Розміщено на http: // www. . ru /
Роль Мустафи Кемаля Ататюрка в становленні турецької республіки
зміст
Вступ
Глава I. Османська імперія на початку XX століття
1.1 Соціально-економічне становище імперії на початку XX століття
1.2 Адміністративний поділ Османської імперії
1.3 Політико-правова система держави
1.4 Основні політичні діячі та їх роль
Глава II. Мустафа Кемаль Ататюрк
2.1 Формування поглядів Кемаля Ататюрка
2.2 Від училища до революції
2.3 Мустафа Кемаль у Першій світовій війні
2.4 Прихід до влади, початок політичної діяльності
Глава III. Турецька Республіка
3.1 Народження республіки
3.2 Революційні реформи Мустафи Кемаля
3.3 Етатизм - ідеологія соціально-економічної модернізації країни
3.4 Значення діяльності Мустафи Кемаля Ататюрка
висновок
джерела
Список використаної літератури
Вступ
османський політичний Ататюрк
Актуальність теми дослідження. Історія всієї Туреччини дуже тісно пов'язана з особистістю Мустафи Кемаля Ататюрка. Вся його життя, діяльність, робота злилася з долею турецького народу і всієї країни. Він надав незабутнє враження і зумовив подальший розвиток імперії. Йому вдалося не просто змінити спосіб життя турецького людини, але і залишити себе в пам'яті всієї нації. До сих пір значення його реформ не згасає для Туреччини. Кожне покоління пам'ятає і пишається тим, що зробив для них ця видатна людина. Зі зміною внутрішнього устрою країни змінюється і погляд на зовнішню політику, міжнародні відносини з іншими державами. Саме Мустафа Кемаль заклав основи сучасної турецької держави, саме він вперше встановив республіканську форму правління в країні, яка в подальшому все більш удосконалювалася і зміцнювалася. Йому удостоєна роль першого президента країни, який заклав основи республіки.
Одним з найважливіших кроків у діяльності Мустафи Кемаля - створення ідеології етатизму. Принцип етатизму був включений в 1931 в програму Народно-республіканської партії і в 1937 в Конституцію Турецької Республіки як офіційна економічна доктрина. Згідно з визначенням етатизму, як економічної моделі розвитку, він передбачає жорстке регулювання державою економіки. На думку прихильників цієї ідеології, саме така політика дозволила Туреччині домогтися прискореного розвитку національної економіки. Після Другої світової війни в зв'язку з посиленням впливу великої буржуазії уряд Туреччини відійшло від політики етатизму, доктрина етатизму була витіснена теорією «змішаної економіки». У 1960-і було висунуте гасло «нового етатизму». Дана ідеологія найвищим інститутом ставить держава.
Мета дипломної роботи полягає в розгляді становлення Турецької республіки і ролі в цьому процесі Мустафи Кемаля Ататюрка.
Для досягнення даної мети необхідно виконати наступні завдання:
- Простежити формування і становлення Турецької республіки;
- Ознайомитися з економічним, політичним становищем Османської імперії напередодні проведення реформ Кемалем.
- Провести аналіз стану країни до і після зміни суспільного устрою.
Об'єктом дослідження є турецька республіка.
Про становлення Турецької республіки написано багато робіт. Основним джерелом для вивчення даного питання - Конституції 1924 і 1937 рр., Які є основними законами Туреччини. Інший групою джерел склали мемуари і спогади Мустафи Кемаля Ататюрка і політичних діячів, сучасників Кемаля. кожен з них вніс свій внесок в історію Туреччини.
Константинополь, столиця пізньої Римської імперії, займав панівне становище в світовій торгівлі, так як мав найкращу природну гавань, розташовану між Європою і Азією. Після 1453 роки він став столицею нової імперії - Османської. Сліди імперського минулого Стамбула видно всюди - від Айя Софії (Святої Софії), великої церкви християнського Риму, до вражаючої мечеті, яка була зведена турецькими султанами.
Османська імперія залишається примарою, переслідують сучасний світ. Вона зникла з карти в кінці Першої світової війни, і величезний простір, на якому вона колись панувала, стало відчувати одну проблему за іншою. Починаючи з XIV століття, імперія розширювалася по території і стала світовою державою, що розтягнулася від атлантичного узбережжя Марокко до річки Волга в Росії і від нинішнього кордону між Австрією та Угорщиною до Ємену і навіть до Ефіопії. У XVIII столітті імперія поступилася Росії першість на Чорному морі і на Кавказі; в XIX столітті вона
втратила Балкани, де виникли національні держави; в XX столітті вона втратила арабські землі.
Турки-республіканці були твердо переконані, що релігію потрібно відокремити від держави, так як вони вважали її найважливішим перешкодою для розвитку. Коли в 1923 році вони встановили республіку, їх моделлю була Франція, де церква і держава були розділені в 1905 році, і ченці були вигнані з монастирів силою зброї.
Перші керівники республіки були прозахідники, одночасно маючи ідеологічну базу в турецькому націоналізмі і в прагненні прибрати з суспільного життя вплив релігії, яку вважали мракобіссям. Як зразок вони ставили європейську християнську демократію, в той час як багато провінційні міста жили по релігії і не хотіли міняти свій спосіб життя. Це викликало сильне суперечність в думках.
Мустафа Кемаль Ататюрк, «батько народу», творець нової нації турків, визволитель своєї країни від економічної, фінансової, політичної залежності від європейських країн. По всій сучасній Туреччині можна побачити, почути висловлювання Ататюрка, пам'ятники, виставки, присвячені йому, пам'ять про цю людину не згасає незважаючи на те, що пройшло багато років після його правління. Все це говорить про справжню велич і незвичайності Мустафи Кемаля, про його неординарних політичних здібностях. Він до цих пір живе в пам'яті людей, оскільки зробив сильний вплив на хід подій Туреччини в той період часу. Завдяки своєму розуму цей політик змінив світогляд, погляди всієї нації. Він виступав за зміцнення національної незалежності і суверенітету країни, за підтримку дружніх відносин з іншими країнами. Кемаль завжди знаходився в тверезому розумі, зберігав спокій, самовладання, ніколи не показував наявності свої недоліки і слабкість. Його особистість гідна вивчення та викладання в приклад нащадкам. Дійсно, важко сперечатися з величчю, яке приписують Кемаля.
Особистість Мустафи завжди була актуальна для вивчення. Кожен, хто зустрічався з ним за життя, говорив, що тільки такий незвичайний людина потрібна Туреччини, тільки він здатний відстояти інтереси своєї країни і домогтися багато чого в політиці. Історія життя цього політика не може залишити байдужими багатьох людей, що зіткнулися з ним. Крім своїх співвітчизників Кемаль залишив великий слід в історії Росії, оцінки його діяльності можна знайти практично у кожного сходознавця. Причому характеристика Кемаля у всіх джерелах різна: від захоплених до обвинувальних. Що б не говорили про нього, не варто забувати про його хоробрості, сміливості, цілеспрямованості, які внесли свій чималий внесок в історію Туреччини.
Поява подібної особистості у всесвітній історії було обумовлено світовими процесами початку XXвека. На політичній карті світу з'являлися нові держави, мир змінювався щодня. Туреччина піддавалася інтервенції з боку європейських країн. Саме Кемаль зумів змінити на краще ситуацію в країні і поліпшити становище співвітчизників.
Життя і діяльність Мустафи Кемаля присвячені численні дослідження вітчизняних сходознавців. Мета даної роботи - вивчити діяльність Мустафи Кемаля і на основі цього зробити висновок про ті реформи, що змінили суспільний лад Туреччини.
Мустафа Кемаль Ататюрк був засновником Турецької Республіки, який провів радикальні політичні, економічні та соціальні реформи для перетворення Оттоманської імперії в сучасну світську державу.
У повоєнні роки, аж до наших днів, вітчизняні туркологі провели чимало досліджень, що стосуються ролі турецької держави (етатизм) в соціально-політичному і економічному розвитку країни.
Ідеології кемалізма багато уваги приділяв А.Ф. Міллер1. Широкий аспект ідеологічних проблем етатизму представлений в роботах Н.Г. Кіреева2, Ю.Н. Розаліева3. Ці дослідники проводять глибокий аналіз історії етатистських ідей, показують якого його вплив на побудову турецької держави, а також простежують філософські основи поглядів Ататюрка.
Глава I. Османська імперія на початку XX століття
1.1 Соціально-економічне становище імперії на початку XX століття
До початку XX століття Османська імперія переживала важкі часи. Вона остаточно втратила свій колишній вплив на хід світової історії. Її територія стала об'єктом міжімперіалістичної боротьби між країнами Європи. У провінціях піднімалася хвиля національно-визвольного руху, якою користувалися в своїх інтересах Англія, Франція, Росія, Німеччина, Австро-Угорщина. Чи не припинялася боротьба народів за свободу. Усередині самої Туреччини зріли соціальні сили, готові до боротьби за буржуазні перетворення. Разрушаемая зовнішніми і внутрішніми протиріччями, Османська імперія довго проіснувати не могла. Важке внутрішнє становище країни дозволило імперіалістичним державам взяти під свій контроль фінанси. Країни Європи нав'язували Туреччини кабальні умови позик і концесій, перш за все в залізничному будівництві. Особливо досягла успіху в цьому Німеччина, яка уклала з Портою угоду про будівництво залізниці, що проходить від Берліна через всю Малу Азію до Багдада і Кувейта4.
В кінцевому підсумку підпорядкування фінансів, зовнішньої і внутрішньої торгівлі Туреччини іноземному капіталу призвело до перетворення імперії в напівколонію імперіалістичних держав. Султан Абдул-Хамід став їх маріонеткою. Цей процес супроводжувався зростанням капіталістичних відносин, засилля іноземного капіталу перешкоджало розвитку турецького національного капіталізму. Усередині країни зберігалися феодальні відносини. Велика частина землі належала поміщикам, феодальній державі і мусульманському духовенству5. Все це визначало вузькість внутрішнього ринку і перешкоджало розвитку промисловості.
Турки становили не більше третини населення імперії. Турецька нація складалася повільно. Основне заняття турків була торгівля, в промисловості турків було дуже мало, в ній переважали греки, вірмени, араби та інші. В такому стані було дуже важко зайняти відкрито антиколоніальну позицію. Політичні керівники в особі комітету
«Єднання і прогрес» (молодотурки) прагнули встановити в Туреччині парламентський конституційно-монархічний строй6.
У зв'язку з таким становищем в країні назрівала революційна ситуація. Важливу роль в цьому відігравало посилився під впливом російської революції 1905 р визвольний рух пригноблених народів імперії. Поступово почали виникати збройні опору турецьким властям. Почали активно себе проявляти молодотурки, їх комітет придбав значний вплив серед офіцерства. В Наприкінці 1907 року в Парижі відбувся з'їзд младотурків і буржуазно-революційних організацій інших національностей Османської імперії, який взяв участь в підготовці збройного повстання з метою відновлення конституції 1876 г. З середини червня 1908 почалася безпосередня підготовка до повстання під керівництвом Салонікської комітету « єднання і прогрес »7.
Політичне життя при младотурках придбала ряд нових рис.Найбільш помітною особливістю стала діяльність численних партій, організаційно оформлені з широким радіусом дії. Їм вдалося охопити більшу частину населення в містах і провінціях. Встановлений політичний курс вів до неминучого розриву відносин з колишніми союзниками. Зростання опозиції підштовхнув младотурків до політики жорстоких репрессій8. У січні 1913 року група молодих офіцерів на чолі з Енвер-беєм здійснила державний переворот, в результаті якого в країні був встановлений диктаторський режим.
Подальша влада младотурків привела до розпаду імперії. Італо-турецька, Балканські війни погіршили її внутрішній стан ще більше і забезпечили Туреччини втрату багатьох територій. Революція младотурков викликала занепокоєння багатьох держав. Кожна з них намагалася, користуючись внутрішнім становищем Туреччини, забрати собі якомога більше територій. Німеччина - єдина країна, з якою Туреччина збудувала дружні відносини і зблизилася з нею. Це зближення пояснювалося тим, що Німеччина не претендувала на території імперії. Вона підтримувала уряд Туреччини, основні ідеї якої суперечили інтересам Англії.
У підсумку Османська імперія до початку XX століття перетворилася в «хворої людини», її виживання залежало від політики іноземних країн. Сільське господарство, яке становило завжди основу економіки Туреччини, стало надзвичайно відсталим. Землі здавалися в оренду безземельним і малоземельним селянам. Погіршився і положення міського населення. Ремесло було в занепаді. Старі порядки і велика кількість іноземних товарів стали перешкодою для економічного розвитку країни. У промисловості не було зростання, тому що сільське господарство не могло забезпечити необхідною сировиною. Фінансове становище країни занепало, зовнішній борг Туреччини став дуже високим, в результаті чого уряд змушений був оголосити країну банкротом9. Остаточно положення в країні погіршила Перша світова війна, в результаті якої було встановлено напівколоніальний режим, а фінансами, економікою країни став керувати іноземний капітал.
1.2 Адміністративний поділ Османської імперії
Адміністративний поділ Османської імперії було засновано на військовій адміністрації з цивільними виконавчими функціями. Поза цією системою були васальні відносини.
В історії імперії є дві епохи адміністративного устрою і управління: перша була початкової організацією, яка виникла ще зі створенням османського держави, друга - після великих адміністративних реформ і європеїзації управління в 1864 році.
Османська імперія в ході свого розширення завойовувала велика кількість дрібних турецьких держав - бейликів.
На основі бейликів почалося будівництво адміністративної системи молодої імперії. Імперія ділилася на Бейлик; в кожному певному Бейлик правил свій бей, який в свою чергу був васалом турецького султана10.
Також в імперії існували санджаки, області, доручені синам султана. Але безпосереднім управлінням санджаків займалися не сини султана, а губернатори, які одержували спеціальний стандарт, «санджак» (що означає «від султана»).
Імперія розширилася в Європі, були потрібні додаткові, проміжні рівні адміністративного управління. За правління султана Мурада (1359--1389) бейлербей або генерал-губернатор був призначений керувати Румелією, європейською частиною імперії. Незабаром бейлербей був також встановлений для Анатолії, за винятком області навколо Амації, яка перебувала в той час під прямим управлінням турец султана11.
За часів існування Османської бейлика на завойованих територіях в Румелії в якості основних адміністративних одиниць засновувалися санджаки. На початку правління Мурада I ці санджаки були об'єднані у велику адміністративно-територіальну одиницю - Румелійський бейлербейлік, і управління над ним було віддано Лала Шахін- паші. Османський санджак був основний військово-адміністративною одиницею. Спочатку з-за постійних завоювань упор в санджак припадав на військову сторону, пізніше військові і адміністративні справи здійснювалися одночасно. З точки зору практичної легко зрозуміти, що санджак був головною одиницею в османському адміністративному управленіі12.
Метін Кунта зазначає, що санджак став основною адміністративно-територіальною одиницею, тому що Тахрір (реєстри земельних описів) складені за Санджак, законодавчі встановлення султанів беруть за основу санджаки, сипахи. Які призиваються до військової повинності проживають в Санджак, де знаходяться їх тімару, якщо в провінції скоюються злочини, вони розглядаються судами санджаків і там же виносяться покарання. Найбільша османська террито- риально-адміністративна одиниця, еялет, складається з санджаків; санджак, в якому проживає бейлербей, називається «Санджак паші» (Паша санджаги). Слід зазначити, що поділ на санджаки у Османов не було постійним, час від часу воно змінювалося, і простежити за цим дуже трудно13.
В окремі періоди створювалися як офіційні, так і неофіційні списки, які представляли розподіл на санджаки в еялет. Серед неофіційних джерел можна назвати Табакатюль мемапік Джсляльзаде, Мюншеатюс-Селятин Ферідун-бея, Рісапе Айн Алі,
Кануннаме Софьяли Алі Чавуша. Рісаяе Кочібея, Джіханпюма Кятіб Челебі, Сеяхатіаме Евлні Челебі. Але оскільки, як було зазначено вище, санджаки були одиницею з твердо усталеної територією і їх межі змінювалися, важко стверджувати, що представлені в цих працях списки точно відображають действітельность14. Найчастіше їх просто переписували з одного праці в інший. Протягом XVI-XIX ст. і в адміністративній організації в цілому, і в розподілі на санджаки відбулися істотні зміни. Так, наприклад, в кінці XVI ст. в 30-32 еялет було до 500 санджаків, а на початку XIX ст. в 25 еялет їх налічувалося до 290. За адміністративним поділом після Танзімата можна простежити за державними щорічник. До основних обов'язків санджакбея входило забезпечувати безпеку і спокій в регіоні, карати винних, жалувати тімару. стежити за дотриманням законності і підтриманням справедливих відносин між emiaxu і населенням, забезпечувати узгоджену роботу знаходяться в санджак субаіш, алайбея, діздара, черібаші, сипахи і інших представників зхліурф15.
Завдання і відповідальність санджакбея зростали під час військових походів. Однією з найскладніших його завдань було забезпечити участь в поході представників місцевої влади та широку участь сипахи разом зі своїми Джебель [солдатами). Проробивши всю необхідну підготовку, санджакбей виступав в похід разом з бейлербеем еялету, до якого ставився санджак. Санджакбеям прямувало безліч вказівок з Диван-і Хумаюн щодо того, що і як вони повинні робити на ввіреній їм території, є безліч прикладів того в реєстрах важливих рішень. Бен санджаків, розташованих в прикордонних районах і на кордонах, володіли більш широкими повноваженнями та відповідно до існуючими договорами вступали в різні контакти з владою сусідніх держав.
Відомо, що санджакбеямі призначалися особи, які пройшли навчання в Біруні (зовнішні покої палацу) і Ендеруне (внутрішні покої палацу), з Мютеферріка. капикулу або з провінційних алайбеев, дестер кетхудаси, дефтердарів по Тімара або фінансів або з синів або наближених санджакбея. Але з часом така практика поменялась16. Санджакбей стали призначатися на термін від року до трьох років, потім відправлялися в коротку відставку і через рік-два знову призначалися беями інших санджаків або бейлербеямн. Вони могли бути призначені в санджак, що належав раніше бейлербейліку, або їхати в інший еялет. Доходи санджакбей в основному отримували з виділених їм земельних володінь - хассов. У Рісале Айн Ал »наведено перелік доходів
санджакбеев на початку XVII ст. У XV-XVI ст. Істотну частину доходів беїв прикордонних санджаків становила військова здобич. Крім того, санджакбей і бейлербей в прикордонних районах вели від свого імені прикордонну торгівлю, і це теж давало великі прибутки. Визначений дохід мали вони і від роздачі тимаров в свотос Санджак Природно, якісь речі і гроші вони отримували у вигляді подарунків та різних зборів. Незважаючи на всі ці доходи, підвищення цін ставала подією, що ставив санджакбеев в скрутне становище. Укази про справедливість рішуче засудили спроби незадоволених своїми доходами санджакбеев ввести незаконні додаткові нові збори з реайі17.
У санджакбеев поряд з високими доходами були і великі витрати.
Вони включали три основні статті: витрати особисті та сімейні, витрати иа зміст свити і витрати на подарунки, підношення і пішкеш. Наявність у санджакбея багатою свити було дуже важливим показником успіху в роботі, що дозволяло домогтися визнання центральної влади і підвищення по службі. У джерелах згадується, що приводом для підвищення в посаді беїв санджаків найчастіше була наявність у них прекрасної свити.
У еялет капудан-паші (Джезаїр-і Бахр-і Сефід, острови Егейського моря) беїв, підвладних еялет санджаків, називали дерья-бей ( «морськими беями»). Залежно від прибутковості їхніх маєтків вони брали участь у морських походах зі своїми галерами, які називали
«Кораблями беїв». Головним обов'язком дерья-беїв був захист берегів своїх санджаків від нальотів піратів. Прибережні Бейлик давалися під управління морських беїв довічно, і, якщо у них були гідні сини, влада в Бейлик передавалася по наследству18. У Східній Анатолії, де були сильні племінні зв'язки, особливо в еялет Діярбакир, були санджаки, котрі володіли особливим статусом і називалися хк> кюмет. Тут беїв називали Хакім ( «правителями»), і влада передавалася у спадщину від батька до сина. Хакім збирали податки, частина залишали на потреби санджака, а час, що залишився відправляли в центр. Вони повинні були брати участь в походах, виставляючи певну кількість воїнів. Для дотримання балансу влади і контролю центральна влада
призначали в такі місця кадиев і направляли яничар. В результаті зміни статусу санджаків в XVIII в. беями в них стали на- значать воєвод, мутасаррифов і мухассилов19.
1.3 Політико-правова система держави
В історіографії вважається, що в тій чи іншій мірі законодавча діяльність мала місце при всіх османських султанів. Тексти постанов перших османських правителів до нас не дійшли. Лише з пізніших записів законоведов нам стали відомі встановлення Османа (правила справляння базарних мит, закон про порядок роздачі тімарной володінь), Орхана (про карбування власних монет акче, про створення іррегулярного піхотного війська яя і мюселлемов), Мурада I (про порядок спадкування тимаров і виконання їх власниками військово-ленних обов'язків), Баязида I (встановлення такси для кади за виконання різних судових обов'язків). Перелічені та багато інших постанови перших османських султанів залишалися в розрізнених, несистематизированном стані до другої половини XV ст. Перша кодифікація їх відноситься до періоду султана Мехмеда II Фатіха (1451- 1481) 20. Текст напередодні-наме Мехмеда II Фатіха, виданий М. Аріфом, є і в перекладі Р. І. Керім-заде21.
Основні етапи в розвитку османського законодавства після Мехмеда II історики Туреччини пов'язують з іменами султанів Сулеймана Кануні (1520-1566), Ахмеда I (1603-1617) і з діяльністю, переважно в XVI-XVII ст., Багатьох законоведов (нішанджія, шейх уль исламов і ін.).
В історичній літературі склалося уявлення, що саме в законодавстві Сулеймана і отримали остаточне оформлення і уніфікацію всі правові положення, основи яких були закладені за султана Мехмеда II. Питання про можливе в період між царювання цих султанів законодавстві довгий час залишався нез'ясованим, т. К. Для цього не було документальних даних. Що стосується кодексу султана Ахмеда I, відомого також під назвою «Земельний закон 1609 року», то вивчення його призводить до висновку, що містяться в ньому постанови, пов'язані головним чином з землеволодінням і оподаткуванням, в цілому, лише підтверджують непорушність основних законоположень колишніх султанов22.
Про книгу законів Селіма I (1512-1520) майже до кінця 60-х рр.відомостей не було. Мало що було відомо і про законодавчу діяльність цього султана взагалі. В кінці 60-х рр. видатним вітчизняним туркологом Ганною Степанівною Тверитинова були виявлені два рукописи «Книги законів султана Селіма I» і був проведений ретельний аналіз напередодні-наме Селіма I з кодексом Мехмеда II і кодексом Сулеймана Кануні. На підставі цього аналізу нею були зроблені наступні висновки:
1. Напередодні-наме Селіма I в порівнянні з кодексом Мехмеда II простежується подальший розвиток основних принципів законодавства, розширення сфери застосування правових норм і регламентацій, заснованих на постановах султана. Іншими словами, складання основних елементів правової системи Османської імперії, формування яких відносили лише до періоду Сулеймана Кануні, було завершено вже при Селіма I, і соціальна структура суспільства тоді ж отримала всі найважливіші правові основи.
2. Кодекс Сулеймана Кануні, що містить велику в порівнянні з канун- наме Селіма I конкретизацію окремих приватних положень, разом з тим зберігає традиційну структуру, що складається з трьох основних частин: 1) укладення про покарання, 2) статті про ленном землеволодіння, райяти і податки з них і 3) статті про ринкові мита.
Виходячи з цього, А. С. Тверитинова приходить до висновку, що можливо
«Доведеться певною мірою переглянути питання про оцінку законодавчої діяльності Сулеймана Кануні, яка тепер кілька втрачає своє самостійне значення, будучи лише розвитком тих основ, які були закладені його попередником Селімом I» 23.
На сучасному етапі великий внесок в подальшу розробку цієї проблеми внесли турецькі вчені. Так, турецьким істориком, нині професором Чиказького університету, Х. Іналджіком було встановлено, що існував лише один звід законів, який вдосконалювався, доповнювався, піддавався ряду змін протягом тривалої історії. А тому навряд чи варто говорити про окремі кодексах Мехмеда II, Селіма I, Сулеймана I, як це було прийнято в нашій історіографії. Початок цьому законотворчості було покладено складанням при Мехмеді II двох доповнюють один одного напередодні-наме. Один з них був складений незабаром після взяття Константинополя в 1453 р і містив закони по
адміністративним, фінансовим і кримінальних питань, а також з оподаткування райятов24. Другий складений, ймовірно, в 70-х рр. і присвячений державного устрою Османської імперії. Причому, як встановлено Х. Іналджіком, той звід законів, який відомий в історії як напередодні-наме Сулеймана I, був оформлений ще до його правління, очевидно, при Баязида II, в 90-х рр. XV ст. Ідеї, зафіксовані в цьому документі, і стали основою політики Селіма I і Сулеймана I25.
Велика заслуга у виявленні та введення в науковий обіг багатьох законодавчих джерел по середньовічному періоду Туреччини належить А. С. Тверитинова. Крім уже зазначених (звід законів Селіма I і хроніка Хюсейном «Дивовижні події») нею були опубліковані документи і матеріали з аграрного строю Османської імперії XV-XVII ст. Це видання являє собою зібрання найважливіших загальнодержавних законодавчих актів (наводяться витяги з Книги законів султана Мехмеда II Фатіха і Книги законів султана Сулеймана Кануні) і законоположень вилайетов Османської імперії, зразків султанських указів, жалуваних і вакуфних грамот, Дефтера земельних володінь та інших документів, що стосуються питань землеволодіння і налогообложенія26.
Взагалі в радянській історіографії значна увага приділялася питанням землеволодіння і особливостям оподаткування в Османській імперії. У науковий обіг було введено велику кількість документів, які розкривають ці питання. Зокрема, це проблеми вакуфного землеволодіння, що розроблялися А. М. Шамсутдіновим на основі аналізу акту Ібрагіма бея з князівства Караман, який в 1432 р заснував вакуф в місті Ларенде; вивчення османських податків і податкової системи Н. Н. Шенгеліей8 (на прикладі «розлогі реєстру вилайета Гюрджюстан») і ін.
Основні етапи складання османської політичної системи і особливості функціонування державно-правових інститутів Туреччини середньовічного періоду знайшли відображення в дослідженнях А. В. Вітола, Р. Градево, І. Л. Фадєєвої, С. Ф. ОРЕШКОВО, М. С. Мейєра, А. Ф. Міллера, А. Д. Новічева і ін. Серед інших активно розробляються питання про співвідношення світської і духовної влади в османської політичній системі, про роль ісламу в соціально-політичному житті Турціі10. Про зростання інтересу вітчизняних туркологов до даної проблематики свідчить видання спеціальних тематичних збірників статей: «Османська імперія: система державного управління, соціальні та етнорелігійні проблеми», «Османська імперія: державна влада і соціально-політична структура» (під редакцією С. Ф. ОРЕШКОВО) 27.
Серед ключових проблем історії Османської імперії нового часу важливе місце займають танзіматскіе реформи, їх роль і значення в історії Туреччини. Вітчизняними туркологамі, а саме: А. Д. Новічевим, Н. А. Дулін, Ф. Ш. Шабановим і іншими проведена значна робота в цьому напрямку. Робота Ф. Ш. Шабанова - перше спеціальне монографічне дослідження, присвячене питанням державного устрою і правової системи Туреччини в період Танзімата. Докладно розглядаються реформи в організації державної влади і державного управління, діяльність центральних і місцевих органів влади, військове і фінансове пристрій. Окремий розділ присвячений правовій системі Туреччини періоду Танзімата, тут знайшли відображення всі основні галузі права: цивільне, земельне, зобов'язальне, шлюбно-сімейне та спадкове, кримінальне право, а також організація суду і судопроізводства28.
Радянські туркологі приділили значну увагу і вивчення прогресивних громадських рухів в Османській імперії другої половини XIX - початку XX ст. У спеціальних роботах про «нових османах», конституції 1876 р младотурецком русі кінця XIX - початку XX ст. детально висвітлені і питання функціонування основних державно-правових інститутів в цей період і значні зміни в цій сфере29.
Таким чином, аналіз вітчизняної туркологіі другої половини XX в. показує, що виконана величезна робота в області розробки проблем державно-правового розвитку Туреччини Османа. Однак є ще ряд спірних питань і недостатньо вивчених проблем. У зв'язку з цим необхідне поглиблення і розширення джерельної бази. Не можна вважати, що з достатньою повнотою виявлено весь комплекс джерел, необхідних для вивчення складних проблем політико-правового розвитку Туреччини. Більш того, необхідно оновити та теоретико- методологічний інструментарій ісследованій30.
1.4 Основні політичні діячі та їх роль
Перший турецький султан Осман I в 23 роки успадкував від свого батька князя Ертогрула великі території у Фрігії. Він об'єднав розрізнені турецькі племена з бігли від монголів мусульманами, пізніше їх усіх стали називати османами, і завоював значну частину Візантійської держави, отримавши вихід до Чорного і Мармурового морів. У 1299 році він заснував імперію, названу його ім'ям. Захопивши в 1301 році візантійський місто Сур, Осман зробив його столицею своєї імперії. У 1326 році він штурмом опанував містом Бурса, який вже за його сина Орхану став другою столицею імперіі31.
Територія в Малій Азії, на якій розташована сьогодні Туреччина, в далекій давнині називалася Анатолією і була колискою багатьох цивілізацій. Серед них однією з найбільш розвинених була Візантійська імперія - греко-римське православна держава зі столицею в Константинополі. Створена 1299 року султаном Османом, Османська імперія активно розширювала свої кордони і захоплювала сусідні землі. Поступово під його владою опинилися багато провінції слабшає Візантії.
Причини перемог султана Османа крилися, насамперед в його ідеології, він оголосив війну християнам і мав намір захоплювати їх землі і збагачувати своїх підданих. Під його прапори стікалися багато мусульман, в тому числі тюркські кочівники і ремісники, які втекли від навали монголів, були і не мусульмани. Султан приймав всіх. У нього вперше утворилося військо яничар - майбутня регулярна турецька піхота, створена з християн, рабів і ув'язнених, в подальшому вона поповнювалася дітьми християн, вихованих в ісламських традіціях32.
Авторитет Османа був настільки високий, що в його честь за життя стали складати поеми і пісні. Багато вчених того часу - дервіші
- вказували на пророчий сенс його імені, яке, за одними даними, означало «б'є кістки», тобто воїн, що не знає перешкод і валить супротивника з ніг, за іншими - «яструб-стерв'ятник», який харчується падаллю убитого. Але на заході християни називали його НЕ Осман, а Оттоман (звідси походить слово оттоманка - м'яке турецьке сидіння без спинки), що означало просто «турків-османів» 33.
Широкий наступ Османа, його добре озброєної армії призводило до того, що візантійці-селяни, яких ніхто не захищав, змушені були тікати, кидаючи свої добре оброблені сільськогосподарські райони. І туркам діставалися пасовища, виноградники, сади. Трагедія Візантії полягала в тому, що її столиця Константинополь в 1204 році захопили лицарі-хрестоносці, які здійснювали Четвертий хрестовий похід. Повністю розграбований місто стало столицею Латинської імперії, яка розпалася до 1261 році. Тоді ж була знову створена Візантія, але вже ослаблена і не здатна чинити опір зовнішнім нашествію34.
Візантійці зосередили свої зусилля на створенні флоту, вони хотіли зупинити турків у моря, не дати їм просунутися в глиб материка. Але Османа вже ніщо не могло зупинити. У 1301 році його армія завдала нищівної поразки об'єднаним візантійським військам біля Нікеї (тепер турецьке місто Ізнік). У 1304 року султан захопив місто Ефес на Егейському морі - центр раннього християнства, в якому, за легендою, жив апостол Павло, писав Євангеліє Іоанн. Турки прагнули до Константинополю, до протоки Босфор35.
Останнім завоюванням Османа став візантійський місто Бурса. Ця перемога була дуже важлива - вона відкривала дорогу на Константинополь. Він перебував при смерті султан наказав своїм підданим перетворити Бурсу в столицю Османської імперії. До падіння Константинополя Осман не дожив. Але його справу продовжили інші султани й створили велику імперію Османа, яка проіснувала до 1922 року.
Турецький султан Мехмед II, прозваний Фатіх - Завойовник, зробив те, про що мріяли його попередники султани - в 1453 році він захопив Константинополь, розграбував його і зробив столицею Османської імперії. Стародавня Візантія як держава припинила своє існування. Мехмет, який наводив страх і жах на Європу, на досягнутому не зупинився, продовжував розширювати кордони Османської імперії, захоплював нові території і країни на заході, жителів яких стратив або перетворював на рабів.
Відомості про його дитинство і юність вельми суперечливі. Достовірно відомо, що він був сином султана Мурада II (1404- 1451) і однієї з його наложниць. Відразу після смерті свого батька Мехмет почав знищувати всіх претендентів на престол, наказав убити навіть свого 9-місячного брата Амурата. Ніхто не повинен був стояти у нього на шляху. Його жорстокість не знала меж. Його вважали самим енергійним, освіченим, а й найжорстокішим султаном Османської імперіі36.
За природою він був завойовником і жадав підкорювати країни і народи. Він любив бачити в очах людей відчайдушний страх і шанування. Одного разу він наказав розкрити животи 14 рабам, які працювали в його саду, - шукав викрадача дині. Італійському художнику Джентіле Белліні, який писав його портрет, він власноруч продемонстрував, як рубають голову рабу, як консультують м'язи на шиї вбитого ...
Мехмед II був до того ж підступним політиком. Готуючись до походу на Константинополь, він запросив на переговори візантійських послів, пригощав їх, запропонував укласти мирний договір. Посли повірили в його миролюбність, і договір з Візантією був укладений. В Константинополі зітхнули з полегшенням, але султан негайно повелів будувати фортеці на протилежному березі Босфору, відливати гармати, готувати облогові знаряддя. Він припинив вільний прохід кораблів у Чорне море, став збирати з усіх проходили повз судів високу данину. Він готував блокаду Константинополя. Ті, хто спостерігав за всіма цими приготуваннями константінопольци нарешті зрозуміли, що їх обдурили і турки мають намір захопити місто. Тоді вони стали готуватися до облоги. Навесні 1453 року Мехмед зібрав близько 150-200 тисяч воїнів. Таку величезну армію не могли зібрати навіть кілька правителів Європи. За суші до околиць Константинополя підходили війська і артилерія. У султана була найважча гармата того часу - її везли 60 волів. З боку моря до Константинополя прямували турецькі судна - 56 військових кораблів і 20 допоміжних.
Константинополь, незважаючи на всі військові приготування, був приречений.Європейські монархи зі страхом слухали донесення втекли з Константинополя людей. Жителі щодня приходили в храм Святої Софії і молилися, просили, щоб Бог не залишив їх у біді.
Турки почали з обстрілу міста. Все було в диму і пилу. Потім вони стали лізти на стіни. Їх було стільки, що зупинити наступаючих не було ніякої можливості. Мехмет підбадьорював своїх воїнів - обіцяв віддати їм місто на три дні на розграбування. І вони під вогнем, під градом каменів лізли і лізли ...
Константинополь упав в кінці травня 1453 року. Турки нікого не пощадили і навіть перебили всіх сховалися в храмі Святої Софії. Вулиці міста були буквально завалені трупами. В'їхав через 3 дня в Константинополь на білому коні Мехмед Фатіх наказав переробити православний храм в мечеть ... Зупинити нашестя Мехмеда не змогли надалі ні Албанія, ні Сербія, ні Угорщина. Грецькі острови в Егейському морі незабаром теж стали турецькими, він захопив ряд островів, що належали Венеціанській республіці. Османська імперія розсовувала свої кордони все далі на захід.
Центральну Європу врятувало погіршується стан здоров'я Мехмеда. З 30 років він, що віддавали перевагу плотські насолоди, почав повніти, ставав гладким. Навесні 1481 року Мехмед готувався в похід на острів Родос, але раптово у нього почався гострий приступ коліту. Після прийняття заспокійливої дози опіуму він помер.
Десятий найбільший султан Османської імперії Сулейман I, прозваний в Європі Прекрасним, а в мусульманському світі Кану ні (в перекладі з турецької - Законодавець), за 46 років свого правління провів 13 воєн. Він на рівних протистояв арміям центральних держав Європи та Азії. Сулейман прагнув підпорядкувати собі країни Середземномор'я, вів активну боротьбу за Угорщину. Його головним союзником у цій боротьбі був французький король Франциск I, який зі свого боку намагався обмежити владу австрійської правлячої династії Габсбургів. Сулейман заклав основу франко-османського союзу, який тривав 300 років.
Сулейман став правити Османською імперією в 24 роки. Він отримав гарну освіту, любив мистецтво, допомагав поетам, художникам, архітекторам. У нього були грандіозні плани, він хотів перетворити Стамбул в красиве місто світу, тому зводив храми, школи, заохочував розвиток ремесел. Він карав чиновників, які зловживали владою, хоча і був не настільки жорстокий, як його батько, попередній султан Селім I.
В Європі раділи: нарешті-то у турків з'явився цивілізований правитель. Але це була передчасна радість. Сулейман не менш свого батька любив завоювання. За вдачею він був правителем-полководцем, і приєднання чужих земель до своєї імперії, наведення в них османського порядку стало однією з його головних завдань.
Через рік після початку правління його армія захопила укріплену фортецю Шабац на Дунаї, Белград опинився в облозі. Молодий король Угорщини і Чехії Людовик II, відомий ще як Лайош II, ледь утвердившись на троні, звернувся за допомогою до государів Європи. Але ті його не почули, порахувавши, що турецька армія слабка і розбити її Лайош зможе сам.
Очолювані Лайошем загони рушили назустріч туркам. Сили виявилися нерівними, і військо угорців було повністю розбите, а сам Лайош загинув. Слідом на шляху турків встав Белград. Його захисники билися самовіддано, але і вони здалися туркам. Сулейман нікого не пощадив. Через рік турки захопили острів Родос - головну цитадель лицарів іоаннітів, потім завоювали Алжир, Єгипет. До Османської імперії додавалися нові і нові території, вона отримала важливі порти в Середземномор'ї.
У 1536 році війська Сулеймана разом з союзними арміями Франції розгромили загони Північної Італії. Колишній союзник турків Венеція, побоюючись загрози вторгнення, уклала союз з Габсбургами, вони разом виступили проти турків. Війна велася на морі і на суші зі змінним успіхом. І все ж в 1538 році габсбурзький і венеціанський флоти зазнали остаточної поразки від турків-османів. Так Сулейман став паном всього Середземномор'я. В цілому він завоював і приєднав до своєї імперії землі від Середземного до Червоного моря і Перської затоки, витіснив Іспанію і Португалію з традиційних торговельних шляхів в Індію і Китай.
Сулейман видав ряд законів, які впорядковували життя на турецький манер в захоплених землях. Пізніше він рідше брав участь в походах, передавши управління всією імперією свого великого візира. З цього моменту почалися конфлікти між його родичами, що призвело врешті-решт до розпаду Османської імперії.
Сулейман помер під час останнього походу проти габсбурзької цитаделі - Угорщини. Престол успадкував його син Селім II, народжений коханою дружиною Роксоланою - передбачається, полоненої українкою або полькою. Роксолана була не тільки красива, але розумна і підступна. Вона вміло усувала суперниць і суперників, а також їх дітей, щоб звільнити шлях своєму синові. Він зайняв престол, але утримати Османську імперію від розпаду не зміг.
Глава II. Мустафа Кемаль Ататюрк
2.1 Формування поглядів Кемаля Ататюрка
Чому початок реформ в Туреччині зв'язують справедливо з ім'ям великого Кемаля Ататюрка? Туреччина пережила Першу світову війну, окупацію частини території, визвольну війну проти загарбників, падіння младотурков і остаточне звільнення від султанського режиму, розпад імперії. Османська імперія являла собою державу, розорену війною і внутрішніми протиріччями. В результаті війни Туреччина втратило майже всю Східну Анатолію, Месопотамію, Сирію, Палестину. В армію було призвано майже три мільйони чоловіків, що призвело до різкого падіння сільськогосподарського виробництва. Країна перебувала на межі краху. Які здобули перемогу союзники обрушилися на Османську імперію як голодні хижаки. Здавалося, що Османській імперії, яка довго вважалася «Великою небезпекою Європи" війна завдало смертельного удару. Схоже було, що кожна з європейських країн бажала урвати собі її шматочок. Умови перемир'я були дуже суворими, а союзники уклали таємну угоду про розділ території Османської імперії. Великобританія до того ж не стала втрачати часу дарма і розгорнула свій військовий флот в гавані Стамбула. На початку першої світової війни Уїнстон Черчілль запитував:
«Що трапиться в цьому землетрусі зі скандальною, що руйнується, старою Туреччиною, у якій немає і гроша в кишені?»
У ці роки починає формуватися і розуміння необхідності створення нової Туреччини. Виразником цих інтересів став Мустафа Кемаль37.
Мустафа Кемаль народився в Салоніках у Греції, на території Македонії. У той час ця територія контролювалася Османською імперією. Батько його був середнього рангу митним чиновником, мати - селянкою. Після важкого дитинства, проведеного через ранню смерть батька в убогості, хлопчика віддали в державну військову школу, потім у вище військове училище і в 1889 році, нарешті, в Османську військову академію в Стамбулі. Там, крім військових дисциплін, Кемаль самостійно вивчав твори Руссо, Вольтера, Гоббса, інших філософів і мислителів. Ще в школі, за успіхи в навчанні, його назвали другим ім'ям - Кемаль (цінний, бездоганний). У 1905 році закінчив Академію Генштабу в Стамбулі, після чого був направлений для проходження служби в чині капітана в Дамаск38.
У віці 20 років Мустафа Кемаль був посланий у Вище військове училище Генерального штабу. Обрана Кемалем професія військового мала велике значення і для його загального політичного розвитку. Економічний застій, політичне безправ'я, засилля іноземного капіталу, розкладання режиму породжували у прогресивної молоді, особливо курсантів військових училищ, прагнення знайти вихід із ситуації. Проникали в навчальні заклади з Заходу якщо не революційні, то, у всякому разі, ліберальні ідеї в поєднанні з величезним впливом турецьких просвітителів ХІХ ст. - прогресивних письменників і поетів Ібрагіма Шинаси, Намиком Кемаля, Зії-паші, Тевфика Фікрета і інших - розвивали в середовищі учень молоді патріотичні почуття і національна самосвідомість. Важливу роль в цьому процесі відігравало те обставина, що у феодальній Туреччині армія була єдиною послідовно централізованої частиною державного організму. Військова інтелігенція першою вступила в якості виразниці інтересів ще тільки зароджувалася національної буржуазії. Представники військової інтелігенції були і першими учасниками підпільних гуртків, згодом влилися в таємну Младотурецкой організацію «Єднання і прогрес» 39.
Під час навчання Кемаль і його товариші заснували таємне товариство «Ватан». «Ватан» - турецьке слово арабського походження, яке можна перевести як «батьківщина», «місце народження» або «місце проживання». Це товариство характеризувалося революційною спрямованістю.
А причиною було те, що в імперії настав економічний, політичний і військовий криза. На султанському престолі сидів Абдул- Хамід II (1876-1909) - незважаючи на свою протидію всяким реформам, він був змушений в грудні 1876 р ввести конституцію, але гранично обмежив її дієвість. Османська імперія проголошувалася єдиною державою, що не підлягає розчленування. Це положення вступило в протиріччя з національно-визвольним рухом у всіх районах імперіі40. Неодноразові повстання придушувалися з жахливою жорстокістю командувачами військ, які дотримувалися офіційної доктрини, яка розглядала всіх поданих султана незалежно від національності і віросповідання, членами одного суспільства. В ході російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Туреччина зазнала ряд великих поразок і змушена була визнати за Берлінському трактату повну незалежність Сербії, Чорногорії та Румунії, автономії. Болгарії та Східної Румелії. Англія під приводом допомоги Туреччині, окупувала Кіпр, Австро-Угорщина зайняла Боснію і Герцеговину. У 1881 р Франція захопила Туніс, колишню колонію Туреччини, в 1882 р Англія окупувала Єгипет. У рік народження Мустафи Османська імперія оголосила себе фінансовим банкрутом і по Мухарремскому декрету султана погодилася на створення Управління османського державного боргу, у відання якого передавалася для іноземців частину доходів государства41. Туреччина втратила самостійність у зовнішньополітичних справах і на міжнародній арені виступала тепер не як суб'єкт, а як об'єкт політики великих держав, які готували розділ спадщини «Босфорської хворого».
Кемаль, не зумівши домогтися взаєморозуміння з іншими членами суспільства, покинув «Ватан» і примкнув до Комітету союзу і прогресу, який співпрацював з рухом младотурків (турецький буржуазний революційний рух, що ставив задачею заміну султанського самодержавства конституційним ладом). Кемаль був особисто знайомий з багатьма ключовими фігурами в младотурецком русі, але не брав участі в перевороті 1908 року.
Незалежна позиція Кемаля і його популярність в армії турбували верхи младотурків. Прагнучи якось віддалити його від уряду і одночасно винагородити за допомогу при реставрації Младотурецька правління, влади відрядили його влітку 1909 р до Франції. Франція справила величезне враження на молодого офіцера, сприяла його прагненню взяти на озброєння кращі досягнення Заходу. У період Тріполітанского і балканських воєн (1911-1913) Кемаль приходить до висновку про неможливість збереження багатонаціональної Османської імперії в колишньому вигляді, а заодно переконався в ефективності партизанського руху. Коли вибухнула Перша світова війна, Кемаль, який зневажав німців, був вражений тим, що султан зробив Османську імперію своїм союзником. Однак, всупереч особистим поглядам, він мистецьки керував довіреними йому військами на кожному з фронтів, де йому доводилося воювати. Так, у Галліполі з початку квітня 1915 він стримував британські сили більш півмісяця, заслуживши прізвисько "Рятівник Стамбула". Це була одна з рідкісних перемог турків у Першій світовій війні. Саме там він заявив своїм підлеглим: "Я не наказую вам атакувати, я вам наказую вмирати!" Важливо, що цей наказ не тільки давався, але і виконувався. У 1916 році Кемаль командував 2-й і 3-й арміями, зупинивши наступ російських військ на півдні Кавказу. У 1918 році, в кінці війни, він командував 7-ю армією біля Алеппо, ведучи останні бої з англійцями і прекрасно усвідомлюючи, що війна Туреччиною проіграна42.
Під кінець Першої світової війни виникла реальна небезпека зникнення Туреччини як держави.Однак турецький народ зміг відродити з попелу свою державу, відвернувшись від султана і зробивши своїм лідером Мустафу Кемаля кемалісти перетворили військову поразку на перемогу, відновивши незалежність деморалізованою, розчленованої, розореної країни.
Союзники розраховували зберегти султанат, і багато в Туреччині вірили, що султанат виживе в умовах іноземного регентства. Кемаль же хотів створити незалежну державу і покінчити з імперськими пережитками.
Посланий в 1919 році в Анатолію для придушення спалахнули там заворушень, він, замість цього, організував опозицію і розпочав рух, спрямований проти численних "іноземних інтересів» 43. Він сформував в Анатолії Тимчасовий уряд, президентом якого і був обраний, і організував єдиний опір іноземцям. Султан оголосив «священну війну» проти націоналістів, особливо наполягаючи на страті Кемаля.
Коли султан підписав Севрський договір 1920 року і віддав Османську імперію на поділ союзникам в обмін на збереження своєї влади над тим, що залишиться, майже весь народ перейшов на сторону Кемаля. Після того, як армія Кемаля рушила до Стамбула, союзники звернулися за допомогою до Греції. Після 18 місяців важких боїв греки були розбиті в серпні 1922 года44.