Павликиане

план
Вступ
1 Віровчення
2 Історія

Список літератури

Вступ

«Павликиане» (грец. Παυλικιανοιί; імовірно від імені апостола Павла, арм. Պավլիկյաններ) - середньовічна християнська церква. У трактуванні ортодоксального православ'я і католицтва - єресь. У марксистській трактуванні - одне з найбільш значних за розмахом і наслідків антиклерикальних рухів. На думку професора теології Оксфордського університету, відомого фахівця в питаннях походження християнства та історії вірменської церкви Фредеріка Конибер, "павлікяани" є прямими продовжувачами вчення і традицій апостольського християнства, що отримало розповсюдження в Вірменії задовго до діяльності Григорія Просвітителя [1].

Зародилася в VII столітті в Вірменії, засновником руху був вірменин Костянтин, який прийняв згодом ім'я Сильван [2]. а в VIII-IX століттях набула широкого поширення в Малій Азії і в європейських володіннях Візантійської імперії. Своєю метою вважали збереження споконвічної чистоти християнства, звільнення його від усіх «елементів» язичництва і ідолопоклонства. Назва «павлікяани», яке вживається стосовно цієї церкви сучасними істориками, було в ходу в основному серед противників павликиан; самі вони називали себе просто «християнами», в той час як послідовників державної релігії Візантійської (Східної Римської) імперії вони іменували «ромеями» (римлянами), вважаючи їх відступниками від істинного вчення Христа. Назва «павлікяани» походить від імені апостола Павла, якого павлікяани імовірно шанували вище інших апостолів. Основне ядро ​​руху становили селяни і частково міські низи, хоча послідовники павликиан були в різних шарах суспільства. Головними збереглися до наших днів джерелами з історії павликиан є праці вченого ченця Петра Сицилійського «Petri Siculi Historia utilis et refutatio atque eversio haereseos Manichaeorum qui et Pauliciani dicuntur» і патріарха Фотія «Sanctissimi Phоtii Narratio de Manichaeis recens repullulantibus».

1. Віровчення

Згідно з ученням "павликиан", істинний, досконалий Бог має пряме відношення тільки до духовного світу, тоді як творцем видимого світу є Демиург. "Павликиане" звинувачували католицьку церкву в тому, що вона не розрізняє ці дві сутності, і, фактично, поклоняється Деміург. У своїх диспутах з католиками павлікяани підкреслювали, що, на відміну від католиків, що поклоняються творцеві цього світу, самі вони вірять в того, про кого Ісус говорив: «А ви ні голосу Його не чули ніколи, ані виду Його не бачили» (Ів. 5:37).

"Павликиане" дотримувалися дуалістичної антропології: в їхньому уявленні, людська природа складається з двох сутностей: створеною Деміургом тілесної, що складається з матерії, і духовної, що має божественне походження. При цьому зародок божественного життя міститься в кожній людині, і кожен при сприятливих умовах здатний в тій чи іншій формі сприйняти послання божественної правди. "Павликиане" вірили, що Деміург, «створивши» людини шляхом з'єднання його духовної та тілесної сутностей, намагався утримати першу людину в абсолютному рабстві. Перша людина не повинен був усвідомлювати свою вищу природу, щоб у нього не виявилося прагнення вивільнитися з царства Деміурга. Звідси - і веління не їсти від дерева пізнання добра і зла. Але Адам не послухався наказу Деміурга, і його непослух розірвало кайдани рабства; таким чином, він і його рід досягли усвідомлення своєї вищої природи. Петро Сицилійський відзначає, що павлікяани не рахували «гріхопадіння» в Едемі гріхом, а навпаки, благом і необхідною передумовою для майбутнього спокутування.

"Павликиане" вірили в існування іманентної зв'язку між людськими душами і Всевишнім Богом, зв'язку, яка не може бути зруйнована Деміургом. Кожна душа містить Божественне одкровення, і завдяки цьому здатна протистояти впливу Деміурга. Це, на думку павликиан, підтверджують слова з Євангелія від Іоанна: «У ньому було життя, і життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його (Ів.1: 4-5). Це світло зокрема проявляє себе в притаманному всім людям почуття правди. Разом з тим, людині властива свобода волі, і саме від його рішення залежить, підкориться він влади гріха, пригнічуючи зерно божественного світла в своїй душі, або ж буде слідувати шляхом, визначеним божественним одкровенням, тим самим, вирощуючи в собі зерно божественного життя, даруючи йому свободу і силу. При цьому, як би низько впала людина, завдяки самою своєю природою він не може бути повністю і назавжди позбавленим вічного свою причетність до Бога.

Уявлення "павликиан" про природу Ісуса Христа - близькі до докетизму. Спаситель, згідно з вченням "павликиан", прийшов на Землю в якості небесного істоти, будучи посланцем Вищого світу (небесний Град Божий), і після виконання своєї земної місії, повернувся в своє небесне житло. Тіло Спасителя нагадувало звичайне тільки зовнішнім виглядом, насправді ж складалося з якогось «тонкого» речовини, привнесеного з Вищого світу, що дало йому можливість зробити чудеса, описані в Євангеліях.

Марія (мати Ісуса) послужила лише каналом, інструментом пришестя Спасителя в цей світ. Тому "павлікяани" категорично противилися шанування Марії як Богоматері. При цьому вони посилалися на що містяться в Євангеліях вказівки про те, що у неї були інші сини після Ісуса (отже, вона не може вважатися «дівою») - в Євангеліях неодноразово згадуються брати і сестри Ісуса (напр., (Мф.12: 46 -48; Мф.13: 55-56; Лк.8: 19-21).

"Павликиане" надавали розп'яття Христа символічне значення: Христос зійшов з божественного світу в царство Деміурга, «пропустивши» себе через нього (подібно до того, як вода проходить через грунт). "Павликиане" не приймали властивої сучасним християнам доктрини викупної жертви Христа, нібито викупив своїми стражданнями гріхи людства, вважаючи це абсурдом. Вони засуджували поклоніння хресту як до шматка дерева, знаряддя страти злодіїв і символу прокляття і, разом з тим, почитали хрест як геометричну фігуру, що має символічне значення.

"Павликиане" виступали за відновлення простоти, яка була властива апостолам. Вони були противниками численних зовнішніх церковних церемоній і ритуалів, що, на їхню думку, свідчить про духовну кризу християнських церков. "Павликиане" рішуче боролися проти уявлень про магічні ефекти від «зовнішніх» церемоній, в особливості - церковних таїнств, нібито здатних зцілювати хвороби, вирішувати інші проблеми. Вони заперечували хрещення водою, стверджуючи, що під хрещенням Христос мав на увазі лише хрещення Духом, так як завдяки своїм вченням Христос сам став живою водою для очищення людської природи. Також вони заперечували причастя, стверджуючи, що поїдання плоті і крові Христа насправді є метафорою, суть якої полягає у вступі в життєвий зв'язок з ним за допомогою прийняття його вчення, його слова, які суть - його справжні тіло і кров.

"Павликиане" рішуче виступали проти розкоші і розбещеності духовенства, відкидали церковну ієрархію, вимагали спрощення церковних обрядів. Павликиане засуджували шанування святих і ікон, вважаючи це ідолопоклонством. Вони вимагали відновлення соціальної рівності за прикладом ранньохристиянських громад, яку вони розуміли не тільки як рівність перед Богом, а й як соціальна рівність.

2. Історія

Засновником церкви "павликиан" був вірменин Костянтин з села Мананаліс поблизу Самосати, що вчив у другій половині VII століття. Костянтин прийняв ім'я Сильван, в честь сподвижника Павла. Цим була закладена традиція серед павликиан називати себе іменами сподвижників Павла. Діяльність Костянтина-Сільвана охоплювала період 657-684 рр. У 684 році візантійський імператор Костянтин Погонат послав офіцера на ім'я Симеон в райони діяльності павликиан з метою придушення їх руху і покарання лідерів. В результаті за наказом Симеона Костянтин-Сільван був страчений. Разом з тим захоплені в полон павлікяани в більшості своїй не відреклися від своєї віри. Під час бесід з ними на Симеона справила враження християнська щирість павликиан і принципи їх віри. Симеон повернувся в Константинополь, в таємниці розділяючи переконання павликиан, але, будучи не в силах приховувати свої політичні переконання, таємно відбув в Кібоссу, де проживали павлікяани. Незабаром Симеон очолив рух, взявши собі ім'я Тит. Протягом трьох років керівництва Симеона в рух влилося багато нових прихильників, але вже в 690 році імператор Юстиніан II організував нову каральну експедицію, в результаті якої Тит і багато інших були страчені.

Серед тих, що вижили в цій чищенні був якийсь Павло, який очолив рух, призначивши своїм наступником свого старшого сина Гегнезія (Тимофія). Гегнезій активно служив церкви павликиан протягом тридцяти років, а по його смерті його змінив син Захарія, при якому вплив павликиан поширилося за межі Вірменії на територію Малої Азії.

Найвищого процвітання церква "павликиан" досягла при керівництві Сергія. Сергій походив із села Анія в околицях міста Тавія в Галатії і приєднався до церкви в молодому віці. Він старанно працював на благо церкви 34 роки, об'їздивши всю Малу Азію, для сприяння зміцненню і розвитку місцевих громад "павликиан" і поширення їхньої віри. Він намагався у всьому наслідувати апостолу Павлу, зокрема, відмовляючись отримувати кошти від інших і заробляючи на життя працею своїх рук (працюючи теслею). Навіть противники Сергія визнавали його високі моральні якості, добросердечність, суворе дотримання проголошуваних етичних принципів в повсякденному житті. Сергій завойовував послідовників тим, що проповідував і демонстрував своїми вчинками практичну сторону християнського вчення, яке церковники зводили до формальної ортодоксії. Також Сергій привертав до себе прихильників, демонструючи протиріччя між багатьма церковними приписами, і невідомими мирянам висловлюваннями євангелістів і св. Павла. Слухачами Сергія були не тільки миряни, але й ченці і священнослужителі.

Репресії на адресу павликиан поновилися за часів правління імператора Лева V. Він призначив інквізиторів - єпископа Фому і абата Паракондакеса - яким ставилося наставляти і повертати в лоно церкви покаявшихся, і зраджувати мечу упорствующих «єретиків». Жорстокість інквізиторів спровокувала повстання павликиан в місті Ціносхора, які стратили інквізиторів, після чого втекли в Арабський халіфат і заснували свою колонію поблизу Мітілени. Після придушення повстання Фоми Слов'янина до них приєдналися залишки армії повстанців. Сарацини дружньо прийняли павликиан як ворогів Візантійської імперії, і виділили їм для проживання місто Аргаум. Тривалі переслідування павликиан в Візантії змушували все більше їх число переселятися в Арабський халіфат. Незабаром сюди переселився і Сергій. За відсутності переслідувань павлікяани сформували значну силу. Часом вони здійснювали набіги на сусідні провінції, в ході яких забирали полонених, яких намагалися звертати в свою віру. Сергій намагався відрадити від цього своїх прихильників, але його не завжди слухалися. Загинув Сергій в 835 році: під час лісорубних робіт його вбив фанатичний прихильник грецької церкви.

Гоніння на "павликиан" Візантії посилилися з приходом до влади імператриці Феодори. Рух очолив карб, який заснував державу "павликиан" і побудував на березі Євфрату в Західній Вірменії фортеця Тефріку (нині - турецьке місто Дивриги), що стала їхньою столицею. "Павликиане" вдалося тимчасово створити незалежне від Візантії і Арабського халіфату держава, куди стікалися селяни-втікачі і міська біднота. Звідси вони здійснювали успішні набіги на Візантію. Під час одного з них їм вдалося взяти Ефеса, перетворивши його церква св. Іоанна в стайню. Під час цього походу "павлікяани" захопили в полон безліч священнослужителів. Для організації обміну полоненими Василь I Македонянин в 868 р відправив до Павликиане послом вченого ченця Петра Сицилійського. Він прожив дев'ять місяців серед "павликиан" і пізніше описав зібрані ним факти в книзі, яка по сьогоднішній день є основним джерелом з історії "павликиан". Візантії і "Павликиане" не вдалося домовитися про мир, імператор Василь I, стривожений силою "павликиан", організував похід на Тефріку, але він закінчився невдачею, а "павлікяани", в ході успішної контратаки, захопили Анкару. Одночасно "павлікяани" організовували походи проти вірмен і арабів. Зрештою, зятю Василя I Христофору в 872 році вдалося розбити держава "павликиан" і захопити Тефріку. Лідер "павликиан" Хрісохер при цьому був захоплений і страчений. По всій Західній Вірменії було вбито близько 100 тисяч "павликиан": багато що залишилися бігли в Східну Вірменію і об'єдналися з вірменським рухом тондракийцев.

Незважаючи на це, спільноти павликиан продовжували існувати в Візантії.Імператори Костянтин V та Іоанн Цімісскій переселили частина павликиан у Фракію, де в обмін на свободу віросповідання вони були зобов'язані стримувати настання скіфів на Візантію. В XI-XII століттях павлікяани залишалися вірними Візантії, приймаючи на її стороні участь в битвах з норманами, хоча візантійці і робили спроби звернути їх у «правильну» віру. Під час захоплення Константинополя хрестоносцями (1204) вони ще застали там павликиан.

Хоч і нечисленні, громади "павликиан" продовжували існувати практично все 2 тисячоліття н.е., поширившись по всій території Візантії. Так, в XVIII в. через релігійні переслідування турками громади м Нікополіса (захід Греції) "павлікяани" бігли за Дунай, осівши в Банате (входили тоді до складу Австро-Угорщини). Ці переселенці стали називатися Банатський болгарами. До сих пір на кордоні Румунії та Сербії проживає 10-15 тисяч нащадків "павликиан" - Банатський болгар (хоч вони і забули свої колишні вірування і зараз сповідують римо-католицтво).

На території східної Вірменії сліди "павликиан" простежуються до сер. XIX століття. Британський дослідник Конибер (Frederick Cornwallis Conybeare) зафіксував дискусії між "павлікяани" і вірмено-григоріанським єпископом в 1837 році.

Список літератури:

1. The Key of Truth, A Manual of the Paulician Church of Armenia, edited and translated by FC Conybeare, Clarendon Press, Oxford, 1898.

2. Павликиане - стаття з Великої радянської енциклопедії

Джерело: http://ru.wikipedia.org/wiki/Павликиане