможуть "ліві", і страх "лівих", що переможуть "праві". Політичного центру, здатного притягувати до себе хоч якісь сили, в країні практично немає. Ситуація унікальна, по суті справи, тупикова. Спроби самого Горбачова знайти з неї вихід свідомо приречені. Ті, хто не розумів цього раніше, починають усвідомлювати зараз, після того як почався процес формування нової президентської раті, разом з якою М.С. Горбачов уже пообіцяв піти у відставку, якщо не вдасться стабілізувати обстановку, домогтися змін на краще.

Ця заява свідчить лише про те, що президент політично дезорієнтований і, схоже, деморалізований. Інакше він мав би знати, що в осяжній перспективі зробити щось таке, що можна було б розглядати як стабілізацію обстановки, а тим більше як радикальний поворот до кращого, ні йому, ні будь-кому ще не вдасться. Розвиток подій вийшло з-під контролю, і в нинішній ситуації ніхто не зможе передбачити, яка чергова "бомба" вибухне на політичному полігоні країни. Але що б не трапилося, вина за це буде покладена на М.С. Горбачова, на той кабінет міністрів, який він формує. Хто б в нього не зайшов, свідомо ясно, що там не буде жодної дійсно помітною особистості, яка знає собі політичну ціну. Не виключаю, що саме з цих міркувань дистанціювалися від президента А.Н. Яковлєв і Е.А. Шеварднадзе, а також деякі авторитетні експерти з команди президентських радників.

Ще одним підтвердженням що утворився навколо М.С. Горбачова політичного вакууму стало висування на пост віце-президента Г.І. Янаєва. Справа навіть не в тому, що після виниклих сумнівів при голосуванні за його кандидатуру на IV з'їзді народних депутатів СРСР у президента не знайшлося іншого рішення, крім як наполягати на повторному голосуванні. Хоча він повинен був розуміти, що, опускаючи бюлетені вдруге, депутати будуть висловлювати свою думку вже не по кандидатурі Г.І. Янаєва, а з питання про довіру самому президенту. І здобута перемога була непереконливою.

У виборі Г.І. Янаєва віце-президентом, як у краплі води, відбилася подрібнюють політичний масштаб особистості М.С. Горбачова, то якість Президента СРСР, яке довершує зараз його політичну загибель, - непродуманість зроблених ходів з точки зору їх неминучих наслідків. Зробивши своєю правою політичною рукою Г.І. Янаєва, М.С. Горбачов не тільки наніс непоправної шкоди своєму авторитету і репутації державного діяча, але знову - в який уже раз! - сприяв загостренню конфронтації, посиленню дестабілізації обстановки, яка має небезпеку для нього і для народу найтяжчими бідами.

Так що ж робити в цій ситуації? Домагатися усунення Президента СРСР від влади?

У межах конституційної процедури це неможливо. Пропозиції позбавити його посади, від кого б вони не виходили, не отримають необхідної підтримки. В аналогічній ситуації виявиться і будь-яка кандидатура, яку висунуть на заміну.

Неможливий і антиконституційний переворот, в силу не тільки внутрішніх, але і міжнародних політичних чинників.

Неможливо і розвиток подій за східноєвропейськими сценаріями. По-перше, процес змін у нашій країні пішов по іншому політичному руслу. У нас він почався не знизу, а зверху. По-друге, радянський народ в силу неоднорідної політичної зрілості і активності ніколи не зможе взяти в свої руки ініціативу. А політичної сили, здатної під своїми гаслами вивести на вулицю мало не половину населення, як це сталося, скажімо, в Чехо-Словаччині, в нашій країні немає. Так, мабуть, це і добре, що народ поки не рветься робити політику на вулиці. Чи не ті у нас традиції, не та політична культура, щоб утриматися при цьому в цивілізованих рамках. Думаю, що у В.О. Ключевського були підстави говорити, що масові антиурядові виступи в Росії якщо і не починаються, то обов'язково закінчуються пугачовщиною. (До речі, єдиним політично мотивованим виправданням введення в країні військово-міліцейського режиму патрулювання можна вважати лише побоювання народного бунту. Як відомо, безглуздого і нещадного. Але про це нинішня влада воліють всує не згадувати. Чи не накликати б біди.)

Об'єктивний аналіз становища в країні призводить до висновку: все, що нам належить побачити, буде не тільки жалюгідною і жорстокою агонією політичної кар'єри Горбачова, але і годиною страждань народу.

Порятунок можливо тільки в одному випадку. Якщо сам М.С. Горбачов, усвідомивши критичний характер ситуації, зійде з політичної сцени добровільно. Після відставки Б.М. Єльцина в 1987 році і Е.А. Шеварднадзе в 1990-му доцільність відставки М.С. Горбачова обчислюється так само просто, як валентність будь-якого хімічного елемента по Таблиці Менделєєва.

Відхід з офіційної державної політики Шеварднадзе, який очолював, здавалося б, найбільш ефективний напрямок перебудови, міг означати тільки одне - найжорстокіший удар по довірі до цієї політики взагалі, якщо ця довіра ще у кого-небудь залишалося. Як і у випадку з Б.М. Єльциним, демарш Е.А. Шеварднадзе спочатку викликав здивування, а потім серйозну тривогу: якщо корабель перебудови, яким командує М.С. Горбачов, залишає його перший помічник, значить, бути близькою біді або з кораблем, або з капітаном. А тут ще фраза: "Це мій протест проти диктатури".

У ситуації, що виникла у Михайла Сергійовича, з точки зору об'єктивної політичної логіки, залишався єдиний шанс відвести від себе підозри і дезавуювати заяву Е.А. Шеварднадзе - будь-яким способом умовити його залишитися в рядах президентської раті. Найкраще в латах віце-президента, як начебто і планувалося до відставки міністра закордонних справ, яка виявилася для президента, якщо вірити його словам, сюрпризом. По суті, питання про збереження Е.А. Шеварднадзе перетворився в справу політичної честі Президента СРСР. Він утримати біля себе Е.А. Шеварднадзе не зміг або не захотів, надавши тим самим можливість дозвільним політичним умам фантазувати на тему - чи то ще буде!

Добровільний відхід М.С. Горбачова у відставку міг би стати рятівною струсом для суспільства, змусити закусили вудила доморослих демократів і консерваторів усвідомити згубність конфронтації, зрозуміти нарешті, що без консолідації та громадянської злагоди порятунок країни неможливо.

Але до тих пір поки на чолі держави залишається Горбачов, мета консолідації недосяжна. Розірвати ж зачароване коло може лише сам президент. Для цього йому знову потрібно проявити політичну мужність в поєднанні з політичною мудрістю. Чи вистачить Михайлу Сергійовичу того і іншого? Дуже хочеться, щоб вистачило. Адже вибір йому належить робити дійсно неймовірно важкий: або жахливий кінець, або жах без кінця.

Підсумки перебудови.

До кінця 1991 року ми мали гібрид бюрократичного й економічного ринку (переважав перший), мали майже закінчений (саме за рахунок принципової юридичної невизначеності щодо формальних прав власності) номенклатурний капіталізму. Панувала ідеальна для бюрократичного капіталізму форма - лжегосударственная форма діяльності приватного капіталу. У політичній сфері - гібрид радянської і президентської форм правління, республіка посткомуністична і преддемократіческая.

Перед новою незалежною Росією стояли дуже важкі і масштабні завдання. Першочерговою і самою нагальною була економічна реформа, покликана вивести країну з кризи і забезпечити росіянам гідний рівень життя. В економіці для цього бачився єдиний шлях - перехід до ринкових методів господарювання, пробудження підприємницької ініціативи приватних власників.

За роки "перебудови" було зроблено дивно мало для реального реформування господарського механізму. Прийняті союзним керівництвом закони розширювали права підприємств, дозволяли дрібне приватне і кооперативне підприємництво, але не торкалися принципових основ командно-розподільної економіки. Параліч центральної влади і, як наслідок, ослаблення державного контролю за народним господарством, прогресував розпад виробничих зв'язків між підприємствами різних союзних республік, зросле самовладдя директорів, недалекоглядна політика штучного, за рахунок додаткової грошової емісій, зростання доходів населення, як і інші популістські заходи в економіці - все це призвело до наростання протягом 1990-1991 рр. економічного, кризи в країні. Руйнування старої економічної системи не супроводжувалося появою на її місці нової. Це завдання потрібно вирішувати вже нової Росії.

Треба було продовжити процес формування вільного демократичного суспільства, успішно початий "перебудовою". У країні вже була реальна свобода слова, виросла з політики "гласності", складалася багатопартійна система, проводилися вибори на альтернативній (з декількох кандидатів) основі, з'явилася формально незалежна преса. Але зберігалося переважне становище однієї партії - КПРС, фактично зрослася з державним апаратом. Радянська форма організації державної влади не забезпечувала загальновизнаного поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову її гілки. Було потрібно реформувати державно-політичну систему країни, що виявилося цілком під силу новому російському керівництву.

До кінця 1991 р економіка СРСР виявилася в катастрофічному становищі. Прискорювалося падіння виробництва. Національний дохід в порівнянні з 1990 р зменшився на 20%. Дефіцит державного бюджету, т. Е. Перевищення державних витрат над доходами, складав, за різними оцінками, від 20% до 30% валового внутрішнього продукту (ВВП). Наростання грошової маси в країні загрожувало втратою контролю держави над фінансовою системою і гіперінфляцією, т. Е. Інфляцією понад 50% на місяць, яка мала паралізувати всю економіку.

Прискорене зростання зарплат і допомоги, що з 1989 р, збільшив незадоволений попит, під кінець року більшість товарів зникло з державної торгівлі, але зате втридорога продавалося в комерційних магазинах і на "чорному ринку". За період з 1985 р по 1991 р роздрібні ціни виросли майже в три рази, державний контроль за цінами не міг зупинити інфляцію. Несподівані перебої в постачанні населення різними споживчими товарами викликали "кризи" (тютюновий, цукровий, горілчаний) і величезні черги. Вводилося нормований розподіл багатьох продуктів (по талонах). Люди побоювалися можливого голоду.

Серйозні сумніви виникли в західних кредиторів у платоспроможності СРСР.Сумарний зовнішній борг Радянського Союзу до кінця 1991 р становив понад 100 млрд. Доларів, з урахуванням взаємних боргів чиста заборгованість СРСР у конвертованій валюті в реальному вираженні оцінювалася близько 60 млрд. Доларів. До 1989 р на обслуговування зовнішнього боргу (погашення відсотків і ін.) Ішло 25-30% від суми радянського експорту в конвертованій валюті, але потім у зв'язку з різким падінням експорту нафти Радянському Союзу для придбання відсутньої валюти довелося продавати золотий запас. До кінця 1991 р СРСР вже не міг виконати свої міжнародні зобов'язання з обслуговування зовнішнього боргу. Економічна реформа ставала неминучою і життєво необхідною.

Врегулювання Афганського конфлікту.

Вже до 1981 р за свідченнями Г.М. Корнієнко, більшість реалістично мислячих радянських керівників зрозуміли, що в Афганістані не може бути військового вирішення. Політбюро восени 1981 р схвалив пропозицію, підготовлене з ініціативи МЗС, про організацію дипломатичного процесу, спрямованого на таке врегулювання ситуації навколо Афганістану, яке дозволило б вивести радянські війська з цієї країни.

Суть задуму полягала в тому, щоб організувати під егідою ООН непрямі переговори між урядами Афганістану і Пакистану, на території якого базувалися і озброювалися основні опозиційні кабульському режиму сили. Розрахунок робився на те, що якщо в результаті афгансько-пакистанських переговорів вдасться перекрити основний канал допомоги ззовні афганським моджахедам, то Кабул сам дати собі раду, а радянські війська зможуть покинути країну.

Однак переговорний процес йшов мляво, т. К. У радянського керівництва остаточного рішення щодо термінів, умов і порядку виведення радянських військ з Афганістану не було. А у Вашингтоні в ту пору переважним впливом користувалися ті, хто вважав вигідним для Заходу положення, коли Радянський Союз загруз в Афганістані, що підривало його позиції в "третьому світі" і його міжнародні позиції в цілому.

Тим часом прийшло в березні 1985 р до управління державою нове радянське керівництво почало все більше усвідомлювати, що подальша участь радянських військ у війні в Афганістані не тільки безглуздо, але і аморально і, крім невиправданих людських і матеріальних жертв і подальшого падіння міжнародного престижу, нічого радянському Союзу не приносить.

Як тільки Горбачов після смерті Черненко став новим Генеральним секретарем, в ЦК і в "Правду" пішов потік листів з проханням вивести радянські війська з Афганістану. Писали більше жінки, були листи і від військовослужбовців, які не розуміли, що за "інтернаціональний обов'язок" вони виконували. Але говорити тоді про рішення афганської проблеми в той час було передчасно. Хоча така акція створила б Горбачову морально-політичну платформу, з якої б він зміг упевнено рухатися далі.

Вперше Горбачов запропонував обговорити питання з Афганістаном 17 жовтня 1985 на засіданні Політбюро. Але, на жаль, ніякого рішення прийнято не було. Головна проблема, що заважала вирішення цієї наболілої проблеми, полягала в тому, що в Політбюро не було єдиної думки яким СРСР хотів залишити Афганістан після виведення військ.

При досить великому розкиді думок по конкретних деталей питання про майбутнє Афганістану існували дві принципово різні точки зору в підході до цього питання.

Одну точку зору відстоювали на засіданнях Комісії Політбюро по Афганістану і в самому Політбюро маршал С.Ф. Ахромеев і Г.М. Корнієнко. Вони вважали, що розраховувати на те, що НДПА зможе залишитися при владі після виведення радянських військ з країни --- не реально. Максимум, на що можна було сподіватися так це на те, щоб НДПА посіла законне, але дуже скромне місце в новому режимі. Для цього вона повинна була ще до виведення радянських військ добровільно поступитися більшу частину своєї влади інших угруповань, створивши коаліційний уряд.

Протилежну точку зору представляли, насамперед, Е.А. Шеварднадзе і перший заступник голови КДБ В.А. Крючков. Вони виходили з переконання в тому, що і після виведення радянських військ НДПА зможе якщо і не зберегти всю повноту влади, то, у всякому разі, грати визначальну роль новому режимі. На практиці вони намагалися створити "запас міцності" для НДПА, перш ніж будуть виведені радянські війська.

Горбачов же зі свого боку в цьому кардинальному питанні намагався лавірувати між двома групами при цьому даючи повну свободу дії тандему Шеварднадзе- Крючков.

Але вирішувати питання Афганістаном треба було якомога швидше. Він заважав розвитку довіри до нового зовнішньополітичного курсу Радянського Союзу, встановленню дружніх відносин з Китаєм і т.д.

На думку ряду істориків і політичних діячів того часу, якби Генсек виявив рішучість у цьому важливому питанні і заявив, що Радянський Союз почне виводити військ з Афганістану, то багато зовнішньополітичні питання розблокували швидше і меншими витратами, та й у перебудові всі б пішло швидше і краще.

Це мала бути, як пропонував Добринін, "афганський Рейк'явік". Його не відбулося. У листопаді 1986 р явно провалився по всіх лініях Б. Кармаля на посту керівника Афганістану змінив Н. Наджібулли. Він доклав чимало зусиль, щоб якось нейтралізувати наслідки грубих прорахунків у внутрішній і зовнішній політиці свого попередника і спробувати досягти національного примирення в країні. Правда, в кінцевому рахунку, Наджибулле досягти цього не вдалося.

Поступово, з працею, але радянський уряд просувалася по шляху розв'язки афганського вузла. На ХХVII з'їзді все-таки прозвучали слова Горбачова про виведення радянських військ з Афганістану: "Ми хотіли б, щоб уже в найближчому майбутньому повернулися на батьківщину радянські війська, що знаходяться в Афганістані на прохання його уряду".

В кінці травня 1986 р проходило закриту нараду відповідальних працівників МЗС за участю послів. 28 травня на ньому виступив Горбачов. У своїй промові він торкнувся і афганського питання: "Це дуже наболіле питання. Серед наших зовнішньополітичних пріоритетів він стоїть серед перших". Далі він продовжив, що радянські війська довго залишатися там не можуть і необхідно домагатися припинення військової допомоги душманів, перш за все з території Пакистану.

У виступі у Владивостоці в липні 1986 р М.С. Горбачов повідомив, що радянське керівництво прийняло рішення про виведення з Афганістану 6 полків до кінця 1986 г. При цьому було заявлено: "... якщо інтервенція проти ДРА триватиме, Радянський Союз не залишить сусіда в біді".

Отже, настав кінець 1987 р пройшло вже два з половиною роки після приходу до влади Горбачова, минув рік з грудня 1986 р коли було вирішено (і сказав про це Наджибулле) вивести війська протягом максимум полутра-двох років. А їх висновок ще й не починався - багато в чому за зазначеними вище причинами. Але була тут ще одна причина. Просування на афгано-пакистанських переговорах в Женеві періодично зупинялися зусиллями Вашингтона. Однак, після що відбулася в грудні 1987 року у Вашингтоні радянсько-американської зустрічі у верхах там, нарешті, взяла гору точка зору на користь підписання Сполученими Штатами женевських угод по Афганістану, з тим, щоб дозволити СРСР піти з цієї країни без втрати обличчя.

У другій половині січня 1987 року перший заступник міністра закордонних справ СРСР А.Г. Ковальов відвідав Пакистан як особистий представник Горбачова. У бесідах з пакистанським президентом була викладена позиція Радянського Союзу, який виступив на підтримку програми національного примирення в ДРА. Була досягнута домовленість про те, що контакти з метою якнайшвидшого досягнення врегулювання навколо Афганістану політичними засобами будуть продовжені.

Незабаром, у лютому 1987 р, двічі (на початку місяця і в кінці) відбулися переговори міністра закордонних справ Е.А. Шеварднадзе з міністром закордонних справ Пакистану М. Якуб-ханом. Шеварднадзе підтвердив позицію Радянської сторони щодо якнайшвидшого виведення радянських військ, як тільки буде досягнуто врегулювання. Сторони висловили підтримку зусиллям особистого представника генерального секретаря ООН Д. Кордоаеса, через якого велися афгано-пакистанські переговори в Женеві, і відзначили їх важливість.

Велике значення мало обговорення обстановки навколо Афганістану під час візиту в Москву в Середині лютого 1987 р міністра закордонних справ Ісламської Республіки Іран А.А. Велаяті. Голова Президії Верховної Ради СРСР А.А. Громико звернув увагу іранського міністра на те, що з території Ірану здійснюється засилання загону опозиції, провідних збройну боротьбу проти афганського народу. "Іранське керівництво зробило б добру справу, - зазначив А.А. Громико, - якби воно сприяло вирішенню питання про обстановку навколо Афганістану політичними засобами і використовувало свій вплив для того, щоб донести до афганців, які перебувають на території Ірану, правду про рішення уряду ДАР з питання про національне примирення ".

Після довгих дебатів у Політбюро між прихильниками різних шляхів рішення афганської проблеми, 8 лютого 1988 Горбачов виступив із заявою, де йшлося, що уряди СРСР і Республіки Афганістан домовилися встановити конкретну дату початку виведення радянських військ - 15 травня 1988 р

14 квітня 1988 в Женеві були підписані п'ять основних документів з питань політичного врегулювання навколо Афганістану. Дані документи не торкалися внутрішніх проблем Афганістану, які мали право вирішувати лише сам афганський народ.

Значення женевських угод полягає, а тому, що вони поставили перешкоду зовнішньому втручанню в справи Афганістану, дали шанс самим афганцям встановити мир і злагоду в своїй країні. Вступивши чинності 15 травня 1988 року, ці угоди регламентували процес виведення радянських військ і декларували міжнародні гарантії про невтручання, зобов'язання за якими взяли на себе СРСР і США. 15 лютого 1989 року, як передбачалося женевськими угодами, з Афганістану були виведені останні радянські війська.

Таким чином, була підведена риска під цією затяжною війною, хоча слід зазначити, що і після виведення військ афганська тема не сходила з порядку денного зовнішньої політики СРСР, тому що вирішувалося питання про те, що робити з цією країною після виведення звідти військ Радянського Союзу.

Після виведення радянських військ з Афганістану було усунуто одну з найважливіших перешкод на шляху нормалізації радянсько-афганських відносин.

Нормалізація радянсько-китайських відносин.

Поворот до переоцінки позиції Радянського Союзу до КНР стався ще до перебудови Горбачова. Навесні 1982 р свій мови в Ташкенті Л.І. Брежнєв визнав Китай соціалістичної країною і заявив, що СРСР не претендує на територію Китаю, не прагне до агресії. Крім вищесказаного в цій промові пролунали слова, що СРСР розглядає Тайвань виключно частиною КНР.

Китайська сторона відреагувала на цю промову зовні стримано. Існував ряд проблем, які стояли на шляху нормалізації радянсько-китайських відносин: наявність радянських військ в Афганістані і Камбоджі, скорочення військової присутності на радянсько-китайському кордоні і в Монголії.

Уже відразу після приходу до влади новий Генеральний секретар КПРС, М.С. Горбачова, заявив про те, що СРСР "цілеспрямовано і наполегливо буде зміцнювати взаємозв'язку і розвивати співробітництво з іншими соціалістичними країнами, в тому числі і з Китайською Народною Республікою".

Після ХХVII з'їзду на закритій нараді відповідальних працівників МЗС СРСР, яке проводилося в травні 1986 р, Горбачов заявив, що "добросусідські відносини з КНР для нас не менш важливі, ніж з США і ін. Країнами. Китай - ядерна держава, яка швидко розвивається зараз. Від радянсько-китайських відносин все більше залежить зовнішньополітична обстановка ".

Позиція СРСР по радянсько-китайським відносинам розвивалася і вже у своєму виступі у Владивостоці (28 липня 1986 р) Горбачов повідомив, що в даний час з керівництвом МНР розглядається питання про "виведення значної частини радянських військ з Монголії". Горбачов так підсумував радянську позицію щодо КНР в своєму Владивостоцькому виступі: "Радянський Союз готовий в будь-який час, на будь-якому рівні самим серйозним чином обговорити з Китаєм питання про додаткові заходи щодо створення обстановки добросусідства".

Але тоді ще були війська в Афганістані, була не вирішена кампучийская проблема, які, безсумнівно, стримували китайську сторону піти на повне врегулювання відносин з Радянським Союзом, хоча вже тоді почали проходити консультації на рівні заступників міністрів закордонних справ, тобто як то кажуть "процес пішов".

До оголошення нових пропозицій радянської сторони в Красноярську в вересні 1988 р, відбулося помітне зрушення на шляху вирішення кампучийской проблеми.

Конфлікт в Кампучії перешкоджав стабільності в Індокитаї і створював серйозні перешкоди в радянсько-китайських відносинах. До середини 80-х рр. в Кампучії зберігалася складна, конфліктна ситуація. Продовжувалося політичне і військове протиборство між урядом Кампучії на чолі з Хенг Самрином, підтримуваним В'єтнамом, червоними кхмерами, які проводили про китайську лінію, і угрупованням Сон Сана, якому допомагали західні держави. Чималу роль грав і колишній глава кампучийского держави Нородом Сіанук, що підтримував стосунки і з Заходом, і з китайцями.

Радянський Союз не був безпосередньо втягнутий в кампучийский конфлікт, але все ж з урахуванням його позицій в Індокитаї, зв'язків з В'єтнамом не міг не відчувати своєї відповідальності за його дозвіл. Важливе значення мала для Союзу і економічна сторона справи, бо в'єтнамці, посилаючись на ситуацію в Кампучії, систематично зверталися з проханнями все нових і нових поставок озброєнь і військового майна для своєї армії.

Ось чому в рамках нової східної політики і нового політичного мислення горбачовський керівництво взяло курс на досягнення політичного врегулювання кампучийского конфлікту. Ця позиція знайшла своє відображення у Владивостоцької декларації 1986 р

Досвід показав, що військовими методами кампучийскую проблему не вирішити, а просто висновок в'єтнамських військ з цієї країни означив би знову увергнути країну в руки Пол Пота. Треба було шукати можливості компромісу. Радянська сторона вважала, що врегулювання ситуації в Кампучії можливе лише через зміну в загальному, контексті політичного клімату в Південно-Східній Азії, поліпшення китайсько-в'єтнамських відносин, а в більш широкому плані - і китайсько-радянських, і радянсько-американських відносин. Однак китайці надавали першочергового значення спочатку вирішенню кампучийского вузла, а потім вже вважали за доцільне йти на нормалізацію китайсько-радянських відносин. Радянський же Союз вважав, що першочергове завдання - це встановлення добросусідських відносин з Китаєм, а потім вже всім разом вирішувати конфлікт у Кампучії.

Активний пошук шляхів врегулювання кампучийской проблеми почався в 1986-1987 рр. Робота в цьому напрямку велася і в МЗС, і в міжнародних відділах ЦК у тісному контакті між Шеварднадзе, Добриніним і Медведєвим. Кампучийская проблема стала невіддільна від в'єтнамської і китайською проблематики.

Для початку необхідно було, щоб в'єтнамці усвідомили всю важливість політичного врегулювання кампучийской проблеми. Зрушення в розумінні цього питання з'являються у в'єтнамських керівників після VI з'їзду Комуністичної партії В'єтнаму, що відбувся в грудні 1986 р І це знайшло своє відображення на зустрічі Генерального секретаря Компартії В'єтнаму Нгуєн Ван Ліня з Горбачовим у травні 1987 р А незабаром відбулася зустріч Горбачова і з головою Народно-демократичної партії Кампучії Хенг Самрином. Згідно з інформацією, яка надходила тоді з Пномпеня, не залишалося сумнівів в тому, що кампучийские влади дуже слабкі. Все знаходилося під контролем в'єтнамців. Горбачов на зустрічі з кампучийским лідером наголосив на важливості зміцнення народної влади в країні, щоб вона могла самостійно і ефективно управляти країною і наполегливо проводити політику примирення. Правда, будь-якої реакції на цю промову Хенг Самрин не виявив. І взагалі треба сказати, що у радянських лідерів склалося враження про главу НДПК, як про слабку політичного лідера.

Приблизно в той же час почалися регулярні зустрічі Шеварднадзе і Медведєва з головою уряду Кампучії Хун Сеном. Він виявився більш здоровим політиком і стояв на позиції, що кампучийскую проблему можна вирішити тільки політичним шляхом відповідно до принципів, проголошених у Владивостоці. Крім цього Хун Сіна був готовий сісти за стіл переговорів з представниками всіх політичних сил в країні.

20 липня 1988 року відбулася ще одна зустріч Горбачова з Нгуєн Ван Лінем. В'єтнамець поінформував радянського лідера про рішення, прийнятому в'єтнамським керівництвом, поступово вивести війська з Кампучії до кінця 1989 - початку 1990 р

Таким чином, завдяки зусиллям в'єтнамців, кампучійців, при активній підтримці СРСР обстановка на Індокитайському півострові і у всій Південно-Східній Азії початку, хоч повільно, але помітно змінюватися.

В кінці липня 1988 р Багоре відбулася коктельная зустріч чотирьох кампучійський сторін за участю представників В'єтнаму, Лаосу і країн АСЕАН. Вперше за стіл переговорів сіли все протиборчі одна одній кхмерские боку і держави Південно-Східної Азії. Ця зустріч ще більше просунула розпочатий процес врегулювання ситуації в Кампучії і зробила зрушення у відносинах СРСР з КНР.

Отже, повертаючись до Красноярському виступу Горбачова, можна сказати, що воно стало ще одним доказом поглиблення і розвитку нового політичного мислення Радянського Союзу.

Мирних ініціатив СРСР в АТР і рішення проблем, що стояли на шляху встановлення добросусідських відносин між Радянським Союзом і Китаєм створили всі необхідні передумови для нормалізації радянсько-китайських відносин.

В результаті проведених на початку грудня 1988 р переговорів між міністром закордонних справ СРСР Е.А. Шеварднадзе і міністром закордонних справ КНР Цянь Цінченем була досягнута принципова домовленість про те, що в першій половині 1989 року відбудеться зустріч на вищому рівні. Це означало, що на порядок денний постало повна нормалізація радянсько-китайських відносин і починається принципово новий етап у відносинах між двома найбільшими соціалістичними країнами світу.

На початку лютого відбувся візит Е.А. Шеварднадзе в Китай. Підсумки візиту дозволили конкретизувати багато важливих аспектів майбутніх радянсько-китайських переговорів на вищому рівні.

По-перше, визначилася дата візиту М.С. Горбачова в Китай - 15-18 травня 1989 р

По-друге, сторони досягли значного прогресу на шляху до взаєморозуміння по кампучийской проблеми, відображенням чого стало відповідне спільну заяву. Таким чином, зроблено важливий крок у сфері врегулювання питання, який китайська сторона вважала основною перешкодою до повної нормалізації відносин (радянські війська з Афганістану та Монголії на той час уже були виведені).

По-третє, принципово важливим стала досягнення домовленості про початок переговорів між групами військових і дипломатичних експертів про скорочення рівня військового протистояння в суміжних районах; боку також висловили намір і далі в конструктивному дусі вести переговори з прикордонної проблеми.

Одна стародавня китайська мудрість говорить, що вітер історії перегортає книгу історії як він захоче. Після травневого візиту Генерального секретаря КПРС СРСР М.С. Горбачова відкрилася нова сторінка в радянсько-китайських відносинах.

Радянсько-китайська зустріч на вищому рівні була по суті логічним продовженням цілеспрямованих зусиль двох країн, спрямованих на оздоровлення міжнародно-політичного клімату і тісно взаємодіючих з програмами перебудови в СРСР і модернізації в Китаю, стали в свою чергу важливим внутрішнім стимулом для поновлення зовнішньої політики двох сусідніх країн.

Під час свого перебування в Китаї Горбачов зустрівся з рядом вищих посадових осіб цієї країни. Так, 16 травня в будівлі Всекитайських зборів народних представників відбулася розмова М.С. Горбачова з Головою Військового ради ЦК КПК і Центральної військової ради КНР Ден Сяопіном.

Звертаючись зі словами привітання, Ден Сяопін сказав: "Я давно хотів зустрінеться з Вами. Особливо підштовхнула мене до цього Ваша мова у Владивостоці. У ній проявилося нового змісту зовнішньої політики СРСР - то, що отримало назву нового політичного мислення. Я просив передати Вам про моєму бажанні провести китайсько-радянську зустріч на вищому рівні. Сьогодні ми можемо заявити, що відносини між нашими державами і партіями нормалізовані ". Ось в такій усній формі і було закрите минуле і відкритий шлях в майбутнє.

Під час цієї зустрічі у верхах на сторінках західної преси виникали побоювання щодо того, що поїздка М.С. Горбачова в КНР може порушити сформований баланс в "трикутнику" США - СРСР - Китай, завдати шкоди військово-стратегічним інтересам Сполучених Штатів. Але подібні побоювання були безпідставні. Радянсько-китайська нормалізація не була спрямована проти третіх країн. Більш того, з цією зустріччю підвищилася значущість для СРСР, США і КНР заходів взаємної довіри, здійснення яких стало можливим як внаслідок зниження рівня міжнародної напруженості (акції СРСР-США по лінії роззброєння), так і завдяки перегляду в Радянському Союзі і в Китаї пріоритетів в сфері економіки і політики.

Про значення візиту Горбачова в КНР можна говорити довго, але абсолютно очевидно, що ця зустріч справила вплив на оздоровлення обстановки в АТР.

Подолання відставання в радянсько-японських відносинах.

Відносини СРСР з Японією завжди відрізнялися великою складністю. До середини 80-х рр. накопичилася велика кількість проблем, які заважали розвитку як відносин між двома державами, так і розрядці в АТР. Головними серед них можна вважати територіальні претензії Японії, японські ув'язнені в Сибіру, ​​про які японській стороні нічого не було відомо, виведення радянських військ з північних територій і укладення мирного договору рішенням територіальних проблем.

З приходом до влади в Радянському Союзі М.С. Горбачова створилися сприятливі умови і для розблокування складній ситуації між двома державами.

Зовнішню політику Японії виробляє МЗС. У МЗС Японії ставлення до Радянського Союзу було консервативним, воно не довіряло СРСР, тому горбачевскому керівництву коштувало багатьох зусиль, щоб змінити ставлення японської сторони до радянської держави і його нової зовнішньої політики.

Уже в 1985 р нове радянське керівництво стало послідовно проводити політику, спрямовану на поліпшення радянсько-японських відносин.

Так, на запрошення ЦК КПРС СРСР з 14 по 21 серпня 1985 року в Радянському Союзі перебувала делегація Соціалістичної партії Японії. Делегації обох країн обговорили питання поліпшення радянсько-японських відносин. Вони погодилися, що поліпшення відносин між двома країнами на основі принципів рівності, взаємної вигоди і невтручання у внутрішні справи і встановлення дружби і добросусідства вигідно для обох держав і сприятливо позначиться на обстановці в Азії.

Потім 27 листопада 1985 р доповіді Горбачова на 4 сесії ВР СРСР 11 скликання пролунали такі слова щодо Японії: "Ми за поліпшення відносин з Японією, впевнені, що така можливість реальна. Вона вже випливає з того, що наші країни - безпосередні сусіди ".

Але потрібно було ще час, щоб Японія зрозуміла, що з новим радянським керівництвом можна мати справу, можна вирішувати двосторонні проблеми, а горбачевскому керівництву треба був час подумати над своєю позицією по відношенню питань, які стояли між двома сторонами. У Партаппарате Горбачова вважали, що японської територіальної проблеми немає. Всі пам'ятали знамениті слова А.А. Громико: "Країна у нас велика, але вільної землі у нас немає". З такою безапеляційною позицією вирішувати проблему налагодження відносин було неможливо. З плином часу в результаті активної східної політики СРСР, деякі японські політики вловили сигнали Горбачова і зрозуміли, що з ним можна мати справу.

22 липня 1988 рМ.С. Горбачов прийняв колишнього прем'єр-міністра Японії Я. Накасоне. Накасоне поставив питання про те, що японців треба зацікавити мати справу з СРСР. Перш за все це стосується Далекого Сходу, де бажані були б самі різні зв'язки - економічні, спортивні, туристичні, культурні. Горбачов зі свого боку розповів про суспільну програму пов'язаної з розвитком Далекого Сходу. Ця програма передбачала більш швидкий розвиток Сибіру і Далекого Сходу в порівнянні з іншими регіонами країни.

Але це були швидше слова, які не желе реальна програма. По-перше, у Радянського Союзу не було грошей розвивати два таких величезних району як Сибір і Далекий Схід. По-друге, Далекий Схід залишався територією з великою концентрацією військових об'єктів країни і тому про відкриття Владивостока, а тим більше про розвиток туристичних зв'язків і мови бути не могло.

Проте, обидва лідери в кінці зустрічі прийшли до висновку, що висновок з тупика радянсько-японських відносин відповідає інтересам обох країн.

Під час свого візиту Ясухіро Накасоне виступив в ІСЕМВ АН СРСР з лекцією. На ній він заявив, що в сьогоднішній реальності пріоритетним завданням слід вважати ліквідацію тих невирішених проблем, які спричиняють політичної напруженості в регіоні. Перш за все, і це стосується Японії і СРСР, має бути вирішено питання північних територій, а відсутність мирного договору, який би заклав би основу взаємної довіри, служить найголовнішою причиною такого становища.

Так, питання про північні території міцно увійшов до порядку денного всіх зустрічей між двома країнами. У самій Японії він прийняв величезну популярність. Доходило до того, що по вулицях Токіо роз'їжджали автобуси, обвішані плакатами типу: "Здійснити негайне повернення північних територій Японії!", "Припинити незаконну окупацію Радянським Союзом Кунашир, Ітурупу, Хабомаї та Шикотану!", "Чотири північних острова - споконвічно японські землі! " І це в цілому була не «самодіяльність" - компанія прямувала урядом. Уряд Японії, дотримуючись в політиці щодо СРСР основного курсу, спрямованого на здійснення одночасного повернення чотирьох північних островів, висновок японо-радянського мирного договору і встановлення стабільних відносин.

Як відомо, договори щодо укладення мирного договору ведуться між СРСР і Японією з перервами починаючи з 1955р., Коли сторони приступили до обговорення питання про нормалізацію відносин після Другої світової війни. Однак мирний договір так і не був укладений через розбіжності позицій Москви і Токіо з питання про приналежність островів Кунашир, Ітуруп і Малої Курильської гряди.

Японський уряд заявляло, що підпише мирний договір тільки за тієї умови, якщо в ньому буде чітко визначено, що "північні території" переходять до Японії. В обгрунтуванні даної позиції японською стороною наводяться різні аргументи. Але з якою рішучістю японці вважають, що "північні території" є їх, з не меншим переконанням радянські громадяни сприймають ці території споконвіку своїми.

У січні 1991р. в Москву з офіційним візитом прибув міністр закордонних справ Японії Таро Накаяма. Візит був присвячений підготовці перебування М.С. Горбачова в Японії. Обговорювалися конкретні дати візиту, хід підготовки до цієї події. Відбувся попередній обмін думками з найбільш важкого питання розробки мирного договору - територіальному. Президент і міністр домовилися продовжувати інтенсивну в усіх напрямках підготовку радянсько-японської зустрічі в верхах. Під час візиту А.А. Безсмертних зазначив, що в останні роки між СРСР і Японією намітилася певне відставання. Темпи діалогу відстають від общестремітельной динаміки демонтажу структур і стереотипів "холодної війна". Він висловив надію, що предсаящий візит Горбачова відкриє реальні можливості зрадити принципово нові якості відносинам між СРСР і Японією. Курс на поліпшення відносин з Японією - це стратегічна лінія радянської зовнішньої політики. Це лінія Президента СРСР. Це втілення консенсусного думки радянського суспільства, - підсумував він. Т. Накаяма повідомив, що парламент, громадськість і ділові кола вітають приїзд М.С. Горбачова.

У спільному радянсько-японському повідомленні для друку мета візиту була охарактеризована як забезпечення кардинального поліпшення радянсько-японських відносин, вивести їх на якісно новий рівень і зробити важливий внесок у справу забезпечення миру і процвітання АТР і в усьому світі.

25 березня 1991 р. Горбачов зустрівся з Генеральним секретарем Ліберльно-демократичної партії Японії Ітіро Одзавой. Під час зустрічі І. Одзава, погодившись з такою оцінкою, з тим, що поліпшення радянсько-японських відносин принесло б велику користь не тільки двом країнам, а й усьому світу, послався на єдина перешкода - проблему "північних територій". Горбачов визнав наявність проблеми, але запропонував шукати нові шляхи для досягнення розвитку відносин між СРСР і Японією.

Висновок.

Часто М.С. Горбачова дорікають за його зовнішньополітичний курс, причому один з аргументів критиків при цьому полягає в тому, що останній радянський лідер був західником. Звичайно, це певною мірою правильно, якщо мова йде про світогляд, проте регіональний аспект курсу Горбачова був у достатній мірі збалансований, і його не можна звинуватити в інтересі лише в західному напрямку. Це, зокрема, доводиться активністю радянської дипломатії на афганському, китайському і японському напрямках. Активність на цих напрямках обумовлювалася як загальними установками курсу НПМ, так і внутрішніми факторами (останнє особливо помітно у випадку з Афганістаном). В цілому необхідно відзначити, що врегулювання на всіх цих трьох напрямках відповідало інтересам СРСР: у відносинах з Китаєм і Афганістаном треба було створити умови для нормалізації обстановки на кордонах СРСР, у відносинах з Японією важливе значення мав економічний фактор. Безумовно, не можна сказати, що все із задуманого вийшло: у випадку з Японією по суті справи було топтання на місці; дії на китайському напрямку, в значній мірі, нормалізували двосторонні відносини, але аж ніяк не зробили їх "теплими"; що стосується Афганістану, то не вдалося вирішити головного геополітичного завдання - прибрати або відсунути конфлікт від кордонів СРСР. Так що помилки були на східному напрямку (втім як і на інших) Радянського зовнішньополітичного курсу. Однак, були і позитивні риси. По-перше - правильно вибрали стратегічний напрямок: вирішувати конфлікти і нормалізувати відносини. По-друге - у випадку з Афганістаном СРСР нарешті виліз із безперспективною військової авантюри, у випадку з Китаєм і Японією зрозуміли, що нерозв'язних проблем немає - треба працювати. Отже, незважаючи на прорахунки, в цілому, курс був обраний правильно - він відповідав інтересам СРСР.

Використовувана література:

1. Геллер М. "Росія на роздоріжжі: 1990-1995"

2. Геллер М. "Сьомий секретар: 1985-1990"

3. Гозман Л. Про Михайла Сергійовича Горбачова

4. Клямкин І. Останні дні СРСР М.С. Горбачов

5. Овсяников А. Михайло Горбачов

6. Ожегов С. І. Тлумачний словник російської мови М. 1992р.

7. Рябикин С. "Новітня історія Росії (1991-1997)"

8. Сорос Д. Концепція Горбачова

9. Шалаєва Г. П. Усе про всі М.1997