|
зміст
Введение .................................................................................... ... 3
Глава I. Передумови перебудови ................................................... ... 7
Глава II. Реалізація реформ перебудови .......................................... ..15
2.1. Курс на прискорення ............................................................ ..15
2.2. Економічні реформи ................................................... ... 19
2.3. Політичні реформи ...................................................... .25
Глава III. Розпад СРСР .................................................................. .30
3.1. Нове політичне мислення ............................................. 30
3.2. Процес розпаду СРСР ...................................................... ..34
Висновок ................................................................................. .41
Бібліографія .............................................................................. .44
Вступ
Минуло вісімнадцять років з моменту складення Горбачовим з себе обов'язків президента СРСР, в зв'язку з формально-правовим припиненням існування цієї держави.
Прийшовши до влади в березні 1985 року, М.С. Горбачов проголосив курс на Перебудову, яка за короткий термін змінить обличчя країни, а СРСР припинив своє існування. Грандіозні ідеологічні, політичні, економічні та соціальні зміни приголомшили найбільшу державу світу, перетряхнув з жовтня 1917 р не тільки економічну і політичну структури, але докорінно змінивши не лише європейський порядок, але і світової. Актуальність даної теми полягає саме в цьому. Адже даний період, безсумнівно, займає велике значення в історії держави. У літературі представлено безліч визначень цього поняття, але в даній роботі представлено наступне визначення: Перебудова - сукупність державно-правових, політичних та соціальних явищ і процесів, пов'язаних з реформами і руйнуванням державно-правових і суспільно-політичних інститутів СРСР, що відбувалися в період 1985- 1991 років. З самого початку виникали сумніви щодо реформаторських можливостей Горбачова. Сумніви викликала сама можливість реформування системи, яка сприймалася як окостеніла, повністю вичерпала свій потенціал. Зміни могли носити лише поверхневий характер. Тривалий період політичної відсталості, в умовах якої Радянський Союз прожив двадцять років (1965-1985), здавалося, підтверджує правоту цієї точки зору. Ті, що прийшли до влади в березні 1985 р політичні діячі не усвідомлювали глибину кризи, вся його природа вимагала струсу країни. Йшлося про те, щоб докорінно змінити умови виробництва і методи управління економікою, ставлення до СРСР на міжнародній арені, позбутися від сталінізму і адміністративно-командної системи управління. Реформа Горбачова почалася під трьома гаслами: «гласність», «прискорення», «перебудова». Гласність могла б бути визначена наступним чином: зробити надбанням людей те, що до сих пір ховалося. Тут все зрозуміло. А ось прискорення і перебудова ... з цим складніше. Гасло «прискорення» на перший погляд виглядав вельми традиційно - як заклик до прискорення темпів розвитку економіки. Вінчала же все це «перебудова», яка визначалася як справжня реконструкція всієї будівлі радянського суспільства в цілому, але на ділі призвела до руйнування і розпаду системи. Таким чином, метою курсової роботи є освятити політику перебудови як всередині країни, так і на міжнародній арені і показати яким чином вона сприяла руйнуванню існуючої системи.
Об'єктом курсової роботи є перебудова і подальший за нею розпад СРСР.
Предметом є об'єктивні зв'язку, передумови, причини, наслідки перебудови.
Перед написанням курсової роботи були поставлені наступні завдання:
1. Охарактеризувати передумови переходу до перебудови;
2. Показати яким чином реалізовувався намічений курс, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці;
3. Охарактеризувати фактори, які сприяли кризі системи і прискорили розпад СРСР.
Поставлені завдання вирішуються при опорі на джерела та літературу:
Мемуари М.С. Горбачова «Життя і реформи» [1]. У першій книзі своїх мемуарів останній президент СРСР малює емоційними, насиченими, унікальними фактами і одкровеннями, яскравими епізодами картину свого шляху до вершини влади. Стають зрозумілими витоки політичного вибору «архітектора перебудови». Критично аналізується хід реформ і їх вплив на розвиток ситуації в країні. Друга книга присвячена зовнішньополітичним наслідків реформ, формування нового типу взаємовідносин із зарубіжними країнами, особливо США, а також з соцстранами. Цікавий аналіз автора трагічних подій, пов'язаних з розпадом союзу.
Восени 1987 року виходить книга Горбачова «Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу» [2]. Це роздуми про перебудову, про проблеми, які постали перед країною. Значна частина присвячена нового політичного мислення.
Цікава й інша робота Горбачова: «Август-91: Моя позиція» [3]. Автор вводить читача в атмосферу грудня 1991 року, місяця, який мав велике значення для країни і президента СРСР. Тут представлені уривки з бесід, інтерв'ю, записи телефонних розмов, заяви та інші документи об'єднані коментарями автора.
Також використовувалася праця «Серпневий путч: причини і наслідки» [4], використовувався «Доповідь на нараді ЦК КПРС з питань прискорення науково-технічного прогресу» [5], «Доповідь на Пленумі ЦК КПРС» [6], «Виступ М.С . Горбачова на зустрічі в ЦК КПРС з керівниками засобів масової інформації »[7].
Використовувалися праці таких авторів, як Ванюков Д.А. Його монографія «Демократична Росія кінця XX - початку XXI століття» [8] представляє для нас великий інтерес, тому що тут автор пояснює чому після смерті Черненко саме на Горбачова впав вибір, в чому полягала перебудова і нове політичне мислення. Праця Верта «Історія радянської держави» [9] досить цінна тим, що автор користується об'єктивністю викладу, концептуальної стрункістю. Все це дозволяє досить легко сприймати викладений матеріал. Праця Согрина В.В. «Політична історія сучасної Росії 1985 - 1994» [10] написана в жанрі добре документованого, але живого історичного оповідання, на відміну від більшості видань на цю тему, позбавлена політичної ангажованості, відрізняється об'єктивним і зваженим науковим підходом. Використовувалися також праці таких авторів як Боффа Дж., Волкоганов Д., Бояринцев В.І. та ін.
Глава I Передумови Перебудови.
Ще на початку 80-х рр. в СРСР назріває глибоку кризу. Він охоплює не тільки економіку, а й соціальну та духовну сфери. Одночасно за зовні спокійною оболонкою відбуваються поки що незримі зміни. Влада вже не могла здійснювати тотальний контроль над суспільством. До середини 80-х рр. все наочніше виявляється нездатність держави забезпечити сталий розвиток економіки і зростання добробуту народу в 1971-1985 р.р. наявності була негативна динаміка росту по найважливіших економічних показниках. «Темпи зростання національного доходу за останні три п'ятирічки впали більш ніж удвічі, а до початку 80-х р впали до рівня, який фактично наблизив населення до економічної стагнації» [11] (національний дохід становив у восьмій п'ятирічці - 41%, у дев'ятій 28%, в десятій - 21%, в одинадцятій - 17%. Зростання продуктивності праці у восьмій п'ятирічці був 37%, у дев'ятій - 25%, в десятій - 17%.). Хоча і по ряду показників (по виробництву тракторів, цементу, видобутку кам'яного вугілля і залізної руди) СРСР значно випереджав США, але як і раніше відставав у випуску предметів споживання. До того ж, якість тих же радянських тракторів залишало бажати кращого: техніка досить часто виходила з ладу, її подальша експлуатація ставала малорентабельної - доцільніше було купити нові комбайни і трактори, ніж ремонтувати колишні. Слід згадати, що прототипами радянської сільгосптехніки ще в 1930-і рр. були машини американських концернів ( «Фордзон», «Катерпіллер» і ін.), причому «вже тоді закріпилася тенденція технологічного відставання Рад від Заходу приблизно на одне покоління машин і обладнання» [12]. Вона ризикувала стати незворотною до рубежу 70 - 80-х рр. минулого століття, коли світ вступив в період так званої мікроелектронної революції. Критерієм розвитку тієї чи іншої країни служило вже не кількість виплавленої сталі або видобутого вугілля, а використання мікроелектронної техніки, в той час як радянська економіка була як і раніше орієнтована на виробництво традиційної для періоду індустріальної революції продукції: стали, чавуну, коксу, залізної і марганцевої руди. Застарілі галузі промисловості були надзвичайно енергоємними і в силу цього обтяжливими для господарства. Первісне значення надавалося галузям, які забезпечували потреби військово-промислового комплексу: «У 70-рр. економіка країни була гранично мілітаризована, працювала в основному на ВПК. У загальній обсязі продукції машинобудування виробництво військової техніки становило понад 60%, а частка військових витрат у валовому національному продукті - близько 23% »[13].
Хронічні проблеми зазнавало сільське господарство. Країна, що мала в своєму розпорядженні більше половини світових площ чорнозему, була не в змозі повноцінно нагодувати населення.
Одне з протиріч радянської економіки полягало у відриві науки від виробництва. Підприємства, зорієнтовані головним чином на кількісні планові показники, не виявляли інтересу до наукових розробок. Тим часом СРСР не мав власних технологій, на основі яких можна було б за короткий термін налагодити в країні випуск ЕОМ нового покоління - персональних комп'ютерів. Відставання в розвитку і використання обчислювальної техніки, - констатував згодом академік М.М. Моїсеєв, - було насправді симптомом, точним індикатором абсолютної смертельної болезні.Ярко виражено було і відставання від США в гонці космічних озброєнь: нездатність у силу економічних причин дати відповідь на програму «зоряних воєн» переконала правлячі кола СРСР у тому, що змагання в сфері високих технологій уже майже програно.
Радянська економіка носила плановий характер. Роль товарно-грошових відносин як регулюючого чинника в розподілі суспільного продукту визнавалася другорядною. Поняття ринок використовувалося лише стосовно до сфери споживання. Однак планове виробництво вже не могло досить швидко реагувати на постійно мінливий попит і пропозицію. Все більше товарів народного споживання переходило в розряд дефіцитних: якісні товари доводилося не купувати, а «діставати втрідорого у спекулянтів, швидко освоїли не зайняту державою економічну нішу» [14]. До кінця 70-х рр. поряд з плановою державною економікою існували нелегальні виробничі і торговельні організації. Доходи від «тіньової» діяльності обчислювалися мільярдами рублів. У цій ситуації деякі фахівці і політики все більше схилялися до думки про те, що в якості економічного регулятора в радянському господарстві доцільно запустити ринкової механізм. Причому мова йшла вже не про ринок товарів, а про ринкову економіку. Саме держава втратила регулюючу роль, про що свідчить поява безлічі різних відомств, які переслідували свої інтереси. Кожне з відомств привласнює собі будь-яку частину господарства, що підривало одну з головних основ радянського ладу - загальнонародна власність і господарства. Необхідність інтенсивного розвитку технологій вимагала об'єднання галузевих зусиль. Відомчість ставала найсильнішою гальмом на шляху науково-технічного прогресу.
У суспільстві, яке втратило єдність цілей і дій, помітно знизилася роль моральних регуляторів: про моральний кодекс будівників комунізму вже ніхто не згадував. Дрібна корупція і свавілля чиновників стали звичайним явищем (1984 г. - в ЦК КПРС надійшло 74 тис. Анонімних листів зі скаргами на це) [15]. Праця перестав сприйматися як одна з основних норм життя (1983 р - виявлено 390 тис. Безробітних) [16]. Влада не могли підібрати ключ до вирішення таких гострих соціокультурних проблем, як зростання масового алкоголізму або нова хвиля бродяжництва. На всі ці явища накладався і загальна криза радянської ідеології: незважаючи на зовнішній пафос, вона була вже не в змозі надати осмисленість існування мільйонів людей, спочатку орієнтованих на досягнення високих ідеалів. Став проявлятися культ ідеалізованого Заходу: «столична золота молодь не соромилася називати споживану усією країною докторську ковбасу« плебейської », а покоління своїх батьків« совками »» [17]. Усередині країни пожвавлюється дисидентський рух. У різних шарах населення СРСР наростало відчуження від держави. «У робочому класі, селянстві, в партійному апараті, в центрах і на місцях поступово стали замислюватися над тим, що відбувається в країні, лунали голоси про те того, що жити так більше не можна» [18]. Все сильніше усвідомлювалася необхідність поставити на чолі країни енергійного нестарого людини. Тому в 1985 р після смерті К.У. Черненко новим Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний наймолодший член політбюро 54-річний М.С. Горбачов. «У політбюро Горбачов виглядав« білою вороною ». Він не зловживав спиртним, гладко говорив, мав властивим тільки західним політикам «випереджаючим чарівністю» »[19]
З самого початку анкета сприяла сходженню М.С. Горбачова по кар'єрних сходах: він народився 2 березня 1931 році в родині селян в селі Привільне Червоногвардійського району Ставропольського краю. Навчання поєднував із збиранням врожаю, як підсумок - срібна медаль у школі і орден Трудового Червоного прапора. В партію Михайло Сергійович вступив в 1952 р, ще будучи студентом юридичного факультету МГУ. Там же він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Раїсою Титаренко. А найближчим другом студентських років Горбачова був З. Млинраж (в недалекому майбутньому один з головних чехословацьких дисидентів). Цілком ймовірно, розмови чеського одного про соціалізм з людським обличчям в якійсь мірі могли вплинути на появу у Михайла Сергійовича первинних ідей перебудови. У квітні 1970 Горбачов був обраний першим секретарем Ставропольського крайкому партії. У числі інших причин його сходження до влади можна назвати і ту обставину, що в санаторій Ставропольського краю, приїжджали поправляти здоров'я члени Центрального Комітету і Політбюро КПРС, в першу чергу - Ю.В. Андропов, який вже тоді звернув увагу на земляка. Як би там не було, на XXIV з'їзді партії (1971) М.С. Горбачов обирається членом ЦК КПРС, в 1978 р затверджується секретарем ЦК. Незабаром він став кандидатом у члени Політбюро ЦК КПРС, а потім і членом Політбюро. 11 березня 1985 р стало відомо про кончину Генерального секретаря ЦК КПРС К.У. Черненко. Увечері того ж дня зібрався позачергової Пленум ЦК КПРС, який обрав нового керівника партії - наймолодшого члена Політбюро Михайла Сергійовича Горбачова.
Отже, 1985 г. - керівництво КПРС проголосило курс на перебудову. Закінчилася п'ятирічка, прозвана в народі «п'ятирічкою пишних похоронів». Квітень 1985 поклав початок повільним, обережним реформам, спрямованим на часткове оновлення існуючої системи. Пізніше Горбачов буде вказувати на те, що «задум полягав у тому, що б зламати хребет тоталітарному монстру, який у нас стали називати адміністративно-командною системою» [20]. Сама історія перебудови існувала в декількох варіантах. Одну з них - романтичну, створену з розрахунком на західні ЗМІ - Горбачов висунув вже на злеті своєї діяльності. Ще в 1984 р під час свого відпочинку в Піцунді він багато спілкувався з Е.А. Шеварднадзе. В ході цих бесід вони прийшли до спільного висновку, що систему треба міняти. «Ми відчували, як в існуючій системі важко працювати людині совісному, з моральними поняттями. Едуард Амвросійовичу сказав: ви знаєте, все прогнило. Я з ним погодився »[21]. Головними інструментами цих реформ повинні були стати демократизація і гласність. Однак ця струнка концепція має мало спільного з реальною історією горбачовського періоду, де гасла «гласність» і «демократизація» з'явилися лише після 1985 р Набагато більше викликає довіру свідоцтво того ж Горбачова в його книзі «Перебудова і нове мислення для нашої країни і всього світу », що стала міжнародним бестселером:« Було б помилкою вважати, що буквально через місяць після Пленуму ЦК в березні 1985 р раптово з'явилася група людей, все розуміють і все усвідомлюють, і що ці люди уві сні внесли повну ясність. Таких чудес не буває »[22] .У період перебування при владі для Михайла Сергійовича було характерно досить часто міняти точку зору на одні й ті ж проблеми. За роки реформ задум перебудови і її цілі змінювалися. З 1985 по 1987 р головною була ідея прискорення розвитку економіки, потім з січня 1988 по квітень 1989 року - ідея перебудови управлінського апарату і переходу до соціалістичного ринку і, нарешті, з травня 1989 по грудень 1991 року - ідея зміни всієї радянської системи . Таким чином, Генеральний секретар М. С. Горбачов спочатку, лише відроджував часи хрущовської «відлиги». Йшлося зовсім не про те, щоб змінити систему, тому що існуюча цілком влаштовувала правлячі верхи. Систему цю прагнули лише пристосувати до нових - насамперед міжнародним умовам.
Разом з М.С. Горбачовим до керівництва країною прийшло покоління відносно молодих і енергійних політиків: другою людиною в секретаріаті став Є.К. Лігачов (колишній секретар Томського обкому). Він же рекомендував звернути увагу на першого секретаря Свердловського обкому Б.Н. Єльцина. Пост Голови Ради Міністрів СРСР був відданий освіченій технократу з Урал Н.І. Рижкова. Відділ пропаганди був відданий поверненого послу з Канади А.Н. Яковлєву. Тоді ніхто не міг припустити, що дуже скоро цю спочатку досить дружну команду «реформаторів» стануть роздирати внутрішні протиріччя, ідейні розбіжності і кар'єрні амбіції. В цілому можна сказати, що перебудова - це спроба частини правлячої верхівки реформувати радянську систему, з'єднавши соціалізм і демократію. Зміни, що відбувалися протягом приблизно трьох наступних років, віддалено нагадували ситуацію, що склалася в Росії в кінці 50-х років минулого століття. Так, потреба в частковій модернізації режиму була усвідомлена в результаті поразки в Кримській війні, що продемонструвала усьому світу, як далеко відстала Російська імперія від інших європейських держав за час, що пройшов після тріумфальної перемоги її над наполеонівською Францією.
Таким чином, можна сказати, що спочатку 80-х рр. в країні починає назрівати криза, яка охоплює всі сфери державного і суспільного життя, який полягає в наступному. Економіка все ще продовжувала носити плановий характер і не могла швидко реагувати на постійно мінливий попит і пропозицію. Держава не могла забезпечити стабільну економіку, яка швидко падала за найважливішими показниками. Крім того влада вже не могла здійснювати тотальний контроль над суспільством. Більшість капіталовкладень йшло в ВПК. Країна була не в змозі годувати населення. Збільшується дефіцит товарів, відбувається широке поширення тіньової економіки. Наука йде в розрив з виробництвом. Зараз на перший план виходять мікроелектроніка, інформатика та ін. Дані галузі ще не отримали розвитку в нашій країні. Як результат, технічне відставання від Заходу, яке загрожувало стати незворотним. Більшість населення країни розуміли необхідність змін. У підсумку, в 1985 р до влади приходить енергійний політик М.С. Горбачов, а разом з ним покоління молодих політичних діячів. Саме в цьому році був проголошений курс на перебудову. Природно ідея перебудови прийшла не відразу. Ця ідея розвивалася і трансформувалася протягом декількох років. Спочатку мова йшла не про те, щоб змінити існуючу систему, а лише про те, щоб пристосувати її до нових умов. Таким чином, можна сказати, що головні завдання перебудови - це прискорення соціально-економічного розвитку, перехід до ринкової економіки і на останньому етапі - зміна всієї радянської системи. Головними інструментами проголошувалися гласність і демократизація. А тепер, подивимося, як рішення даних відбувалося на практиці.
Глава II Реалізація реформ перебудови
2.1. Курс на прискорення.
Протягом перших півтора років діяльності М. С. Горбачов м'яко критикував попередній курс КПРС, не загострюючи уваги на кризі радянської економіки. «Навіть в 1987 р він лише згадував про якийсь передкризовому стані, не погоджуючись з думкою іноземних спостерігачів, які вважали, що затіяна ним перебудова, викликана катастрофічним станом радянської економіки, відображає розчарування в соціалізмі, криза його ідей і кінцевих цілей» [23]. За словами Горбачова, курс на перебудову служив свідченням того, що потенційні можливості соціалізму використовуються недостатньо. Він пише: «Політика перебудови все поставить на свої місця. Ми в повній мірі відновимо принципи соціалізму: від кожного - по можливості, кожному по праці ... рівних прав для всіх, одного закону для всіх ... »[24]. На XXVII з'їзді КПРС була запропонована концепція прискорення соціально-економічного розвитку країни. У Доповіді на нараді ЦК, Горбачов каже: «Висуваючи завдання прискорення соціально-економічного розвитку, ЦК має на увазі не просто підвищення темпів зростання народного господарства. Йдеться про нову якість зростання, перехід на інтенсивні рейки розвитку ... »[25]. І далі: «Починати слід з головного - з великого зміни інвестиційної та структурної політики. Упор повинен бути зроблений на технічне переозброєння підприємств, економію ресурсів, на різке підвищення якості продукції »[26]. Головні капіталовкладення намічалося направляти в галузі, що служили базою для технічного прогресу. Завданням номер один було визнано прискорений розвиток машинобудування, в якому вбачалася основа швидкого переозброєння всього народного господарства. Програма прискорення передбачала випереджувальний розвиток машинобудування по відношенню до всієї промисловості досягненню світового рівня вже до початку 90-х рр. В дану галузь передбачалося вкласти в 1,8 рази більше коштів, ніж за попередню п'ятирічку. За допомогою перерозподілу інвестицій керівництво країни розраховувало побудувати нові машинобудівні заводи і реконструювати старі, провести технічне і технологічне переоснащення всієї галузі, здійснити повсюдну комп'ютеризацію.
XXVII з'їзд, нарешті, очистив прийняту ще за Хрущова Програму КПРС від необачно конкретики на кшталт обіцянок перегнати США або побудувати комунізм до певного терміну. Однак і нові положення, висунуті з'їздом, «слідували логіці хрущовського проектування» [27]. Наприклад, з'їзд поставив завдання протягом п'яти років підняти на належний рівень випуск високопродуктивних машин. Але для цього потрібно, щоб виробництво необхідного обладнання для самого машинобудування розвивалося як мінімум в два рази швидше. Масовані грошові вливання не дали потрібного ефекту, але сильно вдарили по казні і сприяли посиленню товарного голоду. «Каталізатором здійснення науково-технічного прогресу є мікроелектроніка, обчислювальна техніка та приладобудування, вся індустрія інформатики» [28]. Тому була проголошена шкільна реформа. Головне завдання - комп'ютерне навчання школярів. Тут малося на увазі, що учні, які випускалися з шкіл «відразу встануть врівень з« білокомірцева »робітничим класом країн Заходу і створять міцну кадрову базу для науково-технічного прогресу» [29]. Але промисловість не могла виробляти стільки машин, скільки потрібно було б для радикальної реформи.
Можна сказати, що на XXVII з'їзді КПРС взяла курс на другу індустріалізацію, але в відрізняє від 1930-х рр., Коли підйом промисловості здійснювався головним чином за рахунок села, теперішнє керівництво СРСР мало намір використати великі зарубіжні кредити. Однак на практиці ініціатори технічного переоснащення виробництва зіткнулися з безліччю проблем.
Слід зазначити і оргмери з колишніх часів: розвиток соцсоревонванія, впровадження пропозицій раціоналізаторів та підвищення якості продукції. зміцнення трудової дисципліни укупі з тверезим способом життя, підвищення якості продукції. Серед таких командно-адміністративних заходів найбільшу популярність придбали постанови ЦК КПРС «Про заходи щодо преодаление пияцтва і алкоголізму», пріянть відразу після квітневого пленуму, і закон про держриймання.
Оголосивши пияцтво однією з головних причин зниження стану продуктивної дисципліни, ЦК зажадав застосовувати у відношенні до п'яному «всілякі репресивні заходи .., тому що пияцтво дійсно стало справжньою напастю, так можна було говорити про «епідемії пияцтва» [30]. Припускаючи щорічно скоротити виробництво і реалізацію горілки і лікеро-горілчаних виробів на 10%, щоб за 5 років знизити випуск удвічі.
Для контролю за якістю вводилася нова інстанція - Держприйомка. В результаті якість виробленої продукції помітно не поліпшився, зате помітно збільшився бюрократичний апарат, відповідальний за здійснення технологічного контролю.
Разом з тим підприємства отримали більше свободи в здійсненні своєї діяльності. «Якщо до 1900 року основним керівництвом для виробників служив Держплан, то тепер заводи мали право самостійно планувати свою діяльність і встановлювати контакти з економічними партнерами, минаючи державний план» [31]. Деяким підприємствам навіть була дана можливість співпрацювати з іноземними фірмами. Однак центральні міністерства блокували ці нововведення в своїх інтересах. Держава, як і раніше виступало основним заказсчіком. Винятки з правил Держплану сприяли підвищенню особистого добробуту чиновників і «червоних директорів». Корупційні процеси прискорювалися. Отриманий результат залишався далекий від очікуваного.
Необхідною умовою для успіху даної стратегії проголошувалася активізація людського фактора.Ставка на ентузіазм, непідкріплена необхідною технікою і кваліфікацією працівників, привела не до прискорення, а до значного зростання аварій в різних галузях народного господарства. Найбільшою з них стала катастрофа на Чорнобильській АЕС в квітні 1986 р У 1985 р Чорнобильська атомна електростанція виробила рекордну кількість електроенергії. В ніч з 25 на 26 квітня 1986 року на 4-му блоці Чорнобильської атомної електростанції стався вибух ядерного реактора, що викликав обвалення конструкцій і сильна пожежа. Однак технічні засоби, які були в розпорядженні атомників, призначалися для гасіння звичайного (не радіоактивні) пожежі. Персонал виявився не готовим до подібної аварії: на станції не було ні надійних дозиметрів, ні чіткої інструкції щодо того як діяти. Після аварії фахівці з'ясували, що на Чорнобильській АЕС порушувалися вимоги ядерної безпеки. Наприклад, в період з 17 січня до 26 квітня 1926 року на тому ж 4-му блоці системи захисту реактора 6 разів виводилися з ладу; з 1980 по 1986 р на станції 27 разів відбувався збій в роботі. Незважаючи на оголошену в країні гласність, офіційні дані про наслідки Чорнобильської аварії були засекречені.
Стало ясно, що проголошена стратегія на прискорення гальмує, оскільки не має вагомого забезпечення. Горбачов пише: «Вже в 1988 р перебудова почала буксувати ... все залишалося на місці, нічого не змінювалося» [32]. Команда реформаторів, не довівши до кінця закладений в даному проекті потенціал, «кинулася на пошуки« чарівні палички », що дає надії на швидкі успіхи» [33] .Проте миттєві досягнення були навряд чи можливі в умовах тривалої системної кризи радянської економіки.
2.2. економічні реформи
«В економічному плані підсумки семи останніх років представляються катастрофічними» [34]. Ситуація в народному господарстві не переставала погіршуватися. Рівень життя радянських людей стрімко впав. Починаючи з 1988 - 1989 рр., Стало помітно скорочуватися сільськогосподарське виробництво. Показники приросту промислового виробництва не переставали знижуватися, досягнувши нульового рівня в 1989 р і відзначивши 10-й% скорочення в першому півріччі 1991 р До літа 1991 р посилилися інфляційні тенденції в зв'язку з дуже великим бюджетним дефіцитом, який перевищив у 1988-1989 м 100 млд. руб. (11% ВНП); офіційно оцінюється в 1990 р приблизно в 10%, інфляція різко підскочила протягом 1991 року, досягнувши до його кінця 25% в тиждень. Відбувалося падіння курсу рубля: з 10 руб. за долар на початку 1991 р до 110-120 в кінці. Проте, в цих умовах була зроблена серія реформ. Прийшовши до влади, Горбачов оточив себе групою економістів, соціологів, політологів, в перших рядах яких фігурували такі відомі вчені, як і академіки Л.Абалкин, А. Аганбегян, Т. Заславська та ін. Всі вони в тій чи іншій мірі наполягали на тому , що в найближчому майбутньому необхідні:
- інтеграція в світовий ринок;
- відмова від монополії зовнішньої торгівлі;
- визнання на селі п'яти форм господарювання (колгосп, радгосп, агрокомбінат, орендний колектив, фермерське господарство);
- скорочення галузевих міністерств і відомств;
- розширення самостійності підприємств на принципах госпрозрахунку і самофінансування;
- поступове відродження приватного сектора економіки.
Ключовим документом початкового етапу економічних реформ став «Закон про державне підприємство» від 30 червня 1987 р який вступив в чинності 1 січня 1987 Закон був покликаний забезпечити перехід на нові принципи: госпрозрахунок і самофінансування. Підприємство отримало право саме планувати свою діяльністю, і не вдаватися до співпраці з держпланом. Деяким заводам, які не мали військово-стратегічного значення, дозволялася контактувати із зарубіжними фірмами. На ділі ж, бюрократія центральних міністерств відразу стала обходити положення цього закону, «тому що не хотіла здавати свої позиції і відмовлятися від колишніх прерогатив »[35]. Таким чином, держава залишається головним замовником, особливо в промисловості. Воно вимагало від підприємств виконання таких обсягів, після забезпечення яких «залишалося досить вузький простір для самостійної комерційної діяльності» [36]. Тому реальних зрушень в держсекторі даний закон не приніс. Механізми, прописані в законі, носили частково ринковий характер, однак помітно обмежувалися «початкової неможливістю банкрутства економічно неефективних підприємств» [37]. 23-тя стаття передбачала процедуру банкрутства, але вона виявилася незатребуваною. Не було можливості і для скорочення штату працівників, тому що це загрожувало збільшенням безробіття. Встановлення економічних нормативів, утворення фондів оплати праці, фондів економічного стимулювання не тільки виявилися довільними, але часто завдавали шкоди найбільш рентабельним підприємствам. Розширення держконтролю за якістю продукції позбавило мільйонів робочих різних премій.
19 листопада 1986 були прийняті і 26 травня 1988 р доповнені так звані кооперативні закони. Завдяки цим правовим документам була легалізована приватна діяльність більш ніж в 30 видах виробництва та сфери послуг. Громадянам, які прагнули відкрити свій бізнес, потрібно було зареєструватися в бюрократичній інстанції, а потім платити державі більше ніж високі податки (спочатку - 65%), але в травні 1988 року їх довелося знизити. «Кооперативний сектор швидко перетворювався в« пральню »для капіталів тіньової економіки, отмившей, за середніми оцінками, до 70-90 млд. руб. в рік »[38]. Горбачовська адміністрація все частіше починала лавірувати в пошуках соціально прийнятного і політично безпечного шляху між консерваторами, які звинувачували їх в зраді ідей соціалізму і мало не в реставрації капіталізму, і народними масами, які проводять все більше часу в чергах у обезлюднює прилавків. Економічні реформи, які проголошувалися інструментом вдосконалення народного господарства в зростання добробуту всіх, виявлялися знаряддям перерозподілу загальнонародної багатства з метою збагачення небагатьох. Влітку 1989 р трудові колективи отримали право брати підприємства в оренду і виходити зі складу міністерств. Заводи і фабрики могли об'єднуватися в концерни, акціонерні товариства. Підприємствам дозволили випускати акції. Прийняте Верховною Радою Української РСР у червні 1990 р постанову «Про концепцію переходу до регульованої ринкової економіки» пропонувало новий варіант перебудови економічної стратегії, де говорилося про переведення підприємств на оренду, про поступову демонополізації, децентралізації і про обережне роздержавлення власності, про створення акціонерних товариств і про розвиток приватного бізнесу. Але реалізація цього проекту розтягувалася з метою нейтралізації негативної громадської думки.
З великим запізненням Горбачов почав реформувати економіку села. Тут почала діяти система під назвою «орендний договір». По ньому одна сім'я могла взяти землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і повністю розпоряджатися отриманим врожаєм. У новому Положенні про колгоспи обмовлялося, що площа індивідуальної ділянки, як і поголів'я худоби в особистому господарстві, буде встановлюватися колективом колгоспу «в залежності від участі його членів у спільній праці» [39]. Також Горбачов згадував про те, що потрібно «всіляко підтримувати всі форми господарювання» [40]. На жаль, на практиці ці заходи не дали очікуваних результатів.
Падіння світових цін на нафту, привело до зменшення валютних надходжень. У зв'язку з цим уряду довелося різко скоротити імпорт - головним чином за рахунок предметів споживання, ліків і продовольства. Це ускладнило становище на внутрішньому ринку. На руках у населення стали накопичуватися значні грошові кошти, не забезпечені товарними ресурсами. У той же час ціни, встановлені державою, згідно з соціалістичним принципом господарювання залишалися незмінними. З цієї причини одяг розкуповували миттєво. У зв'язку з цим було збільшено імпорт на основі кредитів. Держава потрапило в борги, але стабілізувати ринок не вдалося. З 1989 р почалася інфляція набула лавиноподібного характеру. Прагнучи позбутися від знецінюються грошей, підприємства почали їх вкладати в будь-які види ресурсів. Зростання цін, інфляція призвели до того, що села не погоджувався продавати свою продукцію державі: вигідніше їм було домовлятися з міськими підприємствами про прямому натуральному обміні. Таким чином, Радянська економіка під кінець 1980-х рр. перебувала дійсно в жалюгідному стані. Стало ясно, що політика прискорення соціально-економічного розвитку, проголошена на XXVIIс'езде КПРС, зазнала краху: економіка виявилася остаточно розбалансована. Уряду довелося різко обмежити капіталовкладення в будівництво, згорнути виробничий імпорт і перерозподілити ресурси на випуск і закупівлю споживчих товарів. У зв'язку з економічною кризою всередині СРСР посилилися сепаратистські тенденції. Союзні республіки вводили митні бар'єри, обмежували вивіз товарів зі своєї території, в результаті стали руйнується роками складалися економічні зв'язки. У 1989 р почалися масові страйки, вимоги поступово стали набувати політичного характеру. «У суспільній свідомості зміцнювалося думку, що соціалістична система нереформіруема в принципі, тобто необхідно міняти її в корені »[41]. Єдиний вихід бачився в радикальному переході до ринкової економіки.
Таку програму під назвою «500 днів» розробила в 1990 р група економістів під керівництвом С. Шаталіна і Г. Явлінського. Її натхненником був Голова Верховної Ради Української РСР Б.Н. Єльцин. В якості першого кроку на цьому шляху передбачалася приватизація економіки (як шляхом безкоштовної передачі, так і шляхом продажу). Приватизація повинна була дозволити задіяти грошові накопичення населення, створити умови для реальної конкуренції підприємств (з можливістю банкрутства), здійснити демонополізацію держсектора в загальносоюзному масштабі, що значно б урізав не тільки економічну, а й значною мірою політичну владу союзного центру. На наступному етапі передбачалася лібералізація цін. Перехід до вільного ціноутворення повинен був привести до стрибка цін, але автори вважали, що в умовах конкуренції цей стрибок буде короткочасним: стабілізувавшись, ціни почнуть знижуватися. Малося на увазі, що намічені заходи отримають відповідне соціальний супровід (підвищення пенсій, стипендій, індексація доходів). Програма була розрахована на 1,5 року. М.С. Горбачов, оцінивши в першу чергу політичний потенціал програми «500 днів», був змушений створити погоджувальну комісію. Економіка ж СРСР тим часом ставала все більш не керованою. Уряд В.С. Павлова, який прийшов на зміну уряду Н.І. Рижкова, не наважувався на кардинальні заходи. Було проведено ряд конфіскаційних заходів: були заморожені вклади в ощадкасах, введений 5% -й податок з продажів, підвищилися ціни на 50-70%. На той час державний борг досяг 60 млрд. Дол. Золотий запас країни за 1985 - 1991 рр. скоротився в 10 разів і склав всього 240 т. У 1991 р по всій країні ввели картки на основні продукти харчування, вино-горілчані вироби, тютюн. В черговий раз були потрібні кардинальні, рішучі заходи. Лунали голоси за наділення кабінету В. Павлова надзвичайними повноваженнями. Таким чином, радянська економіка вперлася в бар'єри і буксувала. Як і раніше, Горбачов і його команда економічні недоліки намагалися компенсувати політичними реформами.
2.3. політичні реформи
Після двох десятиліть непохитної стабільності і старіння партійних кадрів протягом останніх п'яти років сталося їх масове оновлення і омолодження на всіх рівнях. З Політбюро були видалені Романов, Тихонов, Гришин, Кунаев, Алієв, Громико, Соломенцев, Долгих. Одночасно Політбюро поповнювалося керівниками, які дотримувалися схожих з Горбачовим поглядів і належали до його покоління: Шеварднадзе, Рижковим, Зайкова, Слюнькова, Медведєвим і ін.
Як би не визначався процес оновлення політичних структур - демократичний централізм чи бюрократична колонізація, - він не був ні дійсно радикальним, ні справді демократичним.Проте, опір перебудові виявилося досить серйозним для того, що б змусити владу вступити на шлях радикальної політичної реформи з метою пожвавити інститути, які партія колись позбавила їх функцій, - Поради та громадські організації. На думку Генерального секретаря ЦК КПРС, було необхідно повністю відновити роль Рад як органів соціалістичної влади і повернути громадським організаціям їх первісне значення. Другою метою реформи був перерозподіл влади, але при збереженні провідної ролі партії. Саме з цією метою були організовані вибори за участю великої кількості конкуруючих між собою кандидатів, з розрахунком тим самим повернути законність партійному керівництву, перетворити партію в силу, здатну виступати з пропозиціями перетворень і проводити їх в життя.
Реформа почалася з різного роду політичних і організаційних заходів, прийнятих на пленумі ЦК партії в січні 1987 р .: альтернативні вибори, таємне голосування при обранні відповідальних партійних працівників; вибори кандидатів на самому підприємстві; введення нових форм і механізмів участі трудящих в управлінні підприємствами. Практичні результати виявилися досить скромними. Висування XIX партійною конференцією важливого проекту конституційної реформи стало другим етапом політичних перетворень, яке нове керівництво розглядало як вирішальний. Ця реформа в кінцевому рахунку привела до встановлення дворівневої представницької системи - З'їзд народних депутатів СРСР і Верховна Рада СРСР, обраний з депутатів з'їзду, - і установі посади президента СРСР, наділеного широкими повноваженнями. Колишній верховний рада був замінений новим, постійним органом, який налічував 544 члена, обраних таємниць голосуванням на з'їзді народних депутатів, що складався з 2250 депутатів з п'ятирічним терміном повноважень. У функції з'їзду входило: проведення конституційних, політичних, соціальних і економічних реформ, а також обрання президента країни. Автори даної реформи тим самим хотіли відкрити двері з'їзду найрішучішим прихильникам перебудови; встановивши сильну президентську владу в особі Генерального секретаря ЦК КПРС, законність якої відтепер залежала - хоча і не прямо - «від народного волевиявлення» [42], вони намагалися захистити його від підступів апарату. Для Горбачова, який був обраний президентом СРСР 15 березня 1990 року цей аспект був вирішальним, тому що це дозволяло йому долати протидію, яке надавало Політбюро ЦК КПРС, де засідали його колеги, далеко не завжди поділяли політику генсека. Конституційна політика викликала критику як консерваторів, так і радикалів, прихильників перебудови, очолених Б. Єльциним. Для радикалів реформа була збитковою, оскільки запропонована система не була ні прямої, ні рівною і до того ж сосредотачивала занадто багато влади в руках президента - Генерального секретаря ЦК КПРС. Закон залишав можливості для різних маніпуляцій, що й довів хід виборчої кампанії в березні 1989 р На відміну від Горбачова Єльцин зумів використати для своєї вигоди нову ситуацію, пішовши по демократичному шляху. Обраний на загальних виборах, президент Росії зміг «перевершити щодо легітимності президента СРСР, який отримав свою посаду з рук парламентаріїв, в значній частині домоглися свого становища за допомогою політичних маніпуляцій» [43]. В цілому вибори народних депутатів в березні 1989 року і потім навесні 1990 означав величезний розрив з політичною практикою, встановленої після 1917 р «Всі ці зміни відбувалися в атмосфері демократизації суспільного життя, чому сприяли вироблення і прийняття законів з метою установи« правового держави »і розквіт численних« неформальних об'єднань »» [44].
У резолюціях XIX партійної конференції говорилося про те, що право служило не суспільству, а державі. Прагнення подолати спадщину сталінізму, гарантувати права громадян, бажання гідно виглядати в очах всього світу можна вважати першим аспектом до побудови правової держави. Другим, стала необхідність створення правової бази для економічних реформ. Нове керівництво засудило командно-адміністративний стиль. Сама політика демократизації, яка привела до виникнення різних неформальних об'єднань, що перетворила різні мітинги і демонстрації в звичайне явище, зажадала розробки і прийняття відповідних юридичних положень і процедур. У зв'язку з цим в 1988 - 1990 був прийнятий ряд законів і указів, розпочато підготовку інших. Серед найбільш важливих були: закон про право громадян на судове оскарження неправомірних рішень адміністрації; постанову про періодичні переатестації фахівців; закон про державну безпеку; закон про пресу та засобах масової інформації; закон про громадські організації; закон про в'їзд і виїзд з СРСР. Було розпочато перегляд Основ кримінального законодавства, законодавство щодо релігії і т.д.
Отже, на XXVIIс'езде ЦК КПРС була запропонована концепція прискорення соціально-економічного розвитку країни, яка передбачала інтенсивний шлях розвитку. Його важелі бачилися в науково-технічній революції, технологічному переоснащенні та активізації людського фактора. Однак уже з самого початку машина почала давати збій. В економічній області, хоча і підприємства перевели на госпрозрахунок і самофінансування; а також отримали право не зважати на держпланом, на ділі ж держава як і раніше залишалося основним замовником. В результаті реальних зрушень в держсекторі не відбулося. Після прийняття кооперативних законів, відбулася фактична легалізація «тіньової економіки». Приватний сектор почав відмивати до 90 млд. руб. на рік. В результаті відбувалося збагачення невеликої кількості населення, а велика частина була змушена стояти в чергах біля прилавків магазинів. Тоді було вирішено збільшити імпорт товарів за рахунок кредитів, але держава потрапила лише в борги. У сільському господарстві земля як і раніше продовжувала реально належати місцевим Радам і колгоспом. Державі так і не вдалося стабілізувати ринок. Проявилася в масах воля до розкріпаченню соціального життя, велика кількість комітетів, організацій, груп, народних франтів, які народилися у вогні нонконформізму, «вугілля якого тліли в період застою» [45], все більш явно вказували на обмеженість і суперечливість часткової, спотвореної демократизації. Ущербність останньої найбільш яскраво виражалася в прагненні до збереження однопартійної політичної системи, монополії ЦК КПРС на аналіз загальнополітичних проблем і розробку стратегічних концепцій. Починаючи з літа 1990 р перехід до багатопартійності став питанням, який вимагав негайного вирішення. Розумінню цього у величезній мірі сприяла весняна перемога Єльцина і пішов за нею в липні його вихід на останньому, XXVIII з'їзді КПРС з партії. Цей демарш Єльцина був цілком обгрунтовано витлумачений як перший крок до конституювання нової масової партії. Стало ясно, політика прискорення соціально-економічного розвитку країни зазнала краху. Таким чином, можна сказати, що не було вирішено жодна з трьох поставлених завдань:
- проблема політичного плюралізму, органічної складової частини всякого процесу демократизації;
- проблема створення ринкової економіки. Звичайно 20 липня 1990 р основні положення програми «500 днів», які передбачали приватизацію державної власності і звільнення цін, були оприлюднені в пресі. Але дана програма виявилася мертвонародженою;
- проблема федеративного договору. 24 липня 1990 р пресі був представлений початковий проект нового союзного договору, який передбачалося восени представити на обговорення повноважним делегаціям республік. Тісно пов'язаний з переходом до ринкової економіки, новий федеративний договір повинен був розширити права республік, перш за все замінивши існуючі центральні структури та вертикальні зв'язки прямими відносинами горизонтального типу між республіками без посередництва центру. Але і тут подіям судилося випередити законодавців.
Глава III Розпад СРСР
3.1. Нове політичне мислення
Особливо значні зміни в країні відбулися у зовнішній політиці. По-перше, міжнародне співтовариство судило про радянських керівників головним чином по їх діяльності на світовій арені. По-друге, команда Горбачова передбачала, що до внутрішніх перетворень легше приступити, «забезпечивши сприятливий зовнішній контекст» [46]. Одночасно з цим критикувалися старі підходи. Однак радянський лідер не міг врахувати в повній мірі, що, висунувши в якості стратегічного напрямку нове політичне мислення для Європи і світу в цілому, і у внутрішній політиці доведеться орієнтуватися на аналогічні цінності. Ножиці між внутрішнім і зовнішнім ходом перебудови з кожним роком перетворювалися в загрозу для команди кремлівських реформаторів. Доктрина нового політичного мислення була новаторською в тому сенсі, що вона виходила від представника найбільшої комуністичної держави. У 1987 р виходить книга Горбачова «Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу». Журнал «Комуніст» в № 7 за 1988 р опублікував тези для обговорення, озаглавлені «Соціальний прогрес в сучасному світі», суть яких полягала в наступному. «Коли то було кілька держав ... вони визначали і балансували свої інтереси, якщо вдавалося балансувати, а якщо немає, то воювали» [47]. Три світу людської цивілізації - капіталістичний, соціалістичний і третій світ - сьогодні знаходяться в глибокій взаємозв'язку. Вони належать до єдиного світу, в якому вже неможливо досягти перевагу військовими засобами. Горбачов пише: «Ядерна війна не може бути засобом досягнення політичних, економічних, ідеологічно, яких би то не було цілей» [48] Зжила себе практика оцінки міжнародних подій виключно через призму конфронтації між Сходом і Заходом. У рішенні специфічних проблем, пов'язаних з протистоянням окремих країн і регіонів, слід виходити з глобальних тенденцій і залежностей. Все це не могло приховати подвійну, пов'язану з перебудовою економічну мету, поставлену перед зовнішньою політикою. В першу чергу мова йшла про скорочення витрат на гонку озброєнь, що стали непосильним для Радянського Союзу. Друга мета полягала в отриманні від заходу досить великих кредитів, особливо важливих для забезпечення продовження імпорту зерна (близько 40 млн. Т зерна в 1988 р і 60 млн. Т - в наступному) [49], і в той же час масованих поставок сучасної техніки і технологій. Оновлення зовнішньої політики супроводжувалося відходом з поста міністра закордонних справ Громико, який кілька десятиліть очолював міжнародну політику Радянського Союзу. Пост зайняв наближений до М. Горбачову Е. Шеварднадзе, член Політбюро з 1985 р, генерал КДБ, колишній перший секретар ЦК Компартії Грузії, який зробив успішну кар'єру в умовах кавказької політичного життя і вже цим підготовлений до дипломатичної роботи. Едуарду Амвросійовичем вдалося зробити те, про що всі попередні міністри закордонних справ могли тільки мріяти: саме до компетенції МЗС, а не міжнародного відділу ЦК перейшли питання взаємин з соціалістичним співдружністю. З іншого боку, Горбачов звинуватив МЗС в «надмірної заамеріканізірованності» [50]. Новий керівник країни дав зрозуміти, що формат і характер відносин з США він буде контролювати особисто. Як би там не було, разом зі своїм соратником Горбачов визначив три основні напрями діяльності: пом'якшення напруженості між Сходом і Заходом за допомогою переговорів зі Сполученими Штатами про роззброєння; врегулювання регіональних конфліктів; визнання існуючого світопорядку та розширення економічних зв'язків з усіма державами, не віддаючи більше переваги державам марксистсько-ленінської орієнтації.
Після приходу до влади Михайла Сергійовича в політичному лексиконі затвердилося слово «саміт» - зустріч керівників держав на вищому рівні. Після ряду зустрічей «у верхах» між Горбачовим і Рейганом (Женева, листопад 1985 року Рейк'явік, жовтень 1986 р Вашингтон, грудень 1987 г.) радянська і американська сторони підписали 8 грудня 1987 р угоду про знищення ядерних ракет середньої і меншої дальності, поклавши, таким чином, кінець періоду конфронтації. Радянська сторона взяла на себе зобов'язання демонтувати і знищити протягом трьох років тисячі сімсот п'ятьдесят два ракети, американська 869 [51]. Ця угода була доповнена шістьма місяцями пізніше встановленням детальної системи взаємного контролю. Вперше було досягнуто угоду, яка передбачала реальний процес роззброєння, а не тільки обмеження майбутнього озброєння, як це було у випадку договору ОСВ в 70-і рр. Надалі, в листі до Дж. Бушу Горбачов буде писати: «Я впевнений, що у партнерства США з Росією ... є майбутнє. Ми з тобою заклали добрі підвалини для розвитку відносин на засадах довіри та солідарності, розуміння високої відповідальності перед усім світом ... »[52]. Однак скорочення ядерної зброї у світі, відбувалося в чималому ступені за рахунок ракетного потенціалу СРСР.
Нове керівництво пішло також на припинення радянської інтервенції в Афганістані.Ця війна на чужій землі, яка коштувала СРСР понад 13 тис. Убитих і 37 тис. Поранених [53], була, якщо судити хоча б по реакції молоді, настільки ж непопулярна в СРСР, як війна у В'єтнамі для американців. Процес врегулювання і виведення військ проходила в кілька етапів: в травні 1986 р пішов у відставку Б. Кармаль; в лютому 1988 Горбачов оголосив про виведення військ, який розпочався 15 травня 1988 року і був закінчений 9 місяцями пізніше.
Виведення радянських військ з Афганістану уможливив відновити діалог між СРСР і Китаєм, для якого припинення радянського військового втручання було одним з трьох умов нормалізації відносин зі своїм сусідом. Два інших умови стосувалися скорочення чисельності радянських військ на кордоні між СРСР і КНР і догляду підтримуваних Радянським Союзом в'єтнамців з Камбоджі. Горбачов висловив побажання поліпшити відносини, особливо економічні, між Радянським Союзом і Китаєм, підтвердивши, що перешкоди нормалізації цих відносин скоро будуть усунені. Радянсько-китайське зближення було підкріплено візитом Горбачова в Пикин в травні 1989 р
Радянське керівництво перейшло до політики умиротворення в районах регіональних конфліктів - як у Південній Африці, так і в Перській затоці, в Південно-Східній Азії і в Центральній Америці радянська сторона дотримувалася миротворчої політики.
Почався форсований висновок військ з радянських баз у Центральній та Східній Європі. На побоювання багатьох лідерів соцкраїн, що деякі конкретні рішення, які диктуються «новим мисленням», можуть спричинити за собою дестабілізацію там суспільно-політичної обстановки, горбачовська адміністрація відповіла економічним тиском. Це загострило відносини між країнами-членами РЕВ і підштовхнуло до швидкого розвалу не тільки їх економічного, а й військового союзу. Офіційно розпуск РЕВ і ОВД був оформлений навесні 1991 р
У 1989 р серйозні зміни відбулися в соціально-політичній і територіальної ситуації в Європі, вперше перетворивши її повоєнний особа. Однак керівництво СРСР зайняв політику невтручання в дані процеси. Найбільш наочно його самоусунення проявилося по німецькому питання. У липні 1990 р Москва дала згоду на об'єднання Німеччини. Хоча потім Горбачов буде писати Гельмуту: «Об'єднання Німеччини - це найбільша подія світової історії і нової світової політики. І те, що ми більше, ніж хто або сприяв цьому, залишиться в пам'яті народів »[54]. Даний факт свідчить про те, що Михайло Сергійович бачить в цьому свою заслугу, а так само про дійсно новий підхід до міжнародних реалій. До осені 1990 року вже було очевидно, що після п'яти з половиною років перебудови Радянський Союз увійшов в нову стадію своєї історії і з точки зору внутрішньої політики, і в розвитку відносин з усім світом. Відбулася справжня революція умів, що зробила неможливим повернення до попереднього стану.
3.2. Процес розпаду Радянського Союзу (восени 1990 - зима 1991)
Три невирішені проблеми, невдачі на міжнародній арені панували в політичних дебатах останнього року існування Радянського Союзу. Саме вони послужили «каталізатором політичної кризи, який в грудні 1991 року привела до розпаду СРСР і відставку Горбачова, президента політичної цілісності, яка пішла в небуття» [55].
З точки зору політичного аналізу рік з осені 1990 до зими 1991 р ділиться на три частини:
- період до підписання 23 квітня 1991 р Горбачовим, який представляв союзний центр, і керівниками дев'яти республік (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан, Айзербайджан) документа, відомого як «Заява 9 + 1», в якому декларувалися принципи нового союзного договору. Досягнута домовленість повинна було важливою умовою припинення конфлікту між головою Верховної Ради Росії Єльциним, безперечним лідером в таборі прихильників продовження реформ, і президентом Горбачовим, який намагався зберегти рівновагу між консерваторами і реформаторами і дотримати інтереси центру перед обличчям республік, які довілась самостійності, суверенітету і навіть повної незалежності. На тлі цього розгорнулася «справжня війна законів, яка паралізувала будь-яку конструктивну діяльність, з кожним днем посилює економічну кризу, неефективність органів управління, особливо на місцях, породжує все більш очевидний вакуум влади» [56];
- період з кінця квітня 1991 року, зазначений свого роду перемир'ям, яке здавалося встановилося в стосунках Єльцина і Горбачова, взаємно стурбованих падінням авторитету державної влади. Горбачов повів тонку політичну гру. Він став вдаватися до використання консервативних сил для створення противаги Єльцину. Тим часом політичне і економічне становище в країні настільки погіршився, що в серпні стала можлива спроба консервативних сил здійснити державний переворот;
- період після провалу путчу 19 - 21 серпня 1991, коли поразка, нанесена консерваторам, катастрофічно прискорило розпад Союзу, призвело до скасування колишніх державних структур, включаючи КДБ, призупинення діяльності та подальшого заборони КПРС. Менш ніж за чотири місяці на місці колишнього СРСР виникло нове і досить нестійке геополітичне утворення: Співдружність Незалежних Держав (СНД).
Переходячи до більш докладного розгляду цих періодів, слід сказати, що перший відкритий конфлікт між прихильниками Єльцина і Горбачова вибухнув в жовтні 1990 року під час обговорення альтернативних проектів економічної реформи. Горбачов виступив на підтримку варіанту Рижкова. Але дана програма відразу зустріла критику авторів проекту «500 днів»; дана програма була схвалена Єльциним і більшістю російських парламентаріїв, тобто вони виступали проти повернення до адміністративно-командної системи. Листопад був відзначений посиленням позицій політичних протагоністів. 14 листопада «Московские новости» опублікували «відкритий лист» Горбачову визнаних прихильників перебудови, назване «Країна втомилася чекати!». Реакцією консерваторів був перехід в наступ. 28 листопада міністр оборони Язов, зажадав відновити порядок в країні і забезпечити призов до армії, обрушився на націонал-екстремістів. 4 грудня Горбачов зробив важливу поступку консерваторам, відправивши у відставку з поста міністра внутрішніх справ прихильника реформ Бакатіна і призначив на цю посаду Пуго. Перед новим керівництвом МВС була поставлена задача розгорнути боротьбу з організованою злочинністю, а також проти націоналістичних і відцентрових тенденцій. Пізніше віце-президентом країни був обраний Янаєв. Шеварднадзе з шумом 21 грудня пішов у відставку, заявивши про загрозу реакційного перевороту. Більшість з'їзду проголосувала за збереження СРСР. Таким чином, в останні дні 1990 співвідношення сил, здавалося, різко змінилося на користь консерваторів. Насправді ж ніколи протиріччя між президентськими указами та діяльністю місцевої влади не було настільки велике. Протягом всієї осені відбувалося посилення відцентрових сил (Україна, Грузія та ін.). 23 листопада республікам був знову представлений варіант нового союзного договору. Однак вплив центру відчувалося в кожній статті договору. Але 20 листопада був укладений договір між Росією і Україною, за яким дві республіки визнавали суверенітет один одного; 22 листопада такий же договір був підписаний з Казахстаном, тобто договір від 23 листопада належав вже минулого. Цими угодами, заявив Єльцин, створюється модель нового союзу і стрижень, навколо якого він буде утворений. На початку січня зростає напруженість в Литві і Латвії (було прийнято рішення про використання військ для призову молоді в армію в цих регіонах). Була проведена операція в ході якої було вбито 16 осіб. В результаті стався розкол в рядах інтелігенції, яка до цього підтримувала Горбачова. Події у Вільнюсі, повторилися в Ризі, різко загострили конфлікт між реформаторами та консерваторами. 22 січня Єльцин засудив застосування сили в Прибалтійських республіках. 26 січня прийнято рішення про введення з 1 лютого на вулиці великих міст міліції і військових під приводом посилення боротьби зі злочинністю. 24 січня 1991 р вийшло оголошення про вилучення з обігу п'ятдесяти і сторублевих купюр. Це викликало паніку і стовпотворіння у ощадних кас. Дана міра повинна була нанести удар по тіньовій економіці. Насправді ж держава вилучило лише 5% тієї суми, яка повинна була вийти з обігу. Єдиний результат даного заходу - невдоволення населення.
Лютневий пленум ЦК КПРС підтвердив рішення консерваторів взяти реванш. Вони звернулися до громадян з патріотичними гаслами: «виступити проти антикомуністичної істерії, розпалюється ворогами перебудови» [57]. Горбачов заздалегідь відмовився від рішення референдуму з питання незалежності Латвії. 21 лютого, в розпал різних демонстрацій, Єльцин виступив по телебаченню з вимогою відставки Горбачова у відставку і розпуску Верховної Ради СРСР. У відповідь пролунало обвинувачення демократів в прагненні дестабілізувати країну. Вимоги реформаторів (відставка Горбачова, розпуск союзного парламенту, передача влади Раді Федерації, визнання референдуму від 17 березня простою формальністю, висловлювалися за однозначне збереження цілісності Радянської Батьківщини) отримали потужну підтримку з боку провідних організацій незалежного робітничого руху. Хаос став ще більше збільшуватися після референдуму 17 березня, який так і не вніс ясності в суперечки про зміст союзного договору. Підсумки референдуму швидко затьмарило жахнувшись населення підвищення цін (від 2 до 5 разів), коли заробітна плата збільшилася на 20-30%. Починаються різні численні страйки. Робочі стали висувати вимоги.
Чи була згода Єльцина поставити свій підпис 23 квітня під «Заявою 9 + 1» спробою зупинити хаос або в його підгрунтя лежали тактичні розрахунки, які диктувалися виборами президента РСФСР. У боротьбі за голоси виборців взяли участь 6 кандидатів, але реально народ робив вибір між Горбачовим і Єльциним. Безперечна перемога Єльцина вже в першому турі, якому було віддано 57% голосів, означала набуття нею нового статусу. Президентство Єльцина було більше законним, тому що Горбачов був обраний президентом СРСР на з'їзді народних депутатів. Перемога Єльцина означала і нищівної поразки комуністичної партії. 24 липня Горбачов заявив, що робота над союзним договором завершена і документ відкритий для підписання. Республікам вдалося відстояти багато свої вимоги. Російська мова перестав бути державною мовою; глави республіканських урядів отримали право вирішального голосу; підприємства військово-промислового комплексу перейшли в спільне ведення Союзу і республік. Однак була велика кількість неточностей (питання про податки, про природні ресурси, про статус 6 республік і ін.). Для консерваторів це означало «розпродаж Радянської Батьківщини і похорони КПРС» [58]. Останньою краплею для них стало підписана 20 липня указ про заборону діяльності партій.
Вранці 19 серпня ТАСС зрадив повідомлення про створення Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР, до якого увійшли 8 осіб (Янаєв, Павлов, Крючков та ін.). Було заявлено, що Горбачов за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки. Надзвичайний стан встановлювалося на 6 місяців, вводилася цензура. Однак зустрівши народний опір, яке очолив Горбачов, путч провалився. Увечері 21 серпня через Криму повернувся Михайло Сергійович. Однак Єльцин, який вийшов з усього цього переможцем уже «завоював собі погони глави держави» [59]. Постає питання, Чому Горбачов, припускаючи про путч, не запобіг його ще до початку? Відповідь проста. У свою розмову з Щекочихіним, він говорить:
- «Я все-таки не думав, що вони підуть на путч ...»
- «Чому ви не пішли на заходи, отримавши ... попередження від пана Бейнер про підготовку путчу?»
- «Для мене це повідомлення не послужило новиною. Моя задача полягала в тому, що б стримати процес опору до тих пір, поки партія перестане становити небезпеку для народу і не поступиться повністю дорогу демократії ... »[60]. Таким чином, можна сказати, що знову ж Горбачов сподівався на авось і не став робити ніяких серйозний дій в критичній ситуації.
«Серпневий путч зірвав процес формування нових союзних відносин ... відновлення роботи над Союзним договором, я розглядав як найголовніший пріоритет» [61].Але невдалий переворот все ж привів до більш прискореного розпаду СРСР, до втрати Горбачовим його впливу, до скасування колишніх інститутів центральної влади, 8 республік заявили про свою незалежність, а три Прибалтійських республіки, вже домоглися їх визнання міжнародною спільнотою, 6 вересня були визнані Радянським Союзом . Горбачов залишив свій пост Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустив Центральний комітет. Діяльність КПРС була заборонена. М.С. Горбачов все більше ставав президентом в лапках, президента Радянського Союзу, який більш не був єдиною державою.
Таким чином, приступивши до внутрішніх перетворень потрібно було забезпечити сприятливий зовнішньополітичний контекст. Нове політичне мислення стало реалізацією перебудови на міжнародній арені. Але поступово стали виникати ножиці між внутрішнім і зовнішнім ходом перебудови. Основні принципи нового політичного мислення зводилися до наступного: відмова від фундаментального висновку про розкол світу на дві системи (соціалістичну і капіталістичну), визнання його єдиним; оголошення в якості універсального способу вирішення міжнародних питань не балансу сил двох систем, а балансу їх інтересів; визнання загальнолюдських цінностей над будь-якими іншими. Однак політика невтручання в процеси, які на очах змінювали зовнішність колишніх союзних держав, розпуск РЕВ і ОВД, готовність країн Центральної та Східної Європи на відхід від СРСР і зближення із Заходом призвело до того, що Радянський Союз залишився без старих союзників і не придбав нових. СРСР став швидко втрачати ініціативу в міжнародних справах і увійшов у фарватер зовнішньої політики країн НАТО. Погіршення економічного становища помітно загострилося через обвального зниження поставок по лінії РЕВ, що спонукало горбачовську адміністрацію звернутися за фінансовою і матеріальною підтримкою до країн Заходу. Однак вагомою допомоги не було. Горбачов все більше втрачав свою популярність. Серпневий путч показав, що країна вступила в економічний, політичний і соціальний криза, втратила міжнародний вплив, що, безумовно, прискорило розпад в грудні 1991 р Радянського Союзу.
висновок
В ході написання курсової роботи була зроблена спроба вирішити поставлені завдання.
Початок 80-х років. Країну охоплює страшна криза, який пронизує всі сфери суспільних відносин. Економіка продовжувала падати за найважливішими показниками, а слідом за нею, і рівень життя всього населення. Велика кількість капіталовкладень йшло в ВПК. Країна вже не могла годувати свій народ. Поступово збільшувався дефіцит товарів, як наслідок - розквіт «тіньової економіки». У всьому світі на перший план виходить наука і освіта, мікроелектроніка, інформатика. Дані галузі отримали ще слабкий розвиток в СРСР. Технічне відставання від країн Заходу здавалося необоротним. Безумовно, потрібні були зміни. У підсумку, в 1985 р до влади приходить Михайло Сергійович Горбачов, який швидко привернув до себе увагу громадськості. Його популярність ставала все більше і більше. Саме він проголосив курс на перебудову, на ті зміни, які так чекало суспільство. Звичайно, слід зазначити, що ідея перебудови прийшла не відразу. Спочатку лише замислювалося пристосувати систему до існуючих нових умов, проте в подальшому її ідеї постійно трансформувалися. Отже, можна виділити три головні завдання перебудови, а саме: прискорення соціально-економічного розвитку країни, перехід до ринкової економіки і на останньому етапі - зміна всієї радянської системи. Були проголошені і гасла: «Гласність», «Прискорення», «Демократизація». На XXVIIс'езде ЦК КПРС був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Головне тут було - це науково-технічна революція, технологічне переозброєння і активізація людського фактора.
Незважаючи на всі задуми та ідеї, які може бути були, десь і позитивними за своєю суттю, вони не давали реальних результатів. Занадто сильна ще була бюрократія, яка не хотіла втрачати своїх прав. У промисловості підприємства продовжували працювати відповідно до держпланом, в сільському господарстві земля продовжувала реально належати Радам і колгоспом. Легалізація «тіньової економіки» призвела до того, що приватний сектор відмивав в рік близько 90 млд. руб. В результаті відбувалося збагачення невеликої кількості населення, а велика частина була змушена стояти в чергах біля прилавків магазинів. Держава збільшувала імпорт за рахунок закордонних кредитів, однак це тільки збільшило державний борг. Все це загальмовує нормальний розвиток економіки. Машина перебудови давала колосальні збої. В результаті реальних зрушень в державному секторі так і не відбулося. Держава не могла стабілізувати ринок. Що б хоч як то прикрити невдачі економічної політики, уряд проводить ряд політичних реформ, однак і тут все вилилося в політичну кризу. Маси вказували на обмеженість і искаженность демократії. Виявлялося прагнення до збереження однопартійної політичної системи, монополії ЦК КПРС. Звичайно, перехід до багатопартійності був найважливішим питанням, яке слід було вирішити. Розумінню цього у величезній мірі сприяла весняна перемога Єльцина і пішов за нею в липні його вихід на останньому, XXVIII з'їзді КПРС з партії. Були видно, що вся політика Горбачова заходить в глухий кут, з усіх її напрямках. Зовнішня політика горбачовської адміністрації, вдало починалася, привела до краху Радянського Союзу. Втрачаючи старих союзників і не набуваючи нових, СРСР зіткнувся з тим, що почав втрачати ініціативу в міжнародних справах. Країни «великої сімки» все більше схилялися до підтримки окремих союзних республік, все менше вірячи в політичну дієздатність президента СРСР. Таким чином, можна сказати, що Горбачов так і не зумів вирішити поставлені перед перебудовою завдання, а лише привів країну до поглиблення кризових явищ. Більш того, результатом його зовнішньої політики стала втрата статусу СРСР як наддержави світу; тепер тільки США носили даний статус. Серпневий путч показав, що країна вступила в економічний, політичний і соціальний криза, втратила міжнародний вплив, що, безумовно, прискорило розпад в грудні 1991 р Радянського Союзу.
Бібліографічний список:
джерела:
1. Горбачов М.С. Серпневий путч: причини і наслідки. - М .: Изд. політ. лит., 1991.
2. Горбачов М.С. В єдності партії - доля перебудови // Доповідь на Пленумі ЦК КПРС. - М .: Изд. політ. лит., 1990..
3. Горбачов М.С. Грудень - 91: Моя позиція. - М .: Новини, 1992.
4. Горбачов М.С. Життя і реформи: У 2 кн. - М .: Новини, 1995.
5. Горбачов М.С. Корінний питання економічної політики партії // Доповідь на нараді в ЦК КПРС з питань прискорення науково-технічної революції. - М .: Изд. політ. лит., 1985.
6. Горбачов М.С. На докорінну етапі перебудови // Виступ М.С. Горбачова на зустрічі в КЦ КПРС з керівниками масової інформації. - М .: Изд. політ. лит., 1989.
7. Горбачов М.С. Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу. - М .: Изд. політ. лит., 1987.
література:
1. Акопов С.С. Історія Росії: особистість і епоха. - М .: Наука, 1997..
2. Борисов Ю.С. Історичний досвід і перебудова. - М .: Наука, 1989.
3. Боффа Б. Від СРСР до Росії. Історія незакінченого кризи. - М .: Наука, 1996..
4. Бояринцев В.І. Перебудова: від Горбачова до Чубайса. - М .: Алгоритм, 2005.
5. Верт Н. Історія Радянської держави. - М .: Весь світ, 1992.
6. Волкогонов Д. Сім вождів. - М .: Новини, 1995.
7. Коен С. Чи можна було реформувати радянську систему. - М .: Анро, 2005.
8. Лінгачев Є.К. Перебудова: задуми, результати і поразки, уроки. - М .: Наука, 2005.
9. Ніканоров Г.Л. Надрив: правда і брехня вітчизняної історії XXвека. - М .: Наука, 2007.
10. Согрин В.В. Політична історія сучасної Росії 1985-1994. - М .: Прогрес-Академія, 2001..
11. Соколов А.К. Росія в XX столітті: люди, ідеї, влада. - М .: Наука, 2002.
[1] Горбачов М.С. Життя і реформи. - М., 1995.
[2] Горбачов М.С. Перебудова і нове мислення для нас і для всього світу. - М., 1987.
[3] Горбачов М.С. Август-91: Моя позиція. - М., 1992.
[4] Горбачов М.С. Серпневий путч: причини і наслідки. - М., 1991.
[5] Горбачов М.С. Корінний питання економічної політики партії // Доповідь на нараді в ЦК КПРС з питань прискорення науково-технічного прогресу. - М., 1985.
[6] Горбачов М.С. В єдності партії - доля перебудови // Доповідь на пленумі КЦ КПРС. - М., 1990..
[7] Горбачов М.С. На переломному етапі перебудови // Виступ М.С. Горбачова на зустрічі в ЦК КПРС з керівниками засобів масової. - М., 1989.
[8] Ванюков Д.А. Демократична Росія кінця XX - початку XXI століття.
[9] Верт Н. Історія радянської держави. - М., 2003.
[10] Согрин В.В. Політична історія сучасної Росії 1985 - 1994. - М., 2001..
[11] Горбачов М.С. Перебудова і нове мислення для нашої країни і всього світу. - М., 1987. - С. 13
[12] Там же. - С. 5
[13] Боффа Д. Від СРСР до Росії: Історія незакінченого кризи. 1964-1991. - М., 1996. - С. 56.
[14] Согрин В.В. Політична історія сучасної Росії 1985-1994. - М., 1994. - С. 20.
[15] Ванюков Д.А. Демократична Росія кінця XX- початку XXI століття. - М., 2007. - С. 9.
[16] Тамже. - С. 9.
[17] Там же. - С. 10.
[18] Горбачов М.С. Перебудова і нове мислення для нашої країни і всього світу. - М., 1987. - С. 11.
[19] Согрин В.В. Політична історія сучасної Росії 1985-1994. - М., 1994. - С. 13.
[20] Горбачов М.С. Грудень-91: Мій погляд. - М., 1992. - С. 136.
[21] Горбачов М.С. Грудень-91: Мій погляд. - М., 1992. - С. 140.
[22] Горбачов М.С. Життя і реформи. - М., 1995. - С. 200
[23] Волкогонов Д. Сім вождів. - М., 1995. - С. 300.
[24] Горбачов М.С. Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу. - М., 1987. - С. 26
[25] Горбачов М.С. Доповідь на нараді ЦК КПРС з питання прискорення науково-технічного прогресу // Корінний питання економічної політики партії. - М., 1985. - С. 4.
[26] Там же. - С. 10
[27] Ванюков Д.А. Демократична Росія кінця XX- початку XXI століття. - М., 2007. - С. 46.
[28] Горбачов М.С. Доповідь на нараді ЦК КПРС з питання прискорення науково-технічного прогресу // Корінний питання економічної політики партії. - М., 1985. - С. 14.
[29] Согрин В.В. Політична історія сучасної Росії 1985-1994. - М., 1994. - С. 19.
[30] Боффа Д. Від СРСР до Росії: Історія незакінченого кризи. 1964-1991. - М., 1996. - С. 42.
[31] Бояринцев, В.І. Перебудова: від Горбачова до Чубайса. - М., 2005. - С. 14.
[32] Горбачов М.С. Грудень - 91: Моя позиція. - М., 1992. - С. 192.
[33] Ванюков Д.А. Демократична Росія кінця XX- початку XXI століття. - М., 2007. - С. 58.
[34] Верт Н. Історія Радянської держави. - М., 1992. - С. 502.
[35] Верт Н. Історія Радянської держави. - М., 1992. - С. 504.
[36] Бояренцев В.І. Перебудова: від Горбачова до Чубайса. - М., 2005. - С. 17.
[37] Согрин В.В. Політична історія сучасної Росії 1985-1994. - М., 1994. - С. 24.
[38] Ванюков Д.А. Демократична Росія кінця XX- початку XXI століття. - М., 2007. - С. 63.
[39] Верт Н. Історія Радянської держави. - М., 1992. - С. 506.
[40] Виступ М.С. Горбачова на зустрічі в ЦК КПРС з керівниками засобів масової інформації // На переломному етапі перебудови. - М., 1989. - С. 7.
[41] Коен С. Чи можна було реформувати радянську систему. - М., 2005. - С. 49.
[42] Верт Н. Історія радянської держави. - М., 1992. - С. 512.
[43] Там же.- С. 512.
[44] Коен С. Чи можна було реформувати радянську систему. - М., 2005. - С. 54.
[45] Верт Н. Історія радянської держави. - М., 1992. - С. 514.
[46] Ванюков Д.А. Демократична Росія кінця XX - початку XXI століття. - М., 2007. - С. 19.
[47] Горбачов М.С. Перебудова і нові мислення для нашої країни і для всього світу. - М., 1987. -137.
[48] Там же. - С. 143.
[49] Верт Н. Історія Радянської держави. - М., 1992. - С. 516.
[50] Боффа Д. Від СРСР до Росії. Історія незакінченого кризи 1964-1994. - М., 1996. - С. 57.
[51] Верт Н. Історія Радянської держави. - М., 1992. - С. 517.
[52] Горбачов М.С. Грудень - 91: Моя позиція. - М., 1992. - С. 125.
[53] Верт Н. Історія Радянської держави. - М., 1992. - С. 517.
[54] Горбачов М.С. Грудень - 91: Моя позиція. - М., 1992. - С. 125.
[55] Лінгачев Є.К. Перебудова: задуми, результати і поразки, уроки. - М., 2005. - С. 31.
[56] Верт Н. Історія Радянської держави. - М., 1992. - С. 519.
[57] Лінгачев Є.К. Перебудова: задуми, результати і поразки, уроки. - М., 2005. - С. 35.
[58] Верт Н. Історія Радянської держави. - М., 1992. - С. 527.
[59] Верт Н. Історія Радянської держави. - М., 1992. - С. 527.
[60] Горбачов М.С. Грудень - 91: Мій погляд. - М., 1992. - С.154.
[61] Там же. - С. 5.
|