Пізніше Відродження. Феномен Т.Г. Шевченко в історії української і світової культури. Картини І. Рєпіна Запорожці пишуть листа турецькому султану, Бурлаки на Волзі

Східноукраїнський національний університет

Імені Володимира Даля.

Контрольна робота

по курсу «Українська та зарубіжна культура»

виконав студент групи КТЗ-221

Сороколет Олег Георгійович

Варіант № 25.

Луганськ - 2002р.

Завдання 1.

«Пізніше Відродження»

Відродження, або Ренесанс - епоха в житті людства, зазначена колосальним злетом мистецтва і науки. Мистецтво Відродження виникло на основі гуманізму - течії суспільної думки, який проголосив людини вищу харчову цінність життя. У мистецтві головною темою став прекрасний, гармонійно розвинена людина, що володіє необмеженими духовними і творчими можливостями. Гуманістів надихала античність, що служила для них джерелом знань і зразком художньої творчості. Виниклий в XVI столітті термін "відродження" означав появу нового мистецтва, що відроджує класичну стародавність, античну культуру. Проте мистецтво Ренесансу багатьом зобов'язана художньої традиції Середніх віків. Старе і нове знаходилося в нерозривному зв'язку і протиборстві.

В архітектурі особливо велику роль відіграло звернення до класичної традиції. Воно проявилося не тільки у відмові від готичних форм і відродженні античної ордерної системи, але і в класичній пропорційності пропорцій, в розробці в храмовому архітектурі центричного типу будівель з легко доступним для огляду простором інтер'єру. Особливо багато нового було створено в галузі цивільного зодчества. В епоху Відродження отримують більш ошатний вигляд багатоповерхові міські будівлі (ратуші, будинки купецьких гільдій, університети, склади, ринки і т.д.), виникає тип міського палацу (палаццо) - житло багатого бюргера, а також тип заміської вілли. Дозволяються по-новому питання, пов'язані з плануванням міст, реконструюються міські центри.

У мистецтві, на перше місце виступила творча індивідуальність художника, як правило, універсально обдарованої особистості. Мікеланджело, наприклад, був архітектором, скульптором, живописцем, поетом, воїном, а Леонардо да Вінчісовмещал в собі практично всі спеціальності тодішніх науки, мистецтва, ремесла, був універсальним генієм. У мистецтві Відродження тісно переплелися шляху наукового і художнього осягнення світу і людини. Його пізнавальний сенс був нерозривно пов'язаний з підвищеною поетичною красою, в своєму прагненні до природності воно не опускалося до дріб'язкової повсякденності. Мистецтво стало загальною духовною потребою.

У XV-XVII ст. Україна, перебуваючи на периферії європейських культурних процесів, все ж була до них причетна. Входячи значною частиною своєї території спочатку до складу Литовського (точніше Литовсько-Руського) князівства, а потім польської Речі Посполитої, Україна переживала період спочатку ренесансної, а потім ренесансно-барокової культури.

Ренесансні процеси на Україні відбувалися в першу чергу в містах, які перебували в цей період під значним європейським впливом. У XVI столітті на території України понад 250 міст мали магдебурзьке право, тобто були самоврядними. Більшість населення в них складали вихідці із Західної Європи, в першу чергу з німецьких земель. Вони несли з собою поширюються по Європі ідеї індивідуалізму, національної та економічної незалежності, реформації церкви і т.д .. Не варто забувати і про «моді» на ренесансну архітектуру, нові ренесансні тенденції в мистецтві (в першу чергу в церковному), в побуті , стилі життя.

Борючись за рівні з іноземцями-іновірцями права у міській та релігійного життя, православні українці - русини починають об'єднуватися в особливі організації, що отримали назву братств. У братських школах вчили читання та письма, пізніше - риториці, граматиці, діалектиці, музиці, вивчали Святе Письмо, входили в програму і арифметика, і церковний спів. Зверталася особлива увага на слов'янський і грецький мови: по-грецьки говорили і писали. Гетьман Сагайдачний у своєму заповіті призначив окремі фонди на утримання вчителів грецької мови в братських школах Львова та Києва. Пізніше, в практичних інтересах, вводяться латину (мову викладання в усіх європейських університетах) і польську мови. В середині XVI століття в реєстрах налічувалося понад 2 тисячі православних братських шкіл, і не тільки в містах.

На кошти братств талановиті юнаки могли продовжувати освіту в європейських університетах, у Кракові, Празі, Лейпцигу, Відні, Парижі, Волонье, Падуї, Гейдельберзі. Наприклад, в реєстрах Гейдельберзького університету за XVI століття значилося 800 студентів, які прибули з українських земель, більше половини з них - русини (українці), які зазвичай записувалися як «рутени». Іноді вони досягали блискучих наукових успіхів. Видатним гуманістом, навколо якого гуртувалися польські літератори-гуманісти, був професор римської літератури Павло Русин з Кросна. Випускник Краківського університету, син дрогобицького ремісника Юрій Дрогобич (справжнє прізвище Котермак) був видатним ученим кінця XV століття в області астрономії, математики та медицини. У Волонском університеті він отримав ступінь доктора медицини і там же в 1483 році був обраний деканом медичного факультету, де викладав медицину й астрономію. Юрій Дрогобич був першим українським автором, чия книга вийшла в Римі: там надруковано його твір «Прогностична оцінка поточного», тобто наукових знань і фактів в плані їхньої продуктивності. Юрй Дрогобич був учителем знаменитого німецького поета-гуманіста Конрада Цельса. Ректором Волонском університету, що є центром європейської юридичної науки, на протязі 24 років був українець Григорій Оріхівський (Оржеховська).

Не всі студенти-випускники європейських університетів поверталися на рідну Україну, продовжуючи наукову кар'єру в Європі. Потреба України в вчених зросла з відкриттям Академії: спочатку Острозької, потім - Києво-Могилянської.

Наукова проблематика українського ренесансу оточувала проблематику релігійну. Пристрасний поборник православ'я найбагатший український магнат князь Василь-Костянтин Острозький для перекладу на слов'яно-російську мову Святого Письма збирає справжній науковий колектив, запрошуючи з європейських університетів учених незалежно від віросповідання: серед них були, крім православних, і протестанти і католики. Так виникла в 1580 році Острозька Академія - фактично перше наукове і вищий навчальний заклад на землях України. Проіснувавши недовго, вона, однак відіграла дуже важливу роль в національному культурному процесі. Академія підготувала науково вивірений переклад Святого Письма з грецьких і армійських текстів і в 1580-81 роках видала його в Острозької друкарні князя. Це українське видання широко відоме як Острозька Біблія - перша друкована Біблія слов'янського світу.

У численних друкарнях поряд з богослужбової і релігійно-полемічної літературою видаються в Україні XVI століття граматики, словники-лексикон ( «Граматика словенска мови» Лаврентія Зизанія). У період українського Ренесансу закладаються основи української граматики, лексикології, музикознавства. Особливо значну роль в становленні наукової думки відіграла група вчених, які працювали в Києво-Печерській лаврі при архімандриті Єлисей Плетенецький, людину широкої освіченості і поглядів. З цієї гуманістичної богословсько-полемічної атмосфери розвинеться згодом Києво-Могилянська Академія.

Центром ренессанской культури на українських землях в XVI столітті був Львів. Тут найбільш чітко «прочитуються» риси нової культурної епохи. Вони позначаються і в духовному житті, у самосвідомості народу як окремого етносу, що має власну національну ідею, і в мистецтві: архітектурі, живопису. Скульптурі. Українських художників зі Львова запрошували розписувати не тільки православні церкви, а й католицькі костели на території Речі Посполитої. Це дозволяє говорити про «Львівському Ренесансі» як окремому культурний феномен (зауважимо, що в історії архітектури цей термін вживається стосовно до ренесансним будівлям, зведеним у Львові: ансамбль Успенського братства, капела Боїмів, так звана «Чорна кам'яниця» та ін.) .

Демократизм української ренесансної культури дасть свої плоди в культурі українського бароко, духовним центром якого стане спочатку Київ, а потім Запорізька Січ.

Однак, як приклад даної Епохи, безумовно можна виділити Леонардо да Вінчі.

Серед титанів Відродження Леонардо був, без сумніву, однією з найбільш геніальних особистостей. Все в ньому вражає: і абсолютно надзвичайна різнобічність, і сила думки, і наукова допитливість, і практичний склад розуму, і технічна винахідливість, і багатство художньої фантазії, і видатну майстерність живописця, рисувальника і скульптора. Відбивши у своїй творчості найбільш прогресивні боку Відродження, він став тим великим, справді народним художником, чиє історичне значення далеко переросло рамки його епохи. Він дивився не в минуле, а в майбутнє. Ось чому він особливо близький нам, які будують новий світ.

Щоб хоча б коротенько розповісти про погляди і переконання Леонардо, потрібні були б десятки сторінок. Однак про деякі з них варто згадати. Він дотримувався ідей Піфагора про те, що Земля має сферичну форму, що матерія складається з чотирьох елементів: землі, повітря, вогню і води, і що гармонія і пропорції визначаються числами. Леонардо приймав ідею Платона про макрокосм і мікрокосм, але рішуче відмовлявся приймати його доктрину про ідеї, якої заперечується пряма очевидність сенсу.

Коли Леонардо вживав слова «мистецтво», «наука», «математика», то сенс їх дещо відрізнявся від сучасного. Кохана їм математика - «єдина наука, яка містить в собі власний доказ», - полягала для нього перш за все з геометрії і законів пропорції. Його приваблювало лише те, що можна побачити; абстракції, що асоціюються з сучасно вищою математикою, не становили для нього ніякого інтересу. Згідно з визначенням Леонардо, мистецтво (і особливо живопис) - це наука, більше того, навіть «королева наук», тому що вона не тільки дає знання, а й «передає його всім поколінням в усьому світі». У його роботах питання мистецтва і науки практично нероздільні. У центрі уваги і Леонардо-вченого і Леонардо-художника стоїть природа, тобто реальний видимий світ. Але на відміну від науки, мистецтво, на думку Леонардо, розглядає перш за все «якість форм». «Живопис, - говорить він, - поширюється на поверхні, кольору і фігури всіх предметів, створених природою, а філософія проникає всередину цих тіл, розглядаючи в них їх власні властивості. Леонардо вважає, що «живопис з філософським і тонким роздумами розглядає все якості форм: моря, місцевості, дерева, тварин, трави і квіти - все те, що оточене тінню і світлом. І справді, живопис - наука і законна дочка природи, бо вона породжена природою ... »Для Леонардо наука і мистецтво - дві сторони одного і того ж процесу - процесу пізнання світу. Але специфіка мистецтва полягає в тому, що воно поширюється не на «перериваним і безперервні кількості», а «трудиться над якістю», яке для Леонардо є краса природи і її творінь. Як справжній чоловік Відродження, Леонардо закоханий у красу реального світу. Пильно вивчаючи природу, Леонардо схиляється перед її красою. Його наукові інтереси зазвичай безпосередньо переростають в естетичні захоплення: займаючись рослиною як ботанік, він захоплюється ним як художник, аналізуючи людське тіло як анатом, він непомітно для себе починає його прославляти за досконалість пропорцій. Всі його підкуповує в природі: і її різноманітність, і її почуття міри.

Леонардо да Вінчі творив у різних видах і жанрах мистецтва, проте найбільшу славу йому принесла живопис.

Однією з найбільш ранніх живописних робіт Леонардо є «Мадонна з квіткою» або «Мадонна Бенуа». Вже тут художник виступає як справжній новатор. Він долає рамки традиційного сюжету і надає зображенню ширший, загальнолюдський сенс, якими є материнська радість і любов. У цьому творі чітко проявилися багато особливості мистецтва художника: чітка композиція фігур і об'ємність форм, прагнення до лаконічності і узагальнення, психологічна виразність.

Продовженням розпочатої теми стало полотно «Мадонна Літта», де яскраво проявилася ще одна особливість творчості художника - гра на контрастах. Завершенням теми з'явилася картина «Мадонна в гроті», в якій зазначено ідеальне композиційне рішення, завдяки якому зображені фігури Мадонни, Христа і ангелів зливаються з пейзажем в єдине ціле, наділене спокійним рівновагою і гармонією.

Однією з вершин творчості Леонардо є фреска «таємна вечеря» в трапезній монастиря Санта Марія Делла Граціє. Ця робота вражає не тільки загальної композицією, але і точністю. Леонардо не просто передає психологічний стан апостолів, але робить це в момент, коли воно досягає критичної точки, переходить в психологічний вибух і конфлікт. Цей вибух викликаний словами Христа: «Один з вас зрадить мене». У цьому творі Леонардо в повній мірі використав прийом конкретного зіставлення фігур, завдяки якому кожен персонаж постає як неповторна індивідуальність і особистість.

Другий вершиною творчості Леонарда став знаменитий портрет Мони Лізи, чи «Джоконда». Цей твір поклало початок жанру психологічного портрета в європейському мистецтві. При його створенні великий майстер блискуче використовував весь арсенал засобів художньої виразності: різкі контрасти і м'які півтони, застигла нерухомість і загальна плинність і мінливість, найтонші психологічні нюанси і переходи. Весь геній Леонардо укладений в дивно живому погляді Мони Лізи, її таємничої і загадковою усмішці, містичної серпанку, що покриває пейзаж. Цей твір належить до рідкісних шедеврів мистецтва.

Леонардо говорив: «Хороший художник повинен уміти писати дві головні речі: людину і подання його душі.

Сила його розуму, його геніальні наукові передбачення, його чудові технічні винаходи, нарешті, його велике реалістичне мистецтво - все це валило в здивування вже людей Ренесансу, схильних сприймати Леонардо як живе втілення того ідеалу всебічно розвиненої особистості, про який мріяли кращі з мислителів і письменників XV- XVI століть.

Завдання 2.

«Феномен Т.Г.Шевченка в історії української і світової культури»

Уже для багатьох поколінь українців - і не тільки українців - Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама собою утворюється ілюзія, толі ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас.Но це тільки ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне - невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її розвитком триває в ній. Він росте і розвивається в часі, в історії і нам ще йти до його усвідомлення. Ми на вічному шляху до Шевченка ...

Тараса Шевченка ми розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе - свій час і Україну в ньому. Але що б краще зрозуміти його як нашого сучасника, потрібно повністю охопити його як сучасника людей, проблем, суспільства ХIХ століття. Він сам приходить в наш день. Але і ми повинні прийти в його час. Тільки так між нами і їм буде повне взаєморозуміння.

Ми схиляємося перед високим чином Кобзаря, його громадянської принциповістю і моральною чистотою, почуттям національної і соціальної справедливості, відданістю правді і свободі. Чи можемо ми сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук і болю, скільки для цього потрібно було осяяння думки і висоти духу? Що б це уявити, треба добре знати не тільки самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, його сучасників. А також конкретний контекст політичної, ідеологічної, культурної життя Російської імперії середини ХIХ століття, в якому зароджувалося і стверджувалося нове, Шевченкове самоствердження України.

Коли подивитися на ставлення російської громадськості і журналістики 30-50-х років ХIХ століття до України і відродженої української літератури, то впадає в очі різкість і суперечливість картини оцінок, роздумів, прогнозів. Насправді все було складніше, драматичніше і заплутаніше.

Російська громадськість першої половини ХIХ століття перебувала значної мірою в полоні забобонів і елементарного незнання історичних, культурно-традиційних, мовних та інших аспектів процесу відродження української літератури - як підвищення національного відродження в цілому. Відомий вислів Віссаріона Бєлінського про те, що нібито тільки возз'єднавшись з Росією, Україна відкопала двері освіти і цивілізації.

Під цим кутом погляду поява великого Шевченківського феномена не було випадковістю, а, навпаки, закономірністю. Це добре підкреслив ще Микола Костомаров: «Поезія Шевченка - законна, улюблена дочка староруської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадками можемо судити з творів Ігоревого співака».

У період, що безпосередньо передував Шевченко, література і громадська думка України значною мірою була обмежена не тільки провінціалізмом, а й сервілізмом, вірнопідданства, обумовленим колоніальним становищем, національним гнітом.

Слово «Україна» - одне з часто вживаних у поезії Т.Шевченка. Почуття відданого кохання до Вітчизні висловлено з такою силою відданості, що до нього важко відшукати аналогії.

Але тільки одноразово (соціально і національно) принижене становище України могло стати і стало - в творчості Шевченка перш за все - джерелом Величезне революційної енергії.

Шевченкова поезія - постійний суд над всяким деспотизмом докорінно.

Саме з того, що Шевченко був відданим сином поневоленого народу і прагнув до його звільнення, він так щиро перейнявся долею інших принижених народів царської Росії і ніякі заборони чи бар'єри не стримували його солідарних почуттів. Ніколи і ні в чому не виділяв Шевченка свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, які були б притаманні тільки йому одному і більше нікому. Він був не націоналістом чи інтернаціоналістом, а просто Людиною в великому сенсі цього слова.

Шевченко - творець в українській літературі, в духовному житті України того могутнього і нещадного духу національної самокритики, того національного сорому, в якому завжди є потреба під час будь-якого національного відродження. Ці мотиви знайомі багатьом літературам світу, а особливо літературам народів, які зазнали на собі національне приниження, переживали катастрофу чи занепад і які піднімалися на велику справу національного відродження. Вражаючі аналогією до цих мотивів Шевченка ми знайдемо у творчості Беранже, Гюго, у Лессінга, Шіллера, Гейне, Позику, інших німецьких поетів-демократів першої половини ХIХ століття, у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедріна та ін. Але найбільшими перепонами - у поетів національно визвольного боротьби: Міцкевича, Петефі, Хосе Марті ...

Однак разом з цим Шевченко дуже специфічний у характері і навіть незбагненний в енергії критики «власного панства», псевдопатріотизму, рабства, лакейства, втрати традиційної героїчної боротьби предків за свободу. Перед ним не тільки стояло питання, про те, яким буде його народ, а й про те, бути чи не бути йому взагалі.

Перше видання творів Тараса Шевченка - невелика книжечка під назвою «Кобзар», надруковано в ній вісім творів: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами ...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі »,« До Основ'яненка »,« Іван Підкова »,« Тарасова ніч ». Важко знайти іншу книгу в світі, щоб для долі народу мала таке ж велике значення, як «Кобзар» для України. Це було щось таке несподіване, нове, здобуте з таких глибин народної душі, що можна було здивуватися його силі. «Кобзар» сонних будив, що зійшли з дороги на істинний шлях наставляв, старим грішникам заснулу совість будив.

Дійсно, міцно лягають на душу народу твори Шевченка.

Придивімося до цього першого «Кобзаря» ближче.

Думи мої, думи мої,

Лихо мені з вами!

Це не інакше як літературне кредо молодого поета. Тут ми маємо і генія його літературної праці, тут бачимо його мета і високе завдання. Йому все одно, як чужаки поставляться до його творів, він співає для своїх. Поет вважав свої вірші як подарунок рідного краю.

В Україну Ідіть, діти!

В нашу Україну ...

Там знайдете щире серце

І слово Ласкавий,

Там знайдете щіру правду,

А ще, може, й славу.

А до України звертається:

При Вітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумніх,

Як свою дитину.

У «Кобзарі» ми зустрічаємо перші історично-патріотичні твори Шевченка. Це «Іван Підкова» і «До Основ'яненка».

Через рік після «Кобзаря» виходить поема «Гайдамаки». Це великий, грізний, загравою пожеж осяяний, пурпуром крові облитий образ подій 1768г. Шевченко надзвичайно добре, серцево передав то зло, яке приносить будь-яка війна людині:

Минають днi, минає лiто,

А Україна, знай, горить;

За селах голi плачуть дiті-

Батькiв немає. шелест

Прожовкле листя по діброві,

Гуляють хмари, сонце спить,

Нiгде не майже людської мови,

Звiр тiльки Виє по селу

Грізучі трупи

Люде! Люде!

Коли - то з вас буде

Того добра, что маєте?

Чудні, чудні люде!

Кривавими малюнками «Гайдамаків» Шевченко закликав своїх і чужих, що б схаменулися, що б перекреслили давні рахунки і почали життя нову, людську, чесну і справедливу.

«Гайдамаки» були і залишаться висловом протесту проти гніту і насильства, чином яскравим, повним контрастів, дисгармонії, Суворов того життя.

Процес зростання кожного великої людини - річ надзвичайно важка для історика, у Шевченка тим важче, що він виріс неймовірно швидко, серед виняткових обставин.

Всі його думки, вірші були присвячені рідній країні, розлуку з якою поет дуже важко переживав.

Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народа.шевченко для нас - це не тільки, то що вчать, а Іто з чим живуть, з чого черпають сили і надії. А то, що його досі світ знає менше, ніж інших великих поетів, пояснюється тим, що і саму Україну, яка тепер відроджується з руїн «великої радянської імперії», світло тільки почав визнавати.

Завдання 3.

Описати картини Г.Репіна «Запорожці піщут листа турецькому султану», «Бурлаки на Волзі».

У 1887 році Рєпін починає працювати над другим і остаточним варіантом «Запорожців». Відповідно до задуму він писав свою картину як поему про вільності народу. Сміх козаків, веселий і знущальний, стає багатозначним грізним сміхом запорізької вольниці. У ньому звучать тепер не тільки презирство і нищівна насмішка над ворогом, але і бойовий виклик. Сміх залишається основним мотивом картини, але поряд з ним з'являються серйозні і значні особи козаків. Це вже не просто сцена з життя Запорізької Січі, не тільки нестримні веселощі козаків, а військова рада, вирішальний важливе питання. Серед головних персонажів ми бачимо верхівку запорізького війська - кошового отамана, осавула, писаря - і на їх зосереджених особах читаємо ясне усвідомлення своєї відповідальності.

Зима 1887-1888 року була майже повністю присвячена «Запорожці».Але чи то враження поїздки на Україну встигли потьмяніти, чи то змінився задум вимагав якихось нових матеріалів, але художник знову збирається в дорогу. На цей раз його шлях лежав на Україну, а на Кубань, де жили нащадки запорізьких козаків, що переселилися туди в XVIII столітті; зупинився він в станиці Пашковською, неподалік від Катеринодара. Якщо на Україні художник прагнув відчути самий дух Запорізької Січі, її бадьорість, життя вільну і веселу, то тепер в своїх моделях шукає він перш за все мудрість, помножену на багатий життєвий досвід, сильну волю, образи суворої доблесті. Не випадково в простому козака-станичників Василя Олешко він побачив риси мудрого і хороброго воїна, що ріднять його з образом отамана Івана Сірка. Герої нових «Запорожців» ставали для Рєпіна все більш ясними і чіткими. Ідея картини втілювалася в образах глибоко реальних, пластично відчутних, як саме життя.

Картина давалася нелегко, і Рєпін довго бився над кожною фігурою. Кожен персонаж він роками виношував у душі, як би ретельно вивчаючи його характер, звички, характер і біографію, внутрішній і зовнішній вигляд, аж до найдрібніших подробиць.

У картині можна залишити тільки така особа, яке нею в загальному сенсі художньому терпиться, - писав Рєпін, - це тонке почуття, ніякої теорією його не поясниш.

Для живої, гармонійної правди цілого не можна не жертвувати деталями. Хто не розуміє цього, той не здатний зробити картину.

Картина є глибоко складна річ і дуже важка. Тільки напругою всіх внутрішніх сил в одне чувствоможно сприйняти картину, і тільки в такі моментивипочувствуете, що вище за все правдажізні ... Але без моделі все одно не обійтися. Людина, самажізнь завжди дадуть художнику багато більше, ніж саме багата уява. Іноді для однієї і тієї ж фігури були потрібні не одна, а дві чи декілька моделей. Ще в першому
мальовничому ескізі намітився характер і вигляд Івана Сірка, в подальшій роботі багатьом допоміг Тарновський, з якого Рєпін писав у Качанівці «Гетьмана», ще більше -
кубанський козак Василь Олешко. Але тільки навесні 1889 року випадок звів Рєпіна з «живим Серко» -генералом М.І.Драгомирова, з якого художник написав портрет і етюд для картини.

Хто тільки не пройшов через майстерню Рєпіна! Серед його натурщиків, що послужили прототипами запорожців, були історик Яворницький (писар) і кучер Тарновських (щербатий і одноокий козак Голота), артист Ф. Стравінський (осавул) і обер-гофмейстер камергер Г. Алексєєв (сидить на бочці), професор А. Рубець ( «Тарас Бульба») і відставний поручик (козак з бандурою і картами), художники Я. Ціонглінского (в золотистої куртці) та М. Кузнєцов ( «Остап»), військовий юрист А. Житкевич ( «Андрій») і дідок, який зустрівся на Олександрівській пристані. Від кожного з них художник брав не все, але лише те, що йому потрібно було для створення сформованого в його уявленні образу.

Влітку 1890 Рєпін писав одному зі своїх друзів:

«Працював над загальної гармонією картини. Який це праця! Треба кожне пляма, колір, лінія щоб висловлювали разом загальний настрій сюжету і погодилися б і характеризували б будь-якого суб'єкта в картині. Довелося пожертвувати багато чим і міняти багато в кольорах і лічностях.Работаю іноді просто до упаду ... дуже втомлююся ». Через кілька місяців все той же: «" Запорожців "я ще не скінчив. Яка важка річ - закінчити картину! Скільки жертв треба принести на користь загальної гармонії!..».

Барвисті плями строкатого натовпу запорожців пом'якшуються, об'єднувалися м'яким загальним тоном. Колорит стає трохи матовим, а вся картина цілісною і єдиною в композиції і кольорі. Але якою б працю не був вкладений в картину, глядач не повинен бачити в ній «поту» художника, вона

повинна як би дихати свіжістю, здаватися написаної легко і вільно.

У 1892 році «Запорожці» і більш ніж тридцять етюдів до картини експонувалися на виставці творів І. Рєпіна та І. Шишкіна в Академії мистецтв. Картина починає свою, вже незалежну від автора життя. На виставках в Чикаго, Будапешті, Мюнхені, Стокгольмі «Запорожці» користувалися незмінним успіхом.

За багатьма музеям світу розійшлися численні етюди, ескізи, малюнки до «Запорожців»: ескіз картини - в Третьяковській галереї, перший варіант - в Харківському художньому музеї, основна картина - в Російському музеї в Ленінграді. Щодня сотні глядачів заповнюють зали музеїв, і до серця кожного з них знаходять свою дорогу отаман Сірко, писар, суддя, «Тарас Бульба» і його сини, козак Голота і всі інші запорожці. Створені пензлем великого майстра, вони знайшли довгий буття в історії російського живопису, міцно і назавжди увійшли в наше життя гімном патріотизму і волелюбності рідного народу.

КАРТИНА «БУРЛАКИ НА ВОЛГЕ».

Картина «Бурлаки на Волзі» потрясла все російське суспільство силою зображеної правди про народ. У ній побачили протест проти рабських умов народного життя і експлуатації його праці. Але разом з тим ця картина Рєпіна була сповнена і великий життєствердною сили. Картина «Бурлаки на Волзі» говорила про народну мощі, народжувала віру в майбутнє цього народу, будила думку про необхідність боротьби за розкріпачення його від пут рабства. І в цьому полягав величезний цивільний пафос рєпінського полотна.

Картина «Бурлаки на Волзі» має декілька варіантів. Основне полотно перебуває в Російському музеї в Санкт-Петербурзі. У Третьяковській галереї глядач бачить варіант, в якому крупним планом виявлені фігури першого ряду бурлак.

Повно і глибоко передає опис В.В.Стасова значущість змісту картини, її народні типи і характери.

«Перед Вами широка, нескінченно простягнулась Волга, немов млеющая і заснувшая під палючим липневим сонцем. Десь вдалині мелькає паруючий пароплав, ближче золотиться вітрило бідного суденця, а попереду, важко ступаючи по мокрих обмілинах і отпечативая сліди своїх личаків на сирому піску, йде ватага бурлак. Запрягшісь в свої лямки і натягуючи посторонки довгою Бичова, йдуть в крок ці одинадцять чоловік, жива машина возів, нахиливши тіла вперед і в такт похитуючись усередині свого хомута. Немає жодної цілісної сорочки на цих попалені сонцем плечах, жодної цілісної шапки і картуза - усюди дірки і лахміття, всюди онучі і ганчір'я ...

У цій ватазі бурлак зійшлися найрізноманітніші типи. Попереду виступають, немов пара могутніх буйвалов, головні корінні ... Що за погляд неприборканих очей, що за роздуті ніздрі, що за чавунні м'язи! Негайно позаду них натягує свою лямку, низько пригнувшись до землі, ще третій богатир, теж у лахмітті і з волоссям, перев'язаними ганчіркою; цей, здається, всюди перебував, у всіх краях світла покуштував життя і спробував щастя і сам став схожий на якогось індіанця або ефіопа ...

Другу половину ходи становлять: міцний, бадьорий, кремезний дід; він притулився плечем до сусіда і, опустивши голову, поспішає на ходу набити свою трубочку з кольорового кисета; за ним відставний рудий солдат, єдина людина з усієї компанії, володіє чобітьми і сунути туди сукняними штанами ... ще далі хтось на кшталт бродячого грека ...

І все це суспільство мовчить: воно в глибокому мовчанні здійснює свою волову службу. Один тільки шумить і завзято кип'ятиться - хлопчик, в довгих білих Косма і босоніж, є центром ходи, і картини, і всього створіння. Його яскрава рожева сорочка раніше всього зупиняє очей глядача на самій середині картини, його швидкий, сердитий погляд, його примхлива, сваряться на всіх, немов гавкаючий фігура, його сильні молоді руки, поправляють на плечах мозолящую лямку, - все це протест і опозиція могутньої молодості проти нерозділеного покірності змужнілих, зламаний звичкою і часом ... »

Особи бурлак, їх фігури, деталі одягу написані Рєпіним із приголомшливою життєвою правдивістю. Попередні численні етюди з натури допомогли художнику глибоко відобразити душевну сутність бурлак. Величезним рушійним початком тут була любов Рєпіна до бурлак, і перш за все до головного їх героєві, - Канину.

«Все більше і більше подобається він мені: я до пристрасті закохувався у всяку межу його характеру і у всякий відтінок його шкіри і постійної сорочки ... (підкреслено Б.В.Іогансоном). Яка теплота в цьому колориті ... Цілий тиждень я марив Канин і часто вибігав на берег Волги ».

Так сам Рєпін говорить про створення одного з найбільш пам'ятних образів картини. Тільки великий художник життєвої правди, кипучої творчої пристрасті, лише справжній художник-громадянин, борець за народне щастя, міг створити такі потужні народні образи, назавжди підкорюють глядача.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:

1.Из історії культури Середніх віків та Відродження.

Видавництво "Наука", М 1976

2.Агібалова Е. В., Донський Г. М. Історія середніх віків Просвещение, 1985.

3.В. Н. Лазарєв "Леонардо да Вінчі". Москва, 1952 р

4.Бондар М. Образ України в поезії Т.Г.Шевченка // Вісник АН Украіні.-№6.-1993.-С.56-60.

5.Лепкій Богдан. Про життя і поізведенія Тараса Шевченко.- К.- 1994.-125 с.

6.Неделько Г.Я. Тарас Шевченко: життя і творчество.-К.-1988.- 245 с.

7.Г.С.Островскій «Розповідь про російського живопису» 2ізд. Москва 1988р.