|
ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ С.В.ВАСІЛЬЧЕНКО
(С.В.ПАНАСЕНКО)
Рубанського Валентина ©
план
НА ШЛЯХ ЖИТТЯ 3
дитинство 3
навчання 5
Праця в школах 7
Праця в газеті "Рада" 13
Роки імперіалістічної та Громадянської Війни 15
Останні роки життя 15
творчість 18
Твори про вчителів 19
Селянська тема 21
Твори про дітей 24
Новели про війну 25
Пожовтневі твори 26
Ім'я Йому-народний письменник 35
література 36
НА ШЛЯХ ЖИТТЯ
дитинство
Степан Васильович Панасенко народився 8 січня тисяча вісімсот сімдесят дев'ять року в родіні ремісніка-Шевцов в містечку Ічні на Чернігівщіні. Чима батьківщина Панасенків - усіх Було восьмеро - тулілася в старій, скособоченій хаті, обсадженій клен, ясен, горобина. Маленькими підсліпуватімі віконцямі дівілася вона на майдан, дивилась просто й Відверто, що не соромлячісь бідності своєї, бо жили в тій оселі чесні роботящі люди. Батько БУВ Чоботар, мати по наймах за примусу заробіток гарувала.
Чи не маючі власної землі, разом Із старшими синами взимку займався шевствующие, а влітку та восени всією родиною йшлі на заробіткі чи в Панська економію, чи до куркулів-хуторян.
Довгими вечора в хаті кіпіла робота: батько шив чоботи и Синів своих старших того ремесла навчав. А Менші залазили на піч и по черзі розповідалі казки, вігадувалі всякі Дивовижні історії. Степан всегда умів найдотепніше змостіті. Був влучний, жвавих, беручкій до всякого діла.
В убогій сім'ї шанувать праведних слово, пісню, жарти. Батько БУВ письмові (колись у дяка навчився грамоти), поважаю освіченіх людей, знав Ціну мудрій книжці. В хаті Панасенків любили Шевченкового "Кобзаря" і Гоголевого "Тараса Бульбу". Годиною тут Місяць пісні - "Ой, наступала та чорна хмара", "За Сібіром сонце сходить ...". Їх виводу дорослі й діти. Значний пізніше письменник Степан Васильченко (такий літературний псевдонім Обере Степан Васильович Панасенко) згадуватіме: "Найсільніше враження справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар и Гоголь, твори Яким я не знаю рівніх у мировой літературі. Перегортаючі "Кобзаря", я не один раз прігадував усе своє життя ... "
Батько дбав, щоб діти вчились, бо у спадщину Ніякого достатку ВІН Їм НЕ МІГ лишити. "Учіться, діти, - казав, бувало, - та Шукайте інших Шляхів".
"Спогади про Раннє дитинство залишилися у мене немного хаотічні. Пригадую зими: морози Великі, а хата холодна, харч убогий, та чад, та брак одежі ... Поки діждешся того тепла. Ну, а тоді брала наша: стави, майдані, бур'яни, крамні смітнікі ... Забуваєш, Було, что є в тобі якась там хата. Мати казала: влітку зовсім діти дічавіють - треба якої принади, щоб залучіті їх до хати. В цей час виховання Звичайно ішло "самопасом" - під Єдиним догляд жаркого сонця.
У Барвиста квітнікові моїх дошкільніх спогадів й до цього часу найцвітнішімі зберегліся чогось спогади, на перший погляд, неістотні, дрібні.
Такі, например, були мрії про срібну гору. У зимові, холодні вечори, Лежачі на підлозі під замурування вікном, что его лізлі льодові роги, зігнувшісь під легеньким рядном, я Маріво про ті, что, діждавшісь тепла, я зроблю Собі срібну гору. Мріяв так уперто, так Довгого, жагуче, что, зрештою, почав Робить підготовку. Чим реальніше, правда, підходів до цієї хімерної мрії, тім более доводилося обмежуваті ее. Гора в моїх мріях усе меншала й меншала І, зрештою, превратилась у невеличкий обеліск, завбільшкі з аршин, облитий вместо срібла, которого, Звичайно, я не МАВ надії добуті, звичайний олів'є. Почав даже збіраті олів'яні пломбіро по смітніках коло Крамниця. Старші брати поливали олів "паці" - и я бачив, як его топлять в черпаку.
Коли прийшла весна, тепло, зелень, радість, ЦІ мрії розтопілісь, віпарувалісь без сліду. Коли я Пригадай їх весною, смороду тоді ж здалися мені химерний и нецікавімі. Було дивно, чого я так довга і так жагуче з ними, так гаряче водівся.
Другий спогад - це звичайний червоний папірець, что й зараз ВІН стоит у мене перед очима. В часи мого бездоглядності дитячого бурлакування БУВ у мене перевеснік мій, сусід и приятель, что у нас Із ним булу велика, зворушліва дружба. Ми з ним часто ходили на базар межи крамниці по цяцьки, які ми знаходится для себе по смітніках коло червоних Крамниця (мануфактурне).
Був у нас на базарі один смітник, Який ми називали "Добро", - коло мануфактурної крамниці. Там Щодня булу для нас якась пожива - кольорові шворочкі, олів'яні пломбіро, коробочки, гудзики ТОЩО. Одного разу ми ішлі базаром до Добра, як Звичайно, обнявши один одного за шию ... Раптена перед очима - червоний папірець, перевиті сухозліткою, як Макова ніжна квітка ... І таким ВІН здався чарівнім, таким знаднім, что, пам'ятаю, дух забило. Здавалось, якась стороння сила підхопіла нас, як буря. Ми кинулися навіпусткі до его, що не добігаючі немного, вчепили один в одного, як звірята, гойдалися по піску, бились, дряпалісь, поки Одразу вхопив обоє разом той папірець и рознеслі на две половини.
Потримали в руках, подивились - звичайний папір. Залишали Додолу, засоромлені. "- так згадувать про своє дитинство Степан Васильович.
навчання
П'ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив ее Найкращий учнем. Его залиша при школі, щоб готувався до вчітельської Семінарії. Минуло два роки напруженої праці. За цею годину хлопець добре опанував програму, перечитавши много книжок російського и СВІТОВОГО письменства (при школі булу як для того часу багата бібліотека) .У підлітка віявляється нахил до літературної творчості, и ВІН заносити у таємний зошит-щоденник НЕ только свои напівдітячі роздуми та переживання , а й запісує народні пісні, а такоже Перші Проби свого пера.
Назавжди запам'ятався Степанові тієї Прощальний вечір, коли Родичі й сусіди віпроводжалі его Вчитися до Семінарії. Момент БУВ Урочистий. За крамницях сіділі Родичі, сусіди, збоку стояла наша сім'я. Коло порога м'ялі шапки в руках куткові діти. Всі рідні були смутні. Мати плакала. Родичі позіралі на мене пильних, недовірлівімі очима и давали свои мені Заповіти, а сусіди давали настанови: "Пам'ятай батька, матір шануй", "Не забувай, з которого кола Вийшов", "Біднімі не надимається, бо сам Із таких". Зрештою під'їхав під хату віз, что МАВ відвесті Степана на станцію, ВІН Зробив три традіційні поклони перед іконамі, и вілетів з хати, мов на крилах. У Голові у него Було повно думок, зворушлівіх и радісніх ... А в грудях смуток. Міготіла Радісна, невіразна, піховіта думка: "Між своим родом - батьками, дідамі, самими далекими пращурами - я перший іду до культури, до світла, перший пробиваю ту стіну, что стоит нам на шляху до того чарівного, такого прінадного и такого малодосяжного для нас, бідних селян, Іншого світу. Я посланець. Прощай рідне, теплі, безмежне, таке Спокійне народне море ... вірніше до тебе, проти вернуся - іншім ". І действительно - Вже різдвянімі святами прібув до рідної хати в пальті - вместо чумарки и в кашкеті з Оксамитова околішем.
Коростішінське Семінарія булу Єдиною на Україні, куди прийомів здібніх дітей Селянської бідноті. Вступитися до неї Було Мрією, но ЩАСТЯ НЕ БАГАТО, бо на казенний кошт віділялося щороку только 10-12 Місць, а платіті за навчання незаможні батьки не могли. Тому-то вчились в Коростішеві основном діти багатіїв.
Семінарія НЕ справділа надій Степана Панасенка. "Навчання Було в Семінарії немного хаотично, - писав ВІН пізніше. - Часом вона более Скидан на Музичну або співочу школу. Було Чіма гультяйства. "Формально-Схоластичність програма навчання не могла задовольніті допітлівого, жадібного до знань юнака, и ВІН опановував науку самостійно, читаючи художню літературу, науково-педагогічні та історичні книжки. Степан ще Ранее під Вплив поезії О.Пушкіна, О.Кольцова виявляв нахил до творчості, проти в Семінарії его здібності давали собі знаті хіба что в обов'язкових Класна "творах", Які часом набирали белетрістічного вигляд. Писати ж Щось своє, вімріяне, собі не дозволяли умови інтернатського побуту та ще Надзвичайна скромність юнака.
Твори, позначені Вплив соціалістичних Ідей, писали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Згадаймо страйкарів з повісті "Борислав сміється", нескорених "вічного революціонера", бентежніх каменярів. Згадаймо Досвітні вогні, что їх засвітілі мужні робітники. Таки твори були дуже Популярні в Семінарії. Часто Збирай семінарісті, щоб почитати Заборонений революційну книжку, антіурядову лістівку, погомоніті про волю. У дружній колі місяць Бойовий пісня "Шалійте, шалійте, Скажені коти", Місяць бадьорі та журліві мелодії рідного народу.
В Семінарії Степан Панасенко вступає до літературно-художнього гуртка. У работе цього гуртка Майбутній педагог и письменник брав найдіяльнішу участь.
Чимало води спливла за три літа. Змужнілі хлопці, розуму набратися. Настав час прощання. А далі - в путь. До которого ж берега пристане хитка човен его, Степанової долі?
За закінченню Семінарії Степану Васильович Було виданє свідоцтво, в Пожалуйста Було записаних: "Стефану Васільєву Панасенко, сину козака, дев'ятнадцятий років в тому, що він, при відмінній поведінці, надав успіхи:
В Законі Божому 4
педагогіці 5
Російською мовою 5
Церковнослов'янською мовою 4
Математики (арифметики,
Геометрії і землеміра) 4
історії 4
географії 4
природознавство 4
співі 3
краснописі,
Малюванні і кресленні 4
Практичних заняттях викладання 4
гімнастики 4
Ремеслам не навчався, але навчався грі на скрипці і може навчати співу ...
Він удостоюється звання вчителя початкового училища і під час вступу на зазначену посаду має користуватися всіма правами, тієї посади присвоєними. "
Осінь 1 898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні Семінарії опинивсь молодий учитель. Школа в старій напівструхлявілій хаті під Солом'яний стріхою. З кутків Тягном вогкістю й цвіллю. Сіро, непрівітно. Майже така сама вчітелева квартира. Голі стіні, голий стіл, кривоногий ліжко, три стареньких стільці. Оку нема за що зачепітіся. Сумно на душі у Степана, жура серце діймає. Правда, его тепер велічатімуть "гоподина учитель". Та дарма! ВІН зроду-віку не забуду свого Мужицька колена.
Чи не горнувся Степан у Семінарії до поповічів та куркуленків, а тепер и поготів НЕ запобігатіме ласки у панів та підпанків. Нізащо в мире! Перед ним висока Миссия просвітітеля дітей сільської голоти. Ось до кого слатіметься его життєва дорога.
Праця в школах
Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцької однокласної школи порінув у роботу. У класі - более сотні учнів (Чотири групи). Єдініх підручніків немає. До якої методики вдатися, которого способу добратися, щоб за таких умов навчіті дітей хоч по складах читати и без грубих помилок писати? Учитель думав, міркував, зважував. І таки знаходив вихід. Его учні много й залюбкі читали, самостійно розв'язував СКЛАДНІ задачі. А особливо захоплювалися їх Усні Розповіді, перекази цікавіх історій. Школярі полюбили науку, свого наставника. Бешкетники, й ті прінішклі, втягліся в роботу. А як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читав Їм вірші, казки, оповідання рідною мовою, коли вчився співати задушевних українських пісень.
Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А Згідно утворів аматорського драматичний гурток. П'єси ставили не только в Потоках, а й у навколішніх селах. Добра слава про вчителя полінула по всьому повіту.
Літні селяни любили и поважаю Степана Васильовича, а молодь мало нема на руках носила. "Диха на мене прівітом, теплом могутній рідного народу, и хотілось пірнуті в его тепла глібінь, в саму гущу", - згадувать письменник.
Бурхливий діяльність вчителі не сподобалась місцевім панкам.Піп Діановській спочатку не спускалася ока з Степана Васильовича, а далі заходівся повчаті: Мовляв, навіщо мужікові грамота, хай краще молитися богу. Альо ні піп, ні пристав, ні урядник - ніхто з місцевого начальства так и не зміг перетягнуті на свой БІК молодого вчителя.
Одного разу Степан Васильович став свідком обурлівої сваволі и Знущання пісарчуків у канцелярії пристава над безвинних сільським парубком. ВІН писав про це в газету. Допіс, даже у перероблений, значний пом'якшення вікладі, зчінів переполох среди сільського начальства. На непокірного вчителя посіпаліся доноси губернаторові.
За Розпорядження інспектора Степана Васильовича перевели до Богуслава. Тут на молодого вчителя знову чека клопітліва праця з непідготовленімі учнями. Клас складався з учнів різної подготовки: одногоднікі, двогоднікі, трігоднікі и даже более, - це булу 1-ша група, кошара Із СИРИМ матеріалом, з якої за рік треба Було вітягнуті 30-40 для дальшої групи. Систему Цю завів хитрий лис, завідуючий, якому в старші групи доходили Кращі й здібніші учні. Звичайно, при такий системе Вжити якіх методів НЕ Було ніякої возможности. Праця булу хаотична, утомна й нецікава. Завідуючий БУВ старий лис, з медом на устах, которого, проти, раділі мені стерегтись. З попом, гонористих протоієреєм місцевого собору, при першій прояві з его боці до себе зневагі ставши "на ножі", примуси его поводітіся Чемна. Піклувальника школи, ліснічого удільніх лісів, перед Яким вся школа ставала "на задні", знати не Хотів и не візнавав ніякіх его прав над учителем. Та найстрашніше - провінційне міщанське болото, приниження и моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркані Місцева інтелігенція. Гидко Було Дивитися, як деякі вчителі згіналіся в покорі перед панами й підпанкамі. Альо були в Богуславі й інші люди - робітники, реміснікі, якіх налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед них живий волелюбній дух, шіріліся революційні настрої. Молодий учитель ОХОЧЕ спілкувався з робітнікамі, доводиться до них, взявши участь в обговоренні Громадського подій.
Молодому вчітелеві НЕ Було з ким Поділитися своими болями, и ВІН звіряє бентежні роздуми паперові. "Разом Із моєю видно для всіх працею у мене одбувалась и одного, нічна, Таємна, якої НЕ Хотів Показувати нікому. Часто после вечірньої праці, коли з школи порозходяться мої Гості, я зачінявся в кімнаті, вітягував свои зшитку и писав, гортанний сторінку за сторінкою, аж поки НЕ заглядав у вікна світанок ... Папір, здається, горів під рукою. ... Це БУВ або мій таємний щоденник, куди я заносив свои учітельські жалі та кривди, а тієї Таємна кореспонденція, до газети, яка розросталась до Розмірів огневої статі, а то - вірші про поселенців, что Муся кідаті свою Україну ".
Так з'явилася поема "Розбита бандура" - твір про злігодні бідняків-переселенців, надісланій автором до журналу "Киевская старина", но на жаль, чи не надрукованій. Дерло твором письменника, что Побачив світ Було оповідання з Учительська життя "Не встояв", опубліковане в 1903 году на страницах "Київської газети".
Письменник Є.Кротевіч, что зустрічався в цею годину з Степаном Васильович в одному з робітнічіх гуртків згадує, як, розповідаючі Про загальну страйк робітніків у Києві, учитель вігукнув:
- Почінається революція, товариші!
ВІН и Промови свои всі починаєм сортаменту ЦІМ Рідко вживання тоді словом "товариші".
За доносом київському губернатору Панасенка Незабаром звільнили з посади. І Почалося його "Летючий, невпокійне учітелювання", что бувало по Троє Учительська Місць мусів міняті на рік. После звільнення, сік-так, зо всякими застереження й умови, здобувши місце в убогій школі в селі Карапиші между безталаннімі вчителями. "Пам'ятаю: всегда курява, в класі гамір, темрява така, что діти порозлазяться по вікнах, а маленькі Грають в піжмурки. Та ще пам'ятаю, як ,, повернувшись Із класу молодий спітнілій учитель кашляв кров'ю. "- писав Степан Васильович. І півроку НЕ БУВ, перекинувся на Полтавщину. Тут знову осміхнулося Йому примарний щастя. Школа двокласова, гарна, з начальства ніхто НЕ заглядає, співробітнікі - Учителі - хороші. Робота налагодиться. Діти люблять, люди поважають, колеги умовляють: "Годі вам жити Циганський життям, Залишайся назавжди у нас" директором ". Ми тут вас оженімо й прікріпімо до місця. Так более будет с вас корісті. "" А чому б, действительно НЕ окопатися тут? "- майнула спокусліва думка. Альо на другий чи на третій день после таких думок булу Вже Йому й кара за їх. Наказ інспектора: за 24 години перебратіся за помічника в Драбівську школу.
За інспектора там БУВ прозваний между учительство Діоклетіаном лютим, знаменитий своими грубощамі інспектор Кішка. Другий пакет БУВ такий од его: "Наказую ... протягом 3-х годин з моменту отримання цього виїхати з Буромский школи ..."
За пакетом зразу увійшов старшина з папером. Старшіні од інспектора теж наказ: прослідіть, щоб неодмінно за 3 години учитель вібрався з школи. Виявило пізніше - надіслано Було Йому Вчительська характеристику. Відправілі его до Драбівської школи.
На перший погляд, Ніби йшлось на добро: тут и шкільний будинок кращий, и класи ліпше обладнані, но сум охопів Степана Васильовича: "Два вчителі - Поповичі, два законовчітелі - попи, учітелька - попівна. Між ними я - селюк, пролетар. "Сіре, нецікаве Існування вчителі урізноманітнювалі піяцтвом, грою в карти. Все це відбувалося в учітельській, де, що не маючі квартири, мусів мешкати Степан Васильович. Важкі думи обсілі его. Ось уже в скількох школах Київщини та Полтавщини працював и почти повсюдне Одне й ті самє ... "Я чув слова: учительства - то є благородна Миссия, учитель - то трудівник чесний, народна нива, народна Користь -" світильник цівілізації ". Як огідлі мені ЦІ слова, як боляче вражаються смороду мене, яка зла, яка гірка іронія почувається мені в них ...
Учитель - то єсть вімучена, скалічена и фізично, и морально людина з порушеннях до болю чуттів; учитель - мученик, и краща частина Суспільства дивуватися на его, як на мученика, як на каліку, з своим противному жалем.
... Скиньте з нас сумні шати, дайте нам змогу працювати просто й чесно, дайте нам людського життя, бо ми НЕ Хочемо буті калікамі ... Дайте нам хліба и світу, бо ми люди, як и усі ... Ви одіваєте нас у шати подвіжніків, но знайте , что НЕ сього нам треба, и на вашій Совісті ми будемо стояти обідрані, голі, Голодні, Темні и забіті прімарі, ми, народні Посланці, найкращий цвіт и сік нашого народу.
Та я ж не хочу буті мучеником з-за одної пустої й даже смішної мрії ... Бо ті, что пишет й говірці про вчителя ота солодка інтелігенція, - то пуста мова, перехоплена, что дзвонить у дзвін и не зна, по чому.
Скажіть мені, что может доброго сделать для народу отой Нещасний, слабкі, темний учитель, что мусіть бліднуті перед всякими Гудзя та кокардами, кому всякий сільський інтелігент як милостиню подає кінчікі своєї руки, тієї, что нема Йому просвітлої години у борьбе с нуждою за насущний шматок тієї? Яке ВІН добро зможу сделать людям? Забитий, Загнаність, з вімученім лицем, з боязкім хвороблівім БЛІСКОМ в очах, завше безмовній, завше покірній. Та чи се ж тієї чоловік, что сміліво винен вести до світу, до правди? .. Хто піде за ним? ..
Много я бачив таких обездолених, даремно трудівніків между літнімі вчителями, и бачу, и знаю, что коли зостануся учітелюваті - и мене така доля чекає ... мене страх бере, мурашки поза спиною проходять - й поріває бігті, тікаті ... бігті куди-небудь, хоч в пісарі, хоч торгуваті за прилавком, хоч даже у старці, аби втекті від того імення - учитель ... Я ще молодий, в мене є здібності, енергія. Ні, я ще поборемося за кращий частку ... "- писав Степан Васильович у своєму Щоденнику.
Прагнучі розшіріті свою освіту, Панасенко в 1904 году вступає до Глухівського Вчительська інституту, Який жартома називали тоді Мужицька універсітетом. "Сумна булу ця школа, - згадує ВІН. - Це БУВ тупик, в Який заганяє тих селянських учителів, Які прагнулі вищої освіти ... Це булу Сонячно ділова казарма, де, кроме академічного навчання, що не Було доступу нічому іншому ".
У трівожній и грізній годину Віпа Вчитися Степану Васильович. 1 905 рік сколіхнув усю імперію. Розгорнувся масовий Робітничий рух, Який невдовзі переріс у Збройних боротьбу. "Кривава неділя" 9 січня 1905 року пришвидшити вибух революції. На вулиця міст віросталі барикади. Горілі по селах поміщіцькі маєтки, економії. Революційний пролетаріат России взявши до рук зброю, щоб поваліті самодержавство.
Свіжі Подих революційної бурі долинули до Глухова. Застрайкувалі студенти, вімагаючі від адміністрації Реорганізувати казармений режим, оновіті систему викладання, Изменить інстітутські порядки. Одним з ініціаторів и керівніків страйку БУВ Степан Панасенко.
Царській уряд чинів люті розправі над повсталімі. Повсюдне грімілі пострілі, свістілі нагаї каральніх експедіцій. До каторжної Сібіру потягли Довгі валки закутий у кайдани революціонерів, борців проти самодержавства.
Вщух страйк в інстітуті. Студенти один по одному відійшлі од революційної ДІЯЛЬНОСТІ, скоріше, прінішклі. Надії на Поліпшення навчання в інстітуті розвіялісь. Степан Панасенко забирає документи и снова їде на село вчітелюваті. Придушити революцію, царизм посил репресії і проти народної школи. Та даже в условиях лютої Реакції педагог-Народолюбець НЕ занепали духом. Більше того - в селі брусовому на Полтавщині, знехтувавші Царське заборонено, ВІН навчає дітей рідної мови.
І знову Місцеві власті начали переслідуваті "неблагонадійного вчителя".
Степан Васильович давно мріяв потрапіті в Робітниче середовище. ВІН добівається переведення в село Щербінівку на Донбасі, Пожалуйста Було одним з центрів Горлівського Збройних виступа робітніків и шахтарів у грудні 1905 року. ВІН підтрімує тісні контакти з революційнімі робітнікамі Щербінківського рудника, передает на шахті нелегальних політічну літературу. За Спогади старожілів Щербінівкі, Панасенко передавши Шахтар російський текст пролетарського гімну "Інтернаціонал", Який віконувався во время мітингів и демонстрацій.
Альо НЕ встігає и прідівітіся до бурхливих Шахтарська життя, як его вместе с іншімі вчителями за куркульськім доносом арештовують и запроторюють до Бахмутської тюрми, де Йому довелося просідіті півтора року.
У тюрмі Панасенко познайомівся з багатьма політічнімі в'язнями. Особливо щиро запріятелював з осетином Олексієм Хостнаєвім. Співає у душі, тієї знав силу-силенну казок рідного народу, вечори розповідав їх. Згідно, на Волі, вчитель-українець Запишіть ті осетінські казки, літературно опрацює, надрукує. Довго й терпляче Степан Панасенко навчав свого побратима грамоти, читав йому "Кобзаря".
Польовий суд віправдав Панасенко. Та в цею годину его звали тиф. Ледве оклігавші, Вийшов з лікарні. Куди тепер? Учітелюваті Йому запретили. Поїхав до матері а Ічню. У старій напіврозваленій хаті вона сама доживала віку, тяжко бідуючі. Батько помер, брати и сестри декотрі поодружуваліся, інші подалися в найми, на заробіткі.
Панасенко живе з приватних уроків. Скромної Платні вістачало, щоб так-сяк перебіватіся. Вдень допомагать матері, а вечори та Вночі писав. Працював запоєм, гарячково, до самозабуття. Часто й світанок заглядав у маленькі віконця, а ВІН НЕ МІГ одірватісь від столу.
Ранее Панасенко думав, что, вчітелюючі, ВІН дасть своєму скривдження народові найбільше корісті. З любов'ю захоплююсь віддавався ВІН педагогічній праці. Любив дітей и з усіх сил старався вісіваті и їхні душі добірні зерна правди и науки.
Тепер Йому дорога в школу замовлена. Альо ВІН жодних дні не сідітіме склавші руки. "Вирішив: так жити нельзя, треба боротись. Та як? За зброю для такой БОРОТЬБИ я решил узяті слово ", - писав пізніше Панасенко.
... ЙОГО шлях у літературу почався ще в сільській школі, коли Складанний свои Перші вірші, наслідуючі Шевченка, Пушкіна, Кольцова. Інтернатське життя в Семінарії мало спріяло літературнім заняття. Правда, его класні твори, часто пісані в художній форме, до сліз зворушувалі викладача словесності.
У Перші роки вчітелювання Панасенко веде щоденник - "Записки вчителя", нотуючі туди все пережити й бачене.У ньом подібуємо цікаві епізоді, Які Згідно письменник розгорнув у новели, повісті.
В Ічні Панасенко по-Справжня взявши до літературної творчості. Життя сільської бідноті, Сільських інтелігентів (самперед учителів), дітей, підлітків - вісь что стало об'єктом его письменницьких інтересів. Улюблений жанр письменника - оповідання. Над шкірних з них ВІН Довго працює, до БЛІСКОМ шліфуючі Кожне слово. Одважівшісь надіслаті написання до української газети "Рада", яка виходе в Києві (1906-1914рр.). Там и з'явилися друком Перші твори - оповідання "Роман", "Голодному й опеньки - м'ясо" (Згідно перейменоване на "Мужицька арихметика"), "пацанок", "Вова", "В темряві", "У панів" , "На чужину", "З самого качана". У педагогічному Журналі "Світло" одночасно друкуються оповідання "Вечеря", "Над Россю". ЦІ оповідання друкувалися під прібранім іменем - Степан Васильченко.
Всі ЦІ твори Одразу прикрутив Рамус чітачів соціальною загостреністю, актуальністю тематики и художньої досконалістю.
Праця в газеті "Рада"
Редакція "Заради" предложили Васільченкові постійну роботу, и в 1910 року ВІН переїздіть до Києва.
Письменник виразности демократичного спрямування, Васильченко НЕ поділяв буржуазно-ліберальніх поглядів співробітніків та видавців газети. ВІН часто ловив на Собі зневажліві подивись панків-лібералів, Які опікалі газету. Альо ж це булу єдина щоденна українська газета, что виходе после революції 1905 року. І Васильченко погодівся працювати в "раді". Аджея тут друкувалися Такі письменники та діячі української культури, як М.Коцюбинського, Тесленко, М.Лисенко ...
Виходець з гущі трудового народу, Васильченко всегда прагнув чесно служити Йому. Проти Дещо ВІН поверховий розумів складність класової БОРОТЬБИ на Україні. Національні проблеми письменник розглядав Інколи відірвано від СОЦІАЛЬНИХ, класового. Тому поряд з такими творами, як "Мужицька арихметика", "На чужину", де дається виразности соціальний підтекст, ВІН пише й оповідання ( "Під школою", "Інспектор" та інші), статті ( "Народна школа и рідна мова на Україні "," в сучасній школі "), у якіх йдет только про педагогічну необходимость викладання в народних школах рідною мовою.
У газеті Васильченко веде відділ театральної хроніки. Невісокої Платні, якові ВІН одержував, ледве вістачало, щоб якось зводити кінці з кінцямі. Мешкали ВІН у дешевий квартирі на Солом'янці, убогій околиці міста, на роботу й з роботи ходив пішкі, бо втрачають гроші на візніка для него Було б надмірною розкішшю.
Васильченко БУВ всегда невибагливий в побуті. ВІН дбав про найсвятіше - творчість, любу серцеві Літературну працю. Письменник наполеглива працює. У літературу ВІН прийшов з багатим жіттєвім досвідом. Роки вчітелювання по селах Київщини та Полтавщини, революційні вихор 1905 року, поневіряння в тюрмі, зустрічі з безліччю Людський доль и характерів - усе це визначили тематичний діапазон письменника.
Та, кроме жіттєвої школи, булу ще й літературно-мистецька, в Якій формувався небуденній талант Васильченка - майстра слова, художника-реаліста.
За порівняно короткий час имя Степана Васильченка стало Досить популярним. Найкращі его твори з Учительська життя, про селян та їхніх дітей здобулі Визнання среди широких Читацький Кіл.
Окремо збіркою твори Васильченка Вперше побачим світ у Києві 1911 року. У маленькій кніжечці "Ескізи" Було надруковано Всього три новели ( "Роман", "У панів", "Мужицька арихметика").
У 1913 году в Киеве Вперше ставили п'єсу Степана Васильченка "На Перші гулі", якові ВІН написавши у дарунок українській селянській молоді, что после того так нашуміла Скрізь по маленьких и великих сценах по Україні. Прекрасно обставлена, п'єска Зроби на публіку Надзвичайне враження. Молодь булу зачарована. Казали, что в залі весь час одчувався подих таланту. "Я дивився вистави з гальоркі, гадаючі таким чином краще сховатісь на цею годину од знакомих. Проти мене в кінці вистави студенти Вікрам и впоряде овацію. Три курсистки піднеслі мені букет квітів. Я спершись сховайся его на грудях під пальто. Курсистки начали протестуваті, прохаті, щоб я ніс его одкрітім. "Ми, бідні курсистки, - казали смороду, - купили ЦІ квіти на останні свои копійкі, а ви так їх зневажаєте". Довелось війняті. Була сумна доля того букета. Надворі стояла негода Сонячно, бруд, а живий я на Солом'янці. Хотів взяти візніка - НЕ поїхав. "Ти мені заплатіш полтинник, а шапка в мене стоит троячка". На Солом'янці Вночі нападали на візніків и грабувалі шапки. Три рубля! - загілів ВІН мені Ціну. Довели тьопаті пішкі, під дощем. А темно, хоч бий у око. Збіраючісь на Солом'янський гору, я посковзнувся и так брязнув кілька разів букетом про шлях, что, увійшовші у свою квартиру, побачив, что в руках у мене БУВ один деркач: всі головки в букеті поодліталі. Це були мої лаври ... Шкода булу вікідані! Довго стояли смороду в мене без головок ... "- згадувать пізніше Степан Васильченко.
Друга книжка - "Оповідання" - більша за ОБСЯГИ чем перша, мала війта в 1914 году, но булу Затримано Царське цензурою, Якій Відава підозрілім ее демократизм. Лише через рік вона Пішла в люди. А сам автор в цею годину перебував далеко від Києва, на фронтах імперіалістічної Війни.
Роки імперіалістічної та Громадянської Війни
Командир саперної роти Степан Васильченко воювали на Галицька, Двінському, румунський фронтах. Страшно пеклом виду письменнику три роки, коли ВІН гібів на передових позіціях. У хвилини Затишшя все бачене й пережити нотував до свого "Окопного щоденника". Жахи імперіалістічної Війни письменник відобразів у новел "Русин", "Чорні маки", "Отруйна квітка", "На золотому лоні", "Під святий гомін". У них на Сонячно тлі зображено страдника-солдата в сірій шінелі. Чорна мара смерти Всюди чігає на людей. Тут письменник вдаючись до Нових для него мистецьких ЗАСОБІВ, ускладненіх и умовних. Оповідання населяють образи-символи, в них много Сонячно, песімістічного.
Роки імперіалістічної Війни, а потім Громадянської Війни стали для Васильченка часом ідейніх випробувань. Як інтелігент-демократ ВІН у своих творах вікріває імперіалістічну Сутність Світової Війни, Із загальнодемократічніх позіцій вісловлює протест проти ее страхіть, правдиво передает глухий протест и даже одверті прокльоні широких мас на адресу тих, хто кидав їх як Гарматна м'ясо в Саме пекло бійні. Однако письменник и в дні перебування на Російсько-німецькому Фронті, и пізніше, коли Було повалено царизм, а Згідно и буржуазний Тимчасовий уряд, що не зміг до кінця зрозуміті характер Суспільно-політічніх подій, что відбуваліся, зокрема, й всесвітньо-історичне значення Великої Жовтневої соціалістічної революції. Чи не Випадкове в Перші післяжовтневі роки ВІН намагається відійті вбік від непріміренної БОРОТЬБИ между трудящих и контрреволюцією, перебуває Певний час у полоні вузьких національніх ілюзій, вікліканіх, зокрема, актівізацією української націоналістичної буржуазії.
У Перші пожовтневі роки Васильченко стояв осторонь бурхливих подій, что вірувалі навкруг. Це позначілось и на его творчій актівності: на годину революції та Громадянської Війни ВІН почти Нічого помітного не написавши.
Останні роки життя
Однако Популярність Васильченка як письменника зростан, бо в течение 1907-1920 років Вийшла чісленні Збірки его дореволюційніх новел та повістей. Васильченка обірають делегатом на військові з'їзди. Незабаром письменник демобілізовується через хворобу серця, Деяк годину живе в рідній Ічні, а потім знову переїздіть до Києва.
Влітку 1920 року Васильченко як кореспондент подорожує з Хорова капела "Думка" по Лівобережній Україні. Пильні око письменника помітіло, як среди Руїн, нестатків, зубожіння пробіваються паростки нового, СОЦІАЛЬНОГО життя. Зустрічаючісь Із робітнікамі, селянами, червоноармійцямі, Васильченко захоплювався їхньою мужністю и твердою вірою в світлий завтрашній день, у побудову нового світу. Свої враження ВІН занотовує в Щоденнику, Який назвавши "З піснею крізь вогонь и воду".
"Здавай б, - пише Васильченко, - что в ЦІ часи людей, Які перебувають в самому диму історічніх великих подій ..., людей, Які творять Історію, Які захоплені героїчною Боротьба и перебувають увесь час среди Незвичайна обставинних Великої революції, Менш за все винна цікавить скромна народна побутова пісня и Взагалі мистецтво ... "Але" пісня чарувала їх далеко более, чем когось іншого ".
Подорож з Хорова капела засвідчіла, что Васильченко в Перші ж роки Радянської влади з радістю зміцнює свои зв'язки з революційною дійсністю, з новим ладом, Який утверджувала народне мистецтво и відкрівав шлях мистецтву до народу. Васильченко повернувся з подорожі збагачення враженнями, ідейно та політично змужнілій. Нові Світлі обрії відкріліся перед ним. Вже відомій письменник, ВІН становится вихователь и вчителем дітворі. "Після дере бур, коли в порожній школі начали з'являтися Перші учні, я Пішов после такой довгої перерви знову за вчителя, тепер уже в нову, українську школу. Чи не кидав такоже и літературної роботи ", - розповідає письменник у Нарисі" Мій шлях ".
Спочатку ВІН - вихователь дитячого будинку, потім (1922-1928) - учитель 61-ї Трудової школи імені Івана Франка в Києві. Его, щирого й прівітного, вимогливий й доброзичлива викладача української мови та літератури, незмінного керівника шкільного драматичного гуртка, любили учні, поважаю батьки. Працювати Було Важко, та ВІН чоловікова Долан Труднощі и навчав цього своих вихованців. "Немає взимку дров, немає потрібного реманенту, немає приладдя, убогий фізичний кабінет, почти порожня бібліотека ... - писав Васильченко. - Альо школа Бадьорого дивуватися вперед ".
Степан Васильченко, як Ніколи, БУВ оптімістічно настроєній. Скромний и коректний, ВІН тихо сяяв внутрішньою усмішкою, що так прінаджувала до него людей. Говорив неквапліво, розважліво. Більше любив помовчаті. Сучасники згадують, як ВІН, бувало, прийде в редакцію журналу "Нова громада", сяде збоку, замисли и слухає розмови друзів-письменників. Здебільшого молоді люди, смороду гаряче сперечалісь, а Степан Васильович хова у вусах Лагідний Усміх. Таким бачили его й на різніх літературних вечора, у розмовах з друзями-письменниками. Васильченко щиро пріятелював з талановитим прозаїком Грігорієм Косинка. Андрій Головко МАВ Степана Васильовича за одного з найулюбленіших своих учителів.
Напружено, інтенсивна діяльність письменника позначілась на его здоров'ї. В останні роки ВІН усе Частіше скаржівся на серце. І коли недуги Почаїв дошкуляті, облішів роботу в школі. Правда, думав, что це тимчасово, бо життя свого без дітей-школярів НЕ уявляю.
Мріяв улітку пішкі помандруваті по Україні - людей Побачити, Мальовнича краєвідамі помілуватіся. Альо цею, як и много других намірів письменника, так и позбавивши нездійсненім. Хвороба все Частіше пріковувала его до ліжка. Єдиною втіхою и радістю для Степана Васильовича втратила увага и любов чітачів, коло якіх Було Досить узагальнено, - робітники ,, студенти, учні, вихованці дітбудінків, Учителі. Саме смороду й зібраліся 1 березня 1929 року на ювілейний вечір Степана Васильченка з нагоді 50-ліття від дня его народження. Ювіляра на вечорі НЕ Було - ВІН хворів. Йому надіслалі много поздоровчих телеграм, з любов'ю оформлених вітальніх адресів.
Читав їх потім Степан Васильович, и надтруджене серце его раділо. Отже, немарно живий. Йому хотілося ще много чего сделать, довести до кінця почату, запланованих ... Альо сили з шкірних днем танулі.
11 серпня тисяча дев'ятсот тридцять два року Степан Васильченко помер.
У затінку яворів на Байковому кладовіщі в Києві - довічній сум его могили.
А мостами Калинова до Нових и Нових поколінь чітачів іде Барвиста Васильченкова слово, живе про нього добра пам'ять. До цього часу колішні вихованці Степана Васильченка захоплююсь розповідають про нього.
творчість
Художні твори Степана Васильченка, Які стали відомі читачам у 1910 году, позначенні Яскрава майстерністю, орігінальністю; смороду свідчать про тонкий художній смак автора. Прапора, что Вже Одне з дере оповідань - "Мужицька арихметика" - стало в ряд найкращих творів письменника.
Звичайно, творчій зрілості передувалі літературно-мистецькі впливи, что їх зізналася молодий Васильченко.Йдет не про прімітівні учнівські наслідування и запозичення, а про органічне засвоєння певної естетичної системи, Певного художнього методу. Саме такий характер МАВ Вплив на Васильченка народної пісні, творів Шевченка и Гоголя, тобто Вплив фольклору, української та російської літератури - Вплив, якому сам письменник Надав вірішального значення.
У творчості Васильченка виразности відчувається ее співзвучність з народно-пісенною Поетика. Ця співзвучність виявило у мові и стилі, у принципах побудова художніх образів. Уся его творчість наскрізь перейнята мотивами народних казок, пісень, народно-поетична фантастика.
Матеріалом Васільченкової творчості булу сучасна Йому дійсність; народна пісня "озвучувала" роздуми его героїв, створювала у читача настрій, Який відповідав Ідеї твору.
Народно-поетичні традиції в творчості Васильченка органічно поєднуваліся з традіціямі української и російської літератури. Чи не Випадкове самє ті письменники, Які около стояли до народно-поетичне джерел (Кольцов, Гоголь, Короленко и особливо Шевченко) справили на молодого літератора найсільніше враження.
Творчість велетня поетичної думки, сповнена мотівів рішучого СОЦІАЛЬНОГО протесту, булу для Степана Васильченка високим взірцем, коли ВІН обстоювалося Ідеї громадянського звучання и в своих літературно-критичних вісловлюваннях, и в художній творчій практике. Органічно увійшовші в свідомість Васильченка, у світ его художніх образів, "Кобзар" створ, так би мовити, імунітет проти впліву на него естетичних Принципів різніх занепадніцькіх течій.
Творчий контакт Васильченка з російською літературою БУВ зумовленій спорідненістю двох літературних процесів. Згадаймо зв'язки Тараса Шевченка з російською революційною демократією, творчу Співдружність Марка Вовчка и Некрасова, неослабленим Інтерес, что его виявляв до России и ее культури Франко, Леся Українка, Коцюбинський. Зміцнюючі Російсько-українське літературне єднання в Нових історічніх условиях, Васильченко тім самим продовжено традиції своих попередніків.
Безперечно, тяжіння до російської літератури НЕ обмежувало коло мистецьких сімпатій и уподобання Васильченка. Будучи ЛЮДИНОЮ освіченою, ВІН знав найкращі твори світової літератури, вбачалася у них досконалі взірці техніки письма, художньої майстерності.
Твори про вчителів
Працюючий в школах, Васильченко зібрав багатий матеріал про життя сільської інтелігенції, зокрема вчителів. Его серце обкипало кров'ю, коли ВІН бачив, як учитель поневіряється, но вместо протесту іноді ламає шапку перед начальством, згінається в три погібелі перед попом та жандармом, запобігає ласки в багатіїв, прістосовується до підлоті. Таким Вивів письменник героя оповідання "Вова". У него "русяві кучері, сірі соромліві, повні темного вогню очі, Юнацьке особі та ніжний на губах пух". Всього кілька портретних барв, но смороду дають чітачеві змогу чітко уявіті зовнішність юнака, сповнений світлих надій и порівань до прекрасного и благородного життя.
Пріїхавші в село працювати вчителем, Антін Вова хоче познайомитися з місцевою інтелігенцією. Альо после того, як пані "інтелігенті" з погордою и зневагою відвернулісь від него, селюка, Антін Вова опіняється в гурті п'яниць и розпусніків. Письменник НЕ віправдовує свого героя. Учитель мусіть буті борцем, подвижником, іти до трудового народу, до своих братів по класу, з ними єднатіся, Їм, темним и зневаженім, нести "розумне, добре, вічне". Вова только на Якийсь час знехтував своими обов'язками действительно народного вчителя и жорстокости поплатівся за це. Правда, поки що ВІН ступивши только перший крок по слізькій стежці. Новела НЕ віклікає безнадійно-песімістічніх почуттів. Людина здібна, чесна й правдива, Вова, може, відряпається з прірві, в якові почав сповзаті.
Дечимо схожий урок панської погорду и зневагі дістав такоже молодий, енергійний и роботящій учитель Яків Малинка (новела "З самого качана"). Про нього відразу полінулі добрі чуйні: "За тиждень усе село знало Вже нового вчителя". Альо своєю зовнішністю та невмінням поводітіся межи панами ВІН НЕ сподобався попечітельці школи сільській багатійці Олександрі Андріївні. Вірний служака власті імущіх, "підстаркуватій, сухий інспектор з гостренькім носом и з Обличчям старого лиса" переводити вчителя в інше село, "як можна далі з вішнівської школи". Що далі жде Малинку? Чи ВІН розділіть частку всегда напівголодніх злідарів Недбая та Петльованого, Які даже у Різдвяне свято НЕ ма ють чого Їсти и збірають дитячі недоїдкі в класі під партами (новела "Вечеря"), чи, може, Малинка піде Шляхом непокірного протестанта, невтомного Шукач правди, як старий учитель Райко з новели "Над Россю"?
Про Феодосія Райка змолоду "слава гуляла по всьому повіту" - слава непокірного правдолюба. Усі прікрощі Учительська життя Віпа на его частку. Вісімнадцять разів перегоні его з місця на місце: "там з квартирою зле доводиться, там піп БУВ лихий чоловік, там урядник чіплявся, там з голоду пропадав, звідтіль Вигнан ..., а радощів, ясніх днів - як НЕ було ..."
Художня удачею автора БУВ образ іншого вчителя - хитрого кар'єріста Воблого. На фоні образу Воблого становится очевіднішім благородство Райка. Образ Райка стверджує мнение, что в антагоністічному суспільстві шлях чесної людини застелена тернами.
Нарешті, третя дійова особа оповідання "Над Россю" - автор, молодий учитель, что только розпочінає свою нелегку працю. Саме в Світлі его сприймання постають образи Райка и Воблого, як две долі, два життя. І ВІН запітує собі: "Яким же Шляхом я маю йти? Чи мені піті Слідом за вобла и почінаті будуваті Собі тепленьке місце в жітті; чи, кинувшись назустріч молодим поріванням, піті тернистим шляхом, по якому йшов Райко; чи, може, поки НЕ Пізно, лишити зрадліву, обшарпаність Вчительська частку іншім, самому ж помандруваті світамі шукати Собі кращої ... "
В оповіданні відсутні авторські сентенції. Чітачеві НЕ підносіться готова відповідь на питання про далі шлях героя. Проти з оповідання ясно, Який життєвий шлях Обере ліричний герой: усі сімпатії автора и читача на боці непокірного Райка; его життя - подвиг, Який Варто наслідуваті.
Оповідання "Над Россю" посідає центральне місце среди творів Васильченка про вчителів. Це візначається самперед тім, что авторові удалось на конкретних образах Показати широку картину "обшарпаної вчітельської долі" в дореволюційній годину, - картину, что набуває узагальненого значення. Васильченко осуджує вчителів, Які по-казенному ставлять до праці в школі (оповідання "Роман"), карає кар'єристів (Воблий в оповіданні "Над Россю"), розвінчує мерзенну роль душітелів живої думки - церковніків (оповідання "Божественна Галя", повість "Талант").
Новели та повісті Степана Васильченка з Учительська життя - визначний творче надбання української літератури.
Селянська тема
Однією з соціально найгострішіх тим Васільченкової творчості є так кличуть входити селянська тема. Найкращий твір на Цю тему, безперечно, славнозвісна "Мужицька арихметика". Ще в 20-ті роки це оповідання стало хрестоматійнім.
Сюжет "Мужіцької арихметику" нескладний. Замість книги "про землю и волю", якові селяни просять Прочитати, місцевий панок дает Їм старий задачник. Дает з явнім наміром поглузуваті з них. Проти цею своєрідній Поєдинок закінчується поразка НЕ селян, а пана.
Оповідання Позначення чіткістю класового сімпатій автора, его непохитно демократизмом. Васильченко виразности протіставляє "Мужицька" правду Панська праву, праву, за Яким один поміщік володіє такою кількістю землі, что, як кажуть селяни, "коли б оце на всех хоч один тій кусочок, то було б нам, и дітям нашим". Васильченко Певень, что такий стан речей - НЕ вічний, что земля зрештою буде власністю селян. Звідсі и оптімістічне звучання твору.
В суто комедійній ситуации, показуючі, як селяни трактують умови задач з підручника Євтушевського, Васильченко вдалині передает Вплив революційніх подій на пробудження класової свідомості українського селянства. Всією своєю поведінкою селяни доводять свою предпочтение над монопольщіком Василем Івановічем. Смороду Вищі за него своим здоровим світоспрійняттям, своєю розсудлівістю, своим іскрометнім гумором. Васильченко НЕ дбає про детальну характеристику всех селянських образів. КОЖЕН з них наділеній одним-двома характерними штрихами, что НЕ повторюються один одного, складаючі враження Яскрава, барвиста цілого. "Руденький и жвавих" Охрім дотепний посміюється над Панська настанови; хурщік Антін з червоним від напруги лицем и весело очима долає Книжковий премудрість; "Дід у білих штанях" доповнює читання задачника бувальщин; "Сонячно чоловік" коментує їх згадка про гіркі пригоди селянського життя. ЦІ напрочуд Майстерня віпісані образи вражаються лаконічністю, економністю барв, влучністю портретних рис щирим гумором. Лагідний доброзичлива гумор пов'язаний только з Селянське образами. Там, де йдет про представителей експлуататорського класу, гумор становится саркастичним, межуючі з ніщівною іронією.
Образ пана-монопольщіка Василя Івановича віклікає певні асоціації з героєм новели Коцюбинського "Коні не віні". І там и тут маємо "народолюбця", котрі ОХОЧЕ віддає Даніна пошіреній в роки Першої російської революції моді прікідатісь "братом и приятелем" трудящих.
У вступній части оповідання перед нами "панок СЕРЕДНЯ віку, червоненькі, з круглим животиком"; розмовляючі ,. ВІН кумедно супіть "рідненькі брови", скошує набік око, закушує губу, сам до себе осміхається "у Руденька борідку" або самовдоволено "хіхікає". Альо тієї Василь Іванович, что постає перед читачем у далі розмовах з селянами, у вчінках, Нарешті, у внутрішніх монологах, - то Вже Цілком визначення Суспільний тип. І в читача немає сумніву, что Василь Іванович - це прихований ворог бідноті, Який люто ее ненавидить.
Є в "Мужіцькій аріхметіці" ще один персонаж - селянин Литовка, "здоровенний мужічура", Який "покірно кланяється" Василю Івановичу, "мов тій дуб у годину Негода". А негода ця - его Борги, его залежність від лихваря. Монопольщікові здається, что селяни кланяються Йому з пошани. Альо смороду, наче между іншім, раз у раз розкривають своє справжнє Ставлення до панку. Іронічні знізування плечима, уїдліві подивись, Нарешті, спокійно-грізна Обіцянка розділіті Панська землю "по життя без, по мужіцькій аріхметіці" - усе це віявляє справжнє Ставлення народу до свого гнобителем.
Піднята в "Мужіцькій аріхметіці" тема селянського безземелля Набуль свого дальшого розвитку в новелі "На чужину". При створенні цієї новели Васильченко, як и всегда в таких випадка, Ішов від жіттєвіх Фактів. У Нарисі "Мій шлях", згадуючи своє вчітелювання в селі Потоки на Кіївщіні (1898-1902), ВІН писав, что тоді хвілювало селян: "Говорили про селянське безземелля, про попів та про мандри Поточан на поселення - події, Які справили на мене ровері враження ".
Ця пекуче проблема того часу и Знайшла художнє втілення в новелі "На чужину", В якій письменник виявило себе майстром психологічного, "настроєвого" трактування тем.
"Тиха и смутна весняна ніч, мов молода черниця. Чи не чути на селі ні гомону, ні співу. Все повілося в тіні. Біліють проти місяця хати з темними вікнами, - не те дрімають, не те Щось думають ".
Так почінається Розповідь. Цією картиною автор підводіть читача до сприйняттів тяжких роздумів людей, Які Незабаром помандрують "з рідного села в далеку, невідому чужину - туди, де среди диких степів, як кажуть люди, гуляє з Хуртовина Мужицька доля". Село має покинути трохи не половина громади.
Проблему розлуки з рідним краєм Васильченко вірішує НЕ з вузьких національніх, а з СОЦІАЛЬНИХ позіцій. Автор не осуджує тих, хто змушеній покинути своє село, но з таким же співчуттям ставати й до тих, хто, що не зважаючі ні на что, що не поріває зв'язків з ним. Дівчина нізащо НЕ хоче кідаті рідних Місць, а для парубка дорожча над усе - воля, незалежність: "Те міліше тобі жити по наймах, - докоряє ВІН дівчіні, - панам догоджаті, чем працювати на себе? Що нам рідна сторона, коли немає в ній нам життя.
Радісне и трагічне перебувають у новелі в Надзвичайно віразній, художньо вмотівованій взаємодії.Ось точиться Суперечка между двома селянами про ті, что краще: вмерти на Батьківщині чи жити на чужіні; п'яненька и заплакана баба, прітанцьовуючі й пріспівуючі, Раптена начинает тужити; у Світлі кольори Сонячна дня вплітаються тужліві мелодії народних голосінь ( "Там и сонечко не сходить, и зірки НЕ сяють, и вітер туди НЕ довіє з рідної сторононькі") - весь цею калейдоскоп кольорів та звуків спріймається як єдина тканина справжнього художнього витвором.
Переживання героїв подано в новелі з тонким лірізмом. Це стосується и картин природи. Пейзажеві тут відведено особливе роль. ВІН то імпонує тяжким думкам людей ( "сумує терніна І, немов слізьми, осіпає засмучену пару своим Білим цвітом"), то Виступає різкім контрастом душевному станові від'їжджаючіх: сцена відбувається на тлі весняного ранку, буйного квітування садів.
Є тут и Яскраві метафорічні порівняння, что Надаються творові підкреслено трагічного звучання. Ось Одне з них: "Вся Юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка робілась усе тонша й тонша и розірвалась. Здавай, что цілий живий організм розірвався на две половини ".
Багатство особістом вражень письменника, вміння тіпізуваті соціальні явіща в художніх образах, майстерність художника-пейзажиста, введення у твір, поряд з пейзажем, народної пісні и Голосіння, майстерня відтворення цілої гами кольорів та звуків, - усе це ставити творчу орігінальність Васильченка, и Завдяк їй новела "на чужіні» не занапастити среди чисельності "переселенськіх" творів, на Які булу Досить багатою українська література початку ХХ століття.
Поетична чарівністю пройняте оповідання "На хуторі". Важко уявіті майстерніше поєднання зорових та звукових вражень. Акварельно прозора картина літньої ночі. У німій тиші сріблом дзвенить голос дівчини. Ее спів зачаровує людей. А сама ж вона сирота, наймичка в старому лахмітті. Тільки з "купи ганчірок візірає Мармурова дівоче личко з дуже великими пречудесне очима". Новела звучить як поетичний гімн усім "талантам рідного люду". Серце письменника краю думка, что вони "з найбіднішіх бідні, з найтемнішіх Темні".
Гіркій долі здібніх Синів и дочок свого народу Васильченко Присвятої такоже новел "У панів" та зворушліву повість "Талант", опубліковану Вже в Радянській годину.
Героїня повісті "Талант" - сільська вчителька Тетяна - має неабіякі артістічні здібності. Вона відчуває, что жити нельзя без пісні, без театру. Тетяна Виступає на кону поміщіцького театру, співає в церковному хорі, та цього мало. Вона хоче Вчитися, прагнем до вершин мистецтва. Тільки НЕ збулося ее мрії. Пані поглумилися над Тетяни. Зацькована попом, ошукать й зневажена, талановита дівчина накладає на себе руки.
Твори про дітей
Гірка, часом трагічна доля героїв Васильченка Залежить НЕ від них самих, а від оточення, обставинні, суспільного ладу, Які й визначаються їхній життєвий шлях.
А шлях почінається в дітінстві. Степан Васильченко, письменник и учитель, всегда любив дітей и Присвятої Їм Чима щирих и правдиво творів, у якіх подавши цілу галерею дитячих образів.
Вболіваючі за частку дітей з народу, Васильченко вважаю, проти, "за неприродне малювати їхнє життя одними Сумно фарбами ... Не слід навмісне гасить Бадьорість, жіттєздатність, радість життя ..."
Діти - герої Васильченкова оповідань - жваві, дотепні, сповнені ЕНЕРГІЇ, кмітліві, допітліві. Життя бідняцькіх дітей - безхлібне й невесело, від недоїдання смороду худі аж світяться, стають Сумно й зажуренімі, но Досить Їм Ласкавий слово Сказати, пріголубіті, и смороду щиро, по-дитячому втішаються. Та це лишь початок шляху, на якому їх чекатімуть Розчарування, Зіткнення з соціальною кривдою и борьба за Людський Гідність. Дитячий світ маленьких героїв, немов крапля Чистої джерельної води, вбірає в собі и віддзеркалює Промені сонця и хмари Життєві.
Дівчина Устина ( "Волошки") з любов'ю збірає букет ніжніх польових Волошок, щоб подарувати его вчітелеві. Але, довідавшісь про его аморальність, шпурнула квіти до порога. Чиста дитяча душа віповнілася гнівом и почуттям рішучого протесту. Устина піде з дому, наймітуватіме, аби НЕ Бачити нікчемніх людей, Які обліплі Бруд.
З м'яким, доброзичлива гумором письменник змальовує образ Василька, Який любити "старуваті", тобто серйозно, по-дорослому повчаті старших ( "Свекор"). За зовнішньо благополучним батьківщину затишку кріється соціальна кривда: не так уже безжурно живеться батькам и старшим братам та Сестрі Василька, Які з ранку й до ночі Важко Працюють. Їхнє життя повне всілякіх знегод, но смороду вміють пожартуваті, посміятіся.
Хлопчика жіттєрадісної вдачі, Котре любити пофантазуваті и хочет збагнуті допітлівім дитячим розумом та серцем Навколишній світ, бачим в новелі "Басурмен". Мати. Сама не дуже богомільна, прімушує Семена Ревне молитися. А малого зовсім НЕ Надя поклони та нудне Моління перед іконамі. У ньом підсвідомо народжується протест проти бога. Его НЕ лякає и картина "страшного суду", что висить у хаті.
Небагатослівні, но глібокі змістом, Проникнення у Внутрішній світ персонажа, оповіті світлім лірічнім серпанку - Такі Васільченкові новели про дітей.
Новели про війну
Новела "Чорні маки" почінається картиною: "Сплять мої товариші, як Мерці, Стогнут у сні - мучать їх мертвячі сни". Лірічному героєві здається, что "все на світі Холоне й кам'яніє, и кам'яний жах проймає мозок и кісткі". Чи не змінює Загальна Сонячно тону и сцена братання, яка закінчується трагічно: по солдатах, что Вийшла на зустріч одні одним, б'ють з гармат.
Серед Руїн и німої пустіні живими Здаються только "мовчазні чорні маки - сумні, священні квітки".
Настрій відчаю и безперспектівності панує в творах Васильченка про чужу й ворожу трудящим імперіалістічну войну. Гнітюче враження справляє оповідання "Отруйна квітка". Іде полк царської армії - довжелезна валка змученіх людей, "яких потвор з людським очима". Триста верст до фронту - пішкі по розгаслій дорозі. Солдати затамувалі гнів и Обурення. Біль і Втома, патоки бруду спотворілі їхні лица. Спробувалі пожартуваті з дівчиною, что Випадкове зустрілася, но з того Нічого НЕ Вийшла: смороду й людський сміх забули.
А ось мініатюра "На золотому лоні" - твір наскрізь сімволічній. Поле - немов бойовіще: "трупом лежить жито, побіте й потолочене", все зніщено й понівечено, только будяччя та бур'яніща вцілілі.
Страхіття Війни вірвалі на Якийсь час Із рук Васильченка перо оптіміста. Зі сторінок его новел Зниклий Сильні, впевнені в життя без долі герої. Замість них появилися покірні, знесілені, розгублені люди, Які НЕ знаходять виходи. Щоправда, Васильченко співчуває селянінові, одягнутому в шинель Царське солдата. У новел відбіліся настрої и подивись, характерні для народних мас, Які проклинали войну. Письменник по-своєму протестував проти кривавої бойні. Альо далі глухого протесту проти страхіть Війни, далі проклять Васильченко, на жаль, що не Пішов. ВІН НЕ Побачив и не відобразів у своих оповіданнях Нових борців за волю, за мир, за превращение імперіалістічної Війни в Громадянська.
Пожовтневі твори
Про Інтерес Васильченка до Всього нового, что з'являлося в жітті и містецтві, переконливою свідчіть его Звернення до такого жанру, як кіносценарій. Письменника захопіла думка подати мовою и засоби кіно цілу серію українських народних пісень. Дещо з ціх задумів Йому удалось реалізуваті, однак задумано Було значний более. У зошит Васильченка знаходімо розроблені плани таких кіносценаріїв, як "Голота", "Ганджа-Андибер", "Лімерівна", "Морозенко", "Чечітка", "Кіселик". ВІН мріяв создать кілька кіносценаріїв за творами визначний российских та українських письменників, зокрема підготуваті до екранізації низьку Чеховський новел, оповідання В.Короленка "Ліс шумить".
Тими для своих творів Степан Васильченко черпав передусім з життя Радянської школи. Тут ВІН знаходив цікаві сюжети, гострі конфлікти, Яскраві повнокровні характери героїв. А новий матеріал - письменник добре розумів це - НЕ вкладався у рамки Вже віробленої ним образно-стілістічної системи. Альо при цьом ВІН всегда підкреслював необходимость использование реалістічніх традіцій прогресивних митців минулого. Васильченкова публіцистика качана 20-х років, як и ряд рукописних его матеріалів, переконує в тому, что вчітелювання в Радянській школі Було для него нерозрівно зв'язане з творчими письменницьких шуканнямі. Чи не годі й Бачити, что именно в оповіданнях "Приблуда" (1922), "Червоний вечір" (1924) і ще більшою мірою в повістях "Авіаційний гурток" (1924) та "Олів'яній перстень" (1926) виявило Прагнення Васильченка до новой, вісунутої життям проблематики, до Нових форм зображення.
Своїми творами радянського часу Васильченко остаточно утвердівся як письменник, что пишет для дітей. До революції ВІН НЕ БУВ власне дитячим письменником, - писав "про дітей", но не «для дітей". У радянську Епоха учні Васильченка стають и прототипами героїв его оповідань, и читачами; у творчість письменника Владніл й тактовно входити дидактичний струмінь - важліва прикмета дитячої літератури.
Нові РІСД, зумовлені Прагнення письменника Показати нове в людський стосунках и в людській психології, відчутні Вже в Першому його "дитячому" творі Радянська часів - оповіданні "Приблуда".
Прігадаймо, что в дореволюційніх творах Васильченка образами дітей здебільшого БУВ притаманний, хай и Глибока прихований, но безперечно трагічній смисл, і доля їхня віклікала только Співчуття. Герої оповідання "Приблуда" знають уже про свои возможности, перспективи, и це надає Їм впевненості, оптімізму.
Уже спостерігаючі вихованців дитячого будинку, Які мешкають серед Досить скрутніх матеріальніх условиях, письменник бачіть у їхній психології, в їхніх взаємінах паростки новой моралі. Чи не можна без хвілювання читати, Якою зворушлівою Увага и піклуванням оточують діти майбутнього "Моцарта" Мишка, дізнавшісь, что цею співучій хлопчик, як и смороду, - сирота. Оце почуття колектівізму, товаріськості становится визначальності рісою маленьких героїв у Васильченкова творах радянського часу.
В оповіданні "Приблуда" якісно інше, порівняно з дореволюційнімі творами, розв'язання дістала проблема взаємін дітей з педагогами. По-новому письменник ставити у своих пожовтневого творах и проблему світоспріймання дітей. Тепер природні якості юних героїв - радісність, дотепність, кмітливість - НЕ вступають у суперечність з умів їхнього життя. І Васільченків гумор вже не Межує з трагізмом. Оптімістічне звучання, приглушене колись відчуттям безвіході, тепер, у пожовтневого творах, посілюється, Свідомо протіставляється мотивами зневірі и розпачу.
Оповідання "Приблуда" своїм художнім рівнем поступається перед іншімі шкільнімі творами Васильченка 20-х років. Альо це оповідання цінне для нас тим, что воно поставило в літературі таку Нагальне проблему того часу, як ліквідація дитячої безпрітульності, и водночас засвідчіло якісні відозміні Васильченкова художнього методу.
Ще віразніше виявило РІСД Васильченка як радянського письменника у повісті "Авіаційний гурток". У ній, як и в усіх творах Васильченка на тими з радянського життя, письменник вдається до композіційної структури, якові можна окреслити так: "мрія - дійсність - мрія" (від мрій юні герої ідуть до ее Здійснення, Пожалуйста породжує у них новий запал, Нові плани). Герої "Авіаційного гуртка" вміють мріяти. Мрія освітлює всю їхню діяльність, віклікає трудовий ентузіазм. І Це вже мрія не про ті, щоб "війт в люди", а про політ у стратосферу, на Марс.
Романтична окріленість, ентузіазм шкільної молоді протіставляється Селянська консерватізмові. Романтизм Васильченкова героїв радянського часу став, так би мовити, прикмети соціальною. Це, Безумовно, нова властівість методу письменника, Який дедалі впевненіше становится на позіції соціалістичного реалізму. У твір Владніл увійшлі Нові явіща тогочасного життя. Написана більш як півстоліття тому, повість "Авіаційний гурток", Завдяк шірокій масштабності АВТОРСЬКОГО подивиться на дійсність, спріймається як твір и про Сучасний шкільну молодь. Повість Васильченка своим щирим словом живити благородні порівання, кличі до творчості.
Порушена в "Авіаційному гуртка" тема трудового єднання міста й села дістала свою далі розробка в "Олів'яному персні".Замінюючі початкових Назву повісті "Гості Із міста" ( "Змічка") на "Олів'яній перстень", Васильченко, треба гадати, чи не Хотів розкріваті тему Вже в назві (як це Було в творах "Мати", "Приблуда", "Авіаційний гурток "ТОЩО).
Життя давало для літератури колосальний матеріал, но, як відзначав А.Луначарській, у молодих класів при Величезне багатстві змісту часто вже не вістачає художньо-оформлювальніх ЗАСОБІВ. У 20-х роках з'являється много творів-агіток, в якіх або нехтувався художній БІК, або відшукувалась особлива, "пролетарська" форма. Шукання такой художньої форми виготовляють часто до формалістічніх вікрутасів. Віступаючі за розвиток Нових художніх ЗАСОБІВ передачі змісту, Васильченко обстоювалося необходимость Вивчення Досконалий форм дожовтневого мистецтва.
ВІН пише: "Нова форма, нові художні засоби - річ, віявляється, що не така проста, по суті, щє не опановані форми Чехова, Короленка, Стефаника".
Можна сміліво твердіті, что повість "Олів'яній перстень" письменник увійшов у радянську літературу як новатор, причому новаторство его виявило и в ідейному змісту твора, и в художній майстерності.
Творчості Степана Васильченка на всех етапах БУВ притаманний гумор. У дожовтневій годину ВІН БУВ виявило співчутліво-доброзичлива Ставлення письменника до маленьких героїв; у творах радянського часу, починаючі з "Приблуда", гумор набув якісно Нових рис, позбувшісь мотівів трагізму и прихованого розпачу, закордонний новімі барвами, ставши засоби позітівної характеристики. У повісті "Олів'яній перстень" безліч гумористичний сцен. Ось наші Мандрівники влаштовують суд над ступою. Ось школяр оголошує про свой Намір одружітіся з Настею, зворушеній ее піклуванням и гостінністю. Ось дід Маркіян з міною МІЖНАРОДНОГО Оглядач веде бесіду про Чемберлена и Лігу Націй ... всі ЦІ епізоді перейняті м'яким, доброзичлива гумором, что служити засоби позітівної характеристики героїв.
Гумор в "Олів'яному персні" неодмінно поєднується з лірізмом. Лірична стихія Владніл входити у повість, проявляючісь и в характерах героїв, и в змалюванні побуту радянського села, и в опісі картин природи.
Тісній зв'язок з життям письменник віявляє своим відчуттям самого духу часу, розумінням змін у людській психології. Тема трудового єднання міста и села булу, без сумніву, Історично далекосяжною. Своїм твором Васильченко стверджує моральне оздоровлюючій Вплив на дітей фізичної праці, стверджує поетичну красу и морально необходимость способу життя, Який ведуть его юні герої в Радянській школі.
У повісті "Олів'яній перстень" дістала своє далі опрацювання тема колектівної праці. Одним з дере в українській Радянській літературі Степан Васильченко показавши працю як творчість. Це вже НЕ підневільна віснажліва робота селян, про якові писав Васильченко в "Мужіцькій аріхметіці", у новел "В темряві" та "Дощ", - це праця-радість, праця-творчість. Письменник показує, что именно в колектівній праці народжується нове радянське село, нове життя.
Носії того нового - це Валерій Ліщіна, Вітя Барановський, Кость Ясінська, Василь и Настя Бондарі, піонерка Соня - повнокровні художні образи, Які Створив письменник.
"Олів'яній перстень" знаменував собою утвердження в творчості Васильченка таких рис и ознака, Які засвідчілі, что письменник оволодів методом СОЦІАЛЬНОГО реалізму. В его творі поєдналіся Романтичне та реалістічне початок, и конкретно Історично зображено процеси та явіща Радянської дійсності.
Отже, одна з найулюбленіших тем Васильченка - "дитяча", "шкільна", відбіла Зміни в его Творче методі особливо наочно й відчутно.
Проти в других творах 20-х - качана 30-х років, написання на матеріалі минуло часів, яскраве відчутній свіжий подих ідейно-творчого піднесення. Це особливо помітно у славнозвісному ціклі "Осінніх новел", тематично пов'язаних з подіямі 1905 року. Тільки одна з новел - "Осінній ескіз" - написана и Надруковано булу в 1912 году. Всі інші - "Фіалки", "Чайка", "На каліновім мості", "Лісова новела", "Вітер" - друкувалися в радянський час, в основном в 1928-1932 роках. Можливо, задум багатьох з них у письменника вінікалі Ранее, но здійсніті їх ВІН зміг только после революції, коли збагатілась его творча уява и вдосконалівся художній метод. Старі Сюжети спріймала Вже нова свідомість художника, и смороду діставалі нову інтерпретацію. Так проходив процес оновлення Принципів відображення дійсності, вікліканій тім, что ідейні засади митця стали чіткіше, а класові сімпатії и антіпатії - вірзлівіші.
Змінюється передусім така Постійна ознака Васільченкової новелістікі, як лірізм. Лірика "Осінніх новел" - неспокійна, динамічна, перейнята відчуттям революційного превращение землі. Чи не Випадкове за початкових задумів Назву ціклові мала дати новела "Вітер". Символіка вітру, что в українській Радянській літературі означала революційне оновлення (Згадаймо, например, Тичинського "вітру вітровіння"), у Васильченка пошірюється й на людину, котра, як назвавши Тичина, "слухає революцію". Герої письменника - Тася и Марко з новели "На каліновім мості", сини матері КОВАЛИХА з "Чайки", Оповідач з "вітру" і "фіалок - перебувають у стані душевного неспокою, гарячого бажання рішуче Изменить своє життя.
Ідейна зрілість Васильченка виявило у тому, что герої його "Осінніх новел" - революціонері. Письменник показує їх моральну чистоту, відданість життя без делу. Це люди, свідомі свого суспільного призначення и своєї жіттєвої мети. Смороду вірять, что "буде правда на землі". Однако Васильченко унікає зображення гостроконфліктніх класового зіткнень, що не змальовує революційного руху в его наочно проявах (як це ми бачим у блізькій Васільченкові знаменітій повісті О.М.Горького "Мати"), ВІН обирає вужчий, но теж, без сумніву, дуже важліву сферу людської долі - сферу інтімну, и дает відчуті, як у Цій сфере відлунюються бурхліві події годині.
Одне з найпомітніших оповідань циклу - "Чайка" (1930).
... Багата незгод Віпа на частку простої української селянки, матері трьох Синів. Усі Троє "ПІШЛИ в революцію" і зізналася тяжких випробувань: "Один село проти пана поставивши - сидить у Києві, інші не Пішов цареві служити - посадили в Катерінославі, а третій, тієї Андрійко безталанній, все дошукувався правди, поки дали Йому правди такой, что теперь лежить у Лубнах у лікарні, помирає ". З жодною Із ув'язнених Синів НЕ пощастило матері поговоріті: один помер, до другого не пустили, третього світ за очі заслали. І віддалася мати-чайка життя без тузі, аж поки гніве Тарасове слово - "Буде правда на землі» - не вівело ее з того стану.
До краю простий сюжет. Стефаніків лаконізм Розповіді. "Мозаїчна" побудова в Дусі Коцюбинського. Альо в Кожній з ціх прикмети - Васільченків стиль.
Лірічне забарвлення авторської Розповіді досягається. Зокрема, найулюбленішім засоби письменника - введенням у твір пісні. Народно-Пісенний лад позначівся на самій манері АВТОРСЬКОГО викладу.
Персонажі "Осінніх новел" ( "На каліновім мості", "Фіалки", "Лісова новела") - ПЕРЕДОВІ інтелігенті, вчителі - люди, что визначили своє місце в лавах революційніх борців. Ні заслання, ні муки катувань, ні холод тюремних грат - ніщо НЕ зупіняє мужніх Васильченкова героїв. Письменник розкріває їхній багатий духовний світ, оспівує нездоланну Енергію народу, его велич, красу и силу.
В "Осінніх новел" постійно перегукуються, перехрещуються и поєднуються тема революції и тема юності. Герої всех новел - молодь, у якої думки про особисте щастя невіддільні від думок про щастя загальне. Даже згадка автора про весілля Тасі и Марка ( "На каліновім мості") Постійно супроводяться згадка про революційні події.
"... Так от весілля ... Коні воронії, бубни, музики ...
Загрібай, мати, жар-жар,
Буде тобі дочка жаль-жаль ...
Разом: - Радість, воля ... Маніфестації, співи, мітинги, организации ...
А далі, як снег среди літа, - драгуни! ..
А далі козаки! А далі засвістілі лютим вітром нагаї, закружляли віхрі. Ось тобі весілля! Ясну молодість, карі очі, співи - все закрутило, понесло-понесло, як у бурю зорваній лист ... "
Вміння в поразці Побачити Майбутнього победу, Пожалуйста чітко виявило в "Осінніх новел", - це вміння розглядаті події у їхньому "зв'язку з ходом життя", вміння, Пожалуйста ми помічалі и в "шкільних творах" Васильченка, назвавши его среди найважлівішіх ознака методу СОЦІАЛЬНОГО реалізму.
В останні роки життя Степан Васильченко звернув до образу Т.Г.Шевченка. ВІН Хотів Написати повість "Широкий шлях" - невелике полотно про генія українського народу, Пожалуйста мало складатіся з п'яти частин, но встіг Завершити только Перша частина - "В бур'янах", что стала одним з найкращих художніх творів про дитинство Тараса Шевченка .
"Широкий шлях" - одна з "недоспіваніх пісень" Васильченка, як називається ВІН свои незакінчені твори. Альо з Першої частині, планів и начерків рукопису ясно бачим Прагнення автора до нового для него жанру біографічної чи даже соціально-психологічної повісті. Розширення жанрових меж теж ознака Творчої еволюції, властівої Степану Васільченкові.
Визначний Прозаїк годину від годині Браво и за перо драматурга. Першу п'єсу "Чарівниця" він написавши ще в 1902 году. Спроба НЕ вдалася (невісока сценічність, Рихли композиція, бліді характери дійовіх осіб). Зато одного его п'єса - водевіль "На Перші гулі" (1911) - річ вісокохудожня. Вона прикрутив Рамус визначний майстра українського театру Миколи Садовського, ставилась на ПРОФЕСІЙНИХ и аматорського сценах. Однією з характерних рис Васильченка-новеліста є майстерність драматургічної организации матеріалу. Гортаючі Сторінки драматичних творів письменника, можна помітіті и зворотнє явіще: характерний ряд прикмети, что видають в авторові новеліста. Та й сам Васильченко погоджувався, что деякі з его п'єс, "як справедливо позначають критика, швідше скідаються на новели, чем на Драматичні твори, и їх ... более читають, чем віставляють". До новелістічніх ланок драматичних творів самперед слід Віднести одноактовість, тобто стіслість ОБСЯГИ, лаконізм сюжету, значімість сюжетних СИТУАЦІЙ и мізансцен. "Одноактовність" як ознака драматургічної майстерності Васильченка Полягає НЕ лишь в "короткості" його п'єс. Це и Вкрай сконцентровано дія, и змалювання характерів, что дает можлівість глядачеві спрійматі їх Одразу ж, а не в процесі їх повільного розвитку и виявило; це, Нарешті, лірична стихія, что наскрізь переймає сюжет.
Усі ЦІ РІСД особливо відчутні у п'єсі, якові вважають найкращими в драматічній спадщіні письменника, - "На Перші гулі".
У п'єсі все невімушене, до краю просте: від невибагливий інтрігі до чіткої окресленості характерів. Васільченкові характери вражаються колорітністю, духовним багатством, жіттєвістю. У центрі уваги автора - представник двох поколінь: з одного боку - літній Савка и его дружина, а з іншого - сімнадцятілітня Оленка и парубок Тиміш. Савка НЕ пускає Оленку на Перші гулі, хоч и розуміє, что Нічого протіпріродного в Бажанов дочки немає. Олена ж, хоч и поважає батька, лагодити йому "недозволене" різкій Опір. Обидвоє поколение, хоч Якими антиподами смороду видають з первого Подивимося, - об'єднані органічною спадковістю долі и характерів. "Конфлікт» не має якоїсь серйозної, Сказати б, класової основи, - тому й розв'язується ВІН у доброзичлива-гумористичний сітуаціях. Це не Конфлікт пана-монопольщіка з селянами ( "Мужицька арихметика") - це Суперечка молодості зі старістю, Суперечка, у Якій перемагає молодість и яка, незважаючі на це, закінчується їхнім примиренням. Звідсі - м'який гумор усіх сюжетних колізій, гумор характерів и СТОСУНКІВ. Гумор поєднується з лірізмом. Це поєднання - невід'ємна особлівість творчого стилю Васильченка - виразности втілюється и усій его драматургії и споріднює ее з новелістікою.
У окопах Світової Війни, під гуркіт гармат народилася лірична комедія «Не Співайте, півні, які не вменшайте ночі" (1917). Васильченко - автор п'єс "Зіля королевич", "недоросток". ВІН много і натхнення працював над Створення народного героя України - Кармалюка.
Працюючий в школі, Степан Васильченко пише невелікі Драматичні твори, прізначені для учнівської самодіяльності. Заслуговують, зокрема, на Рамус его п'єси-мініатюри про Тараса Шевченка.
У феєрії "Минають дні" (1923) сюжетна колізія грунтується на темі відстоювання народом пам'яті великого поета від блюзнірськіх наскоків огудників его революційніх Ідей.Царські поліцаї, Які намагають перепініті шлях трудящим до дорогої могили, розуміють роль "поета в селянській одежі" у наростанні візвольної БОРОТЬБИ народу. Клятвою вірності Великій делу боротьбу за новий світ, за світле майбутнє звучати слова дівчини, звернені до монумента поетові. Дівчина прікрашає могилу Кобзаря червоним прапором, пронесена на грудях через кордони охоронців. Драматург органічно поєднав Шевченків текст з діямі и вчінкамі своїх героїв. Взявши за Назву своєї п'єси Шевченкова рядки, акцентувавші на думці поета революціонера про боротьбу самовідданої боротьбу за волю, Васильченко показавши ті Нові сили, Які виступали за революційне оновлення світу.
Драматична композиція "Під Тарасове свято" (1924) віклікає Інтерес НЕ только Майстерня Використання шевченкових текстів, а й правдивим показом того нового, что з'явилося в післяжовтневому селі. Різкім Дісонанс у нудне читання селянином Михайлом якоїсь церковної книжки врівають живі голоси школярів, что декламують полум'яні Шевченкові вірші.
Виступає Степан Васильченко и як перекладач. Особливо захоплювалися его твори российских авторів, Які в формуванні письменницьких Хісту Васильченка відігралі першорядну роль. Степан Васильченко перекладав М.Лескова, М.Гоголя, О.Серафімовіча, В. Короленка и робів це з великою любов'ю та натхненням.
Дожовтнева творчість Степана Васильченка Глибока демократична. Письменник Створив правдіві картини життя трудового народу, картини, романтично забарвлені, соціально загострені. Герої Васильченка НЕ поступаються своими гуманістічнімі принципами, що не превращаются в моральних покручів, які не стають жалюгіднімі й нікчемнімі. Навпаки, мужні й далекоглядні, смороду Глибока вірять у світлий завтрашній день.
Оптімістічнім звучанням, красою колектівної праці, романтичним сприйняттів дійсності позначені твори, напісані в роки Радянської влади, коли Васильченко перейшов на позіції соціалістичного реалізму. Его герої - Мрійники и романтики - земні й правдіві, як самє життя.
У радянський час творчість Васильченка ідейно та художньо збагачується, погліблюється політичний світогляд письменника. Нових рис набуває его індивідуальний художній стиль. Краса образного вислову, мелодійність мови, задушевний лірізм, точність и Глибина психологічної характеристики, народно-пісенні мотиви - всі ЦІ ознака стилю Степана Васильченка стають ще яскравіші, віразніші, чіткіші. Твори письменника останніх літ відзначаються стрункішім сюжетом, ясністю ідейно-художньої характеристики, Глибока, емоційно наснажені думкою, лаконізмом и досконалістю мови.
Ім'я Йому-народний письменник
"Він БУВ для нас як батько, - згадує вчитель 187-ї школи міста Києва П.М.Крупській. - Завжди спокійний, Лагідний. Коли, здавалось, треба Було грімнуті, ВІН іронічне Щось скаже, и це вплівало незрівнянно более. А з Яким задоволений слухає, Було, и прівітно посміхається, коли хто гарно розказує урок, а коли хто НЕ Вівче, ВІН похітає головою и скаже: "Хай так буде, як вірішілі ви, бо ж громада - великий чоловік".
Чергував часто Степан Васильченко у дітбудінку вечора и дуже любив слухати коли ми співали. А то й сам, бувало, просити: "Дівчатка й хлопці, ану давайте разом що-небудь заспіваємо". А ми знали, что ВІН дуже любив співати українських народних пісень, и особливо "Запрягайте коні в шпори". Ну, а співали ми так, что люди на тротуарах зупінялісь и слухали нас.
Степан Васильович БУВ справжнім режисером. ВІН НЕ только писав п'єси, інсценізації для нашого драмгуртка, но й сам ставив їх, вкладаючі в Цю дело всю душу. А хто з нас сам робів Спроба писати, всегда сумлінно з учителем. ВІН почітає, вкаже, що не так, и всегда підбадьоріть: "На перший раз - добре!".
Для письменників-реалістів, что виступали в літературу 20-х роках, вісокохудожня и демократична творчість Васильченка булу надійнім орієнтіром. Чи не тому академік О.Білецькій знаходив барви Васільченкової палітрі у творчості молодого П.Тичини? чи не тому Максим Рильський, Який називається Васильченка поетом української природи, залюбленим у слово и в пісню народу, відчув его Вплив у пейзажних замальовках Остапа Вишні и в пісенному ритмі новел Г.Косинка? що ж до літератури для дітей и юнацтва, то тут и Головка, и Копиленка, и Донченка, и багатьох других єднає з Васильченко безпосередній спадкоємній зв'язок.
Талант Степана Васильченка неповторний, невмірущій. Его твори озвучують в людський серцях найпотаємніші Ліричні струни, ожівляють веселі усмішки, утверджуються Високі Порив до краси и гуманізму.
література
1. О. Непорожній, В. Олійник. Степан Васильченко. - Твори.
2. Б.Деркач. Степан Васильченко. - Вибрані твори.
3. П.Хропко. З виру народного життя.
4. Майстер прози поетичної СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО - (збірник)
|