|
РЕФЕРАТ
Релігійно-історичні витоки та віровчення раннього Ісламу
1. Релігійно-історичні витоки раннього Ісламу
У момент виникнення іслам був синкретичної релігією, яка увібрала в себе елементи вірувань і культу ряду релігій, поширених серед населення Аравійського півострова. Можна виділити чотири групи впливів, що зробили вплив на початковий характер ісламу: доісламські стародавні вірування і культи, іудаїзм, християнство і маздеизм.
Доісламські язичницькі вірування і культи представляли собою досить хаотичне поєднання елементів фетишизму і тотемізму, поклоніння явищам і силам природи, особливо небесним світилам, і полідемонізма. Фетишизм висловлювався в шануванні каменів, особливо метеоритного походження, а також в поклонінні ідолам, що зображували тих чи інших богів або демонів. Елементи тотемізму, що був до моменту виникнення ісламу вже пережитком, позначалися в назвах племен - лисиця, ведмідь, верблюденя, собака і т. Д. Культ і полідемонізма зливалися в культі бетилов - споруд, назви яких означають в семітських мовах «будинок бога».
Нерідко бетил знаходився в так званому Хімея, невеликому оазисі, служив місцеперебуванням шанованого в даному племені ідола. До святилища відбувалися регулярні паломництва його шанувальників, а крім них до нього збиралися і люди інших племен, які прагнули, використовувати скупчення прочан для торгівлі. Зокрема, святилища набували важливе значення як пункти, де велася торгівля між кочовими і осілими племенами. Одним з таких святилищ була Мекка, в силу географічного, економічного і релігійного характеру набула особливого значення в якості общехіджазского релігійного і торгового центру.
Різнорідні вірування арабів доисламского періоду були пов'язані з полідемонізма. Іменувалися джиннами демони представлялися антропоморфними і антро-попатіческімі істотами двох статей, які давали потомство; цьому не заважала навіть уявлення про джіннах, за яким вони складалися з вогню і повітря.
У релігійної фантазії арабів одні джини представлялися не мають спеціального ставлення до тих чи інших людей або їх груп, інші - покровителями окремих племен або навіть пологів. Племена, які вклонялися одним джинам і зображували їхніх ідолам, не мали підстав заперечувати реальність інших джинів, пов'язаних союзом з чужими племенами. Інакше кажучи, це був яскраво виражений енотеізм.
Наочний зразок цього релігійного явища представляла собою мекканська Кааба. Це було невелике кубічної форми кам'яна споруда, в якому крім почитавшегося мекканцами «чорного каменю» стояло понад 300 ідолів, кожен з яких служив об'єктом поклоніння того чи іншого племені і роду, регулярно збиралися в Мецці для паломництва і торгівлі. Терпимість мекканцев по відношенню до культів чужих богів була необхідна в інтересах торгівлі. Мекка, ставши за допомогою Кааби з її ідолами мало не загальноарабської святилищем, отримувала великі доходи як від торгівлі з паломниками, так і від їх обслуговування, що і в подальшому зіграло свою роль в збереженні містом значення общемусульманского центру. З іншого боку, до тих пір поки для мекканцев не позначені з належною ясністю вигоди їх приєднання до мусульманського табору, вони болісно сприймали нападки Мухаммеда і його прихильників на поклоніння тим ідолам, заради яких араби здійснювали паломництво в Мекку.
Для племені курейшитов, що жив в Мецці, божеством, втіленим в «чорному камені», був Аллах. Це до мусульманське і взагалі дуже давнє ім'я бога пов'язано своїм корінням (Ілляха) з загальносимитичних Ел, Елохім, у множині дав біблійне Елохім. Мухаммеду не довелося навіть придумувати нового імені того бога, пророком якого він себе вважав. Кааба іменувалася «будинком Аллаха», а місто було розташоване навколо неї, так що мекканці мали деякі підстави вважати себе «сусідами Аллаха». Об'єктом шанування був розташований в Мецці джерело води - колодязь Земзем.
Деякі з богів-джинів мали широке міжплемінне поширення. Це особливо відноситься до жіночих божеств, який уособлював астральні тіла; шанувалися, зокрема, богині Лат, Узза та Манат. Є підстави припускати, що Аллах користувався шануванням і у інших племен крім курейшитов, але, звичайно, в якості не єдиного, а особливо сильного бога, може бути навіть верховного. Таким чином, в ході релігійного розвитку визрівала та стадія, яка іменується супремотеізмом. Ц Г доісламський обрядовість була в загальному такий же, як і в інших стародавніх культах. Практикувалися паломництва до бетил. Навколо святилищ і ідолів відбувалися ритуальні процесії, кожен з учасників яких прагнув дотиком до статуї свого племінного бога здійснити особисте спілкування з ним і увібрати в себе елемент його сили. Ідолам приносили жертви, зазвичай худобою. Деякий релігійне значення мали місця поховань проїжджаючи або проходячи повз такого місця, араб, як правило, кидав на нього камінь, що символізувало жертвопринесення і мало служити висловленням поваги до духу небіжчика. Згодом з таких каменів виникали цілі купи, що ставали свого роду бетилами, в цьому випадку похований набував статусу бога-предка.
Молитовний ритуал ні розроблений в доисламском культі арабів. В якійсь мірі грали роль молитов вірші, які складалися поетами (шаірі), зазвичай проживали при вождя племені (Сеїд). Дар віршування розглядався як результат доброзичливого ставлення до його власникові з боку одного або цілої групи джинів; вважалося тому, що у шаірі є особисті зв'язки в світі надприродних істот, тому його твори можуть впливати на ставлення джинів до людей. У тих випадках, коли плем'я мало свого ідола, в його складі повинен був існувати жрець (кахин), в обов'язки якого входило обслуговування божка і керівництво ритуалом жертвопринесення.
Перед Мухаммедом і іншими діячами раннього ісламу стояло питання, що з доисламских язичницьких вірувань і культів можна включити в нову релігію. Після деяких коливань був обраний шлях рішучої боротьби з шануванням всіх інших божеств, крім курейшитского Аллаха. Коран говорить: «Не залишайте ніяк ваших богів, не залишайте Ніяк Вадда, і Сува, і Йагуса, і Йаука, і Насра!» (71, 22-23). Одне з цих імен позначає бога-чоловіка, інше - жінку, інші три - лева, коня і орла. В іншому місці випад Корану проти язичницьких богів жіночої статі аргументується в дусі, відповідному арабським звичаїв і уявленням того часу. Якщо вважати богинь Лат, Уззу і Манат дочками Аллаха, то це кидає тінь на його репутацію: невже він не міг створити собі синів і змушений задовольнятися дочками? «Невже у вас - чоловіки, а у нього - жінки? Це тоді - розділення образливе! », (53, 21-22).
Арабські племена вельми неохоче розлучалися зі своїми старими богами. Відомий випадок, коли плем'я, що заселяло місто Таїф, навіть в умовах ізоляції серед племен, що приєдналися до ісламу, намагалося отримати у Мухаммеда дозвіл ще хоч рік мати можливість поклонятися своєї богині Лат. В ході переговорів про укладення договору Мухаммед був навіть схильний задовольнити прохання таіфцев, але втручання Омара спонукало його відмовитися від компромісу; при загальному плачі жінок і дітей статуя богині була знищена.
Рішуче обійшовся Мухаммед і з більш ніж трьома сотнями ідолів, які перебували в Каабі. Під час свого прощального паломництва в Мекку він велів розбити всіх ідолів, крім Аллаха, втіленого в «чорному камені». Це стало свого роду символічним дією, Племінний бог курейшитов височів в ранг загального бога всіх арабів, і не тільки верховного, а й єдиного божества. Відомо, з якою наполегливістю Коран і іслам в цілому підкреслюють свій монотеїзм, називаючи всіх невірних многобожниками - мушрікун. І все ж, виступивши проти політеїзму, іслам залишився такий же супремотеістіческой релігією, як іудаїзм і християнство. Ангели і джини склали в ньому пантеон молодших богів.
Зі старого культу іслам зберіг то велике значення, яке надавалося в ньому паломництва до святилищ і іншим шанованим місцях. Мекка з її Кааба і Земзема залишилася в ісламі тим самим святим містом, яким вона була до нього і тим же місцем загальноарабської, а надалі общемусульманского паломництва. В її користь було вирішене і питання про кибле, т. Е. Про те напрямку, до якого повинен звертатися правовірний під час молитви. Після короткої перерви, коли Мухаммед в Медині, намагаючись знайти спільну мову з іудаїзмом, встановив було кибле в напрямку Єрусалима, питання було переглянуто, і з того часу кожен молиться мусульманин стає обличчям у бік Мекки.
Вплив іудаїзму на початковий іслам було не меншим, а, може бути, в деякому відношенні ще більшим, ніж вплив древніх арабських вірувань і культів. В Аравії проживало чимало прихильників іудаїзму. У IV ст., Як відомо, Ємен офіційно прийняв іудаїзм. У Медині постійно проживало кілька племен, які сповідували цю релігію. Через іудейських купців-караванників її вплив поширювався по всіх торгових шляхах, перетинав Аравійський півострів. Ще в мекканский період свого життя Мухаммед, ймовірно, зустрічався з іудеями як в Мецці, так і під час своїх подорожей з караванами Хадиджи. Їхні розповіді про зміст Старого заповіту могли залишатися в його пам'яті і в більш-менш зміненому вигляді увійшли потім як в текст Корану, так і в віровчення нової релігії. Старозавітні персонажі Ной-- Нух, Авраам -Ібрахім, Мойсей - Муса зайняли в ньому місце пророків, що передували Мухаммеду. Знайшов своє місце в Корані і ряд старозавітних легенд і міфів - про створення світу, про гріхопадіння прабатьків, про Йосипа та його братів, про єгипетський полон і т. Д. Правда, як уже говорилося, Мухаммед дізнавався про це в усній бесіді, так що міг відтворити почуте лише в модифікованому вигляді. Так, радник перського царя Артаксеркса з Книги Естер виявився в Корані чиновником фараона, сестра Мойсея Марьям поєднана з богородицею Марією, посуха в Єгипті виявляється викликаної відсутністю дощів, як це бувало в Аравії, а не недостатнім розливом Нілу і т. Д. У Корані фігурують і талмудичні сюжети, але нерідко настільки ж змінені, як і біблійні.
Мухаммед, оселившись в Медині, намагався орієнтуватися спочатку на жили в ній багаті і впливові іудейські племена і перший час мало не ототожнював проповедуемую їм релігію з іудаїзмом. Але юдеї не йшли на віросповідні контакти. До того ж скоро вони встановили, що новоявлений пророк виявляє невігластво в змісті Біблії. Коли вони вказували на це мусульманам і самому Мухаммеду, той звинувачував своїх опонентів у тому, що вони користуються спотвореними книгами і що взагалі Богом відкрите зміст Біблії і Талмуда піддалося в іудаїзмі перекручення. Контакт не вдався, але в змісті нового віровчення значні сліди іудаїзму збереглися і в подальшому.
Позначилося і вплив християнства, хоча і в меншій мірі 35. Арабські племена, які жили в Месопотамії, Іраку, Сирії та Палестині, були в значній своїй частині до цього часу християнізована, причому сповідували християнство в несторіанської і монофизитской формах. У Північній і Західній Палестині також жили християни-араби, при зустрічах з якими Мухаммед і його майбутні послідовники могли ознайомитися з деякими ідеями цієї релігії. Те, що це було християнство не основного православно-католицького, а єретичного толку, сприяло засвоєнню його ідей, бо воно було позбавлене тих парадоксальних ускладнень віровчення, які були пов'язані з двоїстої трактуванням особистості Христа, а також з тонкощами в тлумаченні «неподільності і не слиянности »трійці. Ісус Христос під ім'ям Іси зайняв своє місце серед пророків як безпосереднього попередника Мухаммеда. Деякі новозавітні епізоди також вважали свій відбиток у Корані. Але і тут не обійшлося без спотворень, які свідчать про те, що укладачі Корану не мали в своєму розпорядженні письмового тексту Нового завіту. Є ознаки знайомства перших мусульман і з вмістом апокрифічних євангелій.
Деякі автори висловлюють припущення, що неіудейскіх населення Медіни до поселення там Мухаммеда сповідувало християнство в одній з його сектантських різновидів, прихильники якої розглядали Ісуса не як бога, а як людини-пророка 36.Для такої релігії перехід до ісламу повинен був бути послідовним кроком, так як в ній ніщо не перешкоджало вченню про те, що слідом за пророком Ісусом з'явився новий пророк Мухаммед, що продовжував його справу. Треба сказати, що достатніх підставі для визнання цієї концепції не існує.
Вплив християнства на ранній іслам позначилося не в уявленнях про бога. Для нової релігії, прокламував своє войовниче єдинобожжя, більше підходив старозавітний Яхве, ніж новозавітна трійця. Але вчення про близький кінець світу, про воскресіння мертвих і страшний суд, звичайно, носять на собі сліди християнського походження.
Іудейсько-християнські і, може бути, в якійсь мірі зороастрийские впливу частково сприймалися ісламом через так званий ханифизм. Сутність і форми існування цього релігійного явища залишаються, однак, поки вельми туманними.
Навіть те значення, яке мало слово «Ханіф» у арабів, розшифровується різними авторами по-різному. А. Мюллер вважає його прізвиськом, що позначав, «на єврейському і сирійському діалектах, безбожника або єретика». Підтвердження такого тлумачення цього терміна ні в джерелах, ні в дослідженнях немає. У Корані слово «Ханіф» має протилежний зміст. Воно зустрічається там 12 разів і завжди в позитивному значенні.
Ханіфа іменується біблійний Авраам. Це позначення застосовується також для протиставлення поняттю «багатобожники». І нарешті, воно означає людину, яка звернулася до Бога або до істинної релігії. Дослідила питання про значення терміна «Ханіф» в Корані К. С. Кашталева приходить до висновку про таке його значення: «... який звернувся від язичництва до бога». Йдеться в усякому разі не про безбожників, а, навпаки, про людей, які виявляють особливу благочестя, близьке за своїм змістом до ісламу і, може бути, навіть збігається з ним. Залишається неясним питання про те, чи мало ханіфітство якісь організовані форми.
У віровченні ханифизма можна вважати встановленими єдинобожжя і вимога аскетичного життя. Очевидно, останнім дало підставу Е. А. Бєляєву визнати ханифизм «релігійно-моральним вченням». Він вважав цілком оформився в землеробської Йемамепрідавал йому вирішальне значення у виникненні ісламу. «... мекканского ханифизм, - писав він, - перейшов наступний етап розвитку, який вже можна розглядати як виникнення нової релігії, яка одержала назву« іслам »». Якщо це так, то не можна все-таки не бачити того, що сам ханифизм ні цілком новим релігійним явищем, - він ввібрав в себе впливу іудаїзму, християнства та парсізма, з'явившись свого роду допомогою ланкою між цими релігіями і ісламом.
2. Віровчення раннього Ісламу
Багато в чому сказане вище передбачає характеристику основних положень догматики початкового ісламу. Все ж за доцільне дати узагальнений опис того, як виглядала ця догматика в системі вірувань, заснованих на Корані.
Першим пунктом її була вимога єдинобожжя. Найбільш яскраво воно виражено у формулі: «Він - Аллах - єдиний, Аллах, вічний; не родив і не був народжений, і не був йому рівним жоден! »(112, 1-4). Вже тут проявилася полемічна тенденція щодо християнського вчення про бога-сина. Неодноразово в Корані говориться, що у Аллаха «немає товаришів» і що всякий, хто приписує йому товаришів, навіть народжених їм, багатобожники. Твердження цих нечестивців Коран вважає настільки кричущими, що вбачає в них небезпеку стихійних лих: «Небеса готові розпастися від цього, і земля разверзнуться, і гори пащу прахом тому, що вони приписали милосердному сина» (19, 92-93). І далі слід установка, яка підкреслює виняткове становище Аллаха у Всесвіті в порівнянні як з людьми, так і з ангелами і бісами: «Всякий, хто в небесах і на землі, приходить до милосердному тільки як раб ...» (19, 94) . Це положення виглядає цілком монотеїстичних.
Проте і до ісламу відноситься загальну тезу, що стосується монотеїзму всіх догматичних релігій: його треба розуміти умовно, а не абсолютно. З усіх цих релігій іслам в найбільшій мірі наблизився до монотеїзму, хоча і не досяг його в повній мірі.
Як і в інших релігіях, в ісламі поряд з істотою, що має назву богом, а по суті означає лише доброго верховного бога, людям пропонується вірити в реальне існування протистоїть йому злого бога, іменованого в Корані або Шейтаном (порівняй древнеевр. Сатана), або Ібліс (порівняй грец. Діаболос). І звичайно, не обходиться без менших добрих богів (ангелів) і менших злих богів (демонів, джинів. Правда, одне місце в Корані можна витлумачити так, що ангели джини, як і люди, мають померти в день кінця світу, але це дуже натягнуте тлумачення. Сказано: «і просурмлять в трубу і вражені будуть як блискавкою ті, хто в небесах, і ті, хто на землі, крім тих, кого забажає Аллах. Потім просурмлять вдруге, і ось - вони стоячи дивляться» (39, 68) . У подальшій процедурі страшного суду ангелам, як і джинам, належить так багато роботи, що їх «пораже ня »може бути лише короткочасним.
До того ж з маси надприродних істот ангельського чину Коран виділяє чотирьох «макрібун» - ангелів вищої категорії, відповідних юдео-християнським архангелам, зокрема, за іменами: Джабраїл (Гавриїл), Микаил (Михайло), Азраил і Исрафил. Джабраїлу присвоєно найменування «рух аль коді» - святий дух, що наближає його, у всякому разі на ім'я до третьої особи християнської трійці.
Щоб підкреслити принципову відмінність між богом і ангелами, іноді вказують на те місце Корану, в якому людям нібито забороняється поклонятися ангелам. Воно виглядає так: «І не накаже він (Аллах.- І. К.) вам, щоб ви взяли ангелів і пророків панами. Хіба ж він накаже вам невіра після того, як ви -предавшіеся? »(3, 74). У старому перекладі Корану, зробленому А. Ніколаєвим з французького перекладу, ці слова сформульовані більш виразно: «Бог не дозволяє вам обирати своїми владиками ні ангелів, ні пророків». Більше того, за Кораном, після створення Адама ангелам було наказано поклонятися йому, і тільки Ібліс відмовився зробити це, за що і був проклятий. Таким чином, можна вважати, що в ранньому ісламі ангели займають принципово іншу позицію, ніж Аллах, а це підкріплює положення про суворе монотеїзмі даної релігії. Проте залишаються в силі ті характеристики ангелів і джинів, які дозволяють розглядати їх як надприродні істоти, наділені силою, що ставить їх в один ряд з богами. Зберігає, отже, своє значення положення про умовне характері монотеїзму в ісламі, хоча в останньому його слід визнати кілька більш суворим і більш відповідним своїй назві, ніж в інших «вищих» релігіях.
Вимагаючи вірити в Аллаха, Коран не може не говорити про властивості і характер цього найвищого істоти. Перш за все виникає питання про його імені. Одного старомекканского Аллаха виявляється мало, богу приписується велика кількість різних імен, але ті з них, які наводяться в Корані, є лише епітетами, що характеризують ті чи інші його властивості: «... милостивий, милосердний ... цар, святий, мирний, вірний, охоронець, великий, могутній, що вищий ... творець, творець, образователь », а в загальному« у нього найпрекрасніші імена »(59, 22-24).
Аллаху приписуються ті ж властивості, якими наділяють своїх богів іудейство, християнство і зороастризм: всезнання, всемогутність, найвища творча активність, абсолютна праведність і т. Д. І так само наївними і антропоморфними виглядають ці коранические характеристики бога £ Так, бажаючи підкреслити його могутність, Коран повідомляє, що після створення їм Всесвіту його не торкнулася втома (50, 37), та й взагалі «Не оволодіває нею ні дрімота, ні сон ...» (2, 256).
Араб VII століття наділяє свого бога тими характеристиками, які притаманні йому самому. Аллах мстивий - повторюється в багатьох місцях Корану, він - «володар помсти» (3, 3). Непривабливі моральні якості, приписувані Старим заповітом Яхве, в не меншій мірі властиві і Аллаху. Його дії по суті не можуть бути розумно мотивовані. Він, наприклад, бажає, щоб люди воювали один з одним: «... якби Аллах захотів, то чи не билися б ... але Аллах робить те, що забажає» (2, 254). Він міг би зробити так, щоб всі люди сповідували істинну віру, але в його наміри входить, щоб деякі спокушає в зневіру: «Якщо вони відвернуться, то знай, що Аллах хоче вразити їх за деякі їхні гріхи» (5, 54). Одних людей він направляє по праведному шляху, інших - за помилковим: «Аллах зводить зі шляху, кого забажає, і веде, кого хоче» (14, 4). Важко уявити собі той принцип, яким керується Всевишній, виділяючи людей, які отримують від нього замість пророцтва марноти орієнтири. Це - знедолені, створені ним спеціально для пекла: «Ми створили для геєни багато джинів і людей ...» (7, 178). Бог зводить з істинного шляху поганих людей, а хорошим дає своє одкровення. Але поганими люди стають в силу того, що були введені в оману богом, праведними ж люди робляться саме в результаті того, що отримали одкровення. Це порочне коло в ширшому плані фігурує в навчанні ісламу, пов'язаному з приреченням.
Аллах пихатий і Славолюб, він створив людей і джинів тільки для того, щоб вони йому поклонялися (51 56). Він хитрий «... Аллах-найкращий з хитрунів» (3 47); «-У Аллаха" -вся хитрість »(13, 42). У чому, проте бог стоїть незмірно вище всіх інших живих істот, будь то люди або джини, що забезпечує йому виняткове становище - це те, що він Первотворец, він створив Всесвіт . у порівнянні зі Старим заповітом тут порівняно мало нового: зокрема, фігурує той же шестиденний виробничий цикл. Підкреслюється, правда, що небеса створені без яких би то ні було опор, які були б видно людям, повідомляється, що він «розпростер землю і влаштував на ній міцно стоять (гори) і річки і з будь-яких п лодов влаштував там пари по двоє »(13, 3). На побудову неба і землі богу знадобилося по два дня; з небом справа виявилася досить складним, бо його довелося ділити на сім небес, а найближчим до землі - прикрасити« світильниками і для охорони »(41, 11).
Аллах не тільки створив світ, але невпинно керує ним.
Так само як іудаїзм і християнство, іслам стоїть на тій позиції, що все, що відбувається в світі зумовлено волею бога і, як уже говорилося, все напрямок діяльності людей навмисно ім. Неможливо навіть припустити, щоб приречення Боже було виправлено в кращу сторону. Але в Корані ж можна знайти і такі тексти, згідно з якими від Аллаха виходять тільки добрі справи, а злі - від людей. Іноді протилежні рішення питання про приречення і свободу волі дано мало не в одному вірші Корану. Ось, наприклад: «... якщо спіткає їх (людей. - І. К.) хороше, вони кажуть:« Це - від Аллаха », а коли спіткає їх погане, вони кажуть:« Це - від тебе ». Скажи: «Все - від Аллаха». Чому ж ці люди ніяк не можуть зрозуміти розповіді? Що спіткало тебе з хорошого, то - від Аллаха, а що спіткало з поганого, то -від самого себе »(4, 80-81). Французький ісламознавство А. Массе пише, що питання про свободу волі дуже невизначено і суперечливо викладено в Корані. У зв'язку з цим він посилається на І. Гольдциера, який вважав, що немає питання, який був би в Корані викладений більш суперечливо. Це вірно, але навряд чи з такої констатації можна витягти підстави до того, щоб, як це робить Гольдциер, знаходити в ранньому ісламі тонке і складне поєднання фаталізму з вченням про свободу волі. З його точки зору, ті вірші Корану, в яких прокламується зумовленість помилок грішника, насправді мають на увазі надання богом людині свободи помилятися або йти істинним шляхом. Якщо це було б навіть так, то все одно вимагало б пояснення, чому Аллах одних людей забезпечує своїм керівництвом, а інших залишає напризволяще. Але в даному випадку справа йде простіше: в Корані немає тієї стрункої системи поглядів з даного питання, яку намагаються знайти в ньому Гольдциер або апологети ісламу. Протиріччя в Корані з питання про свободу волі і приречення мають своєю основою вплив різних періодів формування ісламського вчення. У мекканский період переважало вчення про свободу, що відповідало тактиці Мухаммеда в його боротьбі за поширення ісламу; в той час така установка могла бути більш дієвою для вербування віруючих, ніж фаталистическая. Надалі історична обстановка більш сприяла навчанню про абсолютне приречення.
Поряд з вірою в те, що єдиним богом є Аллах, в ісламському віровченні з самого початку фігурувало вимога вірити в те, що Мухаммед - його пророк, посланець, апостол Зізнається, що в різний час до різних народів приходили багато пророків.З них виділяються шість найвидатніших: Адам, Ной, Авраам, Мойсей, Ісус і Мухаммед. Ісус ставиться Кораном на дуже високе місце в ряду пророків, причому, звичайно, заперечується його божественна природа, хоча зізнається чудовий характер всіх обставин, пов'язаних з його народженням (непорочне зачаття), визнаються також чудеса, які відбувалися Ісусом.
Знайомство перших мусульман не тільки з канонічними, але і з апокрифічними новозавітними творами знайшло своє вираження в тому, що вони знали про деякі дива, які фігурували в апокрифах; серед них - міф, що оповідає, як Ісус в дитинстві оживив виліплених їм із глини птахів. Мабуть, мусульманам здалося непристойним вважати, що пророк божий міг зазнати на землі ганебну кару, так що, за їхньою версією, місце Христа був помилково влади розп'ятий хтось інший, а сам він продовжував виконувати доручену йому богом місію.
Найвищими з усіх пророків - «печаткою пророків» був визнаний, звичайно, Мухаммед (33, 40). Правда, він не творив чудес. За ним визнаються лише такі чудеса, в яких він грав свого роду пасивну роль: набуття Корану від архангела Гавриїла і миттєве оволодіння здатністю читати це ніким не створене твір, подорож протягом однієї ночі в Єрусалим і назад, піднесення на небо і т. Д. чудесами були і всі акти одкровення, показані йому в баченнях.
Пророк широко користувався можливістю обґрунтовувати будь свою дію не тільки політичного і релігійного, а й інтимного характеру, одкровенням, одержаних ним у баченні. Таке диво можна було легко імпровізувати і демонструвати - варто було лише стимулювати в самому собі нервове збудження, провідне у істерика до приступу, або навіть просто симулювати останній, щоб мати можливість після його закінчення сповістити правовірним про отриманому пророком одкровенні.
Віра в єдиність Аллаха і в пророчу місію Мухаммеда була першою з обов'язків мусульманина, першим з п'яти «стовпів ісламу». До іншим чотирьом відносяться: молитва, піст, «милостиня» (закят) і паломництво в Мекку (хадж).
Регулярне молитовно-словесне служіння божеству було невідомо доисламским арабам. У мекканский період історії ісламу воно, мабуть, не фігурувало в релігійній практиці прихильників Мухаммеда. У Медині, зіткнувшись ближче з життям її іудейських громад, Мухаммед мав можливість оцінити те значення, яке має в релігійному житті магія слова. Було встановлено ритуал триразового «салату» - молитви, що стала згодом відомої під перським назвою «намаз»; в подальшому встановлена Кораном для доби триразова молитва була замінена п'ятикратної.
Самого початку ісламська молитва була формалізована до таких меж, що придбала яскраво виражений характер магічного заклинання. Треба вимовити певну кількість разів абсолютно точні молитовні формули в закріпленій послідовності. Кожній з відповідає запропоноване положення тіла і певні рухи тіла. Цикл таких формул і положень іменується ракатів (кругом), а кожна з молитов повинна становити суму ракатів, але не менше двох. У ракат входять: заява про кількість всіх ракатів, які молиться збирається виголосити; 1-я і зазвичай 112-я сури Корану; окремі рядки з інших сур; періодичне повторення формули «Аллах акбар» - «бог великий»; рухи тіла, передбачені ісламським культом. Якщо молитва відбувається в мечеті, то всі операції проводяться синхронно всіма присутніми за прикладом керівного богослужінням мулли. Молитві має передувати обмивання. Поняття ритуальної нечистоти увійшло в іслам також з іудаїзму і було в ньому так само різноманітним! стан нечистоти викликалося і дотиком до трупа або нечистого тварині, і фізіологічними відправленнями і багатьма іншими обставинами, яких у повсякденному житті людини так багато, що його нечистота до моменту здійснення молитви практично завжди повинна передбачатися наявної. Саме обмивання незабаром втратило своє гігієнічне значення і стало лише формально-магічним актом. Ритуальний ефект став досягатися простим змочуванням кінців пальців або тим, що молиться тер руки піском.
Пост протягом місяця рамадан був наказаний Мухаммедом в Медині, але не виключено, що подібний звичай був відомий і мекканским арабам до ісламу. Під впливом мединского іудаїзму спочатку був встановлений одноденний піст (ашура) через кожні десять днів, але після розриву Мухаммеда з іудейськими племенами Медіни він реконструював і цей успадкований ним раніше іудейський звичай, перетворивши одноденний піст в місячний. Коран детально регламентує правила і процедуру поста: «Їжте і пийте, поки не буде відрізнятися перед вами біла нитка і чорна нитка на зорі, потім виконуйте пост до ночі» (2, 183). Суворість посту полегшується для хворих і знаходяться в дорозі, допускається навіть заміна його викупом - нагодована бідняка (2, 180). Крім місячного посту в Рамадан передбачалися ще епізодичні добровільні пости в різні дні і місяці року.
Обов'язок допомагати бідним входила в самі початкові приречення ісламу. Але скоро слово «милостиня» почало набувати інший сенс. Регулярне внесення тих чи інших сум або відрахування певного відсотка свого доходу стали означати для мусульманина зобов'язання сплати податку на користь релігійної громади, по суті справи збігається з державою. Слово «закят» буквально означає «очищення»; сплата податків на користь скарбниці була перетворена таким чином ісламом в релігійно-очисну дію, а сама релігія виявилася зручним засобом підтримки фіскальної дисципліни.
Останній з «стовпів ісламу» - паломництво - мав глибоке коріння в доисламском релігійному побуті арабів. Як говорилося вище, Мекка була звичним для арабів об'єктом паломництва, де кожен міг вклонитися не лише загальноарабської «чорного каменя», а й своєму племінному ідолу. Для ісламу було важливо зберегти центральне значення Мекки як об'єкт шанування і паломництва, тим більше що цим закріплювалося її положення не тільки релігійного, але і політичного і торгового центру Аравії і всього мусульманського світу. У святилище був залишений в новій якості мусульманського символу лише «чорний камінь», причому знадобилася нова етіологічне пояснення його святості. Для першої стадії розвитку ісламу виявилося достатнім визнати Каабу «макам Ібрахім» - «місцем Авраама». Надалі ісламське богослов'я склав ряд сказань, пов'язаних з міфічним перебуванням Авраама в Мецці.
Церемоніал паломництва в Мекку був майже повністю запозичений ісламом з доисламской культової практики. Паломник повинен одягнутися в спеціальний костюм (іхрам), що складається з двох незшитих шматків тканини, на ноги надіти сандалі. До приходу в Мекку треба відвідати інші місця, де слід зробити встановлені церемонії: долину Міна, пагорб Арафа. В долині Міна паломник повинен кинути певну кількість каменів (тричі по сім) по різним цілям: у два жертовних стовпа і в стіну. За змістом усного при цьому молитви, киданими камінням паломник вражає диявола і його прісних. У Мецці відбувається семиразовий обхід «чорного каменю», цілування його при кожному турі або щонайменше дотик до нього, жертвопринесення і т. Д. Потім покладається молитва у «місця Авраама», пиття води з колодязя Земзем, семиразова пробіжка з пагорба Сафа на пагорб Марва. До всіх цих доисламским обрядам приєднується рясне молитвословие по ракатів, в чому по суті і полягає внесок ісламу в церемоніал мекканского паломництва.
Формальний характер всього ритуалу підкреслюється тим, що іслам дозволяє заступництво - кожен мусульманин має право найняти замість себе людину, яка зробить за нього хадж. Суть справи полягає, таким чином, в сукупності певних магічних дій, а хто їх зробить, і яке буде при цьому його внутрішній стан, значення не має.
Крім вимог, які пред'явив іслам до своїх прихильників в релігійно-культовому відношенні, має, звичайно, значення та етика, яку проголосила нова релігія.
Як і в будь-який інший релігії, тут не могло з'явитися нічого того, що не дозріло до в суспільних відносинах і в побуті людей. Так як іслам поширювався в різних соціальних середовищах, моральні поняття яких не збігалися, то по ряду етичних проблем йому доводилося приймати компромісні рішення, що задовольняли як хліборобів Медіни, як торговців Мекки, так і кочівників-бедуїнів. Іслам давав цим рішенням не тільки релігійну санкцію, а й релігійне спрямування.
У доисламских арабів, особливо бедуїнів, така риса характеру людини, як військова доблесть, вважалася представляє найбільшу моральну цінність. Іслам зберіг цю виставу, але трансформував його в релігійному напрямку - доблесть повинна виявлятися в боротьбі за торжество віри, в війнах з невірними. Високо цінувалося у всіх арабів така властивість людини, як вірність близьким, готовність заступитися за будь-якого члена свого колективу в будь-яких обставинах. Але це був колектив племінної і родової, захищати треба було свого родича, що, до речі сказати, і робив дуже послідовно щодо Мухаммеда глава його роду Абу Таліб, незважаючи на те, що проповідь ісламу не викликав.) У нього співчуття. У новій релігії така солідарність прийняла віросповідний характер і склала один з елементів її етичної системи. Взагалі питання про ставлення людини до інших людей, що становить по суті основу всього моральної поведінки, не отримав в ісламі однозначної розробки. Те, що сказано з цього питання в Корані, суперечливо, як, втім, і в будь-якому іншому релігійному документі світових релігій. Не обходиться і без закликів до гуманності і милосердя.
У ісламознавчої літературі нерідкі посилання на тексти Корану, багато в чому повторюють євангельську проповідь непротивлення злу. А. Кримський наводить таку цитату з Корану: «Намагайся робити добро за зло, і тоді той, у кого була ворожнеча з тобою, зробиться твоїм другом-захисником». Правда, він тут же послаблює ефект цитати тим, що призводить її продовження: «Однак цього досконалості досягають тільки ті, які терплячі - досягають тільки великі щасливці». У перекладі А. Миколаєва це місце виглядає ще більш виразно: «віддавати добром за зло, і ти побачиш, як ворог твій звернеться тобі в одного і покровителя ... Але тільки людина наполеглива досягне такого досконалості; тільки той досягне його, кому надається особливе прихильність ». Можна вказати в зв'язку з цим і на такий коранічний текст в перекладі А. Миколаєва: «Віддай їм добром за зло» (XXIII, 98). Здавалося б, перед нами кліше євангельської Нагірній проповіді. Але варто звернутися до новітнього перекладу Корану зробленому І. Крачковський, як картина сильно ускладнюється.
Наведене А. Кримським місце виглядає так: «Не рівні добре і зле. Відхиляй ж тим, що краще, і ось - той, з яким у тебе ворожнеча, точно він гарячий друг »(41, 34). Наступний з процитованих вище текстів сформульовано настільки ж невизначено: «відхиляється зло тим, що краще» (23, 98). Як відомо, Крачковський в своєму перекладі дотримувався принципу буквальною точності, нерідко на шкоду літературності викладу і навіть зрозумілості тексту. Треба думати, що і в даному випадку цей висококваліфікований арабіст передав зміст тексту у всій його невизначеності; А перші перекладачі не стільки перевели ці слова, вони також тлумачать, вклавши в них своє розуміння того, що міг би сказати в даному випадку Мухаммед. Проте тенденція до лагідності і доброти тут виявляється. Можна навести ще одну цитату того ж порядку, що, по переводу І. Крачковского, обіцяє небесну нагороду «для богобоязливих ... стримуючих гнів, прощають людям». Продовження цього аята говорить: «Воістину, Аллах любить тих, хто чинить добро!» (3, 127-128). Добром тут виявляється прощення образ.
Як і у всіх релігіях, з самого початку практика діяльності мусульман і Мухаммеда являла собою разючий контраст з проповіддю не тільки всепрощення, а й елементарної гуманності. Після битви при Стегні Мухаммед виявив серед полонених поета Надр ібн Харіса. Поет ще в Мецці образив його тим, що читанням своїх віршів привернув увагу людей, яким пророк хотів читати проповідь. Як тільки Мухаммед дізнався бранця, він миттєво прорік свій вирок: «Голову геть!». Відомо, з якою нещадністю Мухаммед після «війни у рову» винищив всіх чоловіків іудейського племені Бену Корейза за те, що вони не підтримали його в цій війні.
Було б неправильно вбачати тут лише протиріччя практики і релігійної теорії.Для коранической теорії не характерна проповідь вибачення і лагідності. А. Кримський пише з цього приводу: «вихваляти (в Корані. - І. К.) доброта і поблажливість, наприклад, до бідних боржникам, вдовам, сиротам, рабам і т. П .; але порушенням доброти не рахується саме-то рабовласництво (воно послідовно проходить по всьому Корану) і помста ». Можна було б навести чимало коранічних текстів, узаконюють помста, в тому числі кровну, що закликає до кривавої розправи з кривдниками, з відмовляються підкоритися, з невірними і т. Д.
Небезінтересні наступні приписи Корану: «перелюбником і перелюбниця - побивали кожного з них сотнею ударів. Хай не опановує вами жалість до них в релігії Аллаха, якщо ви віруєте в Аллаха і в останній день. І нехай присутній при їх покаранні група віруючих. Перелюбник одружується тільки на перелюбниця або многобожніце, а перелюбниця - на ній одружується тільки перелюбник або багатобожників. І заборонено це для віруючих »(24, 2-3). Можна зрозуміти ту непримиренність до гріха, яку виявляє тут Мухаммед: ця сура Корану преподана їм віруючим відразу після неприємного казусу з однією з його дружин, Айшею, запідозрений в зраді, так що ще не встиг влягтися гнів ображеного власника. Важливо, однак, інше: всі філіппіки Корану проти перелюбу повинні розглядатися в світлі того безперечного факту, що сам Коран в ряді інших текстів узаконює досить вільне поводження.
Як і в древніх релігіях, перелюбством вважається співжиття лише з дружиною або рабинею, що належать іншому. Кожному мусульманину дозволяється мати одночасно чотири законних дружини. При цьому можна в будь-який час розлучитися з будь-якої з них і взяти замість неї нову. Процедура розлучення гранично проста: треба лише тричі вимовити формулу «Ти розлучена». Цією можливістю широко користувалися багато високопоставлених мусульмани.
Передбачені Кораном і деякі заборони, які стосуються їжі та питва. Харчові заборони поширюються переважно на ті продукти, які і крім ісламу були непопулярні у арабів, наприклад на свинину. Навряд чи є підстави вбачати тут вплив Старого завіту, бо, наприклад, конина, заборонена до вживання іудеям, ісламом приемлется. Очевидно, релігія в даному випадку зводила в ранг божественного встановлення саме те, що складалося в ході реальному житті народу. Особливо слід сказати про заборону Кораном пияцтва (5, 92-93). Але питання це досить невизначений: неясно, чи йде мова про вживання лише пальмового або виноградного вина або взагалі п'янких напоїв. Не виключено, що вживання міцних напоїв в цілому не заборонялося. Важливо, що в історії ісламу дана моральна норма завжди залишалася лише благим побажанням, як, втім, і більшість інших релігійних моральних приписів.
Іслам успадкував від іудаїзму заборона зображати живі істоти. Але тут було не просте запозичення, а повторення історичного досвіду в аналогічних умовах. Як і іудаїзму, ісламу довелося долати политеистические культи, в яких велику роль відігравало поклоніння і площинним, і особливо рельєфним зображенням богів «ідолів». Заборона виготовляти будь-які зображення живих істот було найбільш радикальною формою боротьби з тими культами, які належало витіснити знову виникла релігії. Треба все Ж відзначити, що, як і в випадку із забороною вина, ісламський похід проти образотворчих мистецтв залишився лише побажанням, бо художні потреби людей виявилися сильніше релігійного заборони. Мистецтво ісламських народів залишило зразки високої художньої майстерності і щодо зображення тварин і людини.
Відповідність або протиріччя життєвої поведінки мусульманина всім вимогам і приписам Корану, за вченням Мухаммеда, винагороджується або, навпаки, карається в майбутньому житті. Для деяких померлих передбачалося відплата або відплата в індивідуальному порядку відразу після смерті. Воїни, полеглі на полі брані за віру, потрапляли в рай відразу після своєї загибелі; мабуть, такої ж долі повинні були удостоюватися і інші заслужені і благочестиві мусульмани. З іншого боку, в ранньому ісламі побутували уявлення про те, що розправа з грішниками починається вже через короткий час після смерті: два спеціальних ангела-мучителя є для виконання своїх обов'язків до могили і віддають покійнику попередню порцію страждань в відплата за вчинені ним за життя гріхи . I лавная ж розплата передбачалася після вселенської драми, пов'язаної з неминучим кінець світу.
Есхатологія займала в ранньому ісламі одне з центральних місць. Деякі дослідники навіть коливаються в питанні про те, що було головним у первісної ісламської проповіді - єдиність Аллаха або сповіщення майбутнього кінця світу. Очевидно, протиставляти ці дві ідеї немає потреби, так як в ідеології раннього ісламу вони поєднувалися досить органічно. Невіра в «останній день» розглядається в Корані як настільки ж тяжкий гріх, що і невіра в Аллаха і його пророка.
Первісна проповідь Мухаммеда повторювала основний мотив закликів і попереджень Іоанна Хрестителя в Новому завіті: «... Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мт., III, 2). Мекканський період формування Корану рясніє страшними описами незбежних космічних потрясінь: «... коли зірки потемніють, і коли небо розколеться, і коли гори розвіються ...» (77, 8-10); «... затремтить земля і гори і стануть гори пагорбом сипучим!» (73, 14); «... потрясеться земля своїм струсом ...» (99, 1); «Коли небо розкололося, і коли зірки обсипалися, і коли моря перелилися, і коли могили перекинулися ...» (82, 1-4). Кінець світу з'явиться катастрофою для одних і початком блаженного життя для інших. Після нього все люди отримають остаточне пристрій своєї долі: чи не повірили виявляться в пеклі, мусульмани - в раю.
В описі пекельних мук Коран не виявлено багатства фантазії, передбачивши лише стандартні покарання іудаїзму, християнства та інших, більш древніх релігій: холод і спека, замість пиття і їжі - окріп і гній і т. Д. (38, 55-58; 14, 19-20). Що ж стосується раю, то тут фантазія виявилася більш продуктивною. Віруючому Коран обіцяє лежання серед садів і джерел на ложах в парчі та атласі, смачні страви і пиття, большеокіх, чорноокий і пишногрудих гурий (44, 51-55; 52, 21 і їв .; 78, 31 і їв.) І т. д.
На відміну від Нового завіту есхатологічний проповідь Корану не говорила про близькість термінів кінця світу, вона лише сповіщала неминучість такої перспективи. І ця перспектива увінчувала всю будівлю ісламського віровчення, залишаючи простір для життєвої активності правовірних в їх земного життя, стимулюючи останню вченням про нагороди і покарання, призначених для них в потойбічному бутті після страшного суду.
|